УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Короткий опис

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

На правах рукопису

УДК 398 (477) «18»
Д 53

ДМИТРЕНКО Микола Костянтинович

УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИКА
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ:
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор,
провідний науковий співробітник
ІМФЕ НАН України ШУМАДА Н.С.

К и ї в 2 0 0 6

З М І С Т

ВСТУП _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 5

Розділ перший
МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ

1. 1. Характеристика міфологічної школи _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 16
1. 2. Західноєвропейська міфологічна школа _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 18
1. 3. Словґянська міфологічна школа _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 29
1. 4. Українська міфологічна школа _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 58
1. 5. Микола Костомаров про міф і символ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 62
1. 6. Олександр Котляревський: міф, фольклор і побут _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 81
1. 7. Микола Сумцов: міф, символ і обрядовий фольклор _ _ _ _ _ _ _ _ _ 93

Розділ другий
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА

2. 1. Культурно-історична школа: від романтизму до позитивізму _ _ _ _ 125
2. 2. Пантелеймон Куліш: До джерел!” _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 145
2. 3. Європейські теорії та українські теоретики: пошук власних
концепцій. Михайло Драгоманов _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 162
2. 3. 1. Теорія запозичення (міґрації сюжетів) _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 162
2. 3. 2. Теорія самозародження сюжетів _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 170
2. 3. 3. Михайло Драгоманов: національне та інтернаціональне
у фольклорі _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 177
2. 4. Методологічний дискурс фольклористичної концепції
Івана Франка _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 209

Розділ третій
ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА

3. 1. Фольклористична концепція Олександра Потебні.
Окремі зауваги _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 223
3. 2. Олександр Потебня і міфологічна школа _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 234
3. 3. Психологія народу й діалог культур _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _253
3. 4. Психологія народної творчості: вчення про слово
і художній образ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 261
3. 5. Психологізм фольклору: теорія символу та дослідження
фольклорної символіки _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 279
ВИСНОВКИ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ 308
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ _ _ _ _ _ _ _ _ 320

ВСТУП

Проблема наукового пізнання окремих періодів історії галузі щодо укра­їнської фольклористики загострилася саме тепер, коли Україна як дер­жа­ва стала незалежною одиницею у світовому співтоваристві, коли виникли пе­ре­думови і обґєктивна наукова потреба створення фундаментальних праць. Під страхітливим пресом ідеологічної та естетичної цензури і руси­фіка­тор­сь­кої політики українська наука і культура нагромадили, як наголошував не­що­давно академік Іван Дзюба, величезну стиснену” енергію неви­корис­та­них можливостей, загальмованих поривань, і ця пружина”, починаючи роз­прям­лятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив” [159, c.48].
Оці невикористані можливості, загальмовані поривання так і за­ли­ша­ть­ся в минулому, в колишній радянській добі, що належить ХХ століттю. А от щодо прориву, то, мабуть, недарма І.Дзюба далі уточнює: «Щоправда, тільки обіцяє» Право на сумнів, обережність надії, страх упевненого провіс­ни­цт­ва, відчуття майбутнього краху що криється за цими словами? Проте, як би там не було, історія дає Україні шанс, хоч і «надто складна комбінація спри­ят­ливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вно­си­ла і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в пер­спек­ти­ви розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому в Україні має бу­ти «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства» [Там само, c.4950].
Актуальність дисертаційного дослідження. Окреслене академіком І.Дзю­бою актуальне завдання універсального характеру стосується й історії укра­їнської фольклористики, «реального освоєння всієї повноти» її фор­му­ван­ня та розвитку, пізнання процесу наукової фольклористичної думки в різ­ні періоди. Наші попередники, починаючи від О.Пипіна (третій том його «Істо­рії російської етнографії» присвячено українській науці), М.Сумцова, О.Ого­новського, Б.Грінченка, І.Франка, М.Грушевського, Ф.Савченка, Ф.Ко­лесси, П.Попова, М.Азадовського, О.Дея, М.Нечиталюка, І.Цапенка, І.Бере­зов­ського, А.Баландіна, О.Правдюка і закінчуючи В.Топорковим та Я.Га­ра­си­мом, автором розвідки про культурно-історичну школу, осмислили чи­ма­ло явищ і фактів з історії української фольклористики. Проте мусимо з жалем кон­статувати: й досі синтетичної узагальнюючої систематизованої праці з істо­рії наукової галузі в Україні нема. Десятки монографій, підручників, за влуч­ним висловом І.Денисюка, в незалежній Україні «раптово застаріли» [156, c.183]. Чи й справді «ще довго фіксуватимуть науковці не вельми опти­міс­тичну ситуацію: на жаль, не маємо повновартісних історій української фі­ло­софії, літератури, фольклористики, етнографії» [259, c.3]?
Справді, жодної «Історії української фольклористики», що охоплювала б становлення та розвиток наукової галузі впродовж тривалого часу (при­най­м­ні двох століть), не написано. А те, що запропонували українські радян­сь­кі вчені в галузі історії фольклористики ХІХ початку ХХ ст., нерідко має ха­рактер ідеологічного угодництва, методологічної догми. Безперечно, обґ­єк­тивної історії фольклористики, оцінки теоретичної спадщини славетної пле­яди вчених таких, як М.Максимович, О.Бодянський, Я.Головацький, М.Кос­томаров, П.Куліш, П.Чубинський, М.Драгоманов, М.Сумцов, П.Жи­тець­кий, Катерина Грушевська у радянський період аж ніяк не могло бути ство­рено. І це стосується не лише заляканої буржуазним «ізмом» української дослідницької думки, а й російської, про що свідчить опублікована від­повід­но 1958-го і 1963-го років двотомна «Історія російської фольклористики» М.Аза­довського.
Радянські фольклористи у видатних діячах української науки і куль­ту­ри вбачали «буржуазних націоналістів», «реакційних вчених», часом декому при­писували причетність до революційних демократів, марксистів, що не від­повідало суті їхньої діяльності, особливо в галузі фольклористики. Спо­тво­рене, викривлене висвітлення українських наукових шкіл та напрямів; не­пов­не, обмежене коло аналізованих чи бодай згадуваних наукових ідей яс­кра­вих постатей минулого; уникнення розгляду проблем походження ар­хаїчних пластів культури, загалом формування етносу, нації, світогляду, менталітету народу, обрядово-звичаєвого наповнення фольклорного мате­ріалу, нехтування проблемою національного, самобутнього та інтерна­ці­о­нального у фольклорі все це ознаки тієї задушливої атмосфери, в якій до­ве­лося працювати українським фольклористам за умов радянської тоталітарної сталінсько-брежнєвської системи [Див. про це: 520, с.310; 56, с.67; 161, с.6265; 178, с.2528].
Ідеологічний тиск накладав відбиток на переважну більшість до­сліджень. А відтак радянський період у розвитку української фольк­ло­ристики, треба ще раз наголосити, характеризується ідеологічною зашо­реністю, науковою обмеженістю, упередженими підходами та оцінками на­бутку попередників, витворенням заборон на дослідження фольклорної архаїки, явищ міфології, національної специфіки усної народної творчості. Заради справедливості відзначимо, що навіть за умов тотального ідео­ло­гічного шовіністичного і космополітичного кріпацтва українські вчені та збирачі зробили помітний внесок у нагромадження, публікацію та менше осмислення народної творчості. Проте ота парадигма, за якою створювалися численні історіографічні праці, потребує суттєвої методологічної (та й фактичної) корекції. Спадщину видатних українських фольклористів слід про­читати й оцінити по-новому. При цьому, безперечно, не можна нехтувати деякими (хай і неповними, не всеохопними чи й подеколи схематично-схоластичними, написаними «методом соціалістичного реалізму») бага­то­річними дослідженнями доробку класиків української фольклористики. Тут історикам фольклористики у нагоді стануть праці Павла Попова про Михайла Максимовича, Миколу Костомарова; Олексія Дея про Зоріана До­ленгу-Ходаковського, Федора та Осипа Бодянських, Марка Вовчка та Опа­наса Марковича, Івана Франка, Михайла Павлика, Володимира Гнатюка, Лесю Українку, Агатангела Кримського; Івана Березовського про Івана Ман­журу та десятки збирачів фольклору; Михайла Яценка про Володимира Гнатюка; Марії Шубравської про Дмитра Яворницького; Софії Грици про Філарета Колессу; Михайла Пазяка про Юрія Федьковича; Бориса Хоменка про Марка Вовчка; Зої Василенко про Миколу Лисенка; Бориса Кирдана про збирачів народної поезії ХІХ ст. та про кобзарів (у співавторстві з Андрієм Омельченком); Федора Лаврова про кобзарів; Олександра Правдюка про діячів української музичної фольклористики тощо.
З кінця 1980-х років в українській фольклористиці почали зґявлятися студії вже з новими, більш обґєктивними й неоднозначними підходами до осмислення наукової та збирацької спадщини діячів минулого: Романа Кирчіва про діячів «Руської трійці» та Йосипа Лозинського; Михайла Пазяка про Матвія Номиса; Наталії Шумади про Юрія Венеліна; Миколи Мушинки про Володимира Гнатюка; Анатолія Іваницького про Климента Квітку; численні розвідки Володимира Качкана про Григорія Ількевича, Михайла Павлика, Осипа Маковея, Володимира Шухевича та десятки народознавців; Івана Денисюка та Тетяни Рудої про Івана Франка; Степана Мишанича про Михайла Драгоманова, Настю Присяжнюк; Григорія Демґяна про Івана Вагилевича, розвиток фольклористики в Галичині кінця ХУІІІ початку ХІХ ст.; наші праці про Олександра Потебню; Володимира Погребенника про Лесю Українку; Василя Івашкова про Пантелеймона Куліша; Степана Шевчука про Павла Чубинського та фольклористику Волині; Людмили Іваннікової про Якова Новицького; Оксани Шалак про Андрія Димінського; Лідії Козар про Бориса Грінченка; Олесі Наумовської про Михайла Драгоманова; Ірини Довгалюк та Ганни Сокіл про Йосипа Роздольського; Зої Кудрявцевої про Олександра Шишацького-Ілліча; Олесі Шутак про Ксенофонта Сосенка, Зенона Кузелю та Філарета Колессу; Ярослави Вернюк про Волинь у фольклористичних студіях [Бібліографію праць див.: 26].
Кожне нове прочитання класичної фольклористичної спадщини по-своєму цінне; воно не тільки заповнює прогалини, так звані «білі плями», але й творить сучасний науковий плюралістичний дискурс, без якого годі говорити про подолання кризи щодо створення обґєктивної, недис­кри­мі­нованої історії української фольклористики як підрозділу історії вітчизняної науки загалом.
Звґязок із науковими програмами, темами. Дисертаційне до­слідження виконувалось у межах двох магістральних наукових тем відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України: «Українська фольклористика ХІХХХ століть» (20002002) і «Актуальні проблеми фольк­лористики: історія науки, теорія фольклору, видання класичної спадщини» (з 2003 р.).
За теоретико-методологічну основу взято праці вітчизняних та зару­біжних вчених з історії фольклористики, етнології, антропології, теорії фольк­лору, етнопсихології, літературознавства, історії науки і культури. Зокрема, це дослідження таких українських учених, як М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, О.Потебня, М.Драгоманов, М.Сум­цов, О.Огоновський, І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, В.Гнатюк, М.Гру­шевський, Ф.Колесса, К.Квітка, Д.Чижевський, Л.Білецький, А.Лобода, К.Гру­шевська, О.Андрієвський, Ф.Савченко, В.Петров. Із когорти зару­біж­них дослідників варто назвати таких представників: Й.Г.Гердер, О.Конт, І.Тен, В.Гумбольдт, Е.Б.Тайлор, Дж.Фрезер, І.В.Ягич, Л.Нідерле, Е.Кассірер, Б.Маліновський, К.Г.Юнг, Дж.Коккґяра, К.Леві-Стросс, Р.Барт, М.Еліаде, Е.Еванс-Прічард; Ф.Буслаєв, О.Афанасьєв, О.Веселовський, О.Пипін, М.Спе­ранський, В.Пропп, М.Азадовський, О.Лосєв, С.Токарєв, М.Бахтін, В.Гусєв, Б.Рибаков, В.Іванов, В.Топоров, Н.Толстой, А.Баландін та ін.
Під час студіювання було враховано спеціальні чи принагідні напра­цювання багатьох українських філологів середини другої половини ХХ ст.: О.Дея, І.Березовського, Г.Сухобрус, Г.Нудьги, М.Яценка, О.Правдюка, Ф.По­гребенника, М.Шубравської, Т.Комаринця, М.Грицая, О.Мишанича, М.Па­зя­ка, П.Федченка, а також доробок тих, хто плідно працює в сучасній науці: В.Бойка, В.Горленка, Н.Шумади, С.Грици, Р.Кирчіва, І.Денисюка, Г.Демґяна, В.Качкана, М.Сулими, Л.Дунаєвської, Т.Рудої, А.Іваницького, С.Мишанича, М.Наєнка, П.Кононенка, В.Погребенника, В.Давидюка, Л.Копаниці, Н.Ма­линської, П.Бу­­­дівського, Ф.Кейди, О.Вертія та ін. Завдяки працям попе­редників стало можливим виокремити найменш досліджені проблеми фундаментальної фольк­лористики, що стосуються передусім її історії, того періоду і тих постатей, котрі чи не найбільше потребують переосмислення, нового «прочитання», глибших і повніших сучасних інтерпретацій.
У дисертації застосовано ті методи наукового дослідження, що оп­тимізують виклад і дозволяють досягти поставлених мети й завдань. Загальнометодологічним у дослідженні є метод (принцип) історизму, що пе­редбачає обґєктивний розгляд предметів, явищ, процесів з метою виявлення їньої сутності, окремих і загальних закономірностей, прямих чи опо­середкованих звґязків тощо. Використано методи системний, персоно­центризму, історико-генетичний, порівняльно-історичний, хронологічний, син­хронний, ретроспективний, структурно-семіотичний.
Предметом дослідження є історія української фольклористики другої половини ХІХ століття крізь призму осмислення методології академічних наукових шкіл. Обґєкт дослідження праці видатних діячів української фольклористики, ідеї та кон­цепції, що репрезентують процес розвитку наукової галузі.
Мета і завдання дисертації дослідження методології наукових шкіл в укра­їнській фольклористиці другої половини ХІХ століття; висвітлення основних теоретичних принципів та концепцій представників міфологічної, культурно-історичної, психологічної шкіл; розкриття комплексу актуальних для до­сліджуваного періоду проблем та ідей.
Зрозуміло, що досягти поставленої в дисертації мети без застосування сучасної антропологічної методології персоноцентризму неможливо, а тому до наших завдань входило не лише врахування ідей і процесів, певних віх, напрямів чи етапів розвитку фольклористики, але й висвітлення ролі та зна­чення діяльності українських вчених у контексті здобутків і втрат євро­пейської академічної науки середини та другої половини ХІХ століття епохи формування та найповнішої реалізації згаданих вище шкіл і фольк­лористики як наукової академічної дисципліни загалом. Звідси відповідно й поглиблена увага до фундаторів української фольклористики як науки Ми­хайла Максимовича, Йосипа Бодянського, Миколи Костомарова, Панте­леймона Куліша, Олександра Потебні, Олександра Котляревського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Миколи Сумцова та ін. Метод персоно­центризму, на наш погляд, дозволяє оживити, актуалізувати ряд теоретичних проблем, що виникали в процесі розвитку фольклористики, та ідентифікувати їх із постатями авторами ідей, положень, певних не тільки вузько фахових, але й суспільно-політичних, націотворчих стратегій тощо.
Дисертаційна праця передбачає:
дослідити процес розвитку української фольклористики другої половини ХІХ ст.;
зґясувати словґянський та європейський контекст розвитку науки про фольклор у ХІХ ст.;
простежити формування та основні здобутки української моделі міфологічної школи;
зґясувати витоки культурно-історичної школи в контексті розвитку української фольклористики перехідного періоду від романтизму до позитивізму;
розкрити основні теоретичні здобутки видатних представників культурно-історичної школи періоду другої половини ХІХ ст.;
висвітлити підвалини психологічної школи в українській науці та фольклористичну концепцію засновника психологічної школи О.Потебні;
переосмислити внесок в історію української фольклористики славетної когорти дослідників: М.Костомарова, П.Куліша, О.Потебні, О.Котляревського, М.Драгоманова, М.Сумцова, І.Франка;
окреслити коло актуальних проблем у галузі дослідження історії української фольклористики, теорії фольклору, методології науки.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в системному осмисленні історії української фольклористики як процессу, з’ясуванню сутності її методології. Не претендуючи на вичерпне висвітлення порушуваних у дисертації проблем специфіки формування моделі міфологічної школи в українській фольклористиці, характеристики деяких тенденцій та знакових постатей культурно-історичної школи, актуалізації ідей психологічної (чи етнопсихолінгвістичної) школи Олександра Потебні, все ж сподіваємось на певний цілісний синтетичний виклад, що вперше в узагальнено-конкретизованому теоретичному охопленні подає значний період розвитку української фольклористики від романтизму до позитивізму із зосередженням основної уваги на стадії другої половини ХІХ століття. Щодо одного з основних методологічних принципів історії наукової галузі ми солідарні з підходом англійського вченого Едварда Еванса-Прічарда, який в «Історії антропологічної думки» застеріг: «Те, що я спробую викласти, є історією деяких фундаментальних ідей, поданих в історичній послідовності класиків» [642, c.13].
Уперше в українській фольклористиці порушуються проблеми становлення та діяльності власне вітчизняних академічних наукових шкіл, а здобутки дослідників розглянуто в словґянському та європейському контексті. Теоретичну спадщину вчених проаналізовано з урахуванням значної кількості праць попередників з акцентом на переосмислення та неупереджену переоцінку результатів діяльності класиків української фольклористики. Поняття «школа», «напрям», «теорія», «метод» у гуманітарній науці іноді вживаються як синоніми, що не завжди виправдано. Дискусії з цього приводу тривають. Під поняттям «наукова школа» («академічна школа») ми маємо на увазі певну методологічну єдність наукових поглядів групи вчених, що характеризуються системністю, упорядкованістю, послідовністю, відносною відкритістю. Методологічне ядро наукової школи може притягувати до себе різні теорії, що не руйнують системи, а збагачують, розширюють її межі. Цілісність системи при цьому не передбачає одноманітності підходів до студіювання, більше цього, як показує розвиток фольклористики в ХХ на початку ХХІ століть, академічна школа як певна усталена система поглядів може характеризуватися відкритістю (наприклад: міфологічна школа ХІХ століття неоміфологізм як науковий напрям ХХ століття).
Практичне значення одержаних результатів. Основні теоретичні положення, ідеї, оцінки, що складають зміст дисертації, можуть бути використані при написанні фундаментальних досліджень: з історії фольклористики (як загальної академічної історії наукової галузі, так і монографічних, присвячених окремим періодам розвитку, видатним персоналіям); з історії етнології; з історії літературознавства; з теорії фольклору; з історіографії, біобібліографії тощо.
Практичне застосування матеріали дисертації знайшли в численних теоретичних, навчально-методичних виданнях, передмовах та коментарях до збірок фольклору, статтях у збірниках наукових праць, публікаціях у періодиці, а також у підготовлених і прочитаних в університетах курсі та спецкурсах з усної народнопоетичної творчості. Практично реалізовані окремі результати дисертації в науковому керівництві аспірантами при написанні кандидатських дисертацій в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України, під час офіційного опонування кандидатських дисертацій тощо.
Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в монографії, опублікованих брошурах, статтях. Теоретичні положення, тези і висновки дослідження апробовані в прочитаних курсі і спецкурсах лекцій з української народнопоетичної творчості в Запорізькому державному університеті; Київському національному університеті імені Тараса Шевченка; Національному університеті імені Михайла Драгоманова; Сорбонському університеті м.Париж, Франція. Результати дисертації викладені в доповідях на конференціях: «Деякі аспекти фольклористичної концепції Олександра Потебні» (ІУ Міжнародний конгрес україністів, Одеса, 1999), «Філарет Колесса і Олександр Потебня» (міжнародна наукова конференція «Родина Колессів у духовному та культурному житті України ХІХХХ століть», Львів, 2001), «Проблеми підготовки фундаментальних праць із фольклористики» (міжнародна наукова конференція «Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура», Київ, 2002), «Фольклор и миф. Мифологическая тема в украинской фольклористике» (міжнародна наукова конференція «Славянская традиционная культура и современный мир. Фольклор и культурная традиция», Москва, 2003), Перспективи підготовки фундаментальних видань з фольклористики” (міжнародна наукова конференція Памґяті Климента Квітки”, Київ, 2003), Олександр Котляревський: міф, фольклор і побут” (четверті міжнародні науково-практичні читання Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, Київ, 2003), Методологічний плюралізм Івана Франка-фольклориста” (міжнародна наукова конференція Людина в просторі етнічної культури”, Київ, 2004), Микола Сумцов український фольклорист” (пґяті міжнародні науково-практичні читання Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, Київ, 2004), Фольклористична концепція М.Максимовича” (всеукраїнська науково-практична конференція Наукова спадщина Михайла Максимовича: До 200-річчя з дня народження вченого”, Переяслав-Хмельницький, 2004), Ідея деґрадації фольклору в історії української фольклористики ХІХ ст.” (міжнародна науково-теоретична конференція Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів”, 2004) та ін.
Дисертаційна робота обговорювалась на засіданнях відділу фольклористики ІМФЕ НАН України, рекомендована до захисту на спільному засіданні відділу фольклористики згаданої наукової установи та кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 18 від 16 грудня 2005 р.).

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 373 с., з них основного тексту 319 с. Список використаних джерел містить 675 позицій.

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проблема дослідження періоду історії наукової галузі за умов нинішнього стану розвитку вітчизняної фольклористики набула важливого значення методологічної. Питання історії української фольклористики, майже не досліджувані в останні десятиліття, актуалізуються в контексті інтенсивного напливу різноманітних зарубіжних (західноєвропейських, американських та ін.) теорій і концепцій, що нині заполонили то як (немовби-то нова) методологічна основа, то як модний фарш-декор. Нехтування власною науковою традицією, вітчизняними академічними школами, вистражданою в сумнівах, полеміці, компромісах і впевненостях методологією, що, як ми простежили в дисертації, мала високий ґатунок і вважалася поміж сусідами і в Європі доволі якісним науковим продуктом, призводить до збіднення теоретичного аресеналу національної гумані­таристики. Зневага до власних національних теоретиків світового рівня і пошук чужих авторитетів, одна з тих обґєктивних спонук, що змусила автора пильніше придивитись до здобутків української фольклористики другої половини ХІХ століття, коли вчені висловлювали ідеї та положення, що лягли в основу оригінальних теоретичних концепцій і здобули певне відлуння в так званих нових європейських запатентованих” теоріях і підходах, які частково розвивали відоме, а нерідко, за характерним висловом О.Потебні, й повторювали зади”.
Наукове пізнання теоретичного набутку українських вчених, отже, підтвердило, з одного боку, їхню належність до загальноєвропейських шкіл і напрямів вивчення народної творчості, а з іншого, засвідчило певну автономність національної моделі академічного осмислення явищ традиційної культури. Неабияку роль при цьому відіграв і сам обґєкт дослідження багатющий український фольклор, своєрідна селянська культурна цивілізація, що тривала впродовж тисячоліть і збереглася до ХІХ століття. Недарма саме на українському фольклорному матеріалі було вибудовано чимало фольклористичних, етнопедагогічних, культурологічних концепцій не тільки в Україні, але й за її межами (особливо в колишніх панівних Росії, Польщі).
Витоки міфологічної школи сягають наукової діяльності європейських просвітників кінця ХУІІІ ст. У Франції, Італії, Німеччині було сформовано перші моделі того напрямку досліджень, що його згодом назвуть міфоло­гічною школою. Найвідоміші представники цих вчень Ж.-Ф. Лафіто, Д.Віко, Й.-Ґ. Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг, Й.Й.Ґеррес, Ґ.Ф.Крайцер.
Класична міфологічна школа західноєвропейського зразка, сформована в першій половині ХІХ ст., повґязана передусім з іменами братів Якоба та Вільгельма Гріммів. Основположником школи вважається Я.Грімм, автор фундаментальної праці Німецька міфологія” (1835). Автор запровадив нову методологію дослідження архаїчного світогляду, що виражений у міфах, мові, фольклорних зразках. Ця методологія ґрунтувалася на порівняльно-історичному принципі, мала синтетичний, універсальний характер. Залучаючи до аналізу дані мов, обрядів, поезії, вчений загалом виявив багато спільного в мовах арійських народів, висловив гіпотезу про існування єдиної прамови, а відтак і єдиної міфосистеми; водночас дослідник дотримувався субґєктивного погляду щодо оцінки не німецького матеріалу, а деякі його етимології не були підтверджені мовними чи фольклорними реаліями.
Послідовники Я.Грімма, так звані молодші міфологи” (А.Кун, В.Шварц, В.Маннгардт, В.Ган, англійці М.Мюллер, Ж.Кокс, італієць А. де Губернатіс та ін.), розвинули окремі положення автора Німецької міфології”, активізували вивчення не тільки міфології Греції та Риму, Німеччини і Скандинавії, народів Сходу, але й звернули увагу на міфи словґян, зокрема й на нижчу міфологію” демонологію. Щоправда, студії згаданих вчених хибували на певну однобічність, категоричність у висновках, що часто зводили нанівець конструкцію з фактів і припущень.
Праці західноєвропейських міфологів, безперечно, стимулювали вивчення міфоархаїки словґянськими вченими, хоча слід відзначити, що чимало їхніх студій було написано автономно, до появи Німецької міфології” Я.Грімма. Так, у південних та західних словґян внесок у вивчення міфологій своїх народів (чи навіть ширше: словґянських народів) зробили серб В.Караджич, чехи та словаки Й.Добровський, Й.Юнгман, П.Шафарик, Я.Коллар, В.Ганка, Ф.Челаківський, К.Ербен, Л.Штур, хорват Л.Гай, словенець С.Враз, поляки К.Бродзінський, В.Залеський, Л.Голембйовський, К.Вуйціцький, Ж.Паулі, А.Новосельський. Основним набутком західної та південної словґянської моделі міфологічної школи було зацікавлення власними народними традиціями, мовами, виявом спільного прасло­вґянського кореня щодо вірувань, звичаїв, обрядового фольклору, а також усвідомлення самобутності кожного словґянського народу.
Російська міфологічна школа формувалася на початку ХІХ ст. Перші помітні праці належали перу дослідників, що допускали чимало домислів, фантазувань, проте стимулювали наукову думку до пошуків адекватних методів студіювання складного матеріалу. Такий характер мали: Давня релігія словґян” Г.Глинки, Словґянська і російська міфологія” А.Кайсарова, Короткий огляд міфології російських словґян” П.Строєва, Нарис словґянської міфології” М.Касторського.
Основоположником російської міфологічної школи вважається Ф.Буслаєв. У вивченні мови, міфу, поезії вчений застосував ідею історичного розвитку, вважаючи, що архаїчний світогляд наявний і в сучасному творчому процесі.
Найяскравіший представник російської міфологічної школи О.Афанасьєв виходив із теоретичних постулатів Я.Грімма, М.Мюллера, Ф.Буслаєва; виникнення міфів повґязував з історичним розвитком мови. Еволюція мови та міфології як цілісних систем спричинювала певні зміни поглядів, втрати смислів, що призвело до забуття, затемнення багатьох ланок системи, а тому завдання вченого-міфолога реконструювання архаїчних образів, відновлення доісторичного ланцюжка” з метою забезпечення неперервності традиції.
До безсумнівних здобутків української фольклористики перехідного періоду від романтизму до позитивізму та й на пізнішій стадії належать дослідження проблем міфу і символу. Міфологічна школа в українській фольклористиці хоч і не виявила себе в класичній формі європейського зразка (скажімо, на кшталт німецького чи навіть російського), проте задекларувала чимало різноманітних підходів до розуміння архаїчної традиції у співвідношенні із сучасністю, привернула увагу вчених до проблем автохтонності, національного культурного субстрату. Міфологічні студії вимагали опертя на значний мовний, уснопоетичний, обрядово-магічно-ритуально-звичаєвий матеріал, а тому сприяли активному збору, фіксації останків старожитностей, комплексу явищ народного світогляду, що виявляли себе в місцевих говірках, прислівґях та приказках, примовках, прикметах, повірґях, загадках, замовляннях, казках, леґендах, піснях.
Міфологічна школа змістила дослідницькі акценти не тільки в галузі вивчення фольклору, але й у пізнанні історії. Поява в історичній науці його величності Народу як обґєкта дослідження це також заслуга романтизму і міфологічної школи.
В українську міфологічну школу у фольклористиці вагомий внесок зробили М.Костомаров, Я.Головацький, О.Потебня, О.Котляревський, І.Не­чуй-Левицький, П.Чубинський, М.Сумцов. Вчені відзначили органічний звґязок мови, міфології та поезії; зґясували і утвердили погляд на колективну природу творчості; на основі порівняльно-історичного та історико-ґенетичного методів, досліджуючи міфову основу творів фольклору, простежили національну своєрідність цих зразків і специфіку народності літературних творів. Студіюючи міфи, останки міфологічного світогляду, що збереглися в мові, ритуалах, звичаях, обрядовому та необрядовому фольклорі, загалом у побуті, наші дослідники доводили давність походження, автохтонність, високий рівень розвитку етносу, багатство й естетику його мови, усної творчості, а відтак і (прямо чи опосередковано) заявляли про національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Фактор бездержавності України в ХІХ ст., утиски та переслідування, цензура, самоцензура та інші чинники, очевидно, вплинули на те, що закономірно не було зреалізовано багатьох ідей тодішніх вчених, не було сформовано повнокровної національної наукової академічної міфологічної школи з єдиною методологічною основою і конкретними завданнями. Саме в лоні міфологічної школи, періоді романтизму зародилася ідея деґрадації фольклору, а відтак окремі песимістичні прогнози щодо виродження усної творчості, її відмирання та заміни індивідуальною письменницькою. Можливо, своєрідною тугою за недоосмисленням, недовивченням свого часу (у століттях ХІХ-му та ХХ-му періоді радянському) національних міфів є нинішня активізація українських вчених хоч і на хвилях світового неоміфологізму.
Культурно-історична школа як явище європейської науки почала формуватися на початку ХІХ століття у звґязку зі зміною пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, історію розвитку духовної (усної традиційної) та матеріальної культури. Поява цієї школи в занальноєвропейському контексті повґязана з філософією позитивізму, основоположником якого став французький вчений О.Конт, автор Курсу позитивної філософії” в шести томах (18321842). Представники філософії позитивізму сповідували принципи обґєктивності, реальності, достовірності, точності, органічності, відносності, корисності тощо. Відтак філософи-позитивісти наполягали на побудові наукових дисциплін на обґєктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібненні філософських, історико-філологічних наук до наук про природу, що логічно призвело до застосування в гуманітарних науках історико-ґенетичного методу і поєднало всі дрібні чи великі явища й факти в єдину систему.
Модель української культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в період романтизму і мала декілька стадій: від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського упоряд­кування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ століття до застосування історико-порівняльного та історико-ґенетичного методів наукового реалізму” (термін І.Франка) другої половини ХІХ століття. Представники української культурно-історичної школи романтично-народницького напряму й перехідної стадії від романтизму до позитивізму: З.Доленга-Ходаковський, М.Цертелєв, О.Павловський, М.Максимович, М.Гоголь, П.Лукашевич, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, І.Срезневський, О.Бодянський, ранній М.Костомаров, А.Метлинський, ранній П.Куліш. Із 1860-х років в Україні утверджується методологія наукового реалізму”, що базувалась на постулатах як позитивістської естетики й критики з переважанням основоположного принципу історизму, так і на застосуванні нових раціоналістичних теорій і методів адекватного дослідження матеріалу. Тут своє вагоме слово сказали видатні теоретики-дослідники і практики-збирачі фольклору: О.Потебня, О.Котляревський, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Сумцов, М.Павлик, М.Халанський, П.Житецький, М.Дашкевич, Б.Грінченко, М.Грушевський, В.Гнатюк та ін.
На прапорі української культурно-історичної школи періоду другої половини ХІХ століття періоду драконівських імперських утисків та заборон української мови і культури можна було б написати: Національне та інтернаціональне: хто кого?” Здається, політично підневільна українська нація мала б програти змагання і впасти жертвою в боротьбі, проте національний рух другої половини ХІХ століття, пізніша логіка подій доказали: історію суперництва общерусского” та українського проектів національного будівництва слід розглядати як історію краху російських асиміляторських зусиль” [379, c.235].
Українські фольклористи, представники культурно-історичної школи, зробили помітний внесок у це високої напруги змагання. Досліджуючи український фольклор, вони не тільки утверджували глибинність його культурних шарів, багатство й самобутність, національну природу і специфіку, але й порівнювали з фольклором інших близьких і далеких народів. Цікаво, що схожість фольклорних традицій, як спостерегли наші вчені, не завжди повґязана з найближчим сусідством.
Теорія самозародження, теорія запозичень, що ними послуговувалися фольклористи, принесли значні здобутки в галузі виявлення джерел та історичних шляхів розвитку усної традиції, формуванні жанрової системи, національної специфіки епосу та лірики тощо.
Українська культурно-історична школа другої половини ХІХ століття подолала емоційно-романтичні підходи до осмислення матеріалу, запропонувала шлях раціоналізму, своєрідного наукового реалізму” у вивченні фольклорної спадщини рідного народу. У межах культурно-історичної школи сформувалася українська теоретична фольклористика з багатим академічним арсеналом методів і прийомів, із методологією плюралізму та ідеєю поступу. Тут, безперечно, найвагоміший науковий доробок у О.Потебні, М. Драгоманова, І.Франка. Сповідуючи плюралістичну методологію, системний підхід до обґєктивного наукового пізнання явищ усної народної традиційної культури не лише в різноманітних звґязках (проблем фольклор і міф”, фольклор і ритуал”, фольклор і обряд”, фольклор і мова”, фольклор і література”, національне та інтернаціональне у фольклорі” тощо), але й у саморозвитку, в еволюції, трансформації, дифузії жанрів, динаміці фольклорного процесу своєрідному внутрішньому” і зовнішньому” рухові як окремих зразків, циклів, так і всього масиву. Перед науковцями-фольклористами відповідно поставали проблеми як загальнометодологічні, так і часткові: хронологізація, класифікація та систематизація, конкретно-історична наповненість, документальність” і художність” творів, художньо-естетична вартість (гармонійність, краса, спотвореність), жанрова специфіка, стильові особливості, структура, форма, ритміка, строфіка, фоніка тощо.
Культурно-історична школа другої половини ХІХ століття залишилася відкритою моделлю, що її своєрідно трансформували на початку двадцятого століття відомі вчені Д.Яворницький, Ф.Колесса, К.Квітка, В.Білий, А.Лобода, К.Грушевська, О.Андрієвський, М.Левченко, В.Петров та ін. Проте її існування за радянської доби (на початку 1930-х років) було штучно перерване. Дослідницька методологія класиків української культурно-історичної школи успішно застосовується в сучасних фольклористичних студіях.
В українській фольклористиці вперше виокремлено психологічну школу, засновником якої був професор Харківського університету О.Потебня. До жодної з тих шкіл, що їх аналізували вчені (міфологічна, культурно-історична, філологічна), теоретичний доробок О.Потебні в повному обсязі не потрапляв. Дослідницька методологія О.Потебні була новим явищем в українській науці, мала специфічні відмінності від тих загальних історико-філологічних підходів і методів, що ними користувалась більшість фольклористів.
Психологічна школа в особі О.Потебні розгорнула фольклористичну концепцію на всю широчінь дослідницької думки: від вчення про слово, до теорії міфу, художнього образу та символу; від розуміння повсюдності, повсякденності усної творчості до її неперервності, а відтак і до усвідомлення могутніх потенцій мовної, фольклорної діяльності народу, визнання за його минулим тисячолітніх традицій і віра в безсмертя. Розуміння, бачення” мови, мислення, фольклорної творчості як процесу, поєднання становлення та еволюції мови з традиційною культурою і світоглядом, філософією, психологією, етикою та естетикою народу важливий підсумок вчення О.Потебні як засновника академічної психо­логічної школи, повпреда багатьох ідей та теорій останнього століття.
О.Потебня вважав міфічне мислення на певному етапі розвитку єдино можливим, необхідним, розумним способом пізнання світу, таким, що властиве всім народам і не одному якомусь часові, а людям усіх часів. Міф О.Потебня вважав за явище мови, поезії; мова і поезія не були дані людству у метафоричному розквіті, а потім, мовляв, занепадали, внаслідок чого творилися міфи. Концепцію М.Мюллера, О.Афанасьєва про хворобу”, псування” мови як джерело міфології О.Потебня відкидав, адже виходило, що історія міфів ставала історією занепаду думки. Вчений відкинув ідею деґрадації фольклору, не погоджувався з аристократичною позицією стадіальності словесної творчості, згідно з якою народна колективна словесність мала нижчий статус, а літературна індивідуальна вищий.
О.Потебня виробив власну міфологічну концепцію, в основі якої покладено історико-ґенетичний, структурно-типологічний методи, лінгво­етнопсихологічні підходи, що враховували ґенезу, становлення, розвиток свідомості й мови з формуванням світоглядних уявлень міфічних, поетичних систем. Вчений наголосив на специфіці міфічного мислення як своєрідного донаукового несвідомо-усвідомленого пізнання світу і висловив тезу про наявність міфічного світовідчуття, світосприймання, світорозуміння й світовідтворення за будь-яких часів.
Своєрідність позиції О.Потебні щодо міграційної теорії полягала в тому, що вчений був переконаний у самобутності, оригінальності тради­ційної творчості кожного народу, її відкритості, незамкненості до сприймання чужого, до культурного обміну, проте із скарбниці інших народів кожен народ пристосовує до своїх потреб близьке за духом, асимілює та осмислює-переживає його відповідно до власних традицій, зако­но­мірностей історичного розвитку, менталітету, ідеалу.
У поглядах на мову як на творчість, як на творчу діяльність, на слово як акт думки, на образ і твір як новий (при користуванні ними, застосуванні) акт творчості О.Потебня виявив динамічний характер фольклорної традиції, обґрунтував доцільність і необхідність стабільного та змінного, відзначив важливу роль імпровізації. Новий творчий акт можливий тому, що художній образ має одну із основних властивостей бути символом. Відтак фольклорний твір, художній образ у звґязку з його символічним значенням (чи значеннями) живуть впродовж століть, бо відкриті до нових смислів, що можуть бути в них виявлені (внесені). Символіка людства, на думку О.Потебні, формувалася разом людською психікою, мовою, магією, ритуалами, обрядами, звичаями, віруваннями, міфологією, усною творчістю за умов духовно-практичного освояння світу спочатку на родо-племінному рівні, а згодом на рівні етносу, народу, нації. Народнопоетична символіка важлива складова національної психіки, потужна категорія традиційної культури.
Українська психологічна школа в особі О.Потебні випередила чимало ідей визначного представника європейської психологічної школи, автора праці Психологія народів” у десяти томах В.Вундта, психоаналітичні здобутки З.Фройда, що зґявилися на початку ХХ століття, а також деякі положення К.Юнга, К.Дюркґайма та ін.
Вчений один із перших у європейській науковій думці звернув увагу на синкретизм архаїчної традиції, наголосив на визначній ролі слова у формуванні власне культури і цивілізації; заклав основи семіотичного та психологічного вивчення міфу, що стало поштовхом до виникнення структурно-типологічного методу і методу інтерпретації, до появи таких галузей науки, як семіотика, етнолінгвістика, теорія комунікацій.
Отже, українська фольклористика другої половини ХІХ століття розвивалася в складних умовах цензури, політичного тиску й несвободи. Головним її здобутком було вироблення та утвердження власне наукової академічної методології системного дослідження міфу, фольклорного матеріалу різних жанрів, а також теоретичних проблем, що стосуються природи фольклору, його жанрової та національної специфіки, національного та інтернаціонального, колективного та індивідуального, класифікації та едиційної підготовки видань фольклору; питань співвідношення таких понять, як фольклор і нація, фольклор і мова, фольклор і цивілізація, фольклор і література тощо.
Теоретичні праці видатних представників українських наукових шкіл, їхні концепції та підходи засвідчили самодостатність української наукової традиції, значні здобутки європейського і світового рівня, а також заявили про значні перспективи. О.Потебня з оптимізмом українського патріота-пророка писав: І в нас є щось своє, нами і по-нашому зроблене для цивілізації світу; є своє і в науці, і в мистецтві, і в суспільності. Настане час, коли до нас будуть уважно прислухатися і на Заході” [185, c.9].
Актуальними завданнями академічної та університетської української фольклористики залишаються моноґрафічне опрацювання періодів розвитку науки про фольклор, кожної значної постаті дослідників і збирачів українського фольклору; створення фундаментальної історії української фольклористики; підготовка і видання (перевидання) класичних теоретичних праць вітчизняних вчених, матеріалів до історії наукової галузі; написання довідкових та енциклопедичних праць про українських фольклористів, а також підготовка архівних путівників із даними про дослідників, збирачів носіїв-виконавців (кобзарів, лірників, видатних співаків, казкарів, оповідачів) усної народної творчості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1. Автомонов Я. Символика растений в великорусских песнях //ЖМНП, 1902. № 11, 12.
2. Агапкина Т.А. Мифопоэтические основы славянского народного календаря. Весенне-летний цикл. М.: Индрик”, 2002. 816 с.
3. Азадовский М.К. История русской фольклористики: В 2-х томах. Т.1. М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин. просв. РСФСР, 1958. 480 с.
4. Азадовский М.К. История русской фольклористики: В 2-х томах. Т.2. М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин. просв. РСФСР, 1963. 364 с.
5. Азбелев С.Н. Историзм былин и специфика фольклора. Л.: Наука, 1982. 327 с.
6. Академические школы в русском литературоведении. М.: Наука, 1975. 515 с.
7. Андрієвський Олександер. Бібліографія літератури з українського фолкльору. Т.1. К.: ВУАН, 1930. 823 с.
8. Андрусяк Іван. Піонер, або з культурників найбільший воєвода” //Куліш Пантелеймон. Вибрані твори /Упоряд. текстів, передмова та примітки І.М.Андрусяка. Х.: Ранок”, 2003. С.321.
9. Аникин В.П. Теория фольклорной традиции и ее значение для исторического исследования былин. М., 1980. 332 с.
10. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори /Упор.: О.Тодійчук, В.Ульяновський; вст. ст. та коментарі В.Улья­новського. К.: Либідь, 1995. 816 с.
11. Афанасьев А.Н. Ответ г-ну Кавелину //Афанасьев А.Н. Происхождение мифа: Статьи по фольклору, этнографии и мифологии /Сост., подгот. текста, статья, коммент. А.Л.Топоркова. М., 1996. С.100115.
12. Ахрыменка П.П. Фальклорна-літаратарныя сувязі украінскага і беларускага народау. Мн., 1959. 204 с.
13. Багалій Дмитро. Український мандрований філософ Григорій Сковорода. Вид. 2-ге, випр. К.: Вид-во Орій” при УКСП Кобза”, 1992. 472 с.
14. Багагутрак Микола. Микола Костомаров як попередник ідей французької школи історичної психології (школи Анналів”) //НЗ, 1996. № 4. С.251258.
15. Байбурин А., Левинтон Г. «Князь» и «княгиня» в русском свадебном величании (К семантике обрядовых терминов) //Русская филология. Вып.4. Тарту, 1975. С.5876.
16. Байбурин А.К., Фрадкин В.З. Послесловие: Николай Федорович Сумцов и его работы в области обрядовой символики //Сумцов М.Ф. Символика славянских обрядов: Избр. труды /Сост., подгот. текста и комментарии А.К.Байбурина. М.: «Восточная литература» РАН, 1996. С.269277.
17. Баландин А.И. Мифологическая школа //Академические школы в русском литературоведении. М.: Наука, 1976. С.15100.
18. Баландин А.И. Мифологическая школа в русской фольклористике: Ф.И.Буслаев. М.: Наука, 1988. 224 с.
19. Бандарчык В.К. Гісторія беларускай этнаграфіі ХІХ ст. Мн.: Навука тэхніка, 1964. 282 с.
20. Бараг Л.Г., Новиков Н.В. А.Н.Афанасьев и его собрание народных сказок //Народные русские сказки А.Н.Афанасьева: В 3-х томах. Т.1 /Изд. подгот. Л.Г.Бараг и Н.В.Новиков. М.: Наука, 1984. С.377427.
21. Барвінський Олександр. Історія української літератури. Ч.І: Усна народна словесність. Львів, 1920. 374 с.
22. Башляр Гастон. Психоанализ огня. М.: Прогресс”, 1993. 176 с.
23. Беларуская міфалогія /Уклад. У.А.Васілевіч. 2 выд. Мн., 2002. 208 с.
24. Бернштам Т.А. Новые перспективы в познании и изучении традиционной культуры. К., 1993. 140 с.
25. Бернштейн М.Д. Журнал Основа” і український літературний процес кінця 50-х 60-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 216 с.
26. Бібліографія українського народознавства: У 3-х томах. Т.1. Кн.12: Фольклористика /Зібрав і впорядкував Мирослав Мороз. Львів: ІН НАН України, 1999. Кн.1. 496 с. Кн.2. 588 с.
27. Білецький Леонід. Основи української літературно-наукової критики /Упоряд., автор передмови і приміток М.М.Ільницький. К.: Либідь, 1998. 406 с.
28. Білецький Олександр. Давня Індія та її література //Голоси стародавньої Індії: Антологія давньоіндійської літератури /Упоряд., перкалад із санскриту і примітки П.Ріттера. К.: Дніпро, 1982. С.1791.
29. Білий О.В. Поняття просвітництва в естетиці пізнього П.Куліша //Рад. літературознавство, 1989. № 8. С.3237.
30. Білодід О.І. Граматична концепція О.О.Потебні. К.: Вища школа, 1977. 303 с.
31. Білозерський М. Українські етнографи-фольклористи: 18041894 //РФ ІМФЕ. Ф.36, од.зб.385.
32. Бобкова В.С. А.А.Потебня как фольклорист: Автореф. дис канд.філол. н. К., 1949. 19 с.
33. Бовсунівська Тетяна. Феномен українського романтизму. Ч.2: Ейдетика. К.: Вид-во Київського інституту Словґянський університет”, 1998. 109 с.
34. Богатова Г.А. И.И.Срезневский. М.: Просвещение, 1985. 96 с.
35. Бодянский О. О народной поэзии славянских племен. М., 1837. 154 с.
36. Бондаренко Андрій. Над рукописом «Записок о Южной Руси» //НТЕ, 1969. № 4. С.2636.
37. Боровский Я.Е. Мифологический мир древних киевлян. К.: Наук. думка, 1982. 104 с.
38. Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. К.: Наук. думка, 1992. 176 с.
39. Братко-Кутинський Олексій. Символіка світобудови //Людина і світ, 1991. № 7. С.3132.
40. Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. К., 1996. 302 с.
41. Будівський Петро. Вінок дружби: Російсько-українські фольклорні звґязки. К.: Знання, 1988. 48 с.
42. Будівський Петро. Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема історичної та художньої правди). Луганськ: ТОВ Бланк-Сервіс”, 1999. 494 с.
43. Будівський П.О. Українська народна лірика про сімґю та побут. К.: Центр памґяткознавства АН України і Укр. тов-ва ох. пам. іст. та культури, 1993. 128 с.
44. Булаховский Л.А. Александр Афанасьевич Потебня (К 60-летию со дня смерти). К., 1952. 45 с.
45. Буряк В.Д. Естетичний аспект форм індивідуального самовираження сучасної фольклорної памґяті (На матеріалі півдня України) //ЗНТШ. Т. ССХХІІІ. Львів, 1992. С.3345.
46. Буряк В.Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості: Еволюція форм і методів вираження інформації (факту) в контексті інтелектуалізації творчої свідомості. Дніпропетровськ, 2001. 390 с.
47. Буслаев Ф.И. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. Т.1: Русская народная поэзия. СПб., 1861. 643 с.
48. Буслаев Ф.И. Исторические очерки русской народной словесности. Т.2: Древнерусская народная литература и искусство. СПб., 1861. 429 с.
49. Буслаев Ф.И. Об эпических выражениях украинской поэзии (По поводу «Сборника украинских песен», изданных г. Максимовичем. Киев, 1849) //Буслаев Ф.И. О литературе: Исследования. Статьи /Сост., вступ. статья, примеч. Э.Афанасьева. М.: Худож. лит., 1990. С.92114.
50. Бутич Іван. Передмова //Михайло Драгоманов: Документи і матеріали. 18411994 /Упоряд. Г.Болотова, І.Бутич, Н.Грабова та ін. Львів: НТШ, 2001. С.320.
51. Бутырин К.М. Проблема поэтического символа в русском литературоведении //Исследования по поэтике и стилистике. Л., 1972. С.248261.
52. Васілевіч Уладзімір. Прадмова //Беларуская міфалогія /Уклад. У.А.Васілевіч. Мн., 2002. С.35.
53. Велецкая Н.Н. Языческая символика славянских архаических ритуалов. М.: Наука, 1978. 240 с.
54. Вернюк Ярослава. Волинь у фольклористичних дослідженнях ХІХ початку ХХ ст. Рівне: Волинські обереги, 2000. 148 с.
55. Вертій Олексій. Народна поетична творчість ф національно-культурне відродження України (Місце українського фольклору в культуроло