Тітаренко О.Г. Відповідальність в управлінні (соціально-філософський аналіз)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми і ступінь її наукової розробленості; визначено мету і завдання дослідження, об’єкт і предмет, його методологічні засади; сформульовано наукову новизну роботи, можливості теоретичного та практичного використання результатів дослідження; наведено дані щодо апробації результатів дисертації, публікацій, структури роботи.

Перший розділ “Відповідальність суб’єкта управління в предметному полі соціальної філософії” присвячено аналізові предмету філософії управління, розгляду історичного розвитку поняття “відповідальність” у соціальній філософії, визначенню меж відповідальності суб’єкта управління.

У підрозділі 1.1. “Філософія управління: ретроспективний аналіз та методологія дослідження” здійснено всебічний аналіз самостійної філософської дисципліни – філософії управління. Відмічається, що її становлення визначається не тільки усвідомленням притаманної управлінню вагомої ролі в житті сучасного суспільства, але й зумовлено виробленням теоретичних засобів, які дозволяють сформувати предметну сферу філософського аналізу управління, перетворити його в предмет філософського пізнання.

У роботі наголошується, що філософія управління може бути представлена за допомогою визначення ліній аналізу: 1) виявлення філософських передумов теорій, сформульованих у сфері управління; 2) представлення різних управлінських ідей у філософських концепціях; 3) дослідження частин понятійних апаратів філософії та управління, що пересікаються; 4) розкриття логіко-філософських основ інтелектуальної діяльності та демонстрацію форм їх прояву в теорії управління. Їх розгляд дозволяє визначити предмет філософії управління, яким є по-перше, різноманітний за своїми об’єктом і засобами здійснення вид людської діяльності, філософське осмислення якого спирається на соціально-філософські концепції суспільства, його структури, визначення типів і форм соціальної дії, особливостей соціальних інститутів і способів їх історичного функціонування. По-друге, сфера управлінського знання, що активно зростає і розвивається.

Виходячи з даного розуміння предмета філософії управління в дисертації використовується діяльнісний підхід до аналізу сутності управління, розглядається еволюція усвідомлення форм управлінської діяльності, яка проходить декілька етапів, які можна співвіднести з етапами розвитку філософської думки. Відзначається, що домодерні уявлення про характер управлінської діяльності (Платон, Аристотель) мали по суті рецептурний, описовий характер і зводилися до формулювання управлінських принципів, які відносяться до різних конкретних галузей діяльності (управління державою, військом, кораблем тощо). Розуміння людини як раціональної, активної істоти (філософія епохи Відродження, Просвітництва), що реалізовує себе в різних напрямках діяльності – політичної, економічної, правової, наукової тощо, з’явилося підставою для подальшого розвитку з кін. XVIII століття уявлень про діяльність як світоглядний пояснювальний принцип, який розкриває природу буття людини (М. Вебер, Г. Гегель, І. Кант, К. Маркс, І. Фіхте та ін.). Разом із пануючим у ХІХ столітті раціоналізмом у філософії розвиваються ірраціоналістичні концепції (А. Бергсон, Гусерль тощо), що спираються на уявлення про ціннісні форми організації стихійного життєвого начала, ціннісні форми орієнтації людської діяльності. Ці концепції в подальшому послужили теоретичною основою для розробки ціннісних орієнтирів в управлінні, для розуміння культури організації, що ґрунтується на загальних цінностях, для формування ціннісного аспекту в ухваленні управлінських рішень тощо.

У ХХ ст. в тематику філософських досліджень були внесені проблеми мови, комунікаційних відносин (Р. Райл, Дж. Остін, Дж. Уісдом, П. Строусон), системного і ситуаційного підходів (Г.П. Щедровіцький), кібернетичних і синергетичних уявлень (Н. Вінер, А. Ешбі, І. Пригожин), які знайшли своє віддзеркалення в різних концепціях управління, побудованих на основі реалізації різних методологічних підходів, у тому числі у діяльнісному.

У роботі відзначається, що з позицій діяльнісного підходу управління визначається як особливий вид діяльності, яка спрямована на зміну об’єкта для досягнення поставленої мети, причому важливим завданням є досягнення мети найефективнішим шляхом.

Представлена в дисертації концептуальна схема аналізу управлінської діяльності, що включає в себе, по-перше, суб’єкт управління, що може бути репрезентований особистістю, певною групою та суспільством в цілому, головною характеристикою якого є спроможність формулювання цілей та володіння певними ресурсами управління; по-друге, об’єкт управління (технічні, природні, соціоприродні, соціальні, соціотехнічні, інформаційні системи й індивід з усіма своїми фізичними, психічними та соціальними ознаками як особливий вид об’єкта управління); по-третє, мету управління, що є уявленням у свідомості суб’єкта результату, на досягнення якого спрямована діяльність; по-четверте, форми, методи та засоби управління, що визначаються специфікою об’єкта та суб’єкта управління, які детерміновані рівнем людської діяльності; по-п’яте, результат, який є невід’ємною характеристикою управлінської діяльності, що виявляється в ступені удосконалення об’єкта, яке досягнуто. Такий підхід дозволяє вибудовувати конкретні теоретичні моделі, що репрезентують різні галузі та окремі елементи управління, а також створює можливість для виявлення методологічних основ різноманітних теорій управління.

При розгляді філософії управління як системи знання в дисертації наводиться думка, що розвиток власне управлінського знання як самостійної наукової галузі відбувається в кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. Саме в цей період з’являються перші концепції, розробки, узагальнення, які стосуються безпосередньо проблеми управління, відбувається формування уявлень про об’єкт управління, що свідчить про процес формування поняттєвого апарату та концептуальних схем теорії. Подальший розвиток управлінських теорій відбувається шляхом використання як методологічних засад ідей системного, ситуативного, синергетичного та інших підходів.

Філософія управління як система знань включає в себе: питання природи та способів існування управлінського знання, особливостей управлінського знання, закономірностей розвитку управління тощо.

У підрозділі 1.2. “Відповідальність у соціально-філософському вимірі” на підставі історико-філософського аналізу розглянуто розвиток поняття “відповідальність”, починаючи з античної і закінчуючи сучасними теоретичними концепціями. Проведене дослідження показало, що філософська традиція трактує “відповідальність”, виходячи з положення, що відповідальність і свобода взаємопов’язані і взаємозумовлені поняття. “Там, де немає свободи, не може бути й відповідальності” (Аристотель, Платон, Т. Гоббс, П. Гольбах, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Д. Юм, В. Гамільтон, Г. Гегель, І. Кант, С. К’єркегор, Дж.С. Мілль, Б. Спіноза, І. Фіхте, Ф. Шеллінг). Абсолютизація цього підходу знайшла вираження в теоріях психоаналізу та екзистенціалізму. Представники теорії психоаналізу (Д. Хосперск, Мукереджі, К. Хорні, Е. Фромм) стверджують, що вся система людської поведінки цілком детермінована або зовні (соціальне оточення, виховання), або зсередини (спадковість, характер). Внаслідок цього людина невільна. А оскільки немає свободи – немає відповідальності.

Інша крайність у вирішенні проблеми – абсолютна відповідальність як результат абсолютної свободи (Ж.П. Сартр). Екзистенціалісти виходять з антагонізму суспільства й особистості, з протиставлення одного іншому.

Спираючись на роботи Л.І. Грядунової, К.О. Муздибаєва, О.І. Ореховського, О.Ф. Плахотного, Н.П. Соколової, А.П. Черменіної, автор розкриває обмеженість зведення сутності проблеми відповідальності до діалектики свободи та необхідності, обґрунтовує значущість соціально-філософського аналізу проблеми відповідальності.

У сучасній соціальній філософії і в суміжних галузях гуманітарного знання проблему відповідальності досліджує цілий ряд авторів (К.О. Апель, П. Дракер, Г. Йонас, Р. Маккіон, К. Мітчем, Г. Ленк та ін.). Аналіз представлених в їхніх роботах підходів дозволив зробити висновок, що більшість дослідників розглядає конкретні види відповідальності в певних сферах людської діяльності (моральна відповідальність вчених, професійна відповідальність в бізнесі та ін.). Таке вузькоспеціалізоване уявлення про відповідальність не дає достатніх методологічних підстав для розгляду відповідальності як соціально-філософської категорії, важливої для розуміння відповідальності в управлінні.

У роботі запропоновано визначення відповідальності як соціально-філософської категорії, що віддзеркалює об’єктивний характер взаємодії суб’єктів діяльності на підставі взаємних вимог, які детерміновані соціальними нормами.

В дисертації представлена класифікація відповідальності. Відповідно до специфіки її суб’єкта виділено та проаналізовано індивідуальну та колективну відповідальність. На підставі суттєвих розрізнень у факторах її реалізації визначені економічна, політична, екологічна, юридична, професійна, моральна та інші види відповідальності. Автор аналізує відповідальність суб’єкта управління шляхом виявлення специфіки моральної, юридичної та професійної відповідальності. При цьому юридична та професійна відповідальність є зовнішньою стороною відповідальності суб’єкта управління, а моральна відповідальність – внутрішньою.

У роботі представлена наступна структура відповідальності: суб’єкт, об’єкт, інстанція, час і простір відповідальності, яка дозволяє розглянути окремо моральний, юридичний, професійний види відповідальності суб’єкта управління. Такий підхід дає можливість представити певний теоретичний конструкт відповідальності та відповісти на питання про конкретно-історичні і соціальні ідеали і норми відповідальності, виявити тенденції їх розвитку і дати оцінки конкретним принципам і механізмам реалізації відповідальності суб’єкта управління.

У підрозділі 1.3. “Межі відповідальності суб’єкта управління” розкриваються сутнісні характеристики суб’єкта і об’єкта управління; розглядаються межі їх взаємодії.

Під час розгляду суб’єкта та об’єкта управління та визначення механізму їх взаємодії автор виходить з того, що суб’єкт-об’єктні відносини об’єктивні за своєю природою і змістом. Це зумовлено об’єктивністю взаємодії двох сторін відношення. Суб’єктивний агент відносин тільки тоді є суб’єктом управління, якщо він в першу чергу контролює себе, свою свідомість і лише внаслідок цього контролює об’єкт управління. Отже, крім активності, до суб’єкту діяльності може бути застосована така підстава, як відповідальність за результати взаємодії. Розподіл ролей суб’єкт-об’єктних відносин багато в чому залежить від результату взаємодії. Результат детермінується об’єктивними характеристиками як суб’єкта, так і об’єкта. Суб’єкт як активний агент процесу взаємодії є функціонально відповідальним за ефективність результату дії.

У роботі відзначено, що наявність колективного суб’єкта управління пов’язана з проблемою персоніфікації і деперсоніфікації суб’єкта управління. Деперсоніфікація суб’єкта управління неявно має на увазі універсалізацію, стандартизацію самого процесу управління (невидима рука ринку, Бентамівська башта тощо).

Обґрунтовано, що з’ясування конкретно-діяльнісного соціального змісту суб’єкт-об’єктних відносин має важливе методологічне значення в будь-якій діяльності, і в управлінні у тому числі. Наявність у агентів відношення власної суб’єктивності припускає і можливість реалізації їх потенційної суб’єктності. Проте будь-яка діяльнісна активність, що завжди пов’язана з суб’єктністю, припускає відповідальність, яка має соціальну природу. Спроби подолати “об’єктний підхід в управлінні” насправді мають в своїй основі не змістовну гуманістичну спрямованість, а вирішують певне соціальне (ідеологічне) завдання – звільнити суб’єктів управління від відповідальності за результати своїх дій, перекладаючи її на плечі керованих.

У роботі підкреслюється, що проблема спроможності нормативно закріпленого керівника як суб’єкта управління має своє рішення залежно від об’єктивних характеристик керованого як об’єкта управління й адекватності засобів, що є у керівника та актуалізовані в його дії. Межі відповідальності суб’єкта управління визначаються характером впливу суб’єкта управління на об’єкт і сутнісними характеристиками як суб’єкта, так і об’єкта управління.

У другому розділі “Соціально-філософський аналіз видів відповідальності в управлінні” розглянуто види відповідальності суб’єкта управління – моральну, юридичну та професійну відповідальність, виявлено їх специфіку, надано узагальнену характеристику відповідальності в управлінні.

У підрозділі 2.1. “Моральний аспект відповідальності суб’єкта управління” виявлено особливості морального аспекту відповідальності суб’єкта управління на підставі аналізу концепцій моральної відповідальності М. Бубера, В. Джеймса, Г. Йонаса, Л. Леві-Брюля, Д. Ледда, Г. Ленка, Р. Маккіона, К. Мітчема тощо.

У роботі відзначається, що з приводу розуміння моральної відповідальності існує декілька точок зору, які можна репрезентувати двома позиціями: релігійною й світською.

Теологічне трактування поняття моральної відповідальності (К. Барт, М. Бубер, Р. Нібур) припускає, що суб’єктом відповідальності може бути тільки індивід як суб’єкт моралі. Поняття “відповідального суспільства”, що формально припускає не індивіда, а групу як суб’єкта моральної відповідальності, фактично призводить все до тієї ж відповідальності індивідів. У католицькому трактуванні відповідальності, що представлено у роботах вказаних авторів, суб’єкти державного управління і менеджери постають особливими суб’єктами моральної відповідальності, оскільки в “відповідальному суспільстві” саме вони відповідальні за виконання людьми своїх обов’язків перед Богом і за їх добробут. Предметом відповідальності є відносини (діалог) між людиною і Богом. Будь-яка дія людини визнається відповідальною, якщо вона виступає як відповідь на слово, повідомлене Богом. Інстанцією відповідальності є Бог. Час відповідальності – нелокалізований, безперервний, минулий, теперішній і майбутній час. Простір відповідальності – нелокалізований.

Проведений у роботі аналіз світських етичних теорій дає можливість стверджувати, що існують достатні філософські підстави для введення моральної відповідальності суб’єкта управління. Моральна відповідальність виникає завдяки вимогам до суб’єкта управління з боку суспільного оточення, в її основі лежать моральні норми, що є домінуючими в даному суспільстві. Тому формами реалізації моральної відповідальності є моральні переживання та почуття, а не прямий державно-правовий примус, як у випадку юридичної відповідальності. Дисертант підкреслює, що саму моральну відповідальність необхідно розглядати як найважливішу характеристику духовно розвиненої особистості.

Розгляд моральної відповідальності в історико-філософській ретроспективі дозволяє стверджувати, що моральна відповідальність визначається по-різному і має різні значення залежно від того, з позицій якої етичної теорії (утилітаристська етика, аристотелівська етика, етика Канта тощо) розглядається сутність моральних норм. Етичні традиції визначають моральну відповідальність суб’єкта управління.

У роботі виділені значення структурних елементів моральної відповідальності з безлічі потенційних станів. Суб’єктом відповідальності тут є індивід, хоча є спроби поширити її на групу і навіть соціальний інститут. Предметом відповідальності, слідуючи імперативу відповідальності, повинно бути збереження можливості людського існування в майбутньому, що у безлічі потенційних станів відповідає більшою мірою наслідкам дії, хоча не виключає й результат. Інстанцією відповідальності може бути трансцендентна сутність (наприклад, Бог, як в етиці І. Канта, В. Джеймса тощо), ідеальний суб’єкт (“майбутнє людство”), індивід і група, яка розглядається просто як сукупність індивідів. Час відповідальності – нескінченний, безперервний, минулий, теперішній і майбутній час. Простір відповідальності – нелокалізований.

У підрозділі 2.2. “Юридична відповідальність суб’єкта управління” проаналізовано різні види юридичної відповідальності суб’єкта управління: карна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна та конституційна.

Аналіз публікацій з проблем юридичної відповідальності (Н. Абаджнано, Е.Ф. Агєєв, І. Вайд, І.Н. Грязін, М.Й. Коржанський, М.А. Краснов, Я.М. Магазінер, Н.С. Малєїн, В.М. Марчук, Л.В. Ніколаєва, О.О. Піонтковський, П. Проссер, І.А. Ребане, І.С. Самощенко, А.Н. Трайнін, М.Х. Фарукшин, Л. Фрамер, М. Фрідман тощо) дозволив проаналізувати юридичну відповідальність суб’єкта управління відповідно до запропонованої в теоретичній частині роботи конструктивної схеми і зробити низку висновків про юридичний аспект проблеми відповідальності суб’єкта управління.

Автор підкреслює, що в основі юридичної відповідальності лежить державний примус до виконання вимог права, завдяки чому забезпечується правослухняна поведінка фізичних та юридичних осіб. Юридична відповідальність – це не тільки санкціонована системою правових норм повинність жити й діяти певним чином (тобто уникаючи протиправної поведінки), але й необхідність нести покарання за всі правопорушення відповідно до закону (в судовому, адміністративному або іншому порядку).

У роботі виділено та охарактеризовано наступні види юридичної відповідальності: карна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна й конституційна. В основі їх розрізнення лежить характер правопорушень та пов’язаний з цим розбіг у способах реалізації відповідальності.

Так, карна відповідальність є юридичним наслідком скоєння злочину, склад якого передбачений карним кодексом країни, а реалізується вона шляхом покарання злочинця в судовому порядку. Статус суб’єкта управління не накладає будь-які додаткові обмеження у сфері кримінальної відповідальності. Суб’єкти управління притягуються до кримінальної відповідальності на загальних підставах.

Підставою для цивільної відповідальності є не злочини, як такий, а невиконання або недосконале виконання фізичною чи юридичною особою передбачених цивільним правом обов’язків чи договірних зобов’язань. Ця відповідальність може реалізовуватись як в судовому, так і в адміністративному порядку.

Адміністративна відповідальність полягає в застосуванні уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного покарання до особи, що скоїла правопорушення. Цей вид відповідальності настає у випадку, коли правопорушення не тягне за собою карної відповідальності відповідно до діючого законодавства.

На відміну від адміністративної, дисциплінарна відповідальність пов’язана з порушенням правил поведінки, що встановлені різними положеннями, статутами, і полягає в накладенні на особу, яка скоїла проступок, заходів дисциплінарного стягнення владою керівника, начальника тощо.

Конституційну відповідальність як вид юридичної відповідальності стали відокремлювати порівняно нещодавно. Вона має декілька особливостей: по-перше, яскраво виражений політичний характер; по-друге, відносно вузьке коло органів та осіб, на яких вона поширюється; по-третє, специфічність заходів; по-четверте, конституційна відповідальність настає як у випадку скоєння правопорушень, так і при їх відсутності (затримка в прийнятті рішення, прийняття неефективного рішенні та ін.); по-п’яте, вона є ключовим інститутом публічного права.

Усі вказані види юридичної відповідальності проаналізовані відповідно до запропонованої в підрозділі 1.2. структури відповідальності, що дозволило визначити наступні головні риси юридичної відповідальності суб`єкта управління: по-перше, відповідальність розуміється ретроспективно, тобто з погляду вже здійсненої події або результату діяльності; по-друге, відповідальність в основному має локальний і дискретний часовий характер; по-третє, суб’єкт відповідальності персоніфікований, хоча останнім часом посилюється тенденції деперсоніфікації суб’єкта відповідальності, що є характерним для сфери цивільного права; по-четверте, актуалізація відношення відповідальності оцінюється з погляду застосування до суб’єкта відповідальності деякої негативної санкції – покарання, передбаченого законом.

У підрозділі 2.3. “Професійна відповідальність суб’єкта управління” проведено аналіз характерних рис професійної відповідальності на основі вивчення робіт К.С. Бєльського, Т. Бошама, П. Дракера, У.Д. Дункана, І. Ледда, Дж. Льютона, Х. Марка, А.Р. Огурцова, Р. Шеллера та інших, який дозволяє зробити висновок, що діяльність суб’єкта управління регулюється не тільки загальними нормами, але і специфічними для даного виду діяльності. Через свою специфічність вони є нормами даного професійного співтовариства, наприклад, лікарів, адвокатів, вчених, інженерів і, зокрема, управлінців. У цьому випадку, в силу існування норми можна ввести поняття відповідальності і назвати її професійною відповідальністю.

У роботі проведена класифікація професійних норм діяльності: по-перше, норми, що регулюють відносини з працедавцями; по-друге, норми, що визначають характер взаємодії всередині професійного співтовариства; по-третє, норми, що зумовлюють взаємодію з суспільством, яке випробовує на собі наслідки професійної діяльності суб’єктів управління. Надалі було розглянуто проблему професійної відповідальності суб’єкта управління в кожному з виділених класів.

У дисертації введено поняття підзвітної відповідальності, яка є специфічним типом відповідальності в будь-якій професійній діяльності, що зумовлено саме дією управління на будь-яку діяльність і конкретним проявом власних функцій управління.

Специфіка ієрархічної структури зумовила те, що у підзвітній відповідальності суб’єктом відповідальності є будь-який суб’єкт управління; інстанцією відповідальності – суб’єкт управління вищого ієрархічного рівня або спеціально сформований орган (комісія, колегія, комітет тощо); предметом відповідальності – функція, що виконується, операція, завдання тощо; час відповідальності – локальний (локалізований певним терміном виконання), безперервний (в перебігу всього терміну виконання), минулий і теперішній час (відповідальність не тільки за те, що зроблено, але і за те, що ще тільки знаходиться в процесі реалізації); простір відповідальності – локалізований.

У дисертації показано, що така специфіка підзвітної відповідальності зумовлює наступний феномен: суб’єкт нижчого рівня управлінської ієрархії реально відповідальний перед суб’єктами вищого рівня, оскільки саме з “керівниками” пов’язані можливості зміни статусу “керованих” в управлінській ієрархії. Безпосередньої відповідальності суб’єктів вищого рівня перед суб’єктами більш нижчого рівня не існує. Вона існує тільки у вигляді відповідальності перед спеціальним органом, в якому, як представники, можуть брати участь і суб’єкти управління нижчого рівня.

У роботі відзначається, що проблеми етичного порядку, які постійно виникають, призвели до необхідності ухвалення кодексів морально-професійної етики для представників ряду професій (кодекси соціологів, соціальних працівників, журналістів тощо). Такі кодекси були прийняті в різній формі відповідно до професій та існуючих у тій або іншій сфері етичних проблем.

Автор підкреслює, що одним з найгостріших питань при обговоренні проблеми професійної відповідальності є питання про компетенцію і повноваження конкретного професіонала, які зумовлені його професійною роллю. У роботі доведено, що межі професійної відповідальності детермінуються повноваженнями, якими наділений той або інший суб’єкт діяльності.