| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру та обсяг дисертації.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження олігархії як соціального феномену в контексті сучасних трансформацій” – подано результати аналізу генези рефлексійних моделей олігархічної держави, розкрито сутність і зміст відповідного поняття, досліджено форми прояву та обґрунтовано принципи й методи соціально-філософського аналізу феномену олігархії.
У підрозділі 1.1 – “Генеза дослідження феномену олігархії та його філософської рефлексії” – подано інформацію про ступінь розробленості зазначеної проблематики, а також встановлено, що феномен олігархії виявляється в економічній сфері на рівні концентрації багатства, об’єктивною основою якого є знаряддя праці та засоби виробництва, до яких додається робоча сила, що разом становлять продуктивні сили.
Суб’єктивна складова, образ багатства, змінюється залежно від об’єктивного наповнення згаданого комплексу на фоні дихотомії “дефіцит – надлишок”. Актуалізується проблема міри, тобто тієї кількісної межі, що зумовлює якісне наповнення економічної складової феномену олігархії, межі, перетин якої призводить до його сутнісного зникнення. Багатство існує в процесі виробництва, накопичення, розподілу та споживання, і саме на етапі розподілу реалізується його концентрація. Нерівномірність концентрації олігархічного багатства є наслідком нерівномірності закріплення знарядь праці й засобів виробництва в приватній власності, проте легітимація такого нерівномірного закріплення саме в приватній власності відбувається в політичній сфері, на рівні специфічної держави. В результаті генезису дослідження феномену олігархії та його філософської рефлексії встановлено, що політичною основою олігархії є модель держави, що відтворює умови для нерівномірного закріплення знарядь та засобів виробництва у приватній власності, а потім консервує такий стан справ за рахунок проведення відповідної політики, що забезпечується ресурсним потенціалом усієї держави, на це націлені всі державні механізми, працюють усі інститути гілок державної влади.
У підрозділі 1.2 – “Феномен олігархії: сутність і зміст поняття, що його позначає” – показано, що олігархія як особлива держава має певну структуру. Тому явище олігархічної держави слід розглядати саме як систему структурних елементів олігархічної держави, які мають свою специфіку й перебувають у внутрішньому зв’язку між собою та із зовнішнім середовищем. Такими структурними елементами олігархічної держави є: 1) суб’єкти державної влади, що представлені відповідними інститутами з поділом на гілки влади (як внутрішні елементи та компоненти); 2) об’єкти державної влади, представлені інститутами громадянського суспільства та окремими соціальними групами (як елементами “близької” зовнішньої системи); 3) об’єкти (суб’єкти) державної влади, представлені іншими системами-країнами, союзами та наддержавними угрупованнями (як елементами “дальньої” зовнішньої системи; 4) система прямих і зворотних, вертикальних та горизонтальних зв’язків між внутрішніми й зовнішніми елементами; 5) засоби та ресурси, за допомогою яких здійснюються відповідні зв’язки. У цьому контексті на особливу увагу заслуговують такі комплексні елементи, як багатство та влада, які перебувають в особливому нерозривному взаємозв’язку в рамках олігархічної держави: ці структурні елементи та комунікаційна мережа між ними становлять зміст поняття олігархії. Усі сутнісні моменти, які було розглянуто, стосувалися економічних і політичних складових феномену олігархії: умов, передумов та обставин, результатів тощо. Проте загальною субстанційною основою феномену олігархії є взаємний зв’язок багатства та влади. Саме цей взаємний зв’язок на зазначеному рівні забезпечує структурну цілісність та включає в себе всі системні елементи. В результаті аналізу феномену олігархії, його сутності й змісту поняття, що його позначає, встановлено, що саме цей зв’язок влади та багатства є для означеної системи внутрішнім, об’єктивним, суттєвим, повторюваним й усталеним. Якщо зникає будь-який з елементів або порушується їхній взаємний зв’язок, неодмінно зникає й сам феномен олігархічної держави.
У підрозділі 1.3 – “Форми прояву олігархії в контексті трансформаційних процесів” – вказано, що типологічне розмаїття форм олігархічних держав залежить, по-перше, від рівня концентрації засобів виробництва в приватній власності олігархів; по-друге, від рівня представленості у владі та реалізації на рівні державної політики корпоративних інтересів власників зазначених сконцентрованих засобів виробництва. З одного боку, різний рівень концентрації засобів виробництва у приватній власності олігархічної групи зумовлює потенційну можливість для формування різних моделей олігархічної держави й політичної системи в цілому, що одночасно призводить до виникнення суперечності: а) між цією групою й соціальними групами, що не мають у приватній власності засобів виробництва; б) між зазначеною групою з високим рівнем концентрації засобів виробництва та соціальними групами, що мають засоби виробництва, але з низьким рівнем концентрації; в) між вказаною групою та державою. В такому розумінні соціальна група олігархів залежно від рівня концентрації засобів виробництва, що перебувають у неї в приватній власності, виступає тією чи іншою мірою як конкурент щодо інших соціальних груп та всієї держави як власника засобів виробництва з певним рівнем концентрації. З іншого боку, різні форми олігархічного державного устрою є наслідком різного рівня представленості корпоративних інтересів олігархічних структур у політиці, що неминуче виявляється у вигляді формування політичного режиму з певним рівнем жорсткості. В результаті аналізу форм прояву олігархії визначено, що олігархічна держава являє собою унікальне явище, що вже відбулося при досягненні нею певних якісно-кількісних показників, причому адекватнішим видається вести мову про відносний рівень олігархічності або олігархізації системи на якомусь етапі її розвитку порівняно з іншими системами або із цією самою системою на іншому етапі її розвитку.
У підрозділі 1.4 – “Принципи та методи соціально-філософського аналізу феномену олігархії та сучасних трансформаційних процесів” – установлено методологію з’ясування, конструювання та відтворення схем-моделей держави в цілому та олігархічної держави зокрема. Вибір методології об’єктивно зумовлений взаємозв’язком внутрішніх закономірностей об’єкта та предмета дослідження. Суб’єктивно методологія зумовлена структурою відповідних теоретико-мисленнєвих моделей рефлексії, цілями та завданням дослідження. У процесі багаторазового відчуження в ході соціальної практики первинна ідеальна модель набуває перетвореної форми, що за результатами втілення набуває іноді змісту, протилежного заявленій ідеальній моделі. Усвідомлення цього факту потребує необхідності виробити відповідні принципи й методи дослідження в такій їхній комбінації, що дає змогу відтворити експлікацію ідеальної моделі, варіантів теоретичних моделей на різних етапах соціальної практики, з’ясувати природу суперечностей між ними та виявити міру того, наскільки сутність перетвореної моделі відповідає сутності первинної ідеальної моделі. Поставлене завдання вирішується за умов дотримання принципу діалектичної системності як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження, виокремлення загального, особливого та одиничного; з’ясування співвідношення “рід – вид”; почергового застосування дедукції та індукції для відокремлення суттєвого. Дуалістичний характер предмета дослідження зумовив використання біхевіоралістичної, нормативно-ціннісної, системно-комунікативної методології, що в поєднанні з критико-діалектичним підходом надає можливість виявлення внутрішніх суперечностей системи як джерела саморозвитку. Загальні та особливі характеристики виокремлюються на основі порівняльної методології з дотриманням принципів об’єктивності, відповідності та доповнюваності, що мінімізує загрозу вульгаризації предмета дослідження на рівні свідомості. У результаті використання принципів та методів соціально-філософського аналізу феномену олігархії зроблено висновок, що метод узагальнення дає змогу виявити закономірності як форми прояву загального закону в конкретних умовах на тлі дотримання принципу історизму з використанням формаційного підходу, що врівноважується елементами цивілізаційного.
У другому розділі – “Причинно-наслідкова зумовленість феномену олігархії” – розглянуто закономірності розвитку держави в цілому та олігархічної держави зокрема. З’ясовано природу й детермінанти взаємозв’язку багатства та влади в процесі її розвитку.
У підрозділі 2.1 – “Взаємозв’язок економіки та політики як закономірність розвитку держави” – зазначено, що сутністю економічної сфери є суспільне виробництво матеріальних і духовних цінностей (багатства), які можуть бути представлені у вигляді енергетично наповнених ресурсів, тоді як сутністю політичної сфери є розподіл енергетично наповнених ресурсів між соціальними групами, що різною мірою брали участь у процесі виробництва цих ресурсів. За умов відкритої інформаційної системи виникає потенційна можливість розподілу ресурсів між соціальними групами відповідно до обсягів їхньої участі в процесі суспільного виробництва. Саме цей момент виявляє демократичну сутність загального ринку. Реальний ринковий обмін проходить в умовах відносно закритої інформаційної системи, що створює потенційну можливість для соціальної експлуатації, тобто привласнення одними соціальними групами частини результатів праці інших соціальних груп. Реалізація потенційної можливості соціальної експлуатації відбувається тією чи іншою мірою залежно від того, наскільки ті чи інші соціальні групи мають змогу відстояти свої інтереси в межах політичного ринку. Взаємозв’язок між економікою та політикою є внутрішньою закономірністю розвитку будь-якої держави, а формування олігархії – особливий випадок загального закону, який відрізняється певними якісно-кількісними характеристиками, як у галузі економіки, так і політики.
У підрозділі 2.2 – “Соціальна експлуатація як економічна основа олігархічної держави” – показано, що економічною основою будь-якої держави є виробництво, засноване на соціальному поділі праці й розподілі матеріальних цінностей, під час чого виникає потенційна можливість відчуження та привласнення результатів чужої праці, тобто соціально-економічної експлуатації. Рівень соціальної експлуатації залежить від кількісно-якісних показників моделі організації економічної сфери, перш за все, зумовлений мірою закріплення природних ресурсів і засобів виробництва в різних формах власності. Характерною особливістю олігархічної економічної моделі є вкрай нерівномірне закріплення природних ресурсів та засобів виробництва у приватній власності, внаслідок чого відбувається нерівномірний розподіл матеріальних і духовних цінностей (багатства) між соціальними групами. Надзвичайно високий рівень соціальної експлуатації є особливою рисою економічної основи олігархії у сфері суспільного характеру виробництва й приватного характеру присвоєння та накопичення багатства як продукту виробництва. Проте специфіка організації економічної сфери олігархічної держави вельми суперечлива. Розкриваючи сутність соціальної експлуатації як економічної основи олігархічної держави, доведено, що цілком очевидним є, зокрема, порушення соціальної справедливості, що робить систему нестійкою й дуже вразливою. Вона вимагає або перерозподілу національного багатства, або підтримки цілісності системи неекономічними методами. І те, і інше забезпечується державою, але вже в рамках політичної сфери.
У підрозділі 2.3 – “Політична основа олігархії” – встановлено, що особливістю олігархічної моделі на рівні політики є організація й функціонування державної влади, що легітимізує, консервує та забезпечує відповідний владний, неекономічний супровід економічної моделі, що побудована на основі надексплуатації та відповідає економічним інтересам надмалої соціальної групи олігархів. Саме олігархічна держава силою своєї потужності, своїх владних ресурсів закріплює, консервує модель відносин між соціальними групами з величезним конфліктним потенціалом, що є наслідком найвищого рівня експлуатації. Високий рівень експлуатації свідчить про те, що така держава антисоціальна, вона створена самими олігархами для реалізації власних групових інтересів, на шкоду переважній більшості інших соціальних груп. Нерозривний взаємозв’язок між економікою та політикою є закономірністю трансформації, процесу розвитку будь-якої держави в рамках моделі загального ринку, де джерелом розвитку стають суперечності, що виникають між рівнем розвитку виробничих сил та характером виробничих відносин і сутнісним показником яких є рівень та характер соціальної експлуатації. В результаті аналізу політичної основи олігархії доведено, що вирішення цих суперечностей у процесі загального економіко-політичного торгу потенційно здатне трансформувати державу, проте олігархічна антисоціальна держава стає на заваді зняття цих суперечностей, чим поглиблює їх.
У третьому розділі – “Особливості формування української олігархії” – розглянуто зовнішні та внутрішні передумови, об’єктивні й суб’єктивні фактори олігархізації української державної системи.
У підрозділі 3.1 – “Світові олігархічні тенденції та їхній вплив на становлення української олігархії” – головну увагу зосереджено на тому, що циклічність економічного розвитку, яка характерна для окремих країн внаслідок інтеграції світової економіки, стала спільною рисою економічного розвитку світової системи в цілому. Нерозривний взаємозв’язок політики та економіки партикулярних складових зумовив аналогічні прояви циклічного характеру в процесі формування також і світової системи, тобто універсуму. Але якщо в економіці це фіксувалося у формі підйому та кризи, то в політиці це, зокрема, виявилося в циклічному характері почергового зростання й спаду то демократичних, то олігархічних тенденцій у міжнародних відносинах. Характерним є те, що незмінним результатом такого циклічного розвитку є обов’язкове посилення позицій як на рівні міжнародної економіки, так і на рівні міжнародної політики, транснаціональних олігархічних структур. У свою чергу, ці структури та проведена ними бізнес-політика відіграють вирішальну роль у процесі формування характеру світової політики. Саме в бізнес-інтересах зазначених структур відбувається як ситуативна відкрита демократизація світової політики, так і латентна її олігархізація. Суперечливість цих двох векторів викликає далеко неоднозначне ставлення до процесу сучасної глобалізації. Адже реалізація бізнес-інтересів транснаціональних структур, що полягає в інтеграції економік окремих країн у світову економіку за допомогою транснаціональних структур, до того ж одночасно означає входження транснаціональних структур в економіку цих країн. Цей процес є безпрограшним з позицій транснаціональних структур, зацікавлених у розширенні ресурсної бази та ринків збуту. Далеко неоднозначні результати таких процесів для конкретних країн. Потенційно вигідним такий процес може бути тільки для країн, економічний потенціал яких перевершує економічний потенціал названих структур (тобто ці країни можуть конкурувати на міжнародному рівні з ТНК). У разі меншого економічного потенціалу виникає загроза формування повної економічної залежності, а як наслідок, і втрата державного суверенітету країни. Ця загроза може зніматися лише жорсткою національною політикою такої держави, на що можуть розраховувати тільки держави зі стійкими політичними традиціями.
У результаті аналізу світових олігархічних тенденцій та їхнього впливу на становлення української олігархії доведено, що відтворення політичної системи України збіглося за часом із черговим посиленням олігархічної складової в розвитку глобальної світової політичної системи, внаслідок чого внутрішні передумови та внутрішній олігархічний потенціал знайшли зовнішню підтримку, а подекуди внутрішні олігархічні прояви були спровоковані саме дією зовнішнього чинника. У цьому контексті олігархізація України стала особливим проявом більш загального явища олігархізації глобальної світової політичної системи.
У підрозділі 3.2 – “Суперечності радянського соціалізму як джерело олігархізації політичної системи українського суспільства” – відображено, що передумови олігархічних трансформацій політичної системи України почали формуватися ще в надрах попередньої радянської системи. Об’єктивною передумовою подальших трансформацій став надзвичайно високий рівень концентрації виробничих потужностей, проте олігархізації не відбувалося завдяки відповідній політичній регламентації, що не передбачала наявності приватної власності на засоби виробництва. Суб’єктивною передумовою стало невдоволення широкими соціальними групами своїм становищем, статусом на основі усвідомлення суперечності між відносно високим рівнем розвитку продуктивних сил як потенційно високими можливостями “збагачення” та характером виробничих відносин, які заважали реалізації цих можливостей. В результаті аналізу суперечностей радянського соціалізму як джерела олігархізації політичної системи українського суспільства доведено, що в сучасних трансформаційних умовах відбулося усвідомлення існуючого об’єктивно надзвичайно високого рівня соціальної експлуатації з боку держави, хоча й не відбувалося збагачення окремих індивідів на підставі приватної власності на засоби виробництва.
У підрозділі 3.3 – “Особливості концентрації виробничих ресурсів як фактор формування олігархічних кланів України” – показано, що в Україні до початку перебудови, тобто в рамках “попередньої доби”, вже був наявний, а не створювався з нуля ресурсно-виробничий комплекс, який сприймався на рівні свідомості як національне багатство. Він мав чітку структуру та був просторово сконцентрований у певних ресурсних центрах. У традиційній моделі ресурсно-виробничий комплекс створюється протягом відносно тривалого періоду (кілька поколінь) і паралельно відбувається його “приватизація” соціальною групою “організаторів виробничого процесу”. Концентрація виробничих ресурсів також займає певний період і представлена окремим етапом. Українською особливістю стало те, що формування й концентрація виробничих потужностей відбувалася без відповідної розтягнутої в часі приватизації, а відносно швидко. Потенційно до початку реформування політико-економічної системи на пропорційний доступ до національного багатства претендують всі соціальні групи, що й знаходить своє відображення в політичних деклараціях політичних еліт перехідного періоду. Однак різні соціальні групи мали у своєму розпорядженні різні за кількістю і якістю ресурси суб’єктивного порядку та різні “спадкові”, що залишилися в розпорядженні від системи – доби, що минає, можливості доступу до ресурсів. У результаті соціальні групи, що мали в своєму розпорядженні найбільший корпоративний потенціал, почали формувати відповідні господарські структури навколо жорстко просторово закріплених ресурсних центрів. Паралельно з господарсько-комерційною діяльністю ці структури почали переведення виробничого комплексу в приватну власність. Принципи побудови відповідних структур можна охарактеризувати як кланові, аналогічні до принципів побудови великої родини з відповідною традиційною ієрархією. В результаті аналізу концентрації виробничих ресурсів як фактора формування олігархічних кланів України доведено, що все це стало основою того, що створені олігархічні кланові структури мали яскраво виражену регіональну заангажованість.
У підрозділі 3.4 – “Нерозвиненість правового поля як умова олігархізації держави” – встановлено, що нерівномірність закріплення засобів виробництва в приватній формі власності стала наслідком того, що процес приватизації проходив в умовах “правового хаосу”. Саме суб’єктивно створений “правовий хаос” як умова приватизації став тим особливим фактором, який його відрізняє від аналогічних процесів, що проходили в інших країнах. Провідна роль у формуванні такої “специфічності” української правової системи належить державі в колективній особі бюрократичного апарату, який суб’єктивно забезпечив тимчасовий стан кризи державної влади та “правового хаосу”, тобто стану, коли закон не діяв, а процес приватизації засобів виробництва проходив з апеляцією до альтернативних регуляторних інститутів і ресурсів, зокрема до моралі, до традиції. У цьому разі перевагу в процесі приватизації отримували тільки певні соціальні групи. У результаті вивчення специфічного ставлення до закону з боку української політико-економічної еліти встановлено, що представники партноменклатури стають на чолі підприємств як менеджери, що організують як процес виробництва, так і процес приватизації. Як організатори процесу приватизації вони реалізували потенційну можливість ексклюзивного доступу до національного виробничого комплексу та стали вже не його менеджерами, а власниками.
У підрозділі 3.5 – “Бюрократизація органів державної влади як фактор олігархізації політичної системи” – показано, що на першому етапі соціальна група державної бюрократії як монополіст інформаційного ресурсу штучно створила умови для нерівномірного закріплення основних засобів виробництва в приватній власності. Результатом корпоративного бюрократичного рішення стало те, що за наслідками приватизації в Україні з’явилися протоолігархи, прошарок надбагатих людей, від якого бюрократія отримала корупційну плату, значно збільшивши свою корпоративну частку національного багатства, реалізувавши, таким чином, свій інтерес. Бюрократія іманентно зацікавлена в корупції як принципі організації системи, що дає змогу зробити перерозподіл національного багатства не пропорційно витратам, а саме в інтересах соціальної групи управлінців. На другому етапі, етапі проходження протоолігархів у владу, бюрократія забезпечила його, виступаючи як адмінресурс, вже традиційно отримавши за це відповідну “корпоративну винагороду”. На третьому етапі, етапі активного формування олігархоцентричної системи, бюрократія забезпечила відповідний організаційний, документально-юридичний супровід процесу. На цьому етапі примітним є забезпечення бюрократією доступу олігархічних структур до державного бюджету, за рахунок чого обидві сторони матеріально виграли. Четвертий етап олігархізації системи характеризується тим, що з певного моменту ресурсний потенціал сформованої олігархами бюрократичної машини значно зростає за рахунок чіткої регламентації й концентрації владних повноважень, формування чітких прямих вертикальних зв’язків, тобто побудови чіткої ієрархічної піраміди влади. У результаті дослідження бюрократизації органів державної влади як фактора олігархізації політичної системи доведено, що в цих умовах головну роль у функціонуванні системи починає відігравати не стільки економічний потенціал, скільки політико-управлінський, що є початком домінування в системі бюрократичного апарату та розбудови державно-бюрократичної диктатури, авторитарно-тоталітарного режиму.
У четвертому розділі – “Олігархічні трансформаційні процеси в Україні: тенденції та результати” – досліджено природу кількісного зростання олігархічних проявів, олігархічні трансформації в соціальній структурі суспільства, специфіку відносин між громадянським суспільством та олігархічною державою; відстежено олігархічні перетворення політичної системи та визначено її конфліктний потенціал; зафіксовано олігархічне перетворення політичної свідомості.
У підрозділі 4.1 – “Олігархічний вектор розвитку економіко-політичного блоку: тенденції та технології” – встановлено, що кількісне зростання специфічних олігархічних проявів, що сприймаються як відповідні олігархічні тенденції, мають високий рівень суб’єктивного наповнення і, по суті, є специфічними олігархічними технологіями, що мають свою структуру, набір структурних елементів: засобів, прийомів, методів і форм. Вони забезпечують, до певної міри, різноманітність форм процесу. Більш стабільний, змістовний бік технологій визначається принципами та завданнями, а головне – цілями олігархічних технологій. Концентрація засобів виробництва у приватній власності, що складається з окремих технологій, сама може бути представлена окремою технологією на іншому рівні узагальнення. Зокрема, її можна уявити як технологічний засіб більш загального процесу олігархізації. Нерівномірність результатів приватизації досягається суб’єктивним створенням особливих умов, за яких інформація неформально стає недоступною та не може бути використана широким спектром соціальних груп, що конкурують. Ці умови штучно відтворюються бюрократією й надають реформам антисоціального, а, як наслідок, і антидемократичного змісту.
У результаті олігархічного переведення засобів виробництва у приватну власність відбулася втрата міри відносно ідеальної мети завдяки застосуванню особливих технологій, що створювали між правом на приватизацію та можливістю скористатися цим правом для широких верств населення. Досягнення економічних цілей забезпечувалося комплексом відповідних політичних технологій: відтворенням “правового хаосу”; виконанням бюрократією ролі останньої інстанції у вирішенні суперечностей; невтручанням держави в порушення регламенту процесу приватизації; розробкою закону під інтереси олігархів; використанням державного ресурсу, зокрема силового та фінансового, у приватно-корпоративних цілях. Корупцію слід розглядати як окрему системну економіко-політичну технологію, що стає домінантною в процесі олігархізації системи й виконує компенсаторну роль в умовах, коли не діє закон. Тоді в дію вступає інший ресурс – фінансовий, що надає перевагу соціальній групі олігархів, які мають монопольний доступ до нього. В результаті використання відповідних комплексних економіко-політичних технологій у приватній власності окремих осіб було сконцентровано узагальнений ресурс або капітал, який набуває державного, системного масштабу. У результаті аналізу олігархічного вектора розвитку економіко-політичного блоку, його тенденцій та технологій доведено, що домінанта фінансово-економічного ресурсу зумовлює входження представників протоолігархів до влади на основі латентного майнового цензу як політичної технології, що також є конкретним особливим проявом загального закономірного взаєзв’язку економіки та політики в процесі формування держави.
У підрозділі 4.2 – “Середній клас та олігархія: проблеми відносин” – показано, що в процесі реформування політичної системи України в результаті застосування відповідних технологій у політико-економічній сфері було повністю вихолощено соціальну складову ідеї приватизації, не було реалізовано потенційну можливість формування найширшого середнього класу. Навпаки, представники найширших соціальних верств набули характеристик найманих працівників, що перебувають у жорсткій економічній залежності від олігархів – власників засобів виробництва. Практична відсутність середнього класу та переважна більшість представників найманої праці визначили специфіку українського громадянського суспільства, не здатного за своїми якісно-кількісним характеристикам ні здійснювати контроль над діяльністю бюрократичної держави, ні протистояти олігархізації в процесі формування політичної системи.
У межах соціальної сфери за умов формування олігархічної держави виникає суперечність між соціальною групою олігархів та робітників-найманців щодо їхньої потенційної можливості перетворитися на представників середнього класу. У результаті аналізу середнього класу та олігархії, проблем їх відносин доведено, що ці дві соціальні групи відрізняються та виступають антиподами: за кількісною ознакою – як надширокі верстви до надвузької групи; за якісною ознакою – за своїм статусом, що зумовлено ексклюзивним доступом соціальної групи олігархів до національного багатства та відсутністю такого доступу в найманців.
У підрозділі 4.3 – “Становлення українського громадянського суспільства та олігархії” – виявлено, що взаємозв’язок “суспільство – держава” є постійним, охоплює весь спектр життєдіяльності й виявляється на рівні феномену політичної системи. Головне питання їх взаємозв’язку – перерозподіл між собою суспільно важливих системних функцій. У цьому контексті умоглядна модель “громадянське суспільство” з’являється лише на певному етапі зазначених відносин. Сучасна модель громадянського суспільства виникла в результаті спроб пов’язати досягнення попередніх етапів з новою цінністю – соціальним миром. Можливі 16 принципово різних варіантів відносин між елементами моделі “суспільство – держава” на рівні політичного режиму. Олігархічна держава, антисоціальна за своєю сутністю, входить у жорстку суперечність з громадянським суспільством, яка може бути вирішена на користь громадянського суспільства за умов демократії, або на користь олігархічної групи за умов олігархічної держави. Реальний політичний режим має елементи всіх ідеальних моделей у певних пропорціях і в своєму визначенні передбачає відносний характер. Тому, якщо йдеться про демократію чи олігархію, то мається на увазі відносне домінування специфічних ознак, які притаманні ідеальній, “чистій” моделі. В такому разі однією з показових комплексних ознак, що виступає на рівні системного принципу, для демократичної держави є її соціальність, а олігархічної – її антисоціальність. Тому громадянське суспільство, що прагне соціального наповнення політичного режиму, вступає в суперечність з олігархічною державою, що прагне антисоціального його наповнення. Ідеальна модель демократичної держави передбачає контроль з боку громадянського суспільства щодо першочерговості реалізації в державній політиці інтересів усього суспільства. Проте рівень реального контролю визначається за наслідками вирішення суперечності, боротьби між державою та громадянським суспільством у кожному конкретному випадку. Відсутність належного громадського контролю, контролю з боку громадянського суспільства, за діями влади є обов’язковою умовою формування та існування олігархічної держави. У результаті аналізу становлення українського громадянського суспільства та олігархії виявлено, що суб’єктивне, штучне відтворення умов, які унеможливили такий контроль, спостерігається в процесі формування політичної системи сучасної України, що призводить до високого рівня її олігархізації.
У підрозділі 4.4 – “Олігархізація політичної системи сучасної України” – проаналізовано на підставі системного підходу відносини всіх інститутів держави та громадянського суспільства із соціальною групою олігархів, визначено її роль і місце у відтвореній політичній системі. Специфіка моделі політичної системи сучасної України полягає в тому, що: відбувається олігархізація абсолютно всіх її інститутів і сегментів; її ядром стає олігархічна держава, яка сама, в свою чергу, має свій системний центр – соціальну групу олігархів. Організаційно-комунікативною основою такої системи стають олігархічні пірамідальні структури, які діють як у сфері політики, так і у сфері економіки. Це дає право вести мову про “олігархоцентричну” модель політичної системи сучасної України. Сутнісною особливістю такої політичної системи є те, що всі її структурні елементи перебувають у жорсткій економічній залежності від соціальної групи олігархів. Ця специфіка відображається у відповідних формальних проявах у процесі формування зазначених структурних елементів та зв’язків між ними. У результаті аналізу олігархізації політичної системи сучасної України доведено, що основні політичні рішення за змістом приймаються сукупністю представників олігархічних структур, що прийшли до влади, а представницькі органи влади лише виконують декоративну роль для підтримки демократичної форми.
У підрозділі 4.5 – “Конфліктний потенціал сучасної політичної системи України” – доведено, що сформована в Україні політична система має значний конфліктний потенціал, що виявляється у формі перманентної політичної кризи, яка, в свою чергу, як показав досвід Помаранчевого майдану, здатна переростати у відкритий соціальний конфлікт. Аналіз структури феномену Помаранчевого майдану дає змогу зробити висновок про те, що він став результатом розвитку революційної ситуації, за наявності всіх об’єктивних складових. Відсутність сформованого до належного рівня суб’єктивного фактора призвела до того, що революційна ситуація в разі з Помаранчевим майданом закінчилась “верхівковим” переворотом. Майдан не вирішив суперечностей, які стали його причиною, тому ймовірність рецидиву аналогічних подій у майбутньому зростає, особливо на тлі глобальної фінансової кризи. Практично всі соціальні групи не задоволені сучасним станом речей і зацікавлені в зміні системи, в тому числі й у встановленні диктатури. Стримувальним фактором в ескалації соціального конфлікту, який може закінчитися встановленням диктатури, виступає конформістська позиція учасників соціального конфлікту – усвідомлена чи нав’язана ідеологічно на рівні суспільної моралі пріоритетність цінності соціального миру. Зацікавлені в диктатурі учасники соціального конфлікту передбачають різні за змістом види диктатури: ліві сили передбачають встановлення диктатури “соціальної спрямованості”, праві сили – встановлення диктатури радикально-ліберальної. Прихід лівої диктатури можливий у результаті революції, правої – за результатами “верхівкового” перевороту. Проте готовність до встановлення диктатури в лівих і правих сил різна: якщо ліві сили практично позбавлені об’єктивних матеріальних ресурсів, у них відсутня тенденція до формування адекватної соціально-групової свідомості, то праві володіють великим ресурсним потенціалом, існує досить висока корпоративна самосвідомість. У результаті аналізу конфліктного потенціалу сучасної політичної системи України доведено, що ймовірність уникнення диктатури є дуже низькою та передбачає реформування політико-економічної системи на соціал-демократичних засадах і принципах, тобто через зняття суперечностей, до чого в наш час не готова жодна з політичних сил і соціальних груп.
У підрозділі 4.6 – “Олігархічні трансформації надбудови” – показано, що сучасний стан свідомості українського суспільства можна визначити як олігархічну гегемонію, тобто налаштованість переважної більшості соціальних груп на домінантну роль соціальної групи олігархів у всіх системоутворювальних трансформаційних процесах, що зумовлено усвідомленням ексклюзивного доступу до національного багатства саме з боку зазначеної групи. Специфічною особливістю гегемонії олігархії є те, що базою домінування вибирається економічний примус як основний технологічний принцип буржуазного суспільства. У сучасних умовах переходу до інформаційної доби акценти зміщуються в бік інформаційного ресурсу, і ставка у встановленні гегемонії робиться не на силу, а на маніпуляцію громадською свідомістю. Із цього приводу з високою часткою ймовірності можна прогнозувати державне замовлення на цензуру в ЗМІ. Для диктатури як прояву монополії в політичній сфері відпадає необхідність у мімікрії, принаймні для “внутрішнього користування”, стосовно населення своєї країни, і в маніпулюванні громадською свідомістю. Це відбудеться у зв’язку з тим, що маніпулювання й гра в демократію – заняття відносно витратне. Система самооптимізується й робить ставку на ефективніший ресурс – силу. Проаналізовано спроби держави взяти під контроль всесвітню електронну мережу як засіб інформаційного виробництва, який перебуває в загальному користуванні, право власності на який ще не визначено. Всесвітня мережа – це засіб виробництва, який завдяки специфічним характеристикам за фактом більшою мірою належить представникам громадянського суспільства, ніж представникам державної бюрократії. Із цим пов’язані як величезні потенційні можливості його використання в демократичних цілях, так і величезні потенційні загрози антидемократичного характеру. У результаті аналізу олігархічних трансформацій надбудови доведено, що, як свідчить українська практика, для забезпечення гегемонії олігархії необхідна наявність ряду умов: органічної інтелігенції, основне завдання якої – виправдати дії олігархів та олігархічної системи, ідеологічно довести її безальтернативність; засобів масової інформації, що перебувають в економічній залежності від олігархічних структур, які не стільки використовуються як засіб виробництва й отримання прибутку, скільки як канал, засіб маніпуляційної технології, що дає змогу уникнути соціального вибуху внаслідок неадекватного усвідомлення рівня соціальної експлуатації.
У п’ятому розділі – “Детермінанти оптимізації розвитку взаємозв’язку економіки та політики як умови уникнення країною стану олігархічної диктатури” – сформовано концепцію реформування політичної системи сучасної України. Досягнення мети реалізується на підставі виконання системного завдання – змінити сутність базових елементів політичної системи й розірвати сутнісні зв’язки між ними, що повинно привести до перетворення змісту та форми системи.
У підрозділі 5.1 – “Оптимізація структури власності на знаряддя праці та засоби виробництва” – зазначено, що завдання повернення до відносно демократичного наповнення змісту політичної системи України мирним шляхом можливе, якщо в рамках системи олігархічної диктатури відтворити передумову для процесу її “деолігархізації”, тобто процесу у зворотному напрямку відносно процесу олігархізації, що мав свій певний алгоритм. Оскільки передумовою олігархізації системи стала втрата міри в процесі приватизації засобів виробництва, то процес у зворотньому напрямку можливий тільки після зміни пропорцій закріплення засобів виробництва у різних формах власності. Саме нова модель закріплення засобів виробництва у різних формах власності може стати передумовою подальшої трансформації системи в демократичному напрямку. Нова модель повинна відповідати певним кількісним та якісним параметрам, а саме: засоби виробництва повинні бути більш рівномірно закріплені в різних формах власності, серед якомога ширшого прошарку представників різних соціальних груп. Обов’язковою умовою формування такої моделі повинно стати неповернення до крайніх варіантів приватизації, що спостерігалося останні два десятиріччя в Україні, та націоналізації засобів виробництва, що було притаманне радянській моделі. Конкретизація пропорцій нової моделі повинна відбуватися в умовах відкритої інформаційної системи на демократичних засадах. Сутність оновлення економічної моделі полягає в реприватизації засобів виробництва. У результаті аналізу оптимізації структури власності на знаряддя праці та засоби виробництва сформовано нове кількісно-якісне наповнення альтернативної моделі, що зумовить нову міру та приведе до нового явища, вже з більш демократичним наповненням.
У підрозділі 5.2 – “Ідеологічні та організаційні фактори становлення та розвитку середнього класу як соціальної основи громадянського суспільства” – показано, що одним з основних завдань, спрямованих на оптимізацію економічної моделі, є відповідний ідеологічний супровід, невід’ємна частина якого – поширення певних мобілізаційних установок через систему ЗМІ, що, в свою чергу, передбачає, з одного боку, розробку відповідної стратегічної програми, а з іншого – її конкретизацію до тактичних робочих планів. Виконання завдання забезпечить формування відповідного суб’єктивного фактора як неодмінної умови реформування системи. Ця робота потребує відповідного розподілу функцій, зокрема, вироблення й постановка відповідних стратегічних цілей і завдань лягає на політичну партію, що спирається на широкі соціальні верстви протосереднього класу. Конкретизація стратегічних цілей і завдань, розробка на їх основі робочих планів реалізації тактичних завдань лягає на органічну інтелігенцію. Вона формує зі свого середовища відповідну політичну силу. Це – організаційний фактор, призначення органічної інтелігенції як частини протосереднього класу, здатної усвідомити необхідність політичної боротьби за свої корпоративні інтереси та створення засобу розробки відповідної теорії. Потім партія, що перемогла, звертається до органічної інтелігенції по допомогу з пропаганди та роз’яснення сенсу тактичних завдань, переведення основних теоретичних положень на рівень буденної свідомості. Основним ідеологічним завданням реформування політичної системи сучасної України повинно стати відображення сутності реформи, її спрямованості на підвищення рівня життя переважної більшості соціальних груп, на формування широкого середнього класу. У результаті аналізу ідеологічних та організаційних факторів становлення та розвитку середнього класу як соціальної основи громадянського суспільства доведено, що ідеологічна робота в цьому напрямку передбачає: формування ідеального образу представника середнього класу із чіткими кількісно-якісними ознаками; популяризацію цього образу серед широких верств громадянського суспільства; переконання більшості в їхній об’єктивній зацікавленості в реформуванні; постійне уточнення шляхів та етапів досягнення мети з чіткими проміжними якісно-кількісними індикаторами, що не дозволить втратити міру системи, що розбудовується.
У підрозділі 5.3 – “Блок партій соціального прогресу як інтегруючий суб’єкт повернення України в русло демократичного розвитку” – встановлено, що подальший розвиток кризи політичної системи сучасної України є об’єктивним фактором політизації широких соціальних груп, що становлять протосередній клас. Підвищення активності різних соціальних груп неминуче приводить до формування нових елементів громадянського суспільства: нових професійних спілок у соціальній сфері, нових ЗМІ – в культурній тощо. Одночасно відбувається формування нової органічної інтелігенції як частини протосереднього класу спроможної виробити нову парадигму розвитку в ідеологічному плані та стати основою для політичної сили в організаційному плані. Подальше загострення політичної ситуації повинно привести до об’єднання представників соціальних груп протосереднього класу в блок партій соціального прогресу. Платформою для об’єднання повинно стати “загальне” – соціальна мета формування широкого середнього класу. Засобом для пошуку загального в сучасних умовах може бути світова електронна мережа. Завданнями для нової політичної сили на етапі проходження до влади мають стати: формування кадрової партії; розробка політичної програми; популяризація основних положень програми; перехід до масової форми політичної сили. |
