Яценко Костянтин Анатолійович. Мультикультуралізм як соціокультурний феномен сучасності: соціально-філософський аналіз

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми, проаналізовано ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету та дослідницькі завдання, охарактеризовано методологічні засади, окреслено наукову новизну положень, що виносяться на захист, розкрито теоретичне та практичне значення дисертаційної роботи, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів і структуру дисертації.
У першому розділі "Мультикультуралізм як предмет соціально-філософського осмислення" досліджено формування теоретичного підґрунтя мультикультуралізму, здійснено соціально-філософський аналіз його сутності й основних характеристик, окреслено предметне поле та методологія дослідження.
У підрозділі 1.1. "Феномен мультикультуралізму як предмет соціально-філософської рефлексії" проаналізовано формування теоретичних засад мультикультуралізму в контексті розвитку світової філософської думки.
Зазначено, що мультикультуралізм як соціокультурний феномен став предметом наукових досліджень лише у другій половині ХХ століття, хоча становлення його теоретичних засад розпочалось значно раніше. Формування філософського підгрунтя мультикультуралізму було розпочато дослідженнями проблематики толерантності в міжкультурних взаєминах; гармонійного розвитку культурних форм у межах єдиного державного утворення; рівноцінності усіх культур; міжкультурного діалогу; свободи, рівності й справедливості як нормативної основи відносин між носіями різних культурних традицій. У сучасну добу ці ідеї були критично переосмислені науковцями, завдяки чому й був сформований понятійний апарат філософії мультикультуралізму.
Доведено, що теоретичне підґрунтя мультикультуралізму було сформовано внаслідок дослідження його проблематики, передусім, представниками Франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм), ліберального комунітаризму (У. Кімліка, Ч. Тейлор, М. Уолцер), постструктуралізму (Ж. Бодрійяр, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко) та політичного фемінізму (Дж. Батлер, Л. Іріагрей, Н. Фрейзер).
Основним науковим доробком зазначених творчих пошуків стало філософське обґрунтування ідеї боротьби соціокультурного маргінесу за свої права, створення ліберально-комунітаристської філософської парадигми як основи більшості сучасних мультикультурних концепцій; критичне переосмислення фундаментальних для західних ліберальних демократій ідей раціоналізму та наукового прогресу; кардинальне переосмислення есенціалістських поглядів на ґендер, расу, клас тощо.
Нині теорія мультикультуралізму є певним синтезом ліворадикальних, ліберальних та комунітаристських ідеологій, філософських парадигм, сформованих у межах традиційної та посттрадиційної філософії (філософія життя, герменевтика, феноменологія, постструктуралізм, неофрейдизм та ін.), теоретичних конструктів, що виникли у ході політичних, соціологічних, культурологічних, педагогічних та інших наукових дискурсів тощо.
Підрозділ 1.2. "Теоретико-методологічні засади дослідження феномену мультикультуралізму" присвячено розгляду основних методологічних стратегій дослідження мультикультуралізму.
Наголошено, що розмаїття у поглядах на мультикультуралізм породжує методологічну проблему вироблення його універсальної дефініції. Разом із тим, у переважній більшості визначень акцентується увага на ліберальному підґрунті мультикультуралізму; підтримці цією ідеологемою культурного розмаїття на користь відмови від монокультурності; утвердженні ним повної рівноправності культур й толерантності у міжкультурних відносинах, що є необхідною умовою суспільного розвитку. Це дозволило сформулювати авторську дефініцію мультикультуралізму як суспільної ліберальної стратегії розвитку, ідеологічну основу якої становить соціально-філософське обгрунтування примату етнокультурного розмаїття над гомогенністю суспільств, рівноправ’я будь-яких культурних форм та толерантності у відносинах між ними.
Багатозначність трактувань мультикультуралізму, невідрефлексованість понятійного апарату його досліджень та невизначеність їх предмета зумовило можливість соціально-філософського аналізу цього феномену як незавершеного процесуального утворення у межах системи категоріальних координат діалектики.
Осмислення предмету та вирішення завдань дослідження ґрунтується на принципах об’єктивності, конкретності, причинно-наслідкових зв’язків, системності, історизму, детермінованості явищ.
В ході проведеного аналізу дисертантом виокремлено фундаментальні принципи функціонування мультикультуралізму, серед яких: диференціація та інтенсифікація міжкультурної взаємодії; потенційна незалежність його функціонування у соціумі; одночасне посилення культурної гетерогенності суспільств та прагнення культурних груп до самоізоляції. Визначено основі причини виникнення мультикультуралізму, якими стали: демократичний рух соціокультурного маргінесу західних суспільств за свої права у другій половині 60-х років ХХ століття та зміна демографічної структури цих суспільств внаслідок безпрецедентного зростання міграцій. Сформульовано підстави перетворення потенційної можливості виникнення цього феномену у дійсність, якими стали ліберально-демократичні режими західних суспільств та розвиненість їх економічної і соціальної сфер. Констатовано варіативний характер мультикультурних конструктів та зв'язків між їх елементами. Вирішено проблему систематизації розмаїття версій мультикультуралізму шляхом розбудови ієрархічної структури цього феномену, що репрезентовано: 1) певними рівнями його осмислення; 2) програмами практичного втілення мультикультурних парадигм у соціальну реальність у різних сферах суспільного життя; 3) конкретними формами практичної реалізації.
У другому розділі "Концептуальні засади та соціальні практики мультикультуралізму в сучасному світі" проаналізовано основні концепції мультикультуралізму та моделі його практичного втілення, розглянуто ідентичність як важливий аспект мультикультуралізму.
У підрозділі 2.1. "Зміст та засадничі принципи основних мультикультурних парадигм сучасності" досліджено проблемне поле втілення мультикультурних принципів у соціальну реальність, проведено критичний аналіз суперечностей мультикультуралізму в контексті проблем міграції, захисту прав етнокультурних меншин, реалізації програм, спрямованих на забезпечення соціальної стабільності поліетнічних суспільств.
Автором наголошено, що теоретичне становлення мультикультуралізму відбувалось в три етапи, кожен з яких репрезентований особливим предметом наукових дискусій. Перший етап характеризувався дискурсами навколо обговорення проблем пріоритету індивідуальної свободи в контексті "ліберальної" та "комунітаристської" моралі. Другий – науковими дискусіями щодо прав культурних меншин на "внутрішні обмеження" і "зовнішній захист". Третій етап, що триває й нині, передусім, характеризується обговоренням проблематики "етнокультурної нейтральності" національних суспільств щодо утвердження їх меншинами власної культурної самобутності.
Проведено соціально філософський аналіз низки сучасних західних мультикультурних парадигм, які становлять наукове підґрунтя теорії мультикультуралізму. Наголошено, що такими авторами мультикультурних концепцій, як Ч. Тейлор і М. Уолцер з ліберально-комунітаристських позицій здійснено філософське обґрунтовування необхідності надання державою спеціальних прав культурним меншинам та визнання їх культурної унікальності. У. Кімлікою розроблено теоретичні засади мультикультурної політики, спрямованої на створення державою однакових умов розвитку як для титульної більшості, так і для культурних меншин. А. Янг обґрунтовано необхідність упровадження особливих "культурних прав" груп для збереження їх ідентичності. Ч. Кукатасом досліджено проблематику співіснування меншин в умовах культурного розмаїття. С. Бенхабіб розроблено егалітарну модель мультикультуралізму. Науковий внесок Б. Парекха полягає в обґрунтуванні теоретичних засад організації співжиття носіїв різних культурних традицій у межах однієї політичної нації. У дослідженнях Р. Сеннета розглянуто проблему міжкультурної взаємодії в межах простору сучасних глобалізованих мегаполісів. К. – О. Апелем та Ю. Габермасом розроблено концепцію мультикультурного громадянства та ключові засади організації міжкультурного діалогу.
У підрозділі 2.2. "Соціальні практики мультикультуралізму в глобалізованому світі" проаналізовано основні моделі мультикультурної політики, втілених у суспільну практику в Канаді, Австралії, США, Німеччині, Франції та Великобританії.
Обґрунтовано, що канадська модель мультикультуралізму базується на визнанні суспільством свободи всіх його членів на культурне самовираження; спрямованості державної політики на збереження та розвиток усіх культурних сегментів суспільства; підтримці культурного розмаїття як необхідної умови подальшого розвитку соціуму. Австралійська – заснована на принципах: рівноправності прав усіх громадян щодо захисту власних культур від дискримінації; відповідальності кожного громадянина за вибір культурних або релігійних уподобань; проголошенні безумовної корисності політики мультикультуралізму для усього соціуму. Громадянська мультикультурна модель США ґрунтується на відмові панівної "білої" більшості суспільства від нав’язування власних культурних норм і традицій меншинам та передбачає можливість включення різних етнічних та расових культурних груп у процеси самоврядування і державного управління; нейтральність державних інституцій щодо вибору громадянами культурних ідентичностей; стимулювання державою збереження та розвитку культурного розмаїття шляхом реалізації аффірмативних програм, переважно, у сфері освіти та на ринку праці.
Доведено, що основними політичними моделями мультикультуралізму, що застосовуються у Західній Європі є етнічна, політична та власне мультикультурна, відмінність між якими полягає, насамперед, у способах інтеграції мігрантів у суспільство. Так, якщо у Німеччині така інтеграція здійснюється на підставі так званого "права крові" (етнічна модель), у Франції – на "праві ґрунту" (політична модель), то у Великобританії інтеграційна політика реалізується на основі синтезу цих прав (мультикультурна модель).
Автором встановлено, що поряд із позитивними наслідками мультикультурної політики, якими, передусім, є: збереження громадянського миру, поширення етнокультурного розмаїття, розвиток демократичної сфери суспільства, її реалізація становить для полікультурних суспільств і певні небезпеки. Основними серед них є: "розмивання" національної ідентичності, етноцентризм, зростання конфліктогенності суспільних відносин, культурна фрагментація соціуму, інституціалізація відмінностей.
Розглянуто проблему впровадження стратегій мультикультуралізму й на наддержавному рівні, зокрема, в контексті діяльності ЮНЕСКО. Обґрунтовано, що реалізація мультикультурних програм у цій сфері сприятиме протидії небезпечним наслідкам глобалізації, збереженню унікальності будь-яких культурних форм як складових культури людства.
Підрозділ 2.3."Формування ідентичності у мультикультурному середовищі присвячено аналізу ідентичності як важливого аспекту мультикультуралізму.
Зазначено, що в умовах властивого для сучасності рівноправ’я культурних форм, ідентичність, фактично, зведено до культури. Тому саме ідентичність визначає внутрішню структуру будь-якого, мультикультурного конструкту.
Встановлено, що для переважної більшості сучасних мультикультурних концепцій, чинниками особистісної і групової ідентифікації вважаються як раціональні, так й ірраціональні мотиви. Ідентифікуючи себе з референтною групою, людина завжди поставлена перед дилемою: обрати певні культурні, релігійні та інші вподобання слідуючи неусвідомленим, інстинктивним потребам, або раціонально робити свій вибір відповідно до потужного впливу соціального середовища.
Оскільки механізми культурної ідентифікації індивіда завжди містять у собі внутрішній конфлікт, він же імпліцитно закладений і в основу мультикультуралізму. Адже, останній передбачає розв’язання такого конфлікту людиною через вибудовування нею власної ідентичності шляхом визнання цінності інших культур та готовності поступитись частиною власних культурних переконань. Автором обґрунтовано, що саме внутрішня конфліктогенність мультикультуралізму становить основну небезпеку для полікультурних суспільств.
У третьому розділі "Мультикультуралізм та етнонаціональний розвиток України" проаналізовано мультикультурну ситуацію в сучасному українському суспільстві, вивчено перспективи застосування політики мультикультуралізму або її елементів в Україні, осмислено потенційні переваги та недоліки її проведення для української нації.
У підрозділі 3.1. "Соціальні та етнонаціональні аспекти розвитку мультикультурної ситуації в сучасній Україні" здійснено аналіз чинників формування та розвитку мультикультурної ситуації в країні. У дослідженні наголошено на домінуванні в соціокультурному просторі України, передусім, двох культурних традицій – української та російської. Встановлено, що більшість проблем гармонійного розвитку вітчизняного соціуму пов'язано з бікультурним і регіональним характером національної української ідентичності.
Формування сучасної мультикультурної ситуації в Україні значною мірою зумовлено й міграційними процесами, що відбуваються на її території. Адже, етнокультурна структура вітчизняного соціуму нині стрімко змінюється у бік збільшення у ньому іншокультурної складової, репрезентованої нетиповими для України, насамперед, східними культурами.
Наголошено, що на сучасному етапі свого розвитку українське мультикультурне суспільство постало перед низкою проблем, від вирішення яких залежить його розвиток як консолідованої політичної нації. Основними з яких є необхідність забезпечення розвитку усіх культурних традицій, без надання особливих преференцій тим чи іншим етнічним групам; усунення протиріч у вітчизняній законодавчій базі щодо регуляції правових аспектів функціонування культурних меншин; забезпечення прискореної інтеграції мігрантів у суспільство за допомогою мережі спеціалізованих державних та недержавних установ; недосконалість розвитку інституцій громадянського суспільства в Україні як інструмента реалізації міжкультурного діалогу; високий рівень соціальної дистанційованості значної частини населення, насамперед, до представників "нової" хвилі міграції, які традиційно раніше не проживали на території України, що породжує ситуацію культурної самоізоляції останніх у межах власних культурних кордонів.
Підрозділ 3.2. "Національна ідентичність українців в умовах полікультурності" присвячено аналізу перспектив мультикультурного розвитку українського суспільства, можливих негативних і позитивних наслідків реалізації мультикультурних програм для вітчизняного соціуму.
Обґрунтовано, що на сучасному етапі розвитку українське суспільство функціонально не готове до застосування у його межах мультикультурної доктрини національного будівництва. Адже, для вітчизняного соціуму невирішеними залишаються проблеми протистояння української та російської культур за домінування в інформаційному просторі, правового регулювання мовного та міграційного питань, регіонального характеру національної ідентичності тощо.
Зазначено, що необхідною умовою подальшого гармонійного розвитку українського суспільства є вирішення проблеми регіоналізму, шляхом її переведення із політичної площини у культурну. Розв’язанню цього завдання сприятиме практична реалізація окремих мультикультурних програм, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності української культури у власному інформаційному просторі; модерновий розвиток вітчизняної культури за умов збереження її традиційних основ; гармонізацію та толерантизацію міжетнічних та міжконфесійних відносин; формування єдиного культурного "ядра" української нації як основи колективної національної ідентичності; забезпечення функціонування єдиного національного культурного простору, в межах якого гармонійно розвиватимуться усі репрезентовані в українському суспільстві культури; поступове перетворення української мови у мову міжнаціонального спілкування.