СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ МОДЕЛЮВАННЯ ЖІНОЧИХ ХАРАКТЕРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Короткий зміст

У різні часи вчені звертали увагу на неповторні особливості  жіночих типів в українській літературі. Так, уже М.Костомаров в “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке» звернув увагу на різні типи української жінки, репрезентовані   в творах Г.Квітки-Основ’яненка. На його думку, “Маруся”, “Козир-дівка”,  “Щира любов” і “Сердешна Оксана” – “це зображення жіночого малоросійського серця, представленого у різних обставинах життя і у у різних характерах». Цими словами М.Костомаров опосередковано вказує і на сентиментальні риси характерів Квітки (“серце”, кордоцентризм). І.Франко у статті “Жіноча неволя в руських піснях народних” відзначає особливості психології української жінки, відображені у народнопоетичній творчості, звертається до традиції зображення нелегкої жіночої долі у народних піснях. При цьому критик зауважує: “Коли се правда, що мірою  культурності всякого народу  може служити то, як той народ  обходиться  з жінками, то й се безперечна правда, що русько-український народ після сеї міри покажеться  високо культурним  у відношенні до других сусідніх народів”. Він не лише порівнює українську народнопоетичну творчість із фольклором  інших народів, а й звертається до народнопоетичних образів (прикладом такого вивчення може бути його драма “Украдене щастя”, праосновою якої є народна “Пісня про шандаря”).

Про жіночі типи у світовій та українській літературі неодноразово писала Леся Українка. Наприклад,  у статті “Новые перспективы и старые тени. (Новая женщина западноевропейской беллетристики)” вона звернула увагу на появу нового типу в літературі з  “жіночого питання”.  У “Малороссийские писатели на Буковине”  відзначила “тип интеллигентной женщины, борющейся за свою индивидуальность” у творах О.Кобилянської й віднесла письменницю до неоромантичної школи. Письменниця і громадська діячка Н.Кобринська у своїй публіцистиці теж неодноразово звертається до зображення  різних жіночих типів – як життєвих, так і літературних (“Про “Нору” Ібсена”, “Жінка а свобода” й ряд інших). Своєрідний аналіз  жіночих типів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка подає Сергій Єфремов у “Історії українського письменства”,  наголошуючи, що їхні жіночі постаті “варті того, щоб зайняти своє місце в галереї світового письменства”.

У радянські часи докладний аналіз літературних жіночих характерів знаходимо лише у дослідженнях творчості окремих письменників. Так, у 20-ті роки про О.Кобилянську як модерністку пишуть П.Филипович, В.Коряк., О.Білецький у своїх численних працях, зокрема, аналізує жіночі образи давньої української літератури; ососбливоцікава його стаття про “Касандру” Лесі Українки. Є.Нахлік у монографії “Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ століття” відзначає  романтичні та сентиментальні риси у жіночих характерах   М.Вовчка та П.Куліша.

Аналіз жіночих типів, їхні характеристики, окремі зауваження зустрічаються у монографіях та статтях про творчість окремих письменників, див. зокрема: “Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі”, О.Гончар “Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість”,  М.Міщук. Співець душі народної (про творчість І.Нечуя-Левицького),  О.Бабишкін “Ольга Кобилянська. Нарис про життя та творчість”, В.Агєєва “Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації” та багато інших.

 В останні роки з’явилася низка  досліджень з проблем літературного модернізму (С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, В.Агєєва, “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму”, Т.Гундорова “ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” “Femina melancholica: стать  і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської”,  та ряд інших), яким притаманний новий погляд на традиційні  в українській літературі теми та образи; відповідно  увага зосереджується і на жіночих характерах, позначених рисами модернізму.    

Потрібно зазначити також, що останнім часом у вітчизняному літературознавстві з’явився новий інтерес до творчості О.Кобилянської. У колі наукових зацікавлень багатьох сучасних літературознавців виявилися раніше недосліджені аспекти, із застосуванням нових методів аналізу, наголошується та визначна роль, яку письменниця відіграла в історії українського літературного модернізму (С.Павличко, Т.Гундорова), феміністичний дискурс її творчості, (В.Агєєва “Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму” , С. Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, Т.Гундорова, “ПроЯвлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”, “Femina melancholica: стать  і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської”), особливості поетики (Демченко І. “Поетика Ольги Кобилянської”, Пригодій С.М. “Літературний імпресіонізм в Україні та США (Типологія та національні особливості)”,  Рисак  О. “Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі  кінця ХІХ – початку ХХ ст.” та ряд інших).

                        Загалом слід відзначити, що в усіх вищезазначених  працях  розглядалися лише деякі аспекти цієї теми. Більшість  критиків зосереджували свою увагу, в основному, або на аналізі характерів як  самодостатніх літературознавчих категорій, або на проблемах стилю, проте цілісного, з позицій сьогодення, комплексного дослідження стильових моделей жіночого характеру в українській літературі другої половини ХІХ – початку ХХ ст.., на жаль, немає.  У даному досліджені автор зосередила свою увагу саме на цій проблемі. 

            З огляду на поставлену мету та завдання логічним було виділити такі напрями дослідження:  дефініювання поняття характер та чітке визначення його відмінності від інших суміжних понять, зокрема від образу. Якщо основоположною вважати думку,  що характер пов'язаний з концепцією особистості, і основним предметом  художнього пізнання  стає в добу романтизму, то, відповідно, можна дійти висновку, що характер – категорія стилю, а  отже, є сенс говорити про стильову специфіку жіночого характеру в різних типах художнього дискурсу (романтизм, реалізм, модернізм). З іншого боку, враховуючи відмінності жіночої та чоловічої літератури, слід з’ясувати специфіку жіночого характеру в чоловічій (“андроцентричній”, Е.Шовалтер) та гіноцентричній традиції в українській літературі  другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Адже при всіх відмінностях між жіночим та чоловічим письмом, їх об’єднує саме літературна епоха, літературний канон, спільні рамки  домінуючих стильових тенденцій (особливо це стосується романтизму та реалізму).

  «Жіноча» тема дослідження передбачає можливість   обмежитися лише феміністичним і психоаналітичним методами дослідження. Складність теми і поставлені завдання,  великий обсяг матеріалу (охоплено практично все ХІХ ст. і початок ХХ ст.), наявність значної кількості праць вітчизняних та зарубіжних дослідників  вимагають відповідної методики. Надання переваги при цьому якомусь одному із методів  обмежить можливості аналізу.  Тому необхідним здається застосування й інших методів – порівняльно-історичного, описового, культурно-історичного, історико-біографічного, завдяки яким  можна здійснити  докладний аналіз жіночих характерів в українській літературі.

            Переконливою видається думка, що носієм характеру у творі є персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб  розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки (О.Галич). При   цьому персонаж постає, з одного боку, як характер, з другого – як художній образ, що втілює даний характер  з більшою чи меншою мірою естетичної довершеності. Відповідно до їхнього статусу в структурі твору персонаж та характер передбачають різні критерії оцінки. На відміну від характерів, які викликають етично спрямоване до себе ставлення, персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності від того, наскільки яскраво, повно і концентровано вони втілюють характери (Л.В.Чернець). При цьому характер є елементом  змістової організації літературно-художнього твору, а образ (як і персонаж) – елементом внутрішньої форми художнього  твору (О.Галич). Як цілком сформований  і сталий тип характер простежується лише з епохи романтизму, з подальшим поглибленням на пізніших  історичних етапах розвитку літератури.

            У літературі будь-якого народу існує своя традиція зображення  жінки.  У фольклорних творах народний геній створює жіночі образи, які втілюють  етичний  та естетичний ідеали, різні рівні сприйняття – від побутових, щоденних уявлень до глибинних рівнів індивідуальної та колективної свідомості. У міфології, народних віруваннях та релігійних творах  теж  є певні “жіночі” образні кліше.

Писемна й усна традиції у зображенні жінки часто перепліталися, доповнювали одна одну. Твердження, що  багато жіночих образів мають фольклорну основу є, по суті, аксіомою. Письменник, в залежності від того, в якому стильовому ключі написаний твір,  акцентує увагу на різних аспектах: у сентименталізмі – перед усім “життя серця”, чутливість, притаманні загалом ліричній тональності народнопоетичних творів, у романтизмі – драматичні моменти, різного роду перетворення, трагедії, мотиви відчуження, фатальне кохання; у реалізмі – зосереджується на важкому соціальному становищі  жінки-трудівниці, загальнолюдських і суспільних проблемах, намагається подати об’єктивний аналіз.

Говорячи про специфіку творення  в літературі жіночого образу, характеру взагалі та особливості творчого процесу зокрема, слід торкнутися і такого аспекту як стать автора. Ця “проблема авторства” стає   дедалі актуальнішою, оскільки нині все більше набирає популярності феміністична критика, яка має на меті реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографіі. У цьому контексті слід звернути увагу на той факт, що все наше письменство від давнини і до Марка Вовчка є, по суті, чоловічим. “Жіночий досвід”, світосприйняття артикулюється лише у творах народнопоетичних (згадаймо легендарну авторку Марусю Чурай). На нашу думку, взаємодія усної за формою народнопоетичної творчості та писемної за формою давньої української літератури – це своєрідна взаємодія-опозиція жіночого та чоловічого творчих начал. Християнська писемність певною мірою структурувала і перетворила народнопоетичну стихію, часом асимілюючи її, часом пристосувавшись до язичницьких  форм і вірувань. При цьому християнство – “найвитонченіший символічний конструкт, в якому жіночність, що просочується через нього, зосереджується на Материнстві” (Ю.Крістева). На думку цієї ж дослідниці, саме через культ матері відбувалася гуманізація всього християнства. Образ матері є одним з найголовніших і у народнопоетичній творчості, він – архетипний за своєю суттю.

Історію розвитку людського суспільства взагалі  можна розглядати  як наслідок певного протистояння чоловічого і жіночого начал. Опозиція чоловіче/жіноче існує і у міфологічному світогляді давніх українців, якому взагалі притаманне структурування світу за принципом  бінарної  опозиції (жіноче/чоловіче, парність/непарність, світло/темрява, правда/кривда, небо/земля, море/суша). При цьому міфологічні жіночі образи (Морена, Мокоша, рожаниці) нечисленні, у протиставленнях вони пов’язані  з мокрим, темним, поганим, тобто несприятливим для колективу.  Жіноче начало сприймається як більш наближене до язичницьких ритуалів, магії, до землі і як те, що може спричинити безпосередній вплив на навколишні явища. Ось чому на вищих щаблях ієрархії число жіночих персонажів різко зменшується.

У великих  державних турботах староукраїнський український письменник нечасто звертав свій погляд на  дочок, жінок та матерів героїв історії Київської Русі, але короткі й нечисленні рядки давніх світських творів  з співчуттям і повагою пишуть про жінок. “Злая жена”, типова для аскетичної церковної літератури – рідкий гість у творах світської літератури...”(Д.Ліхачов).

У пам’ятках давньоруської писемності існує кілька варіацій жіночого образу, жінка постає у кількох іпостасях:   або  “вмістище” гріха у звабливій оболонці, або як свята, чи вірна помічниця чоловіка, при цьому ідеал творів церковних та світських багато в чому відрізняється, останній, звісно, ближчий до життя, не позбавлений ліризму та іноді навіть досить реалістичний.

Християнський ідеал знаходить своє відображення у житіях святих жінок. Саме під впливом християнської віри розкривається їхня справжня сутність, духовна досконалість. Часто  жінки відмовляються від свого старого способу життя, від своєї фізичної привабливості, власне жіночої суті, заперечуючи стать як таку.

У найдавніших пам’ятках нашої писемності поступово починає формуватися традиція зображення жінки, що багато в чому перегукується з народнопоетичною, але при цьому завжди був присутній  і до ХХ ст. залишався потужний  струмінь християнського моралізаторства. Іноді автори навіть користуються засобами ідеалізації, які властиві агіографічній літературі. Зазначені риси особливо яскраво виявляються у порівнянні з чоловічими образами.

Загалом слід відзначити, що в давньоукраїнських літературних творах жіночий характер як такий відсутній (або про нього можна говорити з великим перебільшенням).

Оскільки релігійна література має моралізаторське спрямування, то жіночі постаті у ній – досить схематичні. Це або сварливі, нерозумні жінки, які незабаром попадуть прямісінько у пекло, або  богобоязливі, милосердні подвижниці віри. У зображенні жінок є певна однобічність, відсутній глибокий аналіз. І це не випадково, а  закономірно. Адже автор (точніше, автори, оскільки житія переписувалися протягом століть різними авторами) ставить перед собою завдання створити взірець для наслідування, повчання, а не аналіз особистості. Крім того, у релігійній літературі (як і у живописі та архітектурі) засадничим принципом є дотримання канону – певних правил зображення, яким творець має слідувати.  Безперечно, ці твори були тим фундаментом, на якому  створювалася майбутня українська література. Та ідеалізація, яка на перший погляд притаманна цим творам, потяг до створення ідеального характеру, ідеальної жінки, наділеної рисами жертовності та милосердя (у класичній українській літературі) сягає корінням саме в давньоукраїнську релігійну літературу.

Важливим є і той інтерес – не лише з релігійного погляду, до  внутрішнього світу, переживань, до емоційного досвіду, набутого через переживання, роздуми, спостереження. Зрештою, саме з тих пір у писемній та усній традиції з’являється  поняття “жіноча душа”.

Поєднання фольклорної традиції – усної за своєю формою і  язичницької за своїм змістом та релігійної (писемної за формою та християнської за змістом); спричиняє своєрідний симбіоз язичницького ідеалу – зовнішньої краси і досконалості та християнського – внутрішньої досконалості.      

Розділ ІІ. Романтична та сентиментальна концепції жіночого характеру в українській літературі

У  добу романтизму  у мистецтві та культурі поступово формується нова концепція особистості, характер стає основним предметом художнього пізнання, а особистісне начало висувається на передній план зображення. Характери романтиків переважно ідеалізовані, відірвані від реальної дійсності, точніше від того соціального середовища, яке їх породжувало. Крім того, письменників насамперед цікавлять яскраво індивідуальні, особистісні риси. Закономірно, що романтизму притаманна  увага до індивідуальної психології особистості. Намагаючись охопити внутрішнє життя людини в усій повноті, романтики враховували порухи як серця, так і розуму.  Успадкувавши від сентименталістів інтерес до внутрішнього світу, до “життя серця”, романтики, однак, зображують “почуттєву” сторону людського буття не так однобічно, як їх попередники. Представники романтизму приділяють увагу єдності почуттів і розуму, емоцій та ідей.

Романтична поетика вимагає, щоб характери героїв  подавалися вже як завершені, сформовані. У характерах виявляються й основні риси поетики романтизму – інтерес до небуденного, незвичайного, яскравого, підкреслена увага до  незвичайних героїв і обставин,  виняткова особистість.  Тому героїні романтичних творів, як правило, надзвичайні красуні, часто їх винятковість підкреслюється не лише зовнішніми рисами, а й внутрішніми. Саме романтизму  та романтичному типу художнього мислення притаманний дух неспокою особистості, її прагнення до свободи, до максимального самовираження. Тому героїні – горді, сильні духом, рішучі (особливо це стосується творів на історичну тематику).

Романтики відкрили суб’єктивну людину в діалектичній суперечності її численних зв’язків з природою, суспільством, побутовим оточенням. Художній психологізм ґрунтується на розкритті незвичності дій і вчинків героїв, акцентуванні їхніх бурхливих, всепоглинаючих пристрастей, джерелом яких  виступає ірраціональне, підсвідоме. Часто в центрі твору – любовна колізія, фатальне кохання, через яке автор розкриває характер героїні, її внутрішній світ; заради кохання вона здатна на будь-які вчинки. Іноді глибокі почуття, нерозділене кохання призводять навіть до божевілля та загибелі. Відповідно до романтичної концепції особистості героїня усвідомлює свою самоцінність,  право на щастя, зокрема  право кохати і бути коханою попри всі перепони. Досить часто у романтиків конфлікт будується  на основі суперечностей  любовного трикутника – це або “внутрішній” конфлікт, пов’язаний з нерозділеними коханням, або  «зовнішній» – хлопець і дівчина кохають одне одного, проте   не можуть побратися через  соціальні обставини.

Говорячи про концепцію  особистості у романтичній літературі, не можна не згадати про те, що розвиток романтичного типу  творчості почався ще у преромантизмі. Критики  вважають, що європейський  преромантизм – це ще остаточно  не сформована художня система, ідейно-естетичний  рух  пізнього Просвітництва, в якому знайшли своє місце   руссоїзм, сентименталізм, штюрмерство, відбувається  зародження і розвиток фольклористики та інші явища, котрі типологічно і, як правило, хронологічно передували романтизмові (Д.Наливайко). У руслі  преромантичної естетики   творили  Г.Квітка-Основ’яненко, І.Котляревський, М.Вовчок. Характери їхніх героїнь позначені рисами сентименталізму, просвітительського реалізму та романтизму. Героїні сентименталізму – здебільшого пересічні жінки, чутливі, скромні, які мають глибокі почуття. Саме завдяки психологічному аналізу, інтересу до життя простої людини, почуттєвій стороні людського існування  (рисам, притаманним сентименталізму) було створено передумови для тих літературних напрямів, які прийшли йому на зміну – романтизму та реалізму.

Романтики  надавали великого значення  такому важливому елементу  народного життя, як звичаї,  побут, народні вірування – це відображається і при створенні жіночих характерів. В етнографічному матеріалі  романтики  вбачали  глибоке єство українського народу – шлях,  яким можна пізнати його характер. Таким чином, створюючи жіночі характери, письменники наближалися до розуміння народу і, навпаки,  пишучи про народні вірування, побут, народний світогляд, загалом про народний характер,  водночас пізнавали український жіночий характер.

Не можна не наголосити і на такому важливому моменті: містичні уявлення про влаштування світу, притаманні романтизму (які часом перегукувалися з народними віруваннями  –  віра в надприродні сили, видіння, сни, магія ночі, увага до “темної сторони світу”) сприяли кращому проникненню у жіночий світ – світ почуттів і передчуттів, що не завжди можна пояснити логічно. Так, красуня Молана з “Месті верховинця” М.Устиновича  має багату уяву, бачить сновидіння, пов’язані з релігійною містикою, прагне до їх містичного тлумачення. За романтичною естетикою, її сновидіння віщують небажане, і вона у стані туги шукає  заспокоєння у молитвах та чарах. Галя з повісті М.Старицького “Червоний диявол” іде до ворожки, щоб дізнатися про свою долю і т.д.

            Для романтизму  характерна увага до історичних параметрів буття, звернення до історичного минулого. Підкреслюється та роль,   яку відігравала жінка  в складні для України часи, осмислюється  українська жінка в її історико-культурному бутті. Особливо це стосується  історико-романтичних творів, у яких зображені виразні жіночі постаті, яскраві характери, що втілюють ідеали героїзму та  патріотизму  (героїні М. Старицького, І.Карпенка-Карого). Таким чином, важливою рисою романтичного жіночого характеру є його історична  детермінованість (індивідуальна особистість у контексті  історичного процесу).

Про романтичну концепцію жіночого характеру можемо говорити насамперед  у зв’язку з романтичним напрямом в українській прозі 50-60-х років, що виявився як у фольклорно-етнографічній прозі П.Куліша (“Орися”, “Гордовита пара”), Ганни Барвінок (“Русалка”, “Вірна пара”), так і в соціально-побутових творах Марка Вовчка, Ю.Федьковича, творчість яких розвивалася  під естетичним та ідеологічним впливом Т.Шевченка.  Всі вони певною мірою формували  романтичний канон в українській літературі, під сильним впливом якого творитимуть  письменники, що прийдуть у нашу літературу пізніше – насамперед М.Старицький, М.Кропивницький, І.Карпенко-Карий (історико-романтичні драми), Л.Старицька-Черняхівська.

Романтична література сприяла  утвердженню і розвитку в українській літературі  самоцінної особистості, розкриваючи риси національного характеру, індивідуальної психології. Це стосується і романтичної концепції жіночого характеру, концепції особистості, як правило, волелюбної, вольової, внутрішньо суперечливої, яка прагне до вільного вияву почуттів. Романтична героїня має багатий емоційний світ, їй притаманні цілісність характеру, благородний максималізм і безкомпромісність. Часто це сильна і горда натура, яка вступає іноді навіть у драматичний конфлікт із реальними життєвими обставинами, здатна до героїчних вчинків (особливо це властиве героїням історико-романтичних творів М.Старицького і І.Карпенка-Карого).

Потрібно наголосити також на трагічній самотності, у якій живуть романтичні героїні. Характер романтичної героїні, як правило,  розкривається через почуття, про що влучно висловився Б.Грінченко, маючи на увазі героїнь Ганни Барвінок: “Героїні віддають коханню всі сили своєї істоти, закрашають його всіма квітками  своєї поетичної душі, і поки живуть, поти всім своїм життєм співають хвальний гімн могучому болісно-солодкому почуванню”. Часто ці сильні почуття призводять романтичних героїнь до відчуження і, як наслідок, божевілля або загибелі (“Русалка” Ганни Барвінок, “Гордовита пара” П. Куліша, “Три долі” Марка Вовчка, “Тополя”, “Причинна” Т.Шевченка   і т.д.)

Внутрішній світ романтичної особистості, її переживання, також допомагає розкрити портрет, який відіграє у романтичній літературі важливу роль.

            Саме з романтизмом і сентименталізмом пов’язана поява  на літературному небосхилі  перших жіночих постатей – Марка Вовчка та Ганни Барвінок, творчість яких заклала традицію “жіночої прози”. На відміну від колег-чоловіків письменниці  зверталися до тих тем і проблем, які ті  залишали поза увагою. Особливо це стосується  “історій кохання”. Їм краще за чоловіків вдавалося розкрити  своєрідний внутрішній світ своїх героїнь, психологічні нюансування, мотивації їхньої поведінки. Зіставлення творів Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок, яка перебувала  під ідейним та літературним впливом свого чоловіка, свідчить, що в царині створення  жіночих характерів вона змогла піти далі свого коханого кумира.  Куліш, створюючи своїх героїнь, ніби керувався  своєрідною схемою, Ганна Барвінок відшукувала серед простолюду найцікавіші типи, захоплюючись їхньою силою духу, намагалася творити різні характери. При чому це стосується і романтичних, і реалістичних оповідань письменниці.