Старовойт, Олена Василівна. Філософські засади формування інноваційної культури особистості в умовах сталого розвитку суспільства

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність дослідження та аналізується ступінь розробленості проблем, пов’язаних із феноменом інноваційної культури, у вітчизняному та зарубіжному філософсько-світоглядному та науково-практичному дискурсі. Формулюються мета та завдання, об’єкт і предмет, окреслено методологічні засади дослідження, сформульовано положення наукової новизни, репрезентується його теоретичне та практичне значення, можливість застосування з метою інноваційного розвитку різних сфер соціального функціонування, надані відомості щодо апробації і публікації результатів дисертаційної розвідки. З урахуванням необхідності повноцінного розкриття проблематики, поставленої у завданнях, обґрунтовується обсяг та
9
структура дисертаційного дослідження.
У першому розділі «Інноваційна культура особистості як соціально-філософський феномен» уточнено ключові поняття дисертаційного дослідження, аналізується джерельно-теоретична основа вивчення феномену «інноваційна культура» у сучасному соціально-філософському дискурсі, здійснюється рефлексія з приводу особистісно-феноменологічної та об’єктивно-аксіологічної природи феномену інноваційної культури, а також визначено необхідний методологічний інструментарій.
У підрозділі 1.1. «Понятійно-методологічний інструментарій дослідження інноваційної культури особистості в умовах суспільства сталого розвитку» підкреслюється, що ефективно реалізувати інноваційні програми та досягнути бажаних результатів їх впровадження в освітній сфері можливо лише за умови створення відповідного сприятливого середовища, головним компонентом якого виступає інноваційна культура, що забезпечує відповідне сприймання людьми нововведень, а також їх готовність та здатність генерувати, підтримувати й використовувати інноваційні продукти у всіх сферах життя і діяльності людини та суспільства.
Ґенеза інноваційної культури пов’язана з розвитком креативності та творчих здібностей освітян, підтримкою керівництвом інноваційних проектів, починаючи від зародження ідеї інновацій до її комерціалізації (продаж інноваційних виробів або послуг). Становлення інноваційної культури соціуму є одним із найголовніших пріоритетів інноваційної політики в країні.
Значення для суспільства інноваційної культури суттєво зростає у біфуркаційні моменти переходу від індустріального типу економіки до «економіки знань». За цих умов необхідним вбачається розвиток суспільства в цілому, а також трудових колективів підприємств у напрямі формування стійкої традиції адекватно сприймати нове, бути здатними й готовими до комплексного застосовування інноваційних технологій та стратегій в інтересах усього суспільства та загального прогресу.
Аналізуючи наявну на сьогодні масу дефініцій категорій «культура» та «інновація», доведено положення про те, що вони генетично взаємопов’язані, адже культура загалом виявляє певний етап духовного і матеріального розвитку суспільства і людства, а інновація слугує внутрішнім механізмом такого розвитку, руху культурних форм, їх закономірних, еволюційних та революційних змін. Здійснивши розгляд даних категорій з точки зору сучасної філософії, соціології, психології, культурології, формулюється інтегральна категорія − «інноваційна культура», яка має множинне та міждисциплінарне звучання, тим самим значно актуалізуючи підняту в дисертаційному дослідженні проблематику.
Множинність теоретичних визначень категорії «інноваційна культура» зумовлена складною внутрішньою структурою даного феномену. З одного боку, науковці наголошують на соціальній природі інноваційної культури як окремої складової загальної культури соціуму. З іншого − не можна не актуалізувати і особистісне значення даного феномену, адже саме людина в різних вимірах своєї життєдіяльності та творчої самореалізації постає ключовим суб’єктом інноваційних змін у культурі. Спираючись на ці два
10
тлумачення категорії «інноваційна культура», у дисертації інтегративно визначаються ключові смислові патерни розуміння цього явища, серед яких основними є: ціннісна орієнтація соціуму та особистості на постійне креативне перетворення оточуючої дійсності та духовного наповнення культурного середовища; розвиток у суб’єктів (організованих та індивідуальних) культурного розвитку здатності до творчого, інноваційного стилю мислення та дії; наповнення освітнього середовища ідеологією та аксіологією інноваційного розвитку; привнесення інноваційних принципів у середовище професійної підготовки спеціалістів, у процес набуття особистістю професійно-особистісних компетенцій.
Ще однією сутнісною властивістю інноваційної культури визначено її інтегральну функцію у поєднанні духовних та матеріальних вимірів культури загальносуспільної і культури творчого самовияву окремої особистості. Інновація передбачає як творчу напругу та звільнення креативної енергії, так і втілення творчості на соціально-виробничому, суспільно-перетворюючому (тобто матеріальному) рівні. Тобто інновація, а відповідно й інноваційна культура, стали сьогодні феноменами, які дозволяють соціуму та особистості реалізовувати духовно-творчий потенціал, об’єктивуючи його в соціально-корисний та прогресивний результат. Саме така інтегративно-функціональна здатність інноваційної культури стає ключовим предметом розгляду цього феномену в дисертації у різних вимірах: феноменологічному, аксіологічному, праксеологічному, соціально-філософському, культурологічному психологічному, соціально-правовому та освітньому. При цьому загальним теоретичним спрямуванням дослідження є концептуально-теоретичне вивчення глибинного значення інноваційної культури саме для особистості в усіх формах її творчо-креативної самореалізації.
Визначивши соціально-новаторську та особистісно-гуманістичну сутність інноваційної культури, в дисертації формується перелік ключових принципів, що визначають внутрішню сутність та структурно-функціональні виміри даного феномену. Серед них ключовими є: чіткість у формулюванні цілей інноваційної діяльності; усвідомлений характер конституювання та пріоритетності цілей; зосередженість на результаті; вільний обмін ідеями, а також моделями їх впровадження; толерантність у сприйнятті нового та можливих невдач; заохочення ініціативи й творчого пошуку особистості; категорична недопустимість будь-якого насильного нав’язування ідей людині. Таким чином, викладене вказує на органічну єдність феноменів інновацій і культури, оскільки інноваційна культура є духовним джерелом інноваційних стратегій соціуму. Вона проявляється і як чітко спланована позиція соціуму, і як особистісна позиція досягнення власної модернізації, що забезпечує гармонійну взаємодію соціальних інститутів та окремих індивидів, і є провідною силою реалізації творчих можливостей особистості. Саме творчість, креативність, структурованість виступають принциповими показниками інноваційної культури соціуму.
У підрозділі 1.2. «Особистість як суб’єкт і об’єкт інноваційної культури» обґрунтовується, що основним суб’єктом інноваційної культури (і, одночасно, об’єктом) є особистість, працею (діяльністю) якої й для якої
11
культура створюється. Як творець, носій (суб’єкт) і одночасно споживач (об’єкт) інноваційної культури людина має загальні і особливі характеристики. Культура є реалізацією людської творчості й волі. Звідси випливає розмаїття форм культурного розвитку. Однак культура є закріпленою в тих символічних формах, які кожне покоління отримує у спадок від попередніх. Надіндивідуальна логіка культури не залежить від бажання окремої людини; справедливо буде сказати, що культура, зрештою, теж творить людину. Проте слід урахувати, що культура виступає продуктом суто людської творчості, адже через неї особистість відкриває, змінює світ та саму себе. Тому людина виступає як творцем, так і «витвором» культури.
Процес культуротворення – це не тільки і не стільки привнесення у світ чогось принципово нового, а швидше генерація наявного смислу буття в світі культури, адже такий особовий світ має власну структуру, співмірну із цінностями самої людини. Тому культуротворення є способом збереження особової ідентичності через засвоєння та трансформацію культурних форм і культурних смислів, тобто їх інтеріоризацію, відкриття «для себе». Можна говорити про тотожність особистого саморозвитку із процесом перетворення свого життя на «буття-в-культурі». Культура як феномен особистісного буття визначає якісні показники розвиненості особистості в її цілісності, що формується на основі освоєння людиною культурного досвіду соціуму в усіх сферах життєдіяльності, знаходячи вияв у діяльності особистості і результатах цієї діяльності. Як важливий складник загальної культури, інноваційна культура виявляє себе у створенні нових потенцій для самореалізації людини на засадах творчості.
Особливо важливо підкреслити, що інноваційна культура є інтегральним для людини чинником поєднання таких наріжних для формування особистості факторів як духовність і творчість, воля та мораль, знання й переконання, цінності та світоглядні орієнтири. Інноваційна культура сприяє перетворенню людини з індивіда на особистість, дозволяє повноцінно виявити свій творчий, психологічний, комунікативний, гносеологічний, екзистенціальний, креативно-вольовий та суспільно-громадський потенціал. З одного боку, людина, будучи творцем, постає як суб’єкт інноваційної культури, а з іншого − саме остання формує творчо-енергетичний та аксіологічно-смисловий потенціал особистості, що робить людину об’єктом впливу з боку інноваційної культури, котра формується під тиском конкретних соціально-історичних, культурних, цивілізаційних обставин. Таке амбівалентне співвідношення особистості та інноваційної культури є ключовою проблемою, що всебічно аналізується в даному розділі дисертації.
Використовуючи такий загально-концептуальний підхід, проблема суб’єкт-об’єктної природи особистості в рамках інноваційної культури розглядається у розрізі різних сфер, де людина має можливість повноцінно, конкретно-практично використовувати власний інноваційно-творчий потенціал. Серед них в якості основних у дисертації розглядаються: пізнавальна, професійна, економічно-виробнича, правова, технічно-цивілізаційна, соціально-структурна (в якості людського капіталу). Успішність реалізації особистісних стратегій у зазначених сферах індивідуально-соціального буття на
12
основі самовдосконалення особистісної інноваційної культури насамперед визначається загальними умовами для утвердження особистості як суб’єкта інноваційної культури. Інноваційно-творчі компетенції, орієнтації та бажання особистості можуть бути визначені як головна умова для її утвердження як суб’єкта інноваційної культури. Особливим же чинником формування особистості як суб’єкта інноваційної культури у дисертації визначається такий духовний феномен як глибинне відчуття особистісної свободи, на якому й ґрунтуються енергетично-вольові, екзистенційні, творчо-креативні, психологічно-адаптативні критерії сформованості особистості як носія високого рівня інноваційної культури. У той же час, у системі інноваційної культури особистість постає не тільки суб’єктом, але водночас й об’єктом. Як об’єкт інноваційної культури особистість має бути відкритою до всього нового, мати відчуття перспективи, прогресивне мислення і здатність до сприйняття та впровадження інновацій у всі сфери суспільного та індивідуального життя.
Водночас зазначимо, що відкритість особистості до всього нового не означає некритичного сприйняття будь-яких новацій та одночасного заперечення всіх традицій. Розвинена особистість завжди має бути як зверненою до нового, тим самим спрямовуючи себе у майбутнє, так і усвідомлювати значення попередніх здобутків, зберігаючи зв’язок з минулим. Така нерозривна єдність розкриває діалектичну взаємодію традицій та новаторства в розвитку інноваційної культури, об’єктом впливу якої постає особистість. Отже, розвиток особистості як головного носія (суб’єкта) і споживача (об’єкта) інноваційної культури є тривалим процесом, що має комплексний характер. Ґрунтуючись на загальних засадах людської культуротворчості, інноваційна культура водночас має свій особливий зміст, що безпосередньо впливає на становлення особистості в умовах динамічного розвитку сучасної цивілізації. Засадами процесу становлення особистості як суб’єкта інноваційної культури постають творчі здібності та бажання самої особистості. Саме розвиток цих здібностей, що втілюється в інноваційних компетенціях, забезпечує зростання особистості як творця культури. Як суб’єкт інноваційної культури, особистість є вільною у виборі культурних цілей, засобів культуротворчості, що дає змогу осягати нові гуманістичні смисли інноваційної культури, тим самим утверджуючи їх як пріоритети розвитку сучасного суспільства. Водночас особистість постає й об’єктом культурного впливу, відкритим зовнішньому світу, що забезпечує перспективу її подальшого розвитку в напрямі удосконалення власного мислення, сприйняття та впровадження інновацій у всі сфери суспільного та індивідуального життя. Подолання байдужості як головної перешкоди на шляху культуротворчості створює можливості для подальшого примноження здобутків інноваційної культури.
У другому розділі «Інноваційна культура особистості як об’єкт соціально-філософської рефлексії» здійснено порівняльний аналіз того, як може формуватися і функціонувати інноваційна культура особистості в умовах тоталітарних і демократичних суспільств, а також визначено переваги та суперечності демократії як середовища розвитку і впровадження інновацій; здійснено концептуально-теоретичну ретроспективу особливостей
13
функціонування інноваційної культури у таких сферах як виробництво, економіка, політика, громадська діяльність, побут, сім’я, наука, освіта тощо.
У підрозділі 2.1. «Демократія як необхідна умова розвитку інноваційно-спрямованої особистості» зазначається, що інноваційна культура може існувати (формуватись та функціонувати) тільки в умовах демократичного середовища. Тоталітарні режими не лише стримують, але й спотворюють інноваційні імпульси особистості, часто маніпулюють культуротворчою діяльністю людини в інтересах правлячого режиму. Демократія навпаки - не лише формує середовище вільної творчості, але й сприяє культурній самореалізації особистості. Саме у демократичному суспільстві культуротворча діяльність набуває дійсних ознак інноваційності, креативності та творчості. На основі розгорнутого компаративного аналізу зроблено низку висновків про те, яким чином впливають владно-управлінські та соціально-громадянські чинники на становлення інноваційної культури сучасної людини.
Насамперед, підкресливши суперечливо-деформований характер формування та функціонування інноваційної культури в умовах тоталітарного режиму, виокремлено конкретні перепони, що існують в нашій країні як в посттоталітарному суспільстві щодо досягнення високого рівня інноваційної активності і культури українського населення. Визначено основні причини і фактори пригнічення інноваційної активності громадян за умов тоталітарного режиму, серед яких основними є: всебічний контроль з боку владної партії і державних структур із забороною будь-якого виходу за межі владної ідеології; активність населення можлива лише в рамках дозволених владою форм і напрямів діяльності; безальтернативність мислення; відчуття негативних наслідків чи, навіть, покарання за прояв особистої творчо-інноваційної ініціативи; тотальна забюрократизованість будь-якого виду діяльності − від виробничо-економічної до культурно-творчої. Ці та інші негативні чинники тоталітарного характеру зберігаються в рудиментарних формах і в сучасній Україні. Саме їх подолання, з нашої точки зору, має стати першим кроком на шляху становлення нового типу суспільної свідомості українців, що ґрунтуватиметься на вільній творчій ініціативі та інноваційній активності осіб, їх добровільних асоціацій та союзів, розбюрократизованій освіті і культурній сфері, вільному ринковому підприємництву.
Окрім того, обґрунтувавши потребу в демократії як потребу свободи творчості і вільного розвитку особистості, доведено, що саме за умов демократичного соціального ладу і владно-політичного управління уможливлюється найбільш повноцінне забезпечення реалізації таких прав людини як право на вільне самовираження, свободу совісті і творчості, а також створюються передумови для відповідального ставлення особистості до інновацій, що нею здійснюються. Прагнення до свободи творчості − невід’ємна властивість людини, яка в сучасних цивілізаційних умовах реалізується саме шляхом інноваційної діяльності.
Таким чином, дослідивши головні ознаки демократичного середовища як середовища формування та реалізації «інноваційної культури» особистості, підкреслено, що особливу роль серед таких ознак відіграють наступні: джерело
14
демократії − не нав’язана «згори» ідеологія, а ініціатива «знизу», яка може бути дієвою та ефективною виключно в інноваційній формі; гуманістичність та орієнтація демократично-інноваційної ініціативи на загальнолюдські цінності; принцип демократичного плюралізму; активноучасницька природа демократії; відкритість і діалогічність демократичного середовища. Ці ознаки демократичного середовища, на нашу думку, сприяють активному розвитку інноваційної активності всіх його суб’єктів, а також чинять позитивний ціннісно-смисловий, системно-структурний і комунікативно-громадський вплив на формування інноваційної культури особистості.
Зрештою, довівши існування значних суперечностей процесу формування та функціонування інноваційної культури у недемократичному середовищі, особливо в країнах із трансформаційним характером соціального функціонування, виявлено основні причини таких суперечностей. Однією з головних причин низького рівня інноваційної наснаги в посттоталітарних країнах є «запозичувальна» модель упровадження демократичних перетворень, яка веде до пасивності, абсентеїзму населення, а також формує усвідомлення того, що й інновації як і демократію можна просто «привнести» із-за кордону. Особливою небезпекою для забюрократизованих державних машин управління в пострадянських республіках є ще й скочування до охлократії, за якої важко буде сподіватися на інноваційні прориви в середовищі тотальної безграмотності і некомпетентності. Зрештою, страшною небезпекою для інноваційного розвитку нашого суспільства є імітаційний характер демократизаційних перетворень, коли населення вдовольняється пустопорожньою демагогією еліти, що проголошує неіснуючі досягнення. Така ситуація також знесилює інноваційно-креативний потенціал соціуму. Подолання перелічених негативних тенденцій в аспекті формування і функціонування інноваційної культури українців лежить в руслі освітнього, просвітницького, культурно-інноваційного розвитку населення, що має відбуватися на основі демократично-гуманістичних принципів.
У підрозділі 2.2. «Концептуально-теоретичний аналіз особливостей функціонування та основні сфери реалізації інноваційної культури особистості» аналізуються основні матеріальні і духовні прояви соціального функціонування і особистісної життєдіяльності, визначається, яким чином інноваційна культура особистості впливає на розвиток перелічених сегментів. Насамперед, дослідивши особливості функціонування інноваційної культури у сфері безпосереднього (матеріального) виробництва, а також специфічні характеристики розвитку ринково-економічних процесів в Україні, доведено необхідність значного зростання інноваційного сектору національної економіки, без якого Україна і надалі за всіма показниками буде все більше відставати в економічному розвитку від світових країн-лідерів. У зв’язку з низькою інноваційною культурою населення сучасні показники інноваційних запроваджень на виробництві і в сфері управління економічними процесами в Україні не відповідають жодним стандартам, прийнятим у розвинених країнах. У цьому аспекті надзвичайно важливо усвідомлювати, що не піднявши завдяки ефективному використанню освітніх, виховних, наукових засобів загальну інноваційну культуру населення, наша держава обов’язково опиниться серед
15
аутсайдерів глобального знаннєво-інформаційного суспільства. Враховуючи це, одним із головних комплексних завдань, що постає перед національною громадою освітян, діячів культури, підприємців і промисловців, є виховання якісно нового рівня інноваційного мислення широких мас українського населення, що є ключовою умовою підготовки людського капіталу, який відповідав би всім вимогам розвитку сучасної ринкової економіки.
Підкресливши нагальну потребу функціонування інноваційної культури особистості в політичній сфері суспільного життя, обґрунтовано особливу необхідність підвищення рівня політичної та громадянської грамотності, освіченості і культури українців, які волею історичної долі опинилися в рамках трансформаційного суспільства. Успіх же демократизаційних трансформацій сьогодні безпосередньо залежить від того, наскільки продуктивно наші громадяни зможуть реалізовувати власний громадський і соціально-політичний креативний потенціал. Політична еліта та державна бюрократія, що в загальних рисах залишилася Україні від колишнього Радянського Союзу, неспроможні реалізовувати справжню демократизацію всіх сфер соціально-політичного на національно-громадського життя. У зв’язку з цим, саме від рівня інноваційної наснаги громадянського суспільства, яке тільки зароджується в нашій країні, залежить ефективність демократичних державотворчих реформ в Україні.
Окрім того, визначивши основні можливості реалізації інноваційної культури у соціокультурній сфері життєдіяльності особистості, доведено, що саме інноваційна активність, спроможність і культура людини перетворює її на інтегральний елемент життєтворчої цілісності, яку складають для неї побутові, сімейні, товариські, громадські прояви самореалізації. У сучасному світі надзвичайно складно перетинаються традиційні та модернові виміри всіх цих проявів, у зв’язку з чим для гармонізації власної буттєвої сфери людина має володіти високим рівнем інноваційної культури, що дозволить вибудовувати цілісну картину особистісної самореалізації у безмежному різноманітті соціокультурних форм і можливостей. Окрім того, лише спираючись на високу інноваційну культуру, сучасна людина може сподіватися на формування себе у якості активного суб’єкта громадської діяльності, корисного члена національного і глобального соціуму, небайдужого до спільних проблем, що постають перед кожною окремою громадою чи перед людством у цілому.
Нарешті, виокремивши духовну сферу життєдіяльності суспільства як поле реалізації інноваційної культури особистості, доведено, що в сучасній цивілізаційній ситуації, котра носить інформаційно-технологічний характер, людина, втрачаючи традиційні форми реалізації власної духовності, набуває нового засобу поєднання матеріальних та духовних елементів власного буття. Таким інтегративним засобом є саме інноваційна культура, завдяки якій матеріально-технічні, професійно-технологічні, громадсько-політичні сфери суспільного функціонування наповнюються духовними смислами, цінностями і енергіями. Інноваційна культура дозволяє особистості у дегуманізованому середовищі безмежної інформаційної цивілізації відроджувати і проявляти потенціал справжньої людяності, духовності й творчості. Таким чином, інноваційна культура гуманістичного характеру відіграє не просто новаторсько-технологічну роль у житті суспільства, але й утверджує в структурі суспільної
16
та індивідуальної свідомості аксіологічні пріоритети добра, краси, справедливості, моральності, що надає достатні підстави стверджувати, що інноваційна культура високого рівня обов’язково ґрунтується на загальнолюдських духовних цінностях.
Третій розділ «Соціокультурна обумовленість формування інноваційної культури особистості в українському суспільстві» присвячено вивченню різноманітних аспектацій життєдіяльності вітчизняного суспільства у їх взаємозалежності та взаємозв’язку із формуванням інноваційної культури як українського суспільства в цілому, так і кожного його члена зокрема; також дослідницька увага зосереджується на ключових методах психологічної допомоги і підтримки, що здатні сприяти розвитку інноваційної культури сучасних українців.
У підрозділі 3.1. «Інноваційна культура в системі життєдіяльності українського суспільства», вказується, що визначення інноваційної культури як культури креативно-модернового мислення, почуття і діяльності людини, спрямованих на пошук й реалізацію шляхів, ресурсів, способів розвитку соціуму на засаді гуманітарних пріоритетів і цінностей, надає підстави стверджувати, що становлення, формування і ефективне функціонування такої культури залежить від багатьох чинників, головними серед яких є: суспільне середовище; спрямованість політичної системи; конституційно визначені права і свободи людини; загальний стан культурно-просвітницької роботи; характер і спрямованість функціонування ЗМІ і системи суспільного виховання та ін. З іншого боку, саме інноваційна культура покликана підготувати кожну окрему людину до адекватного, компетентного та творчого сприйняття перелічених чинників. Адже, саме інноваційна культура може забезпечити сприйнятливість суспільства до нових ідей, сформувати готовність людей до нового та розвинути здатність реалізовувати нові моделі у всіх без винятку сферах соціального буття. Таким чином, ключова проблема аналізу чинників формування інноваційної культури особистості в перехідному, трансформаційному суспільстві полягає в тому, що ефект таких факторів впливу знайде позитивну і плідну реакцію особистості виключно тоді, коли вона сама буде мати певний необхідний рівень інноваційної культури і мислення.
З огляду на зазначену складність у розгляді досліджуваної проблеми, в дисертації відстоюється позиція, за якої феномен інноваційної культури має розглядатися не обмежено − як процес створення та впровадження інновацій різного типу, а ширше − в якості світоглядно-ціннісного, особистісно-творчого та суспільно-моральнісного явища. Необхідно на концептуально-теоретичному рівні зафіксувати поворот від чисто технічної до соціокультурної та цивілізаційної рефлексії процесів розвитку інноваційної культури. Це означає, що у аналіз інновацій мають увійти нетипові елементи, а саме: цінності, світогляд, суспільна свідомість, очікування та настрої. Сучасна соціальна практика доводить, що будь-яка модернізація для успішного і результативного інноваційного фіналу потребує гармонійної взаємодії і технологічної, і інституційної, і соціально-ціннісної. Саме тому у ХХІ столітті спостерігається суттєве розширення спектру проблем інноваційного розвитку у напрямі
17
залучення у його аналіз соціального контексту.
У процесі розбудови нашої незалежної держави відбулося значне протиставлення технічно-формальних та соціально-ціннісних вимірів інновацій. Населення посттоталітарної країни виявилося неготовим до переходу на інноваційний тип мислення і дії. Суспільні інновації у пострадянських державах мали, зрештою, телеологічний характер та засновувалися часто на стратегії імпортування формальних інститутів. Дійсно, певні організаційно-правові форми з’являлись раніше, ніж відповідні соціально-психологічні зрушення у масовій свідомості. Тому інновації, які зорієнтовані на ринкову економіку, виявилися обмеженими у своєму потенційному соціокультурному характері. Відтак, новації, які активно впроваджуються «зверху», приймаються соціумом надзвичайно болісно. І це зрозуміло, адже, суттєві соціальні втрати, які мали і мають місце в українському суспільстві, актуалізують проблему соціального відторгнення інновацій. І це вкрай принципово, бо інновації часто адаптовані більше за формою, аніж за сутнісним змістом. Процес «насадження» продовжується, але не дає істотних результатів, окрім відторгнення соціальним організмом. У цьому контексті фундаментальну роль відіграє рівень залученості населення у різноманітні прояви інноваційного процесу. І тільки адекватно використовуючи перелічені вище чинники формування інноваційної культури, можна зрештою подолати той кризовий розрив, що існує сьогодні в українському суспільстві щодо бажання використовувати провідні технологічно-цивілізаційні здобутки та можливості і готовності робити власний творчо-інноваційний внесок у подальший розвиток усіх без виключень сегментів соціального виробництва, комунікації та життєдіяльності.
Важливу роль у гармонізації чинників впливу і очікувань громадян щодо подальшого інноваційного розвитку в сучасних умовах має відіграти саме українська держава. У тісній співпраці із громадянським суспільством, держава має стимулювати впровадження інноваційних нововведень в усіх сферах соціального функціонування. Для цього важливо використовувати різні можливості - від законодавчої підтримки до реалізації конкретних програм і проектів, а також розвитку державно-громадського партнерства в рамках реалізації інноваційних ініціатив. Окрім того, держава принаймні має виконувати взяті на себе зобов’язання та повноцінно реалізовувати ті пріоритети, напрями і завдання, що визначені на законодавчому рівні, зокрема у Законі України «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні». Поки цього не відбувається, важко говорити про те, що окремі громадяни будуть адекватно відповідати на виклики сучасності та активно розвивати інноваційну культуру суспільства.
Таким чином, актуальною проблемою для України залишається розвиток інноваційної культурної самобутності і національної інноваційної системи в цілому. Багато в чому це залежить від встановлення зв’язку між генерацією знань та стану системи їх застосування, від трансформації цінностей і поведінкових установок суспільної свідомості, від координації дій ринкових інститутів, громадянського суспільства, ЗМІ та держави. Це в подальшому має визначити принципи, механізми та інструменти реалізації державної інноваційної політики для розвитку України. Що стосується інноваційної
18
культури державних установ, очевидно, вони повинні формуватися в межах середовища, де політики й державні службовці були б зацікавлені в професійній підтримці інноваційних підприємств будь-якої форми власності, в динамічній і продуктивній роботі інноваційного характеру. Цей клімат має бути сприятливим для залучення висококваліфікованих фахівців, здатних глибоко аналізувати, оцінювати і прогнозувати соціально-економічну ситуацію, розвивати інноваційні проекти та сприяти їх реалізації.
У підрозділі 3.2. «Соціально-психологічні чинники, їх роль у формуванні інноваційно-орієнтованої особистості» автор, проаналізувавши інноваційну культуру як практику творення та поширення (впровадження) нових ідей, управлінсько-організаційних рішень та технологій з метою розвитку системи до якісно нового, більш високого рівня, слід мати на увазі, що цей процес багато в чому залежить від психологічного стану особистості, її суб’єктивної налаштованості на творчість. Психологічно рутинна особистість інноваційною діяльністю займатись не буде. Байдужими до неї є також «люди натовпу». Інноваційну культуру створюють креативні, творчі особистості, які долають усталені, традиційні бар’єри, впевнено пропонують нові ідеї і підходи, мають якусь внутрішню силу і наполегливість до їх реалізації. У цьому аспекті проблематика вивчення інноваційної культури тісно переплітається з психологічною, педагогічною та освітньою.
Незважаючи на необхідність психологічної підтримки інноваційних процесів, інновації як психологічна категорія, з’явилися зовсім недавно. Але на сьогодні дослідження психологічних аспектів проблеми інновацій є досить масштабними. Це велике проблемне поле, яке включає: зміни в соціальній позиції людини у впровадженні інновацій; роль соціально-психологічних факторів в інноваційних процесах у професійній освіті та готовності до інновацій; соціально-психологічні характеристики інноваційних установок; соціальні фактори інновації в організаційних системах; психологічні аспекти подолання бар’єрів на шляху нового; ситуаційна динаміка структур в інноваційних процесах; інноваційно-орієнтований вчитель; різні види педагогічних інновацій; соціальні та психологічні портрети різних категорій одержувачів інновацій та інші. Сьогодні потрібно більш уважно розглядати психологічну готовність людини до інновацій, як до їх використання, так і до творення. Особливо психологічні чинники видаються впливовими в рамках проблеми протиставлення та пошуку гармонійної взаємодії між традиціями (психологічно звичними і зручними) та інноваціями (новими викликами, що потребують вивільнення значної кількості психологічної енергії, як індивідуальної, так і соціальної).
У дисертації відзначається, що індиферентність до інновацій є поширеним явищем у сучасному українському суспільстві, складною психологічною проблемою на соціальному та індивідуальному рівні. Індиферентність може виявлятися у вигляді прямої відмови від участі в інновації або ж імітації діяльності з одночасною демонстрацією того, що інновація не дає позитивних результатів. Психологічні бар’єри виникають через необхідність вийти за межі звичних способів вирішення професійних завдань і вимагають іншої точки зору. Вони заважають людині виконувати певну дію
19
через небажання, страх, відсутність безпеки тощо. Такі психологічні бар’єри на шляху до інноваційного мислення і дії можуть долатися завдяки психологічній стимуляції творчого потенціалу особистості, що особливо актуально на етапі освітнього становлення дитини чи молодої людини.
Значним психологічним бар’єром на шляху формування високого рівня інноваційної культури є професійно-особистісне та емоційне вигорання, втома, стрес, невдоволеність власними здобутками. Зрештою сутнісна невизначеність інновації (неможливість точно передбачити наслідки інноваційних впроваджень) провокує невпевненість як головний бар’єр інноваційної діяльності та необхідність його подолання у ході формування особистості. Інструментами інноваційної культури є такі феномени як віра, впевненість, переконання, відданість, тобто речі не матеріально-грошового характеру, а такі, що виходять із серця та душі людини. Внутрішні переконання є основоположними в характері поведінки людей – як усієї спільноти, так і окремих індивідів. З психологічної точки зору надзвичайно важливо формувати у сучасних українців глибоку особистісну переконаність у безальтернативності інноваційного шляху розвитку як для країни в цілому, так і для кожного індивіда зокрема. Таке формування має починатися зі шкільних років, а отже надзвичайно важливо розробляти педагогічно-психологічні методики підготовки людини до життєдіяльності в соціумі, розвиток якого визначається динамікою саме інноваційної сфери. Освіта сьогодні не може рухатися в традиційному стилі і повинна перебувати в постійному пошуку нових форм, необхідних сучасній людині. Інноваційна освіта, як і інші соціальні інститути, виходить із принципово нової ідентичності, нової системи цінностей.
У четвертому розділі «Соціальний зріз інноваційної культури особистості: етичний, аксіологічний, когнітивний та правовий аспект» розглядається та ілюструється теза, що інноваційна культура є явищем соціального порядку, вивчаються можливості законодавчої підтримки, стимуляції та активізації зростання рівня інноваційної культури особистості в українському суспільстві.
У підрозділі 4.1. «Проблема соціальних і моральних норм інноваційної культури, етика формування та реалізації» відстоюється думка, що інноваційна культура, будучи феноменом інтегративним для матеріальних та духовних проявів буття людини і суспільства, сама є певним норморегулюючим чинником та моральнісною системою цінностей. Людина, насамперед, є духовною творчою істотою, яка освоює зовнішній світ − не тільки природу, виробництво чи торгівлю, але й духовність, інтелект, мову, характерні культурні традиції, цінності та інноваційні мотиви, орієнтації, відповідні стратегії. Людина може жити і працювати в органічній єдності не тільки з матеріальною (неживою або живою) природою, але і з духовним світом, особливо з суспільством як природним компонентом світу. Впевненість в основах соціальних стандартів «культури інновацій» в загальнолюдських цінностях у поєднанні з національними культурними особливостями можлива тільки в дискурсі філософсько-антропологічного підходу. Аналіз культури як певного формату забезпечує зв’язок культурного і соціального, культурного і національного. У своїй всеохоплюючій формі антропологічний підхід
20
передбачає розгляд як універсальних, екзистенціальних просторово-часових характеристик, так і різноманітності властивостей антропологічних укладів народів і суспільств. Таким чином, способи і методи практики людини не можуть бути стандартизовані, адже кожна людина - автономна істота, здатна до вибору, відповідальності, зв’язків, знання про світ і вільна змінити власне існування.
А щоб така зміна не була хаотичною, руйнівною, асоціальною і необхідний певний рівень інноваційної культури. Високий рівень останньої допомагає привносити в індивідуальне і соціальне життя нові структурно-конструюючі елементи, в основі яких лежить не тільки і не стільки матеріальна вигода, але й моральнісні, духовні, особистісно-творчі, енергетично вольові орієнтири, потреби і цінності. Таким чином, соціальні стандарти інноваційної культури треба визначати через мотивацію людини до інновації, яка створюється суспільством та внутрішньою спрямованістю людини на створення, що є її екзістенційною сутністю. В той же час, з порядку денного і сьогодні ніяк не знімається можливість негативного впливу інноваційних змін на життя людини і суспільства. З огляду на цей аспект інноватики в дисертації розглядається феномен «злого генія» в історії та функціонуванні соціуму, а також негативні наслідки такого об’єктивного історичного феномену як науково-технічна революція.
Динаміка виникнення нових завдань перед людиною інноваційного суспільства, потреба безальтернативного осмислення постіндустріальних пріоритетів щодо підвищення революційної ролі знань (інформації) в творенні конкурентоспроможності країни, у захисті національних інтересів загострюють вимоги до оцінки знань як інвестицій в майбутній розвиток країни, тобто до визначення їх ціннісних (аксіологічних) параметрів для потреб майбутнього поступу. Основна роль інноваційної культури полягає у визначенні і синтезі елементів традицій та інновацій, їх використання, взаємодії і динаміки інноваційного процесу гармонійного цілого інноваційної системи. Мета розробки інноваційної культури полягає у впровадженні ефективних інновацій, удосконаленні механізмів активації необхідних потенціалів в інноваційному процесі. Завданням сучасного українського соціуму та держави є впорядкування джерельних сил та засобів новітньої інноватики на основі соціальних стандартів та етичних норм, які б відповідали як загальнолюдським цінностям і пріоритетам, так і глибинним гуманістичним принципам традиційної української культури.
Підрозділ 4.2. «Законодавча підтримка, стимуляція та активізація зростання рівня інноваційної культури особистості» присвячено розгляду ідеї, що інноваційна культура є практикою творення та поширення (впровадження) нових ідей, управлінсько-організаційних рішень та технологій з метою розвитку системи до якісно нового, більш високого стану. Як і будь-яка сфера суспільного життя чи діяльності, вона має врегульовуватись як суспільно виробленими нормами, так і системою законодавства. На жаль, ця частина українського законотворчості має багато прогалин. Необхідність становлення інноваційного законодавства потребує належної відповіді.
Вивчення поняття «інноваційного закону» повинне визначити, що
21
науково-технічний прогрес в новій технологічній парадигмі неможливий без активізації інноваційних процесів, прискорення виробничого сектору, поширення сучасних технологій і нових досліджень світового рівня. Сьогоднішні провідні інноваційні тенденції наступні: підтримка великомасштабного інвестиційного розвитку нових методів виробництва для створення нових продуктів для критичних основних областей; постійний механізм протидії ускладненням впровадження інновацій; оптимізація різних інноваційних схем під різні етапи економічного інноваційного циклу; прогресивна інтернаціоналізація реалізації інноваційних процесів. Нагальною необхідністю реформування українського законодавства в цій галузі є всебічна правова підтримка перелічених тенденцій, яка сприятиме досягненню нашою країною певного рівня конкурентоспроможності на глобальному ринку інноваційних технологій і управлінських рішень.
У дисертації проаналізовано законодавчо-правові акти, що впливають на регулювання, нормування та підтримку інноваційної практики в Україні. Ключовими документами в цій галузі можна вважати Конституцію України, Господарський кодекс, Закони України «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову та науково-технічну діяльність», «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків». У цілому, на категоріально-правовому рівні в українському законодавстві є вагома підтримка всебічного розвитку інноваційної культури національного суспільства. У той же час, існують і значні суперечності, однією з ключових серед яких є недостатність конкретизації механізмів і засобів підтримки певних інноваційних проектів, а також наявність неузгодженості з іншими нормотворчими актами.
Більшість українських дослідників правового регулювання інноваційної діяльності, а також юристи-практики відзначають, що законодавче регулювання відносин в інноваційній сфері в нашій країні слід визнати частковим, фрагментарним, дезінтегрованим і несистемним. Серед основних проблем законодавчого забезпечення інноваційного розвитку національної економіки, зокрема, зазначається неузгодженість та суперечність положень різних законодавчих актів, що стосуються здійснення інноваційної діяльності, складність дотримання яких посилюється прийняттям нових нормативно-правових актів з цих питань без проведення їх попереднього системного аналізу та узгодження. Така ситуація із законодавчого забезпечення переходу до інноваційної моделі економічного розвитку свідчить про низьку ефективність використання розгалуженого комплексу нормативно-правових актів для врегулювання відносин в інноваційній сфері. Правова невизначеність та гостра потреба у законодавчому забезпеченні інноваційно-орієнтованих трансформацій у соціальній та економічній системах країни стимулюють пошук найбільш адекватних зазначеним цілям та сутності відносин, що складаються у зв’язку зі здійсненням інноваційної діяльності, правової форми їх регулювання. Одним із варіантів розв’язання поставленої проблеми є розроблення комплексного нормативно-правового акта з питань здійснення інноваційної діяльності. Він має виступити результатом ревізії та
22
систематизації законодавства, при здійсненні яких мають бути виявлені та усунені прогалини, дублювання та суперечності між положеннями правових норм різних нормативно-правових актів.
Загалом, ситуація з розвитком інновацій в нашій країні є досить складною через поглиблення фінансової кризи. Але якщо країна хоче отримати значущі фундаментальні і технологічні досягнення, вона має напружити усі резерви саме на цьому напрямі. Зниження інноваційної активності пов’язане в першу чергу з відсутністю інвестицій. Для залучення інвестицій в інноваційний сектор необхідно створити умови, і саме у галузі права, захищати права на інтелектуальну власність, змінити податкову та митну політику. Частково це передбачено в нашому законодавстві, але, на жаль, реальних дій немає. Принципи фінансування повинні бути спрямовані на диверсифікацію джерел фінансування та припускати швидке й ефективне здійснення їх комерціалізації, забезпечуючи збільшення фінансової віддачі від інновацій.
У п’ятому розділі «Інноваційна освіта як головне джерело формування інноваційної культури особистості в умовах сталого розвитку суспільства» зазначається, що основою формування інноваційної культури особистості є інтелект, освіта та виховання, якість яких практично однозначно визначає її (інноваційної культури) рівень, суспільний статус і соціокультурне значення; розкривається роль та значення традиційного компонента в структурі української освіти та його трансформації в контексті її модерного розвитку.
У підрозділі 5.1. «Освіта як механізм формування інтелекту, креативності та творчості особистості», наголошується, що інтелектуально слабка, малоосвічена людина навряд чи стане повновладним суб’єктом інноваційної культури. Культуру інспірує освіта і навпаки – освіта має базуватись на найновіших досягненнях культури, науки і соціального досвіду. Інноваційна культура у якості першого і основного джерела має інноваційну освіту.
У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що інноваційна культура виконує такі функції по відношенню до суспільства в цілому: функція поступу − передача з минулого в сьогодення і майбутнє досвіду і типових форм інноваційної поведінки соціальних суб’єктів, які вже давно перевірені і набули авторитету в рамках даного суспільства; функція вибору − відбір новостворених або запозичених інноваційних поведінкових моделей в найбільш підходящий спосіб для потреб суспільства на певному етапі розвитку; функція змін − відкриття творчих можливостей для зміни соціально-культурних механізмів, розробка нових типів інноваційної поведінки на основі нових зразків інновацій. Очевидним є те, що виконувати такі функції спроможні виключно компетентні професіонали, які мають високий рівень освіти і освіченості. З огляду на це, беззаперечним є твердження, що конкурентоспроможність будь-якого суспільства в сучасному світі визначається, насамперед, якістю, інноваційністю та людиноорієнтованістю його освітньої системи.
Філософськими та методологічними основами інноваційного підходу до освіти є гуманістична тенденція особистості, заснована на принципах вільної індивідуальної творчості людського розвитку, з урахуванням індивідуальних
23
можливостей. Тому будь-які інновації освіти повинні забезпечити умови для забезпечення зростаючих потреб людини. Розвиток особистості має розглядатися у якості духовної цінності суспільства і його головної продуктивної сили. В інформаційному суспільстві інновації та знання є ефективною силою змін. Відповідно, вона вимагає, щоб суспільство в цілому, так і окрема людина, мали реальну можливість використання більш нових знань, отриманих протягом життя, у своїй практиці. Тобто, молода людина в процесі навчання і підготовки повинна придбати важливі компетенції, застосовуючи набуті знання. Це вимагає переходу від концепції «кваліфікації» до концепції «компетенції», що дозволяє знайти вирішення будь-яких життєвих і професійних ситуацій, що, по суті, і відділяє діяльність освіченої людини від неосвіченої, незалежно від локального або глобального контексту ринку праці. Саме така людина, освоївши технології прийняття рішень, маючи свободу вибору, безсумнівно, здатна адаптуватися до умов постійних змін. Освіта повинна готувати людину пристосувалися до життя в плюралістичному світі.
Більшість філософів і дослідників феномену інноваційної культури сходяться на думці, що його феноменологічною основою є творчість людини, її креативний потенціал. Освіта є чи не найпотужнішим організованим механізмом розвитку творчих здібностей особистості. Враховуючи це, сьогодні формування конкурентоспроможного рівня інноваційної культури в нашій країні безпосередньо залежить від ефективності та оперативності застосування в національній системі освіти інноваційно-гуманістичних інструментів і методик навчання. Тільки такі методики, як засвідчує досвід розвинених країн, дозволяють швидко й ефективно переводити освітню систему та процес формування людського капіталу новітньої формації на інноваційний шлях. В процесі інноваційно-гуманістичних перетворень в українській системі освіти і навчання має враховуватися як прогресивний досвід розвинених країн, так і глибокі гуманістичні традиції української освіти. Окрім того, існує необхідність подальшої інтеграції національних систем освіти і науки, з метою фундаменталізації, гуманізації та інноваційної орієнтованості навчання в університетах країни.
Нинішній етап становлення і розвитку системи освіти в нашій країні може бути характеризований як такий, що має дуальну природу. З одного боку він спрямований на збереження досягнень і досвіду минулого, а з іншого − на модернізацію системи освіти у відповідності з рівнем новітніх досягнень у науці, культурі і соціальній практиці. Характерною рисою цього періоду є необхідність пошуку нового змісту і форм навчання та управління освітньою справою. Має відбутись широке розгортання експериментальних робіт, спрямованих на реалізацію освітніх інновацій на основі сучасної філософії освіти, яка суттєво відрізняється від попередньої. Саме тому, розкриваючи основний зміст освітніх реформ і реалізації освітньої інноватики всіма суб’єктами освіти, ми вважаємо найбільш перспективним напрямком сучасної філософії освіти формування інноваційної культури.
Підрозділ 5.2. «Проблема оптимізації співвідношення традицій та інновацій в освітньому процесі в контексті становлення інноваційної культури особистості» розкриває діалектику інновації та традиції в
24
освітньому процесі, оскільки вони виступають тими суперечностями, боротьба та єдність яких постають рушійною силою його розвитку.
Інноваційна культура спрямована у майбутнє, націлена на пошук і реалізацію шляхів, ресурсів, способів модерного суспільного поступу в умовах сталого розвитку суспільства на основі гуманітарних пріоритетів і цінностей. При дослідженні цього феномену, на перше місце виходять можливості індивіда як суб’єкта, що детермінують оптимізацію процесу засвоєння, переробки та створення інноваційно-культурних цінностей. Проте, такий суб’єктивний бік культури тісно пов’язаний із об’єктивними умовами існування соціуму.
Сьогодні гостро постає питання співвідношення традицій та інновацій в освітньому просторі в умовах глобалізаційних викликів та сталого суспільного розвитку. Якщо розглядати традицію у загально-філософському сенсі, то треба зазначити, що традиція розуміється як стійке явище, що існує тривалий час, тобто це система зв'язків сьогодення з минулим, традиція – це своєрідна естафета, що забезпечує зв'язок поколінь. У сучасних філософських дослідженнях традиція трактується як форма існування соціального духу, прагнення якої полягає у зв'язку минулого і майбутнього через сьогодення. Оскільки «традиційна» організація суспільного розвитку змінюється, інтенсифікується, то і культура не тільки змінюється, але і зберігається, а, зберігаючись, передається, фіксується.
Важливим є більш широкий погляд на поняття традиції, який пов'язує минуле з сучасністю і не протиставляє по відношенню один до одного поняття «традиції» та «інновації», а дозволяє використовувати потенціал сьогодення для формування нових традицій, а також розуміння традиції як діяльності, націленої не стільки з минулого в сьогодення, скільки із сьогодення в майбутнє, тобто робиться наголос на її прогностичному сенсі.
Зміст педагогічної традиції – це система історично сформованих норм, цінностей, значень, ідей і знань педагогічної теорії і практики, що одержують вираження в системі моралі і права, мистецькій сфері і науці та відносяться до педагогічної дійсності. Традиції в педагогіці будь-якого народу завжди були основою для побудови національної освітньої системи, оскільки тільки народні традиції, що вийшли з життя і перевірені ним, можуть виступати в якості аксіом. Традиційність є іманентним принципом соціокультурної самоідентифікації та самостановлення людини та ключових суспільних спільнот. Адже проблема самовдосконалення та становлення цілісної особистості хвилювала людство завжди. Усвідомлене самовдосконалення особистості, її духовне зростання – чинники історичного розвитку людства. Освіта ж в цьому аспекті виступає ключовим механізмом соціокультурного спадкування.
Іншою фундаментальною формою спадкування поряд з традицією є інновація (або перетворення). Досліджуючи інноваційну культуру, важливим є уміння вписати інновації у традицію. Традиції, безперечно, складають каркас культурного життя, колективну пам’ять суспільства, забезпечують передачу цінностей від покоління до покоління. Завдячуючи їм, з одного боку, людина комфортніше опановує досвід минулого та більш упевнено орієнтується у
25
теперішньому, а з іншого боку, без новацій суспільство неспроможне розвиватися, саме вони обумовлюють соціокультурні трансформації. Отже, здатність до новацій є важливою властивістю взаємодії культури та цивілізації.
Інновація тісно пов’язана з модернізацією освіти, яка визначаються як процес, система підготовки людини до повноцінного життя в умовах модернізаційного суспільства, яке характеризується поширенням значення інформаційних технологій, лібералізацією освіти, формуванням суспільства знань тощо. Освіта, будучи головним механізмом формування інтелектуального капіталу особистості як основної умови її конкурентоздатності, ставить за мету сформувати та вмотивувати подальше розгортання творчого потенціалу людини для її капіталізації на ринку праці.
Безперечно, що інноваційній освіті необхідно «інноваційне навчання», процес і результат якого стимулює інноваційні зміни в культурі та соціальному середовищі. Результатом і передумовою такого навчання та соціальних взаємодій виступає інноваційна культура як вид самостійної діяльності та адаптація до прискорення соціокультурного розвитку, а діалектика традицій та інновацій у сучасній українській освіті в контексті становлення інноваційної культури повинна стати головним принципом її модернізації та подальшого існування.