Український самвидав 1960-х рр.: літературна критика та публіцистика : Украинский самиздат 1960-х гг .: литературная критика и публицистика

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
Інститут літератури ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

Обертас Олесь Євгенович

УДК 098.1(477) 19”

Український самвидав 1960-х рр.:
літературна критика та публіцистика

10.01.01 − українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник −
Коцюбинська Михайлина Хомівна,
кандидат філологічних наук

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП................................4
РОЗДІЛ 1. Суспільно-політичне коріння й історичне місце українського самвидаву в літературному процесі 1960-х років
1.1. Самвидав як одвічна опозиційна категорія і як конкретно-історичне явище..................................................................................................14
1.2. Історична зумовленість виникнення самвидаву, його становлення та суспільно-політична роль у радянському тоталітарному суспільстві 1960-х рр... 36
РОЗДІЛ 2. Від традиційного культурництва” до політичного протесту (літературна критика та публіцистика українського самвидаву 1960 1972 років)
2.1. Нові віяння в літературній критиці та публіцистиці у часи хрущовської відлиги”..................................................................................................70
2.1.1. Зрушення у царині літературної критики (кінець 1950-х початок 1960-х років)...................................................................................................70
2.1.2. Підцензурна публіцистика самвидаву як невід’ємна складова літературного процесу 1960-х років....................................................78
2.1.3. Три скали одвертости” літературної критики та публіцистики 1960-х рр.........................................................................................................................80
2.2. Зародки українського самвидаву (1960-1962 рр.).......................................87
2.3. Від мовно-літературної проблематики до суспільно-політичного протесту (1963 1965 рр.)............................................................................................94
2.3.1. Захист української мови та культури як найболючіша тема самвидаву (1963 1965 рр.)........................................................................................94
2.3.2. Боротьба за громадянські свободи й права в українському самвидаві (1963 1965 рр.)......................................................................................100
2.3.3. Усний”самвидав як одна з форм поширення позаофіційної інформації (1963 1965 рр.)...........................................................................................106
2.4. Самвидав 1965 1972 років як провідна форма існування альтернативної культури та літератури ..................................................................................113
2.4.1.”Перша хвиля арештів” 1965 р. імпульс до відкритого протистояння й політизації самвидаву .................................................................................113
2.4.2. Національне питання та національна політика СРСР як центральні теми публіцистичного самвидаву другої половини 1960-х рр.....................................117
2.4.3. Перші антології” дисидентського руху ................................123
2.4.4. Радикальна течія політичної публіцистики українського самвидаву..129
2.4.5. Інформаційно-протестний самвидав .......................................136
2.4.6. Фаховий” літературно-критичний та науковий самвидав.......141
2.4.7. Український вісник” як перший самвидавний журнал........................172
ВИСНОВКИ........................................179
ДОДАТОК А........................................................................................................189
ДОДАТОК Б........................................................................................................192
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.......................................................209

ВСТУП

Протягом багатьох років питання, пов’язані з виникненням та поширенням в Україні опозиційної літератури − самвидаву − залишалися забороненою темою для дослідження. Офіційна боротьба з цим неформальним явищем почалася ще з Указу о тех, кто взаперти пишет” Петра І. Царська, а пізніше радянська пропаганда переконувала співвітчизників у відсутності будь-якої опозиції в країні. Авторів самвидаву офіційні органи влади спершу називали розкольниками”, революціонерами”, а в 1960-ті рр. − „буржуазними націоналістами”, „агентами іноземних розвідок”, „кримінальними злочинцями”.
Не варто забувати про те, що явище альтернативної культури й літератури як форм опозиційного мислення існувало й буде існувати завжди, в кожній країні світу, з будь-яким суспільно-політичним устроєм. Можливі лише різні варіації терміну самвидав” у різні історичні епохи: списки”, рукописи”, воровские послания”, „подметные грамоты”, еретические трактаты”, захалявна література”, задротяна література”, позацензурні видання”, самсебяиздат”, самиздат”, антирадянська література”, „відписи”, самдруківські видання”, „копії”, підземна література”, інтернет-культура” тощо. Різниця полягає лише в тому, що в демократичних країнах такий вид інтелектуальної діяльності існує відкрито, а в тоталітарних перебуває поза законом.
Самвидав це світове явище за своїми масштабами й універсальне за своїм призначенням. Воно лежить на перетині багатьох наук: літературознавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо. За природою існування самвидав є явищем протиборства опозиційно налаштованої інтелігенції й офіціозу, а, отже, воно завжди ставало вимушеним кроком − в нього заганяли” представників альтернативної культури. Тому під словом „самвидав” ми розуміємо не так текст, як специфічний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурних документів, що полягає в тому, що їх тиражування відбувається поза авторським контролем в процесі їх розповсюдження в читацькому середовищі. Автор може лише „запустити текст в самвидав”, а подальша його доля від нього не залежить.
В історії української літератури самвидав як форма опозиційної літератури має поважну тисячолітню історію і, практично, у всіх літературних епохах знаходить собі місце. У 1960-х роках самвидав пов’язується, передусім, із приходом нового покоління шістдесятників, яке постало з ряду суспільно-політичних причин: припинення у середині 1950-х років масових репресій, процеси реабілітації, розвінчування культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного тощо. Ця плеяда молодих митців і літераторів виступили за розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію суспільства в його ідеологічних межах, а відтак сформувалося середовище, у якому зародилася політична опозиція й виник самвидав як головна інфрастуктура Руху Опору.
Складовою частиною процесу формування позаофіційної літератури 1960-х років стала літературна критика та публіцистика українського самвидаву, що складає тему нашого дисертаційного дослідження.
Незважаючи на те, що самвидав користувався величезною популярністю й довірою більшості населення СРСР, спеціальних досліджень з даної теми ще немає. Оскільки літературний самвидав віддзеркалював актуальні в 1960-х рр. проблеми суспільного, літературного, національного, політичного та культурного життя в Україні, тому перші часткові спроби дослідити цей феномен проводилися, передусім, виходячи з історичного погляду.
Перші монографії, присвячені дослідженню опозиційного руху в Україні та окремих його проявів (самвидаву), з’явилися на Заході. Закордонні дослідники [264], [265], [270], [277], [281], [288] аналізували витоки дисидентського руху в Українській РСР, структуру та масштабність українського національного руху, склад його учасників, характеризували методи діяльності опозиції та програмні твори та піддавали аналізу національну політику постшелестівського періоду на широкій джерельній базі офіційних й самвидавних документів. Окрім того, в монографіях простежується регіональна активність опозиції, вивчається її склад за професійними та віковими ознаками.
Деякі питання, пов’язані зі становленням та діяльністю шістдесятників як опозиції, функціонуванням опозиційного руху в Україні, характеристикою його етапів, методів і форм діяльності антирежимних сил, розкрили, використовуючи самвидавний матеріал з України, у своїх наукових працях діаспорні дослідники Л. Алексєєва, І. Майстренко, І. Клейнер, Б. Кравченко, М. Прокоп, І. Лисяк-Рудницький [2], [88], [101], [108], [109], [118], [163 165].
Цінним джерелом для вивчення самвидаву в Україні 1960-х років є мемуарна література [25], [26], [33], [41], [53], [56 59], [61], [85 87], [90], [92], [97], [98], [111 113], [116], [117], [121], [124], [133], [135], [136], [147], [148], [158], [170], [184], [202], [209 [211], [235], [251], [258], авторами якої є безпосередні учасники самвидавного руху, часом з різних сторін барикад”: П. Шелест, Л. Лук’яненко, О. Мешко, В. Овсієнко, С. Кириченко, І. Жиленко, В. Лісова, В. Лісовий, М. Коцюбинська, С. Кириченко, Є. Сверстюк, І. Світличний, Л. Світлична, М. Масютко, М, Маринович, Л. Плющ, М. Руденко, П. Григоренко, Д. Шумук, Н. Суровцова, М. Хейфец, І. Гель, М. Ільницький, М. Косів, Б. Горинь, М. Горинь, І. Дзюба, М. Скорик, Р. Корогодський та ін. Цінність даного виду джерел полягає у змозі сприймати події того часу очима їх учасників, зокрема авторів і поширювачів самвидаву, та порівнювати з офіційною інформацією, що подавалася в різного роду документах. Однак, аналізуючи подібні матеріали, необхідно пам’ятати, що вони не позбавлені елементу суб’єктивності, оскільки несуть у собі відбиток особистих уподобань авторів, які негативно ставилися до існуючого ладу або окремих його сторін.
У числі перших вітчизняних досліджень [12 14], [16], [65], [68], [75], [76], [83], [104], [138], [171], [172], [213], [214], [229] з’явилися праці Ю. Курносова, В. Барана, Ю. Зайцева, Г. Касьянова, А. Русначенка, Ю. Данилюка, О. Бажана, Б. Захарова, Т. Батенка, Є. Захарова та ін. Українські науковці ввели в науковий обіг велику кількість самвидавних матеріалів, що зберігалися в архівах КДБ, зробили ряд глибоких узагальнюючих висновків, розглянули Рух Опору в історичній перспективі тощо. Дослідники розкривають зміст та етапи розвитку українського визвольного руху, показують його масштаби, географію та рівень, структурне оформлення його учасників, відтворюють механізми поширення думок та види репресій проти учасників опозиційного руху. У той же час історики недостатньо уваги приділяють вивченню питання місця і ролі українського самвидаву як головної організуючої форми протистояння тоталітарному режимові. Загалом вищеназвані праці є зразками комплексного дослідження про діяльність опозиції в УРСР, вони містять значну кількість фактологічного матеріалу, прикладів взаємозв’язку різних опозиційних сил, що протистояли тоталітарній комуністичній системі. Незважаючи на те, що в усіх цих роботах автори так чи інакше торкаються питань дослідження самвидаву, однак спеціальних монографій з історії розвитку й побутування самвидаву як альтернативної складової літературного процесу ще немає. Отже, актуальність теми дисертації очевидна. Дисертант визначає її як необхідність з позицій сучасного літературознавства схарактеризувати літературну критику та публіцистику самвидаву в контексті культурно-громадського життя в Україні 60-х років ХХ століття. Уперше опрацьовано й узагальнено тут в ракурсі досліджуваної проблеми спостереження й роздуми як авторів, так і читачів самвидаву, використано матеріали епістолярної спадщини [4], [39], [96], [119], [120], [155], [192], [236], [248], зокрема листування І. Світличного, В. Чорновола, З. Геник-Березовської, З. Красівського, А. Горської, В. Марченка, С. Хмари, З. Антонюка, С. Глузмана, М. Мариновича та ряду інтерв’ю, проведених дисертантом з М. Коцюбинською, Р. Мороз, М. Мариновичем, М. Матусевичем, М. Волинцем, Н. Світличною, Л. Світличною, Є. Сверстюком, Р. Корогодським, А. Пашко, Р. Руденко, В. Шевченком, М. Горинем, Б. Горинем, Н. Обертас, Є. Обертасом, С. Кириченко, Ю. Бадзем, Г. Кушнір, Л. Семикіною, Г. Севрук, О. Зінкевичем, А. Ребетом та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в річищі наукової проблематики відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, зокрема написання Академічної Історії української літератури” (Державний реєстраційний номер РК 0101U002081, науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, академік НАН України Дончик В.Г.).
Основна мета дисертації − дати всебічну й об’єктивну характеристику літературної критики та публіцистики самвидаву, визначити основну проблематику, місце й роль в українському літературознавстві та культурному житті 60-х років ХХ століття.
Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі конкретні завдання:
· з’ясувати роль самвидаву як одвічної опозиційної категорії;
· розглянути обставини формування самвидаву як конкретного історичного явища у другій половині ХХ століття;
· визначити характерні особливості розвитку самвидавної літератури та її проблематики в умовах тоталітарного суспільства;
· виявити невідомі досі літературно-критичні та пубіцистичні документи самвидаву, а також архівні матеріали, пов’язані з його побутуванням у середовищі шістдесятників;
· здійснити проблемно-тематичний та хронологічний аналіз самвидавних документів;
· окреслити домінанти й простежити еволюцію мислення самвидавних авторів;
· визначити роль і місце літературної критики та публіцистики самвидаву в українському літературному процесі.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є поєднання описового, конкретно-історичного та системного підходів. У роботі використано теоретичні напрацювання вітчизняних та зарубіжних літературознавців, які виходять із засад історизму, зокрема В. Брюховецького [22], Є. Сверстюка [184], В. Барки [15], У. Самчука [177] та ін.
Теоретичну основу роботи становлять літературно-критичні праці Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Кошелівця, О. Зінкевича, О. Даніеля, В. Чорновола, В. Шлотта, В. Ейхведе та ін.; дослідження з історії українського літературного процесу ІІ-ої половини ХХ ст., здійснені авторським колективом співробітників Інституту літератури НАН України за редакцією В.Г. Дончика [77], [78], а також Г. Кас’яновим, А. Русначенком, О. Бажаном й ін. та спогади сучасників.
Об’єктом дисертаційного дослідження є документи самвидаву, які дисертант зібрав під час написання роботи: літературно-критичні статті та публіцистичні твори. Основними критеріями добору самвидавних статей до розгляду в нашому дослідженні стала частота та географія їхнього поширення. Зроблено спробу зібрати й узагальнити переважну більшість відомих літературно-критичних і публіцистичних статтей, які поширювались засобами самвидаву. Фактом поширення документу в самвидаві, на нашу думку, є широта його розповсюдження в Україні різними механізмами та шляхами, а головне публікація в закордонній пресі, тобто тамвидаві” (Смолоскип”, Сучасність”, Визвольний шлях”, Вільна Україна”, Український історик”, Українське слово”, Український самостійник”, Новий шлях”, Нові дні”, Континент” тощо) та закордонних збірниках [30], [36], [73], [110], [130 132], [160], [204], [212], [215 226], [228 230], [232], [233], [239], [262], [268], [269], [271], [273 276], [284 287], [289 291] та ін.
Важливим свідченням поширення в самвидаві деяких статей є фігурування їх в ряді кримінальних звинувачень, висунутих В. Чорноволу, Є. Сверстюку, В. Стусу, В. Овсієнку, І. Світличному, В. Морозу, М. Плахотнюку, М. Масютку, М. Озерному, І. Гелю, М. Гориню, Б. Гориню, С. Караванському, Н. Строкатій, Н. Світличній тощо. Найціннішим джерелом для написання цієї праці є віднайдення автором дослідження фактів самвидавного поширення статей та деяких досі невідомих документів в архівах Музею-архіву українського самвидаву МБФ „Смолоскип” (м. Київ), Громадської організації „Музей шістдесятництва” (м. Київ), Харківської правохазисної групи та ряді іноземних інституцій, зокрема, найбільших у світі архівів радянського самвидаву: Інституті досліджень Східної Європи Бременського університету (м. Бремен, Німеччина) та Архіві Відкритого суспільства при Центрально-Європейському університеті (м. Будапешт, Угорщина), а також в архіві видавництва Сучасність” при Українському вільному університеті (м. Мюнхен, Німеччина); в архівах радіостанцій „Свобода”, „Голос Америки”, „Вільна Європа”.
Наукова новизна дослідження визначається предметом та мірою вивчення проблеми. Уперше всебічно й комплексно досліджується самвидавна літературна критика та публіцистика 1960-х років як одна із складових літературного процесу. До наукового аналізу віднайдено й залучено 273 документи самвидаву різних авторів. У світлі методологічних підходів до вивчення літератури, спрямованих на естетичну вартість твору, робиться спроба узагальнити літературно-критичні та публіцистичні документи самвидаву та показати його еволюцію.
Аналіз тематичної спрямованості літературно-критичних та публіцистичних самвидавних текстів, їх проблемності, жанрової специфіки, індивідуальних особливостей творчої манери авторів, характер викладу думок та причини поширення документів у самвидаві проводиться в тісному зв’язку з проблемами, що стоять сьогодні перед українською літературою та культурою.
У дисертації наголошено на прагненні авторів літературно-критичного та публіцистичного самвидаву, незважаючи на репресії, подавати некон’юктурні, оригінальні та об’єктивні оцінки як літературного життя 1960-х років, так і суспільно-політичної ситуації в Україні цього періоду.
Окрім того, в роботі вперше на основі архівних матеріалів, історичної та мемуарної літератури, а також інтерв’ю та спогадів учасників самвидавного руху створено реєстр докуметів українського самвидаву 1960-1972 років та показано роль авторів самвидаву у суспільно-громадському житті України та у національному Русі Опору.
Матеріали дисертації та отримані результати мають також і практичне значення. На основі створеної дисертантом концепції розвитку та функціонування українського самвидаву з 2001 року в Києві успішно діє Музей-архів українського самвидаву при видавництві Смолоскип”. Дана наукова інституція є найбільшим архівом документів українського самвидаву у світі, оскільки саме Смолоскип” на Заході протягом 1960-1980-х років був одним з найактивніших видавцем захалявної літератури” у тамвидаві, а в 1991 р. всі самвидавні архіви, що включають іноземну та діаспорну пресу, неформальну самвидавну пресу 1988-1991 рр. та ін. правозахисні документи було перевезено до України. З 2003 р. й по сьогодні дисертант очолює Музей-архів українського самвидаву та проводить широку консультативну роботу з дослідниками національного самвидаву зі всього світу, зокрема з України, Канади, Німеччини, США, Росії, Угорщини, Польщі, Чехії, Румунії, Монголії.
Задля інформування широкої громадськості, світові наукові кола та учасників правозахисного руху про новітні дослідження опозиційної літератури й культури др. пол. ХХ ст. в Україні з 2001 р. при безпосередній участі дисертанта в якості редактора, видається інформаційний бюлетень Український самвидав” та безкоштовно розсилається на 1000 адрес. Задля залучення нових дослідників до вивчення опозиційної літератури й дисидентського руху в Україні в альманасі Молода нація” з 2005 р. запроваджено рубрики Самвидав” та Опозиційні рухи”, відповідальність за які несе дисертант. До членів редколегії журналу увійшли відомі громадські діячі, активні члени опозиційного руху 1960-1980-х років й діячі самвидаву: Ю. Бадзьо, М. Горбаль, Б. Горинь, І. Дзюба, О. Зінкевич, М. Коцюбинська, В. Лісовий, М. Маринович, В. Овсієнко, В. Панченко, М. Плахотнюк, Є. Сверстюк.
У 2005 р. задля координації досліджень національного самвидаву у різних наукових інституціях світу у Будапешті було створено Міжнародну асоціацію з вивчення та дослідження спадщини самвидаву (http://www.samizdatportal.org), що теж є прикладом практичного значення вивчення даної теми в Україні. Членом-засновником асоціації, нарівні з такими впливовими архівними установами як Архів відкритого суспільства (Угорщина), Суспільно-політична організація Меморіал” (Росія), Інститут по вивченню історії Східної та Центральної Європи (Німеччина), Центр сучасних історичних досліджень (Німеччина), Карта-центр (Польща), Архів Кестонського інституту (Великобританія), Міжнародний інститут соціальної історії (Нідерланди), Чеський документаційний центр та ін., став Музей-архів українського самвидаву, а представником в Україні даної асоціації − дисертант.
У майбутньому матеріали дисертації та отримані результати можуть застосовуватись також для розробки цілісної концепції розвитку літературної критики та публіцистики 1960-х років. Ними можна скористатися й при характеристиці літературного процесу другої половини ХХ століття, при читанні загальних курсів з історії української літератури, літературної критики та публіцистики та в спецкурсах для студентів і вчителів філологічних та історичних наук. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані для подальшого дослідження вітчизняного опозиційого літературознавства.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено й схвалено на засіданні Відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка 31 травня 2007 р., протокол №7. Дослідження було також апробоване під часу ряду публічних виступів на міжнародних конференціях в Інституті по вивченню історії Східної та Центральної Європи (Бремен, 2003 р.), Українському вільному університеті (Мюнхен, 2003 р.), Архіві відкритого суспільства (Будапешт, 2004 р., 2005 р.), Місць пам’яті у Кшижовій (Вроцлав, 2006 р.), щорічних конференцій молодих вчених в Інституті літератури АН України (Київ, 2002 р., 2003 р.); під час роботи Ірпінських семінарів Смолоскипу” (Ірпінь, 2002-2006 рр.) та VI Міжнародного конґресу україністів в Донецькому національному універститеті (2005 р.).
Основні висновки дослідження були відображені у декількох десятках публікацій (у газетах Літературна Україна”, Смолоскип України”, Український самвидав”; журналах Музеї України”, Молода нація”). Чотири публікації (загальний обсяг 1,5 друк. арк.) надруковано у фахових виданнях ВАК України:
1.Український літературний самвидав 1960-х років: причини виникнення і розвиток // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 3. К., 2002. 138 с. С. 110-114.
2.Термін „самвидав”: походження і значення // Дивослово. − 2003. − №8. − С. 7-9.
3.Літературні джерела українського самвидаву // Слово і час. − 2003. − №8. − С. 80-87.
4.Політична публіцистика українського самвидаву 1960-х років резистанс тоталітаризмові (передумови та провідні ідеї) // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 4. К., 2003. С. 207-214.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Робота включає вступ, два розділи, висновки, два додатки та список використаних джерел (22 с., 291 позиція). Загальний обсяг дисертації складає 231 сторінку.

Список літератури

ВИСНОВКИ

У наш час тема неформальної літератури є досить актуальною, адже новітнє відродження, позначене дисидентською та самвидавною діяльністю постсталінського покоління української інтелігенції, стало вагомим чинником у здобутті Україною незалежності. Про феномен шістдесятників нині сказано і написано багато. Серед специфічних рис шістдесятництва насамперед привертає увагу те, що це покоління українських інтелектуалів є водночас феноменом культури, літератури і феноменом політики. Відповідно, синтез культури і політики стає домінантою діяльності цілої плеяди талановитих поетів, письменників, митців, кінодраматургів нової інтелектуальної еліти підрежимної України.
Упродовж 1960-х рр. радянський тоталітаризм через усі можливі інформаційні впливи (преса, радіо, телебачення) ставив своїм завданням повну переробку”, трансформацію людини відповідно до своїх ідеологічних настанов, прагнув сконструювати новий тип особистості з особливим психічним складом, особливою ментальністю, розумовими і поведінковими характеристиками шляхом стандартизації, уніфікації індивідуальності, її розчинення в масі, зведення всіх індивідів до якогось середньостатистичного знаменника, придушення особистісного начала в людині. На противагу цьому повстав інтелектуальний бунт шістдесятництва, що зумовив радикальний злам у стосунках між українським суспільством та системою, між людиною і владою.
Бунт 1960-х це перший в Радянському Союзі свідомий бунт Людини проти тоталітаризму. Шістдесятництво в своєму історичному вимірі явило собою чітко вибудувану систему опозиції, послідовно протиставляючи підвалинам режиму конститутивні блоки нової ментальності, а відтак і нового суспільства. Очевидно, що шістдесятництво, попри історичні обмеженості, недостатню культурну й національну виробленість, досить значну неоднорідність, яка з часом зумовила ідейну й моральну поляризацію колишніх соратників і побратимів, залишилося світлою сторінкою в духовному самовизначенні української нації, важливою, мабуть, не так своїми естетичними чи філософськими, як моральними результатами [195, с. 6].
З цього інтелектуального бунту постали нова історична і нова естетична свідомість української літератури − самвидав, який на довгі роки стає трибуною” цілого покоління української інтелігенції. Все талановите, що відкидалося офіціозом, обов’язково з’являлося в самвидаві. За цих умов автори самвидавних праць самі визначили головні завдання самвидаву: подання об’єктивної інформації про приховувані процеси й явища в українському громадському, літературному та культурному житті [223, с. 7]. Можна погодитися з Романом Корогодським, що всі автори від Івана Котляревського до шістдесятників кожний на свій страх і ризик... зазнали лиха поневірянь, відчули реальний страх бути знищеним і йшли на постійний ризик екзистенційно-межової ситуації. Такою є правда їхнього буття”. Саме тому вони намагалися так поліфонічно відтворити життя, виразити його глибинні конфлікти, щоб якнайприродніше донести до читача правду їхніх учинків, правду поведінки саме такої в таких обставинах. Обставини життя були завжди екзистенційними, і досвід творців та їхніх героїв розгортає панораму національних, духовно-культурних змагань і громадянського чину [92, с. 19]”. Саме ці три провідні теми: національна, духовно-культурна й громадянська стають домінуючими в самвидавній творчості шістдесятників, що притаманне більшості підневільним літературам народів світу.
Український самвидав 1960-х років пройшов кілька етапів свого розвитку. Спочатку розповсюджувалися переважно художні твори, поезія, проза, мемуаристика, щоденники, літературно-критичні статті, епістолярій В. Симоненка, В. Стуса, М. Холодного, Л. Костенко, Д. Павличка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Воробйова, В. Голобородька, І. Калинця та інших авторів. Якщо ж зважити на умови створення самвидавних праць й умови праці самвидавних авторів, зважити на постійну загрозу репресій, досить свіжу і близьку пам’ять про жорстокий розгром ОУН-УПА і безперервно діючу підсистему ідеологічного погрому інакодумців, вага українського самвидаву цього часу значно зростає. На еволюцію від традиційного культурництва” до яскраво вираженого політичного протесту було витрачено декілька років.
Другий етап розвитку самвидаву припадає на 1963 1965 рр. і характеризується непідконтрольним поширенням не лише документів, що з різних причин не були надруковані офіційними виданнями, а перш за все появою документів, які саме були розраховані на читацьку аудиторію самвидаву. Окрім літературного самвидаву початку 1960-х рр. цей період розвитку самвидаву пов’язується із появою перших анонімних політичних праць, чи статей, підписаних псевдонімами, а також анонімної політичної публіцистики, що зачіпали гострі соціальні та національні проблеми у відповідь на початки репресій проти інакомислячих (саме ці документи стали головною причиною арештів 1965 року). Головними рисами самвидаву цього періоду можна вважати наступні: помічне” оглядання на марксизм; окрім гострої критики і констатації перегибів державної політики пропонувалися цілком конкретні заходи щодо усунення різного роду дискримінацій, що можна вважати за програму дій опозиціційно налаштованої частини української інтелігенції; інтелектуальний спротив наступу великодержавного шовінізму; закличність, поєднання культурницької й громадянської проблематики, що розширювало коло прибічників українського національного Руху Опору й активізувало його. Досить слабкий літературно й часом поверховий, бідний на конструктивні ідеї політичний самвидав першої половини 1960-х років зрештою став поважним кроком уперед в інтелектуально-політичному оформленні інакодумства й розвитку літературної критики й публіцистики самвидаву. Самвидав другого періоду свого розвитку в 1963-1965 роки став підготовчим етапом до формування політичної програми Руху Опору. Процес формування цієї програми був перерваний арештами й судами 1965-66 років, унаслідок чого самвидавні публіцисти, за деяким винятком, на ідейному рівні зупинилися у фазі формулювання деструктивних постулатів і антитез [83, с. 95]”.
Наступним етапом (1965-1972 рр.) стала поява багатьох статей уже з авторськими підписами з перевагою публіцистики і документу, в яких з марксистсько-ленінської позиції робилася спроба проаналізувати гострі питання нашого суспільного життя: історичні, правозахисні, суспільно-політичні проблеми української нації та стан громадянських свобод в УРСР. Найпоширеніші програмові самвидавні документи середини 1960-х рр. показують переорієнтацію українського визвольного руху та самвидавної літератури у бік відкритого спротиву й свідчать про бажання частини шістдесятників відійти від вузько літературних питань і спробувати певним чином конкурувати з владою, яка й досі монополізувала всі існуючі засоби масової інформації. Гострота висловлювання, однозначність і принциповість авторів, неприйняття нейтральності в самвидавних документах у другій половині 1960-х років свідчать про готовність як авторів, так і читачів самвидаву до переходу в етап різкого протистояння офіційній літературі. У цей час змінилася й методологія ведення дискусії у самвидавних працях безпечним вважалося виступати все ж таки з марксистсько-ленінських позицій, що, відповідало і світоглядові авторів й переважної більшості читачів. Самвидав кінця 1965 − початку 1972 року перестав бути анонімним − це період відвертого спротиву системі, це період поширення переважно публіцистичних статей та праць з авторськими підписами, а також документів, автори яких не приховували своєї причетності до них. Найраціональнішою формою поширення нелегальних документів цього часу вважалася офіціалізація” самвидавних творів через оформлення їх у вигляді петицій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень тощо до офіційних інстанцій (переважно найвищого рівня Уряд, Прокуратура і т. п.), розуміючи й ту обставину, що влада діє всупереч власним законам й не збирається зважати навіть на Конституції СРСР й УРСР.
Отже, поступово в другій половині 1960-х років відбувалася тематична й жанрова еволюція самвидаву від художніх текстів до документів, які набирали дедалі виразнішого суспільно-політичного й національного забарвлення. Це засвідчують і „перші дослідженя й осмислення феномену самвидаву” на початку 1970-х років, які таємно проводилися в КДБ: „Аналіз самвидавної літератури, що поширюється в колах інтелігенції та студентської молоді показує, що самвидав за останні роки якісно змінився. Якщо п’ять років тому спостерігалось ходіння по руках переважно ідейно-порочних художніх творів, то сьогодні все більшого поширення набувають документи програмно-політичного характеру. За період з 1965 року у самвидаві з’явилося понад чотириста різноманітних досліджень і статей з економічних, політичних і філософських питань, в яких з різних боків критикується історичний досвід соціалістичного будівництва в Радянському Союзі, піддається ревізії внутрішня і зовнішня політика КПРС, висуваються різноманітні програми опозиційної діяльності [176]”. На початку сімдесятих публіцистика стає смертельно небезпечною” й надзвичайно важливою для розвитку інфраструктури Руху Опору, що розуміла більшість шістдесятників. Звідси перехід багатьох науковців, літераторів, зокрема І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного, В. Чорновола, М. Коцюбинської та інших від літератури та літературної критики до активного національного самозахисту та основні причини появи публіцистичного” літературознавства самвидаву.
Переплетіння літературно-критичних творів з публіцистикою реалізувалося через порушення літературознавцями гострих національних та суспільно-політичних тем та проблем. Вони автоматично” ставали при цьому публіцистами. Національна самосвідомість, національна гідність, національна честь і безчестя, національний сором і національний обов’язок, національна повнота і повноцінність це ті поняття, які вони послідовно й голосно вводили у суспільно-інтелектуальний обіг. Молоді талановиті критики” протестували проти вульгарного соціологізму, шукали й освоювали нові актуальні теми досліджень, загострюючи національну проблематику. У надрах ідеологічного літературознавства” поволі визрівають зародки нових підходів і віянь, і перший поштовх тут належить окремим критичним виступам шістдесятників, які вносили в критику та літературознавство нові виміри й критерії, відчутно їх демократизуючи.
Вивчення творчої історії літературно-критичного самвидаву, осмислення складних процесів його формування дає змогу ширше поглянути на самвидав як на літературно-мистецьке явище та визначити його художню цінність. Незважаючи на певну невикінченість, декларативність, реферативність, подекуди жанрову розмитість, а точніше неоформленість, набуток українського самвидаву 1960-х років характеризується багатьма оригінальними, новаторськими проявами з боку форми й образних засобів. Хай наші оцінки не будуть стерильно-вірними, хай будуть різні погляди, писав Іван Світличний, це не страшно, це дуже добре, що наших оцінок вже не вважають, як це було в пріснопам’ятні часи культу особи Сталіна, за істину в останній інстанції. Будуть суперечки, будуть дискусії і з них народиться істина [196, с. 145]”.
Плідними, зокрема, видаються пошуки літературознавцями нових форм організації літературно-критичного матеріалу, композиції літературної критики взагалі, освоєння нових жанрів та тем, зосередження на суспільно-політичній проблематиці, що виразно простежуються у всьому творчому доробку авторів самвидаву. У цьому зв’язку варто особливо наголосити, що в літературно-критичному доробку самвидаву 1960-х років уже зримо проступають, хай і не завджи послідовно, обриси тієї нової літературної критики, на гостру необхідність появи якої так наполегливо вказували шістдесятники, критикуючи сучасну їм літературознавчу науку.
Ця нова літературна критика, незважаючи на різні індивідуальності авторів від сатиричного Є. Сверстюка до радикального” В. Мороза, створена на основі критеріїв правдивості, позначена впливом публіцистики; наближена до політичної проблематики, завдяки використанню підтексту, а відтак подає гострий соціальний аналіз дійсності. Літературна критика самвидаву цього періоду морально наснажена, насичена в смисловому й емоційному плані, лаконічна, афористична у формі викладу думки, багатогранна й змістово повноцінна в образно-виражальних засобах.
Закономірність еволюції самвидаву загалом відповідає концепціїї чеського політолога Мирослава Гроха, який стверджував, що боротьба за відновлення державності проходить три основні етапи: Перший − А, культурницький (збирання етнографічної, мовної і фольклорної спадщини), другий − В, просвітницько-романтичний (національна свідомість утверджується серед народу через освітньо-культурні заклади), третій − С, це масовий рух за політичне самовизначення [72, с. 21]”.
Самвидавний альтернативний дискурс [66, с. 100-113]” у 1960-ті роки набув таких масштабів й довіри суспільства, що владою були запроваджені такі ж самвидавні механізми” поширення власних ідей, а часом просто наклепів на шістдесятників, що здобули в народі назву „кагебістський самвидав”. Сила самвидаву полягала в тому, що він не мав цензури [249, с. 215]. Критерієм вартісності документу служили виключно уподобання читача, який ставав стихійним поширювачем позаофіційної літератури. Складові авторів самвидаву могло позаздрити будь-яке видавництво. Авторами творів українського самвидаву були люди різних національностей (українці, росіяни, вірмени, євреї, татари) та професій історики, юристи, філософи, філологи, літературні критики, військові, психологи, журналісти, публіцисти, поети, прозаїки, вчителі, лікарі, інженери, художники, перекладачі, службовці, робітники, священники − Ліна Костенко, Григорій Чубай, Микола Холод­ний, Ірина Стасів-Калинець, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Масютко, Іван Світличний, Святослав Караванський, Іван Гель, Василь Лісовий, Юрій Бадзьо, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Овсієнко, Василь Стус, Зеновій Красівський, Богдан і Михайло Горині, Василь Барладяну, Мирослав Маринович, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Микола Береславський, Ігор Калинець, Петро Розумний, Йосип Тереля, Данило Шумук, Семен Глузман, Йосиф Зісельс, Мустафа Джемільов, Анатолій Шевчук, Петро Григоренко, Генріх Алтунян, Алла Горська, Надія Світлична, Левко Лук’яненко, Леонід Плющ, Василь Романюк та багато інших знаних і незнаних борців за свободу слова й творчості в тоталітарному СРСР. Це були люди, які символізували національ­но-культурне відродження 1960-х, його спадкоємність і життєву силу.
Спеціально для розправи з інакодумцями було ухвалено навіть закон „Про кримінальну відповідальність за державні злочини” та запроваджена у карний кодекс України сумнозвісна стаття „Про антирадянську агітацію і пропаґанду”. До цієї справи було прилучено систему рекомендацій та застережень від КДБ і органів прокуратури, які мали провадити профілактичну роботу з інакодумцями. Від кінця 1950-х до початку 1990-х рр. за цими статтями до кримінальної відповідальності в Україні було притягнуто 719 осіб.
Безперечно, з погляду сьогодення не всі твори самвидаву морального результату діяльності шістдесятників бездоганні з мистецького чи літературного боку. Але в 1960-і роки „вони були затаєним голосом громадської думки [179, с. 26]”, вони явно вирізнялися й одразу ж впізнавались, вони були новим кроком до нової літератури без цензури, без обмежень, без страху, вони „були чесними творами [179, с. 26]”, що й було вираженням моральної сили шістдесятників. У своєму дослідженні, прагнучи наукової об’єктивності, ми не могли оминути увагою незакінчені чи навіть низьковартісні твори, чи твори-одноденки у формі петицій, відкритих листів, прохань, заяв тощо, що є миттєвою реакцією опозиційної громадськості на арешти, утиски та інші нагальні проблеми суспільства, оскільки критерій відбору статей до дослідження є суголосним заяві одного з головних видавців творів самвидаву за кордоном Осипа Зінкевича: Ми вирішили, що все, що було передано нам, треба друкувати, незважаючи на художній рівень поданих матеріалів [140]”.
Не помічений і не оцінений свого часу, цей творчий набуток сьогодні має увійти в літературний процес у повному обсязі, повинен дійти до широкого читача та дослідника, оскільки є характерним проявом широких творчих шукань у ділянці художнього мислення цілого покоління шістдесятників. Цей творчий набуток не може бути зрізом всієї епохи, образом середовища 1960-х років, однак неодмінно є важливою складовою української літератури другої половини ХХ ст. Самвидав це лише спорадичні реакції, це острівці! [184, с. 554]”, які проливають світло на деякі заборонені явища та лише доповнюють літературне життя 1960-х років.
На жаль, не всі зарубані” або написані для шухляди” твори стали відомими громадськості посередництвом самвидаву. Тому ми не можемо говорити про цілісність оцінки позацензурної творчості і протиставляти її офіційній науці. Це лише окремі спроби, окремі штрихи окреслення нових віянь часу, нових методів досліджень нових авторів. Літературно-критичний самвидав значно б підсилився іншими розвідками шістдесятників, які з різних причини залишилися недрукованими і не поширювались через самвидав, наприклад стаття І. Дзюби Більший за самого себе” (1965 р.), зарізана” редактором-дисидентом” В. Коротичем [184, с. 576], статті В. Стуса [205, с. 503-519] Поезія третьої весни” про збірку М. Рильського Троянди й виноград”, Опуклий вибух таланту” про поему М. Бажана Політ крізь бурю”, Очима гуманіста” про творчість Генріха Бьолля, До проблеми творчої індивідуальності письменника”, Еріх Марія Рільке”, Розмаїття тенденцій, або відради і клопоти музи”, Про поезію Віктора Кордуна”, а також рецензія на книгу М. Коцюбинської Література як мистецтво слова” під назвою Про мистецтво мистецьки”, стаття М. Коцюбинської Слово образне і необразне” [97, с. 333] та багато інших праць, інформації про масове поширення яких у самвидаві не знаходимо.
Виходячи з головного завдання нашої праці − дослідження саме самвидавних літературно-критичних праць, ми не можемо залучати до розгляду ті статті, які не набули масового поширення в самвидаві. Зважаючи на природу самвидаву, ми не можемо говорити про стовідсоткове віднайдення та опрацювання всіх самвидавних літературно-критичних та публіцистичних документів, але наразі зроблено чи не найповнішу спробу подати узагальнений погляд на самвидавну частину літературного процесу 1960-х років.
Однак можна з упевненістю сказати, що самвидав виконав свою історичну місію, ставши одним із важливих факторів формування літературного процесу 1960-х років й заклавши основи свободи слова й творчості незалежної України. Самвидавні публіцисти й критики після доби спустошення соціалістичного реалізму повільно, але вперто поверталися до справжнього мистецтва слова, намагаючись вести інтелектуальну дискусію з режимом. Можна константувати, що самвидав все ж зумів побороти державну монополію на поширення правдивої інформації і став суттєвим конкурентом офіційним виданням з правдивого осмислення й показу світу. Француз Емануель Райс [247, с. 598] у передмові до паризького видання книги Нова літературна хвиля на Україні” у 1967 р. висловив надзвичайно просту й влучну думку, що якби опозиційні українські автори мали можливість розвиватися, не будучи обмеженими політичними втручаннями, Україна могла б пишатися першокласними критиками й публіцистами, яких так не вистачає сьогодні сучасній літературі всього світу.

Документи самвидаву 1965-1972 рр. на тему:
Захист української культури, мови та громадянських прав та свобод”
1. Дзюба І., Інтернаціоналізм чи русифікація?”, 1965 р.;
2. „Відкритий лист депутатам Рад УРСР Антона Коваля” (В. Лісовий), 1969 р.;
3. Горська А., Скарга прокуророві УРСР” про протизаконні засоби ведення слідства працівниками КДБ, Київ, 16 грудня 1965 р.;
4. Чорновіл В., Лист до ЦК ЛКСМУ, протестуючий проти газетної кампанії, спрямованої проти української інтелігенції”, 15 вересня 1965 р.;
5. Луцьків В., Заява ЦК КПУ, виявляюча, що всі покази, дані автором Львівському суду в травні 1961 р., є ніщо інше як фабрикація КДБ”, Мордовська АРСР, ст. Потьма, п/я Явас, п/я ЖХ 385/11, жовтень 1965 р.;
6. Чорновіл В., Протокол обшуку проведеного органами КДБ в його мешканні 20 вересня 1965 р.”;
7. Три заяви до офіційних закладів з проханням повернути йому конфісковану літературу”, Львів, листопад 1965 квітень 1966 рр.;
8. Масютко М., Пояснення Прокуророві УРСР”, Львів, слідчий ізолятор КДБ, жовтень 1965 р.;
9. Масютко М., Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Ганні Федорівні”, 1965 р.;
10. Масютко М., З історії боротьби українського народу за своє визволення в часи громадянської війни”, 1965 р.;
11. Масютко М., З матеріалів, спалених у Києві”, 1965 р.;
12. Масютко М., Мета статті не та...”, 1965 р.;
13. Параджанов С. та шість інших, Апеляція до ЦК КПУ та ЦК КПРС в захист заарештованих українських інтелігентів”, листопад 1965 р.;
14. Чорновіл В., „Останнє слово на суді у Львові”, 1965 р.;
15. Строката Н., Апеляція М. Стельмахові у справі її чоловіка С. Караванського”, Одеса, кінець 1965 р.;
16. Аганбегян, член-кореспондент АН СРСР, „Сучасний стан радянської економіки” (Доповідь у видавництві „Мысль” 1965 року);
17. Караванський С., Клопотання до Першого Секретаря ЦК ПОРП В. Гомулки про стан радянської національної політики, про факти безпідставних репресій проти української інтелігенції”, 27 вересня 1965р.;
18. Масютко М., „Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства”, 1966р.;
19. „Дванадцять запитань для тих, хто вивчає суспільствознавство”, 1966 р.;
20. Чорновіл В., Правосуддя чи рецидиви терору?”, 1966 р.;
21. Горинь М., Касаційна скарга на ім’я Верховного Суду УРСР”, 25 квітня 1966 р.;
22. Горинь М., Заява суду і останнє слово на суді у Львові”, Львів, 13-16 квітня 1966 р.;
23. Світлична Н., Лист до юридичної консультації Шевченківського району м. Києва і Прокуророві УРСР про відмовлення від адвоката для захисту її брата І. Світличного”, весна 1966 року;
24. Матеріали суду над Михайлом Масютком та апеляції Пленуму Верховного суду УРСР”, Львів, 21 березня 1966р.;
25. Скочок П., Чорновіл В., Шереметьєва Л., Лист до редакції „Перця” проти нападів журналу на І. Дзюбу”, 27 вересня 1966р., с. Лопушне на Закарпатті;
26. Світлична Н., Телеграма XXIII З’їзду КПРС про ув’язнення органами КДБ її брата Івана Світличного”, Київ, 1 квітня 1966р.;
27. Скочок П., Лист Першому Секретареві ЦК КПУ Шелесту П.Ю. у справі М. Озерного, 10 березня 1966 р.;
28. Строката Н.,”Клопотання на ім’я начальника ВТТ п/я 385/11 Королькова розстріляти її чоловіка Святослава Караванського, щоб скінчити його багаторіч­ні мучення...”, 27 грудня 1966 р.;
29. Горська А., Дві скарги Прокуророві УРСР у справі Ярослава Геврича”, Київ, грудень 1965р. та 28 березня 1966 р.;
30. Луцьків В., Лист слідчому Львівського управління КДБ Денісову, з якого випливає, що покази автора на Львівському суді 1961р. фабрикація, зроблена під тиском Денісова”, Потьма, ВТТ, 20 липня 1966 року;
31. Чорновіл В., Лист Голові Верховного суду УРСР Зайчуку з примірником матеріалів Про арешт і засудження групи української інтелігенції”, 5 грудня 1966 року;
32. Чорновіл В., Лист Першому Секретареві ЦК КПУ Шелесту, Прокуророві УРСР, Голові народного суду УРСР, Голові КДБ при Раді Міністрів УРСР під назвою Я нічого у вас не прошу...”, м. Вишгород, Київська область, 22 червня 1966 р.;
33. Вирок Київського суду по справі Ярослава Геврича”, Київ, 11 березня 1966 р.;
34. Вирок Львівського суду по справі Івана Геля і Ярослави Менкуш”, Львів, 25 березня 1966 р.;
35. Франко З., Коцюбинська М., Драч І., Дзюба І. та інші (всього 78 підписів), Клопотання на ім’я Прокурора УРСР і Голови КДБ при Раді Міністрів УРСР про суди над заареш­тованими українськими інтелігентами у серпні-вересні 1965 року”, лютий 1966 р.;
36. Запис суду над В. Чорноволом, притягненим до судової відповідальності за відмову давати покази на закритому політичному процесі братів Горинів, М. Осадчого і Мирослави Зваричевської у Львові 15 квітня 1966 р.”;
37. Касаційна скарга Львівському обласному судові від В. Чорновола 14 липня 1966 р.”;
38. Чорновіл В., Касаційна скарга Верховному судові УРСР”, 15 серпня 1966р.;
39. Відповідь Верховного суду УРСР В. Чорноволу”, 30 серпня 1966 p.;
40. Запис суду над вчителем Михайлом Озерним”, Івано-Франківськ, 4-7 лютого 1966 року;
41. Дзюба І., Виступ у Бабиному Ярі”, Київ, 29 вересня 1966р.;
42. Лист католицького священника Будзинського Генеральному прокуророві СРСР з вимогою перегляду його справи, яка є „...незаперечним доказом релігійного переслідування і національної дискримінації”, 25 березня 1966 року;
43. Караванський С., Сім клопотань на ім’я різних офіційних установ, написаних з трудового табору”, Мордовська АРСР, ст. Потьма, п/я Явас, п/я 385/11, січень - червень 1966 р.;
44. Кириченко С. та дев’ять інших членів Спілки художників України, Клопотання на ім’я Верховного суду УРСР про перегляд справи О. Заливахи”, 20 квітня 1966 р.;
45. Список 58-и українців, зокрема І. Світличний, М. Косів, І. Дзюба, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, до яких застосовано адміністративне переслідування за переконання, Київ, 1 листопада 1966 р.;
46. Дасів Кузьма, „П’ятдесят років радянської влади на Україні”, 1967 р.;
47. Чорновіл В., Лихо з розуму”, 1967 р.;
48. Масютко М., „Сучасний імперіалізм”, 1967 р.;
49. Караванський С., Клопотання на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР про надання громадя­нам прав, гарантованих „Пактом про громадянські та політичні права”, який Верховна Рада СРСР ратифікувала”, п. Явас, березень 1967 р.;
50. Караванський С., Проект закону про повернення громадянам СРСР узурпованих прав”, п. Явас, 19 березня 1967 р.;
51. Горинь М., Заява міністру закордонних справ УРСР Білоколосу про суд над ним 18 липня 1967 р.”, написана під час етапу у Володимирську в’язницю, літо 1967 р.;
52. Горинь М., Протест в.о. начальнику табору 17-А ст. лейтенантові Кишці, начальнику загону 6 ст. лейте­нантові Рибчинському”, 23 червня 1967 р.;
53.