ФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ВОЛИНІ У ХІХ-ПОЧ. ХХ СТ.

Короткий опис

Київський Національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут філології

На правах рукопису

УДК 398 (091)

ВЕРНЮК Ярослава Степанівна

ФОРМУВАННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ВОЛИНІ
У ХІХ-ПОЧ. ХХ СТ.

10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (фольклористика)

Науковий керівник
Таланчук Олена Михайлівна,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП............................................................................................................... 3

РОЗДІЛ І
Волинська культура у фольклористичному вимірі у першій
половині ХІХ ст.: генетичний аспект................................................................ 8

РОЗДІЛ ІІ
Волинь у фольклористичних студіях українських, російських
та польських діячів науки і культури в другій половині ХІХ - поч. ХХ ст.... 54

РОЗДІЛ ІІІ
Особливості фольклористичних досліджень Волині місцевими діячами
науки та культури............................................................................................. 93

Висновки ........................................................................................................... 136

Список використаних джерел .......................................................................... 146

ВСТУП

Актуальність теми. У вивченні загальної історії фольклористики України вагоме місце займає дослідження Волині у фольклористичних наукових студіях ХІХ - поч. ХХ ст. Саме цей період засвідчує активізацію науки, яка відображала різноманітні підходи до розкриття регіональної, подекуди й локальної специфіки, що вплинуло на вивчення загальнонаціональних явищ. Фольклорно-етнографічні джерела Волині часто фальсифікувались офіційною наукою, в багатьох випадках не одержували об’єктивної оцінки, вилучалися з наукового обігу.
Духовна та матеріальна культура Волині була в колі зацікавлень багатьох дослідників С.Русова, З.Доленги-Ходаковського, спудеїв Вільнюського університету вихідців з Волині, а також вчених і діячів культури А.Метлинського, М.Костомарова, Т.Шевченка, Е.Руліковського, О.Кольберга, Т.Стецького, С.Рокоссовської, П.Чубинського, І.Франка, М.Драгоманова, Олени Пчілки, Лесі Українки, В.Камінського, М.Біляшівського, В.Кравченка, Я.Бистроня та ін. Їхні студії базувалися на виявлених, часто власноручно зібраних пам’ятках, апостеріорних знаннях, здобутих під час дослідження не тільки Волині, а й всього ІІівденно-Західного краю царської Росії. До пізнання Волинського краю зверта­лися вчені і в ХХ ст. В умовах тогочасних ідеологій регіональні особливості затінювалися, як і вивчення самих регіонів.
Лише з 90-их років ХХ ст., після утвердження України як суверенної демократичної держави, почали з’являтися грунтовні публікації Р.Кирчіва, В.Давидюка, М.Дмитренка, О.Ошуркевича, А.Іваницького, Л.Дунаєвської, Г.Скрипник, О.Таланчук, у яких досліджується той чи інший регіон. Етнорегіональні фольклористичні явища і процеси XIX - поч. ХХ ст. потребують повного і об’єктивного висвітлення з метою успадкування, подальшого розвитку духовної та матеріальної культури народної Волині.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі фольклористики Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка, а саме дослідження пов’язане з планами наукової роботи даного навчального закладу, зокрема в межах теми Актуальні проблеми розвитку української філології”. Підрозділ І. Фольклорно-літературні взаємини. Синхронний та діахронний підходи (№ 01.БФО 44 01).
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є історія розвитку української фольклористики. Предметом дисертаційної роботи проблеми формування та становлення фольклористики Волині у ХІХ-поч. ХХ ст. За визначенням Інститут народознавства НАН України цей історико-етнографічний регіон розташований на території басейну правих приток Прип’яті і середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішніх Волинської, Рівненської, південно-західні Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне лівобережжя Побужжя Східна Холмщина” [348. С. 62-63]. Окреслення цього регіону збігається із давньоруською історичною областю Волинська земля”, без її північної зони Західного Полісся. Витоки народної культури сягають пам’яток праукраїнських племен (дулібів, бужан, волинян), давніх поселень між червенськими городищами і містами Луцьк, Володимир-Волинський, Крем’янець, Острог, Житомир, які тяжіли до Київської Русі, а згодом об’єднались у Галицько-Волинське князівство [65; 209], вели героїчну боротьбу з чужинцями, творили свою побутову та художню культуру в умовах Великого Литовського князівства, польської та російської держав. Вплив на формування і кристалізацію певних особливостей мало утворення Волинської губернії (1796), яка проіснувала до початку 1918 р. Як своєрідна територія з чітким розмежуванням північної частини (Волинське Полісся) і південної (власне Волинь) вона постійно була в колі зацікавлень істориків, археологів, етнографів, фольклористів, літературознавців та мовознавців. У сучасній науці відсутнє узагальнене дослідження цього самобутнього регіону. Тому це зумовило наше зосередження на окресленій темі, щоб дослідити процес реалістичного пізнання фольклористичної діяльності діячів науки та культури, окремих установ, товариств в аспекті етнокультурної специфіки і загальноукраїнського контексту, спрямування їх уваги на вивченні регіональних особливостей, визначенні детермінованості змін чи консервації фольклорних жанрів внаслідок асиміляційних процесів та міжетнічного спілкування, зумовленого перебуванням Волині у складі різних держав.
Метою дисертаційного дослідження є виявлення регіональних зацікавлень у період формування народознавства, українознавства, волинезнавства, становлення фольклористики як самостійної науки у період XIX-поч. ХХ ст., пізнання фольклористичного процесу для розкриття основних тенденцій вивчення особливостей регіональної культури, її єдності з національною, всеслов’янською та європейською за студіями українських, російських, польських діячів науки і культури.
У процесі досягнення дослідницької мети реалізується ряд завдань:
- висвітлення основних етапів історії збирання та вивчення фольклору регіону у генетичному розвитку досліджень від перших зацікавлень до становлення фольклористики як самостійної науки і піднесення її на початку ХХ ст.;
- виокремлення волинезнавчих фольклористичних знань на основі герменевтичних досліджень у період становлення і розвитку науки;
- визначення специфічних підходів у розгортанні досліджень фольклору діячами науки, культури як України, так і Росії та Польщі, вагомості їх внеску в українську та слов’янську фольклористику;
- виявлення особливостей методики наукових студій як окремих дослідників, місцевих краєзнавців, так і товариств та установ;
- розгляд архівних рукописних джерел, періодичних, монографічних публікацій, праць, що сприяли фіксації стану побутування, вивчення фольклору, його розвитку, успадкування регіональних, локальних особливостей.
Методологічна основа дисертації комплекс основних принципів та методів наукового пізнання (проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, порівняльно-типологічного), досвід методологій вітчизняної та зарубіжної практики досліджень, що дають можливість на підставі конкретно-історичного аналізу здійснити широке вирішення проблеми згідно з визначеними метою і завданням.
Джерельною базою дисертації є комплекс архівних та опублікованих матеріалів. У процесі роботи над темою виявлено і опрацьовано фольклорно-етнографічні набутки українських та зарубіжних діячів науки, літератури, мистецтва. Крім дотичної до обраної теми наукової літератури в дисертації використано велику кількість джерел рукописних колекцій С.Петербурга, Москви, Вільнюса, Києва, Кракова, Житомира, Тернополя, Рівного, Острога, Кременця, періодичних видань, рідкісних монографій та бібліографічних довідників З.Пєнкіної, А.Ляшенка, Б.Грінченка, Д.Зеленіна, О.Андрієвського, Я.Гофмана, Я.Бистроня, видань обласних наукових бібліотек.
Хронологічні межі дослідження обумовлені процесом збирання та вивчення, видання духовної спадщини регіону Волині ХІХ-поч. ХХ ст. Розгляд теми подається в генетичному аспекті від найперших зацікавлень до часу виникнення фольклористики як окремої науки, її становлення та розвитку.
Загальнотеоретичне осмислення проблеми, порушеної у дисертації, грунтується на основі фольклористичних праць українських учених (М.Костомарова, М.Максимовича, П.Чубинського, І.Франка, М.Драгоманова, В.Гнатюка, Ф.Колесси, Олени Пчілки, Лесі Українки, М.Грушевського, К.Квітки, М.Сумцова, З.Болтарович, О.Дея, О.Правдюка, І.Березовського, В.Горленка, С.Грици, Р.Кирчіва, А.Іваницького, С.Мишанича, Н.Шумади, В.Юзвенко, Г.Скрипник, В.Давидюка, М.Дмитренка, В.Качкана) та зарубіжних (О.Пипіна, М.Азадовського, В.Бандарчика, І.Тищенка, А.Федосика, З.Можейко, К.Чистова, В.Соколової, Я.Бистроня, Ю.Крижановського та ін.).
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим у сучасній вітчизняній науці дослідженням набутків волинезнавства як системи, аналізу розгортання наукових студій фольклору, висвітлення внеску діячів культури, літератури, мистецтва, окремих наукових товариств, установ, їх різних підходів до вивчення фольклору цього регіону, піднесення фольклористики до вищого ступеня тогочасної науки, а разом з тим і введення досягнень у науковий обіг.
У дисертації вперше здійснено спробу відійти від донедавна існуючої у радянську добу періодизації вивчення історії, етнографії, літературознавства, фольклористики, пристосованої до національно-визвольного руху в Росії, і подати системний аналіз через призму реалістичних соціально-економічних умов.
Систематизація великої кількості розпорошених рукописних, писемних джерел дозволила розглянути явище фольклористичних зацікавлень Волинню через призму досліджень діячів науки, літератури, мистецтва трьох народів (українського, російського та польського), щоб зрозуміти спільне та відмінне у їх поглядах та оцінках, сприяти подальшій співпраці у галузі славістики.
Синкретизація досліджень відомих наукових центрів України, Росії, Польщі, а також відомих і маловідомих вихідців даної місцевості дозволяє глибше пізнати самобутність волинської культури, значимість її фольклору для утвердження регіональних та загальнонаціональних традицій у майбутньому.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення можуть бути використані у викладанні курсу Українська народна поетична творчість”, Історія фолькло­ристики України”, Етнологія України”, читанні спецкурсів та семінарів з регіональної фольклористики, краєзнавства, історіографії. Подана робота є подальшим етапом вивчення фольклористичного процесу та специфіки фольклору Волині, методики його запису, популяризації.
Апробація дисертації. Основні положення та висновки роботи знайшли відображення у доповідях та виступах на міжнародних симпозіумах, конференціях у Києві, Луцьку, Рівному, на щорічних наукових міжвузівських та звітних вузівських конференціях у Рівненському державному інституті культури (1998, 1999), Рівненському державному гуманітарному університеті (1999-2003 рр.), у процесі викладання навчальних дисциплін Український фольклор”, Етнологія і фольклор України” у Рівненському державному гуманітарному університеті (2001-2003), у наукових збірниках і періодичних виданнях.
Дисертацію обговорено на засіданнях кафедр фольклористики Інституту українознавства та Київського національного університету ім. Т.Шевченка.
Публікації. Зміст дисертації висвітлюється в монографії та трьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.
Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (441 позиція). Повний обсяг тексту становить 191 сторінку (дослідження, збірники фольклору, архівні рукописні фонди).

Список літератури

ВИСНОВКИ

Проблематика фольклористичного дослідження Волині розглядається на тлі процесу становлення фольклористики як науки з ХІХ до початку ХІХ ст. Розгляду теми передувало виявлення численних відомостей, конкретних історичних, джерелознавчих фактів, фольклорно-етнографічних фіксацій, рідкісних публікацій, рукописної спадщини в архівах С.Петербурга, Кракова, Києва, Львова, Вільнюса, Рівного, Житомира. Вивчені джерела дозволили синкретизувати, обґрунтувати об’єктивну думку щодо студій, які започатковувалися від апостеріорного набуття знань, що все-таки створили базу для розгортання на вищому рівні наукових досліджень. Зумовлювалися вони низкою суспільно-політичних, конфесіональних, культурологічних причин.
Упродовж усієї історії Волині вона була багатостраждальною землею, а народна творчість автохтонного населення цього регіону пройшла складний шлях розвитку, на якому позначилися суспільні, політичні, релігійні, національні, ідеологічні, юридично-правові, асимілятивні реалії, в яких довелося існувати волинянам. Зацікавлення Волинню розпочалося принагідно чи спеціально з прилученням до пізнання народознавства через традиційну культуру цього регіону, в якому волинезнавство народнопоетичною творчістю сприяло розкриттю самобутності життя місцевого населення, яке успадковувало й зберігало побутову та художню культуру.
Вагомим чинником фольклористичних зацікавлень Волинню, а пізніше і наукових студій, пов’язані з тим, що на цей край постійно претендували і Польща, і Росія. Незважаючи на полонізацію та російщення, волиняни зберегли свою традиційну духовну та матеріальну культуру, яка викристалізовувалася самобутніми фольклорними жанрами, звичаями та обрядами, Ця спадщина по-різному вивчалася польськими, російськими та українськими діячами науки, культури. Однак, із домінуючих думок випливає висновок, що Волинь зберегла й донесла до початку ХХ ст. оригінальні жанри усної народної творчості, властиві загальноукраїнській та слов’янським культурам.
Розв’язання запропонованої наукової проблеми започатковується вступними екскурсами з періоду Київської Русі. Цим самим закріплюється думка про єдність Волині з історичними землями України, а також засвідчується, що витоки фольклористичних знань генетично розвивалися з XIX до початку XX ст., У дослідженні не уникаються аргументовані епізоди давньої боротьби православ’я з латинізацією, полонізацією руського місцевого (автохтонного) населення, яке своїми протестами об'єднувалося навколо освітніх центрів (Острога, Луцька, Дермані) і сприяло утвердженню полемічної літератури. Місцевий супротив католизації й експансії загострив боротьбу на захист православної віри й народності.
У дослідженні аргументовано обґрунтовується, що розгортанню фольклористичних зацікавлень першої половини XIX ст. сприяв період романтизму, європейський інтерес до витоків і розвитку слов’янської традиційної культури і, зокрема, її народної творчості.
Вагомий внесок у розвиток волинезнавства вніс всеслов’янський вчений Зоріан Доленга-Ходаковський, який один із перших здійснив фіксацію багатьох жанрів фольклору Волині, засвідчив його витоки з дохристиянської доби. Записи З.Ходаковського є найпершими зібраннями волинської народнопоетичної творчості, якою закріплюється вагома думка про давній етногенез українців та всіх слов’ян. Він здійснив записи за програмою та власноручно розробленою методикою. Остання забезпечувала точність фіксацій автентичного тексту, передачі волинської говірки. Наукова паспортизація до фольклорних зразків дозволяє встановити, що на Волині на початку ХІХ ст. вчений зафіксував понад 300 пісень (веснянки, колядки, щедрівки, весільні, жартівливі, а також історичні та рекрутські пісні).
Діячі польської науки і культури, які були пов’язані з Волинню умовами проживання, живилися місцевими фольклорними мотивами, сюжетами, образами, народною пісенністю, фіксували також легенди, перекази, які вкраплювали в літературні твори, публікували в періодичних виданнях. Г.Коллонтай, Т.Чацький. Л.Голомбйовський, О.Пшедзецький виявляли зацікавлення до волинського фольклору, але детермінізували архівні, польові записи народної поетичної творчості, щоб знецінювати соціальні, національні, релігійні почуття автохтонного населення Волині, протиставляли йому місійну роль поляків, їх шляхетських, магнатських родин як у цьому краї, так і по всій Європі.
Волинський фольклор живив творчість Ю.Словацького, М.Грабовського, І.Крашевського, вони захоплювалися волинськими історичними переказами, легендами, народними оповіданнями, прагнули за ними осмислити життя цього краю, але, звичайно, не обходилося без шляхетно-консервативних тенденцій в оцінці національно-визвольного руху, козаччини, гайдамаччини. Водночас у художній літературі польського романтизму в періодиці активізувалося вагоме зацікавлення до фольклору, етнографії, історії, краєзнавства як Волині, так і всієї України часто-густо з поверховою описовістю, тенденційністю в трактуванні місцевих традицій.
До середини ХІХ ст. фольклорно-етнографічні описи в губернських збірниках не відрізнялися від трактувань у російських, оскільки творилися за орієнтирами існуючої ідеології. Житомирянин Степан Русов у найпершій книзі, присвяченій Волині, ознайомлював із місцевими язичницькими традиціями, що не завжди імпонували християнській етиці, але розкривали древнє походження волинян у слов’янському та православному світі.
Утвердження уварівської (офіційної) тріади („православ’я, самодержав’я і народність”) возвеличувало Росію як державу з особливою національністю, відмінною від західноєвропейських. Тому в художній літературі, наукових публікаціях домінували свідчення про благочестивість руської (російської) народності. А Волинь, як порубіжжя з Польщею, розглядалася через екзотичність фольклору, традицій, обрядів, наче співзвучних російським (С.Русов, І.Снєгірьов. В.Пассек та ін.). Іван Снєгірьов вперше в історії фольклористики увів волинські паремійні зразки для порівняння з слов’янськими, а найбільше з російськими "Русские в своих пословицах и поговорках", щоб підсилити самобутність російської народності. Вадим Пассек також вперше в російській науці дослідив купальські традиції, обряди, серед яких виділив давні витоки обрядовості Волині.
Наукова етнографічна, програма РГТ збуджувала збирацьку роботу у всіх провінціях Росії, в тому числі і на Волині. Науковий архів С.Петербурга збагатився записами волинського фольклору. Серед них знаходимо думку місцевого кореспондента В.Абрамова, яка базувалася на спостереженнях, але не відповідала офіційній ідеології, бо стверджувала домінування в цьому краї малоруської (української) мови в різних видозмінах.
У першій половині XIХ ст. архів РГТ збагатився паремій­ними збірками, описами народного календаря з фіксацією текстів колядок, щедрівок, веснянок, купальських і жнивних пісень. РГТ як вагома громадська наукова установа, що підпорядковувалася імператорові, активізувала збирацьку роботу в провінціях, намагалася закріплювати існуючу ідеологію і протистояти Заходові. Тому російський історик і правознавець Д.Кавелін зробив висновок, що місцеве населення Волині більше тяжіє до російського, ніж до польського етносу. Відзначимо також, що збирацька робота пам’яток фольклору та етнографії на Волині під сприянням РГТ набувала рис науковості, розгорталася за програмними орієнтирами з відповідним методичним спрямуванням.
З утвердженням у Києві університету ім. св. Володимира Волинь все активніше входить у коло зацікавлень Михайла Максимовича, Археографічної комісії. Хоча в умовах російської ідеології та цензури наукові студії дозволялися в руслі вимог імперської науки, але М.Максимович, А.Метлинський, П.Чуйкевич, М.Костомаров все-таки намагалися акцентувати увагу на самобутності історії Волині з невичерпним багатством фольклору. А.Метлинський один із перших у російській науці і, зокрема, в Україні видав волинські пісні в науковій збірці "Народные южнорусские песни" (1854), систематизувавши їх за певними жанрами та з доповненням до них елементів наукової паспортизації. Поглибились наукові дослідження волинського фольклору з діяльністю М.Костомарова. Готуючи дослідження про Б.Хмельницького, він зібрав велику кількість фольклору, видавши пізніше в Саратові вперше науковою збіркою "Народные песни, собранные в западной части волынской губернии 1844 году" (1859). Народна пісенна поезія Волині опублікована в системному історичному групуванні з лаконічним науковим коментуванням. Значимо, що волинський фольклор вчений, вводив у ґрунтовні наукові видання, проводивши паралелі у творчості слов’янських народів.
Регіональні фольклористичні дослідження Волині збагатилося комплексною науковою діяльністю Т.Шевченка під час його участі в роботі Археографічної комісії. Закликаючи „іти в народ”, він подав приклад синкретичного вивчення вітчизняної спадщини, довівши вагомість Волині у Правобережній Україні, яка нероздільна з Лівобережною. Як Микола Костомаров, так і Тарас Шевченко утвердили комплексний науковий принцип вивчення духовної та матеріальної культури, апробація якого здійснювалася на Волині.
Узагальнення результатів дослідження волинської фольклористики першої половини ХIХ ст. дозволяє зробити висновок, що в цей період волинезнавство, яке спершу мало аматорський та стихійний характер, завдяки збиранню зразків народної поезії, етнографічних матеріалів, їх осмисленню набувало важливої наукової та громадсько-політичної значимості. Діячі української, польської, російської науки та культури збагатили фактологічну базу про художню спадщину Волині. Ними велася вже не тільки фіксація, а й дослідження фольклорних жанрів, умов їх побутування, співставлення із зразками слов’янських етносів. Хоча дослідники фольклору належали до різних напрямів суспільно-політичної думки, вивчення ними цього краю сприяло формуванню джерельної бази регіоналізації волинського фольклору як невід’ємної спадщини української творчості.
З другої половини ХIХ-поч. ХХ ст. фольклористичні студії українських, польських, російських діячів науки і культури активізували висвітлення уже певних теоретичних питань на базі нагромаджених нових джерел, що дозволило заглибитися в пізнання регіоналістики.
Друга половина XIХ ст. визначилася політичними подіями (скасуванням кріпосного права, польським повстанням), що сприяли поглибленню пізнання людини з її побутом та світоглядом. У цей час журнал "Основа" (С.Петербург) консолідував національно-просвітницький рух на утвердження українства. Друковане слово спрямовувалося на розкриття історичної та художньої спадщини всієї України з її самобутньою Волинню у Південно-Західному краї Росії. Прогресивний напрям відродження української літератури, мистецтва був призупинений з ліквідацією журналу "Основа" (1862), введенням жорстокої цензури після Валуєвського циркуляра Емського акту (1876) та закриттям діяльності Південно-Західного відділу РГТ у Києві (1876).
У запропонованому дисертаційному дослідженні визначаються нові наукові якості експедиційної та збирацької роботи, що логічно обґрунтовуються політичними та урядовими акціями. Саме останні в 1869-1870 рр. спонукали спорядженню наукової експедиції РГТ до Волинської, Подільської та Київської губерній, щоб протиставити історію Південно-Західної частини Росії (України) зазіханням Польщі, засвідчити світові про єдність руської народності в окраїнних провінціях. Таке завдання зумів виконати лише П.Чубинський, який розширив як територію для обстеження, так і збагатив наукову програму збору польового матеріалу. Збирацькою й дослідницькою роботою вчений залучив молодь, відомих дослідників, щоб вивести відмінності українського типу від польського через звичаєві, художні традиції життя й мислення. Запропоноване урядом завдання зобов’язувало П.Чубинського визначити не тільки національні, а й регіональні особливості традицій, звичайно, найперше Волині, яка була в прикордонній території царської Росії з Польщею.
Фактологічна база наукової експедиції дозволила сформувати характеристику жителів Волині з її самобутнім фольклором. А експедиційний метод утвердився новим способом організації, активізацією збирацької роботи, наукових досліджень, систематизацією й публікацією об’єктивних фольклорно-етнографічних свідчень. Для досліджуваного нами регіону це принесло нагромадження великої кількості нових джерел. Було опубліковано понад 600 тільки пісенних жанрів. Післяекспедиційне семитомне видання книг збагатило не лише загальноукраїнську, а й всю слов'янську та європейську науку. Значимість книг і в тому, що своїм багатством джерел вони дозволяють вивчати всі аспекти життя України та її регіонів.
Наукова діяльність П.Чубинського переконує, що вивченням національної скарбниці мають найперше займатися вчені із залученням широкої мережі місцевих кореспондентів. Тому він здійснював не тільки експедиційні студії, а й засновував у Києві для всебічного (здебільшого етнографічно-фольклористично-статистичного) вивчення краю за науковими методами й завданнями Південно-Західний відділ РГТ. Члени його за короткий термін часу видали ґрунтовні наукові праці (І.Рудченко "Чумацкие народные песни"; В.Антонович, М.Драгоманов "Исторические песни малорусского народа", М.Драгоманов "Малорусские народные предания и рассказы" та ін.), які включали оригінальні волинські пісні, варіанти до текстів з інших регіонів.
У другій половині ХIХ ст. волинська фольклористика збагатилася джерельною базою, але зосередилася в науковому архіві РГТ (С.Петербург). Зібрані з місць фольклорно-етнографічні колекції спонукали вчених об’єднати й систематизувати зібрання за алфавітним списком губерній царської Росії. Тому діяльність фольклориста, етнографа, бібліографа Д.Зеленіна збагатила науку фундаментальними виданнями ("Библиографический указатель русской этнографической литературы о внешнем быте народов России: баллады, одежда, музыка, искусство, хозяйственный быт”; „Описание рукописей ученого архива императорского Русского географического общества"), які створили доступ до бібліографічних джерел, архівних рукописів Волині, а також дали можливість вводити їх у науковий обіг за подальшими новими науковими якостями. Волинезнавчі фольклорно-етнографічні пам’ятки стали досліджуватися й публікуватися в часописі відділу етнографії РГТ "Живая старина".
Одночасно з розвитком офіційної наукової думки Росії, що вже звертала увагу на Волинь у межах Південно-Західного краю, до вивчення фольклору, етнографії прилучалися діячі науки, культури Польщі. Обґрунтовуючи регіональний принцип збору, підготовки тематичних видань, польський дослідник О.Кольберг підготував об’ємну працю "Волинь", що вийшла посмертно (1907), в якій подано 632 пісні та 25 казок різних жанрів. Збагатилося волинезнавство збірками Т.Стецького як про саму Волинь, так і його провінційні центри (Рівне, Луцьк). У виданнях краєзнавчого спрямування розглядалися вагомі аспекти успадкування місцевого фольклору. Значно глибше науково опрацьовувалися й публікувалися дослідження на сторінках Антропологічної комісії Краківської АН "Zbiór wiadomości do antropoloqii krajowej”. Тут синкретично об’єднувалися джерела з антропології, етнографії, фольклору. Волинь представлялася науковими дослідженнями О.Кольберга, А.Брикчинського. С.Рокоссовської. Особливо виділяється науковими студіями остання, бо спрямувала увагу не тільки на Волинь, а здебільшого на оригінальність звичаєвої й художньої спадщини одного села Юрківщини Звягельського повіту. Звичайно, це стало набутком тогочасної і становить цінність для сучасної фольклорної думки.
Друга половина ХІХ поч. ХХ ст. збагатили фольклористичну науку тематичними студіями місцевих краєзнавців, діячів культури. Подвижництво їх приносило чимало публікацій, але допускалися вони в пресу після цензурних переглядів. Тому знову схвалювалася протидія полонізації, заохочувалася тематика, яка сприяла показу екзотичності Волині, що берегла правдиві язичницькі та християнські чесноти. У часописах київських ("Вестник Юго-Западного края", "Києвлянин”), місцевих виданнях ("Волнынские епархиальные ведомости", "Волынские губернские ведомости", "Волинь") публікувалися статті, інформативні матеріали А.Блажієнка, Т.Трусевича, Г.Оссовського, М.Теодоровича, М.Тучемського, А.Сендульського та ін., щоб засвідчувати єдність Волині зі всією Росією. За сприянням М.Петрова та М.Теодоровича розгортався краєзнавчий рух, складання парафіяльних літописів, серед яких окремі розділи розкривали живучість традиційного фольклору, але не завжди імпонуючого православ’ю і руській народності.
У противагу існуючим орієнтирам поглибленим вивченням фольклору, етнографії займалися Олена Пчілка та Леся Українка. Співпрацюючи з М.Драгомановим, М.Лисенком, К.Квіткою, вони прагнули просвітницьким шляхом пробуджувати свідомість як місцевого, так і всього українського народу. Розгортання збирацької праці, досліджень із висвітленням вагомості волинських жанрів (веснянок, купальських, жнивних, колядок, щедрівок) Леся Українка, та Олена Пчілка готували оригінальні статті, матеріали, в яких утверджували високий етичний рівень сприйняття навколишнього світу через творче обдарування місцевих жителів.
Постійна співпраця Лесі Українки з Климентом Квіткою збагатила музичну фольклористику оригінальними виданнями, при підготовці яких висловлювалися теоретичні погляди на важливість впровадження нової системи нотацій та тематичного групування фольклору у збірках.
Наукові погляди у вивченні, популяризації фольклорно-етнографічних джерел висловлював і впроваджував у життя В.Камінський. Виконуючи завдання Варшавського університету, він збагатив художню спадщину Волині, Волинського Полісся великою кількістю власноручно зафіксованих пам’яток, які систематизував за традиціями місцевого календаря. Одночасно вчений піклувався про історію розвитку фольклористики, етнографії, видавши перше узагальнення "Этнографическое изучение Волыни" (1912), яким вибудував огляд подвижництва діячів науки, культури для увіковічення краю.
Новій якості розгортання досліджень сприяли часописи "Киевская старина", "Житє і слово". Чимало місця в них займали етнографічно-фольклорні матеріали, оригінальні твори художньої літератури, рубрики "Відомості", "Із уст народу", "Із старих рукописів", бібліографічні огляди. Вищеназвані видання утверджували демократичні погляди на усну народну творчість, відстоювали наукові погляди на розвиток культури українського й інших слов'янських народів, зосереджували увагу на вивченні регіональних особливостей Волині й Слобожанщини, Поділля й Гуцульщини та ін.
Вивченню Волині в кінці XIX поч. XX ст. через фольклорно-етнографічні студії прислужився один із перших регіональних музеїв краю в с.Городок (поблизу Рівного). Експедиційна, наукова робота цього осередку завдяки барону Ф.Штейнгелю, його сучасників М.Біляшівського, Ф.Вовка, В.Мошкова, І.Абрамова засвідчила про високий рівень комплексного дослідження Волині, що давало право стверджувати про глибинні витоки традиційної культури, які збагатили українську фольклористику і засвідчили живучість та успадкування уснопоетичного розмаїття в умовах зросійщення.
Зрозуміло, що традиції, спадщина наукових студій фольклору Волині має ввійти до загальної історії української фольклористики разом із переоцінкою багатьох попередніх тлумачень, концепцій, створених в умовах бездержавності. Нині належить приділити увагу цьому регіону й тому, що частина його опинилася в зоні Чорнобильської трагедії.

Запропоноване дисертаційне дослідження є першою спробою в суверенній демократичній країні осмислити й зробити свій внесок в історіографію та специфіку дослідження фольклорної регіоналістики Волині на широкій джерельній базі, яка тривалий час не вводилася до наукового світу. Тому невідкладними є заходи щодо створення загальноукраїнської історії фольклористики, яким має передувати вивчення регіонів як Правобережної, так і Лівобережної України в контексті європейської науки.

Список використаних джерел

1. Абрамов Иван. Волынская сказка про жадного попа и бедного Кирика // Живая старина, 1908. Вып. II. С. 261.
2. Абрамов Иван. Исторические песни, наиболее распространенные на Волыни // Живая старина, 1908. Вып. III. С. 347-352.
3. Абрамов Иван. Поверия, приметы и заговоры жителей Новоград-Волынского и Заславского уездов // Живая старина, 1913. Вып. III-IV. С. 378-383.
4. Абрамов Иван. По Волынским захолустьям (Эскизы из дорожного альбома) // Живая старина, 1906. Вып. II. С. 155-169.
5. Абрамов Иван. Пережитки цеховой организации в местечке Берестечке // Живая старина, 1908. Вып. II. С. 261.
6. Абрамов Николай. О св. Православной вере на Руси // Волынские епархиальные ведомости, 1906. № 14. С. 951-956.
7. Абрамович Д. До питання про джерела Ізборника Святослава 1076 року // Науковий збірник досліджень української історії, письменства та мови. К., 1929. С. 65-74.
8. Азадовский М.К. История русской фольклористики. М.: Государственное учебно-педагогическое изд-во Министерства просвещения РСФСР, 1958-1963. Т. 1. 479 с.; Т. 2. 363 с.
9. Андрієвський Олександр. Бібліографія літератури українського фольклору. К., 1930. Т. 1. XXVIII, 822, 2 с.
10. Андрухов П. Волинська земля (хроніка джерела постаті). Сокаль, 1992. 88 с.
11. Анципо-Чикунский А.А. Историческая записка о Ровенском реальном училище (1832-1889). К., 1894. 148 с.
12. Бажинов І.Д. Боцяновський Володимир Теофілович // Українська літературна енциклопедія. К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1988. Т. 1. С. 226.
13. Бажинов І.Д., Лисенко І.М. Лященко Аркадій Якимович // Українська літературна енциклопедія. К.: Голов. ред. УРЕ ім. М.П. Бажана, 1995. Т. 3. С. 247.
14. Базанов Б.Г. Русские революционеры-демократы и народознание. Л.: Советский писатель, 1974. 558 с.
15. Бандарчык В.К. Гісторыя беларускай этнографіі ХIX ст. Мінск: Навука і тэхніка, 1964. 282 с.
16. Бандарчык В.К. Гісторыя беларускай этнографії. Пачатак ХX ст. Мінск: Навука і тэхніка, 1970. 143 с.
17. Бандарчык В.К. Гісторыя беларусскай савецкай этнографії. Мінск. 1972. 168 с.
18. Бандарчык В.К. Беларусскай этнография и фольклор в трудах славянских ученых эпохи романтизма. Мінск: Навука і техніка, 1973. 35 с.
19. Барвинок Анна. С Волыни // Основа, 1861. Янв. С. 282-292.
20. Балторевич Л. Свадебные простонародные обычаи в Сарнах Ровенского уезда // Волынские губернские ведомости. 1880. № 2-8.
21. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1974. 444 с.
22. Бельский С. Деревня Ковали Житомирского уезда в мае 1909 года // Труды Общества исследователей Волыни. Житомир, 1910. Т. ІІІ. С. 1-30.
23. Беньковский И. Девичий праздник св. Андрея // Волынь, 1902, № 260.
24. Беньковский И. Из народных рассказов, характеризующих национальные типы // Киевская старина, 1890. Июль-сент. С. 324-326.
25. Беньковский И. Народные обычаи, приуроченные к Спасу” // Киевская старина, 1895. Янв. С. 9-14.
26. Беньковский И. Поверья, обычаи, суеверья и приметы, приуреченные к Риздвяным святам” // Киевская старина. 1896. Янв. С. 1-9.
27. Беньковский И. Рождественские святки на Волыни // Киевская старина. 1899. Янв.-март. С. 236-242.
28. Берг Л.С. Всесоюзное географическое общество за сто лет. М.-Л. Изд-во АН СССР. 1946. 264 с.
29. Березовський І.П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. К.: Наукова думка, 1968. 344 с.
30. Березовський І.П. Українська народна творчість (20-30 роки ХХ ст.). К.: Наукова думка, 1973. 152 с.
31. Бернштейн М.Д. Журнал Основа” і український літературний процес 50-60-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР. 1959. 216 с.
32. Бернштейн М.Д. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР. 1959. 492 с.
33.Bystron Jan St. Bibliografia etnografji polskiej. Kraków, 1929. 160 s.
34. Библиографический указатель Киевской старины” за первое десятилетие (1882-1891 гг.). К.: Типография. 108 с.
35. Библиографический указатель книг, журнальних статей, относящихся до южнорусского края // Основа, 1861. Нояб-дек. С. 117-132.
36. Бібліографія українського народознавства. В 3 т. Львів: Ін-т народознавства НАН України, 1999. Т. 1. Кн. 1-2: фольклористика.
Кн. 1. 498 с.
Кн. 2. 499-1104 с.
37. Біляшівський Б.М. Матеріали до історії народознавства на Волині // Народна творчість та етнографія, 1989. № 4. С. 49.
38. Блажиенко А. Песни про панщину” на Волыни // Киевлянин. 1869. № 95.
39. Бойко В.Г. Поет і український фольклор // Народна творчість та етнографія. 1965. № 2. С. 92-97.
40. Бойко В.Г. Сучасна народнопоетична творчість на Україні: Основні тенденції розвитку / АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського. К.: Наукова думка, 1973. 120 с.
41. Болтарович З.Е. Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст. К.: Наукова думка, 1976. 138 с.
42. Боцяновский В. Веснянки. Петривки и купальские песни // Живая старина, 1894. Вып. І. С. 83-89.
43. Боцяновский В. Заговоры против болезней, разные поверия и приметы // Живая старина, 1895. Вып. ІІ. С. 499-504.
44. Боцяновский В. Песни села Писок Житомирского уезда // Живая старина, 1895. Вып. ІІ. С. 217-221.
45. Брайловский С. Малорусская похоронная причеть и ее мифологическое значение // Киевская старина, 1885. Сент. С. 73-84.
46. Братчиков А. Волынское Полесье. Народные типы // Волынские губернские ведомости, 1868. №: 125, 127, 130, 133, 138.
47. Братчиков А. Домашняя жизнь Волынских крестьян, их нравы, обычаи и предрассудки // Волынские губернские ведомости, 1868. № 125, 127, 130, 133, 138.
48. Братчиков А. Материалы для исследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельскохозяйственном и других отношениях. Житомир: Типография губернского управления, 1868-1869. Вып. 1. 129, 26, 9, 13 с.; Вып. 2. 336, 60, 611, 16, 17 с.
49. Brykczynski A. Zapiski etnograficzne z Polesia Wolyńskiego. Zbiór wiadomości do antropologii krajowej. Kraków, 1888. T. 12. S. 82-102.
50. Булгаковский Д.Г. Пинчуки. Этнографический сборник: Песни, загадки, пословицы, обряды, приметы, предрассудки, поверия, суеверия и местный словарь / Собрал в Пинском уезде Минской губ. Д.Г.Булгаковский // Записки Русского географического общества по отделу этнографии. СПб., 1890. Т. ХIII. Вып. 3. 193 с.
51. Василевський Л. З фольклорного руху в Західній Європі // Житє і слово, 1894. Ч. І. С. 233-235.
52. Василенко З.І. Фольклористична діяльність М.В.Лисенка / АН УРСР. Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. К.: Наукова думка, 1972. 186 с.
53. Верговский Гас. Волынские и малороссийские пословицы и поговорки // Волынские губернские ведомости. 1869. № 21-26.
54. Верещагин П. Восточной или западной церкви были миссионерами св. Кирилл и Мефодий // Волынские епархиальние ведомости. Кременец, 1903. № 3. С. 129-133.
55. Вернюк. Я.С. Волинь у народознавчих дослідженнях В’ячеслава Камінського // Народна творчість та етнографія. 2001. № 1-2. С. 74-78.
56. Вернюк. Я.С. Волинь у фольклористичних дослідженнях ХІХ- поч. ХХ ст. Рівне: Волинські обереги, 2000. 148 с.
57. Вернюк Ярослава. Спроба укладання бібліографічного довідника Волинського Полісся // Україна, українці, українознавство. Збірник наукових праць. У 2 ч. К.: Наша культура і наука, 2002. С. 481-485.
58. Вернюк Я.С. Книга як джерело формування фундаментальних знань // Українська культура в іменах і дослідженнях. Наукові записки Рівненського державного інституту культури. Рівне: Волинські обереги, 1998. С. 268-272.
59. Власовський Іван. Нариси історії Української Православної Церкви. Нью-Йорк, 1955. Т. 1. 294 с.
60. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. К.: Мистецтво, 1995. 336 с.
61. Волынские записки, сочиненные Степаном Руссовым в Житомире. СПб, 1809. 347 с.
62. Волынский историко-археологический сборник. Почаев Житомир, 1896. Вып. I. 90 с.
63. Волынь: Исторические судьби юго-западного края / С высочайшего соизволения издано при Министерстве внутренних дел П.Н.Батюшковым. С 2-мя хромолитографическими и 69-ю гравюрами. СПб., 1888. 216 с.
64. Волинь у піснях. Львів: Каменяр, 1969. 222 с.
65. Галицько-Волинський літопис. Львів: Червона калина, 1994. 254 с.
66. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. К.: Наукова думка, 1966. 247 с.
67. Гнатюк В. Н.Коробка. Восточная Волынь (Живая старина”, 1895. Вып. І. С. 24-45) // Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1899. VIB. С. 90-93.
68. Гнатюк В.М. Польський літератор М.А.Грабовський і його приятелювання з П.О.Кулішем // Записки Історично-філологічного відділу УАН. 1929. Т. 21-22. С. 227-247.
69. Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків. Київ: Наукова думка, 1964. 249 с.
70. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVІІI- первой половины ХIХ ст. К.: Наукова думка, 1988. 218 с.
71. Гринченко Б.Д. Литература украинского фольклора. 1777-1900. Опыт библиогр. указателя. Чернигов: Земская типография, 1901. 317 с.
72. Гринченко Б.Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседней с ней губерниях. Чернигов: Типография губернского земства. Вып. І. 1895 (Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр.). VI, 308 с.
73. Гринченко Б.Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Чернигов: Типография губернского земства. Вып. ІІ. 1897 (Рассказы, сказки, предания, пословицы, загадки и пр.). 390 с.
74. Гринченко Б.Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Чернигов: Типография губернского земства. Вып. ІІІ. 1899 (Песни. Приложение к № ХІ-ХІІ «Земского зборника»). ХХХ, 766 [2] с.
75. Грица С.Й. Видатний дослідник фо