УКРАЇНСЬКИЙ ТРАДИЦІОНАЛІЗМ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність соціально-філософського дослідження проблеми, показано ступінь розробки теми, визначено об’єкт та предмет вивчення, мету і завдання роботи, наведено її зв’язок з науковими програмами, методологічні та теоретичні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливість практичного використання матеріалів дисертації, представлено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі «Методологічні засади соціально-філософського аналізу традиціоналізму» визначено теоретико-методологічні підходи до розуміння традиції та традиціоналізму, з’ясовано роль традиції у житті соціальних систем, розглянуто взаємодію традиції та новаторства, а також вплив традиції на християнську парадигму.

У підрозділі 1.1. «Концепти традиції та традиціоналізму у соціально-філософській думці» здійснено дослідження філософських концептів проблеми, у яких з різних методологічних позицій осмислюються феномени визначених явищ. У європейській культурі традиції розглядалися як норматив, що забезпечує спадковість і стабільність розвитку суспільства, дотримуючись якого людина та суспільство набувають гармонії й порядку. У XIX ст. інтерес до традицій визначався необхідністю пізнання політичних, економічних і етнокультурних традицій різних народів та держав. Якщо у Г. Гегеля традиція займає важливе місце у процесі всесвітньо-історичної об’єктивації духу, то в концепції К. Маркса вона трактується як відображення класових і групових інтересів, як складова ідеології, а крізь призму тотальної критики релігії і церкви – як знаряддя маніпуляції масовою свідомістю. Політизація соціального життя у першій половині XX ст. складала основну характеристику традиції, як явища. Вона проявилася у численних політичних напрямах, що виникли в цей період, базуючись на критичному запереченні наявних соціальних традицій та прагненні вигадати й увічнити нові, власні традиції. Осмислення вказаної ідеї в сучасному соціально-філософському дискурсі спричинило конституювання низки різних концептуальних підходів до розуміння сутності та соціальної значущості традиції. Нині за умови високих темпів динаміки суспільства і наявності кризових явищ, породжених трансформаційними процесами, звернення до дослідження традицій пов’язане з пошуком факторів стабілізації та управління соціальною системою, а також з метою встановлення ефективного співвідношення традицій та новаторства у суспільному розвитку.

Пізнання символів традиції здійснюється у традиціоналізмі за допомогою особливого «символічного методу» аналогій, що дає можливість осягнення сутності феноменів за допомогою аналізу переживань і є результатом інтенціонального виходу суб’єкта до символічних об’єктів. Дослідження традицій в умовах сучасної наукової раціональності обмежує філософське бачення соціальної реальності кордонами людського життєвого світу й виводить з цього ґенезу соціальності. Традиціоналізм намагається знищити це обмеження і долучити до нього надлюдську й трансісторичну перспективу. Надлюдське у традиції розкривається у безпосередньому досвіді сакрального, за яким починається сфера трансцендентного, відмінного від профанної повсякденності. Традиція в її соціальному вимірі результат якісно іншого, автентичного буття, а кінцевим підсумком руху й змін є повернення до примордіального початку. Приписуючи традиції метафізичний, а не просто соціокультурний статус, традиціоналісти орієнтуються на екзистенціальну цілісність людського буття в системі традиції, взаємозв’язок всіх його проявів, зв’язок між виявленим і невиявленим рівнями реальності. Відкидаючи профанне розуміння реальності як одновимірного прошарку, традиціоналізм, опираючись на езотеричне вчення, відстоює її багатовимірність на основі загального для архаїчних культур принципу єдності макрокосму й мікрокосму.

В дисертаційній роботі наведено декілька типів класифікації традиціоналізму. Згідно класифікації французького вченого А. Роша, традиціоналізм розуміють як: поклоніння минулому; історіософську доктрину французьких католиків; консервативну ідеологію початку XIX ст.; сучасну ідеологію, що залучає до себе неоконсерватизм, ліберальний консерватизм та націоналізм. Згідно типології французького традиціоналіста А. Дасноя, необхідно розрізняти інтегральний та ідеологічний традиціоналізм. Інтегральний традиціоналізм відтворює початкові парадигми діяльності, які передаються ініціатичним шляхом посвяти і через сакральні ритуали. Цей різновид традиціоналізму властивий традиційному суспільству і тісно пов’язаний з укладом традиційного суспільства. Ідеологічний традиціоналізм на відміну від нього, згідно з А. Дасноєм, є світоглядом постреволюційної епохи і виникає тільки у суспільстві, яке не може бути назване традиційним. Це свідомий традиціоналізм, ідеологія, яка захищає визначені духовні, політичні і соціальні принципи. Український дослідник традиціоналізму Е. Юрченко виділяє три основні напрями: фундаментальний консерватизм, консервативна революція, інтегральний традиціоналізм, або традиціоналізм у вузькому розумінні цього слова.

Таким чином, традиціоналізм є соціально-філософською концепцією, яка протиставляє сучасній модернізації суспільства устрій, що полягає в ідеалізації й абсолютизації традицій, під якими доцільно розуміти узагальнені, регулярно повторювані, загальноприйняті й загальнозначимі способи, форми і результати соціальної діяльності які забезпечують відтворення саморозвитку суспільства.

У підрозділі 1.2. «Традиції у функціонуванні соціальних систем» з’ясовано роль традицій у функціонуванні й соціальній організації суспільств. Важливим елементом культури є традиція, що виражено в найбільш значимих її дефініціях. Так, Е. Гелнер розуміє національну традицію, як історичну, що виявляється в текстах, значеннях, цінностях i формах життя, спільних для нації. Більш широке значення наводить С. Гол. На його думку, вона є способом конструювання значень, що впливають на націю, а також організовує дії та ідеї, що стосуються її. О. Гнатюк доповнює її такими елементами, як пам’ять та виокремлення, оскільки національна культура є символічною ланкою з пращурами та їхньою спадщиною і не може існувати без колективної пам’яті. Традиція як діяльність суспільної й міжособистісної взаємодії через пізнання знаходить своє відображення на рівні суспільної (шляхом настанов орієнтує спрямування суспільства) та індивідуальної (залучення традицій для задоволення своїх потреб та інтересів) свідомості. Настанови формуються на основі ідей, вірувань, уявлень про традиції. Ідеали традицій є у свідомості як постулати і зразки діяльності матеріального й духовного змісту. На рівні свідомості відбувається утвердження цінностей і норм у ролі регуляторів діяльності шляхом дії абстрактних ідеальних уявлень.

В своєму аналізі співвідношення понять «пам’ять» та «традиція» ми спираємося на думку Я. Ассмана, який відрізняючи комунікативну та культурну пам’ять, досліджував перехід живої згадки у різні форми писемної фіксації «історії» та «традиції». Окрім критичного розгляду покинутих згадуванням областей («історія»), ми виокремлюємо зацікавлення й збереження будь-якими засобами відбитків минулого. У результаті цього замість нових реконструкцій виникає стійка традиція, що звільняється від контексту живої комунікації й стає канонічним сховищем, яке увічнює спогади. Історична пам’ять охоплює як важливі, так і випадкові події, включаючи систематизовану інформацію через освіту.

Історична пам’ять є сфокусованою свідомістю, що відображає особливу значимість й актуальність інформації з минулого у тісному контакті з сьогоденням та майбутнім. Історична пам’ять буває вибіркова, яка робить акценти на окремі історичні події, ігноруючи інші. Це пов’язано зі значимістю історичного знання та досвіду для сучасності й можливістю його впливу на майбутнє. До такої практики вдаються у намаганнях консолідації суспільства, послуговуючись гомогенною концепцією національної ідентичності, що відбувається шляхом впливу на формування традиції – вибір конкретних елементів та символів.

Традиції, головними ознаками яких є історична тяглість та супротив змінам, здаються найбільш стійким елементом національної культури, який важко підлягає змінам та не піддається маніпуляціям. Вони також є найбільш сталим елементом, що забезпечує інтегральність національної спільноти, тобто засобом ідентичності.

У підрозділі 1.3. «Взаємодія традицій та новаторства у сучасному суспільстві» встановлено значення традицій в модернізаційних суспільних процесах. Соціальний розвиток суспільства характеризується зіткненням двох протилежностей – традицій і новаторства як чергування діяльності відтворення і продукування. Поєднуючись вони утворюють цілісність, що віддзеркалює суперечності стабільного та мінливого у процесі розвитку суспільства. Взаємодія традицій і новаторства є об’єктивною умовою, що забезпечує прогрес. Якісно нові етапи організації суспільства є результатом взаємодії функціонування сталої традиції та формування удосконаленої практики новаторства.

Внутрішня організація соціальних процесів у суспільстві під впливом зовнішнього середовища є важливим принципом його розвитку, що сприяє збереженню упорядкованості суспільної системи. Взаємодія та функціональне навантаження традицій і новаторства проходять етапи відповідно до розвитку суспільства. На етапі становлення суспільство отримує характеристики внутрішньої цілісності та системності за рахунок створення стабільної основи у вигляді традиції, що забезпечує первинний порядок потенційного розвитку. Традиції функціонують як елементи новації, що згодом структуруються у різні форми матеріальної й духовної практики, які протягом тривалої апробації засвідчили свою ефективність. У період стабільного існування у суспільстві відбувається постійне відтворення традицій, у збалансованій взаємодії з інноваціями, що зумовлює досягнення суспільною системою завершених форм без втрати початкової конфігурації. На етапі трансформації відбуваються якісні зміни об’єктивних умов функціонування суспільства, ефективність традицій певною мірою втрачається, але їх позитивна основа стає джерелом формування оновлення, продуктивна діяльність якого веде до встановлення нового рівня розвитку суспільної системи зі збереженням головних її ознак.

Таким чином, на сучасному етапі існування людство стикається з низкою протиріч пов’язаних з функціонуванням та розвитком суспільства, властивих процесам модернізації та формування суспільства «третьої хвилі». Соціальний розвиток характеризується зіткненням традицій і новаторства. Проблеми становлення інформаційного суспільства сприймаються через розуміння необхідності стабільності й соціальної справедливості у суспільстві. Взаємодія цих протилежностей є суттєвою, необхідною, об’єктивною умовою забезпечення розвитку суспільства та його поступального прогресу.

У підрозділі 1.4. «Християнські парадигми і традиції» показано вплив християнських ідей на традиціоналізм. У розвитку християнства можна виокремити модернізаційні аспекти, що здебільшого відобразилися в західному християнстві, і традиційні, що насамперед втілилися у східному християнстві. Основи сучасного західного суспільства утворилися в Новий час та репрезентували радикальну модель суспільної модернізації, що розвивалася у протестантській формі послідовної десакралізації та секуляризації. Таким процесам протистояла реакція католицької церкви на активне розмивання основ традиційних соціально-економічних відносин. У цей період християнство здійснило значний вплив на еволюційний процес переходу європейських націй до індустріального, а згодом і до постіндустріального суспільств. У той же час протиріччя між католицизмом та православ’ям породило вікове протистояння й цивілізаційний розлом на території Європи.

В самій православній парадигмі виявляємо протиставлення між традиціоналістичним та модерністським напрямами. Для традиціоналістів християнська парадигма є певною константою. Православна візантійська філософія влади пов’язана з «симфонією влади» та ідеєю катехону. Модерністи розглядають засади християнства як пластичний матеріал, що набуває форми під впливом середовища і зовнішніх факторів існування. Їх психологічною установкою є еволюціонізм як універсальний закон всесвіту. Трансформація християнства відбувається за тенденціями та викликами сучасного світу. Модерністи вважають, що секуляризація та лібералізація церковного вчення моральних правил може уповільнити процес знецінення основ християнства. Фундаментом традиціоналізму є вчення про церкву та світ, про божественну благодать, як дії, явища і прояви божества, про духовний вічний світ, до якого належить людина.

Сучасне православне християнство вносить корективи в ціннісні орієнтації особи в новітньому трактуванні ідеального способу життя, переглядає розуміння сімейно-шлюбних відносин, ролі жінки у суспільстві та церкві. Завданнями для сучасного православ’я модерністи ставлять зміну релігійної картини світу і людини, вирішення проблеми співвідношення віри і знання, науки і релігії, подолання протистояння науці та включення її потенціалу до богословської аргументації. З огляду на осучаснення, як відповіді на виклики суспільного прогресу, православне християнство намагається зменшити поле критики розуму, піднести суспільний престиж релігії та церкви, обґрунтувати їх право на вічність.

Отже, християнство в його різноманітних конфесійних напрямах створювало духовну основу відтворення традиціоналістичного світогляду та традиціоналізму як соціально-політичної ідеології.

У висновках до розділу підбито попередні підсумки проведеного дослідження. Визначено розуміння традиції з концептуальних позицій, зокрема традиціоналізму. З’ясовано соціальне значення традицій у житті суспільства. Наведено результати аналізу взаємодії традицій і новаторства. У розділі наголошено на важливості такої провідної функції традиції як захист суспільства від дезорганізації у періоди модернізації й трансформації. Визначено вплив християнської парадигми на традиціоналізм. Здійснивши соціально-філософський розгляд загального стану проблем традиціоналізму, з’ясовано, що є потреба проаналізувати його особливості в українській теоретичній думці.

У другому розділі «Соціально-філософські ідеї українського традиціоналізму» наведено головні ідеї концепцій української традиціоналістичної парадигми відповідно до процесу їх розвитку, розглянуто ґенезу та еволюцію цих ідей, досліджено значення українського традиціоналізму на шляху соціальної організації буття українського народу, поглиблено розуміння волюнтаристських основ теоретичного конструкту українського традиціоналізму та процесу формування сучасної української національної ідеї.

У підрозділі 2.1. «Аналіз традицій в українській філософській думці» висвітлено процес трансформації соціальних ідей українського традиціоналізму від романтичних уявлень, соціалістичних ідей до інтегральних націоналістичних поглядів. Український романтизм ХІХ ст. вбачав у традиціях головне джерело національного самопізнання, а їх збереження ставив умовою подальшого існування етносу. Українські романтики сформували нове розуміння цінності знання, яке полягає у поясненні сучасних процесів через минуле та у передбаченні майбутнього розвитку. Проте, український романтизм не був противником новаторства, в основу новацій романтизм ставив розуміння традиції. Традиція як універсальна характеристика будь-якої культури зумовлює новації та співіснує з ними в діалектичній єдності. Основною вимогою романтизму було дотримання засад християнської моралі у суспільному житті, що закладає підвалини для нового майбутнього. У дисертаційній роботі проаналізовано погляди провідних виразників українського романтизму, складовими якого були напрями фольклорно-історичного романтизму, харківська, галицька та київська групи романтиків.

На початку ХХ ст. український традиціоналізм відходить від романтизму, радикалізується та отримує розвиток у вигляді інтегрального націоналізму. Націоналізм є складною й малодослідженою ідеологією та політичною практикою, тісно пов’язаною з консерватизмом, лібералізмом і правим або лівим радикалізмом. Український інтегральний націоналізм виступає проти іноземних впливів, ставить націю над людиною, пропагує завоювання національної незалежності мілітарними засобами. Націоналізм орієнтований на елементи ідеї нації, справедливий соціальний устрій якої вбачається у повному державному унезалежненні нації на основі одвічних традицій.

Отже, доба українського романтизму показала необхідність усвідомлення національних традицій, які розглядалися головним джерелом національного самопізнання, а їх збереження умовою подальшого існування та розвитку етносу. Український романтизм став передвісником націоналізму, центральним елементом якого стала незаперечність природності права на існування та легітимність української нації.

У підрозділі 2.2. «Традиції і формування української нації у концепціях українських традиціоналістів» з’ясовано значення традицій в історичному розвитку українського суспільства. Увагу приділено концепції Ю. Липи, який на основі порівняльного аналізу традицій європейських народів торкається складної проблеми співвідношення понять «раси» й «нації» та аргументації впровадження поняття «українська раса». На відміну від біологічного розуміння раси як антропологічного поняття, Ю. Липа, визначає расу як велику духовну єдність. Таке трактування певною мірою збігається з думкою М. Драгоманова, який чітко розрізняє поняття «нація» та «раса», де нація має політико-національний характер, а раса етнографічно-національний (тобто синонім «етносу»). У своїх ідеях про феномен «раси» Ю. Липа погоджується й з тезами засновника доктрини расизму Ж. де Гобіно про вплив расового стану суспільств на культуру й цивілізаційний успіх.

Применшуючи значення матеріальних цінностей, найважливішим елементом розвитку народу Ю. Липа вважав зміцнення власних духовних цінностей. Духовність, на його думку, є багатокомпонентною сформованою упродовж століть постійною ознакою народу, а свідомість – перехідною змінюваною властивістю протягом певного історичного періоду, що виявляється у відповідних кожному етапові формах. Серед головних особливостей української духовності відзначаються давні хліборобські традиції. Зокрема, Ю. Липа вважав, що для українців культура пшениці стала символом краю. Від культури пшениці, що панувала на українських землях протягом століть, мислитель виводить прив’язаність та любов до землі, відвагу, терпеливість і гідність, символ Великої Матері, що втілює образ вмілого ведення господарства, витривалості, бережливості, єднання родини.

Подібно іншому представникові українського традиціоналізму М. Сціборському, в якості головних засад суспільного устрою Ю. Липа пропонує запровадити синдикалізм та солідаризм, наголошуючи, що тільки кооперація зорганізує народ у націю. Важливою, на його думку, є організація народу в економічні та культурно-просвітні інституції, в союзи та федерації, тільки тоді суспільство отримає форму організму. Для українського народу стратегічно важливим залишається відродження геополітичної вісі «Південь-Північ» у напрямі соціокультурних, торгівельних, регіонально-політичних відносин.

Підсумовуючи розгляд концепцій українських традиціоналістів, які створювалися у певному історичному та ідейному контексті, варто зазначити, що поряд з деякими цікавими складовими вони містять низку расистських та шовіністичних ідей, які не відповідають цивілізаційному вибору сучасного українського суспільства.

У підрозділі 2.3. «Волюнтаризм Д. Донцова як основа українського традиціоналізму» досліджено проблеми волюнтаристських засад теоретичних концепцій українського традиціоналізму. Концепція Д. Донцова заснована на принципах традиціоналізму та національного відродження, що спирається на історичні витоки народу, традиції християнства й західно-європейської ірраціоналістичної філософії. Духовна і соціальна сфери життя суспільства мають бути спрямовані на втілення у суспільному бутті національної «правди». В основу реалізації цих принципів покладено ідеї сильної людини, що заперечують другорядну роль людини у процесі технічного прогресу й наголошують на важливості суспільної гармонії заснованої на споконвічній традиції.

Основою розуміння концепції Д. Донцова є поняття волі. Воля є неусвідомленим прагненням людини та цілеспрямованою дією з метою досягнення інтелектуального пізнання об’єкта. За Д. Донцовим, воля до життя тотожна з волею до влади. Вона є стихійною, безпричинною та немотивованою ірраціональною силою, ціллю в собі, рухом, що не залежить від об’єкта, але шукає його в собі. Воля є постійним устремлінням, переходом від бажання до задоволення, а від нього до нового бажання. У процесі змагання сутність життя, а не в його наслідках. Головним двигуном вчинків є бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви, сліпа, некерована діяльність, що перебуває поруч із пізнанням.

Воля як природна сила є першоосновою всього, вважає Д. Донцов. Як і А. Шопенгауер, він говорить – те, що сприймається розумом, є лише різновидом волі. Д. Донцов зараховує до поняття волі всі прояви психофізіологічного стану людини, всі психічні процеси, темперамент людини та її характер. Воля є певним життєвим станом, який приневолює рослину рости, а новонароджену дитину кричати. Воля до життя не є похідною світу, а світ є похідним наслідком волі до життя. Важливим елементом традиціоналістичної концепції Д. Донцова є ідеал сильної вольової людини, що тяжіє до волюнтаризму Ф. Ніцше. Він вважає, що ніцшеанська надлюдина найкраще виявляє волю до влади.

Таким чином, Д. Донцов, створюючи ідеал сильної людини, синтезував концепти волі до життя А. Шопенгауера та волі до влади Ф. Ніцше. Виходячи з цих засад, утворюється цілісна традиціоналістична теорія піднесення й утвердження України на волюнтаристичних засадах традиціоналізму.

У підрозділі 2.4. «Традиціоналістичні засади та проблеми соціальної організації українського суспільства» визначено традиціоналістичні основи соціальної організації буття народу. З-поміж соціальних концепцій українського традиціоналізму виділяється націократична теорія М. Сціборського. Підґрунтям націократії є уявлення про націю як органічну й диференційовану спільність, яка є найвищою формою людського співжиття. Нація є абсолютною духовною цінністю, а не етнічно та культурно гомогенною групою. У своєму розумінні нації український традиціоналізм споріднений з тогочасними європейськими традиціоналістичними рухами, що засновані на спіритуально-волюнтаристичному світогляді. Згідно з цими уявленнями головними підставами й двигунами життя нації є її дух і воля до творчості й боротьби. Факт існування нації не зумовлюється її державною незалежністю, проте тільки через державність нація може бути творчим чинником.

Проблеми унормування функціонування соціальних груп, їх взаємозалежності та відношення до нації й держави належать до актуальних проблем сучасності. Згідно з націократичною концепцією будь-яка національна спільнота має духовну й матеріальну сфери буття. Духовна творчість підвладна законам якісно-індивідуальної градації, в основі якої є духовно-вольові фактори й матеріальні чинники. Матеріальна сфера суспільства повинна будуватися на виробничій градації – суспільно-господарському поділі праці. Суспільно-виробнича система націократії будується на творчих групах: селянстві, пролетаріаті й інтелігенції. Солідаризація й пріоритет узагальнених інтересів нації спирається на надкласову суть націократії, що забезпечує регулювання соціально-економічних розбіжностей.

У націократичній концепції М. Сціборський ретранслює ідею Е. Дюркгейма про зв’язок розподілу праці і соціальної солідарності. Український мислитель погоджується з французьким філософом у необхідності створення професійних груп (синдикатів) задля впровадження нових форм соціальної регуляції. В основі синдикалізму націократії лежить сприйняття членів суспільства як виробників певних матеріальних та духовних цінностей – соціальна роль індивіда або групи визначається їхньою виробничою функцією.

Отже, націократична концепція є утопічною системою суспільного устрою з яскраво вираженими авторитарними рисами. У той же час, важливими нині є такі елементи солідаристського концепту як збалансування приватної та державної власності в інтересах усього суспільства, заперечення принципу класової боротьби та права окремих соціальних груп на монопольне панування у суспільстві, реформування системи професійних організацій, система перерозподілу влади між представницькими органами різних рівнів.

У підрозділі 2.5. «Український традиціоналізм у сучасному соціумі» показано сучасні прояви українського традиціоналізму в процесі формування української національної ідеї. Сучасна національна ідея потребує нового ідеологічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, науковим, інформаційним реаліям початку ХХІ ст., плюральності суспільного життя українського соціуму. Традиційна етнокультурна складова має доповнитися такими чинниками, як проблеми природного довкілля, системних криз та інших цивілізаційних викликів.

Довготривала відсутність державної незалежності України на рівні осмислення та подальшого формування фантому «національної ідеї» привела до дисбалансу в його баченні. Загальнопоширене тлумачення «національної ідеї» є непродуктивним, не враховує сучасних реалій українського суспільства й політичної нації, цивілізаційних «викликів» ХХІ ст., але й далі залишається актуальним. Від цього безпосередньо залежить прочитання минулого, яке постає уявленою цінністю з відбитком державопрагнення. Модернізація поняття «національна ідея», наповнення її новим сенсом, стане передумовою формування нового способу суспільного мислення, яке розглядатиме дійсність предметно й міститиме нові механізми суспільної консолідації на ґрунті розв’язання реальних проблем.

Націєцентричні постулати як організуючі чинники соціокультурних об’єднань мають безпосереднє відношення до волевиявлення спільноти. Вони поєднують ідеї та принципи, що формувалися упродовж століть. Національна ідея не є ретранслятором дійсності, а певним проектом впливу, об’єднавчим чинником «фрагментів» дійсності, яка в процесі такої «селекції» актуалізується, отеперішнюється. Для пошуку оптимальної моделі суспільного консенсусу для різних автентичностей в Україні доцільно говорити не стільки про національну ідею, скільки про загальнонаціональну доктрину розвитку, що задовольнить необхідні права та свободи (починаючи з національних меншин й корінного народу – до субкультур). Сучасні українські традиціоналісти не бажають говорити про докорінну зміну в історичній динаміці, про початок нового етапу розвитку людства, зародження нового світовідчуття, що поглиблює їх відчуження від реальності.

Таким чином, цивілізаційна розрізненість сучасної України стає лише чинником, що ускладнює процеси консолідації і національно-культурного поступу. Але, вона дає можливість знаходження відповідей на виклики, які поставила перед людством епоха глобалізації з її домінантами споживацького світогляду, уніфікацією культурного простору, плюралізму і конформізму як ідеологічних настанов і самоцінностей. Ці обставини є сприятливими для виникнення нової «цивілізаційної клітини», яка б увібрала діалектичні протиріччя ціннісно-смислового універсуму, синтезуючи на осмисленій ідейно-символічній платформі засади гармонійного буття людей.

У висновках до другого розділу зазначено, що елементи традиціоналістичних ідей і концепцій мали значний вплив на розвиток українського суспільства. Соціальні концепції українського традиціоналізму, від романтизму до інтегрального націоналізму, виникли як захисна реакція від дезорганізації українського соціуму в періоди модернізації й трансформації. Традиціоналістичні прояви у сучасному житті з одного боку дають можливість вибудувати соціокультурні орієнтири майбутнього розвитку українського суспільства, а з іншого стають запобіжником від поширення ідей расової нетерпимості, шовінізму, національної винятковості, які були притаманні європейській політичній практиці першої половини ХХ ст.