СИМВОЛІКА В ОБРАЗНІЙ СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ НОВЕЛІСТИКИ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ. : СИМВОЛИКА В ОБРАЗНОЙ СТРУКТУРЕ УКРАИНСКОЙ НОВЕЛЛИСТИКИ КОНЦА ХІХ - НАЧАЛУ ХХ Ст.

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

На правах рукопису

НАУМЕНКО НАТАЛІЯ ВАЛЕНТИНІВНА

УДК 821.161.2-32 ”18/19”

СИМВОЛІКА В ОБРАЗНІЙ СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ
НОВЕЛІСТИКИ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.

10.01.01 — українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Кононенко Петро Петрович,
доктор філологічних наук, професор

Київ - 2002

ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП
РОЗДІЛ 1
ПОЛІАСПЕКТНІСТЬ СИМВОЛУ В УКРАЇНСЬКІЙ НОВЕЛІСТИЧНІЙ ОПОВІДІ ЗЛАМУ СТОЛІТЬ....................
1.1. Заголовок як образно-символічний компонент новели
1.2. Парадигма людської долі та її символічне вираження в новелістичній фабульній структурі.
1.2.1. Випробування любов’ю” в контексті символічного довкілля новели..................................................................................
1.2.2. Еволюція символіки роду в новелістичній нарації
1.3. Хронотоп новели як видова категорія символу...........
1.4. Інтерпретація мистецької символіки в українській новелістиці...........
1.4.1. Засоби синтезу мистецтв у новелістичному образотворенні.....................................................................................
1.4.2. Мистецька символіка у творенні наративного поліфонізму новели............................................................................
РОЗДІЛ 2
ТРАНСФОРМАЦІЇ СИМВОЛУ В ОБРАЗНІЙ СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ НОВЕЛИ....................................
2.1. Символіка імені та безіменності
2.2. Тотемістична символіка.
2.2.1. Символіка чотирьох першооснов...................................
2.2.2. Рослинна символіка..........................................................
2.2.3. Анімалістична символіка...............................................
2.3. Символіка кольору..
2.4. Символіко-культурологічні візії в творчості українських новелістів рубежу століть ...............................
2.4.1. Символіка музичного твору..........................................
2.4.2. Символіка скульптури.....................................................
2.4.3. Символіка картини...........................................................
2.4.4. Символіка пісні.................................................................
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Ступінь розроблення проблеми. Історико-літературний процес в Україні періоду кінця ХІХ - початку ХХ століть являє собою складну динамічну систему. Внаслідок творчого переосмислення здобутків новітньої європейської естетики та посиленого інтересу до прадавніх міфо-фольклорних символів в українському письменстві виникають водночас різні парадигми художнього осягнення світу, своєрідно виявляючись у неоромантизмі, символізмі, імпресіонізмі та експресіонізмі.
Суперечливість та різноплановість літературного процесу пояснюється й тим, що в творчості різних авторів згадані стильові тенденції перебувають у постійній взаємодії, визначаючи індивідуальність письменника.
Поняття динамізму, мінливості, суперечливості, які є головними константами перехідного періоду порубіжжя століть, наклали відбиток і на характер самоусвідомлення літературного періоду. На зміну одновимірному трактуванню літератури як відображення довкілля приходять нові рівні його розуміння — самовираження, моделювання. При цьому спостерігається синтез архетипів національної культури та оригінальних філософсько-естетичних ідей у поєднанні з творчим переосмисленням шляхів пізнання дійсності, накреслених в європейській філософській думці межі століть. У поетизації двоєдності людина-природа” як сталої прикмети українського національного письменства особливого значення в кінці ХІХ - на початку ХХ століть набуває символізація наскрізної деталі та фольклорного образу [1, 2], увиразнюючи тим самим проблему людина-цивілізація”.
Одним із засобів досягнення лаконізму літературного твору стало змалювання довкілля через уяву персонажа, що давало авторові змогу уникнути зайвих подробиць. Тому в літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. особливої естетичної вагомості набула художня деталь, яка в контексті

оповіді часто підносилася до рівня символу — суб’єктивованого образу об’єктивної дійсності, який виступає чинником концентрації багатьох ідей та асоціацій [3].
Плідним ґрунтом для дослідження символів та їхнього функціонування в структурі художнього тексту є українська новелістика кінця ХІХ - початку ХХ ст., показова посиленою увагою авторів до зображення внутрішнього світу людини, урізноманітненням наративної структури, збагаченням поетичної семантики, використанням художніх засобів суміжних мистецтв, лаконізмом викладу.
Вона представлена творчістю І.Франка, О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника, Марка Черемшини, Г.Хоткевича, М.Яцкова, Л.Василевської (Дніпрової Чайки), Я.Жарка, Т.Бордуляка, С.Яричевського, М.Могилянського, Ю.Кміта, Л.Гринюка, О.Авдиковича та багатьох інших авторів.
Сформулювати завдання вивчення символічного компонента в новелістичній оповіді можна, спираючись на ґенологічне визначення новели: Новела — фабульний твір малої прози з особливою інтенсифікацією, концентрацією сюжетно-композиційної структури і стилю, з драматично напруженим конфліктом, який досягає максимальної напруги в так званому пуанті й розряджається в несподіваному сюжетному повороті, розкриваючи нову сутність героя, незвичайність людської долі” [4].
Тому, оскільки новела стала однією з нових форм мистецького осягнення життя, її символічна деталь — заголовок, епітет, назва окремої речі, порівняння, метафора, персонаж, — набула рівня важливого композиційного чинника.
Завдяки використанню в новелі традиційних українських символів та їхніх комбінацій зовнішній монологізм оповіді новели, що є показовим,

видозмінюється у внутрішній діалогізм (Цвіт яблуні”, Intermezzo”, Хвала життю” М. Коцюбинського, Impromtu phantasie”, Час” О.Кобилянської, Моє слово” В.Стефаника, Adagio consolante” М.Яцкова). А це — одна з визначальних ознак нової психологічної школи кінця ХІХ - початку ХХ століть (І.Франко).
Окрім досягнень європейської філософсько-естетичної думки рубежу століть, основою для розвитку української новели та появи численних її жанрово-стильових різновидів стала народна оповідна культура.
Однією з паралелей прозової новелістичної оповіді в фольклорі вважається казка, що відзначається внутрішнім динамізмом, образністю і майстерністю в демонстрації несподіваної колізії. Не випадково канадський літературознавець Ю.Мулик-Луцик, створюючи духовний портрет” Ольги Кобилянської, визначав тип її творчості як казковий”: Кобилянська як письменниця... підходить до життя майже скрізь зі становища вимріяного світогляду... Як і народні, так і Кобилянської шедеври-казки мають свою мораль: піднести з пилу землі своє божественне, надприродне” [5, 53].
Відкриваючи зв’язки людської душі й світу природи, вдаючись до витонченого нюансування почуттів і думок, письменники зазначеного періоду стверджували в творчості індивідуальну філософію, чільною константою якої була символіка.
Коло тем, які обігравали в своїй творчості українські новелісти, було надзвичайно широким (кохання та розлука, подорож, природа, події суспільного та родинного життя тощо). Завдяки поєднанню в розробленні цих тем оновленого образу-символу й модерної композиції, яка включає фрагментарність, безфабульність, варіативність типів оповідача тощо, новелістична модель світу” — неоромантична в С.Яричевського та Л.Гринюка, символістична в О.Кобилянської, Дніпрової Чайки та М.Яцкова, імпресіоністична в М.Коцюбинського, Марка Черемшини та Х.Алчевської,

лірично-прозова в Г.Хоткевича, експресіоністична у В.Стефаника — стала органічною формою вияву національної самобутності вітчизняного письменства. Адже саме фольклор із збереженими в ньому елементами народних вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, трансформацією всіх проявів і форм життя, лексичним багатством є сходження до найголовнішого, за визначенням К.-Г.Юнґа, архетипу — архетипу Самості національної культури.
Взявши курс на європеїзацію”, на розімкнення культурного часопростору вітчизняного письменства, літератори різних стильових орієнтацій об’єднались для спільної справи пошуку нових форм пізнання та осягнення сучасного їм мінливого й суперечливого життя, а також світу трансцендентного.
До періоду зламу ХІХ-ХХ століть в українській літературі, особливо до вивчення новелістики в контексті цього проміжку часу, звертаємося з ряду причин, головною з яких є поширення ідей модернізму в національній культурі.
Воно засвідчує собою особливу увагу авторів до внутрішнього світу людини, засвоєння та творче переосмислення новітніх філософсько-естетичних шляхів пізнання світу, накреслених в європейській науці й літературі того часу.
Тут важливим для комплексного культуролого-філологічного дослідження є аспект синтезу, з приводу якого Т.Гундорова зазначала: [Культурний міфологізм] українського модернізму... виявляється у спробі синтезувати національну естетичну культуру, інтегрувати ідеї культурного індивідуалізму та форми народної культури. Це засвідчує творчість О.Кобилянської, В.Стефаника, М.Коцюбинського, Г.Хоткевича” [6, 197].
Прикметною рисою модернізму, окрім пошуків нових форм осягнення життя, стало повернення письменників до прадавніх народних традицій. А це,

на думку П.Кононенка, є запорукою встановлення гармонії та злагоди між макрокосмосом довкілля, природи, суспільства та мікрокосмосом людини [7]. Тому актуальним завданням є дослідити шляхи цього повернення до народу” на тлі такого суперечливого в естетичному плані періоду, як кінець ХІХ - початок ХХ ст.
Розв’язати його можливо шляхом розгляду новели під кутом зору особливостей історико-літературного процесу в Україні порубіжжя століть, зокрема встановлення визначальної ролі символічного компонента в організації новелістичної оповіді різних стильових тенденцій.
Вибір новели як предмета дослідження зумовлено тим, що новела — це мистецтво жанру в найчистішій формі, що склалося в давнину в тісному зв’язку з магією та міфом. Сам жанр новели, визначення якого перекладається з італійської мови як новина”, та його домінування в жанровій системі української літератури різних періодів засвідчує собою одвічне прагнення до пізнання нового, до створення нових форм осягнення світу.
Вперше в світовій науці проблемі мова-як-пізнання, мова-як-мислення” надав глибокого теоретичного та практичного виразу український філолог та психолог О.Потебня. Він, а також чимало інших дослідників, установили, що однією з форм пізнання світу, особливо через мову, є побудова символічної картини світу — процес, властивий мислительній діяльності людини в усі часи.
Витворювана ж у структурі новелістичної оповіді, головними композиційними константами якої є стрімкий розвиток сюжету (новела акції) та посилене емоційне звучання (новела настрою), така картина є одним із естетичних чинників, який перетворює й саму новелу, й її зміст, символіку та персонажів на своєрідні архетипні коди, які стверджують неперервність руху жанру, вічність” образів — як живих, так і неживих.
З цієї точки зору актуальним є дослідження новели як особливої галузі поетики символічного, як спроби авторів лаконічно виразити перетворення в сучасному їм мінливому світі. Це стає можливим завдяки з’ясуванню особливостей використання символічних образів у творчості того чи іншого автора.
Першим дослідником української новелістики кінця ХІХ - початку ХХ ст. був І.Франко. У статті З останніх десятиліть ХІХ віку” він зазначав: Новела — се... найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому (підкреслення наше. — Н.Н.) часу, тому поколінню, що вічно спішиться і не має ані часу, ані спокою душевного, щоб читати багатотомові повісті. В новелі найлегше авторові виявити найрізноманітніші сторони свого таланту, блиснути іронією, зворушити нас впливом сконцентрованого чуття, очарувати майстерною формою” [8, 521].
У працях Історія українського письменства” [9], В поисках новой красоты” приділяє значну увагу аналізові новелістичної творчості відомих авторів порубіжжя століть (Дніпрової Чайки, О.Кобилянської, Г.Хоткевича, М.Коцюбинського, М.Яцкова) С.Єфремов. Їхні твори він розглядає під кутом зору індивідуальних жанрово-стильових модифікацій (символізм, неоромантизм, імпресіонізм та інші).
Неможливо погодитися з негативною оцінкою, яку він дав окремим постатям, особливо О.Кобилянській, Г.Хоткевичеві та М.Яцкову. Однак дослідник не применшує важливість символів у створенні новелістичної картини світу зазначених прозаїків, наприклад: Є у Яцкова справді гарні образи в реалістичному і символістичному жанрі, де він виступає з глибинними психологічними деталями і вміє з тихою елегійністю змалювати людські переживання” [9, 556].
В радянському літературознавстві до вивчення новели вдавалися Ф.Білецький, Н.Калениченко, Г.Майфет, В.Фащенко, Б.Якубський. Найважливішим серед них є В.Фащенко, який у працях Новела і новелісти” (1968) [10], Із студій про новелу” (1971) [11] визнавав головними рисами новелістичної оповіді психологізм, фабульність/ безфабульність, закон новелістичної концентрації, проте лише побіжно зазначав, яку саме роль у формуванні цих канонів відіграє символ.
Н.Калениченко у монографії Українська література кінця ХІХ - початку ХХ століть: напрями, течії” вдається до вельми категоричного та однозначного поділу письменників-новелістів на реалістів” (М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Стефаник, М.Черемшина) та модерністів” (Г.Хоткевич, М.Яцків, Дніпрова Чайка). Безперечною їхньою заслугою дослідниця визнає розширення жанрово-стильового діапазону української новелістики, однак майже не зупиняється на особливостях індивідуального стилю письма цих авторів, його символіки [12].
В цей же час з’являються збірники українських новел, виданих діячами діаспори. Вступні статті до них дозволяють з’ясувати шляхи розвитку новели в новітній українській прозі [13, 14]. Так, зокрема, М.Глобенко в передмові до Збірки українських новель” подає стислий аналіз творчості письменників порубіжжя століть із точки зору стильових тенденцій у літературі, зазначаючи головні риси їхніх новел у цьому контексті.
1981 р. у світ вийшла монографія І.Денисюка Розвиток української малої прози ХІХ - початку ХХ ст.”, перевидана у 1999 р. [15]. Порівняно з першим виданням, у другому зроблено спробу зняти вульгарно-соціологічні нашарування з вітчизняного літературознавчого методу, значно більше уваги приділено розмежуванню жанрових різновидів новели акції” та новели настрою”; текстуальний аналіз ряду творів виконано з позицій психологізму оповіді, що стало засновком до дослідження символічного компонента” української новелістики зламу ХІХ-ХХ століть.
1993 р. було видано книгу Г.Гримич Загадка творчого бунту” [16], де вперше поставлено питання неперервності традицій поетики символічного в новелістичній оповіді митців початку ХХ ст. та авторів-шістдесятників: Є.Гуцала, Г.Тютюнника, А.М’ястківського. З огляду на це, Г.Гримич розглядає їхні твори в контексті закорінення у прозу межі ХІХ-ХХ століть, а момент спадкоємності, на якому робить акцент дослідниця, є вельми важливим для осягнення особливостей української новелістики попередніх періодів.
Видання збірок новел різних авторів Весняна прорість” [17], Українська новелістика кінця ХІХ - початку ХХ ст.” [18], до яких включено значну кількість новел маловивчених авторів, уможливлюють порівняльне дослідження символіки в творах відомих і менш відомих.
З початку 20-х років в українському літературознавстві вперше постало питання про вивчення імпресіонізму в новелістиці М.Коцюбинського, з початку 40-х — неоромантизму в творчості О.Кобилянської, а пізніше — й експресіонізму у В.Стефаника та імпресіонізму в Марка Черемшини — авторів, яких радянська критика однозначно зараховувала до реалістів [19]. Однак у цьому зв’язку виникла проблема феномену реалістичної новели. Адже, згідно з канонами жанру, новела — розповідь про незвичайний випадок, а стильовою особливістю реалізму є зображення типової людини в типових обставинах [Див. 20]. На це деякі дослідники пропонують таку компромісну відповідь, безпосередньо пов’язану з роллю символу: Реалістична новела — епізод із життя героя, який має відтінок таємниці (підкреслення наше. — Н.Н.), заглиблений у підтекст... Сюжет новели лишається фрагментарним, але вбирає в себе додаткові відхилення від основної лінії” [21, 122].
В.Петров у своїй Історії української літератури” схарактеризував художнє образотворення в письменстві зламу століть так: Замість докладного опису, образ творився кількома виразними, характерними рисами. Не розвиток дії, а враження, часто блискавичне, найтонші відчуття, переживання, сприйняття подій персонажем цікавлять автора... Нові прозаїки культивують переважно коротке оповідання (новелю), що... будується на випадковому враженні, гострому переживанні” [22, 192-193].
З цього визначення очевидними стають головні завдання багатьох монографічних та дисертаційних досліджень у вітчизняному літературознавстві останнього десятиліття. Так, значно посилилася увага до імпресіонізму в українській літературі, що визначило напрям наукових шукань В.Агеєвої, Т.Гундорової, С.Журби, Ю.Кузнецова, С.Павличко, С.Пригодія, О.Юринця тощо. Зокрема, в цьому розрізі було виконано ґрунтовне дослідження місця метафори в формуванні імпресіонізму — індивідуального стилю М.Коцюбинського [23].
О.Юрчук у дисертації на тему Новела в світлі історичної поетики: Проблеми типології жанру” [21], присвяченій з’ясуванню особливостей новелістики, яка належить до різних стильових тенденцій (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) пояснює відмінність між новелами на рівні жанровому, ілюструючи їх характерними цитатами. Важливим аспектом її дослідження є розмежування естетичних феноменів деталь-символ” та образ-символ”, установлення їхнього співвідношення в тексті новели й відповідно до цього — визначення стильової домінанти творчості автора [Див. 21; 24].
Поетика образу в окремих галузях художньої мови новели стала предметом дослідження І.Бабій (кольористика, Див. [25]), Л.Белея (ономастика, Див. [26]), М.Голянич (проблема внутрішньої форми, Див. [27]). Дискурсивній практиці вітчизняної новелістики порубіжжя століть, почасти проблемі символічного, присвячено праці Т.Гундорової ПроЯвлення Слова” [6], С.Павличко Дискурс модернізму в українській літературі” [28]. С.Стаховський досліджував новелу під кутом зору взаємодії естетичних категорій трагічного, комічного та драматичного [29].
З позицій наративістики до вивчення новели підходили В.Агеєва, В.Даниленко, М.Кодак, М.Легкий. В цьому напрямі варто виділити працю Н.Шумило До проблеми ліризації” української прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.” [30].
Вагомим набутком в інтерпретації мистецької символіки в наративній структурі української новели стали розвідки О.Рисака. Вони уможливили порівняльний розгляд новел, заснованих на поєднанні музичних, художніх і словесних образів, які в контексті оповіді є не лише композиційними чинниками її створення, а й символами того чи іншого різновиду мистецтва, представленого в царині писемної творчості.
Під кутом зору оповідної структури вперше в українській літературознавчій науці здійснено дослідження сновидіння як текстуального та метатекстуального чинника побудови нарації прозового твору, в тому числі новели, її символіки (Див. [32]).
Із наукових робіт, які містять вихідні дані для дослідження символіки в творчості окремих новелістів зазначеного періоду, варто виділити книги Т.Кос [33] про ранню творчість О.Кобилянської; І.Приходько [34] та А.Болабольченка [35] про Г.Хоткевича; Ю.Кузнецова [36], С.Пригодія [37, 38] про українських імпресіоністів; О.Копач [39] про мовостиль” О.Кобилянської; Ю.Клинового [40], О.Черненко [41] про В.Стефаника; О.Засенка [42] про Марка Черемшину; семінарій З.Гузара Ольга Кобилянська” [43].
Корисними для дослідження є дискусійні з точки зору символіки наукові роботи західноєвропейських літературознавців у царині новелістичного мистецтва: Б. фон Аркса Буття новели” [44], Е.Курент Гарсія та В.Патріка Що таке новела?” [45], Е.Кухарського Поетика новели” [46], Ніно Ерне Мистецтво новели” [47], С.О’Фаолайна Новела” [48], К.Войцеховського Повість і новела” [49].
Актуальність дослідження визначається тим, що, попри існування великої кількості наукових праць про творчість відомих белетристів, які зробили вагомий внесок у розвиток новели, в історії української новелістики лишається чимало невивчених сторінок. Так, досі немає спеціальної монографічної праці про символічну картину світу в новелістиці українських прозаїків різних стильових манер.
Наголошувалося в основному на використанні в українській новелістиці зазначеного періоду певних символічних образів, проте лише деякі дослідники (І.Денисюк, М.Ільницький, Ю.Кузнецов, О.Сімович, О.Юринець тощо) враховували загальноукраїнський культурний контекст, до якого ці образи належать. Між тим вивчення взаємозв’язків символіки новели зі світоглядом її автора відкриває необмежені можливості світу української літератури.
У роботі метою є дослідити символ у контексті його вічності”, тобто безперервного переходу з одного культурного часопростору в інший. Багатим матеріалом для виконання цього завдання вбачається словесна творчість, зокрема новелістика, що й стало лейтмотивом нашої роботи. Адже йдеться про такий прадавній феномен національної культури, як слово-символ, що є дієвим засобом осягнення людиною світу й у наші дні.
Хоча на сьогодні існує безмежно велика кількість визначень символу, їхня сутність зводиться до одного спільного знаменника: синкретичної та трансцендентної природи символу, якою він зобов’язаний своєму міфoлогічному походженню.
Філософська енциклопедія” дає таке визначення: Символ — ідейна, образна або ідейно-образна структура, що містить у собі вказівку на ті чи інші, відмінні від неї прикмети, для яких вона є узагальненням або розгорнутим знаком... Символ є узагальнюючим принципом подальшого розгортання зосередженого в ньому змісту” [50, 6].
Головним чинником прояснення сутності символу в цьому словниковому визначенні є етимологічне зіставлення грецького іменника sumbolwn” (знак) із дієсловом sumballw” — зіштовхую”, зіставляю”, порівнюю”. Звідси випливає тлумачення символу Літературним енциклопедичним словником”:
Символ — універсальна естетична структура, що розкривається через зіставлення з суміжними категоріями: художнього образу, з одного боку, і алегорії — з другого... Усякий символ є образом, але поняття символу вказує на вихід образу за власні межі, на присутність певного змісту, нерозривно пов’язаного з образом, але йому не тотожного” [51, 378].
З’ясування місця та ролі символу в новелістичній оповіді сучасні дослідники здійснювали з різних, часом суперечливих позицій. На використанні символів у творчості певних новелістів наголошувалося лише у вступних статтях до зібрань творів та розділах навчальних посібників із історії української літератури порубіжжя століть (див. Петров В., Історія української літератури”, Мюнхен-Львів, 1994; Історія української літератури ХХ ст.: У 2-х кн. — К.: Либідь, 1998 [52]).
Між тим факти, які засвідчують місце символіки в образній структурі новелістичної оповіді, можуть стати серйозним засновком для ґрунтовного дослідження, в тому числі порівняльного.
Зокрема, це привело сучасного українського науковця В.Ковальова, автора праці Виражальні засоби українського художнього мовлення” (1991) до вельми важливої концепції, згідно з якою українській літературі, що особливо тісно пов’язана з народними віруваннями та уявленнями про світ, органічно притаманна метафоризація неживого через живе” [53, 44].
Аналізуючи класичні твори порубіжжя століть, літературознавці давали фактографічний матеріал щодо використання письменниками образів-символів, проте зрідка вдавалися до комплексного вивчення поетики символічного в новелі з огляду на індивідуальний стиль її автора, зокрема впливу системи символів на симбіоз різних стильових елементів у творчості одного автора.
Приміром, М.Ільницький, досліджуючи прозу М.Яцкова, визнає заслугою цього новеліста багатство символіки його творів, але обмежується лише перерахуванням символічних образів та побіжною згадкою про їхнє давньоукраїнське походження: У ранніх його [М.Яцкова] творах тропи будуються на матеріалі прислів’їв та приказок” [54, 14].
В аналізі ранньої модерної прози, представленою творами О.Кобилянської, Г.Хоткевича, М.Яцкова, Соломія Павличко в ракурсі неофрейдистському відводить символам переважно роль кодів, за якими приховується сексуальне забарвлення новел згаданих письменників; крім того, в її поле зору не завжди потрапляє загальнокультурне значення того чи іншого символічного образу.
Про символіку як важливий виражальний засіб згадували в широкому контексті вивчення української імпресіоністичної прози, беручи до уваги не лише новелу, а й оповідання, повість, роман (В.Агеєва, С.Журба, Ю.Кузнецов, С.Пригодій, А.Юринець, О.Ямчук).
Повніше розуміння символотворення як феномена мислительної діяльності дозволяють осягнути здобутки філософської та психологічної наук (праці Е.Кассірера, З.Фрейда та К.Юнґа). В українській естетиці особливо важливими є концепції символічного світу” Г.Сковороди, філософії серця” П.Юркевича, внутрішньої форми” О.Потебні, образно-психологічного паралелізму” О.Веселовського, асоціації ідей” І.Франка [55, 56, 57].
Виділення словесної символіки з середовища візуальних образів в українській культурі розпочинається вже в епоху бароко. Характерні для цієї доби емблематичні зображення, згідно з уявленнями культурних діячів XVII століття, мали два змісти: літеральний”, тобто безпосередній, і духовний — умовний, символіко-метафоричний. Іоаникій Галятовський твердив, що за допомогою емблематичних образів, які являють собою взаємодію зображення, напису й підпису” [58, 90], можливо виразити найрізніші відтінки абстрактних понять: Якщо тілесний світ має свої конкретні форми, то й світ думок місить мати свої мислеформи” [59].
Вагомий пласт цих мислеформ” у добу бароко становили міфологеми, переважно античні. Образи ставали не просто художніми формами осягнення дійсності, а й, за визнанням Йосипа Туробойського, міфологічними кодами, за якими стоять певні надбання художньої та філософської думки”. Окрім цього, важливим для осмислення перетворення образів на символи є концепт спогаду — про читані в роки молодості твори античних авторів, враження від знайомства з шедеврами світової поезії” [58, 231].
Особливості символічного світосприйняття митців бароко полягали в тому, що кожен із них тлумачив загальні емблеми, алегорії та символи по-своєму. Хоча їх цікавила не стільки зовнішня сторона речей, скільки пошук їхньої духовної сутності, використання їх із повчальною, дидактичною метою [60, 44].
Проте вже діячі того часу дійшли до з’ясування ролі символічного в пізнанні деяких явищ, яка отримала науковий вираз набагато пізніше. Так, Касіян Сакович задовго до І.Франка твердив, що за допомогою чуттів можна пізнати два світи: видимий (зір, дотик) і невидимий (слух, смак, нюх). Великий акцент у питанні осягнення дійсності митці доби бароко робили на метафоричному (іншими словами — інтуїтивно-образному) мисленні”, завдяки якому творилися емблеми — специфічні зорово-словесні образи довкілля.
Відтак особливої ваги в естетичному мисленні набуває категорія осяяння”, прозріння”, яка згодом, поряд із категорією діалогу”, стане однією з домінантних у розбудові жанрово-стильової системи української літерату

Список літератури

ВИСНОВКИ

Духовний і естетичний досвід письменників, привнесений у структуру новел, забезпечує традиційним символічним образам повноцінне існування в культурному часопросторі зламу століть, їхню поліаспектність у творенні новітньої картини світу. Слово-символ як проміжна ланка між означенням предмета та його переосмисленням концентрує викликані в героя або читача асоціації в єдиний комплекс духовного сприйняття. Тому символ можна розглядати як образ макросвіту довкілля, зосереджений у мікросвіті художнього слова.
Символ перебуває в симбіозі з іншими виражальними засобами новели; особливості її оповідної структури визначають іманентність символу в розвитку новели як жанру. Такий симбіоз досить повно описується двома засадничими науковими парадигмами — Символ-що-творить-Новелу” й Новела-що-творить-Символ”.
Парадигма Символ-що-творить-Новелу” забезпечує: вираження індивідуально-світоглядних і соціокультурних ідей при збереженні граничного лаконізму оповіді, розімкнення художнього часопростору новели, збагачення її інтертекстуального потенціалу завдяки вибудуванню збірного образу того чи іншого культурного явища, надання нової інтерпретації вічним сюжетам та образам. Тим самим ця парадигма визначає роль символічної деталі та символічного образу в новелістичній нарації.
За жанровою специфікою новела — показ бінарної опозиції, членами якої є або протагоніст і антагоніст твору, або персонаж і його оточення. Суперечливість як стильова константа новели реалізується в додатковому елементі цієї опозиції — місткому символі, який засвідчує взаємо- та протидію її складників. Отже, образ-символ водночас є чинником установлення суперечності в новелі та спробою її подолання.
Особливості наративної структури новели дозволяють простежити становлення характеру героя твору, показати найтонші порухи його душі, спроектувати минуле або майбутнє на теперішню незвичайну” подію в житті. Образи й деталі новели надають авторові та реципієнтові змогу змоделювати” світ персонажа з кількох містких символів і численних асоціацій, викликаних ними.
Координати хронос” і топос”, поєднані в понятті хронотоп” — часопросторовій моделі новели — категорії абстрактні, які складаються з численних конкретних понять із зовнішнім знаком значення час” або простір”. Час і простір у хронотопічному символі сполучаються, його еволюція визначається антуражем новели та розвитком сюжету. Завдяки взаємодії художньої часопросторовості символу з символом-лейтмотивом оповідь у новелі будь-якого стильового напряму стає емоційнішою та семантично наповненішою, не втрачаючи при цьому лаконізму.
Зіставленням нарації новели в цілому та художнього часопростору як її структурного компонента виявлено, що поширення в українській новелістиці досліджуваного періоду мотивів сну, спогадів і видінь спричинюється до появи такого складного композиційного прийому, як текст у тексті, або новела в новелі. Символічні образи сприяють трансформації переходу від композиційного обрамлення до твору в творі” й навпаки, розімкненню нарації водночас у минуле й майбутнє.
Парадигма Новела-що-творить-Символ” визначає передумови і з’ясовує особливості перетворення елементів образної структури новелістичної оповіді на символи через: привнесення духовного досвіду автора в контекст твору; сприйняття їх героями різного віку, статі, соціального статусу, роду діяльності; алюзійність, лейтмотивність, інтертекстуальність образів-символів; здатність викликати асоціативні зв’язки як у героя новели, так і в її реципієнта. Шляхом персоніфікації образу автор наділяє його здатністю впливати на думки та вчинки героя. Отже, у новелі будь-якої стильової тенденції образ переростає в символ тоді, коли персонаж стає і його носієм, і його частиною.
Варіативність значень символічного образу залежить від первинної ідеї, яку він уособлює. Завдяки вираженню абстрактної ідеї, яка в новелах різних стильових тенденцій опредмечується в різнопланових, часом відмінних образах, конкретний речовинний образ підноситься до рівня символу.
Символом неодмінно стає й образ-лейтмотив. З кожною новою появою в новелі творене ним коло асоціацій ширшає. Зокрема, при реалізації образу-лейтмотиву в поворотному моменті новели вибух емоційної напруги викликає в пам’яті героя приховані архетипні світоглядні комплекси.
Деталь або образ перетворюються на символи залежно від контексту твору. Більш того, чим асоціативніший за своєю природою образ і коротший фрагмент новели, який його містить, тим імовірніше переростання образу в символ.
Система символів допомагає встановити стильову домінанту, вона є композиційним чинником ствердження спільного для всіх авторів образу новел, в основному вираженого словом щось” — фігури недомовленості non-finito. Оскільки активізація пошуків нових форм осягнення життя збігається в українському культурному часопросторі досліджуваного періоду з порівняно невеликою кількістю засобів для досягнення цієї мети, то образ архетипно-безіменного щось” стає засадничим у поетиці переважної більшості новел. Шляхи ж до з’ясування його сутності варіюються з огляду на особливості індивідуального стилю автора та сприйняття твору читачем.
Завдяки різнорівневим виявам у наративній структурі твору alter ego героя або розповідача кожна новела отримала своєрідний символічний аналог, сутністю якого є трактування одного й того самого образу різними шляхами: переміною типу розповідача та реципієнта; розмежуванням віку, статі, роду діяльності героїв; продовженням” фабули однієї новели іншою; використанням засобів різних мистецтв для розкриття ідентичної теми; варіативністю закінчення. Це є прикметною рисою української новелістики епохи зламу століть.
З аналізу символіки новел досліджуваного періоду можна виокремити додаткові стильові риси й домінанти, які доповнюють історично усталену концепцію індивідуального стилю українських прозаїків: симфонізм” усіх напрямів із символістичним осердям в О.Кобилянської, імпресіонізм із драматичною підосновою в М.Коцюбинського, орнаменталістичний імпресіонізм у Марка Черемшини, неописово-живописний кордоцентричний експресіонізм у В.Стефаника.
Таким чином автори створювали по-справжньому відкриті” твори, сповнені переосмисленими архетипно-символічними світоглядними образами національної культури. З’ясування ролі символічного в поетиці української новелістики кінця ХІХ - початку ХХ століть дало змогу зробити висновок про необмеженість інтерпретацій, здавалося б, ґрунтовно вивчених текстів на різних етапах розвитку сучасного українського літературознавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Веселовский А.Н. Историческая поэтика. — М.: Мысль, 1980. - 328 с.
Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. — К.: Либідь, 2001. — 488 с.
Ricoeur, P. Le conflict des interpertations: Essais d’hermeneutique. Paris, 1969. 242 p.
Літературознавчий словник-довідник. — К.: Academia”,1997. - 752 c.
Мулик-Луцик Ю. Духовний портрет Ольги Кобилянської. — Вінніпег, 1952. — 62 c.
Гундорова Т.І. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. — Львів: Літопис, 1997. — 297 с.
Кононенко П.П. Українознавство. — К.: Либідь, 1994. — 384 с.
Франко І.Я. З останніх десятиліть ХІХ віку// Зібрання творів. У 50-ти т. — Т.41. — С.521-541.
Єфремов С.О. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.
Фащенко В.В. Новела і новелісти. — К.: Рад. письменник, 1968. — 264 с.
Фащенко В.В. Із студій про новелу. — К.: Рад. письменник, 1971. — 215 с.
Калениченко Н.Л. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ століть: Напрями, течії. — К.: Наукова думка, 1983. — 315 с.
Глобенко М. Збірка українських новель. — Нью-Йорк, 1955. - 351 с.
Sherekh Yu. Ne dlja ditej// Chyzhevskyi D. A History of Ukranian Literature. N.Y., 1997. P.680-710.
Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. — Львів: Академічний експрес, 1999. — 238 с.
Гримич Г.Г. Загадка творчого бунту. — К.: Укр. письменник, 1993. — 248 с.
Весняна прорість. Збірка українських новел. — К.: Молодь, 1969. — 318 с.
Українська новелістика кінця ХІХ — початку ХХ ст. — К.: Наукова думка, 1989. — 688 с.
Історія української літератури ХХ століття: У 2-х кн. — Кн.1. — К.: Наукова думка, 1988.— 576 с.
Затонский Д.В. Европейский реализм ХІХ в.: Линии и лики. — К.: Наукова думка, 1984. — 279 с.
Юрчук О.П. Новела в світлі історичної поетики: проблеми типології жанру// Дис. ... канд. філол. наук (10.01.06 — теорія літератури). — К., 1999. — 166 с.
Петров В. Історія української літератури. — Мюнхен-Львів, 1994. — 330 с.
Матвеєва Т.П. Метафора як виразник стилю Михайла Коцюбинського // Дис. ... канд. філол. наук (10.02.01 — українська мова). — Ізмаїл, 1996. — 218 с.
Демченко І. Особливості поетики Ольги Кобилянської. — К.: Твім-Інтер, 2001. — 208 с.
Бабій І.В. Семантика, структура та стильові функції назв кольорів у сучасній українській мові//Дис. ... канд. філол. наук (10.02.01 — українська мова). — К., 1997. — 237 с.
Белей Л. Можливості художньої антропоніміки в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. — Ужгород: Карпати, 1996. — 120 с.
Голянич М. Проблема внутрішньої форми в художньому творі// Дис. ... канд. філол. наук (10.02.01 — українська мова). — К., 1999. — 185 с.
Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі. — К.: Либідь, 1997. — 360 с.
Стаховский М. Трагическое, комическое и драматическое в украинской новеллистике конца ХІХ-начала ХХ века// Дис. ... канд. филол. наук (10.01.01 — українська література). — К., 1976. — 183 с.
Шумило Н.М. До проблеми ліризації” української прози кінця ХІХ - початку ХХ ст.//Проблеми історії та теорії української літератури. — К.:Наукова думка, 1991. — С.252-253.
Рисак О.О. Мелодії та барви слова. Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. — Луцьк: Надстир’я, 1996. — 112 c.
Фенько Н. Естетичні функції картин сновидінь в українській літературі кінця ХІХ-ХХ століть// Дис. ... канд. філол. наук (10.01.01 — українська література). — К., 1999. — 189 с.
Кос Т. Ольга Кобилянська. Природа. Битва. Некультурна. Valse Melancolique (Генеза, зміст). — Харків, 1923. — 30 с.
Приходько І.Ф. Українські класики без фальсифікацій. — Харків: Світ дитинства, 1997. — 112 с.
Болабольченко А.О. Гнат Хоткевич: Нарис життя і творчості. — К.: Обереги, 1993. — 95 с.
Кузнецов Ю.Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. — К.: Вид-во КДУ, 1989 (Серія Літературознавство”). — 301 с.
Пригодій С.М. Творчість Ольги Кобилянської. — К.: Вид-во Київського національного ун-ту ім. Т.Г.Шевченка, 1993. — 88 с.
Пригодій С.М. Імпресіонізм в українській та американській літературах на рубежі ХІХ-ХХ ст. — К.: Наукова думка, 1994. — 80 с.
Копач О. Мовостиль Ольги Кобилянської. — Вінніпег-Торонто: Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка в Канаді, 1971. — 187 с.
Клиновий Ю. Василь Стефаник: Роздуми про батька. — К.: Либідь, 1999. — 224 с.
Черненко О. Експресіонізм у творчості Василя Стефаника. — Б.м.: Сучасність (США), 1989. — 279 с.
Засенко О.В. Співець душі народної: Творчість Марка Черемшини. — К.: Наукова думка, 1983. — 198 с.
Гузар З. Ольга Кобилянська: Семінарій. — К.: Вища школа, 1990. — 166 с.
Arx B. von. Novellistisches Dasein: Spielraum einer Gattung in der Goethezeit. Zurich, 1953.
Current Garcia E., Patrick W.R. What Is the Short Story? Chicago-N.Y.: Scott & Company, 1961.
Kucharski E. Poetyka noweli. Lwow, 1936.
Nino Erne. Kunst der Novelle. Wiesbaden, 1955.
O’Faolain S. The Short Story. N.Y., 1951.
Wojciechowski K, Powiesc a nowela. Pamietnik literacki. Lwow, 1912. T.12.
Философская энциклопедия. — М.: Сов. энциклопедия, 1966. — Т.4. — С. 6.
Литературный энциклопедический словарь. — М.: Сов. энциклопедия, 1987. — 751 с.
Історія української літератури ХХ століть: У 2-х кн. — Кн.1. — К.: Либідь, 1998. — 464 с.
Ковальов В. Виражальні засоби українського художнього мовлення. — Херсон, 1991. — 125 с.
Яцків М. Муза на чорному коні. — К.: Дніпро, 1992. — 848 с.
Manning C. Ukrainian Literature: Studies of the Leading Authors. Freeport: Books for Library Press, 1971.
Shevelyov Yu. The Ukrainian Language in the First Half of the 20th Century. Cambridge: Harvard Institute of Ukrainian Studies, 1989.
Ukrainian Literature in Modern Slavic Literatures (ed. by V. Mychajlovich). N.Y.:Ungar Publications, 1972-1976.
Макаров А.М. Світло українського бароко. — К., 1994. — 316 с.
Українська література XVII-XVIII століть: Хрестоматія. — К.: Наукова думка, 1988. — 597 с.
Іваньо І. Про українське літературне барокко //Радянське літературознавство. — 1970. — №10. — С.44.
Історія філософії: Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993. — 560 с.
Рубцов Н.Н. Символ в искусстве и жизни. - М.: Наука, 1991. - 176 с.
Хамитов Н.В. Освобождение от обыденности: Искусство как разрешение противоречий жизни. — К.: Наукова думка, 1995. — 118 с.
Огієнко І.І. Дохристиянські вірування українського народу. — К.: Обереги, 1994. — 372 c.
Воропай О. Звичаї нашого народу. — Мюнхен, 1955. — Репринт. — К.: Обереги, 1993. — 467 с.
Українські символи: Збірник наукових праць. — К.: Ред. журналу Народознавство”, 1994. — 140 с.
Ритуально-міфологічний підхід до інтерпретації тексту. Зб. наук. праць. — К.: ІЗМН, 1998. — 332 с.
Теория метафоры: Сб. науч. трудов. — М.: Прогресс, 1990. — 512 с.
Фольклор у духовному житті українського народу. Регіональні наукові читання. — Львів, 1991. — 130 с.
Сімович О. Ім’я роковане — Марія... //Дивослово. — 1999. — №1. — С.3-5.
Лобур Н. Міфологема Землі в українській і канадській прозі//Дивослово. — 1999. — №2. — С. 6-8.
Рябініна О. Метафеноменологія музичного символу //Філософська думка. — 1998. — №4-6. — С.189-194.
Горніцька-Пархонюк Л. Авторські епітети збірки Сонячні кларнети” в світлі естетичної концепції І.Франка// Дивослово. — 1997. — №3. — С. 2-4.
Танадайчук С. Символи в декоративному мистецтві //Українська культура. — 1997. — №7. — С.24-25.
Новикова М. Міфосвіт Антонича//Сучасність. — 1992. — №9. — С.33-38.
Пастух Т. Чари Вишневого садка...” Т.Шевченка//Дивослово. — 2000. — №2. — С.2-4.
Комариця М. Еволюція фольклорної символіки в українській баладі//Дис. ... канд. філол. наук (10.01.08 — українська література). — К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 1992. — 153 с.
Погребенник В.Ф. Українська поезія кінця ХІХ - початку ХХ ст. і фольклор: до проблеми співдії народних традицій та індивідуальної поетики//Дис. ... д-ра філол. наук (10.01.03 — українська література, 10.01.09 — фольклористика). — К.: Педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, 1992. — 449 с.
Кононенко П.П. В пошуках суті. - К.: Наукова думка, 1988. — 235 с.
Кононенко П.П. Українська література: Проблеми розвитку. — К.: Либідь, 1994. — 336 с.
Кононенко П.П. Свою Україну любіть...” — К.: Твім-Інтер, 1996. — 224 с.
Потебня О.О. Думка і мова//Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів: Літопис, 1996. — 634 с.
Потебня А.А. Из записок по теории словесности. — М.: Мир, 1990. — 285 с.
Франко І.Я. Краса і секрети творчості. — К.: Наукова думка, 1980. — 500 с.
Cassirer E. Philosophie der Symbolischen Formen. B., 1923-31.
Фрейд З. Сновидения. — Алма-Ата: Наука, 1990. — 194 с.
Freud, S. Der Dichter und das Phantasieren//Bildende Kunst und Literatur. Studienausgabe. Bd. X. Fischer. S.169-179.
Юнг К.Г. Архетип и символ. — М.: Мир, 1974. — 265 с.
Юнг К.Г. Про архетипи колективного несвідомого. — К.,1996. — 364 с.
Юнг К.Г. Душа и Миф: шесть архетипов. — К.: Порт-Рояль; М.: Совершенство, 1997. — 384 с.
Frye, N. Anatomy of Criticism: Four Essays. NJ:Princeton, 1957. 480 р.
Bachelard, G. Le droit de rever. Paris, 1970.
Bachelard, G. La psychoanalyse du feu. Paris, 1938.
Bachelard, G. La poetique d’espace. Paris, 1957.
Башляр Г. Вода и грезы. — М., 1996. — 263 с.
Башляр Г. Грезы о воздухе. — М.: Изд-во гуманитарной литературы, 1999. — 344 с.
Белый А. Луг зеленый //Символизм как миропонимание. — М.: Республика, 1994. — 528 с.
Шкловский В.Б. О теории прозы. — М., 1982. — 386 с.
Флоренский П.А. Символическое описание. — М.: ОПОЯЗ, 1922. — 224 с.
Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. Труды по языкознанию. — М.: Наука, 1982. — 479 с.
Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. — М.: Наука, 1976. — 367 с.
Лосев А.Ф. Имя // Избранные работы, переводы, беседы, исследования, архивные материалы. — СПб: Алетейя, 1997. — 616 с.
Лозко Г.С. Українське народознавство. — К.: Зодіак-ЕКО, 1995. — 302 с.
Дмитренко М. Символіка сновидінь. — К.:Народознавство, 1991. — 44 с.
Керлот Х.Э. Словарь символов. — М.:REFL-Book, 1994. — 608 с.
Купер Дж. Энциклопедия символов. — М.: Ассоциация духовного единения Золотой век”, 1995. — 409 с.
Тресиддер Дж. Словарь символов. — М.: ФАИР-Пресс, 1999. — 444 с.
Холл Дж. Словарь символов и сюжетов в искусстве. — М.: КРОН-Пресс, 1999. — 656 с.
Луців Л. Василь Стефаник — співець української землі. — Нью-Йорк, Джерзі Ситі, 1971. — 487 с.
Середич М. Поетика новел Василя Стефаника у контексті художнього перекладу (на матеріалі російських перекладів)// Автореф. дис... канд. філол. наук (10.02.01 — українська мова). — К., 1998. — 20 с.
Потебня О.О. Естетика і поетика слова. — К.: Наукова думка, 1974. — 302 с.
Sierotwinski S. Slownik terminow literackich. Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1966.
Eckermann. Gesprache mit Goethe in den letzten Jahren seines Lebens. Leipzig, 1948.
La Varende. La nouvelle n’est plus la Cendrillon de la litteratur. Nouvelles litteraires, 1958. #1472. 17 nov.
Кобилянська О.Ю. Природа: Вибрані твори. — Львів: Каменяр, 1982. — 271 с.
Хоткевич Г. Поезія в прозі. — Харків, 1902. — 99 c.
Стефаник В. Вибрані новели // Василь Стефаник: Усе для школи. — 2001. — Вип.3. — 64 с.
Ghind, Ch. Expressionism. N.Y.: Random House, 2001. 167 p.
Чопик Р. Крик оголеної душі: Штрихи до творчої сильветки Василя Стефаника. — Львів, 2001. — 59 с.
Черемшина М. Карби: Вибрані твори. — К.: Наукова думка, 1983. — 178 с.
Чопик Р. Не-Стефаник (антитеза) //Чопик Р. Переступний вік/ Українське письменство на зламі ХІХ-ХХ століть. — Львів - Івано-Франківськ, 1998. — 192 с.
Коцюбинський М. Твори: В 3-х томах. — К.: Дніпро, 1979. Далі посилаємося на це видання, зазначаючи римською цифрою том, арабською — сторі