ВАКАНСІЇ ТА СПІВРОБІТНИЦТВО

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, методологічну основу роботи, розкрито її наукову новизну, висвітлено можливості теоретичного і практичного використання отриманих результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади вивчення спорту як соціокультурного явища” – розкрито вихідні теоретико-методологічні принципи соціально-філософського аналізу спорту в системі соціокультурних зв’язків. Він складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Відзеркалення проблеми спорту як соціокультурного феномена в суспільствознавчій науці” проаналізовано стан наукової розробленості досліджуваної теми. Зазначено, що в історії світової соціально-філософської думки, починаючи з античності і закінчуючи нинішнім періодом, спостерігається постійне повернення до потреби осмислення соціально-культурної сутності феномену спорту. Це зумовлюється як його суспільною роллю, так і характером домінуючих у ту чи іншу епоху світоглядних уявлень. Результатом стало формування двох основних підходів до розуміння цього питання – негативного і позитивного. Прихильниками першого є В. Адорно, П. Арнольд, Т. Веблен, А. Жемільський, В. Костецький, Г. Люшен, У. Прокоп, Е. Фромм, О. Шпенглер та ін. Вони акцентують увагу на таких антигуманних проявах технократизму в спорті, як спеціалізація, гіпертрофований фізичний розвиток за рахунок атрофії інтелектуального та духовного, готовність вдатися до будь-яких засобів заради перемоги, руйнування свободи особистості та її патологізація, стимулювання розвитку комплексу негативних моральних рис, зокрема егоїзму, агресивності, жорстокості, заздрості, реанімація “виродженого інстинкту боротьби”, розбурхування “низьких інстинктів натовпу”, сприяння загальному занепаду сучасної культури.

Інший підхід демонструють М. Авєріна, О. Груп, Б. Джей, Н. Єрмак, Х. Ленк, А. Леонтюк, Б. Михайлов, X. Ортега-і-Гасет, М. Сараф, А. Скрипко, В. Столяров, Й. Хейзінга, Р. Юнг та ін. Вони наголошують на тому, що спорт органічно вписується в історичні культурні традиції і несе в собі “загальнокультурний людиноутворювальний потенціал”, “робить внесок у самопізнання людини”, виступає своєрідним “клапаном” виходу негативної агресивної енергії, виховує шляхетність, сприяє зміцненню і покращенню здоров’я громадян, забезпечує тісний зв’язок з мистецтвом. A. Гасем аль Газі, О. Куласов, С. Курило, О. Леонтюк, А. Лєбєдєв, Н. Мазов, К. Стівенсон позитивну роль спорту пов’язують з розвитком світової цивілізації і глобалізаційними процесами.

Проблеми сутності спорту висвітлюють у своїх дослідженнях й українські фахівці – О. Васильченко, В. Лукащук, Л. Люта, Ю. Мічуда, С. Могільова та інші, які розглядають спорт у широкому соціокультурному контексті, починаючи з особливостей інституціональності спорту в історичній ретроспективі і закінчуючи визначенням його місця в сучасному соціально-комунікативному і ринковому просторі.

Дотичними до досліджуваного питання є наукові розвідки вчених щодо проблеми буття людини та місця спорту в ньому. Ця проблема певною мірою розкривається в працях загальнотеоретичного характеру, присвячених аналізу концепцій буття людини (О. Гук), дослідженню питань формування особистості і свідомого вибору нею життєвого шляху (Е. Донченко, В. Ларцев, Г. Носова, Л. Сохань), свободи особистості (В. Лях), потенціалу людини (І. Маноха, О. Чаплигін), самореалізації особистості (В. Муляр), стратегії її життя (І. Кудінов), самотності в людському бутті (Н. Хамітов), її проблем на зламі тисячоліть (В. Воронкова), соціодинаміці свідомості у вимірах особистісного буття (А. Машталер), буттю людини як буттю можливостей (М. Мегрелішвілі), та інших. Соціокультурному аналізу спорту в контексті взаємодії соціальних інститутів та соціалізації особистості присвячені розробки А. Ахізєра, В. Беха та М. Лепського; проблемам духовності у спорті вищих досягнень – праці Ю. Долинного, О. Олійника, С. Черненка. Заслуговують на увагу думки Л. Газнюк та Ю. Семенової про нагальну необхідність піднесення соціального, морально-етичного, психоемоційного статусу спорту, особливо у молоді, чиї соціальні та моральні орієнтири в багатьох аспектах можуть бути видозмінені з поверненням до аксіологічних основ спорту як однієї з форм діяльності творчої і соціально активної особистості.

Проте, на думку дисертанта, проблема соціально-філософського осмислення соціокультурної сутності спорту потребує подальшого дослідження на основі аналізу широкого практичного досвіду, існуючих вузькогалузевих розробок та з використання нових теоретико-методологічних підходів.

У підрозділі 1.2 “Специфіка соціально-філософського аналізу спорту” здійснено розробку соціально-філософської концепції феномену спорту шляхом пошуку адекватної методології і відповідного понятійного апарату, що дають змогу найбільш виважено підійти до розуміння складних проблем, які постійно перебувають у центрі наукових дискусій, у тому числі навколо соціокультурної природи спорту. Тому викладено основні теоретичні підходи до визначення феномену “спорт”, зокрема економічний, правовий, управлінський, та їх специфічні характеристики і відмінності.

Важлива роль у теоретичному осмисленні спорту відводиться змістовній наповненості цього поняття. Це здійснюється через порівняння існуючих дефініцій та підходів, що дає змогу знайти місце соціально-культурного чинника в ньому. Наявність такого чинника підкреслюється включенням спорту в систему культури суспільства. Дисертант аналізує зміст феномену фізичної культури, метою якої є фізичне виховання та масовий спорт, пропаганда й організація здорового способу життя, профілактика захворювань, організація змістовного дозвілля, формування гуманістичних цінностей та створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини. Остання ж є складовою загальної культури. Саме співвідношення понять “спорт”, “фізична культура” та “культура” розкриває культурну цінність спорту. При цьому йдеться про діалектичний характер такого співвідношення, що свідчить про двосторонній взаємовплив спорту і культури один на одне.

Розглядаючи методологічні засади досліджуваної проблеми, автор приділяє серйозну увагу розробці методологічного комплексу дослідження, який містить діалектичний, системний та компаративний підходи. Виділення таких принципів, як діяльнісний, конкретно-історичний, людинотворчий та культурно-ціннісний, сприяло розкриттю сутнісних ознак спорту, які по-різному виявляються на рівнях аматорського і професійного спорту, а також у певних його типах і підтипах, зокрема професійному, непрофесійному, олімпійському, дитячо-юнацькому, студентському, професійно-прикладному, ветеранському, спорті інвалідів тощо. Разом з тим недосконалість методологічної бази, що ґрунтується на абсолютизації окремих аспектів цього вкрай суперечливого соціально-культурного феномену або на односторонньому підході до оцінювання його культурного статусу, на думку дисертанта, не дають вичерпного уявлення про спорт як соціокультурне явище.

Доводячи думку про соціально-культурну природу спорту, дисертантом підкреслюються та аналізуються основні властивості спорту, а саме: діяльнісний характер (спортивний, педагогічно-виховний, організаційний), змагальність, інституціональність, нормативність, гуманістична спрямованість, які дають змогу вийти за межі вузько обмеженого соціального контексту в цьому питанні.

Автор зазначає, що сучасний спорт є багатомірним та багатофункціональним явищем, що заважає однозначності його визначення. Він як соціальне явище перебуває в процесі постійної соціальної легітимізації, вирішує важливі соціальні та інституціональні завдання та виконує суттєву нормативну функцію. Тому спорт необхідно досліджувати в цілому, як систему, що розширюється та ускладнюється паралельно зі збільшенням кількості соціальних функцій, які він виконує. До останніх належать оздоровча, освітня, етична, конституціональна, економічна, торговельна тощо, які розширюють сферу соціальної природи спорту.

Спорт як діяльність виробляє певні базові механізми формування особистості, включаючи індивіда в соціальні спільноти і суспільні організації як повноправного члена суспільства і формуючи певні соціальні відносини. Характер спорту змінює соціокультурний зміст формування особистості залежно від “моделі поведінки” людини, її ставлення до “сенсу успіху”, який він вибирає в тих чи інших соціальних відносинах та ігрових ситуаціях.

Спорт як соціальний фактор модельно відтворює альтернативу сучасної культури, зберігає і зміцнює сутнісні механізми соціально-культурного життя людини і, переходячи в субкультуру індивіда, формує його як соціально компетентну особистість. Спорт є видом активної діяльності, в процесі якої вирішується питання про зовнішній масштаб самовизначення і самоствердження особистості. Згідно з цією ознакою спорт глибоко проникає в субкультуру як соціальний інститут, визначаючи особистісний стан індивіда і формуючи стиль життя.

Спорт розширює межі спілкування людини, включаючи її у складну систему міжрегіональних, міжнаціональних, міждержавних відносин і таким чином за самою своєю природою може розглядатися як фактор зміцнення миру, дружби та взаєморозуміння на загальноцивілізаційному рівні.

У другому розділі – “Спорт як складова соціуму: сутність, атрибути, цінності” – здійснено комплексний огляд виникнення спорту як соціокультурного феномену в контексті його впливу на розвиток суспільства.

У підрозділі 2.1 “Генеза спорту як соціокультурного явища” розглянуто об’єктивні і суб’єктивні передумови виникнення спорту, простежуються основні історичні етапи його розвитку та входження в соціальне й культурне середовище. Доведено, що потреба в демонстрації фізичних і психологічних переваг давньої людини зумовлена жорсткою боротьбою (змагальністю) із силами природи і тваринами за власне й родове виживання. Зародження спорту є результатом пошуку і відпрацювання механізму змагальності з метою доведення виключних індивідуальних чи групових фізичних можливостей у спосіб, що не несе загибель для переможеного чи переможених. Результатом стала поява мирного протиборства й змагальних ігор.

В античний період спорт проходить складний шлях свого розвитку, пов’язаний зі змінами світоглядних уявлень давніх греків, що знаходить відображення у висловлюваннях багатьох мислителів того часу, а також у зразках стародавнього епосу. Так, інтерес становлять думки Ксенофана, Евріпіда, Арістотеля, Платона та інших щодо їх ставлення до спорту у зв’язку з проблемою співвідношення інтелекту і тіла, а проміжок часу від “Іліади” до “Одіссеї”, історія Олімпійських ігор свідчать про зміну етапів від утилітарності спорту до його естетизації, перетворення на засіб самоактуалізації і самореалізації особи, входження до сфери традиційно-культурного і високогуманістичного. Разом з тим у цей період закладаються підвалини для розмежування спорту на масовий (народний), видовищний і миротворчий. У V–IV ст. до н.е. у зв’язку з появою професійної армії значно знизилися цінності фізичної готовності, а в змаганнях усе більше місце починають займати різні виразні рухи. Політизація суспільного життя зумовила перенесення акценту з фізичної, тілесної досконалості на розсудливі, ораторські, організаторські здібності. Самі заняття спортом уже частіше набувають характеру заробітку. Однак ще тривалий час гуманістичний зміст спорту живив і підтримував культуру світу, еллінізму, римську культуру.

Остаточне перетворення спорту на засіб для досягнення мети, яка знаходиться далеко за межами його власного гуманістичного змісту, сприяло зникненню його на довгі століття із простору культури. Християнська ідеологія з часів раннього середньовіччя підтримувала культ аскетизму та пріоритету духовного над тілесним, що зумовлювало відповідне ставлення до спорту. Домінантною ж формою духовного виробництва стають релігія та кероване нею мистецтво.

Переворот у ставленні до гуманістичних ідеалів, красоти людського тіла, до фізичного виховання відбувається в епоху Відродження. Про це говорять П. Вергіо, І. Камераріус, Е. Пікколоміні та ін. Проте в той час спорт не набув значущості в культурі. Цінність фізичної досконалості пропагувалася в першу чергу засобами образотворчого мистецтва й дидактики, що пояснюється нестабільністю міського життя, значною інерційністю середньовічного світогляду, посиленням впливу зароджуваного класу буржуазії, інтереси якої були орієнтовані в той період ще не на цінності фізичного вдосконалення.

Інтерес до спорту починає пробуджуватися в період Нового часу, коли підприємницька, соціально активна людина відчуває потребу в удосконаленні своїх фізичних якостей для досягнення соціального успіху і коли відбувається формування такого феномену, який дістав назву “сучасний спорт”. Проте виникає він не на гуманістичному підґрунті, а на основі комерційних операцій, парі, ставок, з одного боку, та потреби в розважально-ігровому проведенні часу та оздоровчому впливі фізичних вправ – з іншого, що відповідає буржуазним світоглядним уявленням та соціально-класовому розшаруванню суспільства. Хоча освітньо-виховний аспект тут також зберігається як продовження традицій Просвітництва. В подальшому названі тенденції знайшли свій прояв у розвитку любительського і професійного спорту, у формуванні різнонаціональних систем фізично-спортивного виховання тощо, що визначало й характер національного соціокультурного середовища в тій чи іншій країні.

Генеза спорту простежується на прикладі України, починаючи з ХІХ ст., що ґрунтується на дослідженнях О. Вацеби, М. Герцика, Ю. Зайдового, В. Лабскира, С. Родика та ін. Значна увага приділяється активній участі українців (О. Бутовський, С. Білосельський-Білоозерський, Д. Меленевський, М. Риттер та ін.) у Міжнародному олімпійському комітеті з метою поновлення олімпійських традицій та активного входження України та українців в олімпійський рух. Перетворення спорту в Україні на важливу сферу соціокультурного життя та стабільно високі досягнення вітчизняних спортсменів сприяли формуванню й збереженню і за радянських часів, і в період незалежності позитивного іміджу нашої країни на міжнародному рівні. Завдяки спорту держава активніше залучається до глобалізаційних процесів сьогодення.

Наголошується наголос на тісному зв’язку спорту з духовно-ментальними рисами народу. Тому природно виглядає співробітництво Української православної церкви і спортивних організацій, в основі якого лежать питання духовного і фізичного виховання молоді, відповідності олімпійських ідеалів християнським цінностям. Підкреслюється думка, що саме ментальні риси українців створюють підґрунтя для оздоровлення спорту, долання його меркантилізації і комерціалізації, наповнення духовністю, гуманізмом і естетизмом в ім’я самовдосконалення людини. А розвиток національних видів спорту – це крок до відродження української духовності, національної гідності, підвищення рівня поінформованості суспільства про українські традиції та звичаї, привернення уваги широкого загалу до відродження історико-культурної спадщини українського народу. Отже, спорт в Україні можна розглядати як складову української національної ідеї, як засіб національно-патріотичного виховання, як фактор консолідації української політичної нації.

У підрозділі 2.2 “Функції та людинотворча спрямованість спорту” проаналізовано структурно-функціональну специфіку спорту та обґрунтовано думку про єдність функціонального розмаїття спорту і його людинотворчої сутності. Остання розкривається саме через пізнання соціальних функцій спорту. В дисертації ретельно досліджуються основні соціальні функції спорту, визначається їх особливе місце і роль у системі суспільних відносин. До таких функцій автор відносить соціокультурну, символічну, інтегративну, генералізуючу, пізнавальну, комунікативну, гедоністичну, ілюзорно-компенсаторну, соціоемоційну, естетично-емоційну, політичну, функцію соціалізації, соціальної мобільності, ціннісного орієнтування. Поліфункціональна палітра спорту не суперечить його моністичній сутності. Цілісність спорту виявляється в єдності та взаємовпливі всіх його структурних елементів, а об’єднувальну роль, на думку дисертанта, виконує його людинотворча спрямованість.

Однак, з іншого боку, і людинотворча спрямованість спорту, у свою чергу, розкривається через кожну окрему соціальну його функцію, що зумовлює розгляд кожної з них під кутом зору людинотворчої наповненості.

Людинотворчу спрямованість спорту дисертант досліджує через аналіз системи соціокультурних цінностей, котра має складну структуру і може по-різному класифікуватися залежно від критеріїв аналізу. Серед основних груп цінностей виділяють: 1) цінності, пов’язані з функціональним значенням спорту: цінності-об’єкти для задоволення потреби в заняттях фізкультурою і спортом, цінності-засоби й цінності – умови освоєння цінності об’єкта; 2) цінності, засобом досягнення яких слугує спорт (спілкування, краса, фізичне “Я”, матеріальні цінності, знання, соціальне визнання, авторитет, секс, самоактуалізація, сила волі і сміливість, почуття обов’язку, корисність для когось). У ціннісному потенціалі спорту розрізняють інтелектуальні, рухові, технологічні, інтенційні, мобілізаційні та валеологічні цінності. Крім того, вони поділяються на суспільні й особистісні. Посилаючись на різні ціннісні класифікації за якісними і кількісними показниками, які пропонують К. Зуковська, Д. Курц, К. Стівенсон, А. Фолкерська, К. Хейменен та інші, автор звертає увагу на широту соціокультурного простору спорту, що здатне сформувати нову цілісну реальність, у якій зосереджено все багатство суб’єкт-суб’єктних і суб’єкт-об’єктних суспільних відносин.

Людинотворчість спорту органічно збігається з його творчим характером, що відповідає ігровій сутності спорту, потребі в постійному відтворенні ігрових моделей змагальних ситуацій, пошуках нових методик підготовки спортсменів, нових знань про можливості людського організму тощо. Спортивний простір, що постійно розширюється, слугує полігоном, на якому проводяться випробування нових педагогічних, психологічних, технічних, біохімічних, біотехнологічних тощо засобів, здійснюються численні й ризиковані дослідження. Це значною мірою розширює пізнавальну функцію спорту і залучає до пошукових дій тренерів, учених, спортсменів. Тому спорт – важливий інструмент пізнання не тільки закономірностей функціонування, а й закономірностей керування людським організмом для його вдосконалення.

У спорті є можливості для естетично-емоційної та морально-етичної діяльності, причому в різноманітних формах: для діяльності щодо популяризації в суспільстві ідеалів красоти, гармонії, фізичної і духовної досконалості, високого естетичного смаку, що поширюється на одяг, предметне середовища, спортивні і розважальні видовища тощо. Спорт здатний сприяти формуванню високих моральних принципів, які можуть зміцнювати загальносуспільні морально-етичні норми. Він є школою fair play (укр. “чесна, або справедлива, гра”), яка сповідує повну відмову від перемоги за будь-яку ціну і тим самим культивує утвердження принципів чесності, справедливості, непідкупності.

Людинотворчий потенціал розкривається через підвищення його соціальної ролі, адже він є одним із засобів удосконалення системи суспільних відносин (сприяння формуванню ринкових відносин і демократії) та подолання соціального відчуження. Критично оцінюючи економічний підхід до розуміння категорії “якість життя”, автор доводить і соціокультурну значущість спорту як важливого стимулятора покращення якості життя суспільства, оскільки і розвиток самого спорту визначається мірою розвитку життєдіяльності людини.

Характеризуючи культурний потенціал спорту, не можна не відзначити і його інтегративну функцію. Участь дуже різних людей у спільних тренуваннях і змаганнях за певних обставин зумовлює в них сильне почуття спільності, дружби, товариства, співробітництва й належності до колективу. Не менш важливий і той факт, що спорт, як жодна інша культурна діяльність, має потребу в міжнародних контактах. “Мова” спорту справді інтернаціональна. Міжнародний спорт відкриває величезні можливості для того, щоб різні народи могли познайомитися один з одним, з різними культурами й таким способом уникнути крайнього етноцентризму.

У підрозділі 2.3 “Ціннісні орієнтації особистості в спорті” спорт досліджується як засіб виходу особистості за межі повсякденності, як форма активності, що дає змогу урізноманітнити життя людини, внести в нього нові фарби, враження і досвід. Це зумовлено інтенсивним збагаченням спектра вітальних, культурних і духовних потреб сучасної людини, поглибленням багатоаспектної взаємодії соціумів, універсалізацією та глобалізацією системи економічних, політичних, культурних і комунікативних зв’язків, а також розвитком засобів комунікації, що створює передумови для досягнення людиною нових світоглядних обріїв.

Аналіз спорту з позицій активності людини дає змогу розглянути феномен спорту на особистісному, поведінковому і соціальному рівнях. Особистісний рівень активності – це, перш за все, індивідуально-психологічні можливості людини в реалізації спортивних досягнень. Поведінковий рівень забезпечує досягнення поставлених цілей за умов конкретної діяльності чи ситуації. В межах поведінкового рівня активності відбувається пошук людиною оптимального алгоритму дій, тактик і стратегій поведінки, які у кінцевому випадку повинні йому забезпечити реалізацію спортивних досягнень. Соціальний рівень визначає вміння людини будувати свою спортивну діяльність (кар’єру) через реалістичне бачення соціальних реалій та оптимально організовувати свій шлях до спортивного олімпу.

Спортивна активність людини зумовлена наявністю: спортивних ресурсів; спортивної інфраструктури та спортивної індустрії, яка пропонує спортивні послуги, на які є попит; режиму, вільного від праці часу. Тільки вільна людина спроможна здійснювати спортивне життя. Заняття спортом сприяє пошуку особистістю добра і є спробою уникати зла. Освоюючи інші (суб-) культури, особа тим самим набуває певної спрямованості в боротьбі проти дезорганізації. Спорт виступає соціальнім амортизатором деструктивної активності індивіда, він фіксує факт незадоволеності повсякденними враженнями, бажання індивіда змінити певні структури свого повсякденного життя.

Разом з тим звертається увага на можливість суперечливого характеру впливу спорту на формування світоглядно-ціннісних орієнтацій особистості. За певних умов спорт здатний підпорядкувати потреби, цілі, мотиви, інтереси, бажання, погляди, переконання егоцентричним установкам як окремої людини, так і певних соціальних груп, а такі безумовно позитивні риси, як шляхетність, наполегливість, “спортивна лють”, вміння досягати власної мети тощо, перетворити на свою протилежність і використовувати як інструмент комерційної, політичної, релігійної, міжнаціональної й іншої боротьби. Це потребує кваліфікованого підходу до спорту, який має базуватися на відповідних світоглядних, організаційних, правових, психолого-педагогічних та морально-етичних засадах.

У третьому розділі – “Соціальне буття спорту спорту: український контекст” – акцентується увага на становленні спорту, олімпійського руху в Україні, на стані, детермінантах та критеріях оптимізації сучасного українського спорту.

У підрозділі 3.1 “Проблемне поле соціального буття спорту” проаналізовано найбільш загальні соціальні проблеми, які пов’язані з розвитком спорту в Україні. Вони, на думку автора, зумовлюються: несформованістю концепції його розвитку, що відповідала б реаліям сьогодення, частковою втратою управління фізкультурно-спортивним рухом, відсутністю чіткої державної програми підтримки й розвитку фізичної культури та спорту, нерозробленістю нормативно-правової бази спортивної діяльності, неефективністю дії механізму “попит – послуги” у фізкультурно-спортивній сфері, тоталітаризацією та надмірною комерціалізацією спорту, відсутністю сталих джерел фінансової підтримки, неконкурентоспроможністю вітчизняної промисловості спорттоварів, вадами в підготовці управлінських та тренерсько-педагогічних кадрів для фізкультурно-спортивної галузі, недостатнім залученням здобутків передової науки, екстремалізованістю суспільного життя та світоглядних уявлень, низьким прожитковим рівнем більшості українських громадян, суперечливим ставленням різних людей до спорту.

Встановлено, що на розвиток спорту в Україні найбільше впливає економічна й політична ситуація, що є свідченням надзвичайно сильної залежності спорту від інституту економіки та політики; соціокультурні фактори (зокрема, глобалізаційні процеси) хоча і впливають на розвиток спорту, але не є пріоритетними; соціально-психологічні фактори набувають значущості у зв’язку з поширенням у спорті платних послуг й усвідомленням як необхідності ведення здорового способу життя, так і значних потенційних можливостей спорту в цій сфері; зміцнення функцій інформаційно-комунікативних факторів підтверджує необхідність розширення спортивного спонсорства в Україні і значних ресурсних засобів для масових комунікацій у популяризації спорту.

Виявлено провідні мотиви щодо занять населення спортом, а саме: бажання вдосконалювати своє тіло, свої фізичні можливості, бажання самореалізуватися, знайти себе, довідатися про свої можливості, формування певних особистісних якостей і бажання бути переможцем, перевершити інших. Щоб підвищувати роль спорту у формуванні життєвої необхідності займатися фізичною культурою і спортом, підвищувати в населення інтерес до свого здоров’я і фізичного вдосконалення, до спорту в цілому, в Україні необхідна нова концепція популяризації спорту. Найбільш дієвими заходами популяризації спорту в нашій державі є: проведення в Україні міжнародних змагань, створення спортивного каналу на українському телебаченні, підвищення видовищності спортивних змагань та організація зустрічей з відомими спортсменами. Ефективними заходами для розвитку спорту в конкретному населеному пункті можуть бути: відповідність спортивної бази шкіл, вузів сучасним вимогам; підтримка спортклубів за місцем проживання; будівництво спортивних майданчиків біля житлових будинків.

У підрозділі 3.2 “Детермінанти оптимізації спорту в Україні” йдеться про визначення соціокультурних підстав, спроможних забезпечити процес активного розвитку спорту в країні. Під оптимізацією спорту автор розуміє найбільш сприятливий за сучасних умов комплекс заходів, що в широкому соціокультурному контексті покликаний сприяти розвиткові спорту як важливої складової суспільного життя, яка не тільки відображає його основні тенденції, а і здатна стимулювати вдосконалення всієї системи суспільних відносин, а отже, виступати фактором національно-державного будівництва в Україні.

Оптимізація розглядається в контексті врахування ряду об’єктивних (внутрішніх і зовнішніх) та суб’єктивних чинників. Серед об’єктивних зовнішніх – це перш за все глобалізаційні тенденції у всьому їх спектрі, які прямо чи опосередковано впливають на стан і перспективи розвитку спорту в Україні. До об’єктивних внутрішніх чинників належать: трансформація відносин власності та ринкові перетворення в економіці; реконструкція політичної системи; складнощі інституціонального формування правової держави і громадянського суспільства; зміна соціальної структури суспільства та його маргіналізація тощо. Серед суб’єктивних факторів особлива увага приділяється відсутності державної стратегії розвитку спорту; особливостям менталітету українців; низькому рівню добробуту більшої частини населення і, як наслідку, падінню інтересу до спортивно-оздоровчої діяльності.

Для оптимізації спорту в Україні пропонується ряд напрямів, що включають широке коло організаційно-управлінських, фінансово-економічних, структурно-функціональних, науково-пошукових, ціннісно-світоглядних, психолого-виховних, морально-етичних тощо заходів, таких як: розробка Національної доктрини спорту; удосконалення нормативно-законодавчої бази, що регламентує спортивну діяльність та фінансово-господарську діяльність у сфері спорту; укріплення матеріальної бази спорту; посилення міжнародних спортивних зв’язків, розвиток дитячого спорту; гармонізація спорту і суспільних потреб, активне включення спорту в українське національно-культурне середовище; підвищення спортивної активності українців, удосконалення організації спортивної діяльності, культивування видів спорту, які, з одного боку, відповідають загальним тенденціям світового розвитку спорту, а з іншого – найбільш адекватні національно-культурним і національно-ментальним особливостям українців; надання пріоритетного значення видам спорту, що сприяють гуманістичному розвиткові особистості, спрямованість спорту на самоактуалізацію суб’єкта спортивної діяльності; удосконалення системи підготовки кваліфікаційних кадрів для всіх сфер спортивної діяльності; посилення виховної складової в роботі із спортсменами, що ґрунтується на високих морально-етичних принципах; пропаганда здорового способу життя.