СУБ’ЄКТ ПОЛІТИЧНОГО ДИСКУРСУ: СУТНІСТЬ ТА ІСНУВАННЯ Автореферат

У першому розділі – «Методологічне підґрунтя дослідження суб’єкта політичного дискурсу» – виокремлено декілька основних напрямів у дослідженні політичного дискурсу: комунікативна етика К. Апеля і Ю. Габермаса, екзистенціал-трансцендентальна прагматика Ґ. Ебелінга і Т. Ренча, французька школа дискурсу, в першу чергу волюнтаристська концепція М. Фуко, постмодерністська традиція, яка пов’язана з іменами Ж. Дельоза і Ж. Дерріди, теорія політичного дискурсу Е. Лакло і Ш. Муфф. При вивченні політичного дискурсу з використанням екзистенціоналізму як методології важливе значення мають основні положення аналітики присутності М. Гайдеґґера, його розмежування справжньої і несправжньої екзистенції. Трактування суб’єкта Ж.-П. Сартром дає змогу розглянути його не лише по відношенню до себе, а й до іншого. Крім того, за допомогою сартрівської діалектики з’являється можливість показати здатність суб’єкта до конструювання себе та реальності. Особливе значення має трактування Ж. Марітеном відношення сутності та існування суб’єкта, який наділяє його здатністю реалізовуватися відповідно до своєї сутності. Як методологічна основа дослідження дискурсу екзистенціалізм використовувався Ґ. Ебелінгом і Т. Ренчем, що звертаються до проблем існування людини, а основна увага приділяється виявленню трансцендентальних підстав існування. Крім того, щоб показати своєрідність суб’єкта політичного дискурсу, приймаються основні положення іманентної філософії, яка дає змогу апелювати безпосередньо до його свідомості, а саме до переживань і сенсів.

При встановленні методологічних підстав дослідження політичного дискурсу звертається увага на трактування відношень суб’єкта і дискурсу в історії філософської думки. Вже арістотелівське розуміння держави припускає дискурсивний аспект, оскільки вважається, що вона виникає в процесі спілкування. Поняття «суб’єкт» з’явилося у філософії Нового часу, і воно вказує на пізнавальні здібності, на того, хто пізнає, тобто суб’єкта, і те, що пізнається, тобто об’єкта. Кантівський поворот передбачає критичний розгляд пізнавальних здібностей і встановлення їх трансцендентальних підстав. Пізніше, у феноменології, виникає інше розуміння процесу пізнання, яке передбачає у суб’єкта наявність здатності до конституювання, та частково вирішується проблема відношення іманентного і трансцендентального. На основі феноменології народжується екзистенціалістичне розуміння пізнавального процесу. М. Гайдеґґер надає свідомості онтологічного та онтичного змісту, а Ж.-П. Сартр радикально порушує гуссерлівський принцип координації свідомості і реальності та наділяє свідомість продукуючою здатністю. Зміст свідомості не лише переживається, але й здійснюються, на цій підставі формується розуміння онтології присутності, темпоральності та історичності. Ж. Марітен підкреслює залежність існування від сутності. З лінгвістичним поворотом у філософії сталося забуття суб’єкта. Наприклад, М. Фуко проголошує «смерть автора». У постмодернізмі можна спостерігати децентрованого суб’єкта, який розсіяний у сфері комунікативної взаємодії. У пізньому постмодернізмі відбувається воскресіння суб’єкта дискурсу, зокрема, у М. Пешьо суб’єктивність набуває самостійного статусу.

Реабілітація суб’єкта дискурсу можлива за умови визнання його сутності, що продукує виникнення сукупності сенсів існування. Сутність як ейдос властива суб’єктові, вона розкривається, показується у дискурсі. Іншими словами, в дискурсі можна спостерігати явище суб’єкта. Сутність може бути прихована від нього, а для того, щоб її зрозуміти, він повинен виявити свою ідентичність. Виходячи з вищезазначеного, особливої актуальності набуває трактування свідомості у феноменології Г. Шпета, згідно з яким свідомість наділяється здатністю породжувати сенси. Дискурс розглянуто як сферу їх виявлення, відповідно, презентацію суб’єкта по відношенню до самого себе та іншого.

Використання положень сартрівської онтології, а також акцентування уваги на відмінностях презентації суб’єкта залежно від його позиції по відношенню до себе та іншого в дискурсі дає змогу виділити дискурси суб’єкта-в-собі, суб’єкта-для-себе та суб’єкта-для-іншого. Особливість презентації в дискурсі суб’єкта-в-собі полягає в тому, що він призначається для споглядання себе у своїй безпосередності, що недоступне для іншого. Це дискурс, у якому суб’єкт встановлює належне, а отже, формує імперативи. У дискурсі суб’єкта-для-себе зміст свідомості показується на поверхні дискурсу. Це вже маніфестація суб’єкта як присутнього у світі, який стверджує себе по відношенню до іншого, який ще виступає як образ. У цьому дискурсі відбувається ідентифікація, тобто встановлення ідентичності, а також інституціалізація владних відносин. Дискурс суб’єкта-для-іншого призначається для презентації себе для іншого, тому з його допомогою встановлюються відносини і здійснюється вплив на іншого. У цьому дискурсі він може наділяти себе такими властивостями і якостями, які не характерні для нього.

Виходячи з того, що існування політичного суб’єкта можливе за наявності усвідомлення цінності влади самої по собі, характеру доцільності її здійснення і, нарешті, її призначення, виділено такі політичні суб’єкти, як імперський і підданський, протестний і солідарний, капіталістичний і соціалістичний. Влада припускає в собі єдність панування і підпорядкування, саме тому виділено імперський суб’єкт, який домінує, і підданський, що знаходиться в залежності. Протестний і солідарний суб’єкти розрізняються за способом здійснення влади: якщо протестний реалізує себе за допомогою протистояння, то солідарний прагне єдності. За характером відношення до матеріального аспекту влади, тобто володіння власністю, яка може бути обумовлена прагненням до володіння або соціальною справедливістю, виділяються капіталістичний і соціалістичний суб’єкти.

У другому розділі – «Дискурсивні засоби панування імперського суб’єкта» – виявлено основні властивості сутності, її відношення до сенсів існування, характер впливу на здійснення. При дослідженні дискурсу суб’єкта-в-собі висвітлено, що його сутністю є панування, оскільки він прагне до необмеженої влади над іншим, тобто до його підпорядкування. Показано, що панування можливе за наявності таких сенсів існування імперського суб’єкта, як прагнення до досконалості, творення, переваги (домінування). Вони виявлені за допомогою методу екзистенціальної аналітики, приклади застосування якої є у роботах М. Бердяєва, М. Бубера, М. Гайдеґґера, А. Камю, С. К’єркегора, Ж.-П. Сартра тощо. Прагнення до панування припускає здатність ставити вимоги, а їх передумовою може виступати досконалість, яка, в свою чергу, проявляється у здатності до творчості, результати якої породжують усвідомлення своєї переваги. На підставі кантівського положення про антиномічність розуму, а також екзистенціальної діалектики Ж.-П. Сартра і К. Ясперса виявлено та проаналізовано амбівалентність сенсів існування імперського суб’єкта, а саме досконалості та недосконалості, бажання творчості та руйнування, величі та нікчемності. Їх антиномічність обумовлена тим, що вони передбачають іншого.

При розгляді імперського дискурсу суб’єкта-для-себе проаналізовано своєрідність дискурсивної рефлексії і показано механізм легітимації. У цьому дискурсі інший присутній як образ, який, однак, оцінюється як такий, що здатний істотно обмежити повноту влади, тому розглядається як суперник, з боку якого існує небезпека. Усвідомлення цієї небезпеки призводить до потреби в консолідації і централізації влади внаслідок передачі повноважень першій особі, що обумовлює виникнення деспотії (авторитаризму, тоталітаризму). Оскільки інший представляє небезпеку, відбувається легітимація насильства по відношенню до нього. Залежно від своєрідності іншого імперський дискурс розрізняється на дискурс протистояння та агресії. Якщо перший виникає в ситуації загрози з боку іншого, то другий обумовлений потребою в пануванні над іншим.

Дискурс імперського суб’єкта-для-іншого використовується для впливу на іншого, який, залежно від своєрідності позиціонування, призначається для свого або чужого. Відносини зі своїм регулюються кантівським моральним імперативом, що не характерно для відносин з чужим. Тому виникає подвійна мораль, тобто один суб’єкт використовує різні норми залежно від своєрідності іншого. Така двоїстість характерна для прояву основних сенсів та імперативів. Наприклад, якщо імперський суб’єкт бачить себе та свого втіленням абсолютної досконалості, то чужий розглядається як втілення недосконалості. Ця двоїстість має екзистенціальне підґрунтя, оскільки визнання позитивності чужого прирівнюється до приниження перед ним. Для імперського суб’єкта недостатньо руйнування чужого, він прагне підпорядкувати його собі, зробити залежним, щоб той визнав його втіленням досконалості, виражав покірність і вдячність.

Інший може бути сильним, рівним і слабким. Найбільшу небезпеку для імперського суб’єкта представляє сильний інший, оскільки він в змозі здійснити протидію, у тому числі дискурсивну. У відношеннях з ним потрібна певна дистанція при позиціонуванні себе як рівного. Навпаки, до слабкого застосовується жорсткий дискурсивний вплив, який необхідний для його підпорядкування. Для реалізації імперських амбіцій притягується комунікативне співтовариство, за допомогою якого встановлюються правила дискурсивної взаємодії. Основним засобом дискурсивного впливу виявляється моральне повчання, на основі якого ставляться вимоги. Якщо інший не підкоряється, то він проголошується втіленням моральної недосконалості, більше того, світового зла, – таким чином відносно нього використовується дискурсивне насильство. Отже, у разі непокори або прояву незалежності моральні норми використовуються для легітимації агресії, при цьому встановлюється міра відповідальності за їх «порушення». Якщо ж інший підкоряється, то його недосконалість «прощається», відповідно, він стає зобов’язаним.

У третьому розділі – «Обґрунтування підкорення у дискурсі підданського суб’єкта» – з’ясовано, що сутність підданського суб’єкта полягає у підпорядкуванні, саме тому він є протилежністю імперського. Якщо останній прагне панувати, то перший обмежується завданням збереження самого себе навіть за умови повної залежності від іншого. При дослідженні дискурсу підданського суб’єкта-в-собі розглядається обумовленість сенсів існування і налаштованості. Оскільки сутність протестного суб’єкта полягає в підпорядкуванні, звертається увага на наївність, яка припускає повну довіру іншому, навіть якщо він відкрито проголошує агресивні наміри, а його вплив має деструктивний характер. Довіра пояснюється тим, що інший розглядається як втілення абсолютної досконалості, тому його неможливо підозрювати в нечесності. Навпаки, визнання себе втіленням недосконалості призводить до гіперреалізму, пов’язаного з тим, що вона приймається як неминучість, яку неможливо подолати. Звідси виникає незадоволення, негативне відношення до самого себе, що цілком виправдовує приниження, на яке йде підданський суб’єкт, не лише не випробовуючи незручності, а й виправдовуючи їх. Негативне відношення до самого себе домінує, тому набувають поширення ворожість, недовіра, презирство. Постулювання власної недосконалості та відсутність консолідації припускає виправдання підпорядкування іншому, при цьому насильство приймається як неминучість. Недовіра «всередині» суб’єкта компенсується повною довірою іншому. Тому навіть якщо відбувається усвідомлення деструктивності іншого, воно не призводить до протесту. Нездатність на позитивне продукування пояснюється наявністю мінімальних потреб і обмеженням домагань – це і є свобода від подолання труднощів, від грандіозних цілей, завдань і проектів, тому набуває поширення така налаштованість, як споглядальність.

Гіперреалізм призводить до експресіоністичності переживань. Абсолютизація ж своєї недосконалості породжує примітивізм, оскільки суб’єкт не здатний зрозуміти складнощі політичних відносин. В основі логіки існування (екзистенціології) підданського дискурсу лежить структуризація причинної обумовленості недосконалості. Великого значення набуває мистецтво номінації, призначення якої полягає у привласненні імені. Внаслідок абсолютизації недосконалості формується комплекс неповноцінності, виникає впевненість, що недосконалість в принципі не може бути подолана. Переконання у власній недосконалості компенсується утворенням утопії – прекрасного майбутнього, в якому вирішуються всі проблеми. Її необхідність пов’язана з тим, що поза утопією існування підданського суб’єкта виявляється під загрозою, оскільки домінування негативності може призвести до його руйнування. Тому негативне відношення до себе утворює одне ціле з утопією, які припускають одне одного, визначають своєрідність «гармонії» підданського суб’єкта. Для нього реальність пов’язується з проявом насильства, свободи ж він набуває у світі утопії. Як наслідок, формується бінарна істина, одна – для опису реальності, інша – майбутнього. Істинним, а отже, належним, розглядається прекрасне майбутнє, але оскільки воно не має відношення до реальності, його істинність виявляється непродуктивною. Використання розуму стає можливим тільки у пограничній ситуації, а саме тоді, коли відсутність його застосування може призвести до руйнування. Він застосовується, коли виникає необхідність знайти вихід у разі загострення кризової ситуації. Недосконалість владних відносин призводить до виникнення популізму, який виражається в обіцянці забезпечити соціальними благами. Популізм є формою впливу утопії на сприйняття реальності. У несприятливих умовах виникає імператив виживання, в якому акцентується на успішності здійснення в кризовій ситуації. Він виправдовує часткове порушення соціальних і моральних норм у тій мірі, в якій вони дозволяють мати матеріальні блага. У ньому не виправдовується явне насильство, але позитивно оцінюється приховане, яке необхідне для виживання, що пов’язано з проявом турботи про самого себе.

У дискурсі суб’єкта-для-іншого підданський суб’єкт виражає свою покірність іншому, визнає його, схиляється перед ним, більше того, відстоює необхідність залежності. Це поклоніння іншому пояснюється його досконалістю, тому така логіка здійснення визначається як логіка слідування зразку. Підданський суб’єкт намагається таким чином сформувати свою позицію, погляди, щоб вони відповідали позиції, точкам зору і поглядам домінуючого іншого. Відношення до іншого не є повною мірою безумовним преклонінням, оскільки підданський суб’єкт позитивно оцінює іншого по відношенню до того, як він здійснює себе. Проте маніфестація позитивних цінностей, ідей, цілей, таких як демократія, свобода, цінність особистості, не означає, що він в змозі їх здійснити. Тому підданський суб’єкт фактично жертвує собою, схиляючись перед іншим для того, щоб бути причетним до цінностей. У цьому полягає його трагедія, оскільки помилки визначаються налаштованістю на позитивне, гуманне, досконале, за допомогою чого частково долаються безвихідь, песимізм, невіра в самого себе, приреченість. Але тут наявне часткове усвідомлення приниження, тому виникає прагнення подолати його. Водночас він не в змозі «вистрибнути» зі своєї суб’єктивності, оскільки вона обумовлена його сутністю. Саме тому згоден виконувати будь-які вимоги домінуючого іншого, навіть якщо усвідомлює, що це суперечить його інтересам. Він свідомо «не розуміє» двоїстості позиції іншого, який використовує його залежність для реалізації своїх корисливих цілей. В якійсь мірі це пояснюється страхом, що переживає підданський суб’єкт перед домінуючим іншим, який в змозі знищити його. Проте ознак цього страху не знайти на поверхні дискурсу, швидше за все він прихований у підкладці. У цьому шарі дискурсу не знайти зв’язних висловлювань, а причина в тому, що в них криються негативні переживання. На поверхні ж дискурсу виражається довіра, вдячність іншому. Підданський суб’єкт внутрішньо суперечливий, оскільки бореться проти самого себе, проти своєї свободи, незалежності і самостійності.

У четвертому розділі – «Вираження непокори протестним суб’єктом» – з’ясовано, що сутність протестного суб’єкта полягає у негативності, яка поширюється не лише на іншого, а й на самого себе. Вона, як це виявлено при розгляді дискурсу суб’єкта-в-собі, викликана потребою захоплення влади, якої він ще не має або яка значною мірою обмежена. Протестний суб’єкт бачить себе борцем за істину, а істина – це вищі цінності, ідеї, наприклад, гуманності, справедливості, свободи. Тому він вважає, що для їх відстоювання цілком обґрунтоване використання будь-яких засобів, включаючи насильство. Існування цього суб’єкта, як правило, відрізняється нестабільністю. Найчастіше він розпадається на сукупність супротивних локальних, кожен з яких відстоює свою істину. Не випадково основний його прояв – це агресія, тому що кожен з них прагне до повного домінування. Агресія має спонтанний характер, оскільки озлоблення обумовлене сутністю. Якщо агресивність імперського суб’єкта спрямована тільки на іншого, то протестного – ще й на самого себе, тому для нього характерна жертовність. Він жертвує собою в ім’я майбутнього і розглядає жертву як прояв доблесті. Принесення себе в жертву стає ритуалом і трансформується у репресії.

Есхатологія протесту принципово відрізняється від християнської: якщо остання не припускає покарання за недосконалість, то перша його передбачає, при цьому його виконання має характер суб’єктивного свавілля, що призводить до заперечення розумної сили закону. Протест допускає таку налаштованість, як непримиренність, яка виключає компроміси, угоди і консенсус, а отже, прояв милосердя, гуманності. Тому першою особою, тобто медіатором дискурсу, може стати тільки індивід, який здатний використати розум у деструктивних цілях.

Призначення дискурсу суб’єкта-для-себе полягає в тому, щоб створити образ самого себе. Тому саме в цьому дискурсі стає можливим формування ідентичності. Оскільки суб’єкт може існувати за умови позитивної ідентифікації, в дискурсі створюється його абсолютно досконалий образ. Саме така ідентифікація дає змогу легітимувати прояв насильства. Приписування собі моральної досконалості призводить до прояву соціального нарцисизму. Дотримання моралі має формальний характер, оскільки відноситься тільки до сфери можливого. Виникає ситуація моральної містифікації, яка описується наступною імплікацією: якщо ми відстоюємо моральні норми, то ми є моральними. Розглядаючи себе як фактичність, суб’єкт розуміє себе борцем за свободу, яка вимагає застосування насильства, що необхідне для захоплення влади. Отже, цілі, що суперечать її захопленню, розглядаються як прояв слабкості, недосконалості, пасивності, нездатність відстоювати вищі ідеали людства. На прикладі протестного суб’єкта показано невідповідність моральних норм і етичного досвіду. Місце морального імперативу займає імператив нещадності, який припускає знищення всякого, хто не здатний відстоювати моральні ідеали.

При розгляді протестного суб’єкта-для-іншого досліджено оптику дискурсу. З’ясовано відмінність справжньої та несправжньої екзистенції у тлумаченні М. Гайдеґґера і Н. Аббан’яно. Екзистенція, за Н. Аббан’яно, є відношення до буття, тому вона визначає характер розуміння, що знаходить відображення в оптиці дискурсу, яка трактується як своєрідність бачення суб’єктом себе, іншого і реальності у дискурсі. Оптика дискурсу виникає на основі сукупності стійких інтенцій, які не можуть бути довільними, оскільки зумовлені сутністю. Протестний суб’єкт може не помічати очевидного, явного, а другорядні факти розглядати як головні; не бачити основних подій (фокусування), довільно змінювати точку зору (фокалізація) на події; приписувати іншому нічим не обґрунтовані властивості і якості (предикація); наділяти іменами (номінація), які мають образливий характер, суперечать етичним нормам комунікації. Оптика політичного дискурсу проявляється у своєрідності аплікації, тобто «накиданні» деякого образу на реальність, внаслідок чого вона розуміється певним чином. Операція аплікації інституціалізується у цензурі як процедурі відсіювання того, що заперечується. Оскільки сутність протестного суб’єкта утворюють суперечливі сенси, допускаються істотні протиріччя при поясненні реальності, оптика його дискурсу є системою «кривих дзеркал» – цей парадокс чистого становлення охарактеризовано Ж. Дельозом. Проте у результаті виникає феномен засліплення, оскільки протестний суб’єкт не в змозі розпізнати безсумнівне і зрозуміти реальність, тому він стає об’єктом маніпуляції з боку іншого.

У п’ятому розділі – «Дискурс суб’єкта солідарності: прагнення до співпраці» – досліджено суб’єкт солідарності, який визначається як антипод протестного. Його сутністю є єдність, тому він відрізняється позитивним відношенням до іншого. Саме тому у суб’єкті свідомо не акцентується увага на протиріччях, підкорюючись принципу нерівної рівності (Г. Сковорода). Це є передумовою ефективності його продукування, обумовленої тим, що суб’єкт спроможний об’єднувати, консолідувати зусилля.

Єдність, яка проявляється у миролюбному відношенні та згоді, розглядається як основна умова творення. Саме тому цей дискурс має передумови продуктивного використання колективного розуму. При вирішенні творчих проблем стають актуальними діалоги з іншим, наприклад, з імперським, протестним суб’єктами. Саме в цьому дискурсі можна почути безліч голосів розуму, про які згадує Ю. Ґабермас, оскільки у ньому створюються процедурні умови для пошуку істини. Єдність, у свою чергу, є передумовою для виникнення стабільності, оскільки знімаються протиріччя, є зацікавленість в іншому, котрий може доповнити властивості, здібності суб’єкта, необхідні при вирішенні будь-якої проблеми. Інший розглядається не як чужий, а як свій, тому стосунки з ним будуються на основі толерантності, а отже, основних принципів етики непротивлення, оскільки суб’єкт солідарності не здатний до агресії. Більше того, він готовий до поразки, але такої, що стане основою для виникнення взаєморозуміння, згоди, взаємної вдячності. Тому відсутність агресії у відповідь сприяє зміні стану іншого.

При дослідженні дискурсу солідарності суб’єкта-для-себе основну увагу приділено вивченню його телеології, під якою розуміється здатність висувати, обґрунтовувати і реалізовувати цілі, досягнення яких зумовлене своєрідністю сутності. Телеологія суб’єкта солідарності значною мірою зумовлена необхідністю творчості, що передбачає його чуйність, готовність допомогти при виникненні проблем, неможливість стояти осторонь за наявності скрутних ситуацій, кризи. Якщо для імперського суб’єкта участь у творчості є передумовою панування над іншим, то для суб’єкта солідарності творчість має цінність сама по собі. Його парадокс полягає в тому, що результати творчості не є для нього актуальними, оскільки вони – тільки свідчення повноти його здійснення. Тому відсутня користь, оцінка індивіда залежно від розмірів власності, характерна для суб’єкта капіталізму. Через те суб’єкт солідарності припускає єдність індивідів незалежно від її розмірів. В результаті виникає рівність, при якій кожен, що бере участь у творенні, розглядається незамінним незалежно від того, в чому полягає його внесок. Слабкість або сила іншого не має ніякого значення, оскільки він не може роздивлятися як чужий, хто може погрожувати, здійснювати насильство. Якщо інший є надмірно агресивним, то з ним неможлива співпраця, і єдине покарання, яке чекає на нього, – це відмова від неї.

При розгляді телеології суб’єкта дискурсу солідарності зауважено на потенцію, тобто приховані можливості, котрі є похідними від його сутності. Потенція – це такі можливості, які проявляються не лише за наявності сприятливих умов, але й незалежно від ситуації. Телеологія суб’єкта обумовлена принципом гетерономії, який використав І. Кант у побудові своєї етики. Свобода також може бути метою для суб’єкта солідарності за умови, якщо вона не припускає обмеження свободи іншого, тоді як протестний суб’єкт при її відстоюванні не підкоряється принципу гетерономії. Тому при її розгляді не лише показано цілі, які ставляться, а й з’ясувано, як вони співвідносяться з потенцією. Основною метою суб’єкта солідарності виступає досягнення єдності в процесі творчості, що відповідає його сутності, саме тому прагнення до співпраці домінує. Звідси виникають такі моральні якості, як терпимість, милосердя, доброта, доброзичливість, оскільки загальне благо домінує. Своєрідність єдності визначається особливостями ідентифікації, на що звернув увагу С. Ґантінгтон, тому при розгляді телеології показано основні риси ідентичності. Її формування можливе через заперечення таких проявів, що суперечать сутності суб’єкта солідарності, а саме егоїстичності, невміння піти на компроміси, агресивності.

Ставлення до іншого в дискурсі солідарності суб’єкта-для-іншого допомагають зрозуміти деякі положення теорії комунікативного акту Ю. Ґабермаса, який використовує атомарну концепцію мови Л. Вітгенштейна, згідно з яким факт подібний до масштабу, який застосовується до дійсності. Цим «масштабом» у Ю. Ґабермаса виступає комунікативна дія, яка, на відміну від стратегічної, відповідає принципам універсальної етики. Обмеженість теорії комунікації полягає в тому, що в ній виявляються риси не реальної, а ідеальної комунікативної взаємодії. Для подолання цього недоліку звернено увагу на теорію мови пізнього Л. Вітгенштейна, де її функціонування розглядається як мовна гра, правила якої встановлюються конвенційно. Тому треба брати до уваги неповторність того, хто грає, тобто суб’єкта політичного дискурсу, а також передбачити інституціональну своєрідність забезпечення виконання правил гри. За Ю. Ґабермасом, згода учасників комунікативного акту виникає за наявності інтерсуб’єктивних домагань на значущість. Але, окрім трансцендентальної примусовості, має бути іманентна схильність, яка імпліцитно присутня у свідомості суб’єкта дискурсу. Наприклад, С. Левицький бачить причину виникнення солідарності у потребі служіння цілому, розрізняючи при цьому декілька рівнів солідарності: прафеномен життя, прояв родової своєрідності та солідарність у людському світі. Основну перешкоду для справжньої солідарності він бачить у тому, що розум відтісняє інстинкт, внаслідок чого домінує утилітаризм.

Зрозуміло, що телеологія протестного, імперського суб’єктів та суб’єкта солідарності буде різною. Останній ставить за мету збереження своєї єдності, при цьому не прагнучи підпорядкувати іншого. Його основна риса полягає в тому, що, незважаючи на відмінності відношення до іншого, вона визначається основними положеннями кантівської етики. Бути гідним означає, що не треба відповідати на образи, грубість та іншу агресивну дискурсивну поведінку. Але зауважено, що суб’єкт солідарності не здатний на приниження перед іншим, не може визнати його як «пана». Тому домагання на панування імперського суб’єкта не визнається.

У дискурсі опору також спостерігається прояв солідарності, але це вже не солідарність творення, а солідарність протистояння. У цьому дискурсі відбувається консолідація для захисту. Етичною основою такого єднання можна вважати положення І. Ільїна про протистояння злу силою. Отже, виділяються два основних сценарії протидії насильству. Один з них припускає прояв співчуття, інший – опору. Кожен з них має своє обґрунтування і виражається у відповідній дискурсивній поведінці. У цьому полягає дилема суб’єкта солідарності. Її формулювання пов’язане з необхідністю показати способи відстоювання моральних вимог. Розгляд дилеми показує, що встановлення формальних правил недостатньо для виконання норм комунікативної етики. Реальна дискурсивна ситуація припускає, що суб’єкти не завжди здатні на прийняття комунікативної значущості. Прийняття норм комунікативної етики може бути обумовлене не стільки добровільним підпорядкуванням, скільки усвідомленням наслідків дискурсивного протистояння. Але в ньому суб’єкт солідарності має значні переваги, оскільки він відстоює моральні норми. Це відстоювання може мати трагічний характер, оскільки суб’єкт солідарності може зазнати поразки. Проте причетність до цих норм не лише дає змогу згодом відстояти самого себе, але й розширити сфери свого впливу.

У шостому розділі – «Виправдання збагачення у дискурсі суб’єкта капіталізму» – розглянуто дискурс капіталізму, який отримав найбільше поширення в сучасності. Виникнення цього дискурсу, згідно з М. Гайдеґґером, обумовлене розумінням суб’єкта в раціоналізмі Нового часу. Суб’єкт – це той, хто має в собі самому підставу самого себе. Радикальна позиція суб’єкта капіталізму викликана боротьбою за існування. При розгляді дискурсу суб’єкта-в-собі досліджено екзистенціологію індивідуалізму. Критику суб’єкта капіталізму показано в «Духовній ситуації часу» К. Ясперса, який, досліджуючи сучасну ситуацію, виділяє панування раціональності, що обумовлює домінування техніки і розрахунку, суб’єктивність самобуття, світ розглядається як фактична дійсність у часі. На відміну від К. Ясперса Ю. Ґабермас бачить причину моральної кризи капіталізму не у домінуванні раціональності, а в недоліках повсякденної свідомості. Крім того, критикою капіталізму можна вважати деякі положення реконструктивної прагматики Д. Бьолера, котрий звертає увагу на недоліки здійснення homo faber, який використовує інструментальну дію.

Реалізація суб’єкта у творенні породжує капітал як цінність створеної власності. При цьому капітал може належати як суб’єктові, так й індивіду, оскільки він є результатом його прояву. Цінність капіталу полягає в тому, що він як субстанція здатний породжувати самого себе. Перевага суб’єкта капіталізму полягає у володінні капіталом, який виникає в іграх обміну. Це володіння стає можливим завдяки присутності у місці наявності багатства. При цьому індивід не лише власник, а й виробник, творець. Він має свободу для творення, яка не може бути завойована, оскільки виникає в результаті переживання потреби у творенні. Це свобода, яка обумовлює вдосконалення інститутів влади. Проте ігри обміну дуже жорстокі. Жорстокість проявляється в тому, що предметом обміну виступає не лише річ, але й індивід. Він залучений в обмін разом з річчю, оскільки вкладає себе у її створення. Тому індивід може бути непотрібним, а отже зайвим, забутим, як і річ.

У суб’єкта капіталізму відсутній спокій, який характерний для суб’єкта солідарності. Занепокоєння може бути негативним, стати причиною агресії і насильства по відношенню до самого себе. Але воно також може бути позитивним, якщо індивід готовий не заспокоїтися на досягнутому. Позитивне занепокоєння дозволяє не брати до уваги розміри багатства, не призводить до перенасиченості та зарозумілості. Сила влади у цьому випадку полягає не в примусі або покаранні як прояві насильства, а в тому, що вона визначає сферу можливого і забороненого.

Сама по собі пристрасть до творення і участі в іграх обміну, безумовно, відповідає моральним вимогам. Володіння розглядається як справедлива винагорода за значні зусилля, які були витрачені в процесі виробництва. Але поклоніння багатству може досягти ступеня маніакальності. Тоді воно стає єдиною цінністю, яка виправдовує існування, а протилежне – а саме бідність, безкорисливість, служіння благу – виявляється об’єктом презирства. Культ пересиченості знаходить своє вираження в дискурсі суб’єкта капіталізму.

Бути вгорі, в центрі уваги лестить самолюбності. Щоб здивувати, можна бути навіть потворним, викликати відразу. Для цього цілком виправдано переступити межі моралі, зруйнувати традицію, відмовитися від прекрасного. Можна показати себе втіленням аморальності, аби опинитися в центрі уваги. Саме така експресивна презентація породжує зарозумілість того, хто стоїть вгорі, презирство того, хто стоїть нижче. Той, хто стоїть вгорі, недосяжний, його неможливо образити і тим самим принизити, всілякі спроби його дискредитації у кращому разі викликають подив, а найчастіше взагалі не беруться до уваги. При розгляді топології дискурсу капіталізму стає зрозумілим, що дискурс – це не лише певні процедури і норми комунікації, а й наявність сукупності місць, які обумовлюють дискурсивну поведінку.

При розгляді дискурсу капіталістичного суб’єкта-для-себе досліджено ідентичність, відповідно, показано своєрідність рефлексії. Якраз у дискурсі суб’єкта-для-себе здійснюється самопізнання, оскільки виявляється своєрідність, усвідомлюються перспективи розвитку, обумовленість існування, відбувається прояснення своєї сутності. Саме тому дослідження ідентифікації припускає постановку питання про виникнення сутності суб’єкта політичного дискурсу. Досить складно виявити реальні її причини, але безумовно, що в найзагальнішому плані на її формуванні позначаються історична ситуація, стан справ, які впливають на акцентуацію сенсів. Для капіталістичного суб’єкта основним сенсом існування виявляється володіння власністю або збагачення. Підкреслено, що І. Бродель звертає увагу на акцентуацію саме матеріального життя; Дж. Ролс також розглядає особливу значущість взаємної вигоди, кооперації, забезпечення матеріальних благ. Дискурс суб’єкта-для-себе призначається для виправдання самого себе, а суб’єкт капіталізму прагне обілити, передусім, нерівність. Виправданням вважається наявність чесної угоди, як стверджує Дж. Ролс. В основі цієї угоди лежить встановлення такого розподілу переваг, який припускає співпрацю. Але слід мати на увазі критику капіталізму Й. Шумпетером, згідно з яким раціоналістична установка провокує формування монетарної свідомості, яка провокує «війну всіх проти всіх». Меркантилізація призводить до заперечення геройства, а його місце займає антигеройство, оскільки злочини скоюють для того, щоб здобути багатство. Усе це призводить до гіпертрофії індивідуалізму, основою якого виступає лібералізм з його культом свободи, тим більше що раціоналізація перетворює свободу на фікцію.

При вивченні дискурсу капіталізму суб’єкта-для-іншого розглядається інтеракція, що розуміється як дія, спрямована на іншого. Дослідження інтеракції припускає розгляд таких стосунків з іншим, при яких він сприймається як об’єкт, – таке відношення, як вважає М. Бубер, викликає переживання страху. Для виявлення своєрідності стосунків з іншим при капіталізмі розглянуто роботу Дж. Сороса «Криза світового капіталізму», яка відрізняється повчальним тоном. Суб’єкт розвиненого капіталізму бачить себе центром світу, а іншого – периферією. Основна мета такого дискурсу – формування залежності, що важливо, оскільки наявність і примноження капіталу можливе за умови його добровільного підпорядкування. Для цього використовується спокуса, яка включає обіцянку матеріальної підтримки і передбачає нав’язування цінностей. У найзагальнішому плані своєрідність такого дискурсу пояснюється опозицією «багатий – бідний». «Багатий» повчає в тому, кого потрібно підтримувати, що слід зробити, які цінності відстоювати, а «бідний» погоджується і виправдовується, тому критика в цьому випадку має непродуктивний характер. За умови, якщо «бідний» визнає свою недосконалість і виражає згоду, то його «прощають». Призначення такої критики полягає в перевірці на лояльність іншого, який повинен підтвердити свою відданість.

З точки зору суб’єкта капіталізму інший має бути слухняним і покірним, оскільки тільки в цьому випадку він може використовуватися для примноження капіталу. Він повинен погоджуватися з критикою і при цьому виражати вдячність. Суб’єкт капіталізму бачить себе рятівником, який може прийти на допомогу в ситуації кризи. Він – месія, який може врятувати світ, забезпечити існування менш розвиненого іншого, але в дуже обмеженій мірі, оскільки повинен зберегти свій добробут. Тому якщо по відношенню до себе проявляється турбота, то по відношенню до іншого – байдужість. Але при цьому інший є цінністю, оскільки виступає джерелом добробуту. Отже, володіння капіталом є причиною зацікавленості в іншому. При цьому суб’єкт капіталізму наділяє себе вищою цінністю і ставиться зневажливо до іншого. Це пов’язано з тим, що існування іншого залежить від надання допомоги з боку капіталістичного суб’єкта. Проте інший може бути не лише своїм, покірним, але й не підкорятися, а тому – чужим, відношення до якого протилежне. Тоді інший оцінюється як втілення світового зла, що і буде дискурсивною агресією проти нього. У цій агресії руйнується віртуальний ворог, який протистоїть абсолютним цінностям: свобода, демократія, гуманізм. Це дискурс «холодної війни», дискурс непримиренних суперників. З боку суб’єкта капіталізму – це дискурс прихованого насильства, методи якого описані Дж. Шарпом. Його своєрідність полягає в тому, що воно розраховане на руйнування сенсів існування, в першу чергу, позитивних, і тим самим ідентичності, внаслідок чого відбувається руйнування іншого, наприклад, дискурсу соціалізму в період горбачовської перебудови, а отже, суб’єкта соціалізму.

У сьомому розділі – «Дискурс суб’єкта соціалізму: відстоювання соціальної рівності» – при розгляді дискурсу суб’єкта-в-собі показано, що протилежністю дискурсу капіталізму є дискурс соціалізму. Якщо сутністю суб’єкта капіталізму є володіння, яке має індивідуальний характер, то для суб’єкта соціалізму – рівність у володінні, що розуміється передумовою встановлення соціальної справедливості. У дискурсі соціалізму суб’єкта-в-собі можна спостерігати вираження милосердя, співчуття, підтримки, тому тема гуманізму є однією з головних. Крім того, артикулюють такі сенси існування, як турбота і самовідданість, що обумовлює переживання рівності, яка стала можливою з усуненням приватної власності. Саме тому власність набуває колективного характеру, що і розглядається як відновлення рівності.

Метою соціальних перетворень є втілення образу комунізму як суспільства матеріальної забезпеченості та абсолютної моральної досконалості. Причиною виникнення цього образу є поява жалості до людини як живої істоти, що не забезпечується засобами для існування. Але саме ця жалість стає основою для легітимації інституціонального насильства. Суб’єкт соціалізму, як і суб’єкт капіталізму, прагне до підпорядкування сущого, панування розуму над природою, але, крім того, історією.

У дискурсі соціалістичного суб’єкта-для-себе присутня маніфестація «братської любові», але, як відзначає Б. де Жунавель, вона поширюється тільки на пролетаріат. У цьому дискурсі також можна спостерігати переживання звільнення від пригноблення, оскільки пригнічений клас став пануючим. Тому підмічається присутність сенсу панування, типового для імперського суб’єкта.

Індивід розглядається по відношенню до народу, який є тотальною єдністю. Тому великого значення набуває позиціонування, яке є визначенням своєї позиції по відношенню до волі народу. Інституціональна форма представництва допускає, що думка партії водночас є думкою народу. Ця підміна непомітна, проте, відіграє істотне значення. Саме завдяки їй стає можливою легалізація насильства. Рівність, що досягається через рівномірний розподіл власності, призводить до свавілля, передусім на інституціональному рівні. Але, так чи інакше, індивід може бути забезпечений таким розміром власності, при якому не існує загрози для існування. Також спостерігається заперечення своєрідності індивідуалізації, внаслідок чого легалізовується посереднє. Водночас визнається самоцінність індивіда, оскільки він розглядається сам по собі, а не по відношенню до чогось зовнішнього.

При розгляді соціалістичного дискурсу суб’єкта-для-себе показано своєрідність дискурсивної рефлексії, зауважено, що суб’єкт соціалізму бачить себе як борець за справедливість, визволитель від експлуатації. Проблема полягає в тому, що «братська любов товаришів» призводить до визнання необхідності насильства – протиріччя, яке можна знайти також у дискурсі протестного суб’єкта. Але, на відміну від останнього, насильство є засобом актуалізації творення. Рефлексія припускає не лише конституювання як встановлення норм і правил, а також конструювання, оскільки відбувається встановлення себе по відношенню до трансцендентального. Повнота рефлексії знаходить вираження в імені «товариш», за допомогою якого проголошується солідарність не лише робочого класу, а й суб’єкта як цілого. При соціалізмі існують тяготи буття, що виникають в результаті руйнування капіталізму, а також використання індивіда в якості матеріалу для соціальних проектів. Необхідність їх подолання приводить до актуальності героя як того, хто подолає труднощі, жертвуючи самим собою.

При аналізі соціалістичного дискурсу суб’єкта-для-іншого досліджується трансцендування, що залежить від характеру присутності. Основне протиріччя полягає в тому, що життєвий світ, виникаючий при здійсненні сутності, визначає межі існування, а отже, можливості продукування, але наявність цих меж може не усвідомлюватися. Це призводить до виникнення утопії, тобто конструювання такого можливого світу, який суперечить сутності суб’єкта.

У трансцендуванні породжується актуально можливе, тобто можливий життєвий світ, який необхідно «побудувати». Суб’єкт соціалізму бачить себе відповідальним за стан справ у світі, бажає врятувати його від капіталістичної експлуатації. Слід розрізняти трансцендування, характерне для дискурсу соціалізму, і таке, що типове для релігійного дискурсу. Радикальне трансцендування описується таким поняттям, як віра, що фіксує залежність від актуально можливого, тобто наявність сильної віри свідчить про вплив актуально можливого світу на існування. Якщо в першому випадку встановлюється актуально можливе по відношенню до свого майбутнього, то в другому – Абсолютної сутності. Підкорення трансцендентальному набуває інституціональних форм і має примусовий характер.

Трансцендування реалізується завдяки інституціональній примусовості, яка здійснюється через вимогу бути моральним. Якщо цей тиск буде достатнім, то дійсно виникають передумови для морального вдосконалення. Трансцендування відбувається завдяки аплікації актуально можливого на реальний життєвий світ. Також велике значення має оцінювання, оскільки за його допомогою вдається з’ясувати відношення до актуально можливого, що є основою для застосування санкцій, які набувають форми політичних репресій. Причина в тому, що при трансцендуванні відсутні досить чіткі та ясні образи актуально можливого. Тому якщо імперський суб’єкт відноситься вороже тільки до іншого, то соціалістичний – також до внутрішнього чужого, який «заважає побудувати досконале суспільство». Таке відношення негативно впливає на стан життєвого світу і породжує невлаштованість суб’єкта соціалізму.

Розгляд трансцендування дає змогу виявити причини модифікації суб’єкта дискурсу, яка припустима внаслідок зміни властивостей актуально можливого життєвого світу. Перехід у цей світ визначається як транспонування. Воно здійснюється в процесі акцентуації сенсів існування, а враховуючи, що відбувається це постійно, стверджується, що не існує абсолютно стійкого суб’єкта дискурсу. Зміна сутності має місце за ситуації, коли усуваються основні сенси, внаслідок чого суб’єкт припиняє існування. Крім того, передумовою транспонування є запозичення сенсів, які властиві іншим дискурсам. При розгляді дискурсу соціалізму стає очевидно, що він включає сенси інших політичних суб’єктів. Тобто при зміні домінування одного з них відбувається транспонування в інший життєвий світ, а отже, виникнення нового суб’єкта. Тому розмежовується основний дискурс і дискурс транспонування. Аналіз транспонування допомагає зрозуміти, чим обумовлена стійкість політичного суб’єкта. Її причина полягає в здатності «помістити» себе в центр життєвого світу, а іншого – на периферію.