КРИМІНАЛЬНИЙ СЮЖЕТ І ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПСИХОЛОГІЗМУ ТА ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА : Уголовный СЮЖЕТ И ПРОБЛЕМЫ ХУДОЖЕСТВЕННОГО психологизма И характеров В прозе ИВАНА ФРАНКА

Короткий опис

ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ЛІТЕРАТУРИ
імені Т. Г. Шевченка НАН УКРАЇНИ

На правах рукопису

ШВЕЦЬ АЛЛА ІВАНІВНА

УДК 821.161.2.09.19”(091)(092) І.Франко.07

КРИМІНАЛЬНИЙ СЮЖЕТ І ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПСИХОЛОГІЗМУ ТА ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ У ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА

10.01.01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук
НАХЛІК Євген Казимирович

ЛЬВІВ 2002

ЗМІСТ
ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНИЙ І ПСИХОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ У ТВОРАХ І.ФРАНКА З КРИМІНАЛЬНИМ СЮЖЕТОМ ЧИ ЙОГО ЕЛЕМЕНТАМИ . 12
1.1. Кримінальний сюжет і його художні модифікації
у прозі І.Франка .. 12
1.2 . Еволюція поглядів І. Франка на психологію злочинця 34
1.3. Проблема катарсису у психології Франкових персонажів 62
1.4. Типологія персонажів-злочинців .. 76

РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ ПЕРСОНАЖІВ-ЗЛОЧИНЦІВ . 102
2.1. Портрет як різновид характерокреаційної поетики ... 104
2.2.Художні антропоніми в системі характерологічної поетики 125
2.3. Характерологічна функція художнього простору . 131
2.4. Характеротворча функція художнього часу . 152
2.5. Внутрішнє мовлення в системі характерокреаційної
поетики . 161
2.6. Зображення станів антифактивності
(неповної фактивності) .. 172
2.6.1. Сновидіння .. 172
2.6.2. Марення ... 183

ВИСНОВКИ . 193

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 203

ВСТУП

Художній світ Франкових творів це та вічножива й незбагненна творча стихія, в якій постійно присутня духова аура митця, здатна передавати енергетику його невтомних пошуків, творчих звершень і відкриттів сучасним поколінням, кожне з яких намагається відшукати у цій художній стихії свій прихований сенс, дібрати певний естетичний, онтологічний і врешті гносеологічний код для розуміння феномена Франка. Досить дослідникові бодай раз зануритись у таїну Франкового слова відразу стає відчутним той притягальний естетико-культурний маґнес його духу, думки, який надихає науковця все глибше й глибше пізнавати цей художній світ, відкриваючи в ньому нові істини, естетичні коди, переосмислювати попередні концепції й застосовувати свої підходи та методи художнього аналізу. Адже Франкова творчість є своєрідною відкритою системою, доступною для багатоаспектних досліджень і різних інтерпретацій, інколи полярно протилежних за своєю суттю, але цікавих і по-своєму обґрунтованих. Це ще раз доводить актуальність сучасних франкознавчих студій, засвідчує потребу детального осмислення творчої спадщини митця, щоб заповнити науково-дослідні прогалини й одночасно уможливити дальше наближення до творчої лабораторії письменника. Величезний, ледь чи охопний, масив наукової літератури про Франка наочно демонструє ці наукові спроби сучасних літературознавців.
Франкова творчість віддавна була предметом пильної уваги багатьох дослідників [116], на працях яких згодом виросли нові, свіжі, оригінальні дослідження творчості письменника, здійснені в різних аспектах і з застосуванням різних наукових підходів.
Серед чисельних наукових студій, монографій, статей сучасного франкознавства значну частину присвячено Франковій прозі, яку намагаються проаналізувати з погляду різнобічних, зокрема маловивчених, проблем письменникової творчості: дослідження прози в генологічному аспекті, аналіз творчого методу й художнього стилю автора, заглиблення в поетику й проблематику Франкового тексту. Відтак проза Франка стала предметом дослідження таких сучасних літературознавців, як Л. Бондар, Л.Гаєвська, Р. Гром’як, З. Гузар, Т. Гундорова, І. Денисюк, Б. Кир’янчук, М.Ласло-Куцюк, М. Мороз, М. Ткачук. Нове слово в аналізі прозової творчості письменника належить і молодим науковцям: Т. Пастуху, М.Легкому, Р. Голоду, у монографіях яких розглядаються жанрові модифікації Франкових романів, аналізуються різні типи нарацій у малій прозі письменника, особливості творчого методу автора.
Актуальність теми. Незважаючи на те, що Франковій прозі присвячено багато ґрунтовних різноаспектних студій, у ній завжди залишаться ті невичерпні художньо-естетичні ресурси, які намагатиметься осягнути і дослідити ще не одне покоління літературознавців.
Об’єктом пропонованого дисертаційного дослідження є проза І. Франка з кримінальним сюжетом або його елементами. За нашим визначенням, кримінальний сюжет це ланцюг пов’язаних з темою злочину подій, конфліктів, психологічних колізій, за допомогою яких автор розкриває характери персонажів-злочинців, мотивацію поведінки, соціально-психологічну причинність злочину. Якщо у творі кримінальний сюжет не є основним, а трапляються лише його епізоди, тоді маємо справу з елементами кримінального сюжету. Наприклад, у творах Петрії і Довбущуки”, Для домашнього огнища”, Основи суспільності”, Перехресні стежки”, Оповідання про розбійника Флавіана” самостійно функціонують кримінальні сюжети, а в творах На дні”, В тюремнім шпиталі”, Микитичів дуб”, Борислав сміється” виявляють себе лише їхні фрагменти (елементи кримінального сюжету). З поняттям сюжету, його художньою модифікацією й композицією співвідноситься поняття фабули системи основних подій, які розгортаються у художньому творі. Відтак сюжет це розгортання подієвої основи у художньому часопросторі” [149, с.174], творче перевтілення звичайної розповіді (фабули).
У сучасному франкознавстві проблема функціонування кримінального сюжету і пов’язаної з ним поетики характеротворення й типології персонажів-злочинців, психологічного й соціального аналізу ще не була предметом спеціальних наукових досліджень. Актуальність пропонованої теми дисертації полягає у потребі різноаспектного підходу до аналізу кримінальних сюжетів у Франковій прозі, що виявляється як на рівні поетики сюжету, його художніх модифікацій, так і на рівні осмислення поставлених у Франкових текстах морально-етичних, психологічних, суспільних проблем, що їх розглядаємо крізь призму антропологічної концепції письменника, його світоглядної еволюції. Деякі моменти цієї проблеми принагідно порушувались в окремих монографіях та статтях, проте ґрунтовного, комплексного вивчення її в сучасному франкознавстві немає.
У монографії Романи Івана Франка” [115] Т. Пастух, аналізуючи засоби організації сюжетів, жанрову модифікацію Франкових романів, звертає увагу й на особливості характерокреаційної техніки, засоби психологізму й пропонує оригінальну типологію персонажів, серед яких виокремлює злодійський тип, вказуючи його найприкметніші психологічні ознаки в різних творах. Науковець аналізує також кримінальні сюжети першого (Петрії і Довбущуки”) й останнього (Перехресні стежки”) романів письменника, порівнюючи їхню художню специфіку, композиційні модифікації, способи організації сюжету та вказуючи на посилення в останньому романі психологічного аналізу, зумовленого зміною творчого методу Франка-романіста.
Дослідженню великої прози письменника присвячена також монографія М. Ткачука Жанрова структура романів Івана Франка” [152], в якій поряд з ґенологічним аналізом, типологічними зіставленнями, виявленням інтертекстуальних зв’язків, проаналізовано особливості сюжетики романів і різні засоби Франкового психологізму, зокрема новаторство у конструюванні характерів персонажів.
Поетика характеротворення й проблеми художнього психологізму у прозі чи окремому творі Франка досліджуються також у статтях Ж. Букетової [10], З. Гузара [34; 35; 36], І. Денисюка [45; 46], А. Журбенко [56], Б.Кир’янчука [70; 71; 72; 73], М. Легкого [100; 101; 102], Т. Митрик [112], І.Приходько [128], О. Хрущ [169] та інших.
У дисертації використано досвід дослідження кримінального сюжету та проблем психологічного аналізу, поетики характеротворення у творчості інших письменників, зокрема В. Стефаника, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Е. Золя. Ці аспекти висвітлено у працях М. Бахтіна [3], С. Бочарова [6], З.Безрукової [4], Н. Забабурової [57], І. Кашиної [65], Д. Козія [80], О.Oсмоловського [121], О.Скафтимова [138], О. Черненко [170], Ю.Янковського [182] та інших.
Оскільки окремою проблемою дисертації є дослідження психології вчинку, внутрішнього світу й поведінки Франкових персонажів-злочинців, то доцільним є звернення до теоретичних праць з психоаналізу та деяких філософських робіт, у яких науково обґрунтовується мотивація людської поведінки, подано класифікацію найпоширеніших типів особистості та їхніх психічних ознак, зокрема окреслено категорію патологічних (акцентуйованих”) особистостей. Цій проблемі присвячено роботи К. Юнга
[179], З. Фройда [163], Е. Фромма [164; 165], В. Франкла [160]. Психомотиваційний аспект аналізу психології злочинця розглянуто у працях представників кримінально-антропологічної школи М. Бенедикта і Ч.Ломброзо, перший з яких запропонував оригінальну класифікацію злочинних типів, а другий ґрунтовно дослідив особливості психологічної поведінки жінки-злочинниці. Монографія сучасного дослідника А.Зелінського Кримінальна психологія” [58] містить систематизований аналіз актуальних питань з психології злочинної поведінки, зокрема вивчення особистості переступника, різних видів злочину, а тому ця робота є корисною для типологізації персонажів-злочинців у Франковій прозі та розуміння соціально-психологічного феномена злочину.
Окремі проблеми дисертації, зокрема психологія злочинця, морально-етичний зміст людської поведінки, проблема екзистенційного вибору особистості і шляхи подолання злих, деструктивних імпульсів у людині розглянуто в нашій роботі крізь призму авторської психології, його антропологічної концепції, еволюції світогляду й поглядів на психологію переступника. Епізодично ці проблеми порушено у монографії Т. Гундорової Франко не Каменяр” [38], у якій дослідниця періодизує творчість Франка, визначаючи для кожного періоду властиві ознаки авторського стилю, методу, проблематики й способів її вираження й осмислення у письменникових текстах. Цікавими в цьому бібліографічному контексті є роботи М. Гуняка [39; 40; 41], в яких Франкова проза досліджується в аспекті екзистенційних, гуманітаристичних питань. Проблема еволюції світогляду письменника, етико-антропологічна концепція Франка стали також предметом дослідження у статтях А. Войтюка [18], А. Нечипорука [119], Л. Гаєвської [22] та інших.
Методи дослідження. Методологічною основою аналізу сюжету й характерокреаційної техніки стали теоретичні праці з питань поетики С.Бочарова [7], Л. Гінзбург [25; 26; 27], Е. Добіна [49; 50], О. Ієзуїтова [59; 60], С. Калачової [65], З. Кирилюк [74], М. Кодака [77; 78], В. Кожинова [79], Л.Левітан і Л. Цилевич [96; 97], М.Левченка [98], І. Страхова [142; 143; 144; 145], А. Ткаченка [149], В.Фащенка [158; 159], В Халізєва [166], а також роботи Ю. Кузнецова [88; 89; 90], М. Храпченка [167; 168], О. Чудакова [172], присвячені висвітленню аналогічних проблем у творчості інших письменників. Важливими з методологічного боку є також монографії та статті А. Адамова [1] А. Вуліса [20], В. Кашина [68], Н.Модестової [114], М.Славинського [139], в яких розроблено теорію детективного жанру, визначено основні компоненти його поетики, способи конструювання сюжету, модифікації композиційних формул детективу.
Методи дослідження зумовлені окресленими завданнями та специфікою аналізу поставлених проблем. У дисертації застосовано структурний, типологічний, психоаналітичний наукові методи та метод герменевтики тексту.
Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертації дослідити функціонування кримінального сюжету у прозі Івана Франка, проаналізувати специфіку засобів художнього психологізму, а також простежити порушені автором морально-етичні, психологічні, соціальні проблеми, способи їх вирішення та осмислення у Франкових творах.
З метою пов’язуємо такі завдання:
проаналізувати особливості й способи конструювання кримінальних сюжетів, їхні жанрові модифікації; виявити, наскільки цей сюжет самостійно функціонує у творі або ж якими сюжетними вузлами, проблемними колізіями він уплітається в цілісну художню тканину тексту;
показати на основі Франкових творів еволюцію поглядів письменника на психологію переступника й феномен злочину, простежити, як зміна поглядів визначала розбудову авторської антропологічної концепції;
з’ясувати, як у контексті кримінального сюжету й осмислених у ньому проблем реалізується дидактична ідея письменника, завдяки якій у творах утверджується гуманітаризм як особливий погляд на природу людини, віра в її іманентну добру сутність;
простежити, як зображує Франко психологічне буття злочинця до злочину й після нього;
створити типологію персонажів-злочинців у прозі письменника, виявивши їхні найприкметніші психологічні риси;
проаналізувати основні засоби характерокреаційної поетики, використані у творах з кримінальним сюжетом;
показати риси художнього новаторства Франка у творенні характерів персонажів-злочинців.
Низка поставлених завдань визначає структуру дисертаційного дослідження. В окремих підрозділах першого розділу розглядаються проблеми поетики й різновидів кримінальних сюжетів у Франковій прозі, еволюція поглядів письменника на психологію переступника, соціальний і психологічний аналіз злочинної поведінки, досліджується проблема катарсису як морально-етичної, духової потреби особистості очиститися й покаятися у своїх вчинках, а також здійснено типологію персонажів-злочинців у Франкових творах.
Аналіз основних засобів характеротворчої техніки Франка становитиме зміст другого розділу, який складається з декількох підрозділів, спеціально присвячених розглядові тих художніх засобів (портрет, хронотоп, внутрішнє мовлення, інтер’єр, зображення станів антифактивності/неповної фактивності), завдяки яким письменник творить цілісну структуру характеру персонажів.
Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна роботи полягає у розгляді прози І. Франка з точки зору ще не досліджуваних у франкознавстві проблем, зокрема специфіки кримінального сюжету, його поетики, способів організації й пов’язаних з ним проблем художнього психологізму, характеротворення, авторського світогляду, особливостей художнього методу письменника. У дисертації запропоновано власну класифікацію конфліктів, на яких будуються кримінальні сюжети, а також створено типологію персонажів-злочинців, при цьому застосовано нову методологію, пов’язану з психоаналізом та досвідом кримінально-антропологічної школи.
Практичне значення роботи. Матеріал дисертації може бути використаний у спецкурсах і семінарах, присвячених вивченню творчості І.Франка, для створення нових методик аналізу художнього тексту, зокрема поетики сюжету, характерокреаційної техніки, а також застосування цієї методики для дослідження творів інших письменників.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у Львівському відділенні Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України в рамках тематики відділу франкознавства, основними завданнями й планами якого є комплексне дослідження творчої спадщини Франка, застосування різноаспектних підходів до актуальних проблем сучасного франкознавства.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження оприлюднено в доповідях на таких наукових конференціях: ХІ науковій сесії Наук. Тов. ім. Т. Шевченка (Львів, 2000 р.), ХV щорічній науковій франківській конференції (Львів, 2000 р.), науково-практичній конференції Франкознавство на рубежі століть”, присвяченій 60-річчю музею І. Франка (Львів, 2000 р.), ХІІ науковій сесії Наук. Тов. ім. Т. Шевченка (Львів, 2001 р.), міжнародній науковій конференції Кобзар. Каменяр. Покутська трійця” (Івано-Франківськ, 2001 р.), ХVІ щорічній науковій конференції, присвяченій 145-річчю від дня народження І. Франка (Львів, 2001 р.)
Структура й розділи дисертації обговорювались на засіданнях Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Шевченка та відділу франкознавства.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Злочин та очищення (Проблема катарсису в психології Франкових персонажів) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. 2000. № 6(9). С. 45 51.
2. На дні” душі переступника (Франкова поетика психологічного аналізу) // Мандрівець. 2000. № 3/4. С. 69 74.
3. Художній простір як засіб психологізму (на матеріалі кримінальної прози” І. Франка) // Слово і час. 2001. № 7. С. 73 77.
4. Поетика характеротворення жінки-злочинниці (Олімпія Торська та Анеля Ангарович) // Укр. літературознавство. Вип. 64. Львів, 2001. С. 89 102.

5. Еволюція поглядів І. Франка на психологію переступника // Київська старовина. 2001. № 4. С. 163 175.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Пропоноване дисертаційне дослідження є спробою проаналізувати Франкову прозу з погляду ще однієї малодослідженої проблеми у його творчості проблеми злочину й покарання, а також простежити розбудову кримінальних сюжетів, поетику характеротворення й типологію персонажів-злочинців, специфіку психологічного аналізу.
В освоєнні детективного жанру в українській літературі Франко виявився беззаперечним новатором, і не лише у використанні детективу як нового ґенологічного феномена у вітчизняній літературі, а й у значній його модифікації і на рівні сюжетної конструкції, і на рівні проблемного наповнення. Від канонічної формули детективу Франко абсорбує лише подієву ситуацію злочину (фабульна константа сюжетного руху), навколо якої вибудовуються й осмислюються значно глибші соціальні, психологічні, морально-етичні проблеми. Це своєю чергою зумовлює й специфіку розбудови кримінальних сюжетів у письменниковій прозі, пов’язану з тенденцією до поступової редукції фабульної подієвості й посилення функції внутрішньо-психологічного сюжету, зміщення аналітичного фокусу на особистість переступника, на буття його душі. Такий внутрішній сюжетний рух визначає специфіку художньої конструкції зменшення ролі фабули спонукає до увиразнення засобів психологічного аналізу, призводить до розгортання концентричного сюжету, де визначальними стають напружені драматичні колізії, психоаналітичні засоби інтенсивного вираження і препарування почуттів, психічних станів, суб’єктивної сфери переживань. Ця тенденція не властива хіба що першому роману Петрії і Довбущуки” з його надмірною ампліфікацією авантюрно-інтригувальних сплетінь. Але, починаючи вже з оповідання На дні” й у кожному наступному Франковому творі з кримінальним сюжетом, внутрішній вектор зображення поступово стає панівним. Відтак, долаючи канонічні рамки детективу, Франко робить кримінальні сюжети органічною частиною композиції своїх соціально-психологічних романів, повістей та менших за обсягом психологічних студій і в такий спосіб дістає змогу осмислити глибокі проблеми суспільного буття, розкрити характери злочинців, простежити мотивацію поведінки, соціально-психологічну причиновість злочину.
Оригінальна модифікація кримінальних сюжетів у Франковій прозі простежується не лише на рівні функціонування різнотипних конфліктів, у способах їх вирішення й осмислення, а й на рівні композиції сюжету, художньо продуманими й водночас продуктивними чинниками якої є форми ретроспекції (у творі презенсна подієвість замінена суб’єктивними спогадами персонажа, відтак рух внутрішнього сюжету визначає фокус розповіді-спомину), сюжет в сюжеті” (Микитичів дуб”, В тюремнім шпиталі”). Проте кримінальні сюжети у Франкових творах все ж не позбавлені і традиційних жанрово-стильових ознак детективу: авантюрність, інтрига, алюзії, підтекст зберігаються навіть у творах, де превалює внутрішньо-психологічний сюжет.
У низці Франкових творів ситуація злочину стає прологом до цілісного внутрішньо-психологічного сюжету (друга редакція Ріпника”, Для домашнього огнища”, В тюремнім шпиталі”, Мій злочин”). Визначальна ж у конструкції кримінальних сюжетів Франка функція розв’язки. У більшості творів продукується однотипна, так звана катарктична, розв’язка, яка показує момент психологічного, морально-етичного перелому у свідомості злочинця. Таким чином, у Франкових кримінальних сюжетах розв’язка, крім звичного сюжетотворчого конструкту, стає ще й своєрідним конгломератом авторських гуманітаристичних ідей про іманентну моральну заданість людини.
У свідомості багатьох Франкових персонажів злочин виникає на основі певної психологічної конфліктності, внутрішніх суперечностей: у душі Анелі Ангарович (Для домашнього огнища”) протистоять любов до сім’ї, моральні позиції і прагнення забезпечити добробут злочинним способом; народна етика і християнська свідомість контрастують з ідеєю помсти у психології братів Басарабів (Борислав сміється”); боротьбу двох первнів доброго і злого конкретизовано в мисленнєвому процесі Бовдура (На дні”); у свідомості Регіни (Перехресні стежки”) цей конфлікт простежується на рівні контрастних сфер у розполовиненій жіночій психіці одна її частина прагне духового вивільнення від нестерпного психологічного пресингу чоловіка-садиста для щастя й справжньої любові, інша пасивно примирюється.
Загалом проблему злочину і пов’язану з ним проблему добра і зла, етико-психологічного аспекту людських вчинків осмислено у Франкових творах специфічно. Найперше тому, що її найважливіші аспекти гносеологічні, онтологічні, морально-етичні розглядаються у модусі авторської екзистенції, а вже згодом відбувається інкарнація його особистісних рефлексій у канву художніх текстів, проникнення письменникового погляду у глибинну сферу людської душі. Відтак у творчості Франка можна простежити невпинні світоглядні шукання, які виявляються у спробах різнобічного осмислення психології та ґенези злочину. Причини цього складного соціо-антропологічного феномену Франко шукав у різних сферах людського буття біологічній, духовій, морально-етичній, соціальній. Наслідки цих тривалих пошуків сприяли розгортанню (щоразу в іншому ракурсі) своєрідного людинознавчого дискурсу письменника, в якому авторські рефлексії й розуміння психології переступника чітко поділяються на два аспекти: 1) осмислення внутрішнього світу особистості до злочину; 2) зображення психологічного буття індивіда після злочину.
Злочинець цікавить письменника як особлива реакція на суспільство, систему взаємовідносин між людьми, на правові та морально-етичні конвенції. Власне тому мотиви кожного злочину Франко вміщує в контекст глибших суспільних, духових, психологічних проблем, де конкретний одиничний злочин осмислено в широкому колі суспільних парадигм. У цьому виявляється індуктивний аналітизм письменника від аналізу конкретного людського вчинку, психології одиничного злочину автор приходить до глибинних філософських узагальнень, анрополого-гуманітаристичних обґрунтувань.
Отже, еволюція Франкових поглядів на психологію переступника розгорталася у вигляді спареної спіралі: кожен виток однієї спіралі становив якусь авторську думку чи погляд на психологію злочинця та причини переступу, а суміжний виток іншої спіралі мовби проектував дидактичну ідею, способи розв’язання конфлікту чи проблеми, поставленої на паралельному витку першої спіралі. Світоглядна еволюція Франка в осмисленні психології переступника відбувалася як рух від вихідної позиції своєрідного психолого-біологічного експерименту в Петріях і Довбущуках”, де характер злочинця подано як скомпліковано мотивований феномен, що його формують різні чинники людського буття; далі у Франковій концепції сублімується фізіологічна й соціальна мотивованість злочину (На дні”), а в романі Борислав сміється” соціальний фактор стає панівним у психологічній поведінці злочинців-месників. Соціум розглядається як елемент реальності, що протистоїть людській свободі, стає причиною життєвої невлаштованості. Відтак злочин людини є певною опозицією до законів соціуму, жорстокою закономірністю соціального буття.
Наступний виток антропологічної концепції письменника розвивався в ракурсі поглиблення психологічної, морально-етичної зумовленості злочину (Для домашнього огнища”, Основи суспільності”, В тюремнім шпиталі”). Поруч із добре мотивованим розвитком характеру у внутрішньому світі Франкових персонажів з’являються проблеми психологічної біфуркації (роздвоєння), духового протистояння, самоосмислення, а в детермінації злочинної поведінки вирішальними стають не лише обставини та соціальні впливи, а й психічний уклад, виховний фактор.
Окремою проблемою в осмисленні психології злочину постає фізіологічна мотивація переступної поведінки: зображаючи патологічні типи злочинців, письменник пояснює їхню схильність до злочину аномаліями психічного механізму, виявами некерованих пристрастей та інстинктів (Панталаха”, Перехресні стежки”, Микитичів дуб”).
Квінтесенцією світоглядних шукань Франка, завершальним ідейним акцентом його антропологічної концепції стали твори, написані на зламі століть, де поруч з притчевою розбудовою текстів, філософічністю та метафоричним обрамленням з’являються й нове розуміння злочину, осмислення проблеми добра і зла. На цьому останньому витку творчої еволюції Франка відбувається своєрідний синтез його багаторічних духових шукань, перегляд і зміна попередніх позицій. Гуманітаризм як особливий спосіб Франкового осмислення складних антропологічних, суспільних проблем і шляхів їх вирішення стає панівним ракурсом авторських рефлексій, позначених християнською рецепцією, національною екзистенцією, виходом на трансцендентний рівень (В тюремнім шпиталі”, Оповідання про розбійника Флавіана”, Терен у нозі, Як Юра Шикманюк брів Черемош”). У цих творах Франко розглядає психологію злочинця через призму постійно присутньої у його душі екзистенційної дихотомії, дилеми етичного вибору між добром і злом. Навіть вчинивши злочин, людина знаходить у собі духову силу для самоосмислення й каяття, осягнення власної сутності в іншому світі моральних цінностей. Злочин, відтак, стає для особистості тим психологічним тестом, який випробовує сумління, духову стійкість, здатність морального відродження. Такий гуманітаристичний погляд письменника дає змогу під іншим кутом зору подивитись на психологію злочинця, яку Франко розглядає як певний морально-психологічний алгоритм: духове падіння (злочин) межова ситуація, самоосмислення катарсис.
Попри зміну чи синтез письменникових думок у розумінні феномена злочину в різних періодах творчості, цей морально-етичний алгоритм є своєрідною психологічною константою у свідомості Франкових персонажів. Такий гуманітаристичний акцент проектує наступну проблему письменникової прози проблему катарсису як духово-почуттєвої, ментальної потреби злочинця у каятті, духовому відродженні, спокутуванні власних гріхів. Ця проблема визначає й особливість побудови кримінальних сюжетів: більше переакцентування уваги з подієвої ситуації злочину на її психологічне переживання в майбутньому, зображення переступника в моментах межової ситуації, внутрішніх борінь, посиленого самоаналізу. Тим-то проблема катарсису у Франковій прозі осмислюється в контексті пенітенціарних питань. На думку письменника, муки сумління, моральне самопокарання це єдина форма людського досвіду, яка, формуючи своєрідну культуру провини, не дозволить людині повторити злочин у майбутньому.
Франко показує, як злочинці можуть різними шляхами наближатись до осягнення добра, духового відродження: одні пізнаючи Бога (Оповідання про розбійника Флавіана”, В тюремнім шпиталі”), інші завдяки самопізнанню, розмежувавши у своїй душі добрі й злі первні (На дні”, Для домашнього огнища”, Терен у нозі”). Щоб наблизитись до добра, перемігши в собі жорстокі деструктивні пристрасті, особистість спершу проходить через власні злочини, далі через муки сумління і душевні страждання і лише в такий спосіб осягає нове гармонійне духове буття.
На матеріалі Франкових творів з кримінальним сюжетом у дисертації здійснено типологію персонажів-злочинців, в основу якої покладено риси психічної організації, характеру та мотиваційної сфери злочинної поведінки. Зокрема, виокремлено такі типи переступників: меркантильний, авантюрний, патологічний, розбійницький, садистичний (деструктивний), імпульсивний, ситуативний і його різновиди (найпоширеніший тип у прозі письменника). Зображаючи таке розмаїття персонажів-злочинців, Франко дає багатий художній матеріал для майбутніх психоаналітичних студій, адже кожен з цих типів вирізняється надзвичайною психічною конституцією, внутрішньою суперечливістю і непослідовністю, демонструючи найцікавіші приклади індивідуальних варіацій людської психіки, й водночас кожен з них репрезентує певну соціальну проблему.
Особливості психічної організації злочинців Франко відтворює за допомогою поетики характеротворення, де відкривається ще одна грань його мистецького хисту не тільки письменника-аналітика, здатного вміло заглибитись у складні суспільні, людинознавчі проблеми, а й художника слова, який оперує оригінальними художніми резервами, щоб прецизійно відтворити усю складність і плинність людського характеру.
Особливістю творчого мислення Франка є переплетення зовнішнього (подієвого) і внутрішнього (психологічного) сюжетів. Останній активно функціонує як художній засіб для розбудови характеру персонажів. Аналітичність Франкового психологізму зумовлює своєрідний набір характеротворчих засобів, спрямованих на аналіз амбівалентного внутрішнього світу людини-злочинця. Інтроспективний метод аналізу психіки як домінанта творчого почерку Франка-психолога, дає змогу відтворити найглибші духові процеси, стани підсвідомості, мисленнєві акти, спроектовані у психологічному епіцентрі людської душі. Отже, фокусом психологічного аналізу письменника є внутрішня сфера людини, причому автора цікавить не звичайна особистість чи типовий характер, а людина, в душі якої сублімуються біопсихічні, соціальні, морально-етичні фактори, спричиняючи комплекс складних внутрішніх суперечностей, що їх автор обсервує через багатовиражальну систему характеротворення. Франко розуміє і зображує характер як складну психологічну єдність, котра водночас стає засобом дослідження життєвих явищ, соціальних проблем, індивідуальної психоприроди.
У системі характерокреаційної поетики Франка виокремлюються два способи психологічного аналізу 1) відтворення внутрішнього світу персонажа за допомогою зовнішніх ознак; 2) показ безпосереднього психічного процесу. У дисертації проаналізовано основні засоби психологізму, які використовує Франко для зображення характеру персонажів-злочинців: портрет і його деталі, художні антропоніми, часопростір, інтер’єр, внутрішнє мовлення, ірреальні форми (марення та сновидіння).
Панівним характеротворчим засобом, який уможливлює різнопланову характеристику персонажів, у Франковій прозі є портрет. Окрім стійких рис зовнішнього зображення, він містить ще й ситуативні риси, фізіоґномічні деталі, експресивні форми зовнішнього плану, описи елементів одягу; введені в єдину психологічну дію, вони відтворюють еволюцію характеру і, таким чином, стають елементами цілісного психологічного портрета. Особливість Франкового портретування багатопланове зображення зовнішності, постійної розбудови й доповнення портрета новими деталями, що сприяє відтворенню психологічної еволюції персонажів, зображення контрастних психопочуттів, плинності емоцій. Найменша портретна деталь виражає глибинний психологічний відтінок настрою і внутрішнього стану персонажа. Серед різновидів портретів у письменниковій прозі виокремлено: паспортний (синтетичний, цілісний), динамічний, ретроспективний (портрет-біографія), експресивний, колористичний та асоціативний.
Характеротворча функція художнього простору виявляється у трансформації простору як локального топосу у своєрідний психологічний антураж персонажа. У центрі зображення письменника лейтмотивний (монотонний) простір, який по-різному впливає на психіку злочинців, спричиняючи в душі складні внутрішні колізії і переживання. Зокрема, з функцією лейтмотивного простору у свідомості переступників пов’язані такі психологічні парадигми, як подолання простору, суґестія простору, увиразнення антиномічної семантики просторових категорій свій” чужий”. У зв’язку з цим персонажі-переступники опиняються у ситуації екстремального, тупикового, контрастного простору, в якому інтенсифікуються емоційні процеси, стає близькою ситуація прийняття важливих рішень, сповіді.
Через призму художнього часу Франко простежує психологічну еволюцію персонажів-злочинців, екзистенційний вимір часу у їхній свідомості. Таким чином, у Франкових творах час розгортається не лише як хронологія подій, а й як засіб розвитку характеру. Найвідповіднішим для цього способом зображення часу є засіб ретроспекції з різною психологічною функцією: минулий час пов’язаний із ситуацією злочину домінує фокус розповіді-спомину, самоосмислення (В тюремнім шпиталі”, Лель і Полель”); самомотивація минуле переступника мотивує його злочинну поведінку (Для домашнього огнища”, На дні”, Основи суспільності”); ностальгія за минулим (Перехресні стежки”).
У характеротворчій функції внутрішнього мовлення виявляється Франкова тенденція до використання суб’єктивних форм психологічного аналізу, зокрема засобів сповіді, самоаналізу, через які відбуваються процеси підготовки, мотивація вчинків, їх здійснення й осмислення в минулому. Злочинець об’єктивує в слові найактуальніші для нього стани, почуття, думки й переживання. Серед форм внутрішнього мовлення виокремлено такі різновиди внутрішніх монологів: діалогізований (односторонній), монолог-роздум, монолог-мрія, монолог-спогад. Освоюючи новітню техніку психоаналізу, Франко продуктивно використовує форми потоку свідомості”, які дають змогу простежити приховані глибини внутрішнього буття індивіда.
Обсервацію структури людської психіки письменник здійснює і в сфері підсвідомого, зображаючи процеси сновидінь і марень. Причому Франка цікавить на лише безпосереднє протікання цих психічних станів, а й розкриття у них внутрішнього життя особистості, її емоцій, бажань, почуттів. Оригінальною є асоціативна поетика сновидінь, де кожен зоровий образ, стаючи проекцією образу реального, адекватний психічним переживанням, внутрішнім мотивам поведінки персонажів.
Художня система характеротворення персонажів-злочинців у Франковій прозі кореспондує з його антропологічною концепцією, згідно з якою письменник розглядає переступника як особистість, що в її характері сублімуються біопсихічні, соціальні, морально-етичні вияви, спричиняючи комплекс внутрішніх суперечностей, амбівалентних психологічних переживань. Та все ж у Франковому розумінні психології злочинця домінує гуманітаристичний підхід, віра в перманентну добру сутність індивіда.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адамов А. Мой любимый жанр детектив. М.: Сов. писатель, 1980. 312 с.
2. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Худ. лит., 1975. 502 с.
3. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Советская Россия, 1979. 318 с.
4. Безрукова З. Формы психологического анализа в романах Л. Н. Толстого Война и мир”, Анна Каренина” // Лев Николаевич Толстой. Сб. статей о творчестве. М.: Изд-во Московского у-та, 1956. С. 62 104.
5. Бондар Л. Коли екстреми ся стрічають”: (Студія над Франковою новелою Хома з серцем і Хома без серця”) // Укр. літературознавство. Вип. 56. Львів, 1992. С. 85 95.
6. Бочаров С. Толстой и новое понимание человека. Диалектика души” // Литература и новый человек. М., 1963. С. 224 308.
7. Бочаров С. Характеры и обстоятельства // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Образ. Метод. Характер: В 2 кн. Кн. 1. М.: Изд-во АН СССР, 1962. С. 313 451.
8. Бояківський А., Фотюк Б. Жіночі образи у системі франківського типажу // Іван Франко і національне відродження: Тези доповідей наук. конференції. Львів, 1991. С. 89 90.
9. Будний В. Психологізм у літературознавчій методології Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: М-ли міжнар. конференції. Львів: Світ, 1998. С. 352 356.
10. Букетова Ж. Произведения И. Франко о детях и школе. Мастерство психологического анализа характеров // Іван Франко і світова культура: М-ли міжнар. симпоз. ЮНЕСКО: У 3-х кн. Кн. 2. К.: Наук. думка, 1990. С. 226 228.
11. Василюк Ф. Психология переживания и анализ преодоления критических ситуаций. М.: Изд-во МГУ, 1984. 200 с.
12. Ващук Ф. Образотворча роль портрета у повістях Шевченка // Зб. праць ХХVІ Наук. Шевчен. конференції. К.: Наук. думка, 1985. С. 98 112.
13. Вервес Г. Проблематика польських повістей І. Франка // Рад. літературознавство. 1963. № 3. С. 64 82.
14. Веретюк О. Концепція наратора і наративні форми (Перехресні стежки” Івана Франка) // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: М-ли. міжнар. наук. конференції. Львів: Світ, 1998. С. 320 326.
15. Верников М. Екзистенціальна філософія в Україні і її вираз у Бориславських оповіданнях” Івана Франка // Іван Франко письменник, мислитель, громадянин: М-ли міжнар. наук. конференції. Львів: Світ, 1998. С. 191 198.
16. Вечірко О. Психологія характерів у прозі М. Хвильового і Б. Пільняка: Автореф. дис. канд. філолог. наук /Одеський держ. ун-тет. Одеса: 1993. 16 с.
17. Возняк М. Велетень думки і праці: Шлях життя і боротьби Івана Франка. К.: Вид-во худ. літ., 1956. 402 с.
18. Войтюк А. До характеристики світогляду Івана Франка // Рад. літературознавство. 1989. № 6. С. 27 36.
19. Войтюк А. Іван Франко майстер пейзажу // Укр. літературознавство. Вип. 7. Львів, 1969. С. 124 128.
20. Вулис А. В мире приключений: Поэтика жанра. М.: Сов. писатель, 1986. 382 с.
21. В’язовський Г. Літературно-художній тип і його прототипи. К.: Держлітвидав УРСР, 1962. 72 с.
22. Гаєвська А. Антропологічна школа і концепція реалізму Франка // Рад. літературознавство. 1989. № 10. С. 31 35.
23. Гаєвська Л. Іван Франко: Романтизм, натуралізм, реалізм? // Проблема історії та теорії реалізму української літератури ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наук. думка, 1991. С. 112 165.
24. Гаєвська Л. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ поч. ХХ ст. К.: Наук. думка, 1981. 128 с.
25. Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера // Вопросы литературы. 1970. № 7. С. 68 79.
26. Гинзбург Л. О литературном герое. Л.: Сов. писатель, 1971. 222 с.
27. Гинзбург Л. О психологической прозе. Ленинград: Худ. лит., 1977. 442с.
28. Голод Р. Натуралізм у творчості Івана Франка: до питання про особливості творчого методу Каменяра. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 108 с.
29. Горак Р. Незакінчена повість про вбивство // Дзвін. 1997. № 1. С. 123 138. № 2. С. 102 121.
30. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. Кн. 1: Рід Якова. Львів: Місіонер, 2000. 232 с.
31. Горинь В. Художня деталь як мікрообраз літературного твору // Укр. літературознавство. Вип. 6. Львів, 1969. С. 23 26.
32. Гримич Г. Портрет зовнішній і психологічний // Дніпро. 1968. № 9. С. 153 159.
33. Гром’як Р. Повість І. Франка Перехресні стежки”у світлі його праці Із секретів поетичної творчості” // Іван Франко. Статті і матеріали. Вип. 7. 1969. С. 99 103.
34. Гузар З. Грані психологічного аналізу: (Новела Івана Франка Навернений грішник”) // Укр. літературознавство. Вип. 44. Львів, 1985. С. 69 74.
35. Гузар З. Дві редакції оповідання Івана Франка Ріпник”: Спроба порівняльного аналізу // Записки Наук. Тов. ім. Т. Шевченка. Т. 239. Львів, 2000. С. 116 127.
36. Гузар З. Деталь, подробиця, образ // Укр. літературознавство. Вип. 5. Львів, 1968. С. 75 85.
37. Гундорова Т. Інтелігенція і народ у повістях Івана Франка 80-х років. К.: Наук. думка, 1985. 144 с.
38. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Мельборн: ун-тет ім. Монаша, 1996. 150 с.
39. Гуняк М. Роман Івана Франка Перехресні стежки”. Світоглядно-антропологічний аспект. Дрогобич: Відродження, 1998. 120 с.
40. Гуняк М. Творчість Івана Франка поч. ХХ ст.: (Особливості етико-антропологічного та історіософського синтезу): Автореф. дис. канд. філолог. наук / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. Львів, 1999. 20 с.
41. Гуняк М. Терен у сумлінні (Оповідання І. Франка Терен у нозі” та однойменна поема) // Гуманізм і моральність: екзистенційні виміри. Львів: Край. 1997. С. 244 247.
42. Демчук Н. Інтер’єр у прозі Т. Шевченка (мікропоетика опису в системі екстервентного психологічного аналізу). Львів: Каменяр, 1999. 34 с.
43. Демчук Н. Портрет у прозі Т. Шевченка (мікропоетика опису в системі екстервентного психологічного аналізу). Львів: Літопис, 1999. 44 с.
44. Денисова Т. Иван Франко и натурализм // Іван Франко і світова культура: М-ли міжнар. симпоз. ЮНЕСКО: У 3-х кн. Кн. 1. К.: Наук. думка, 1990. С. 229 231.
45. Денисюк І. Суспільно-психологічна студія”, або Живопись дна” // Укр. літературознавство. Вип. 5. Львів, 1968. С. 92 99.
46. Денисюк І. Усе мистецьке є символом” (Розшифровані і нерозшифровані символи у Перехресних стежках”) // Укр. літературознавство. Вип. 64. Львів, 2001. С. 3 12.
47. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Академічний Експрес, 1999. 280 с.
48. Дмитренко Ю. Типологія героїв у прозі І. Я. Франка (На матеріалі роману Лель і Полель” та повістей Перехресні стежки”, Для домашнього огнища”) // Дмитренко Ю. Студії з філології. К.: Народознавство, 2000. С. 70 83.
49. Добин Е. Герой. Сюжет Деталь. М. Ленинград: Сов. писатель, 1962. 408 с.
50. Добин Е. Сюжет и действительность. Искусство детали. Ленинград: Сов. писатель., 1981. 431 с.
51. Драгоманов М. Фатальна вдова (карно-психологічна тема в українській народній пісні) // Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. 2. Львів: НТШ, 1990. С. 182 196.
52. Эсалнек А. Внутрижанровая типология и пути ее изучения. М.: Из-во Моск. ун-та, 1985. 184 с.
53. Есин А. Художественный психологизм как теоретическая проблема // Вестник Московского ун-та. Серия 9. Филология. 1982. № 1. С.17 24.
54. Єфремов С. Співець боротьби і контрастів: Спроба літературної біографії й характеристики Івана Франка. К.: Вік, 1913. 208 с.
55. Жулинський М. Людина як міра часу: Концепція людини і проблема характеру в сучасній радянській літературі. К.: Дніпро, 1979. 275 с.
56. Журбенко А. Засоби психологізації в Бориславських оповіданнях” Івана Франка // Питання філології. Дніпропетровськ, 1972. С. 5 16.
57. Забабурова Н. Стендаль и проблемы психологического анализа. Ростов-на Дону: Изд-во Рост. ун-та, 1982. 155 с.
58. Зелинский А. Криминальная психология. К.: Юринком Интер. 1999. 240 с.
59. Иезуитов А. Проблема характера в эстетике и литературе // Проблема характера в современной советской литературе. М. Ленинград: И-во АН СССР, 1962. С. 3 65.
60. Иезуитов А. Проблемы психологизма в эстетике и литературе // Проблемы психологического анализа в литературе. Сб. науч. трудов. Ленинград: ЛГПИ, 1983. С. 24 40.
61. История психоанализа в Украине. Харків: Основа, 1996. 358 с.
62. Ільницький М. Все, що мав у житті”. Повість Івана Франка Перехресні стежки” // Жовтень. 1986. № 8. С. 105 116.
63. Ільницький М. Майстер психологічної новели // Яцків М. Новели. Львів: Каменяр, 1985. С. 3 14.
64. Ільницький М. Повість Перехресні стежки” і