ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ФЕНОМЕНІВ ЖИТТЯ І СМЕРТІ (СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ) Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет дисертаційного дослідження, а також визначено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, ступінь їхньої апробації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади соціально-філософського дослідження життя та смерті» присвячений аналізу онтологічних категорій стосовно проблем життя, виявлення тенденцій формування уявлень про життя в міфології, релігії та історико-філософській традиції, а також спроба аналізу філософських поглядів на проблему смерті та можливість існування після смерті.

Розгляд проблем життя та смерті щільно пов′язаний з такими онтологічними категоріями, як світ, буття, небуття, існування, субстанція, матерія, безсмертя та ін. Разом з тим, феномени життя та смерті невід′ємні від таких соціально-філософських понять, як свідомість, світосприйняття, світовідчуття особистості та відносин «людина-світ». Зауважується, що проблеми життя та смерті є чи не найголовнішими проблемами людства з самого початку його зародження та протягом усього розвитку. Це видно з аналізу давніх міфологічних вірувань, де проблемам життя та смерті приділяється головна увага. Щоправда, міфологічні погляди на життя та смерть носять наївний характер – походження Всесвіту здебільшого пояснюється ідеєю творення богів або таких «першопричин» як вода, земля, вогонь. Але, як би не різнилися міфологічні та релігійні концепції за способом пояснення суті життя та смерті, в них присутня одна спільна ідея – смерті як такої не існує. В них смерть і життя не протиставляються одне одному. Смерть постає лише фрагментом життя.

У підрозділі 1.1. «Гуманітарний зміст підходів до осмислення сутності життя» показано, що існує безліч різноманітних теорій та вчень щодо розуміння життя, в яких виявлено наступні тенденції розвитку ідей щодо розуміння життя:

- в античній філософії, на відміну від східної філософії, де природа накладається на людину і суспільство, розчиняючи їх у собі, образ людини накладається на природу і космос, змінюючи їх. Антична філософська думка представлена багатьма видатними мислителями й багатьма теоріями (нерідко суперечливими) щодо походження життя (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Парменід, Сократ, Платон, Аристотель та ін.);

- з виникненням християнства, на відміну від міфологічного багатобожжя, приходить розуміння Бога Єдиного. Християнському світогляду притаманні загальні ідеї, принципово відмінні від міфологічного світогляду: ідея творення; ідея триєдності Бога як Творця, Спасителя і Святого Духа; ідея свободи вибору Добра або зла; ідея посмертної віддяки і божественного милосердя; ідея апокаліптичного завершення людської історії;

- на противагу середньовічному протиставленню небесного життя земному, духовного начала природному, Відродження, спираючись на кращі зразки античної культури, прагнуло реабілітувати земне життя людини та її природні начала. Важливими під цим кутом зору, на думку автора, представниками філософії Відродження були М. Фічіно та М. Кузанський;

- у XVI ст. формується природнича наука як відносно автономна сфера пізнавальної діяльності, з¢являється низка натурфілософських систем, побудованих на різних засадничих принципах. Для них характерні деякі загальні риси: пантеїзм, який у XVI ст. все більше набував натуралістичного характеру; органіцизм (Парацельс, Б. Телезіо, Ф. Патриці, Дж. Бруно);

- філософія ХVІІ ст. накреслила світоглядні й методологічні колізії, характерні для всієї сучасної філософії. ХVІІ ст. подарувало класичні метафізичні системи Р. Декарта, Т. Гоббса, Н. Мальбранша, Б. Спінози, Г. Лейбніца. Характерною рисою цих систем був їх тісний зв′язок із наукою.

У підрозділі 1.2. «Класифікація релігійних та філософських підходів до соціально орієнтованого осмислення сутності смерті» здійснена спроба пояснення феномену смерті у міфології, релігії та філософії. Зазначається, що однією з основних ідей подолання страху смерті є ідея прагнення до безсмертя.

Визначено, що факт смерті у різні епохи сприймається по-різному:

– намагання подолання трагічності смерті втілюються у різних підходах – від пом'якшення трагізму смерті вченням про безсмертя душі та її переселення (Сократ, Платон, Аристотель, християнство) до спроби знайти опору для людини у часі смерті через усвідомлення нездоланності коловороту буття, природного завершення життєвого шляху смертю (Епікур);

- у древніх релігіях, не зважаючи на деяку різницю у поясненні суті життя та смерті, присутня одна спільна ідея – смерті як такої не існує. В них смерть і життя не протиставляються одне одному. Смерть постає лише частиною життя, рушієм перетворення. Християнство ж на основі віри в загробне життя й справедливу винагороду за земні вчинки надало людині розуміння смерті як переходу з земного життя в життя вічне. На відміну від ранніх релігій, в ньому вже не йдеться про реінкарнацію людської душі як таку. Але не викликає сумнівів той факт, що будь-яка релігія світу не вбачає у смерті конечності існування, а розуміє її лише як певні «двері» у вічне життя;

- філософія Нового часу, а пізніше й Просвітництво виносять проблему смерті за рамки теології. Це не дуже впливає на етичні висновки роздумів про смерть, хоча дещо змінюється система аргументації. Проблема смерті витісняється на другий план гносеологією й соціально-політичними концепціями й постає елементом в роздумах про безсмертя душі (Рене Декарт, Джон Локк) або в атеїстичних системах (Ж. Ламетрі, Д. Дідро);

- починаючи з 30-40 р. ХХ ст. у європейській ментальності панівним стає новий тип філософствування, де життя постає як універсальний принцип світу, охоплюючи одночасно і проблеми буття, і проблеми пізнання і проблему цінностей. З таких позицій воно розглядається в проаналізованих автором працях А. Бергсона, В. Дільтея, Г. Зіммеля, Ф. Ніцше, О. Шпенглера та ін.

Підсумовується, що сучасна людина дедалі більше приходить до думки про необхідність зруйнувати «табу смерті», яке тривалий період панувало в культурі, відмовитись від примітивного оптимізму, коли кожний вдає, ніби смерть не має до нього ніякого стосунку. Натомість, знання про смерть, роздуми про неї необхідні для життя. Життя та смерть від самого початку невідривно взаємопов'язані. Від сенсу, який надаємо життю, залежить і сенс, що надається смерті. Життя, яке не має сенсу, не може надати сенсу і смерті, але й смерть, яка не має сенсу, отруює всілякий сенс, що можна надати життю. Смерть – випробування будь-якого сенсу, перед нею людина повинна зрозуміти: навіщо живе, чи дійсно її існування є життям. Тільки пам'ятаючи про невідривність життя від смерті, можна прожити життя та зустріти смерть осмислено, гідно.

Другий розділ «Життя та смерть як філософське узагальнення екзистенціалів буття людини і суспільства» акцентує увагу на інтегрування мало залежних один від одного блоків: природознавчого (акцент робиться на життя як самовідновлення й саморозвиток великих систем, що складаються зі складних органічних молекул, які виникають у результаті обміну речовин та енергії між ними та довкіллям) та соціогуманітарного (життя розглядається як цілісна система, незбагненна для людського розуму (Г.-Г. Гадамер), постійний вихід за власні межі, реальність, що дається в безпосередньому переживанні (Г. Зіммель)) в єдине концептуальне ціле, що вимагає поглибленого ретроспективного аналізу ґенези та подальшого розвитку уявлень про життя та смерть.

У підрозділі 2.1. «Розвиток уявлень про життя і смерть у контексті пошуків місця буття людини у світі» зазначається, що кінець XVIII – початок XIX ст. були ознаменовані революцією у природознавстві. Завдяки відкриттю закону збереження і перетворення енергії (Ю. Майєр та ін.), створенню теорії клітинної будови живих організмів (Т. Шванн, М. Шлейден), еволюційній теорії (Ч. Дарвін), космогонічним теоріям (І. Кант, П. Лаплас) з′являється принципово нова картина світу і тема життя набуває дещо нової інтерпретації в різноманітних філософських концепціях. Так, Й. Герден обґрунтовує концепцію історичної прогресивної еволюції, неперервного вдосконалення життя; Ф. Шеллінг і Л. Фейєрбах розглядають життя як єдність розпаду і відновлення речовин, як тотожність розуму і тілесної організації.

По-іншому інтерпретується і проблема смерті. Так, І. Кант розуміє безсмертя душі як постулат практичного розуму, Г.-В.-Ф. Гегель говорить про те, що усвідомлення смерті приходить не через віру, а через розум, у сфері чистої думки. С. К′єркегор бачить осягнення смерті в стані страху, що відкриває всю глибину віри в Бога. В «релігії людини» (О. Конт, Л. Фейєрбах) акцент ставиться на родовому безсмерті людини й вічному розумному прогресі. В ідеї «вічного повернення» (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) стверджується безглуздя й повторення життя та смерті як шляху цього повторення. М. Гайдеггер уявляє смерть онтологічною характеристикою людського буття. А. Камю та Ж.-П. Сартр вбачають в смерті не позитивний, стверджуючий момент людського буття, а його руйнівний зміст й індивідуальність цього буття. Г. Маркузе переводить проблему смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину.

У зв′язку з виникненням наприкінці ХІХ ст. в західноєвропейській філософії напряму «філософія життя» складається стала тенденція «живого пояснення» всього, що поступово виходить за рамки природничих наук, охоплюючи психологію, культурологію, історію, етику, релігію, тощо. Зокрема, К. Маркс і Ф. Енгельс розглядають сутність людини як сукупність суспільних відносин.

У підрозділі 2.2. «Синтетичний характер відношення «життя-смерть» досліджується подальша еволюція людини та людського світу в епоху індустріального світу. З′ясовано, що:

- починаючи з 30-40 р. ХХ ст. у європейській ментальності панівним стає новий тип філософствування, де життя постає як універсальний принцип світу, охоплюючи одночасно і проблеми буття, і проблеми пізнання і проблему цінностей. З таких позицій воно розглядається в працях А. Бергсона, В. Дільтея, Г. Зіммеля, Ф. Ніцше, М. Шеллера, О. Шпенглера та ін.;

- на рубежі XIX-XX століть у російській та українській філософії виникають оригінальні теософські концепції мислителів, які прагнули осмислити жагу справедливості й добра і з допомогою синтезу релігії та філософії й виробити новий світогляд і нову методологію пізнання буття. М. Бердяев, С. Булгаков, В. Вернадський, І. Ільїн, Л. Карсавін, О. Лосев, М. Лоський, Г. Сковорода, В. Соловйов, П. Флоренський, С. Франк, П. Чаадаєв та ін. – це мислителі різних поглядів, але всіх їх об′єднує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття;

- у ХІХ-ХХ ст. завдяки розвитку медицини, реаніматології та великої кількості наукових відкриттів відношення до проблеми смерті набуває якісно нового змісту, що потребувало й розробки нових концепцій щодо обґрунтування суті смерті. Наприклад, дослідження навколосмертного досвіду виявили явище, яке потребувало подальшого вивчення та обміркування (описані та систематизовані Р. Моуді, Е. Кюблер-Росс, Дж. Річчі та іншими переживання хворих, які були у стані клінічної смерті). Наступне питання, яке постає перед людиною у зв'язку з проблемою смерті – питання про право на смерть. Питання охоплює цілий ряд різних аспектів, що мають практичне та загально-світоглядне значення: право людини на природну смерть, на вибір між життям та смертю (самогубство), право людини, яка вибрала смерть за допомогою медиків. Тобто, до розгляду проблем смерті залучаються такі філософські напрямки, як етика, естетика, культурологія тощо. Вирішення проблеми права на добровільну смерть пов′язане з евтаназією (буквально – добра, блага смерть як порятунок від страждань безнадійно хворої людини) та суперечливість її застосування.

- у кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Формуються різноманітні концепції щодо пояснення проблем життя: психоаналітична, філософська антропологія (Л. Бінсвангер, М. Шелер, Х. Плеснер); екзистенційний психоаналіз (Е. Фромм); психоаналітична герменевтика (Ю. Габермас); структурний психоаналіз (Х. Лакан, К. Леві-Стросс) та ін.

У третьому розділі «Соціальний зміст та осмислення життя та смерті в епоху НТР» увага акцентується на необхідності трансформації природничо-наукових, соціально гуманітарних, та філософсько-етичних вимірів до їх розгляду у єдності та взаємозв′язку. Одним із таких новітніх напрямків у філософії, на думку автора, й виступає біоетика.

У підрозділі 3.1. «Біологічні та духовні аспекти сучасного розуміння феноменів життя та смерті» робиться висновок, що розвиток науки зумовив переворот у системі цінностей людини. Результатом зміни свідомості стало природничонаукове мислення, яке спирається на матеріальні, здебільшого фізичні зв′язки в природі. Але з часом межі між природними сферами, між поняттями тіла, життя, душі, духу все більше стираються. Тому обмеження лише матеріальними процесами, на які традиційно спирається природознавство, не робить переконливими спроби вирішення проблеми життя та смерті. Адже духовно-душевні зв′язки, які, власне, і роблять для нас смерть проблемою, залишаються за межами аналізу цієї складної проблеми.

Автором висвітлені наступні причини необхідності переходу до «нового» розуміння феноменів життя та смерті, що пов′язано, насамперед, з розвитком технологій, науковими відкриттями, новими проблемами людини як істоти суспільної і, як наслідок, з новим розумінням місця людини у Всесвіті:

- астрономія дала людству нові знання, а саме – обґрунтування ідеї про форму Землі, яка є кулею, відкриття М. Коперником геліоцентричної картини світу, винахід телескопа, відкриття основних законів небесної механіки, застосування в астрономії спектрального аналізу й фотографії, вивчення структури нашої Галактики, відкриття Метагалактики і її розширення, початок радіоастрономічних досліджень і, нарешті, початок космічної ери й епохи безпосередніх астрономічних експериментів у космічному просторі. А, отже, змінилося розуміння картини Всесвіту. Астрономічна картина світу – це картина Всесвіту, що еволюціонує;

- перед реальною загрозою екологічної кризи людина з усією відповідальністю нарешті починає усвідомлювати всю екзистенціальну значимість того тривіального факту, що вона є лише частиною живої природи, а тому не може продовжувати безконтрольно й безкарно відноситись до природи на засадах хижацького споживання й винищування;

- у сучасному природознавстві (і в науці в цілому) відбуваються глибокі концептуальні розробки й трансформації, які призводять до істотної зміни наукових уявлень про природу, людину та її місце в універсумі. Наприклад, концепції самоорганізації й глобального еволюціонізму спонукають до абсолютно нового відношення щодо обговорення питань формування людини, людської культури й відношення людини до життя. Нові погляди на життя людини відкривають й нові проблеми сучасної етики, естетики, культурології. Сучасний погляд на феномени життя та смерті стає неможливим без врахування моральних засад та ціннісних характеристик у відношенні людини до життя та смерті.

У підрозділі 3.2. «Критика утилітарного та технократичного відношення до життя та смерті» наголошується, що квазііндустріальний прогрес замінює живу культуру на систему авітальних раціоналістичних конструкцій. Відбувається перехід людства на «інадаптивні» (тупикові) шляхи розвитку. Духовність редукується до розуму, цінності замінюються конкретними цілями. Домінує принцип корисності, лібералізму й розрахунку. Такі здобутки прогресу як підкорення ядерної енергії, клонування, трансплантологія, біотехнології докорінно змінюють людське буття й погляди людини на життя та смерть. Найважливішим фрагментом всієї цієї неосяжної й складної проблемної області є саме питання про співвідношення життя й цінностей.

Глибокі прориви в області розуміння популяційно-генетичних механізмів формування складних форм соціальної поведінки й життя в спільнотах (які враховувались в створенні принципово нової області наукового дослідження – соціобіології) дали поштовх для формування багатьох новітніх наукових напрямків – біополітики, біоетики, біоестетики, біолінгвістики, еволюційної етики, еволюційної епістемології тощо. Одним з найбільших надбань розвитку екологічної свідомості стала концепція виживання людства, в основі якої лежить ідея необхідності його об'єднання, цілісності перед небезпекою глобальної екологічної катастрофи, або, простіше кажучи, – загрозою смерті, перед якою всі рівні.

Підсумовується, що питання сенсу життя рано чи пізно постає перед кожною людиною. В сучасну епоху проблема сенсу життя набуває особливої гостроти. В умовах, коли відбувається глобальна переоцінка усіх цінностей та злам традицій, дедалі більш виразніше виявляється хиткість, нестійкість людського буття, втрата, відсутність сенсу породжує в людині стан екзистенційного вакууму і призводить до важких наслідків. Людину дедалі більш поглинає потік масової культури, масового споживання, масових стандартів. І щоб не захлинутися у ньому, не втратити ідентичності, людина потребує вироблення певної життєвої позиції, яка б ґрунтувалася на особистих уявленнях про сенс життя. Хоча сенс життя окремої людини є унікальним та неповторним й кожен самостійно вирішує питання про сенс життя, але й тут виявляється певна «єдність всупереч багатоманітності», певні загальні основи, передумови ставлення та вирішення питання. Адже від того, що життя переживається людиною суб'єктивно, все ж воно не втрачає власних об'єктивних характеристик.

Розрізняється і питання про те, «що робити», тобто про конкретну мету дій певного періоду життя та питання про те, «навіщо робити», тобто про сенс життя, про те, яку мету, цінності зробити вихідними, життєво визначальними. Адже людина може чинити досить цілеспрямовано, вірно діяти відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета не має загальної основи. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що завжди переживається як життєва драма. Може бути й інший наслідок ототожнення мети і сенсу – фанатизм, фанатичне служіння якійсь меті як абсолютній. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя – розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя.