Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука) : Наративни модели современной украинской исторической прозы (за творчеством Павла Загребельного и Валерия Шевчука)



  • Назва:
  • Наративні моделі сучасної української історичної прози (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука)
  • Альтернативное название:
  • Наративни модели современной украинской исторической прозы (за творчеством Павла Загребельного и Валерия Шевчука)
  • Кількість сторінок:
  • 176
  • ВНЗ:
  • ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА
  • Рік захисту:
  • 2004
  • Короткий опис:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

    На правах рукопису


    Балдинюк Віра Дмитрівна


    Наративні моделі сучасної української історичної прози
    (за творчістю Павла Загребельного та Валерія Шевчука)

    УДК 82.0+82-311.6 (477)

    10.01.06 теорія літератури


    Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук



    Науковий керівник
    Гундорова Тамара Іванівна,
    доктор філологічних наук,
    член-кореспондент НАН України



    Київ - 2004









    ЗМІСТ
    ВСТУП...........................................................................................................3

    РОЗДІЛ І. Природа історичного наративу............................................10
    1.1. Основні риси історичного наративу.....................................................17
    1.2. Моделі історизму на межі епох: від еволюційного” .
    до епістемного” розуміння історії....................................................26
    1.3. Психоаналітична рецепція історії в постколоніальній критиці............................................................................................................36

    РОЗДІЛ ІІ. Романтична основа історичного наративу
    2.1. Особливості романтичного наративу...................................................43
    2.2. Патріархальність як риса романтичної наративної моделі в історичній прозі.....................................................................................47
    2.3. Романтичний модус історичного наративу в творчості П.Загребельного............................................................................................57
    2.3.1. Аналогія невинності........................................................................61
    2.3.2. Образ чужинки.................................................................................70
    2.3.3. „Мовчазна” жінка............................................................................77
    2.3.4. Аналогія невинності та демонічна образність..............................83
    2.3.5. Риси романтизації історичних наративів (Р.Іваничук, П.Загребельний)............................................................................................92

    РОЗДІЛ ІІІ. Готична основа історичного наративу
    3.1. Культурні контексти готики................................................................107
    3.2. Макабр і готика.....................................................................................112
    3.3. Українська макабристика і „химерний” роман..................................117


    РОЗДІЛ IV. Комунікативний аспект історичного наративу

    4.1. Авторські комунікативні стратегії в прозі В.Шевчука і П.Загребельного...........................................................................................130
    4.1.1.Трансформація давніх наративних форм.....132
    4.1.2. Наративна маска як засіб художньої комунікації у прозі В.Шевчука................................................................................................142

    ВИСНОВКИ................................................................................................151

    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................................................................158










    ВСТУП

    Українська історична романістика, яка веде початок від доби романтизму, активно функціонує і розвивається впродовж ХІХ ─ ХХ століть. Пам’ять жанру засвідчує потужні теоретичні та історико-літературні можливості розвитку історичної прози. Прикметно, що історична романістика періодично опиняється в центрі творчих пошуків митців, зокрема, у сфері наративної техніки, символічної наповненості історичного тексту, видозміни хронотопних зв’язків і культурологічних моделей.
    Активізується і увага теоретиків до проблем жанрової природи історичної епіки. Завдяки осмисленню художніх явищ, які спостерігаються в романістиці та малій історичній прозі, розширюється літературознавчий понятійний апарат сучасного дослідника. Так, у зв’язку з якісно новим етапом розвитку української літератури впродовж 60-х років ХХ століття формується теоретичний дискурс, спрямований на осмислення відкритості й експериментальності історичної художньої прози. Маємо на увазі, перш за все, роботи В.Дончика [53], М.Жулинського [58-59], А.Кравченка [86], згодом ─ М.Павлишина [119-121], в яких висвітлюються теоретичні концепції художньої умовності, фольклорно-міфологічна природа творчості, питання жанрової розмаїтості історичної прози (з використанням нових означень типу „роман зв’язку часів”, „роман-сповідь”), і нарешті, питання анти- і постколоніальної сутності української історичної прози 60-90-х років.
    Разом з тим, в літературознавстві продовжують функціонувати набутки школи радянської жанрології, зокрема щодо жанрових аспектів романної форми. У 60-х роках жанрові питання історичної прози досліджували В. Оскоцький [116], Л.Александрова [4-7], Г.Ленобль [91], І.Варфоломєєв [32]. У 80-х роках пошуки відповідей на питання, щó є історичний роман ─ окремий жанр чи різновид жанру романного, продовжила С.Андрусів [8-9], значно розширивши парадигму теоретичних концепцій історичного роману.
    У літературознавчому дискурсі 80-90-х років, пов’язаному з історичною прозою, домінують дискусії щодо природи „химерної” прози (А.Горнятко-Шумилович [39-41]), історизму та історичності (М.Ільницький [76], Є.Баран [13], Б.Мельничук [105]), вимислу і домислу (Д.Булах [27]). Ця традиція порівняльного аналізу архівного історичного матеріалу з художнім вимислом в історичному творі панує і сьогодні, хоча певний поступ в теорії історичної прози обумовлений роботами А.Берегуляк [20], Л.Донченко [52], М.Павлишина [119-122]. І все ж чимало аспектів історичної прози залишаються нерозробленими, а багато продуктивних підходів ─ не використаними. Серед них відзначимо наратологічний і постколоніальний аналіз історичної прози.
    До початку „гуманістичного” повороту (звернення до проблеми людини в історико-психологічному аспекті) в радянській історичній прозі 60-70-х років історичний роман відзначається консервативністю та обережністю в плані застосування нових формотворчих елементів, умовності. Як зазначає М.Слабошпицький, „в ньому повсюдно відчувається настороженість щодо всякого часткового, об’єктивно-людського моменту, раціональна вилаштуваність фабул, установка на повторювання історичних джерел” [53, 193]. Однак з появою „химерного” роману в українській літературі ситуація дещо змінюється, і увага приділяється, насамперед, людині як носієві історичної пам’яті, міфологічної свідомості, культурософських ідей. Концепція історичного часу ускладнюється, і поруч з лінійними схемами історичного розвитку в свідомості авторів народжуються уявлення про альтернативні, пересічені й дискретні часи. Загалом же проблема аксіологічного засвоєння минулого, за словами С.Кримського, набула „специфічного значення в контексті так званої катастрофічної свідомості” [87, 214]. Сучасний філософ має на увазі загрозу тотального кліоциду, тобто абсолютної смерті історії, коли смерть розглядається не в контексті життя, родинних стосунків, природної зміни поколінь, а в контексті самої себе. У зв’язку з цим минуле набуває дедалі більшої ваги і гідності „вічного теперішнього”, що дозволяє оцінювати історію „під сигнатурою інваріантного, а не плинного” [87, 217].
    Павло Загребельний і Валерій Шевчук знакові постаті сучасної української літератури, творчість яких є концентрованим втіленням філософічності, глибинності, культурної відкритості і здатності національної культури до діалогу з іншими культурами. П.Загребельний належить до того типу авторів, які невпинно еволюціонують тематично і стилістично. М.Жулинський називає його людиною-спалахом, виявом творчої незалежності „в умовах повної ідеологічної залежності митця в системі тоталітарних координат” [59, 57]. В.Шевчук ─ реаніматор давніх наративних форм, який залишається в межах барокової нарації і символіки, разом з тим експериментує з часопросторовою організацією текстів, з комунікативними зв’язками „автор-читач”, з культурними архетипами і символами. Творчості обох митців притаманний метаісторичний погляд на сучасність та історію; вони актуалізують минуле через трансісторичні цінності людського буття і витворюють не лише історію подій, але й історію культури.
    У попередніх культурних епохах ХVII ─ ХІХ ст. обидва автори віднаходять зв’язки, що поєднують минуле й сьогодення, відкривають аксіологічні домінанти, які складають основу трансісторичних цінностей, творять особливий тип історизму. При цьому, однак, вони відрізняються у своєму ставленні до історії і користуються відмінними наративними стратегіями. М.Павлишин пише про „запізнілий романтизм” В.Шевчука, який полягає у наданні переваги архаїчним часовим зв’язкам перед лінійними: „Цей аргумент на користь архаїчного ─ аргумент запізненого романтизму і, як такий, не новий ─ відіграє ролю у доведенні автентичності та легітимності української культури” [119, 120]. Для Шевчука романтизована автентичність стає базовим метанаративом, який продукує своєрідний авторський оповідний модус (спосіб оповіді). Натомість у своїй історичній прозі Загребельний використовує здебільшого традиційні романтичні форми, наприклад, пригодницької прози і романсу, поєднуючи їх з філософсько-культурологічним коментарем та інтелектуальними параболами. Таким чином, можемо говорити про власне романтичний оповідний модус у творчості Загребельного. Так виділяються дві відмінні наративні моделі історичної прози у творчості цих українських авторів.
    На сьогодні вже достатньо широко проаналізована творчість В.Шевчука, зокрема, різні аспекти його творчої системи ─ бароковість, притчевість, екзистенційність. Значну увагу літературознавців привертала і привертає також романістика Загребельного, написана в руслі пригодницько-філософської літератури з екскурсами в історію. Однак творчість Шевчука рідко розглядається з погляду наратології і, зокрема, в плані комунікативних можливостей тих наративних моделей, які активно творить і використовує автор. А історична проза Загребельного, яка була особливо популярною як об’єкт досліджень наприкінці 80-х на початку 90-х років ХХ століття, на сьогодні потребує нової ре-інтерпретації, із залученням методів наратологічного та ґендерного аналізу, які спроможні розкрити в ній приховані архетипи й оповідні стратегії. Цим і обумовлюється актуальність наукового дослідження, присвяченого історичній прозі Загребельного і Шевчука та їхньому порівняльному аналізу.
    Творчість Загребельного і Шевчука досі не розглядалася в сукупності та із застосуванням наратологічного аналізу. Дослідники звичайно не акцентували того, що художній доробок Загребельного і Шевчука можна розглядати як дві основоположні наративні моделі в українській історичній прозі, які беруть свій початок від барокової культурософії та від романтичного історизму ХІХ століття. Порівнювати романтичний наратив із наративами радянської і пострадянської ситуацій дозволяє слушна теза М.Павлишина про те, що „будь-яка відлига в Україні, як підказує дотеперішній досвід, розв’язує сили, що кристалізуються як традиційний романтичний націоналізм 19-го століття, що обстоюють мову, історію, фольклор та природу як загрожені символи національної ідентичності і протистоять універсалізму, який ототожнюється з нищівною ідеологією влади” [119, 128].
    Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації зроблена спроба типологічно окреслити на основі творчості Загребельного та Шевчука основні наративні моделі української історичної прози кінця ХХ ст., а саме: її готичний та романтичний модуси. Предметом дослідження є типологічні особливості наративних моделей історичної прози другої половини ХХ століття.
    Об’єкт дослідження історична проза П.Загребельного (Я, Богдан”, Смерть у Києві”, Первоміст”, „Євпраксія”, Тисячолітній Миколай”) та В.Шевчука (Око прірви”, Останній день”, Початок жаху”, Диявол, який є (Сота відьма)”, У пащу Дракона”, Біс плоті”, Закон зла (Загублена в часі)”, а також історичні твори інших авторів розглянутого періоду.
    Мета дослідження визначити основні теоретичні моделі історичної нарації в українській прозі кінця ХХ століття. З цим пов’язане вирішення ряду конкретних завдань, зокрема
    - простежити основні параметри історичного наративу в його розвитку;
    - охарактеризувати типологічні особливості романтичного наративу;
    - виявити симптоматичні концепти, в яких відображається видозміна сучасного історичного наративу;
    - з’ясувати естетичний та філософський зміст готичності в контексті національної літературної традиції;
    - уточнити зміст понять макабр”, макабричний” у зв’язку з химерною та готичною прозою;
    - визначити ті комунікативні стратегії в прозі П.Загребельного і В.Шевчука, які обумовлені типологічною специфікою їхніх наративів.

    Методологічною основою роботи є поєднання наратологічного, порівняльно-історичного та типологічного підходів. Дослідження базується на засадах наратології, зокрема, застосовано деякі аспекти наратологічних теорій Жерара Женетта, Цветана Тодорова, Фрідіріха Штанцеля, Нормана Фрідмана, а також теорії сюжету Юрія Лотмана, Нортропа Фрая, Вольфгана Шміда. В роботі використовуються методологічні положення постколоніальних та гендерних студій (Катарін Галахер, Луїса Адріана Монтроуза, Діпеша Чакрабарті, Марка Павлишина, Ганни Берегуляк). Теоретичним підґрунтям дисертації служать праці з романтизму, нового історизму (М.Фуко).
    Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації затверджена науково-координаційною радою НАН при Інституті літератури, узгоджена із загальним планом науково-дослідних робіт відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.
    Практичне значення роботи. Методика й результати дослідження можуть бути використані для подальшої розробки теоретичних проблем наратології, актуальних питань історичної прози, зокрема для підготовки спецкурсів, написання посібників для вищих навчальних закладів.
    Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено у відділі теорії літератури Інституту літератури ім.. Т.Г. Шевченка НАН України. Різні аспекти дисертаційного дослідження доповідалися на наступних науково-практичних конференціях: Всеукраїнська наукова конференція молодих учених (Київ, червень 2001, 2002 рр.); Міжнародна наукова конференція молодих учених (Київ, червень 2003); Всеукраїнська наукова конференція „Ґендерна влада: літературні та культурні стратегії” (Бердянськ, 2003). Основні положення дисертаційної роботи викладено в чотирьох статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях.
    Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
    1. Балдинюк В.Д. Історичний наратив: особливості функціонування в науковому й художньому дискурсах // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць. Випуск ХІ / Ред. кол. Поліщук Я.О. та ін. ─ Рівне: Перспектива, 2002. ─ С.98-104.
    2. Балдинюк В.Д. Наративна маска як засіб художньої комунікації (за творчістю В.Шевчука) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Вип. 3. ─ К.: Інститут літератури ім.. Т.Г. Шевченка НАН України, 2002. ─ С.5-9.
    3. Балдинюк В.Д. „Паралельна агіографія” і авторський наратив: комунікативний аспект у романі Валерія Шевчука „Око Прірви” // Слово і Час. ─ 2003. ─№2. ─ С.63-69.
    4. Балдинюк В.Д. Психоаналітична рецепція історії в постколоніальній критиці // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Вип. 4. ─ К.: Інститут літератури ім.. Т.Г. Шевченка НАН України, 2003. ─ С.10-13.

    Обсяг і структура дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (212 позицій). Загальний обсяг ─ 175 сторінок.
  • Список літератури:
  • ВИСНОВКИ

    Аналіз української історичної прози 70-90-х років, зокрема, творчості Павла Загребельного і Валерія Шевчука, дозволяє говорити про існування в ній принаймні двох наративних модусів історичного наративу ─ романтичного і готичного.
    1. Для переважної більшості сучасних письменників, які працюють з історичним матеріалом, романтизм є базовим метанаративом. Домінантним наративним модусом для Павла Загребельного є власне романтичний оповідний модус, для Валерія Шевчука ─ готичний модус.
    2. Основні риси історичного наративу впродовж ХІХ ─ ХХ ст. мають переважно сталий характер, що пов’язано із відносною консервативністю самого жанру історичної оповіді. Про значну видозміну української історичної прози можемо говорити, починаючи з 70-х років ХХ ст. Філософсько-художній „вибух” у ці роки пов’язаний також і з наративним експериментуванням. Відтоді зміна наративних моделей стає прикметною тенденцією розвитку історичної прози. Розширення художніх прийомів письменників привело до появи кількох напрямків в освоєнні історичного минулого. Окрім романтичного і готичного наративного модусів можна виділити також ігровий модус, який набув популярності наприкінці 90-х років (В.Кожелянко, В.Яворський).
    3. Характерною рисою романтичного наративу є наявність патріархального ідеалу, який обумовлює напередвизначеність окремих колізій. Романтичний наратив традиційно використовує образи двійників, типові романтичні сюжетні ходи і концепції ─ викрадення дитини, потрапляння в неволю і чужинство, нерівне кохання, фатум. У створенні образу героя з романтичною свідомістю значну роль відіграє філософія вчинку, моральний вибір, пожертва заради вищої мети, усвідомлення себе як частини родинної традиції. Фігурує образ чужинця (чужинки) ─ жінки-бранки, нареченого-іноземця, завойовника-чужинця тощо, з якими пов’язаний моральний вибір головного героя. Характерний лінійний час оповіді і ретроспективний показ авторського голосу в тексті.
    Українські автори 70-90-х років продовжують експлуатувати наративну матрицю романтичної вальтер-скоттівської моделі ХІХ століття, проте часові розриви, складні оповідні плани, сучасне уявлення про історію призводять до вагомих змін у творенні художніх образів, зокрема жіночих. Симптоматичним явищем оновленого історичного роману є семіотична зміна жіночих імен в українській історичній прозі.
    До 70-х років наративні стратегії українських радянських письменників-істориків залишалися традиційними і передбачуваними; вони не відходили від схеми історичного роману романтичного модусу (П.Куліш, О.Стороженко, М.Старицький), де час був представлений лінійно, у вигляді оповідних структур родинно-фольклорного змісту. Мова йде про визначальну рису романтичного історичного наративного модусу ─ патріархальність.
    Говорячи про тексти одного відомого автора (Філіпа Соллерса), Юлія Крістева розмірковує про дві дуже важливі взаємопов’язані речі ─ розпад родини і розшарування часу. Дані процеси розпаду і розшарування часу та родини пов’язані зі зміною культурно-філософської парадигми другої половини ХХ століття, що відповідним чином позначилося і на художньому мисленні письменників, зокрема тих, які працюють з історичним матеріалом.
    Якщо говорити про історичний роман ХІХ століття, створений на засадах романтичної концепції історії, слід зазначити, що жіночі образи чужинок залишалися цілісними одиницями в оповіді, їхні імена розкривали переважно один бік романної особистості, а їхнє зображення не вимагало від автора змалювання складних психологічних портретів. Адже чужинка виконувала роль контрасту по відношенню до родинного патріархального ідеалу „свійської” жінки, яка, згідно романтичної колізії, мусить поєднати свою долю з головним героєм, причому обов’язково після батьківського благословення.
    По-перше, семіотична зміна жіночого імені спостерігається в текстах авторів, які свідомо обирають позицію толерування гендерних питань, намагаються зобразити жіночі образи, як їм здається, з більш об’єктивних і психологічно більш правдоподібних позицій. Це є одним зі шляхів об’єктивації жіночого в художньому історичному тексті.
    По-друге, сучасні автори намагаються вказати на розрив свідомості героїні, яка потрапляє в незнайомі соціально-культурні умови.
    По-третє, об’єктивація суб’єкта (тобто персонажа-жінки) відбувається через мотив чужинства.
    По-четверте, роздвоєння героїні між двома топосами виводить на ширшу проблему історичного роману ─ протиставлення „Схід-Захід”, яке є доволі продуктивним у побудові сюжетних колізій історичного роману.
    Таким чином, спостерігаємо залежність розщеплення жіночого імені на кілька означуваних в історичному романі від власне розвитку жанру, з його ускладненням психологічного портрету героїнь, зі зміною уявлень про історизм, з потребою автора історичного наративу поглянути на жіночі персоналії в історії з постколоніальних перспектив.
    4. До характерних рис готичного наративу відноситься готична образність, яка бере свій початок в естетиці середньовіччя й епосі бароко, трансформованих романтичними уявленнями ХІХ століття. Звідси ─ своєрідна образність і її смислова насиченість, поєднання контрастних рис в одному образі, присутність потойбічних сил в сюжеті (фантастичні персонажі ─ диявол, відьма, привид, проява); ірреальність як сфера існування героїв художнього тексту, замкнутий простір (маєток, замок, родинна садиба тощо); міфологізований час, представлений як зв’язок багатьох поколінь; середньовічний колорит, що проектується на будь-який часовий відрізок розповіді;
    5. Постійне оновлення романної форми в літературі, цієї найбільш відкритої структури, згідно з М.Бахтіним, передбачає її розвиток і трансформацію оповідних форм і моделей. Історичний роман засвідчує ці процеси тим більше, оскільки він поєднує риси споріднених форм роману пригодницького, філософського, готичного, детективного, інколи фантастичного. Однак особливістю історичного роману є те, що від часу розквіту цього жанру і до сьогодні в ньому утримуються наративні моделі, які спрямовані на оповідь про подію, яка відбулася в минулому. Без романтизації такої події художнього матеріалу історичний твір наближується до історико-документальної прози.

    Схематично особливості двох наративних моделей можна представити наступним чином:
    Готичний модус
    1. Тип наративу: гносеологічний (здобування нового знання).
    2. Метод побудови наративу - „проекція” (від лат. projectio ─ кидання вперед). Такий наратив характерний для історичної прози, у якій автор розміщується у минулому як в органічному для нього середовищі. Спираючись на трансісторичні цінності, він розгортає проекцію з минулого в сучасність. При цьому сучасність є часто більше неприйнятною, аніж минуле. У читача виникає дзеркальний ефект: події минулого, персони і факти за рахунок трансісторичних цінностей осучаснюються. Таким чином забезпечується зворотній зв’язок у комунікативному ланцюзі між автором і читачем. „Достовірність” оповіді має принципове значення (цитування свідчень, нотаток, документів, судових справ тощо).
    3. Нарація: ─ Першо- і третьоособова нарація, з прийомами ретроспекції („знаки нагадування” ─ повторювані сни, спогади про вчинений гріх або злочин, повторення ситуацій);
    ─ Чергування сповільненої та пришвидшеної нарації;
    ─ Засоби максимального емоційного впливу на читача (псевдорозв’язка ─ засіб кульмінаційного „потрясіння”, натуралістичні описи в дусі естетики потворного, багатозначні символічні деталі чи другорядні образи );
    ─ Синтез фантастичного і реального;
    4. Герой: персонаж із романтичною (як варіант ─ середньовічною чи бароковою) свідомістю, роздвоєний між реальним та ірреальним, об’єкт помсти потойбічних сил; фантастичні персонажі (диявол, відьма, привид, проява);
    5. Місце дії: закритий простір ─ ізольоване місто, будинок, родинна садиба тощо; відкритий простір ─ пейзаж руїни.
    6. Час: міфологізований, представлений як зв’язок багатьох поколінь; середньовічний колорит, що проектується на будь-який часовий відрізок.
    7. Кінцівка: Момент нарації співпадає з кінцівкою сюжетних подій художнього світу;
    8. Додаткові нараційні прийоми: анахронія ─ ускладнені часові відношення (переплетення часових площин). Використання пролепсисів (випереджаюча розповідь) й аналепсисів (згадування із запізненням про події, які передують вже досягнутому моменту історії). Використання прийомів „кончетто” ─ символічна інверсія образу на протилежний у рамках однієї сюжетної події.

    Романтичний модус
    1. Тип наративу: гносеологічний або ідеологічний
    2. Метод побудови наративу: „Проекція”. Джерела витворення достовірності художнього твору ─ літописи, цитування іноземних свідчень про історичну подію, факт чи персону, використання записів (чи псевдозаписів) судових актів тощо.
    3. Нарація: Першо- і третьоособова нарація. Домінує третьоособова нарація з використанням персонажної суб’єктивності. Прикметне чергування темпів нарації, використання сцен, резюме, нараторських коментарів.
    4. Герой: Герой з романтичною свідомістю (ознаки - прагнення здійснити винятковий вчинок, ситуація морального вибору, пожертва заради вищої мети, усвідомлення себе як частини родинної традиції). Фігурує образ чужинця (чужинки) ─ жінки-бранки, нареченого-іноземця, завойовника-чужинця тощо, з якими пов’язаний моральний вибір головного героя. Наявність помічника головного героя, дзеркальних образів або трансформованих образів-двійників.
    5. Місце дії: топоси (Європа або Азія), один з яких є маргінальним, інший ─ центральним. Протиставлення культурних світів Сходу і Заходу. Відкритий простір ─ цілий ряд сіл, міст, держав, які мусить пройти герой у пошуках своєї мети. Пейзаж-контраст або пейзаж-ілюстрація внутрішнього стану головного героя.
    6. Час: лінійний, з особливою увагою до предківських часів і традицій. Минуле ─ символ справжнього, правдивого й ідеального.
    7. Кінцівка: Момент нарації співпадає з кінцівкою сюжетних подій художнього світу;
    8. Додаткові нараційні прийоми: мовленнєве вираження суб’єктивної свідомості персонажа переплітається з різними наративними площинами (голосом наратора або інших персонажів). Використання сингулятивної розповіді (коли подія зображена стільки разів, скільки відбулася), ітеративної розповіді (коли один фрагмент змальовує кілька подій з погляду їхньої подібності). Ітеративна розповідь переважно пов’язана з голосом наратора-коментатора і транслює внутрішню ідеологічну настанову художнього твору. У романах зв’язку часів спостерігається зміщення і переплетення часових площин.
    Серед різних функцій історії в художньому творі письменник перехідного періоду переважно обирає історію як каркас (фрейм) для відтворення естетичних, етнічних чи етичних цінностей, що мають трансісторичний характер. Автор послуговується при цьому прийомами подвійного історизму, котрий, з одного боку, визнає взаємозумовленість минулого, теперішнього і майбутнього, з іншого ─ розглядає кожне історичне явище як самоцінне і неповторне, як унікальну реальність.
    Аналіз наративних моделей, які використовуються П.Загребельним і В.Шевчуком, дає повніше уявлення про можливості художньої комунікації в сучасній історичній прозі. Для сучасного українського історичного роману характерне поєднання рис традиційної оповідної моделі ХІХ століття з модерними прийомами впливу на рецепцію читача ─ часопросторовою грою, зміщенням центрів читацької орієнтації, урізноманітненням наративних масок й інтелектуальними іграми з читачем. Це призводить до подальшого ускладнення та філософічності історичних творів, а також до часткового зміщення у співвідношенні понять „вимисел─домисел” в бік вимислу.
    Здійснений у дисертаційному дослідженні аналіз дозволяє говорити про те, що експерименти Павла Загребельного та Валерія Шевчука з історичним минулим є не просто наслідком відносної творчої свободи, котра з’явилася у 60-70-х роках ХХ століття, але є відлунням глибинних процесів, що відбуваються у філософії історії, а відтак ─ і в її методології. Гіпотеза, припущення, спроби дехронологізації, моделювання „можливої” історії, контрфактичне моделювання, проекція усе це засоби, які використовують письменники наприкінці ХХ ст., щоб відтворити світ історії як джерело виникнення і функціонування іншої реальності.










    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

    1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. ─ К.: Факт, 2003. ─ 320 с.
    2. Александров О.В. Російське романтичне оповідання: Монографія. Одеса: Астропринт, 2000. 144 с.
    3. Александров О.В. Старокиївська агіографічна проза ХІ першої третини ХІІІ століття: Монографія. Одеса: Астропринт, 1999. 272 с.
    4. Александрова Л.П. Особенности жанра русского исторического романа. ─ Львов: Издательство Львовского университета, 1960. ─ 27 с.
    5. Александрова Л.П. Советский исторический роман: Типология и поэтика. ─ К.: Вища школа. Издательство при Киевском ун-те, 1987. ─ 160 с.
    6. Александрова Л.П. Радянський історичний роман. (Деякі питання теорії жанру). ─ К.: 1961. ─ 36 с.
    7. Александрова Л.П. Русский советский исторический роман и вопросы историзма литературы социалистического реализма: Автореф. дис. докт. филол. наук: 10.01.08 / АН УССР, Институт литературы им. Т.Г.Шевченко. ─ Киев, 1974. ─ 48 с.
    8. Андрусив С. Историческая романистика Романа Иванычука и ее место в развитии жанра: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.01.03 / АН УССР, Институт литературы им. Т.Г.Шевченко. ─ К., 1987. ─ 17 с.
    9. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова і література в школі. ─ 1987. ─ №8. ─ С.14-20.
    10. Астаф’єв О. Стилізація / Ніжинський державний педагогічний університет ім.. М. Гоголя, Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою. ─ Ніжин, 1998. ─ 49 с.
    11. Бабич С. Реінтерпретація готичної естетики // „Камінний господар” Лесі Українки та феномен середньовіччя. Рівне: Перспектива, 1998. С. 41-49.
    12. Бандура Г.О. Український роман 70-80-х років. Проблематика. Характери. Жанрові особливості: Автореф. дис. ...канд. філол. наук: 10.01.02., Київський ун-т ім. Т.Шевченка. ─ К., 1993. ─ 27 с.
    13. Баран Є.М. Українська історична проза другої половини ХІХ ─ початку ХХ ст. і Орест Левицький: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.02 / НАНУ, Інститут літератури ім.. Т.Г. Шевченка. ─ К., 1994. ─ 17 с.
    14. Барт Р. S / Z. ─ М.: РИК «Культура». Издательство «Ad Marginem”, 1994. ─ 303 с.
    15. Барт Р. Мифологии. Пер. с фр., вступ. ст. и коммент. С.Н. Зенкина. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1996. 312 с.
    16. Батай Ж. Литература и Зло: Эмили Бронте. Бодлер. Мишле. Блейк. Сад. Пруст. Кафка. Жене / Н.В. Бунтман, Е.Г. Домогацкая (пер. с фр., послесловие и коммент.). ─ М., Издательство МГУ, 1994. ─ 166 с.
    17. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. М.: Издательство „Художественная литература”, 1965. 528 с.
    18. Бахтин М.М. Тетралогия. М.: Издательство „Лабиринт”, 1998. 608с.
    19. Беньямін В. Вибране / Пер. з нім. Ю.Рибачук, Н.Лозинська. Львів: Літопис, 2002. 214 с.
    20. Берегуляк А. Магічний реалізм та літературний міф зцілення чи панацея у постколоніальному контексті? („Дім духів” Ісабель Альєнде та „Дім на горі” Валерія Шевчука) // Сучасність. ─ 1993. ─ №3. С. 67-75.
    21. Бєляєва Н. Історична проза Валерія Шевчука в інертекстуальному аспекті // Слово і Час. ─ 2001. ─ №4. С. 58-64.
    22. Бєляєва Н. Світовий обшир „мисленного дерева” // Слово і Час. 2002. №4. С. 76-78.
    23. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму у 2-х частинах. ─ К.: Видавництво Київського інституту „Слов’янський університет”, 1998. Ч. 2: Ейдетика. 110 с.
    24. Бондар А. Стадія ламання” М.Рильського (19291934): спроба дискурсивного аналізу // Наукові записки. Том 4. Філологія. К.: Видавничий дім МК Academia”, 1998. С. 6063.
    25. Борцова Т. Крізь призму художнього сну (повість „Дерево пам’яті” Валерія Шевчука) // Слово і Час. ─ 1999. ─ №8. ─ С. 70-72.
    26. Брокмейер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы // Вопросы философии. 2001. №3. С. 29-42.
    27. Булах Д.В. Зауваги до проблеми жанру історичного роману // Актуальні проблеми вивчення теоретико-літературознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах: Матеріали всеукр. наук.-практ. конференції, 9-11 листопада 1995 р. / Рівн. держ. пед. ін─т. ─ Рівне, 1995. ─ С.28─29, 38─39.
    28. Бутрин М.Л. Історія України в українському красному письменстві: Матеріали до бібліографічного покажчика. ─ Львів: „Фенікс”, 1995. ─ 112 с.
    29. Бютоp М. Роман как исследование. ─ М.: Изд-во Моск. ун-та, 2000. ─ 191 с.
    30. Вайнштейн О.Б. Сопротивление теории или эстетика чтения // Вопросы литературы. ─ М., 1990. ─ №5. ─ С.88─93.
    31. Ванслов В.В. Эстетика романтизма. ─ М.: „Искусство”, 1966. ─ 404 с.
    32. Варфоломеев И.П. Типологические основы жанров исторической романистики: (Классификация вида). ─ Ташкент: Фан, 1979. ─ 168 с.
    33. Виноградов В.В. Проблема образа автора в художественной литературе // Виноградов В.В. О теории художественной речи. ─ М.: „Высшая школа”, 1971. ─ С.105─121.
    34. Воробьёва О.П. Лингвистические аспекты адресованности художественного текста (одноязычная и межъязыковая коммуникация): Автореф. дис. док. филол. наук: 10.02.19 / Московский ордена Дружбы народов государственный лингвистический университет. ─ М., 1993. ─ 38 с.
    35. Гейзінга Й. Homo Ludens / Пер. з англ.. О. Мокровольського. ─ К.: Основи, 1994. ─ 250 с.
    36. Геник-Березовська З. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм. / Ред. рада: В.О. Шевчук та ін. ─ К.: Видавництво „Гелікон”, 2000. ─ 368 с.
    37. Герасименко Н. У пошуках романтичного ідеалу (сучасна традиційна українська лірико-романтична проза) // Слово і Час. ─ 2000. ─ №8. ─ С. 66-70.
    38. Гончарова Е.А. Образ автора как внутренний смысло- и стилеобразующий центр художественного текста // Гончарова Е.А. Пути лингвистического выражения категорий «автор-персонаж» в художественном тексте. ─ Томск: Издательство Томского университета, 1984. ─ 150 с.
    39. Гоpнятко-Шумилович А.Й. Боротьба за "автентичну людину" (Проза Валерія Шевчука як віддзеркалення екзистенціалізму). ─ Львів: Каменяp, 1999. ─ 48 с.
    40. Гоpнятко-Шумилович А. "Другий план" розповіді і його джерела у прозі Валерія Шевчука. ─ Львів: Каменяp, 1999. ─ 18 с.
    41. Горнятко-Шумилович А. Твори Валерія Шевчука як різновид химерної” прози / Львівський державний університет ім. І. Франка. Львів: Каменяр, 1999. 34 с.
    42. Гоголь Н.В. Гетьман // Собрание сочинений в восьми томах. Т.1. ─ М.: Издательство «Правда», 1984. ─ С.322-366.
    43. Гоголь Н.В. Тарас Бульба // Собрание сочинений в восьми томах. Т.2. М.: Издательство „Правда”, 1984. С. 29-146.
    44. Горні К. Страх перед жінкою. Спостереження щодо специфіки страху чоловіків і жінок перед протилежною статтю // Незалежний культурологічний часопис „Ї”. ─ 2003. ─ №27. ─ С. 24-36.
    45. Городнюк Н.А. Знаки необарокової культури у творчості Валерія Шевчука: компаративні аспекти: Автореф. дис. ...канд. філол. наук: 10.01.05: Дніпропетровський національний університет. ─ Дніпропетровськ, 2003. ─ 20 с.
    46. Грабович Г. Кохання з відьмами // Критика. ─ Число 2 (4), 1998. ─ С.19-24.
    47. Гундорова Т. Femina Melancholica: cтать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. Київ: Критика, 2002. 272 с.
    48. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. ─ Львів: Літопис, 1997. ─ 297 с.
    49. Даниленко В. У пошуках демонічної жінки (архетип Аніми в пізніх повістях Валерія Шевчука) // Слово і Час. ─ 2000. ─ №2. С. 21-24.
    50. Денисов Г. Як жили лаврські побожні ченці. Харків-Київ: Державне видавництво Пролетар”, 1930. 54 с.
    51. Дзюба І. Найстрашніше самі документи історії” // Слово і час. 2000. №1. С. 67-68.
    52. Донченко Л.О. Художня модель національної ідентичності в прозі Валерія Шевчука. Автореф. Дисканд.філол.наук: 10.01.01 укр. літра / НАН України. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К.: 1999. 16 с.
    53. Дончик В.Г. Осмислювати історію ─ дбати про майбутнє // Істина ─ особистість: Проза Павла Загребельного. Літературно-критичний нарис. ─ К.: Радянський письменник, 1984. ─ С.156-194.
    54. Дорогова Н.А. Исторический роман в европейской литературе ХIX в.: К проблеме развития жанра // Проблемы прогрессивной литературы Запада XVIII-XIX вв. ─ Пермь: Издательство Пермского университета, 1972. ─ С.85-97.
    55. Євхан Н. Фольклорно-міфологічні моделі у прозі Валерія Шевчука (типологічний аспект) // Слово і Час. ─ 2003. ─ №5. ─ С. 70-76.
    56. Єфремов С.О. Історія українського письменства / Худож. оформл. В.М. Штогрина. ─ К.: „Феміна”, 1995. ─ 688 с.
    57. Женетт Ж. Повествовательный дискурс // Женетт Ж. Фигуры: В 2т. / Пер. с фр. Перцовой Н. ─ М.: Издательство им. Сабашниковых, 1998. ─ Т.2. ─ С.60-280.
    58. Жулинський М. ...і сповіщає нам голос трави // Шевчук В. Дім на горі. ─ К., 1983. ─ С.470-486.
    59. Жулинський М. Павло Загребельний // Слово і Час. ─ 1999. ─ № 8. ─ С.57.
    60. Забужко О. С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. ─ Київ: „Абрис”, 1997. ─ 144 с.
    61. Загребельний П.А. Думки нарозхрист. 1991-1997. К.: Видавничий дім КМ Academia”, 1998. 130 с.
    62. Загребельний П. Євпраксія: Роман. ─ К.: Дніпро, 1980. ─ С.5-269.
    63. Загребельний П.А. Неложними устами: Статті, есе, нариси. К.: Рад. письменник, 1981. 479 с.
    64. Загребельний П.А. Первоміст // Твори. В 2-х т. Т.ІІ: Смерть у Києві; Первоміст: Романи. К.: Дніпро, 1984. С. 424-662.
    65. Загребельний П.А. Смерть у Києві // Твори. В 2-х т. Т.ІІ: Смерть у Києві; Первоміст: Романи. К.: Дніпро, 1984. С. 5-422.
    66. Загребельний П.А. Я, Богдан (Сповідь у славі). ─ К.: Дніпро, 1980. ─ 568 с.
    67. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство: Посібник. ─ К.: „Академвидав”, 2003. ─ 392 с. (Альма─матер)
    68. Зверев А. Дворец на острие иглы. Динамика романа в мировой литературе // Новый мир. 1985. №9. С.237-253.
    69. Зінченко В.Г. А. Їрасек і В.Скотт (до питання про типологію історичного роману) // Іноземна філологія. ─ Львів: Вища школа. Видавництво при Львівському університеті, 1974. Вип. 34. ─ С.130-135.
    70. Златар А. Автобиография глазами исследователей средневековья // Автоинтерпретация: Сборник статей / Под ред. А.Б.Муратова и Л.А.Иезуитовой. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1998. С.33-54.
    71. Золтаи Д. Между „готикой” и „Ренессансом” / Этос и аффект: История философской музыкальной эстетики от зарождения до Гегеля. М., Прогресс, 1977. С.149-151.
    72. Ильин И. Постмодернизм: Словарь терминов. - М.: Интрада, 2001. ─ 384 с.
    73. Іваничук Р.І. Мальви // Твори: В 3 т. Т.І. / Передм. В.Яворівського. ─ К.: Дніпро, 1988. ─ С. 383-615.
    74. Іваничук Р.І. Манускрипт з вулиці Руської // Твори: В 3 т. Т.І. / Передм. В.Яворівського. ─ К.: Дніпро, 1988. ─ С.177-381.
    75. Ильин И.П. Постструктурализм; Деконструктивизм; Постмодернизм. ─ М.: Интрада, 1996. ─ 255 с.
    76. Ільницький М.М. Людина в історії. ─ К.: Дніпро, 1989. ─ 356 с.
    77. Капленко О. Наратив як модель світу: структурна побудова і проекція на художній текст // Слово і Час. ─ 2003. ─ №11. ─ С.10-16.
    78. Карасик В.И. О типах дискурса // Языковая личность: институциональный и персональный дискурс: Сб. науч. Тр. ─ Волгоград: Перемена, 200. ─ С.5-20.
    79. Кейда Ф. З відстані століть (Коліївщина в романі Ю.Мушкетика „Прийдімо, вклонімося...”) // Слово і Час. ─ 1999. ─ №3. ─ С. 51-55.
    80. Кириленко Н. Богдан Хмельницький як історична особа і художній персонаж у літературі ХХ ст. (За творами П. Загребельного та Л. Костенко) // Філологічні науки: Зб. наук. праць. ─ Суми, 1998. ─ С.131-137.
    81. Кирюшко Н. Моделювання химерного світу // Слово і Час. ─ 2001. ─ № 5. ─ C.45-54.
    82. Кичигин В.П. Словесно-художественные формы выражения авторского сознания (некоторые теоретические и исторические аспекты) 10.01.08. ─ теория литературы. Автореф. дисс.канд. филол. наук., АН УССР. Институт литературы им. Т.Г.Шевченко. ─ К, 1982. ─ 25 с.
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины