УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ) Автореферат

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність теми, сформульовано ціль, завдання, об'єкт і предмет дисертації, охарактеризовано методологію, наукову новизну, теоретичну і практичну значимість роботи, апробацію результатів дослідження.

РОЗДІЛ 1. УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ: ТЕОРЕТИЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ присвячено філософсько-історичному аналізу існуючих концепцій участі України в Другій світовій війні. Дослідження авторитетних джерел дозволило визначити об’єкт та вичленувати предмет дослідження, розглянути Україну як учасника і жертву війни. Визначена методологія дозволила дослідити діалектику об’єктивних умов та суб’єктивного фактору у війні, звернутися до концептуальних досліджень, які розкривають онтологічні, аксіологічні, психологічні аспекти участі України у Другій світовій війні.

У підрозділі 1.1. «Друга світова війна як об’єкт дослідження» розглядається історіографія як кодифікований подієвий факт з претензією на реконструкцію і аксіологічну інтерпретацію участі України в Другій світовій війні через призму конкретного проекту.

Головним, історично значущим змістом Другої світової війни можна вважати опір народів агресії держав, що прагнули до тотального світового панування й встановлення володарювання обраних народів над народами «неповноцінними», що принципово вирізняло наміри блоку держав-агресорів від решти загарбницьких проектів світової історії.

Для українського народу події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн займають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони мають епохальне значення. Певною мірою це обумовлено і тим, що до цих пір живі носії історичної пам’яті про неї – ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну. Пам’ять про війну – духовно-історичне надбання нашого народу, яке закладає основи його самодостатності й самобутності й органічно інтегрує його в загальноцивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, активно творили історію.

Разом з тим війна – об’єкт історичної науки, що охоплює цілий комплекс військово-політичних, дипломатичних, економічних, соціальних, культурно-освітніх, національних, релігійних, морально-психологічних проблем. Війна завжди привертала підвищену увагу не тільки вчених, але і публіцистів, письменників, кінематографістів, художників. З одного боку, це сприяло патріотичному вихованню, популяризації історичних знань, з іншого – створювало підґрунтя для затвердження суб’єктивних оцінок, міфологізації окремих явищ.

З появою незалежної Української держави в суспільстві відбулися корінні зміни, які позначилися на історіографічному процесі. Однією з головних передумов нового етапу історичних досліджень війни стала демократизація суспільства, зняття табу з контраверсійних тем, відсутність ідеологічного тиску і цензури. Феномен Другої світової війни набув нові виміри для вивчення, формувалася «нова історія» війни.

У підрозділі 1.2. «Україна в ході Другої світової війни як предмет дослідження» розглядається специфіка участі України у Другій світовій війні, обумовлена діалектикою взаємодії об'єктивних умов і суб'єктивних чинників.

Індустріальні держави воювали між собою - спочатку за ринки збуту, потім - за джерела сировини. В умовах поділеного світу вирішення цих питань було можливе або на шляхах переділу ринків, або у відкритті нового економічного простору, необхідного для наступного етапу розвитку світової економіки, який знаходився на Сході Європи, і до якого входила Україна як союзна республіка в складі СРСР, де панувала жорстка тоталітарна система. В той же час частина українського народу мешкала на територіях, які входили до складу Польщі, Чехословаччини і Румунії. Таким чином імператив об’єднання (соборності) етнічних земель у складі єдиної Української держави виступав як об’єктивне завдання українського народу. Наслідками радянської політики були як масштабні проекти економічного розвитку, так і великі соціальні катаклізми викликані трагедією голоду 1932-1933 рр. та репресивною політикою радянського режиму.

Процеси зростання протиріч між провідними державами світу проявилися в спробі формування великих політико-економічних блоків на основі реалізації проектів декількох соціально-культурних спільностей, що потім билися між собою в Другій світовій війні, оскільки вихід зі світової системної кризи міг мати тільки проектний характер. Кожен з проектів - германський, британо-французський, американський, радянський, японський - мав набір сильних і слабких сторін, але, будучи феноменом своєї епохи, кожен з них викликає критичну реакцію сучасної людини.

Конкуренція цих проектів визначала стратегію і зовнішньополітичну боротьбу великих держав в 1930-1940-і рр. З початком германського нападу на Польщу СРСР за угодою з Німеччиною, ввів 17 вересня 1939 р. свої війська в Західну Україну, а в червні 1940 р. відібрав у Румунії Північну Буковину. Сталося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР, що було з ентузіазмом зустрінуто населенням західноукраїнських земель. Проте зміни в цьому регіоні мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їх землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти та державних установ, поліпшення медичного обслуговування, націоналізація промислових підприємств, банків, ліквідація безробіття та ін. Разом с тим відбувалися процеси радянізації, руйнування політичної і культурної інфраструктури здійснювалися насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти «буржуазних фахівців», масові депортації населення. Незважаючи на неоднозначність і суперечність політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання уперше за багато віків в межах однієї держави більшості українських етнічних територій було видатною подією у вирішенні українського питання.

Проте ці події висвічували і фундаментальні виміри суб'єктивного чинника: наявність регіональної історичної пам'яті та суттєвих соціокультурних відмінностей між різними історичними землями України, які закладалися на різних цивілізаційних основах; неоднозначне відношення українського народу до радянської влади, яке проявлялося, зокрема, в діяльності націоналістичних організацій. З 1929 р. здійснювала діяльність Організації українських націоналістів (ОУН) з метою створення Української самостійної соборної держави на усіх українських етнічних землях. Ці специфічні риси історичної долі України багато в чому визначили перебіг подій під час Другої світової війни.

У підрозділі 1.3. «Україна як суб’єкт і як об’єкт війни (учасник і жертва війни)» розглянуто Україну - як учасника та жертву війни.

Україна була об’єктом Другої світової війни і головною ціллю німецького плану «Дранг нах Остен». На її території проходили: основні воєнні події; доля величезної країни зважувалася на стику інтересів блоків - германського та Об’єднаних націй - і різних держав: Німеччини, Італії, Румунії, Угорщини, Хорватії, Словаччини, СРСР, США, Великобританії. Ці інтереси перебували в таких сферах, як територіальна (розширення); геополітична (зміна сфер впливу), політико-ідеологічна (буржуазний, демократичний шлях розвитку або соціалістичний, радянський), національна (боротьба за незалежність), релігійна (православ’я, уніатство, католицизм), військова та ін.

Україна була й суб’єктом Другої світової війни. Маючи державність, на рівні федеративної республіки СРСР, Україна брала участь у створенні ООН; українці воювали в лавах чотирьох українських фронтів, що діяли на території України й РРФСР (Крим), Молдови, Білорусії, Польщі, Чехії й Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Австрії, Німеччини; суб’єктом процесів у ході війни був також і національно-визвольний рух, що розпався на про-радянську, про-польську, про-німецьку й національну гілки. Період війни ознаменувався не тільки титанічними воєнними зусиллями, трудовими здійсненнями, але й важливими суспільними процесами. Із Другої світової війни Україна вийшла в новій якості – вона стала соборною, об’єднавши в одній державі етнічні українські землі, стала суб’єктом міжнародного права, активним членом багатьох міжнародних організацій.

Таким чином Україна – поліетнічна та поліконфесійна країна – під впливом зовнішнього фактору і внутрішніх колізій мала різні образи: учасника і жертви війни. Ці обставини обумовили різну аксіологічну інтерпретацію в російській, західній та вітчизняній історіографії.

У підрозділі 1.4. «Методологія дослідження проблеми «Україна у Другій світовій війні» розглядається методологія історичних досліджень в умовах глобалізованого світу. Актуальність такої постановки питання пояснюється тим, що смисловий горизонт метаісторії дозволяє вибрати таку оптику бачення соціально-історичних процесів, яка висвічує нові, раніше не фіксовані теоретичною думкою інтервали життєдіяльності великих мас людей як суб'єктів історії. Очевидно, що Друга світова війна в силу її глобального геополітичного характеру може і повинна бути осмислена в категоріях метаісторичного дискурсу. Такий підхід перш за все передбачає методологія багатовимірного бачення об'єкта дослідження. Зазначена методологія включає в себе наступні логіко-епістемологічні процедури: концептуальне розгорнення - відображення цілісно заданого об'єкта дослідження в різних концептуальних площинах з відповідними системами абстракцій; реконструкція - теоретичне відтворення на основі емпіричних фактів досліджуваної історичної події або явища; інтерпретація - когнітивна процедура встановлення сенсу актуальних даних, понять, теорій або формальних об'єктів; розуміння - діяльність суб'єкта, яка породжує смисл в рамках тих чи інших пізнавальних ситуацій або комунікативних просторів; пояснення - розкриття теоретичними засобами причинно-наслідкових зв'язків між подіями або явищами і виявлення об'єктивних законів; концептуальна збірка - представлення досліджуваного об'єкта в багатовимірному когнітивному просторі шляхом встановлення логічних зв'язків і переходів між різними теоретичними моделями, які утворюють єдину смислову конфігурацію.

Слід підкреслити, що в умовах бракування теоретико-методологічного забезпечення досліджень багатовимірної проблеми «Україна у Другій світовій війні», цей дефіцит на жаль іноді компенсується за рахунок політично загострених морально застарілих міфологем і концепцій, породжених під час «холодної війни»; некритичного перенесення тих підходів й висновків діаспорних авторів, що зазнали впливу протистояння між еміграційними політичними угрупованнями; переходу на точку зору, властиву ідеологізованій частині дослідників у посткомуністичних державах, які орієнтуються на «невпинне просування демократичних цінностей на посткомуністичному просторі».

Тому адекватна методологія історії війни повинна приділяти увагу дослідженню таких категорій як історична закономірність, необхідність, випадковість, альтернативність в історії, що дозволяють у своїй сукупності розкрити діалектику об’єктивного і суб’єктивного в історичному процесі.

У РОЗДІЛІ 2. ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ СУТНОСТІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І РОЛІ УКРАЇНИ У РОСІЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ подається філософсько-історичний аналіз російських робіт, які досліджують Другу світову та Велику Вітчизняну війни, особливості передвоєнного періоду, об’єктивні та суб’єктивні фактори війни, проблему колабораціонізму в Україні та особливості розвитку нової історіографічної думки щодо дослідження війни.

У підрозділі 2.1. «Російська історіографія Другої світової війни: філософські основи, етапи розвитку, предметна ланка, вузлові проблеми дослідження» розглянуто російську історіографію, як поступовий процес, який пройшов декілька етапів, пов'язаних з особливостями розвитку держави.

Історія кожної країни має свою відмінність, що однак не слід сприймати як її винятковість. Відмінність припускає єдність, тоді як винятковість його спростовує. Росія розвивалася в руслі світової цивілізації, і її історія є складовою всесвітньої історії. Питання про «першоджерела» у російської історіографії повинні розглядатися тільки в контексті світоглядних парадигм свого часу: тобто лише як предмет дослідження, але аж ніяк його критерій. Саме під цим кутом зору повинні бути сьогодні переглянуті та переосмислені усі традиційні «першоджерела».

Перш за все це стосується сталінської інтерпретації концепту «Великої Вітчизняної війни», який з’явився для того, щоб показати, що «справжня» війна почалася не в 1939 р., а в 1941 р., коли Німеччина напала на СРСР. Тим самим «затушовувалася» радянська дипломатія передвоєнних років, дії СРСР у 1939-1940 рр. розглядалися не в контексті подій Другої світової війни, а сама радянська держава виступала не як активний «гравець» в процесі конкуренції низки проектів великих держав, а тільки як «жертва» нацистської агресії. Похідною цього концепту був міф радянської історіографії про те, що увесь радянський народ відразу піднявся на війну з ворогом задля захисту своєї «Вітчизни», а потім вів війну з німецькими окупантами, патріотично захищаючи свою Батьківщину.

З кінця 1980-х рр. в радянській, а потім в російській історіографії почався новий етап, що характеризується створенням умов для подальшого поглиблення знань про війну, можливістю критичного осмислення досягнень попереднього періоду. Різноманітність підходів при вивченні найважливіших проблем та викладі поглядів, освоєння російськими істориками нових пластів зарубіжної літератури в цілому позитивно позначилися на об'єктивному освітленні війни. Разом з методологічним і ідеологічним плюралізмом найважливішою передумовою вдосконалення уявлень про перебіг подій стала істотно збільшена джерельна база. У цей період в історіографії війни відбувається становлення ревізіоністського напряму, основними тезами якого є твердження про фальсифікацію усієї радянської історіографії і пропозиція необхідності «переосмислення» її основних положень, як єдиного засобу наближення до «правди історії». Прибічники цього напряму - Ю.Афанасьєв, Б.Соколов, М.Солонін, В.Бешанов та ін. – на підставі жорстокої, але часом легковажної, критики сталінізму пропонували кардинальну зміну оцінок ключових подій війни; тезу про те, що головним змістом була боротьба «за ліберальну демократію» проти двох тоталітарних режимів - фашизму та комунізму, яка була сформульована в англомовній літературі в період «холодної війни». Концепція тоталітаризму широко використовувалася як універсальне пояснення сталінського періоду російській історії.

Цей напрям, який в методологічному плані базувався на парадигмі ідеалізму-лібералізму, все більш критикувався прибічниками як старих радянських підходів, так і пропонентами реалістичних та геополітичних концепцій. Дискусії останніх років переконали фахівців, що теорія тоталітаризму суперечить багатьом постулатам методології історії. Зокрема, вона розглядає ті або інші політичні режими не в динаміці, а в статиці, не даючи картини змін усередині суспільства, ігноруючи проблему їх існування в соціумах, які принципово розрізняються. У російській історіографії сталося істотне коригування осмислення подій передодня та першого етапу Другої світової війни. Сьогодні історики розглядають протиріччя між провідними світовими державами через призму геополітики, що досліджує роль природно-географічного чинника у формуванні політики і стратегії держав. Ця тенденція поєднується з поступовим освоєнням теоретичної спадщини істориків і філософів, чиї ідеї лежать в руслі цивілізаційного підходу: зараз в центрі досліджень опиняються соціальні та культурологічні аспекти війни.

Сучасна російська історіографія здебільшого відмовилася від радянської традиції подавати політику СРСР напередодні війни як виключно миротворчу. Провідним напрямом в вивчені історії війни стало звернення дослідників до людини та її поведінки в екстремальних умовах воєнного часу. Зросла кількість робіт, присвячених «людському виміру» війни, виконаних на підставі методології соціальної історії, мікроісторії, воєнно-історичної антропології. Значна увага приділяється вивченню менталітету радянського суспільства в роки війни; формуванню певної картини світу радянських людей, еволюції образу «ворога» та «союзника» на різних етапах війни. У цілому, сучасні російські дослідження духовного життя радянського суспільства в роки війни ґрунтуються на симбіозі різноманітних наукових і світоглядних принципів, але більшість з них відрізняє прагнення до об’єктивності, що виражається у «поверненні до документу і факту».

Значним внеском у науковий аналіз сучасної літератури з'явилися праці радянських та російських дослідників: В.Анфілова, Л.Ахиєзера, Т.Барта, Л.Безименського, М.Гарєєва, Ю.Горькова, М.Готтдінера, Г.Деборина, П.Дерев'янко, П.Жиліна, А.Іванова, В.Ісраеляна, Л.Кудашова, В.Малькова, Д.Наджафова, В.Попова, О.Ржешевського, С.Тюшкевича, В.Хвостова, С.Чугрова, Й.Чуднової, Н.Яковлєва, А.Якушевського та ін. Більшість учених дотримуються традиційної точки зору на події війни.

У підрозділі 2.2. «Особливості геополітичної ситуації напередодні війни і її відображення у дослідженнях російських вчених» проаналізовано особливо важливий період – передісторію війни в осмисленні російських дослідників. З початку 1990-х рр. в центрі дискусій опинились питання, пов'язані з передвоєнним періодом - 1939-1941 рр. Прагнучи звільнитися від стереотипів радянської історіографії, деякі учені описують «іншу війну», в якій Сталін з'являється ініціатором війни. При цьому невдала спроба радянського керівництва виробити стратегію оборони помилково інтерпретується як намір підготувати удар по Німеччині, окремі, частково неперевірені джерела надмірно переоцінюються, а радянська пропаганда наділяється статусом безпосереднього джерела.

Ключовою проблемою сучасної історіографії передісторії Великої Вітчизняної війни залишаються стосунки Німеччини і СРСР. Тривають спори відносно питання про рушійні сили радянсько-німецького зближення, цілі, які ставило радянське керівництво, йдучи на підписання пакту про ненапад з Німеччиною, характер двосторонніх стосунків після його укладення. По-різному інтерпретуються зміст та хід англо-франко-радянських переговорів, їх місце в стратегії держав.

Публікації Д.Волкогонова, О.Вільшева, М.Мельтюхова, Ю.Сьоміна, В.Нєвєжина, В.Гаврилова, М.Коваля, Й.Городецького свідчать, що проблема є надзвичайно складною і вимагає подальших пошуків і неупереджених оцінок. Більшість з них є відповіддю на виклик часу, оскільки в західній історіографії склався цілий напрямок, адепти якого – З.Топін, Й.Хофман, Е.Нольте та ін. - намагаються перекласти усю відповідальність за розв'язання війни з Німеччиною на СРСР. Відкритою залишається дискусія щодо концепції В.Суворова, відносно намірів СРСР завдати по Німеччині превентивного удару. Більшість російських істориків виступили з критикою ідей превентивної війни. В центрі сучасних досліджень В.Данілова, Г.Куманєва, М.Мельтюхова, В.Нєвєжина, М.Солоніна, А.Чубар’яна залишається геополітична ситуація у світі напередодні Другої світової війни. Поява нової плеяди вчених дозволяє поглянути на певні моменти Другої світової війни по-новому. На сьогодні наявна необхідність методологічного переосмислення російської історії та переоцінка спадщини її «класиків».

У підрозділі 2.3. «Діалектика війни, політична філософія формування антигітлерівської коаліції і вихід України на міжнародну арену в російських дослідженнях» відзначено появу нових концептуальних підходів до оцінки подій війни, ходу та наслідків бойових операцій, політичних, дипломатичних та воєнних контактів, формування антигітлерівської коаліції. В центрі дискусій російських учених знаходяться основні події Великої Вітчизняної війни, дії Червоної армії, причини великої поразки на початковому етапі війни, феномен Сталіна, ідеологічні проблеми, керівництво військовими операціями. Концептуального осмислення й переосмислення вимагає практично кожен помітний процес воєнного періоду, кожна сфера життєдіяльності тогочасного суспільного організму. Джерельна база історичних досліджень поступово розширюється, стають доступними ще недавно секретні документи.

В цьому контексті російські дослідники підкреслюють, що у суцільній критиці тоталітарного режиму сталінського зразка й усієї «радянської спадщини», губляться, або двозначно оцінюються справді доленосні для українського народу явища: перемога народу України у співдружності з іншими народами країн антигітлерівської коаліції, яка при характеристиці з цивілізаційних є цінністю і здобутком, що не підлягає ревізії, якими б мотивами це не виправдовувалось. Більш того, геополітичні та міжнародно-правові акти того часу становлять основу територіальної цілісності та легітимності кордонів сучасної України, незалежно від того, які цілі тоді переслідувало політичне керівництво СРСР.

У підрозділі 2.4. «Людина на війні: загальні тенденції колабораціонізму та особливості національного руху в Україні» проаналізовано явище колабораціонізму, яке в Україні одержало поширення у різних формах. Нагромадження значного фактичного матеріалу з даної проблеми дозволило запропонувати різні варіанти типології колабораціонізму. Більшість дослідників пропонують виділяти форми колабораціонізму залежно від того, у якій сфері здійснювалося співробітництво із супротивником. С.Кудряшов виділив воєнне, політичне й економічне (цивільне) співробітництво та запропонував розмежовувати пасивний і активний (зі зброєю в руках) воєнний колабораціонізм. Н.Раманичев охарактеризував чотири основні форми співробітництва з окупантами: політичне співробітництво – діяльність національних комітетів (російських, українських), що претендували на роль урядів; адміністративне – участь у роботі створених окупаційною владою місцевих органів; господарське – робота в промисловості і сільському господарстві; воєнне – служба зі зброєю в руках на стороні третього рейха. Указавши, що діапазон форм прояву колабораціонізму дуже великий, М.Семиряга виділив побутовий, адміністративний, економічний і воєнно-політичний колабораціонізм, вважаючи, що не всі дані дії можна кваліфікувати як зраду батьківщині. Іншу типологію запропонував В.Маліновський, що відзначив, що колабораціонізм розрізнявся в залежності від мотиву і масштабу.

У підрозділі 2.5. «Російські вчені про нові тенденції в українських дослідженнях Другої світової війни» проаналізовано погляди в російській історіографії на нові тенденції у розвитку української історіографії.

До числа найбільш істотних для українських істориків питань, навколо яких велася дискусія і які, власне, стали предметом перегляду, відносяться: Поняття «Велика Вітчизняна війна»; Пакт Молотова-Риббентропа з секретними протоколами; приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР; діяльність ОУН і УПА; роль радянського партизанського руху і Червоної армії у звільненні України від фашистів; стан України у складі Радянського Союзу; наслідки окупації і бойових дій у роки війни для України. Критичного філософсько-історичного переосмислення та діалогу вимагають численні проблеми, й філософська думка розвивається не тільки, а може бути і не стільки через конфронтацію і конфлікт різних підходів, скільки через їх діалог, який призводить до обміну ідеями та розвитку.

У РОЗДІЛІ 3. ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНИЙ АНАЛІЗ ЗАХІДНИХ КОНЦЕПЦІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ І УКРАЇНА здійснено аналіз концепцій війни різних шкіл та напрямків, які представлені науковими дослідженнями вчених Англії, США, Франції, Німеччини, та подана оцінка війни Німеччини та Росії у західних концепціях, досліджені фактори впливу української діаспори на формування цих концепцій.

У підрозділі 3.1. «Філософсько-методологічні основи західної історіографії Другої світової війни: традиційні і новітні підходи» відзначено якісно новий етап у розвитку методології вивчення Другої світової війни, альтернативність та плюралізм існуючих підходів.

У західній історіографії в плані філософсько-методологічних основ вивченні війни, як важливої категорії міжнародно-політичних досліджень виділяють чотири основні парадигми, - реалізм (і багато в чому споріднена йому школа геополітики), ідеалізм-лібералізм, глобалізм та постпозитивізм. Сучасний етап характеризується поширенням постмодерністських підходів, які уникають синтезування історичного процесу, що порушує баланс між загальним і частковим, явищами визначального порядку і подіями другого плану. Це дає підстави відмовляти в науковій креативності тим, хто намагається монополізувати «правильний» погляд на історію війни шляхом абсолютизації однієї, хай і сучасної методології. Значно продуктивнішими є міждисциплінарні методи досліджень, зокрема – історична соціологія, адже застосування її методів дозволяє виявляти саме типові риси явищ, через які простежуються певні закономірності. Історики звертаються до різних соціальних теорій, у тому числі і до такої теорії пізнання як неомарксизм.

Така історіографічна ситуація породжує особливі вимоги до вивчення методології історії, покликаної не тільки роз'яснити сучасний стан історичної науки, але і намітити шляхи подолання її методологічної анархії. Задача сучасної методології полягає в «інвентаризації» існуючих точок зору на природу історичного пізнання для того, щоб спробувати відшукати можливий консенсус в інтерпретації образа історії. Шлях до нього лежить через філософсько-методологічний синтез. Власне, одна з найважливіших задач методології історії і полягає у визначенні природи й умов такого синтезу в нинішній історіографії з властивої їй швидкою зміною дослідницьких пріоритетів.

У підрозділі 3.2. «Особливості формування західних концепцій Другої світової війни» відзначено ряд чинників, які мають вплив на процес формування основних західних концепцій війни, відображених в роботах А.Тейлора, Р.Рейнольдса, Д.Хоггана, Д.Айххольца, Г.Фогта, Ф.Фишера, Г.Шефера, Е.Нольте, Г.Мюллера, У.Валенді та ін.

Філософський аналіз дозволяє виділити три основних етапи розвитку західної літератури про сутність війни. Перший етап - з початку війни до кінця 40-х років - з'явився етапом вироблення перших концепцій про сутність війни. У цей час формуються два напрями консервативний і ліберальний; дослідниками приймаються активні міри до вироблення концепцій, що мають чітко виражені соціальні функції; значна увага приділяється дослідженню причин війни, висвітленню бойових дій на різних театрах війни.

Другий етап - з кінця 40-х років до середини 60-х років був етапом ослаблення позицій ліберально-критичного впливу і загального посилення заданості західної літератури. Це насамперед з'явилося результатом «холодної війни». На цьому етапі найбільш широке поширення одержали концепції офіційних видань. У другій половині 50-х років відбувається остаточне формування основних концепцій сутності війни між блоком фашистських держав і коаліцією західних демократій.

Третій етап – це сучасний етап розвитку західної історіографії, який характеризується домінуванням робіт в дусі постревізіоністського синтезу. Філософсько-історичний аналіз досліджень показує, що недоліком певних наукових розвідок є однобічне зведення сутності війни або до насильства, до збройної боротьби, або до політики, до засобів, а також у протиставленні політики і насильницьких засобів, політичної і воєнної стратегії, політичного і воєнного керівництва. Сучасні тенденції у західній історіографії характеризується практично відсутністю робіт пов'язаних з окупацією України у 1941-1944 рр.

У підрозділі 3.3. «Західні концепції війни Німеччини і Радянського Союзу та Україна» підкреслено багатоманітність різних підходів до оцінки війни між Німеччиною та СРСР. Війну розглядали то як вирішальну сутичку між націонал-соціалізмом і комунізмом; то як німецький напад; то як превентивну війну, то як расово-ідеологічну війну на знищення; то як війну, продиктовану ідеєю про те, щоб за допомогою захоплення Москви завдати поразки Лондону; то як європейський хрестовий похід проти більшовизму. Проблеми причин та походження війни були і остаються центральними в американській історіографії. В дослідженнях фігурували тези про випадковість світового конфлікту, про відповідальність германських нацистів за його розв'язування, про помилки дипломатів, про особисту відповідальність Гітлера. Вже в перші післявоєнні роки на заході, у тому числі і в США, отримала розповсюдження точка зору, згідно якої в числі винуватців розв'язування війни з'являвся СРСР.

Історіографія 1960-х рр. характеризувалася тим, що більшою мірою стали використовуватися архівні документи, ширше став круг проблем, опис окремих битв змінився їх аналізом і узагальненнями, антисовєтизм поступився місцем критиці справжніх недоліків радянської системи. Змінився і сам вид наукової літератури: мемуаристика відходила на другий план, а на перший висувалися фундаментальні дослідження. Ці процеси відбилося в «ревізіоністських концепціях» другої половини 1960 – початку 1970-х рр., в яких простежувалися ліві політичні симпатії певного кола дослідників. Їм на зміну прийшов «постревізіоністський синтез».

У другій половині 1980-х років західними вченими була почата чергова спроба «по-новому» освітити основні події війни Німеччини з СРСР. Німецькими філософами, істориками і публіцистами правої орієнтації були опубліковані роботи, у яких висвітлювалися причини, характер і уроки війни та в деяких аспектах зачіпалася проблема участі України в війні. Більшість західних авторів, серед них Д.Трейдголд, П.Дункан, Д.Уорнс, спираючись переважно на німецькі джерела або матеріали ОУН, стверджують, що населення СРСР, насамперед народи України, Прибалтики, Білорусі, Кавказу та кримські татари зустрічали німців не як завойовників, а як визволителів. Зупиняючись на причинах, що обумовили такий перебіг подій, А.Фішер, Б.Грейсон та інші дослідники говорять про прагнення цих народів за допомогою німців звільнитися від радянського режиму. Характеризуючи реакцію населення Західної України на наступ німецьких військ, М.Купер і Дж.Армстронг зазначають, що ще до появи німців у деяких районах місцеві мешканці самі проводили активну «антирадянську» діяльність.

В роботах західних дослідників також розглядається проблема лояльності українців до радянського та окупаційного режимів та доводиться, що частина суспільства, особливо ті, хто через свій персональний статус мав безпосередній інтерес у збереженні режиму, залишалася на радянському боці. Прорадянські настрої були сильнішими серед молоді, міського населення, насамперед серед промислових робітників, чим серед старшого покоління і селян. Частина інтелігенції, яка особливо потерпіла від радянського режиму була готова підтримати будь-який антисталінський рух. У цьому контексті значна увага приділяється дослідженню діяльності ОУН-УПА, масштабу націоналістичного руху, рівню підтримки його населенням.

Складні процеси, що відбуваються в центральній і східній Європі наприкінці XX - початку XXІ ст., впливають на літературу про війну, приводять до появи в ній нових тенденцій, що, звичайно, тісно пов'язані з усім, що було властиве західній літературі раніше. У цілому цей процес характеризується збільшенням кількості «сюжетів», що розкривають сутність війни Німеччини з СРСР; активізацією впливу політичних сил на наукові дослідження, що стосуються проблем війни, про що свідчать висловлення на історичні теми провідних німецьких, американських і англійських діячів. Досить багато істориків експлуатують надійну позитивістську схему, практично не піднімаючись над емпіричним фундаментом і не намагаючись звести на ньому теоретичну конструкцію, не шукаючи нових горизонтів осмислення тих чи інших явищ війни як феномену.

У підрозділі 3.4. «Фактор впливу української діаспори на формування сучасних західних підходів щодо Другої світової війни» відзначено, що українська діаспора зіграла значну роль у переосмисленні історичного минулого і сьогодення країни. Саме західні інтелектуали з числа етнічних українців уплинули на формування як західних концепцій, так і української державно-політичної доктрини, що відповідає новому статусу української держави, а також на оцінки головних історичних і політичних подій, у які була втягнена Україна. Основна ідея полягає у прагненні підвищити роль ОУН-УПА, подавши їх як головну силу руху за незалежність, спрямованого як проти нацистського панування, так і радянського режиму, нібито однаково ненависних українському населенню. СРСР і Німеччина представлені у цих роботах рівнозначними ворогами України. При цьому дослідники ОУН-УПА підкреслюють не тільки незалежну від Німеччини, але навіть антинімецьку спрямованість політики ОУН, обумовленої прагненням до створення української державності. Зусиллями української діаспори було створено героїзований, мученицький образ українських націоналістів, які протистояли двом тоталітарним режимам, що розв'язали всесвітню битву за володіння територією України.

У сучасних дослідженнях потрібно враховувати, що непримиренність у поглядах на проблему діяльності ОУН-УПА обумовлена такими чинниками, як живучість стереотипів радянського періоду; ідейно-політична розшарованість українського народу, яка перешкоджає формуванню громадянського суспільства; протистояння навколо визначення шляхів майбутнього розвитку України, її міжнародної орієнтації, яке ускладнюється зовнішніми інформаційними впливами; наявність регіональної історичної пам’яті та суттєвих соціокультурних відмінностей між різними регіонами України; розмивання духовно-культурного поля, раціональності самого мислення народу внаслідок ураження свідомості маніпулятивними інформаційними технологіями; відсутність зрозумілої та прийнятної для більшості народу ідеології державної консолідації, незавершеність процесу формування української політичної нації.

Зараз при оцінці своєї ролі у Другій світовій війні Україна пред'являє два «сертифікати». Один - за участь в антигітлерівській коаліції у складі СРСР, і в цій якості Україна повною мірою розділяє славу країни-переможниці. Інший - за боротьбу проти «більшовицької окупації» і за «самостійну соборну державу» силами українських націоналістів.

У РОЗДІЛІ 4. УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ В СУЧАСНИХ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ зроблено аналіз української історіографії Другої світової війни, ролі і місця України у початковий період війни, воєнних аспектів бойових дій і людського фактору війни; визначено ступінь обумовленості концепцій реаліями сьогодення.

У підрозділі 4.1. «Українська історіографія Другої світової війни: методологічні підходи, тенденції розвитку, перспективні напрями» виділені три головні підходи до української історії як предмету науки.

Перший підхід може бути названий «об’єктивістським», або «фактологічним». Це таке розуміння історії, при якому вона є «об’єктом», тобто незалежним «історичним процесом» поступового розвитку суспільства. Тут еволюція історичного знання не мала помітних змін. Другий підхід може бути названий «суб’єктивістським», або «ідеологічним». Історія тут розуміється як розвиток і реалізація глобальних, чи національних, «доленосних» ідей. Третій підхід можна назвати «біографічним», або «мемуарним». Тут історія подається як «біографічний довідник» так названих історичних особистостей (героїв чи негідників). Всі три підходи мають своїх прихильників та критиків в українській історіографії війни. Ігнорувати будь який з них – очевидно неправомірно, але і поєднувати недоцільно. Мабуть, існує три історії України, які різняться за своїми предметами, але тільки одна з них може претендувати на звання науки. Яка з трьох, – на це питання можна відповісти, звернувшись до проблеми метода в українській історіографії.

Визначилися три тенденції. Перша – «природньонаукова»: розуміння історії як соціального аналога природознавства. Історія ж є наука, яка вивчає конкретні факти в умовах саме часу і місця, і головною метою її визнається систематичне зображення розвитку та змін життя окремих історичних суспільств і всього людства. Другу тенденцію чітко визначив В.Ключевський, сказавши що обсяг історичного вивчення залежить від кругозору історика, який зазвичай розказує, та і може розказати, тільки те, що знає і розуміє сам. Таке історичне вивчення відштовхується не від історичного явища, а від особистого кругозору, того хто вивчає, тобто не від об’єкта, що вивчається, а від суб’єкта, який вивчає, і, тобто, вихідним пунктом стає точка зору того, хто вивчає. Тому таке вивчення можна назвати суб’єктивним і такий метод можна назвати суб’єктивним. Третій із основних методів української історіографії можна назвати «архівним», чи «герменевтичним». Тут історики займаються саме читанням і тлумаченням «історичних джерел» (як «писемних», так і «матеріальних»). Це історія для істориків: «безпристрасне розуміння змісту джерел» (М.Костомаров).

В сучасній історіографії дається повна картина причин трагедії народів СРСР у війні. В контексті загальної картини війни окремо стоять такі теми, як: етнокультурні та етнопсихологічні складові свідомості і ментальності українців; етнічні процеси в українському суспільстві; історія війни в усній народній творчості; історія війни в народній пам’яті (ця тема вимагає створення нового масиву джерел, побудованого на опитуваннях тих, хто жив в умовах війни та їхніх нащадків – з метою фіксації того, що їм передалось від очевидців); соціокультурні виміри української історії часів війни; духовне життя в Україні. В.Гриневич доводить, що теза «про морально-політичну єдність радянського народу в роки війни» не відповідала реальності, а українське суспільство було розколотим, з широким спектром суспільно-політичних настроїв. Вивчається сфера духовного-релігійне життя, що відбито в роботах О.Лисенка, Ю.Волошина, В.Гордієнка, І.Грідіної, Я.Заборовського та ін. Участь громадян України в озброєних формуваннях різних країн і бойових діях, військові втрати, проблема полонених та інші питання розглянуті в працях А.Боляновського, В.Короля, М.Коваля, І.Муковського, О.Чайковського. Активно розробляється ідеологічна проблематика, яка має особливе значення, оскільки ідеологія відігравала надзвичайно велику роль у мобілізації окремих верств населення. Вплив на українців радянських, нацистських і самостійницьких ідеологічних інститутів досліджується в роботах О.Салата, В.Шайкана та ін. Нового звучання набула проблема окупації, й дослідники - Л.Бідоч, Г.Верба, М.Коваль та ін. - розглядають засади, плани і конкретні заходи політики нацистів у сфері культури, їх ставлення до інтелігенції. Вивчається стан окремих верств населення, що дає можливість простежити зміни у соціальній та свідомісній стратифікації суспільства за умов окупації.

За роки незалежності у вітчизняній історіографії відбувалось нове історіософське осмислення концептуальних засад дослідження війни. Підсумком роботи провідних вчених стало видання «Політичної історії України», четвертий том якої присвячено періоду Другої світової війни. Авторами В.Кучером, В.Гриневичем, В.Ковалем переосмислено питання про роль та місце України у протистоянні Німеччини та СРСР, висвітлено внесок українців у розгром нацизму. Істотними напрямами подальших досліджень є вивчення форм і методів «освоєння життєвого простору» нацистами; специфіка окупаційної політики в рейхскомісаріаті «Україна», дистрикті «Галіція», «Трансністрії». Належить з'ясувати обставини використання нацистами примусової праці українських громадян, їх побуту на чужині, повернення на Батьківщину.

Разом з досягненнями слід вказати і на деякі проблеми в освітленні подій 1939-1945 рр. На початку 1990-х років частина авторів захопилася публікацією сенсаційних матеріалів, негативними оцінками дій радянського уряду, надмірно ідеологізованою характеристикою військово-політичних процесів в країні. Найвідчутніше ці тенденції проявилися в тематиці щодо ОУН-УПА, діяльності радянських силових структур, політичної історії.

Тому важливого значення набувають уточнення концептуальних і методологічних підходів, інвентаризація і перекодування на сучасну наукову мову понятійного апарату історичної науки, відмова від шаблонів, ідеологем, пошук і досягнення термінологічної автентичності. Доцільно відмовитися від методологічно неспроможних спроб штучно розглядати певні періоди історії України (імперський, радянський) як винятково негативні. Історичний час нерозривний хоча б тому, що не може бути переглянутий сучасниками, котрі можуть дорого заплатити за нерозуміння усієї повноти причини-наслідкових зв’язків у процесах і подіях минулого.

Сучасний рівень розвитку досліджень характеризується активним розвитком міжнародних контактів українських дослідників. Найбільш продуктивну співпрацю вдалося налагодити з фахівцями з Польщі. Пожвавилися контакти з білоруськими і російськими ученими, результатом чого стала домовленість про підготовку документальної збірки «Людина, суспільство, держава. Документи по історії Білорусії, Російської Федерації, України періоду Другої світової війни».

У підрозділі 4.2. «Україна в перший період Другої світової війни», підкреслено, що в цей час, попри усіх обставин, великим цивілізаційним надбанням українського народу та державницької традиції України стало об’єднання (соборність) її етнічних земель у складі УССР. В радянській науці майже суцільно випадав початковий період війни, такий важливий для розуміння подальшого її ходу, замовчувалися тіньові, неприємні для державної верхівки СРСР сторінки зовнішньої і внутрішньої політики. Концентруючи увагу на «возз'єднанні українських земель у єдиній українській державі», радянські вчені не давали відповіді на питання, чому ж саме ці регіони за кілька років після приєднання до СРСР виказали найменшу лояльність до сталінського режиму.

Тому науковці передусім стали звертатися до тем, які були закритими в радянській історіографії. Розкриваючи трагедію, яку довелося пережити українському народу, вони проаналізували причини поразок в початковий період. Дослідники спростували твердження радянських істориків, що головною причиною поразок була раптовість фашистського нападу. Основними причинами нездатності Червоної армії дати відсіч першим ворожим ударам були помилки в оцінці можливого часу нападу на СРСР, перевага агресора у силах, досягнута багаторічною підготовкою до війни; наслідки репресій; віра Сталіна в Пакт про ненапад. При цьому слід зазначити, що на думку деяких вчених, зокрема М.Коваля, В.Кучера, В.Сергійчука, В.Косика, О.Бойка, не правомірно всі помилки, прорахунки, злочини звалювати тільки на Сталіна, й має йтися про більшовицький режим в цілому; що в основу радянської воєнної доктрини було покладено не оборону, а наступ; що відносна легкість, із якою люди були захоплені в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставились вони до захисту радянської системи. І тільки тоді, коли нацистській режим поставив на карту саме існування народів, вони зрештою піднялися на самовіддану боротьбу проти німецької тиранії. Аналізуючи втрати СРСР, науковці звернули увагу на цілеспрямоване заниження жертв війни в радянській історіографії з метою виправдання режиму. Але й сьогодні остаточно не визначені втрати СРСР і України. У сучасних умовах українські вчені провели велику роботу із вивчення національно-визвольного руху. М. Коваль, О. Лисенко, А. Марущенко, В. Стецкевич зробили аналіз і показали методологічні аспекти дослідження національної політики сталінського режиму в 30-40-і рр. Українське питання як у міжвоєнний період, так і в роки війни залишилося важливим фактором у доктринах і стратегіях великих держав, обумовлюючи відповідне місце України в кожному із зазначених проектів, що в перспективі визначало і аксіологічні оцінки в історіографії.

У підрозділі 4.3. «Метафізика війни: воєнні аспекти бойових дій на території України» зроблено аналіз досліджень вітчизняних науковців щодо військових аспектів розгортання бойових дій між німецькими і радянськими збройними силами на території України. Вогненний вал війни двічі прокотився по її території, спотворивши долі десятків мільйонів людей. Можна беззастережно стверджувати, що наслідки війни на десятки років визначили складні і суперечливі політичні, економічні і соціальні процеси в українському суспільстві, позначилися на морально-психологічних якостях післявоєнних поколінь людей. Фактично українські землі першими потрапили у вир Другої світової війни, а далі стали постачальником людських та матеріальних ресурсів для ведення військових кампаній. У початковий період Другої світової війни, що у радянській історіографії називався періодом «визвольних походів Червоної Армії», були закладені ледве не головні політичні, ідеологічні і воєнні проблеми, що незабаром, у роки війни СРСР проти Німеччини, дали себе знати. Спотворені, фальсифіковані версії тих або інших подій, оцінки і висновки з мемуарної літератури, преси, що контролювалася компартійними ідеологами, попадали і в наукові праці. І не дивно, що міфологізована історія війни цілі десятиліття служили тоталітарній владі.

У підрозділі 4.4. «Україна: людський фактор у війні» доведено, що однією з позитивних рис новітньої вітчизняної історіографії став україноцентризм. Водночас не слід недооцінювати спроби певних політичних сил чинити тиск на цей процес, що знаходить вияв у прагненні нав'язати авторам шкільних підручників з історії радянську ідеологічну схему, а також вихолостити українські сюжети й український зміст «Книги Пам'яті України», в якої вперше у вітчизняній історіографії поіменно названо мільйони наших співвітчизників, що загинули за Батьківщину.

У радянській історіографії нараховуються сотні робіт, присвячених партизанському і підпільному руху на території України. Цей напрям дослідження продовжується і в сучасній історіографії. Все більш в центр уваги потрапляє доля пересічної людини під час окупації, її повсякденне життя, ставлення до «нового порядку» різних політичних сил. Ці проблеми іноді досліджуються на прикладі одного села чи міста. Подібні мікроісторичні розвідки дозволяють заповнити недостатньо вивчені сторінки функціонування мікросоціуму в умовах окупації. В роботах В.Клокова А. Міхненка, Ю.Ніколайця, М.Слободянюка, Т.Шахрайчука, О.Чайковського розпочато розгляд даної проблеми. У центрі уваги дослідників стоїть людина. Статус самодостатніх об’єктів дослідження набули окремі соціальні групи, які постали як специфічні мікросвіти з власним соціально-економічним, етно-конфесійним, культурно-освітнім наповненням.

Однією з найбільш складних проблем сучасної української історичної науки є колабораціонізм. В останні роки в Україні вийшли наукові праці, у яких проблема колабораціонізму висвітлюється об'єктивно. Серед цих робіт, виділяються дослідження В.Дзебака, А.Кентія, Ю.Киричука, О.Марущенко, И.Патриляка, А.Русначенка. Необхідно відзначити високий рівень дослідження цієї проблеми українськими вченими, які більш уважно поставилися до цієї проблеми, ніж російські дослідники. Історики ввели в науковий обіг багатющій фактичний матеріал, що висвітлює націоналістичний рух. Спростовано міфи, що були створені радянською історіографією. Переконливо доведено, що неможна огульно і в цілому характеризувати український націоналізм як «ворога українського народу», що радянська історіографія неправомірно відкидала національно-визвольні мотиви в боротьбі ОУН-УПА. Сучасна історіографія також розвінчує міф про «німецьке походження УПА». Досліджено багато «білих плям» з історії ОУН-УПА: масштаби руху; рівень підтримки його населенням; державотворча діяльність; програмні положення українських націоналістів; вплив зовнішньо- і внутрішньополітичних чинників на їх діяльність.

Разом з тим в сучасній вітчизняній історіографії спостерігається тенденція до ідеалізації діяльності ОУН-УПА: перебільшується їх внесок в боротьбу проти окупантів; надмірно героїзуються учасники руху; замовчуються або виправдовуються союзницькі зносини з німецькими військами, проведення терору та воєнних дій проти Червоної Армії, радянських партизан, мирного польського й українського населення; постулюється, що діяльність ОУН мала загальноукраїнський масштаб; вказується, що саме УПА відіграла вирішальну роль у розгортанні спротиву нацистам на західноукраїнському терені. З героїзацією ОУН-УПА пов’язані спроби перегляду сутності й характеру війни: ствердження про те, що війна була «чужа» для українців, бо вона велася двома тоталітарними режимами, і тому потрібно відмовитися від терміна «Велика Вітчизняна війна» і замінити його поняттям «німецько-радянська війна».

Таким чином, сучасна вітчизняна історіографія має значні здобутки: зроблено певний внесок у вивчення питань початкового періоду війни, висвітлено причини поразок та їх наслідки, показано народну трагедію, вивчено головні події історії ОУН-УПА. Однак надмірна їх героїзація привела до безпідставного перегляду ключових проблем історії війни.

У РОЗДІЛІ 5. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КОНЦЕПЦІЙ УЧАСТІ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ показано загальне та особливе в українській, російській і західній історіографії щодо участі України у Другій світовій війні та інтерпретація цих концепцій стосовно правди та неправди про Другу світову війну. Перше, з чим стикається дослідник - це необхідність обмежити об'єкт дослідницької практики, встановивши його визначеність за допомогою категорій загального та одиничного, констатуючи перехід одиничного в загальне, а загального в одиничне.

У підрозділі 5.1. «Спільне в концепціях в сучасній історіографії Другої світової війни» подано спільні погляди дослідників на війну й доведено, що головним, історично значущим змістом війни слід вважати опір народів агресії держав, що прагнули до тотального світового панування й встановлення володарювання обраних народів над народами «неповноцінними», що принципово вирізняло наміри блоку держав-агресорів від решти загарбницьких проектів світової історії.

У сучасній науковій літературі про Другу світову і Велику Вітчизняну війни настав справжній прорив. За останні десятиліття вийшла велика кількість наукових досліджень, в яких розглядаються інші підходи, але головним напрямом нових концепцій постає збільшення уваги до людини, окремих соціальних груп, суспільства в цілому в умовах конфліктів і криз. В цьому контексті в дослідженнях розвивається антропоцентричний підход.

У процесі зіткнення наукових теорій і політичних переконань відбивається звернення соціумів до власної історичної пам’яті, що обумовлено імперативом вибору цивілізаційних моделей і орієнтирів розвитку в умовах всебічної глобалізації, підвищення рівня конкурентності національних та міжнародних стратегій розвитку, тенденціями трансформації системи міжнародних відносин, яку було закладено подіями Другої світової війни, та створенням нового світового порядку.

Загальним у розглянутих концепціях також є актуалізація сучасних архівних даних в оцінці подій війни; більш глибокий аналіз економічної, воєнної, ідеологічної, духовної складової світового конфлікту; поширення міжнародного співробітництва дослідників до рівня узгодження національних поглядів на проблеми воєнної доби та видання спільних наукових досліджень. Сучасна історіографічна ситуація створила нове дослідницьке поле, пов’язане з історією культури. Незважаючи на помітні концептуальні та термінологічні розходження в історіографії, дослідження мають важливу загальну характеристику – головним предметом історії стає не подія минулого, а пам'ять про нього, той образ, що запам’ятався його учасникам, транслювався безпосереднім нащадкам, реставрувався або реконструювався в наступних поколіннях, піддавався «перевірці» і «фільтрації» за допомогою методів історичної рефлексії.

У підрозділі 5.2. «Особливе концепцій місця і ролі України в Другій світовій війні і його обумовленість» визначені особливості сучасних концепцій Другої світової війни, які, перш за все, пов’язані з конкуренцією під час воєнних подій декількох цивілізаційних проектів, які обумовили спочатку стратегію і зовнішньополітичну боротьбу великих держав, а потім і специфіку дискурсів в історіографії: західній, російській та українській. При цьому об'єктивно Україна виступала як «жертва» і «учасник» війни. У своїй концепції дисертант керувався положенням про те, що тільки узагальнення, як рух від особливого до загального, відкриває дорогу до встановлення внутрішніх зв'язків досліджуваного феномену, забезпечують можливість об'єднати пізнані факти в єдину теорію, створивши образ робочого поняття досліджуваного об'єкту. Образ, який не представляє узагальнення істотних сторін конкретного, призводить до спотворення дійсності.

Особливості розглянутих концепцій обумовлені наявністю різноманіття методологічних підходів в дослідженнях, які здійснюються на основі чотирьох парадигм: реалізму (і багато в чому спорідненої йому школи геополітики), ідеалізму-лібералізму, глобалізму та постпозитивізму. Ці парадигми є і в сучасній Україні, хоча і з «місцевою специфікою». Залежно від обраної парадигми складається похідна картина перебігу подій Другої світової війни.

Особливостями сучасних західних досліджень війни є незвичайно широкі масштаби публікацій й активна участь у них державного і військово-політичного апарату. У США, Великобританії, ФРН розроблені комплекси настановних праць про Другу світову війну. Концепції, що містяться у офіційних виданнях, доповнюються, обновляються, але в підсумку повторюються в публікаціях більшості дослідників «другого ешелону», активно використовуються пресою.

Зараз підвищення уваги держави до збереження національної пам’яті про Велику Вітчизняну війну, як безумовний морально-політичний ресурс для розвитку країни, проявляється в діяльності офіційних органів РФ. Цей напрям в розвитку російської історіографії характеризується особливою активністю в останні роки, й в роботах дослідників з’явилися оригінальні підходи в оцінці початкового періоду Великої Вітчизняної війни, тимчасової поразки Червоної Армії в 1941-1942 рр., головних факторів перемоги, проблем формування антигітлерівської коаліції. Нажаль в Україні ці процеси не в повній мірі відображені в гуманітарній політиці держави.

У підрозділі 5.3. «Аксіологічна інтерпретація концепцій: істина і правда, помилки і неправда» зазначається, що діалектика даних категорій потребує чітко і послідовно керуватися науковими принципами дослідження, повнотою врахування всіх відомих фактів і документів, робити їх науковий аналіз, давати конкретно-історичну оцінку подіям Другої світової війни. Потрібно відкидати принципи за допомогою яких перекручується історія і якими користуються прихильники певних концепцій; не допускати упередженого підбору джерел, документів, для доказу «бажаного» й умовчання про «небажане», суб’єктивного тлумачення й оцінки подій, без врахування тогочасних умов або лише на підставі намірів тогочасних діячів; уникати широкого висвітлення окремих («потрібних») подій, і «скороченого викладу», а то й умовчання про «невигідні»; не користуватися сумнівними свідченнями, документами, спогадами як першоджерелами без обов’язкової історичної критики, препаруванням документів, цитуванням з них «необхідних» окремих положень. Дисертант керувався тим, що дослідницька практика потребує не тільки адекватної реконструкції подій минулого, але і їх зваженій аксіологічної інтерпретації.