УПРАВЛІНСЬКА ЕЛІТА ЯК СУБ’ЄКТ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ: СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь розробки проблеми, формулюється мета і завдання роботи, об’єкт і предмет, теоретична та методологічна основа дослідження, розкрита та деталізована наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, наведені дані щодо апробації та публікації результатів дослідження, окреслюється структура роботи.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження управлінської еліти» присвячений науковим концепціям управлінської еліти, аналізу категоріально-понятійного апарату та дослідженню еволюції національної еліти у процесі розвитку українського суспільства.

У підрозділі 1.1. «Концептуалізація управлінської еліти в історії зарубіжної соціально-філософської думки» розглянуто наукові концепції управлінської еліти від античності до сьогодення.

Виконаний автором соціально-філософський аналіз свідчить, що інтерес до феномена управлінської еліти змінювався в залежності від домінуючої соціально-філософської парадигми, характерного для кожного соціуму світосприйняття, зокрема необхідність осмислення нової соціально-економічної та духовно-культурної ситуації зумовила активне обговорення питання про місце і роль управлінської еліти в суспільному розвитку в наші дні.

В історико-філософському контексті концептуалізація управлінської еліти мала початок в роботах Конфуція, Платона, Аристотеля, Фоми Аквінського та інших античних і середньовічних авторів, які розглядали критерієм елітності природні здібності, потяг до влади.

У межах філософської парадигми Відродження ідеї елітарного управління суспільством набули форми конкурентного піднесення певних індивідів завдяки особистим якостям, що було сформульовано Н. Макіавеллі як концепція сильної ініціативної меншості.

Особливе місце в обґрунтуванні ролі еліти в управлінні суспільством як ідеї волі до влади належить Ф. Ніцше.

Суттєвий внесок у розвиток елітистських теорій було зроблено наприкінці ХІХ - першій третині ХХ ст. М. Вебером, Ж. Сорелем, Дж. Сарторі, М. Бердяєвим, Х. Ортега-і-Гасетом, які зробили еліту предметом досліджень, дефінували її, визначили структуру, закони функціонування, роль у політичній системі та соціальному житті. Це дало можливість вищеназваним авторам установити закономірності циркуляції еліт, розглянути елітарну структуру суспільства як необхідність і як норматив.

Подальший розвиток елітистських теорій, обґрунтування соціальних ролей та функцій еліти, механізмів її формування та впливу на суспільство було здійснено В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом, котрі довели, що наявність сильної правлячої еліти на чолі з авторитетним лідером є умовою динамічного розвитку суспільства. Ці концепції стали фундаментом для подальшого дослідження управлінської еліти на основі ідей визнання елітарності будь-якого суспільства, його неминучого поділу на привілейовану панівну творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість, сприйняття еліти особливою верствою, покликаною управляти суспільством, що знайшло відображення у концепціях «демократичного елітизму» (Дж. Шумпетер, К. Мангейм, Г. Лассуел), елітарного плюралізму (Р. Міллс), «еліти заслуги» (М. Янг, Д. Роулз) та ін.

Представники технократичної теорії (Т. Дай, Х. Зінглер, Т. Веблен, Дж. Бернхем та ін.) постулювали необхідність існування управлінської еліти в демократичному суспільстві та доводили, що в умовах технічного прогресу ускладнення політичних і соціальних інститутів обумовлює принципово неминучий прихід до влади «особливої касти» управлінців, наділених спеціальними знаннями, необхідними для успішної управлінської діяльності.

Д. Белл, Е. Тоффлер, З. Бауман, Е. Гідденс, Р. Дарендорф проблему еліти розглядають з точки зору формування нового класу обраних – інтелектуальної еліти, яка стає інтегруючою частиною правлячої еліти, відтісняючи еліту власників, бізнесменів, політиків та інших соціальних груп.

Попри значний науковий доробок, соціально-філософський аналіз управлінської еліти як суб’єкта суспільних трансформацій ще не має остаточного теоретико-методологічного та практичного вирішення.

У підрозділі 1.2. «Управлінська еліта як категорія соціальної філософії» проаналізовано підходи до сутності та функцій управлінської еліти: макіавеллівський, ціннісний, демократичного елітизму, множинності еліт, структурно-функціональний, ліберальний, що дало можливість встановити специфічні характеристики управлінської еліти як суб’єкта суспільних трансформацій. Вважаємо, що в даних класифікаціях, враховуючи різні критерії за якими визначається еліта, поняття «управлінська еліта» має специфічні характеристики та в діяльнісному аспекті здатна найбільше впливати на розвиток будь-якого суспільства.

Визначення поняття «управлінська еліта» в соціально-філософському вимірі поєднує в собі оцінку даної еліти як групи людей, що займають найвищі позиції в соціальній ієрархії, за меритократичним критерієм – як найбільш гідних за знаннями, інтелектом, особистісними якостями та досягненнями. В ідеальній моделі ці критерії співпадають, адже під управлінською елітою слід розуміти еліту, яка усвідомлює суспільні інтереси, прагне до їх реалізації, демонструє компетентність та моральні якості, серед яких готовність ставити інтереси суспільства вище за власні й групові, служити власному народу.

У науковому обігу крім поняття «управлінська еліта» використовуються наступні поняття: «протоеліта», «контреліта», «псевдоеліта», «антиеліта», котрі мають різні характеристики і акцентують різні аспекти дослідження управлінської еліти.

Таким чином, управлінська еліта має якості, що дозволяють їй управляти суспільством, або мати суттєвий вплив на процес управління, ціннісні орієнтації і стереотипи поведінки у суспільстві та, врешті-решт, більш активно і ефективно, ніж інші соціальні групи коригувати тенденції розвитку суспільства. Авторитетність еліти – це найважливіша умова її перебування при владі та збереженні влади, оскільки управлінська еліта має бути легітимною та виконувати стратегічну, організаторську, прогностичну, інтегративну, комунікативну, захисну та культурно-виховну функції.

У підрозділі 1.3. «Дослідження еволюції національної управлінської еліти у процесі розвитку українського суспільства» українська управлінська еліта розглядається як важливий чинник історичного процесу та суспільного розвитку.

В українській науковій думці питання формування національної управлінської еліти тісно пов’язане з питаннями духовності, розвитку нації, боротьби за становлення української державності, що відображено в ідеях Т. Шевченка та теоретичних роботах І. Франка, В. Липинського, Д. Донцова та ін.

Аналізуючи вітчизняну соціально-філософську думку, можна виокремити два напрями теоретичних пошуків формування національної еліти. Перший напрям репрезентував В. Липинський, розробивши концепцію українського монархізму, що ґрунтувалася насамперед на ідеї аристократизму та класократії. Другий був репрезентований Д. Донцовим, який виділяв національну еліту як обрану ініціативну меншість, що творить історію. В цілому, концепції національної еліти, розроблені В. Липинським і Д. Донцовим, започаткували вивчення в українській соціально-філософській думці взаємозв'язків суспільного розвитку зі станом та особливостями формування сучасної національної еліти, взаємодії між елітою та народом.

Актуальними з огляду на сучасні реалії суспільного життя в Україні та вплив управлінської еліти на цей процес є дослідження Г. Дмитренка, С. Вовканича, К. Баранцевої, М. Михальченка, В. Корнієнка, А. Пахарева, Ф. Рудича, О. Крюкова та ін., де пропонується імператив гармонійно розвиненої, інтелектуальної та моральної особистості, що є визначальною умовою формування управлінської еліти в Україні.

Доведено, що, враховуючи перехідний характер соціально-економічних і політичних процесів, в Україні часто виникає суперечність між офіційною, правлячою елітою та контрелітою, яка поки ще досить слабка, але поступово зростає. Стара управлінська еліта, як показує аналіз владних структур, нездатна далі управляти, але, не бажаючи відмовлятися від влади, намагається відновити те, що вже відкинуто в історичному досвіді, займається постійною перебудовою управлінських структур, що викликає в суспільстві негативне сприйняття влади та потребу у формуванні нової еліти.

Визначено, що на даний момент актуальними проблемами національної управлінської еліти залишаються питання консолідації суспільства, здатність прогнозувати і планувати соціально-економічні зміни та очолювати суспільство у їх здійсненні.

Другий розділ «Управлінська еліта як сучасний соціальний феномен» присвячений аналізу управлінської еліти в соціальній структурі суспільства її мобільності та ідентифікації у процесі суспільних змін.

У підрозділі 2.1 «Місце управлінської еліти в соціальній структурі суспільства» визначено, що в умовах суспільних трансформацій управлінська еліта виступає особливим суб’єктом, який впливає на суспільні процеси, генерує нові ідеї та визначає напрями і параметри змін.

Доведено, що для того, щоб управлінська еліта залишалась активним суб’єктом суспільних трансформацій і не була витіснена з соціальної структури іншими соціальними групами, її потенціал необхідно скеровувати на виявлення зовнішніх і внутрішніх можливостей розвитку країни, прискорення трансформації політичної системи, контроль за збереженням соціального балансу. Для цього управлінська еліта може скористатися універсальною властивістю влади функціонувати не тільки в політичній сфері, але й на різних рівнях соціальної структури – суспільному, виробничому, індивідуальному.

У результаті проведеного соціально-філософського аналізу визначено, що для управлінської еліти характерними є: нелінійність, неусталеність, когерентність, відкритість. Зокрема, нелінійність управлінської еліти може спрямовуватися як у напрямку позитивних зрушень, так і використовувати суспільні зміни виключно у власних інтересах. Для унеможливлення останнього необхідно створювати систему соціального контролю за діями правлячої еліти.

Іншою характеристикою управлінської еліти є її неусталеність як процес диференціації, створення нових елітних груп, зміни статусів. Доки еліта володіє достатніми можливостями або ресурсами, вона здатна підтримувати своє положення в соціальній ієрархії, свій елітний статус. Але зовнішні чинники – соціальні конфлікти, нові ідеології, нові правові норми можуть спричиняти зміни її статусу та ієрархії.

Когерентність управлінської еліти залежить від синхронності й узгодженості дій, оскільки в такому разі еліта є внутрішньо згуртованою, пов’язаною спільною соціалізацією, інтересами, частотою й інтенсивністю контактів.

Важливою характеристикою управлінської еліти є її відкритість, яка передбачає спрямованість на інтереси суспільства, а також високий рівень соціальної мобільності.

Визначено, що місце управлінської еліти в соціальній структурі суспільства в позитивному сенсі залежить від виконання елітою необхідних для суспільства управлінських функцій, її політичної активності, наявності владних ресурсів і необхідних для цього капіталів. В негативному сенсі, управлінська еліта може виражати та захищати інтереси лише окремих груп, прагне до закритості, відокремленості від інших громадян, підкреслюючи свою винятковість.

Соціальна структура сучасного українського суспільства характеризується значною нестійкістю як у межах соціальних груп, так і поміж ними, оскільки відбувається процес розмивання традиційних груп населення, становлення нових видів міжгрупової інтеграції за формами власності, прибутками, приналежністю до владних структур. З позицій соціально-філософського аналізу, управлінські структури, які складають нинішню еліту, до цього часу не знайшли оптимальної форми управління суспільством. Має місце жорстка конкуренція між політичними угрупованнями, що трансформується в політичне протистояння та заважає створенню ефективної системи управління українським суспільством.

Специфіка діяльності управлінської еліти в Україні полягає в тому, що на неї впливає стара управлінська культура радянської номенклатури, котра продовжує зберігати свій соціальний капітал, та формування навколо певного політичного лідера групи осіб, пов’язаних неформально-особистісними, клієнтистськими стосунками.

Таким чином, забезпечення провідної ролі управлінської еліти в соціальній структурі українського суспільства залежить від сутності управлінської еліти, ефективності її діяльності, здатності до прогнозування стратегічних перспектив розвитку країни.

У підрозділі 2.2. «Соціальна мобільність і зміна еліт в умовах сучасних суспільних трансформацій» встановлено, що для ефективного управління суспільними процесами у формуванні управлінської еліти мають поєднуватися горизонтальна та вертикальна мобільність, що забезпечує високу професійну компетентність та необхідні для управління цінності. На відміну від мобільності інших соціальних груп, елітна мобільність характеризується більш високою конкуренцією, наявністю внутрішньогрупових норм і вимог, які позиціонуються як обов’язкові. Це означає, що відкриті шляхи для вертикальної мобільності є важливою умовою розвитку сучасного суспільства. В іншому разі, постійно виникатимуть соціальна напруженість і конфлікти, що призводитимуть до зміни або заміни еліт.

Аналіз соціальної мобільності та зміни еліт в українському суспільстві свідчить, що процес формування української управлінської еліти відбувається під впливом як сприятливих, так і несприятливих чинників. Сприятливими факторами є ідеологічний плюралізм, механізми забезпечення політичної згоди, пошуки суспільного консенсусу. Несприятливими є кризові суспільні процеси, суперечності формування ринкових відносин, проблеми децентралізації влади тощо.

Формування еліти, здатної очолити суспільні зміни, має подолати авторитаризм, конфронтаційність, виховати терпимість, навчити управляти виключно у межах правового поля та суспільної моралі.

Підрозділ 2.3. «Ідентифікація управлінської еліти у процесі суспільних змін» присвячено проблемі ідентичності управлінської еліти, яка випливає з неоднозначності та суперечливості трактування ролі і місця еліти у процесах суспільних змін і торкається соціокультурних, психологічних, а також моральних питань.

Формування ідентичності як відповідності людини певній характеристиці або ролі, яку вона виконує в життєвому просторі, здійснюється у процесі її соціалізації, взаємодії з іншими. Як наслідок, ідентичність управлінської еліти формується залежно від інтелектуального рівня, духовної культури, характеру розвитку суспільства, взаємодії з іншими громадянами.

Після проголошення незалежності України ми отримали поєднання ментальності, стереотипів, політичної культури, характерних для номенклатури, з певним демократизмом нової еліти. Ці якості стають особливо виразними, коли стосуються ситуації співвіднесення управлінською елітою своїх групових та корпоративних інтересів з державними на користь перших. Такі елітні групи вважають державу інструментом вирішення власних економічних і політичних інтересів. У результаті, управлінська еліта, не продукуючи світоглядні, моральні, ідеологічні засади практичної політики, виправдовує корпоративні інтереси і пристосовується до обставин.

Формування нової духовно-інтелектуальної та соціокультурної ідентичності управлінської еліти залежить від того, чи будуть здатними представники сучасної еліти засвоїти певні якості: відчуття однакового для всіх простору соціальної свободи; оцінка особистістю використання своїх законних прав; розуміння власного правового статусу; можливість соціального і правового вибору та відповідальність за нього; толерантність як єдино можливий принцип взаємодії з іншими.

Процес формування ідентичності управлінської еліти відбувається в ситуації, коли соціальна реальність є нестабільною, може змінюватися під впливом стихійних чинників. У таких випадках саме управлінська еліта може протистояти стихійності та, в силу особистісного духовного впливу, вносити зміни в суспільні відносини. Управління сучасними соціальними процесами більш, ніж коли-небудь, потребує, щоб управлінська еліта, виконуючи свою місію, ідентифікувала свою діяльність з існуючою соціальною реальністю, враховувала конкретні соціальні ситуації, комплексно і системно здійснювала управлінські дії, отримуючи зворотний зв’язок з об’єктом управління.

У третьому розділі «Взаємодія управлінської еліти і суспільства» розглянуті питання формування суспільного консенсусу між управлінською елітою та громадянами, виконання нею соціокультурних функцій, подано концептуальну модель формування сучасної управлінської еліти в Україні.

У підрозділі 3.1. «Формування суспільного консенсусу між управлінською елітою і громадянами» доведено, що у формуванні суспільного консенсусу ініціатором і генератором основних структуроутворюючих ідей і принципів, покладених в основу інтеграції та консолідації, виступає управлінська еліта, яка має для виконання цієї ролі необхідні якості.

З цієї точки зору питання про формування суспільного консенсусу може вирішуватися у двох площинах: по-перше, як консолідація самої управлінської еліти, по-друге, як консолідація управлінської еліти і народу.

Встановлено, що низький рівень консолідації еліти може мати негативні наслідки, зокрема: уповільнення трансформаційних процесів та зростання боротьби конкуруючих еліт. Наприклад, особливості формування управлінської еліти в Україні зумовили ситуацію, за якої ступінь незалежності правлячої еліти щодо нав’язування суспільству власних інтересів залишається значно вищим, ніж у країнах з усталеними демократичними традиціями.

У процесі досягнення суспільного консенсусу має значення взаємодія владної еліти з іншими елітами, яка засновується на певній конкуренції та визначається тим, наскільки здатна управлінська еліта утримувати владу, знаходячи з іншими елітами спільні засади. Саме такий консенсус є основою об'єднання різноманітних еліт, створює шанси для стабілізації, демократизації та консолідації суспільства.

Суспільна стабільність найбільше залежить від принципової узгодженості ціннісно-нормативних систем управлінської еліти і громадян та їхніх асоціацій, взаємодії з громадською думкою. В такому сенсі, взаємодія управлінської еліти та громадян стає характерним показником розвиненості суспільно-політичних процесів. Зовнішні зв’язки управлінської еліти з іншими соціальними групами дозволяють еліті коригувати свою владну діяльність і підтримувати баланс інтересів у суспільстві. Таким чином, взаємодія управлінської еліти та громадян в умовах сучасного суспільства як складної, організованої, динамічної соціальної системи має приводити до компетентного управління соціумом, де досягається суспільний консенсус та консолідація управлінської еліти.

У підрозділі 3.2. «Соціокультурні функції еліти в українському суспільстві» доводиться, що функції управлінської еліти спрямовані на максимальне розкриття потенціалу кожної людини та соціуму в цілому, створення гідних умов для реалізації всіх інтелектуальних, культурних, творчих можливостей людини та нації. Управлінська еліта в українському суспільстві очолює зміни, потрібні для гуманітарного розвитку країни, виконує відповідні функції шляхом реалізації пріоритетних державних і регіональних програм соціально-економічного, екологічного та культурного розвитку. Перш за все, це стосується необхідності підтримувати і скеровувати ціннісні орієнтири громадян, враховуючи, що від ціннісних орієнтацій управлінської еліти значною мірою залежить, які соціальні ідеї та ідеали сповідуватиме суспільство.

Одним з важливих аспектів соціокультурного впливу управлінської еліти на суспільство є врахування у своїй діяльності ментальності українського народу, його історичної пам’яті, колективної свідомості. Отже, важливими соціокультурними функціями управлінської еліти є як підтримка та відтворення усталених традицій, зразків поведінки, спілкування, відносин між людьми, так і формування нових, що відображують транзитивні зміни, зорієнтовані на загальнолюдські, демократичні, соціальні та громадянські цінності.

Інші соціокультурні функції управлінської еліти полягають у тому, щоб поєднувати збереження національних цінностей (мова, культура, історична пам’ять тощо) та національний розвиток у прагматичній перспективі як ідею певної «суспільної домовленості» та етично-моральних імперативів, які покликані забезпечувати умови для добробуту громадян.

Враховуючи складність проведення реформ, управлінська еліта має створити необхідне інформаційне та правове середовище, у якому нові зміни почнуть сприйматися громадянами зрозумілими і такими, що відповідають їхнім інтересам і потребам.

У підрозділі 3.3. «Концептуальна модель формування сучасної управлінської еліти в Україні» доведено, що підвищення якості управлінської еліти прямо пов'язано з відбором талановитих особистостей та якістю освіти, яку вона отримує. Соціально-філософський аналіз показує, що максимальні можливості для вирішення завдань щодо формування управлінської еліти має система освіти, котра значно змінилася під впливом нових викликів сучасності та сама стала одним з чинників зміни суспільних систем. Саме тому особливо важливе завдання системи освіти вбачається в пошуку і розвитку потенційних здібностей і талантів особистостей, здатних до лідерства й управління. Особливу роль освіта відіграє в постіндустріальному суспільстві, де найбільше значення мають інноваційні здібності еліти, вміння нестандартно мислити, здатність до оригінального вирішення проблем.

Складовими управлінської еліти є: вміння розумітися на основних концепціях соціально-економічного розвитку, бути здатним знаходити спільні позиції з іншими громадянами, усвідомлювати свою відповідальність за суспільний розвиток і мати відповідні компетентності. Це означає, що підготовка управлінської еліти має бути безперервною, ступеневою, варіативною, багатофункціональною.

Доведено, що підготовка управлінської еліти має будуватися на основі науково обґрунтованих принципів, правил, технологій, які б затребували людей з видатними інтелектом і талантами, дозволяли оновлювати еліту новою генерацією управлінців та відповідали змісту реформ, котрі відбуваються в Україні. Вважаємо, що у процесі якісного відбору управлінської еліти мають поєднуватися як формальні процеси підтримки талановитих і обдарованих громадян, так і досягнення особистості у сфері її професійної та творчої діяльності, статус лідера у певній сфері. Таким чином, концептуальна модель формування сучасної управлінської еліти повинна мати такі базові компоненти: відкрита елітна освіта; формування творчих здібностей сучасних управлінців (розвиток їх лідерських якостей і обізнаності в мистецтві управління); психологічна підготовка; розвиток особистості через самоосвіту, самоактуалізацію, самовдосконалення; «меритократичний» підхід у підготовці управлінської еліти.