ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ : ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ ВЕРСИИ ПРОБЛЕМЫ ОДИНОЧЕСТВА В СОВРЕМЕННОЙ ЖЕНСКОЙ ПРОЗЕ



  • Назва:
  • ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ
  • Альтернативное название:
  • ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ ВЕРСИИ ПРОБЛЕМЫ ОДИНОЧЕСТВА В СОВРЕМЕННОЙ ЖЕНСКОЙ ПРОЗЕ
  • Кількість сторінок:
  • 187
  • ВНЗ:
  • ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА
  • Рік захисту:
  • 2004
  • Короткий опис:
  • НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
    ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

    На правах рукопису


    Карабльова Ольга Володимирівна


    УДК 821.161.2 —3.09

    ХУДОЖНІ ВЕРСІЇ ПРОБЛЕМИ САМОТНОСТІ
    У СУЧАСНІЙ ЖІНОЧІЙ ПРОЗІ


    Спеціальність 10.01.01 — українська література

    Д И С Е Р Т А Ц І Я
    н а з д о б у т т я н а у к о в о г о с т у п е н я к а н д и д а т а
    ф і л о л о г і ч н и х н а у к




    Науковий керівник —
    кандидат філологічних наук, доцент
    Н.В.Зборовська



    Київ — 2004








    ЗМІСТ


    ВСТУП........................3
    РОЗДІЛ 1. СИМВОЛІСТСЬКА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ САМОТНОСТІ
    У ПРОЗІ ГАЛИНИ ПАГУТЯК........................................................23
    1.1. Химерна комунікація та містифікований діалогізм як
    спосіб організації художнього тексту...................................24
    1.2. Провідні мотиви та архетипні образи на означення
    різних форм екзистенційної самотності...............................32
    1.3. Пошуки істинної мови —мови серця”:
    мовна універсалізація............................................................69
    РОЗДІЛ 2. ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКЕ ВИРАЖЕННЯ САМОТНОСТІ
    У ПРОЗІ ОКСАНИ ЗАБУЖКО........................................................75
    2.1. Мотиви тілесності та сексуальності.......................................76
    2.2. Демонічні мотиви та самотність гріховна..............................95
    2.3. Художні особливості жіночого письма О.Забужко...............107
    РОЗДІЛ 3. РЕАЛІСТИЧНЕ ЗОБРАЖЕННЯ САМОТНОСТІ У ПРОЗІ
    СОФІЇ МАЙДАНСЬКОЇ.....................................................................118
    3.1. Зовнішня самотність” як результат соціальної
    катастрофи у бутті героїв....................................................119
    3.2. Зовнішня самотність” як результат національної
    катастрофи у бутті героїв.........................................................132
    3.3. Ремінісцентні мотиви як провідна риса
    інтелектуального письма С.Майданської...............................148
    ВИСНОВКИ.............................................................................................................156
    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................169









    ВСТУП


    Феномен самотності — характерна складова феномену людського існування. Його дослідження займає важливе місце у кордоцентричній” традиції української філософської класики. Так філософія серця” Памфила Юркевича вказує на первинність емоційно-почуттєвого фактору в українській психіці, внаслідок якого виникає відносне уникання об’єктивного світу, оскільки почуття — це внутрішнє явище, найменш пов’язане із зовнішнім світом [254]. Дмитро Чижевський наголошує на рисах психологічного складу українця”, виділяючи серед них емоціоналізм та індивідуалізм, який може вести до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма” [235, с.19]. На основі кордоцентризму специфічною українською рисою Микола Шлемкевич вважав втечу від життя у власну душу. Аналізуючи феномен Григорія Сковороди, він приходить до думки про поширений психологічний тип української людини, означаючи його сковородянською людиною” [240, с.20-21]. У творчості Г.Сковороди дійсно актуалізується розуміння позитивного смислу самотності як свідомого усамітнення заради одухотворення, заради глибинної комунікації з Богом.
    Для індивідуальної та національної екзистенційності українців характерний, на думку О.Кульчицького, стиль прихованости” як однієї з можливих реакцій на тиск історичної дійсності, що обумовлює послаблення європейської екстраверсії”, європейського бажання володіти назверхнім світом” та виражається наслідком віддалености України від осередків європейського духу” [110, с.58].
    Представники європейського філософського екзистенціалізму самотність вважають фундаментальною ознакою екзистенції. Прибічники атеїстичного екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А.Камю, М.Гайдеггер) усвідомлення самотності пов’язують з абсурдністю людського буття. Так смисл екзистенції в дослідженні Сартра полягає в приреченості людини бути вільною і самотньо нести на своїх плечах всю ношу світу, коли вибір моральності, як загалом будь-який інший духовний вибір, означатиме не що інше, як радикальний вибір автономії [191]. На шляху пошуку автентичності, специфічності людського існування феномен самотності співвідноситься з феноменом спілкування, що ґрунтується на взаєморозумінні. Для прибічників релігійного екзистенціалізму (К.Ясперс, М.Бердяєв) екзистенція спрямована до трансцендентного, надособистісного, тому самотність людини у пограничній” ситуації є передумовою осягнення Бога як трансцендентного, надособистісного.
    У руслі екзистенціалістської традицій філософії ХХ ст. феномен самотності досліджується у сучасному українському філософському дискурсі. Так, Назіп Хамітов дає таке визначення самотності: „Це екзистенційна ситуація людського буття, у межах якої відбувається зовнішнє чи внутрішнє відокремлення людей. Самотність є результатом колізій комунікації.
    Самотність виражає буття людини самої по собі, яке наповнене стражданням в результаті відчуження від себе та роду, втрати та пошуку самототожності, а тому є надзвичайно екзистенційно напруженим станом і ситуацією” [229, с.14]. Вчений зазначає, що самотність проявляється як нудьга, яка свідчить про втрату людиною повноти буття. Але самотність як нудьга рано чи пізно переходить у більш глибокий і безвихідний стан — тугу. Туга породжує байдужість. Цей стан яскраво змалював Франц Кафка: вона безформна, сліпа навалиться на тебе, вириваючи з твоєї горлянки крик відчаю, примушує розхитуватися, сидячи на постелі, і кусати пальці, і бачити в ближньому своєму, в сусідові ворога, <> робить людину байдужою щодо себе і собі подібних та їх страждань” [34, с.632]. Відчай, за Н.Хамітовим, — це стан межової самотності і безвихідності. Самотність, породжена відчаєм, концентрує в собі безвихідь. Н.Хамітов розрізняє зовнішню самотність та внутрішню, або ж — екзистенційну. Перший різновид самотності є наслідком обставин, що переходять в життя людини ззовні і „є результатом випадкової суперечливості людини і соціального середовища. Зовнішня самотність є передусім результатом випадку — катастрофи, що фізично відокремлює людину від загалу, викидаючи її за межі соціуму” [229, с.66]. При психологічному відстороненні людини самотність виникає як „результат суперечності людини з собою, яка веде до втрати та пошуку самототожності і вже на цій основі суперечності людини і суспільства” [229, с.6]. Н.Хамітов вважає, що „зовнішня самотність долається виходом до нового кола спілкування, внутрішня лише самозаміною, опануванням новими формами самототожності. Вихід за межі зовнішньої самотності може відбуватися завдяки загальним психологічним рекомендаціям; внутрішня самотність не підвладна ніяким загальним рекомендаціям, вихід із її простору та часу є завжди унікальним і потребує неповторного творчого зусилля” [229, с.67]. Другою фундаментальною причиною внутрішньої самотності Н.Хамітов вважає поділ людства на дві статі чоловічу й жіночу, тому об’єднання чоловіка та жінки може бути результатом природної сумісності, коли „всі опуклості чоловічого духу поєднуються з усіма увігнутостями жіночої душі, жіночий дух проникає у чоловічу душу. Все це породжує щось подібне до моноліту, повернення до буття єдиної істоти, тої, яку давньогрецька культура та міфологія називала андрогином” [231, с.66]. Тут варто згадати концепцію К.Г.Юнга про архетипну сутність чоловічого та жіночого. У психічній субстанції чоловіка Юнг виявляє „аніму”, а в психічній субстанції жінки „анімуса”. Цей архетип завжди символізує комплементарну (взаємодоповнювальну) частину психічної субстанції, яка стосується протилежної статі, і відображає як наше ставлення до цього аспекту душі, так і переживання людиною всього того, що пов’язане з діалогом двох статей. Аніма та анімус — це уявлення про іншу стать, яке людина зберігає в собі. За допомогою когось „іншого” людина переживає не лише власну тінь, а й контрасексуальні (ті, що стосуються іншої статі) елементи. Оперуючи термінами К.Г.Юнга, можемо стверджувати, що міфічний образ андрогина зумовлюється сублімацією, повним співпаданням „анімуса” та „аніми”, тілесної єдності та еротичного єднання чоловічого й жіночого начал.
    У психологічному дискурсі самотність досліджується різносторонньо. Зокрема виявляються негативні наслідки самотності — через прояв таких психологічних тенденцій, як нарцисизм, манія величі, ворожість. Основними структурними елементами самотності постають фактор страху, депресії, відчуження, комплекс вини. На думку Еріха Фромма, чоловік та жінка усвідомили свою виокремленість і різницю та залишались чужими до того моменту, поки не навчилися любити один одного. Усвідомлення відчуженості стало джерелом сорому, відчуттям провини і тривоги. Він зазначає, що найглибша потреба людини — це подолання своєї відчуженості, звільнення з полону самотності. Абсолютна неможливість зробити це веде до божевілля. Е.Фромм називав різні шляхи подолання самотності: „...Відповіді існували і існують різні: культ тварин, людські жертвопринесення, військові завоювання, розкіш та вседозволеність, аскетизм та всепоглинаюча праця, художня творчість та любов до Бога, любов до людини. Відповідь великою мірою залежить від ступеня рівня самосвідомості індивіда” [221, с.115].
    Переживання самотності як цивілізаційної проблеми формує й інші методологічні підходи у вивченні цього явища, зокрема: феноменологічний підхід (Карл Роджерс), соціологічний (К.К. Боумен, Д. Рісмен, Ф.І. Слейтер) тощо. Найяскравішою рисою самотності є специфічне заглиблення у власну самосутність. «Самотність є знак моєї «самості», — вона повідомляє мені, хто я такий у цьому житті. Виділення феноменального і когнітивного елементів як складових самотності приводить до розуміння того, що самотність — особлива форма самосприйняття, гостра форма самосвідомості” [188, с.27]. На противагу ізоляції, яка є об’єктивною, зовнішньо зумовленою, самотність — це не лише суб’єктивне психічне переживання. Також необхідно враховувати контекст переживання самотності. Багато людей відчувають муки самотності не в ізоляції, а в певній спільноті, наприклад, в сім’ї, серед друзів тощо.
    Щодо феномена самотності у культурології, то він найчастіше потрактовується як гостро суб’єктивне, індивідуалізоване унікальне переживання, пов’язане з цивілізаційними процесами, а останнім часом — у полі дії синергетичної теорії — з космогенезом і етногенезом загалом. Тут найчастіше говорять про чотири основних виміри самотності: 1) космічна самотність; 2) культурна; 3) соціальна; 4) міжособистісна. Характеризуючи кожний тип самотності, дослідники зазначали, що для космічної властиве: а) прагнення людини співвіднести себе з природою й космосом; б) відчуття охоплення містикою, наближення до Бога, до глибин буття; в) залучення до великих історичних стратегій, віра в унікальність долі. Культурний вимір самотності має такі характеристики: а) іммігрантське відчуження в культурі; б) відчуження від культури в світі технократії; в) культурна аномія, тобто розпад, хаотичність. Нарешті соціальний вимір самотності характеризують вигнання, остракізм, неприйняття, відставка. Вимушеним формам самотності протистоїть бажане усамітнення, пустельництво, аскетична форма релігійно-містичного сакрального подвигу заради духовного збагачення.
    Науково-технічний прогрес та науково-технічна революція, несучи людям різноманітні зручності у першу половину нашого століття, принесли й різні форми відчудження. На цивілізаційному шляху людина втратила природну комунікативність, що привело до її виокремлення з цілого, тобто такого роду самотність стає наслідком цивілізаційних процесів.
    Проблема самотності — це не лише філософська, психологічна і культурологічна проблема, вона — улюблена проблема митців. У творчості українських класиків — Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, а також у творчості письменників-модерністів М.Хвильового, В.Винниченка, М.Куліша та ін. — ця проблема знайшла своє глибинне усвідомлення. Для модерної української прози мотиви екзистенційної відокремленості творчої особистості є особливо характерними.
    Сучасна літературна ситуація в Україні характеризується активізацією жіночої творчості та інтелектуального жіночого дискурсу. Аналітичний дискурс художньо-образного та світоглядного конструювання жіночості у сучасних посттоталітарних обставинах виявляється одним із провідних підходів до ідентифікації національної специфіки культури та літератури.
    Якщо порівнювати твори чоловіків і жінок, — писала Соломія Павличко, — то дисбаланс зображень і уявлень одне про одного і взаємне невдоволення одне одним видадуться очевидними. Більше того, можна сказати, що в українській літературі вже декілька років точиться невидима з першого погляду боротьба або війна статей” [146, с.186]. Переживання самотності як фундаментальної ознаки екзистенції сучасного порубіжжя тісно пов’язане з модерною ситуацією українського ХХ століття загалом. Адже формування посттоталітарної української літератури відбувається разом з перепрочитанням творчості жінок-письменниць минулого порубіжжя. Нинішня ситуація, — як зазначає В.Агеєва, — відрізняється від попереднього рубежу століть уже тим, що маємо чільну традицію, а відтак і матеріал для саморефлексії” [1, с.307]. Зацікавлення реальністю, вербалізованою жінками-авторами, обумовило те, що специфічним постколоніальним синдромом модерного вітчизняного літературознавства став філософсько-психологічний аналіз гендеру.
    Гендер як цілісна філософсько-теоретична концепція пов’язаний з осмисленням подвійної природи статі всупереч традиційному монізму. Традиційна концепція статі пов’язана з біологією. Гендер на відміну від природної даності конструюється з допомогою мовлення і являє собою набір соціокультурних рис, які закріплюються чоловічою та жіночою поведінкою. Модерність цієї методології пов’язана з тим, що деконструюється традиційне уявлення, нібито гендер однобічно формується з природи статі, що гендерні риси мають природне походження і на природній основі розвиваються і модифікуються у суспільстві. Всупереч природньому детермінізму, гендерна методологія виходить з того, що людськість” народжується у культурному середовищі, а культурний феномен статі розглядається як конструкт біологічної та соціокультурної амбівалентності. Гендерна проблема пошуку ідентичності суб’єкта виявляє маскулінність, фемінність та андрогінізм як певні психологічні орієнтації, що притаманні обом статям. На цій основі розхитується традиційний стереотип про жіночість та мужність як характеристики, що нібито успадковуються лише із природних особливостей статі. Теорію гендеру розробляли: Кейт Міллер, Суламіф Фейєрстоун, Д. Гілліган, Герман Грір, Роберт Конел, Г.Гарфінкель та ін. Загально-теоретичні питання, пов’язані з ґендерною проблематикою, активно дискутуються в сучасній українській філософії, соціології та літературознавстві. Так, Надія Гапон вважає, що для творення нової гендерної культури у сучасному українському суспільстві важливим стає усвідомлення чоловічої та жіночої суб’єктивації в різних культурних епохах та проблематика актуального гуманітарного напрямку — гендерні дослідження [33].
    Основним теоретичним питанням гендерної теорії у кінці ХХ століття (на відміну від концепції екзистенціалістської суб’єктивності Сімони де Бовуар, яка не актуалізувала фемінну специфічність текстуального творення) стає проблема специфіки жіночої суб’єктивної репрезентації в різноманітних текстуальних практиках, епістемологія літературної критики — андроцентричної (яка вивчає особливості письма авторів-чоловіків) та гіноцентричної (яка вивчає письмо жінок-авторок). Специфічним досягненням гендерної методології стає розгортання фемінної антропології, яка орієнтована на порівняльний аналіз взаємовідносин між стилістикою чоловічої та жіночої суб’єктивації.
    Найактуальнішим питанням гендерного підходу в літературознавстві стає питання про специфіку жіночих типів дискурсу, письма та тексту. Перегляд висунутих раніше теоретичних засад гендерної критики художнього тексту здійснюється в цей період на основі осмислення філософської концепції тексту Ролана Барта [8; 9; 10] та філософської концепції письма Жака Дерріди [51; 52]. Оперативним терміном гендерного літературознавства стає „жіноче письмо”, провідною проблемою — його ідентифікація та доведення його специфічності. Проводяться пошуки методологічних підходів щодо ідентифікації жіночого письма.
    Жіноче письмо за своїми структурно-значеннєвими ознаками протистоїть чоловічому як неієрархізоване, позбавлене традиційних бінарних текстових опозицій. У потрактуванні жіночого тексту як такого гендерна критика 90-х років приходить до висновку, що внаслідок конструювання жіночості текстова структура постає як фундаментальне утвердження еротичності. Ж.Дерріда активно використовує у сучасному філософуванні поняття фемінності та фемінний” стиль письма: як певний спосіб ставлення до реальностей. Фемінні текстові практики на його думку, спрямовані на те, щоб потіснити домінування чоловічого способу мислення в культурі”. Фемінний стиль письма — це пошуки повернення до пралогічного дискурсу допатріархального мислення. Він випливає з феноменальності материнства, а також дорівнюється своєю тілесністю, чутливістю до чутливості дитини, світ якої не можна відтворити цілісно, адже це світ окремих об’єктів, світ без ієрархій.
    Ж. Дерріда вважає, що прикметною властивістю фемінного тексту є його деконструктивізм: поруйнування фалоцентричної культури у фемінному тексті йде шляхом заглиблення у неієрархізовані досемантичні та досимволічні напластування значень, якими опікується хіба що підсвідоме й повернення яких у сферу свідомості — властиво жіноча спроможність, оскільки жінка орієнтована на посвяченість у таємниці, вона є давнім символом тілесності й хаосу та підсвідомих імпульсів у культурі на відміну від чоловічого комплексу упорядкованості та зосередженості на духовному як превалюючому у бутті.
    Домінуючим жіночим письмом у художніх стратегіях західної гендерної критики визнається дискурс зізнання (сповідальності). Так вважають Елейн Шовалтер („Жіноче божевілля. Жінки, божевілля і англійська культура, 1830-1980”, 1985), Сандра Гільберт і Сюзан Губар („Божевільна на горищі: жінка-письменниця і літературне уявне в ХІХ столітті”, 1979). Історія жіночого у даному випадку постає як історія сексуальності. Сексуальна сповідь жінки — це вихід у простір соціально-культурної ідентифікації жіночого бажання, шукання позитивних перетворень у всіх сферах людської життєдіяльності.
    Радикальне крило гендерної методології складає фемінізм, теоретичні обгрунтування якого викладені у працях: Кейт Міллет („Сексуальна політика”, 1970), Сюзан Браунміллер („Супроти нашої волі: чоловіки, жінки і згвалтування”, 1975), Андреа Дворкін („Порнографія: чоловіки володіють жінками”, 1981), Андрієнн Річ („Про народження жінки: материнство як досвід та інституція”, 1976), Мері Далі („Gyn/Ecology: метаетика радикального фемінізму”, 1978) та ін. Всі вони максимально перебільшують суперечності чоловічого й жіночого, фокусують увагу на зіткненні, боротьбі маскулінної культури й фемінної тощо.
    Значним був внесок Юлії Крістевої у розвиток гендерної методології. Особливої популярності набула її книга „Історія любові” (1983), де феномен любові аналізується з гендерних позицій. Вона ж проголосила конотацію жіночого як материнського та виробила підходи до виявлення материнського письма у фемінних текстах. Концепції генотексту та ”материнської мови” як прадавньої архаїчної системи мислення та вираження покликана висвітлювати специфічні риси — невербальні можливості тексту, які вона вважає найхарактернішими ознаками фемінного стилю письма, і до яких фактично закликає повернутися. Еріх Нойманн вбачає материнське письмо не лише у фемінних текстах і культурах, а поширює його сутність на ознаки творчості взагалі, незалежно від статі. Він твердить, що в основі творчості як людської специфічності лежить архетипний жіночий принцип: „Він виявляється і всевідтворюючим аспектом природи, і перебуваючим у безсвідомому творчим джерелом, з якого в процесі історії людства народилась свідомість, і з якого, у всі часи і у всіх людей, піднімаються все нові психічні змісти, які, поширюючись, активізують і збагачують життя індивідуума та суспільства” [143, с.103]. Е.Нойманн подав психоаналітичне обгрунтування ролі жіночого (материнського) архетипу в процесі творчості.
    Значні здобутки гендерної методології пов’язані з адаптацією до психоаналізу. Значимість психоаналізу для гендерної методології у класичній (фройдівській) формі та посткласичній (передусім лаканівський) полягає в тому, що психоаналітичний дискурс так само як і гендерний тип дискурсу, є викликом класичним концепціям уніфікованого й самопрезентованого суб’єкта традиційної філософської раціональності. Фройдизм і постфройдизм дають можливість для обгрунтування феномена гендерно-сконструйованої суб’єктивності, що поділена на параметри „жіночого” чи „чоловічого” в умовах патріархальної культури. Заслугою Зигмунда Фройда в розробці теорії гендеру вважають: 1) введення в сучасну культуру феномена жіночості; 2) асоціювання жіночого з неусвідомленим; 3) концепція неусвідомленого як гетерогенного та амбівалентного; 4) обґрунтування особливостей гендерних розподібнень у дитячій ідентичності; 5) поняття сексуальної гендерної асиметрії; 6) аналіз сексуальної перверзії стосовно гендера, передусім її переваги; 7) концепція едипового комплексу як коду психоаналітичної інтерпретації; 8) анатомію жіночої сексуальності через аналіз нарцисизму, істерії та мазохізму.
    На основі застосування психоаналізу на Заході було проведено низку гендерних досліджень, як то: „Жіноча сексуальність: Жак Лакан і Eсole Freudienne” (1982) Джуліет Мітчел; „Відтворення материнства: Психоаналіз і соціологія гендера” (1978) Ненсі Чодоров; „Знову народжена жінка” (1972) Елен Сіксу та Катрін Клеман; „Таємниця жінки: Жінка в письмі Фрейда” (1980) Сари Кофман; „Основи любові: Психоаналіз, фемінізм і проблема домінації” (1982) Джесики Бенджамен; „Зваблення дочки: фемінізм і психоаналіз” (1982) Джейн Геллоп; „Інтерпретація плоті: Фрейд і фемінність” (1992) Терези Бреннан; „У передчутті видимого світу” (1996) Кайа Сілверман, „Жіноча сексуальність та еротичне переживання” (1998) Наталі Шайнесс, „Значення сексуальності в працях З.Фрейда” (1998) Бернда Ніцшке та ін.
    Гендерна методологія балансує в діапазоні від ідеї створення жіночої контркультури — до обгрунтування жіночої маргінальності та її вивільнення в просторі літератури. Однією з тенденцій сучасних досліджень є виведення у центр гуманітарних наук аналізу маргінальності жінки, жіночого письма. Так, німкеня Зільвія Бовеншен у книзі „Імагіноване жіноче начало” (1979) писала: „Таким чином жінки, якщо вони намагаються активно втручатися в культурний процес, ніколи не вибираються із зон, пов’язаних із небезпекою дилетантизму, і саме тому, як вважає Шіллер, що в їх природі не закладено важливих компонентів, конституюючих художній геній. Подолання інституційних, теоретико-поетичних та когнітивних перешкод нічого б тут не змінило” [18, с.347].Це власне явний перехід на позиції Отто Вейнінгера („Стать і характер: Принципове дослідження”) з його наголошуваною жіночою залежністю та культурологічною маргінальністю. Паралельно до цього, обґрунтовується значимість маргінального. Так, аналізуючи фемінну модель високої модерної культури у творчості О.Кобилянської та Лесі Українки, Тамара Гундорова виявляє ситуацію відокремленості нової жінки” як ситуацію культуротворчу : Меланхолія і сум стають способом ідентифікації модерної жінки, народженої в епоху fin de siècle. Остання прагне перебороти владу біології, підтримуваної патріярхальною культурою, і бореться за право бути культурною героїнею” [47, с.227].
    Гендерний літературний критицизм існує сьогодні як результат накладання кількох стратегій аналітики: структуралістської, постструктуралістської, культурно-соціологічної, психоаналітичної. Звідси й методологічна база є надзвичайно урізноманітнена приналежністю до різних шкіл літературознавства. Найбільш продуктивними виявились постструктуралістські концепції 80-90-х років ХХ століття. Вони звернені до обгрунтування специфіки жіночої свідомості та жіночої мови, письма й літератури в цілому. Основною проблемою постструктуралістського дискурсу є проблема жіночої суб’єктивності. Найчастіше визначення структури жіночої суб’єктивності здійснюється через категорію „інакості” або шляхом вибудови власної унікальної жіночої типології.
    Радикальною формою гендерної літературної критики стала гінокритика. Сам термін введений Е.Шовалтер. Гінокритика передбачає побудову критики поза залежністю від чоловічого дискурсу, тобто конструює окрему традицію жіночого письменства. Метою її є утворення гендерної теорії ідентифікації особистості поруч із соціальною, культурною, етнічною тощо.
    В Україні гендерна критика представлена найяскравіше студіями Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Соломії Павличко, Ніли Зборовської, Ірини Жеребкіної, Оксани Забужко, Вікторії Суковатої, Наталі Блохіної та ін. Поруч із літературознавством розвиваються в Україні й інші напрями таких досліджень, як то: у сфері історії (Л.Смоляр), культурології (І.Лебединська, О.Луценко), соціології (Н.Лавріненко, В.Гайденко, М.Титова), економіки (Т.Журженко), психології (К.Храмченко) екофемінізму (К.Карпенко), філософії (В.Татарінцева, Н.Хамітов) тощо.
    Щодо творчості Оксани Забужко, Софії Майданської та Галини Пагутяк, то тут маємо зразки гендерно-психологічного аналізу. Оксана Забужко збурила у нашому літературознавстві жваву дискусію, в якій взяли участь В.Моренець, В.Неборак, Н.Ткаченко, Н.Зборовська, Г.Кошарська та інші. „Сама дискусія про книгу (йдеться про „Польові дослідження з українського сексу” О.К.) зосереджується на відвертості автобіографічних деталей, пов’язаних із сексуальним життям самої авторки. На відміну від полеміки останнього десятиліття, теперішня ведеться не навколо інтимної ліричної поезії, а радше, на думку деяких, навколо грубої невитонченої прози” [108, с.110]. Спроби характеристики жіночого письма Оксани Забужко здійснювались Л.Масенко [130], В.Полковським [174], Г.Грабовичем [40], Є.Бараном [7], Т.Гундоровою [46; 47], Б.Жолдаком [65], А. Окарою [145], М.Рябчуком [186], О.Яровим [255], І.Бондар-Терещенком [23], Н.Зборовською [85; 92], В.Агеєвою [1] та ін., але є лише одна праця, написана у річищі ідентифікації особливостей жіночого письма Забужко у світлі концептуалізації феномена самотності — Алли Бондаренко („Українська еліта: Патогенез самотності” у журналі „Слово і час”, 1998). Відправною тезою цього дослідження стало твердження, що у романі „Польові дослідження з українського сексу” „простежується формування інтроверта-самітника” [22, с.43]. Дослідниця спостерегла також, що етіологія самотності у письменниці формується через сферу інтимних стосунків. Творчість Оксани Забужко, поза всякими сумнівами, викликала цікавість до еротичної теми, загострила проблему ідентифікації дискурсу жіночої сексуальності. Про це свідчить поява низки досліджень, спрямованих на ідентифікацію еротичного компоненту тексту (див. праці О.Легкої, Г.Кошарської та ін.). У річищі літературознавчого психоаналізу Польові дослідження... Оксани Забужко дістали потрактування М.Моклицею [137] та Н.Зборовською [85], де авторка була зарахована до психологічних експресіоністів.
    Проза С.Майданської оглянута в рецензіях Л.Таран [202], М.Слабошпицького [197]. Частково проблему поетики романів Землетрус” С.Майданської та Господар” Г.Пагутяк проаналізувала Н.Синицька [193]. Формування нової концепції особистості жінки, проявленої в художньому образі протагоністок в романах Землетрус” С.Майданської та Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко дослідила С.Філоненко [209].
    Актуальною проблемою сучасних досліджень з літератури, вважає В.Агеєва, є спрямування гендерної та феміністичної теорії до проблем психологічної ідентифікації власне жіночого письма: „Феміністська теорія цікавиться також психологією творчості жінок-письменниць. Адже на всіх рівнях художньої структури, не лише зовнішньо-проблемному, але й у майстерності характеротворення, особливостях психологічного аналізу, на власне мовному рівні тут можна побачити багато відмінностей у порівнянні з творчістю автора-чоловіка. Справа не в тому, щоб пришпилювати ярлики кращого й гіршого. Йдеться про те, що врахування специфіки творчого процесу дає змогу проникливіше інтерпретувати текст, виявити глибинні коди й символи” [5, с.17]. Ця ж дослідниця наголошувала, що в наш час українському літературознавству необхідно «переглянути історію літератури, проаналізувати репрезентацію жінки і жіночої психіки у ній, знайти нові можливості інтерпретації художнього твору жінкою-читачем і жінкою-критиком» [5, с.16]. Отже, для українського літературознавства характерне те, що воно перебуває, власне, на активній стадії вивчення специфіки жіночого письма та фемінної критики, розгортає дискурс особливої жіночої ідентичності, жіночого способу інтерпретації (Femina melancholica: Стать і культура в гендерній утопії О.Кобилянської” Т.Гундорової, Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму” В.Агєєвої, Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” О.Забужко, Моя Леся Українка” Н.Зборовської та ін.).
    Підсумовуючи, необхідно зазначити, що філософія і психологія нині активно формують методологію дослідження в галузі літератури. Гендерний підхід до художньої творчості та інтелектуальних концепцій має також яскраво виражений міждисциплінарний характер, його епістемологія базується на різних інверсіях та моделях чоловічого жіночого у художній практиці ХХ століття. Естетичне переживання самотності чоловічою та жіночою екзистенцією виводить на проблему дослідження колізій художньої творчості, пошуків адекватної художньої мови, проблему свідомого чи несвідомого використання певного стилю тощо.
    Література, — як зазначає М.Моклиця, — мистецтво з додатком, з якоюсь зайвиною, яка не є власне літературознавством. Художня література це не тільки мистецтво слова, це також психологія і філософія людини, яка об’єктивується у слові” [137, с.5]. Отже, за художньою мовою стоїть стать, психіка та екзистенція авторської особистості. Стать виражає розколотість людського буття на фрагментарні форми життя і породжує пристрасть, тугу за цілісним буттям. Психіка виражає внутрішні стани, пов’язані з взаємовідношенням свідомого та неусвідомленого, екзистенція — повноту
  • Список літератури:
  • ВИСНОВКИ


    Страх самотності, з погляду психоаналізу, основний страх, який переслідує все жіноче життя. Розглянувши особливості художнього втілення переживання самотності в жіночій прозі кінця ХХ століття (Галина Пагутяк, Софія Майданська, Оксана Забужко), ми виходили з психологічної домінанти кожної письменниці, що обумовлює відповідно до індивідуальної психіки індивідуальну художню версію усвідомлення важливої в жіночій екзистенції проблематики. Художню версію ми позначили стилістично за домінантою, притаманною тій чи іншій письменниці, враховуючи, що індивідуальний стиль талановитого автора може використовувати елементи різних стилів, але поєднує твір в органічне ціле певна чітка стильова тенденція, витоком якої є психологічний тип митця” (М.Моклиця).
    Новітній художній дискурс укладався в складних умовах нищення старих архетипів радянської доби та табуйованості ідеологічного простору і тому жіноча проза цього періоду відзначається, можливо, занадто агресивним ставленням до минулого власного етносу, до пригніченої сексуальності й тілесності. Для української прози кінця ХХ століття характерне відчуття втрати грунту під ногами і пошук нової художності для вираження нового дискурсу усвідомленості.
    Інтровертна психологія з інтуїтивною домінантою виражає психологічний тип Галини Пагутяк, що позначилося на основній опозиції її творчості — духовне-телесне” і спрямувалося до щезання тілесного реального світу на користь містицизму, асоціальної реальності, що випрозорюється за обрисами реального світу.
    Особливості жіночої суб’єктивності та жіночого письма у творчості Галини Пагутяк полягають у прагненні символістського вираження феноменології цивілізаційної самотності. Її герої завжди шукають більшого, ніж просто спокою для себе. Пагутяк у своєму художньому експериментаторстві прагне створити зразок ідеального світу, де самотність є подоланою, перебореною суб’єктом. З цією метою вона експериментує і подає нам різноманіття варіантів такої подоланої самотності, зокрема, найбільше їх припадає на останні часи її творчості, на межі ХХ та ХХІ століть. Варіантом подолання самотності, на думку Галини Пагутяк, є повернення до сталих вічних законів людської божественності, внаслідок чого її манера письма сакралізується багатьма способами, наприклад, шляхом утворення ремінісцентної та стилістичної залежності тексту від Біблії, або наданням персонажам характеристик потойбіччя. Часом письменниця вдається до цілковитого нищення плоті як такої. Безтілесність, містичність окремих її персонажів стає наголошуваною, наприклад, Білого Пташка. Основним шляхом вираження феномена самотності в її творчості стає підсилена релігійність, аскетичність, пошуки божественної сутності, очищеної від недоліків попередньо заявлених релігійних ортодоксальних систем. Містифікуючи світ такої нової релігійності, Галина Пагутяк повністю позбавляє своїх персонажів статевих ознак та не актуалізує уваги на статевих взаємовідношеннях, адже для неї ціннісно вартісними є лише сакральні пориви людини, через які, за її переконанням, людина й може позбавитись самотності.
    Для Г.Пагутяк характерні такі форми символізації самотності в художньому тексті:
    · зсув тотемічного предка-патріарха є спробою вийти за межі ієрархічного табуйованого світу (Смітник Господа Нашого”);
    · перехід зі світу патологічної самотності у світ ідеальної (позитивної) самотності. Така ідеальна самотність є формою потойбічного знання, що повідомляється посередником між двома світами Перевізником. Героїня „Книги снів і пробуджень” опиняється у потойбіччі, проминувши вічну річку Лету за допомогою Перевізника. Потойбіччя як абсолютна самотність має самотність за втіху. Це єдине місце, де правомірність самотності вмотивована езотеричним досвідом людства;
    · самотність потойбіччя, що прагне зазирнути у світ зворотньої парадигми (потойбіччя, що відвідує реальний Урож Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками”);
    · зображення самотності Бога як трагедійного апофеозу людського існування стає мотивом боговтрати у людській душі. У творі Кіт з потонулого будинку” містифікується божественна самотність постапокаліптичного світу, Бога новонародженого світу і світу, знесеного потопом;
    · містифікація простору образ Острова як своєрідної міфологеми, що втілює самотність божественної пустелі. Якщо Вежа символ пустки, то Острів божественної пустелі;
    · матріархальні міфологічні мотиви : самотність Урожа як втіленого на землі жіночого раю, як материнського лона чутливості й первісного яйця;
    · біблійні міфологічні мотиви (самотність Христа як вираження вершинного страдництва);
    · авторські міфологічні мотиви та образи, представлені найяскравіше у творах, написаних в останні роки: „Кіт з потонулого будинку”, „Писар Східних Воріт Притулку” тощо;
    · символіка книжної самотності, забутої сакральної книги. Абсолютна самотність має наслідком щезання тіла і слова. Афористичність відіграла роль ілюстрації мовної самотності як однієї із форм людського відчуження;
    · самотність Писаря Східних Воріт Притулку це суто містична художня каузальність, прочитується лише в системі алегорій самого автора.
    Отже, традиційне для символіста протиставлення двох світів виходить на біблійну поетику демонічного й божественного. Недаремно актуалізація страху перед божевіллям (де змішується божественне і диявольське) є однією з виразних тенденцій Г.Пагутяк, що підтверджує загальну тенденцію її прози: істина належить духовним сферам, а не тілесному світу.
    Реальність стає тінню, низьким світом, де образом її несправжності мріється інший світ, досконалий і вищий: у внутрішньому просторі творчої жінки відкриваються двері в інші світи. Страх перед реальною самотністю компенсується духовною спрагою знання, що супроводжується трансцендентною самотністю і постає важливою умовою містичної світобудови. Загалом внутрішній світ творчої жінки усвідомлюється як головний естетичний об’єкт, де пошуки ірраціонального, несвідомого проводяться у сферах духовних, містичних і є втечею від реальної самотності та набуття ідеальної цілісності.
    Творчість О.Забужко виразно протилежна творчості Г.Пагутяк за своєю психологічною домінантою. На відміну від асоціальної прози Г.Пагутяк, проза О.Забужко виразно соціальна та національно орієнтована. Таке спрямування творчості обумовлене екстравертною психологією з емоційною домінантою. Тенденційна соціальна та національна орієнтованість з посиленим суб’єктивізмом проявляється експресіоністською художністю. На поверхні соціально-національної проблематики поставлена сексуальність.
    Особливості жіночого письма та форми виявлення жіночої суб’єктивності у прозі Оксани Забужко вирізняються актуалізацією гендерної проблематики. Художня спроба модерністського письма на засадах сексуальності, тілесності, треба визнати, була нею зреалізована вдало. Проблема жіночої тілесно-духовної самотності багатогранно відбита в її творчості. Жіночі сексуальні історії новітніх часів України накладаються на національну незреалізованість, утворюється мережа експресивних образів, що абсорбують не лише проблеми статевих взаємин, а й соціальні, національно-історичні. Творчість Оксани Забужко у стильовому вимірі має характерні ознаки експресіонізму: шокуюча та навальна емоційність, загострений полемізм, ідеологічний виклик традиційним нормам та стереотипам, загострений суб’єктивізм тощо.
    На проблемному рівні творчість Оксани Забужко актуалізується у таких мотиваціях:
    · нарцистична самотність жіночого самоспоглядання;
    · національна самотність як відокремленість і неінтегрованість українського у світовому просторі („Хроніки від Фортінбраса”, „Польові дослідження з українського сексу”), тобто геополітична мотивація самотності України;
    · самотність перехідного покоління;
    · тілесна самотність, витлумачувана як, власне, самотність невдоволеного, невідвзаємленого тіла („Польові дослідження з українського сексу”);
    · фригідна самотність як форма рабського еросу загалом, у плані інтерпретації тіла Оксаною Забужко, можемо твердити, що вихідним мотивом постає сексуальна самотність;
    · демонічна самотність творця, талановитої особистості;
    · творчість Оксани Забужко презентує психоаналітичний варіант жіночої самотності, що пов’язаний з інверсійною біблійною міфологемою вбивства („Казка про калинову сопілку”);
    · У „Казці про калинову сопілку” аналізуються форми жіночої самотності: дівоча як позитивне явище у процесі психічного становлення жіночої особистості;
    · відокремлена самотність виняткової жінки, яка реалізується через антиномії Ганна Олена та Ганна батько;
    · самотність гріха. Ідея самотності людини у гріху зреалізовується не лише в „Казці про калинову сопілку”, а й у „Польових дослідженнях... ”, „Хроніках від Фортінбраса”; варіацією самотності гріха у „Казці про калинову сопілку” стає переосмислений мотив самотності Каїна та богобунтарства;
    · цивілізаційна самотність на основі відчуження від техногенної культури ХХ століття („Я, Мілена”) постає як культурна аномія (анонімне обличчя без авторської присутності, адже це не Мілена, а лише її тиражований образ);
    · загалом самотність жінки у маскулінному світі та різні з цього приводу деформації статевого непорозуміння постають джерелом емоційної динаміки, жіночого письма тощо;
    · міф про Велику Матір у творчості Оксани Забужко протистоїть цивілізаційній самотності та всьому маскулінному світу, оскільки Велика Мати у своїй самодостатності та цілісності не знає самотності.
    Завдяки цій проблематиці формується стиль як потік напруженого самоусвідомлення.
    Творчість С.Майданської проблематично, тематично і типологічно наближається до творчості О.Забужко. Їй притаманна екстравертна психологія. Однак, якщо психічною домінантою Г.Пагутяк була символічна інтуїція (що ставить її в особливу ситуацію порівняно з двома іншими письменницями), то на відміну від О.Забужко з психічною домінантою емоції у С.Майданської це рефлексуючий розум. Домінанта розуму штовхає її до активної рефлексії на пошуки вищої соціальної та національної доцільності супроти тотальної абсурдності та невлаштованості національного буття. Проблематика жіночої самотності та невлаштованості тісно перетинається з національним соціумом та його історичною проблематикою, що проявляється у традиціоналістському письмі, котре тяжіє до ідеалізуючого реалізму.
    Специфіка жіночого письма Софії Майданської полягає в підсиленні культурологічного компоненту у відтворенні світу жіночого існування у цивілізаційному просторі. Обмеженість такого простору існуючими суспільними та громадянськими законами часто утворює художню колізію її прози. Для письменниці характерне утворення культурно-генетичних символів сексуальності як специфіки жіночого світосприйняття. Філософія жіночої жертовності, альтруїзму та інтелектуалізму становить провідний художній простір її прози. Базуючись на асоціативних та свідомих архетипах Предвічної Жінки, Великої Матері та ін., Софія Майданська відтворює Україну на зламі епох. Для письменниці характерне занурення в політичні проблеми українства та намагання дати жіночі інтерпретації щодо ймовірного вибору. Вона не малює, як Галина Пагутяк, містичну реальність, не сакралізує український часопростір, а прагне з існуючого соціального матеріалу зліпити щось прогресуюче, таке, що матиме майбутнє. Ідентифікувати жіночий суб’єкт у Софії Майданської найліпше через аналогію жінок, які часто є відтворюваними в її романах. Образи Еврідіки, Богоматері, Ніоби та ін., — всі спрямовані на відродження площини жіночої правди, яка є занедбана й непочута ніким.
    Особливості проблематичного вираження феномена самотності в прозі Софії Майданської зводяться до такої мотивації:
    · тілесна самотність особистості в системі колективної соціалістичної тілесності в романі „Землетрус”;
    · самотність ідеалізованої Жінки, як і любові загалом; втіленням цієї мотивації виступає образ Анни у романі „Землетрус”;
    · самотність спокутування гріха та аскетична самотність як завіт з Богом;
    · колоніальна самотність як етап становлення будь-якої нації, від агресивності та життєспроможності якої залежить її майбуття. Розірване тіло нації, кров якого бачить не кожен, змальоване Майданською на роздоріжжі політичних інтересів великих держав, для яких Україна — бажаний простір;
    · загалом тема жіночої та національної самотності в романі „Діти Ніоби” подається багатогранно і з трагедійним відтінком приреченості українського еросу, що співпадає з ідеологічним осмисленням гендерної в О.Забужко;
    · інтелектуалізм є однією з форм втечі від власної емоційності та самоусвідомленості і сприймається у прозі С.Майданської як специфіка стилю. Загалом ідеалізація образів, чіткий поділ на позитивних та негативних героїв, свідома міфотворчість та надмірна цитатність такі ознаки стилістичної манери підсилюють домінантну, художню тенденцію її творчості, а саме традиційну спрямованість до реалістичності зображення.
    Встановлення типології жіночої суб’єктивності в українській прозі кінця ХХ століття не обійдеться без психоаналітичної інтерпретації юнгівського спрямування, оскільки всі три письменниці майже суголосно навертають до архетипної жінки, що несе в собі ознаки творчості й сили творіння водночас, що має на меті сполучити чоловіче й жіноче начало в єдиному потоці тілесного та духовного сприйняття. Систематизувати виявлені архетипи художньої свідомості й практики словесного вираження в прозі Галини Пагутяк, Оксани Забужко та Софії Майданської за принципом частоти використання тих чи інших архетипів можна наступним чином:
    1) найпоширенішим жіночим архетипом у творчості заявлених авторів є архетип Великої Матері, який зустрічається у всіх; однак, у Галини Пагутяк архетип матері трансформується в пошуки материнської сутності, постійного щезання, символічної розпорошеності, двоїстості, ірреальності материнського образу. У Софії Майданської цей архетип свідомо використовується в образі згвалтованої матері; у творчості Оксани Забужко архетип матері не виявляє нахилу до будь-якого потрансформування, оскільки він вагомий для письменниці саме як експресивно значеннєвий, як символ вічного жіночого начала світу;
    2) архетип Предвічної Жінки найбільш характерний для творчості Софії Майданської, майже не представлений у прозі Пагутяк, та лише частково у Забужко; Предвічна жінка у Майданської носій вічного начала буття. Символ ідеалізованої нарцистичної любові, а отже, й можливості до власного відродження ;
    3) архетип старої жінки, або жінки-скелету, зустрічається у Софії Майданської і має підсилене значення незнищенності українського родоводу, образ значною мірою політизований, сповнений історичної конкретики та актуальності; у творчості Пагутяк він символічно присутній, зокрема такою є Марфа із роману „Писар Східних Воріт Притулку”; у творчості Забужко він емоційно осмислений, як натяк на майбутню старість та закінченість тілесного шляху;
    4) архетип дівчини жінки матері також зустрічається в творчості всіх названих письменниць, семантично вирізняючись у кожної. Дитинність світу це незайманість душі та тілесно-одухотворене начало жіночої плоті-душі; найяскравіше цей архетип виразився у Пагутяк у романі „Писар Східних Воріт Притулку”, у фрагменті, коли Марфа зображена раптово помолоділою, а потім і зовсім маленькою дівчинкою; у Забужко реалізація цього архетипного віку жінки сповнена психоаналітичної інтерпретації та як формування первісної неусвідомленої сексуальності. У Майданської даний архетип свідомо конструюється через галерею образів, не в цілісному образі однієї жінки, так, Марта постає перед читачем і дівчинкою, і жінкою, Стара Дама також згадувана у різні періоди свого життя тощо;
    5) архетип знахарки (чи ворожки, чи відьми) на різних формах текстового вираження (від алюзивно-ремінісцентних до тематичних) зустрічається також у всіх трьох авторів.
    Ідентифікація провідних ознак жіночого письма в українській прозі кінця ХХ століття найліпше може бути здійснена саме у площині актуалізації тих чи інших архаїчних жіночих образів. Але і в плані зіставлення мотивів, лейтмотивів, ремінісценцій тощо також відкриваються різні художні версії української жіночої прози кінця ХХ століття.
    Рецептивний та діалогічний характер фемінної художності підтверджується тим, що часто одні й ті ж художні мотиви та ремінісцентні джерела зустрічаються в творчості як Забужко, так і Пагутяк, так і Майданської. Наприклад, мотив калинової сопілки притаманний Пагутяк і Забужко. Оповідання Галини Пагутяк „Калинова сопілка” та повість Оксани Забужко „Казка про калинову сопілку” написані за одним і тим же фольклорним казковим сюжетом, але за різними художньо-стильовими домінантами. У обох письменниць йдеться про двох дівчат, різних як за зовнішніми ознаками, так і за внутрішнім світом, одна з них символізує світло й добро, а інша темряву й зло. У Пагутяк такий розподіл добра і зла в образах Ольги і Нелі є символістським, у Забужко переосмислення фольклорного сюжету на новітніх філософських засадах здійснюється з допомогою експресивних художніх моделей. Біблійне наснаження фольклорного сюжету (а саме опозиція Каїн-Авель”) осмислюється О.Забужко у загальному динамічному потоці усвідомлення емоцій, а не статично, як у Галини Пагутяк, де біблійні міфологеми виконують зовсім іншу функцію.
    У жіночій прозі кінця ХХ століття визначаються також мотиви загальноукраїнського звучання, які акумулюють цивілізаційну семантику, зокрема смітник, поетизований молодомузівцями. Аналогічно наскрізним є мотив смітника у прозі Галини Пагутяк та, в меншій мірі, Майданської й ще в меншій Забужко. Якщо у Галини Пагутяк смітник потрактовується як наслідок цивілізації, то у Майданської смітником окреслено весь український простір, що хаотично снується довкола могутніх держав та губить власну оригінальність, віддаючи перевагу наслідуванню. Смітником для Оксани Забужко є душа людська, з її демонічною тьмою та рудиментами тоталітарного мислення й комунікації. Отже, кожна з письменниць, по-своєму трактуючи семантику смітника, все ж повертається до цього образу, і він стає тривкою художньою ознакою української жіночої прози кінця ХХ століття.
    У всіх трьох письменниць зустрічається образ Ісуса Христа або його ремінісцентне відтворення. У Софії Майданської Христос постає в аспекті свідомого аналізу: „ ...Розіп’явши Прометея і Христа, ми потлумили в собі почуття абсолютної віри в силу власного генія, і тепер лише поодинокі постаті раз у сто років, а то й рідше, видибають із вселюдського здрібнілого тлуму, але й вони часом падуть, закидані камінням плебейської заздрості” [122, с.200]. Ремінісцентне повернення до традиції сакрального подвигу у контексті національного занепаду українців у Софії Майданської своєрідно доповнюється згадкою про марноту жертви Христа. Символічна призначеність архетипу Розіп’ятого, що оправдовує кожне людське страждання, притаманне творчості Галини Пагутяк. Іронічне глузування над убогим людством, що не зрозуміло Христа, притаманне експресивному осмисленню Оксани Забужко. Такі наскрізні типологічні ремінісцентні фрагментації жіночої прози Пагутяк, Майданської та Забужко особливо підкреслюють художню специфіку кожної з них.
    Для української жіночої прози кінця ХХ століття також характерний пошук сакрального слова. У всіх трьох письменниць ми зустрічаємо молитву як включений компонент тексту, і у Пагутяк, і у Майданської, і у Забужко. У кожному випадку молитва виринає у тексті в хвилини цілковитого розпачу героїні-жінки і є констатацією її особливих взаємин з Богом. Адже Бог часто виявляється єдиним, хто посвячений у таємницю жінки, єдиним, хто її чує й розуміє. Однак різне значення молитви маємо у текстах трьох письменниць. У плані концептуалізації самотності молитва підтверджує момент вибору аскези (С.Майданська), є криком відчаю (О.Забужко), дверима в інший світ (Г.Пагутяк) .
    Характерною рецептивною ознакою жіночих текстів кінця ХХ століття є ремінісценції. Звичайно, найбільше їх у Майданської, яка взагалі раціонально вибудовує структуру власного тексту зі значним опертям на культурно-історичні образи, парадигми. У Галини Пагутяк ремінісценції найчастіше мають біблійне походження, або навмисне відсилають читача до езотеричних текстів світової культури. Нарешті, у Оксани Забужко ремінісценції виконують емоційно підсилюючу функцію, найчастіше пов’язані асоціативно і органічно вмотивовуються у потужний потік національного та індивідуального самоусвідомлення.
    Наведені нами типологічні спостереження не вичерпують всього їх багатства в українській жіночій прозі кінці ХХ століття. Специфічну поліфонію на всіх рівнях художнього простору можна спостерегти у всій українській постмодерній літературі. В українській жіночій прозі принцип діалогізму, багатоголосся стає основою численних рецептивних утворень, зумисне акцентованих авторами. Саме тому типологія жіночої прози кінця ХХ початку ХХІ століття відзначається особливо активним використанням ремінісцентного рівня тексту та жіночих архетипів культури. На ідеологічному рівні спостерігається на основі відмінної художності (потяг до містичного письма Г.Пагутяк, раціоналізації С.Майданської та надмірно емоційного О.Забужко) пошук нового грунту для індивідуального самовираження жінки. На рівні тем та мотивів вражають пошуки релігійності, актуальної для сучасного світорозуміння і рівня самоусвідомлення. Крім того, художня концептуалізація самотності в жіночій прозі кінця ХХ століття також може бути названа одним із провідних моментів сучасного жіночого дискурсу, феноменологічною ознакою пошуків особливого жіночого письма.
    Отже, психологія творчості Г.Пагутяк позначена перевагою інтуїтивного художнього мислення, О.Забужко ¾ емоційно-експресивного, С.Майданської ¾ інтелектуально-аналітичного. Психологія творчості обумовлює лейтмотивну ознаку самотності. У Г.Пагутяк та О.Забужко йдеться про провідну внутрішню самотність як результат конфліктності особистості з власним я”, що на основі суперечності між минулим та теперішнім екзистенційним станом обумовлює дисгармонію особистого розвитку та пошук самотожності ¾ можливість моделювання принципово оновленої екзистенції: в умовах випадання з національного соціуму (Г.Пагутяк) та в умовах активного втручання у національний соціум (О.Забужко). У прозі С.Майданської характер самотності має зовнішню спричиненість, така зовнішня самотність героїв постає на основі соціальної та національної катастрофи.
    Виявлення етичного та екзистенційного сенсу кожної з представлених письменницями форм самотності свідчить про їх фундаментальну світоглядну відмінність: реабілітація тілесності, природнього бажання є провідною ознакою художнього пізнання жіночої самотності в О.Забужко та С.Майданської, що у першому випадку прямує у бік відокремленої гріховності, а в другому ¾ до способу спокутування гріховного бажання. Натомість знецінювання тілесного бажання та пошуки трансцендентної комунікації характеризують екзистенційну ситуацію жінки у прозі Г.Пагутяк. Типовий для Г.Пагутяк та С.Майданської мотив аскетичної самотності несе різну міру переконливості: у переживанні героїні Пагутяк вона є глибинно внутрішньою, натомість її інтелектуальне зображення у Майданської має явні нарцистичні ознаки. Саме відмінність у психології творчості позначається на провідному стилі різних версій художньо представленої проблеми (символізм у Г.Пагутяк, експресіонізм в О.Забужко, ідеалізуючий реалізм у С.Майданської).






    СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



    1. Агеєва В. Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. К.: Факт, 2003. 320с.
    2. Агеєва В. Інтелектуальний портрет // Соломія Павличко. Фемінізм / Передм. Віри Агеєвої. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002.- С.5-19.
    3. Агеєва В. Матеревбивство і чоловіча інфантильність // Гендер і культура. К.:Факт, 2001.-С.131-144.
    4. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 1999.- 262 с.
    5. Агеєва В. Філософія жіночого існування // Бовуар Сімона де. Друга стать /Перекл. з французької Н.Воробйової, П.Воробйова, Я.Собко: В 2 т. К.: Основи, 1994.- Т.1.-C.5-21.
    6. Агеєва В. Чоловічий псевдонім і жіноча залежність // Слово і час.- 2002.- №4.- С.27-32.
    7. Баран Є. Тільки любов боронить од страху// Березіль. - 1996.- №9-10. - С.186-189.
    8. Барт Р. От произведения к тексту// Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. С.Н.Зенкина. М.: Прогресс, 1989. - С.413-424.
    9. Барт Р. Текстовый анализ одной новеллы Эдгара По// Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. С.Л.Козловой. М.: Прогресс, 1989. - С.424-462.
    10. Барт Р. Удовольствие от текста // Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. Г.К.Косикова. - М.: Прогресс, 1989. - С.462-519.
    11. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975.- 504 с.
    12. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и ренессанса. М.: Художественная литература, 1990.- 536 с.
    13. Бахтин М.М. Фрейдизм: Критический очерк // Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка. Статьи. М.: Лабиринт, 2000.- 625 с.
    14. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979.- 424 с.
    15. Бердяев Н. Самопознание. М.: СП «ДЭМ», 1990.- 334 с.
    16. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ початку ХХ століття. Зелена Гура-Київ, 1999.- 147 с.
    17. Блохіна Н. Драматургія Володимира Винниченка: феміністичне прочитання // Слово і час.- 2002.- №4.- С.33-38.
    18. Бовеншен З. Из книги «Имагинированное женское начало» // Немецкое философское литературоведение наших дней. Антология. СПб.: Издательство С.-Петербургского университета, 2001.- С.342-370.
    19. Бовуар Сімона де. Друга стать. / Перекл. з французької Н.Воробйової, П.Воробйова, Я.Собко: В 2 т. К.: Основи, 1994.- Т.1.- 390с.
    20. Бовуар Сімона де. Друга стать. / Перекл. з французької Н.Воробйової, П.Воробйова, Я.Собко: В 2 т. К.: Основи, 1994.- Т.2.-392с.
    21. Бодрийяр Ж. Тело, или Кладбище знаков // Символический обмен и смерть . М.: Добросвет, 2000.- С.191-228.
    22. Бондаренко А. Українська еліта: патогенез самотності // Слово і час.- 1998.- №11.- С.42-45.
    23. Бондар-Терещенко І. Наше «За». Про порнографію та фемінізм віртуально // Літературна Україна. - 1998. - 20 серпня.- С.6.
    24. Боровиковский А.Л. Женская доля по малороссийским песням. Очерк из малороссийской поэзии. СПб., 1879.- 64 с.
    25. Бубер М. Два образа веры. М.: Республика, 1995.- 463 с.
    26. Бячкова Н.Б. Изучение одиночества: взгляды, теории, критерии // Семейная психология и семейная терапия. - 1998.- №4.- С.80-86.
    27. Вейнингер О. Пол и характер: Принципиальное исследование. М.: Терра, 1992.- 480 с.
    28. Веселовский А.Н. Психологический пар
  • Стоимость доставки:
  • 150.00 грн


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины