СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ РЕЛІГІЙНОГО ЖИВОПИСУ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — XIX ст. : СЕКУЛЯРИЗАЦИЯ Религиозная живопись В УКРАИНЕ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ XVII - XIX вв.

Короткий опис

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ

На правах рукопису

КРАВЧЕНКО Наталія Іванівна

УДК 7.04+75.051(477)”16/18”

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ
РЕЛІГІЙНОГО ЖИВОПИСУ В УКРАЇНІ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — XIX ст.

Спеціальність 17.00.05 — образотворче мистецтво

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидат мистецтвознавства

Науковий керівник
Кравченко Ярослав Охримович
кандидат мистецтвознавства
доцент

Львів — 2007

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ....3
ВСТУП4
РОЗДІЛ 1. Історіографія проблеми. Термінологічна і джерельна база, методика дослідження. ...10

РОЗДІЛ 2. Православна ікона і західноєвропейська релігійна картина. Проблема традицій і новацій образотворення. 21
2.1. Образно-художня система православної ікони. .....21
2.2. Відхід від іконописних традицій в західноєвропейському образотворчому мистецтві XV — XVI ст. 52
2.3. Утвердження відмінностей між іконою і релігійною картиною. 76

РОЗДІЛ 3. Православна ікона і секулярний живопис в контексті розвитку української культури. ....93
3.1. Спадковість традицій в іконопису України. ...93
3.2. Поява світських елементів в українській іконі ХVІІ — ХІХ ст. .115
3.3. Релігійні сюжети у світському живопису ХІХ ст. .147
3.4. Проблеми православної ікони
і секулярного живопису в ХХ ст.. 162

ВИСНОВКИ ..178
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.182
ДОДАТКИ..219

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ДІМ — Державний Історичний музей, Москва
ДММК — Державні музеї Московського Кремля
ДМОМ — Державний музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна, Москва
ДМТМК — Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва України, Київ
ДПБ — Державна публічна бібліотека ім.. М. Є. Салтикова-Щедріна, Санкт-Петербург
ДРМ — Державний Російський музей, Санкт-Петербург
ДТГ — Державна Третьяковська галерея, Москва
ІФХМ — Івано-Франківський художній музей
КМРМ — Київський музей російського мистецтва
ЛКГ — Львівська картинна галерея
МДМ — Музей давньоруського мистецтва ім. Андрія Рубльова, Москва
НМЛ — Національний музей у Львові
НХМУ — Національний художній музей України
ЯІАМЗ — Ярославський історико-архітектурний музей-заповідник

ВСТУП

Актуальність теми. Сьогодні питання історії і сучасного розвитку православної ікони перебувають в центрі уваги учених і художників, розпочато відродження традицій іконописання в Україні. Втім даний процес одразу виявив низку проблем. У художній практиці нині відчувається брак належних знань і відповідної підготовки у митців, яким випало працювати у сфері церковного мистецтва. Сучасні художники, які отримали класичну академічну освіту, нерідко мають не досить точне уявлення про традиції сакрального живопису і про їхню відмінність від принципів зображення, вироблених в секулярному мистецтві. У своїй же роботі над церковними замовленнями вони користуються тим художнім арсеналом, який одержали первісно, і за звичай вдаються або до поверхового стилістичного еклектизму, або ж обирають шлях вільної імпровізації на тему іконопису. Безгрунтовність такого художнього підходу зрештою позначається на якості їхніх творів.
Теоретичні дослідження іконопису, що існують сьогодні, на жаль, не здатні аргументовано протистояти цим негативним тенденціям в художній практиці і навпаки сприяють їхньому розвитку. Причинами цього є недостатня розробленість проблематики православного іконопису в науці взагалі і зокрема питання розрізнення таких явищ, як православна ікона і картина на релігійний сюжет. Нині, коли процес відродження сакрального мистецтва в Україні зіткнувся з серйозною проблемою втрати живої традиції іконописання, а оздоблення храмів відбувається в умовах стихійних мистецьких ініціатив, відсутність належного наукового висвітлення питання художньої унікальності сакральної образотворчої традиції і розкриття проблеми її відмінності від секулярної західноєвропейської мистецької традиції відчувається особливо гостро.
Питання художньої самобутності православного іконопису, вперше порушене в мистецтвознавстві наприкінці XIX — початку XX ст., до сьогодні в науці вже отримало часткову розробку, яка б могла задовольнити потреби періоду незначної або цілком відсутньої практики іконописання, але за умов активного розвитку сакрального мистецтва, який, зокрема, з початку 90-х рр. XX ст. спостерігається в Україні, виникає необхідність у більш детальному його опрацюванні. Окрім того для сприятливого розвитку православного іконопису в Україні в умовах сучасної соціокультури з міцними у ній позиціями секулярного мистецтва розробка вищеозначеного питання в науці є надзвичайно важливою.
Впровадження викладання основ сакрального мистецтва у державних мистецьких освітніх закладах, з яких одними з перших були Національна Академія образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, де в 1994 р. відкрито майстерню живопису і храмової культури, і Львівська національна академія мистецтв, в якій на початку 90-х рр. засновано кафедру сакрального мистецтва, а також формування навчальної програми підготовки спеціалістів у цій галузі мистецтва сьогодні так само стикаються з певними труднощами. Викладання ж на базі академічної мистецької освіти основ сакрального мистецтва без розгляду в навчальному курсі проблеми відмінності зображальних принципів, вироблених в секулярній і сакральній образотворчих традиціях, взагалі є неможливим.
Метою даної роботи є виявлення особливостей становлення і розвитку секулярного живопису в Україні на основі порівняльного аналізу традицій образотворення східної і західної християнських церков, висвітлення проблем розвитку православного іконопису на прикладі іконописних творів України і Росії.
Досягнення зазначеної мети передбачало вирішення таких основних завдань:
1. Детальний аналіз теоретичних наукових праць, релігійно-філософських джерел, присвячених проблематиці дисертації або дотичних до неї.
2. Виявлення відмінностей між ідейними та художньо-образними принципами православної ікони та релігійної картини.
3. З’ясування традицій іконописання та їх спадковості в сакральному мистецтві України, зокрема, у контексті становлення і розвитку української православної ікони.
4. Визначення причин появи світських елементів в українському іконопису другої половини ХVІІ — ХVІІІ ст.
5. Вивчення явища взаємовпливу сакральної і секулярної образотворчих традицій на основі розгляду іконописних творів ХVІІ ХІХ ст. і релігійних картин кін. ХVІІІ ХІХ ст. України.
6. З’ясування сучасних проблем іконописання і секулярного живопису в Україні.
Об’єктом дослідження обрані твори іконопису ХVІІ ХІХ ст. і релігійного живопису України кін. ХVІІІ ХІХ ст., а також православні ікони (Візантія, Росія) і західноєвропейські релігійні картини (Італія ХV ХVІ ст., Росія ХІХ ст.).
Предметом дослідження є процеси становлення і розвитку секулярного живопису в Україні другої половини ХVІІ ХІХ ст., а також джерела і мистецькі явища, які впливали на трансформацію іконописних канонів у секулярному живопису.
Мета, завдання, об’єкт і предмет роботи зумовили досить широкі хронологічні межі дослідження. Основна хронологія дисертації охоплює другу половину ХVІІ ХІХ ст. період активного і плідного розвитку українського іконопису і водночас формування процесу секуляризації сакрального живопису. Комплексний підхід до вирішення поставлених завдань зумовив необхідність розширення хронологічних меж, зокрема, це стосувалося розгляду візантійських іконописних традицій ХІ ХV ст., ренесансного релігійного живопису Італії ХV ХVІ ст., живопису Росії ХІХ ст., а також іконописних і релігійно-живописних творів ХХ ст. в Україні. Широта хронологічних меж даного дослідження зумовлена як теоретичними, так і мистецько-практичними аспектами проблемності піднятого питання.
Територіальні межі охоплюють насамперед сучасну Україну з привалюванням її центральної і західної частини (Київ, Львів тощо). Зазначена вище комплексність об’єкту і предмету дослідження потребувала об’єктивного розширення географії дослідження. З цією метою аналіз іконописних і світських живописних творів здійснювався на прикладі провідних культурно-мистецьких осередків Візантії (переважно Константинополь) в її історичному аспекті, ренесансної Італії (Флоренція, Мілан, Венеція та інші), а також Росії (Санкт-Петербург, Москва тощо).
Складність порушеної проблеми зумовила розширення термінологічної бази дослідження введення до мистецтвознавчого наукового обігу термінів „секулярний живопис” і „секулярна картина” („секулярний” (від лат. secularis мирський, світський) той, що зазнає секуляризації) для визначення явищ в історії церковного мистецтва, коли в його межах отримує розвиток світська традиція образотворення.
Джерельну базу роботи складають значна кількість теоретичних наукових праць, зокрема, ренесансних мистецьких трактатів і релігійно-філософських джерел, а також великий корпус пам’яток мистецтва, основу якого становлять твори іконопису XVII XIX ст. і релігійного живопису України кін. XVIII XIX ст. з музейних збірок Києва (НХМУ, КМРМ, ДМТМК), Львова (НМЛ, ЛКГ) та Івано-Франківська (ІФХМ). Разом з тим до розгляду залучені артефакти із закордонних церковних колекцій, музеїв і приватних збірок Росії, країн Західної Європи і Північної Америки.
Методи дослідження. Виявлення і висвітлення розбіжностей між сакральною і секулярною образотворчими традиціями здійснюється на основі історично-порівняльного аналізу художніх творів християнської тематики. Застосовується комплексний метод розгляду конкретних пам’яток з урахуванням історико-культурної, релігійної й ідейно-філософської ситуації періоду їхнього створення. Це дає можливість глибшого виявлення процесів формування художньо-стилістичних особливостей означених образотворчих традицій. Через недостатню вивченість загальних проблем сакрального мистецтва доводиться вдаватися до суміжних мистецьких сфер — храмової архітектури і монументального живопису, а також у розгляді західноєвропейської мистецької традиції — до театрально-декоративного мистецтва, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва. За допомогою застосування аналітичного методу щодо найбільш характерних пам’яток православного іконопису і секулярного мистецтва досліджуються явища взаємовпливу означених образотворчих традицій, розкриваються глибинні протиріччя даного мистецького процесу.
Система посилань і науково-допоміжний апарат дисертації. Зазначений нами комплексний підхід зумовив дещо складнішу систему поінформування про використані джерела. У випадках, коли згадується у зв’язку з дослідженням окремого аспекту проблеми праця групи вчених, то для зручності посилання в тексті на джерела наводяться після переліку прізвищ.
Наукова новизна дисертації базована на тому, що автором уперше здійснене комплексне дослідження відмінностей між іконою і релігійною картиною, їхніх причин і витоків, внутрішніх і зовнішніх джерел впливу та інспірацій. Новизна результатів дисертації зумовлена також контекстуальністю широкого кола проблем, пов’язаних як з мистецько-практичними, так і історично-культурними особливостями розвитку Церкви в Україні.
Практичне значення. Результати даного дисертаційного дослідження становлять важливий теоретичний матеріал для практичного використання у сфері розвитку сакрального мистецтва в Україні, у вузівській практиці — при читанні спецкурсів з питань історії іконопису і окремих розділів теоретичних курсів, присвячених культурі й мистецтву України, при викладанні основ православної іконографії студентам мистецьких відділень.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації висвітлені в доповідях і повідомленнях на науково-методичних конференціях професорсько-викладацького складу Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури (Київ, 2000 2005 рр.), Львівської національної академії мистецтв (2005 2006 рр.), а також Православного Свято-Тихонівського богословського інституту (Москва, 2001 р.), Київської Духовної Академії (2002 2003 рр.); на міжнародній науковій конференції Богословське і філософське осмислення ісихастської традиції” (Київ, 2005 р.); у монографії Православна ікона і християнська релігійна тематика в секулярному образотворчому мистецтві” (Київ, 2004 р.) і публікаціях у фахових наукових виданнях.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація загальним обсягом 181 сторінки основного тексту складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, який включає 472 найменування, і додатків, що містить 200 ілюстрацій.

Список літератури

ВИСНОВКИ

1. Аналіз стану дослідження розвитку православної ікони в Україні доводить, що в українському іконознавстві за наявністю значної кількості публікацій упродовж XX ст. питання принципової відмінності між сакральною і секулярною образотворчими традиціями, їхнього взаємовпливу та секуляризації релігійного малярства ще не отримали належного рівня висвітлення. Внаслідок недостатньої наукової розробки означених питань їхнє дослідження потребувало розширення хронологічних і територіальних меж, а також застосування комплексного методу вивчення конкретних мистецьких пам’яток з урахуванням історичних, соціально-культурних особливостей часу їхнього створення.
Комплексний підхід до розв’язання завдань дисертації потребував притягнення значної кількості історичних, мистецько-теоретичних, релігійно-філософських та інших джерел, великого корпусу ікон і живописних творів з музейних збірок України (Київ, Львів, Івано-Франківськ тощо). Залучення ж до методології дослідження можливостей порівняльного аналізу і потреба об’єктивної оцінки і уточнення окремих висновків, а також припущень, що виникали у процесі роботи, зумовили певне розширення географічних меж, предмету і об’єкту наукової уваги. Внаслідок, було залучено ряд ікон і релігійних картин іноземного походження.
2. Проведений аналіз основних теоретичних засад православного іконопису дозволяє стверджувати, що виникнення і формування ікони тісно пов’язане з розвитком Православної Церкви, з комплексом відповідних богословських понять і світоглядних позицій. Досліджуючи корпус джерел, ми зауважили, що в православній церковній традиції сформувалося сприйняття ікони як сакрально-художнього феномена, склалося особливе розуміння функціонального призначення ікони, яке виходить за межі суто утилітарно-естетичних вимог, висунутих щодо художнього твору. Виявлення законів організації образно-художньої системи православної ікони (зображення духовної дійсності у видимих формах) доводить, що використання певних художніх прийомів в іконопису цілком підпорядковано вираженню художніми засобами основних релігійно-світоглядних понять даного віровчення, і що специфіка цієї образотворчої мови формувалася у взаємозв’язку з процесом усвідомлення сакрального значення ікони.
3. З’ясування причин відходу від усталених іконописних традицій в західноєвропейському образотворчому мистецтві, аналіз теоретичного обгрунтування цього процесу в ренесансних мистецьких трактатах і працях гуманістів, а також виявлення особливостей розвитку західної церковної традиції, показали, що в епоху Відродження під впливом секуляризованих гуманістичних ідей сформувалася нова концепція мистецтва, в якій було підкреслено значення художнього зображення як натуралістичного відтворення видимої природи, наголошено на автономності мистецтва і його самодостатній естетичній цінності. Внаслідок чого в образотворчій практиці відбулося свідоме послідовне відмовлення від принципів зображення, вироблених сакральним малярством, і формування художнього твору нового типу секулярної картини, по суті гуманістичної і світської.
4. Порівняльний аналіз зображень сюжету Тайної Вечері в православному іконопису і ренесансному живопису дав можливість прослідкувати процес поступового відходу від іконописних традицій у західноєвропейському мистецтві епохи Відродження, виявити механізм зміни іконописних принципів зображення. Серед основних тенденцій відмічено введення схем прямої перспективи, натуралізму, світлотіньового моделювання, зображення природного освітлення, драматичного психологізму, ілюстративності, алегоризму тощо. Як наслідок, релігійні сюжети отримали зовсім нове образно-художнє трактування, відмінне від їхнього зображення в православній іконописній традиції.
Дослідження теоретичних наукових праць, релігійно-філософських джерел і мистецьких пам’яток підтвердило глибокі відмінності між ідейними і художньо-образними принципами православної ікони і релігійної (секулярної) картини.
5. Аналіз розвитку православної ікони в Україні ХІ — ХVІІІ ст. довів, що візантійські мистецькі традиції були активно освоєні й значно розвинуті в східноєвропейському регіоні, про що зокрема засвідчив процес еволюціонування передвівтарної перегородки візантійського походження в іконостас. Реконструйований у даній роботі (на підставі попередніх праць С. Таранущенка, Я. Константиновича та ін.) процес формування образно-символічної системи українського іконостаса виявив його глибинний зв’язок з візантійською і давньоруською сакральними традиціями.
6. Звернення до проблем розвитку іконопису в Україні ХVІІ — ХVІІІ ст. виявило появу світських елементів у художній системі ікони. Серед факторів, що зумовили цей процес визначено: а) розширення меж образно-символічної системи українського іконостаса і пошук нових форм виразу його ідейного змісту, що спричинили захоплення ілюстративністю, алегоричною образністю, портретним натуралізмом в іконопису; б) активний розвиток народної православної ікони в Україні, який зумовив посилення впливу народного мистецтва на іконопис і появу в ньому елементів світського характеру; в) звернення до західних гравюр з метою збагачення традиційних іконографічних композицій, розвиток української греко-католицької ікони, орієнтований на наслідування зразків західноєвропейського мистецтва, формування нового художнього середовища і посилення впливу смаків світських замовників, що сприяло використанню в українському іконопису художніх прийомів, вироблених в західноєвропейському образотворчому мистецтві.
7. Розгляд спроб синтезу православної іконографії і принципів зображення, вироблених у західноєвропейському мистецтві, проведений на основі аналізу ікон і релігійних картин кін. ХVІІІ ХІХ ст. України і Росії, довів, що активна взаємодія сакральної традиції і секулярних тенденцій образотворення спричинила розвиток руйнівних процесів і в ХІХ ст. викликала стильову кризу в православному іконопису, загрожуючи його цілісності як унікального духовно-мистецького явища.
Аналіз розвитку православної ікони і секулярного живопису в ХХ ст. свідчить про низку серйозних проблем сучасного іконопису, серед яких слід виділити негативні наслідки стилістичних експериментів, здійснених на шляху до модернізації традиційних форм іконопису, втрату живої традиції іконописання, брак міцної теоретичної і мистецько-практичної бази для її відродження, складне культурне становище, активний розвиток квазірелігійних тенденцій в секулярному мистецтві. З огляду на це звертається увага на конструктивне значення традицій в розвитку ікони.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик. — К.:Час,1991. — 280 с.
2. Аверинцев С. С. Золото в системе символов ранневизантийской культуры // Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. — М.: Наука, 1973. — С. 43 — 52.
3. Аверинцев С. С. Символика раннего средневековья // Семиотика и художественное творчество. — М., 1977. — С. 308 — 337.
4. Айналов Д., Редин Е. Киево-Софийский собор. Исследование древней мозаической и фресковой живописи. — СПб., 1889.
5. Айналов Д. В., Редин Е. К. Киево-Софийский собор. Исследование древней живописи — мозаик и фресок собора // Записки Императорского Русского Археологического общества. — СПб., 1890. — Т. 4., Вып. 3. — С. 221 — 381.
6. Айналов Д. В. Мозаики IV и V веков. — СПб., 1895.
7. Айналов Д. В. Византийская живопись ХIV столетия. — Пг., 1917.
8. Айналов Д. В. Лекции по истории древнерусского искусства. — Симферополь, 1919.
9. Алексеев С. Что нужно знать о православной иконе. — СПб.: Сатисъ, 2000.
10. Алленов М. Явление Христа народу // Юный художник. — 1981. — № 7. — С. 8 — 14.
11. Алпатов М. Александр Андреевич Иванов. Жизнь и творчество. — М.: Искусство, 1956. — Т. 1. — 418 с.
12. Альберти Леон-Баттиста. Десять книг о зодчестве. — М.: изд-во Всесоюз. Акад. арх., 1936. — Т. 1. — 391 с. — Т. 2. — 794 с.
13. Амиранашвили Ш. История грузинского искусства. — М.: Искусство, 1963. — 459 с., ил.
14. Амиранашвили Ш. Грузинская миниатюра. — М.: Искусство, 1966. — 208 с.
15. Анатолий, архиепископ. Об иконописании. — М., 1845.
16. Анисимов А. Этюды о новгородской иконописи // София. — 1914. — № 3.
17. Анисимов А. И. История Владимирской иконы в свете ее реставрации // Труды секции искусствознания Института археологии и искусствознания РАНИОНА. — М., 1923. — Вып. 2. — С. 93 — 107.
18. Анисимов А. И. Владимирская икона Божией Матери. — Прага, 1928.
19. Антонова В. И., Мнева Н. Е. Каталог древнерусской живописи. Опыт историко-художественной классификации. — М.: Искусство, 1963. — Т. 1. XI — начало XVI вв. — 394 с., ил.
20. Антонова В. И., Мнева Н. Е. Каталог древнерусской живописи. Опыт историко-художественной классификации. — М.: Искусство, 1963. — Т. 2. XVI — начало XVIII века. — 569 с.
21. Антонова И. А. Веронезе. — М.: Искусство, 1957. — 58 с., ил.
22. Асєєв Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. — К.: Мистецтво, 1980. — 214 с., іл.
23. Ачкасова В. Н., Тоцька I. Ф. Софiйський заповiдник у Києвi. — К.: Мистецтво, 1978. — 191 с.
24. Бадеева Т. А. Пелена Марии Тверской // Вопросы истории СССР. — 1972. — С. 499 — 514.
25. Бакалова Э. Литургия и искусство в ХІІ в. / По материалам памятников живописи на територии Болгарии // Древнерусское искусство. Русь и страны византийского мира: ХІІ век. — СПб.: Дмитрий Буланин, 1999. — С. 57 — 75.
26. Бакушинский А. В. А. Иванов и Пуссен // Искусство. — 1933. — № 5. — С. 107 — 115.
27. Баткин Л. М. Из наблюдений над творческим мышлением Леонардо да Винчи // Советское искусствознание’82. — М.: Сов. художник, 1984. — Вып. 2. — С. 171 — 214.
28. Баткин Л. М. Леонардо да Винчи и особенности ренессансного мышления. — М.: Искусство, 1990. — 415 с.
29. Беляев Д. Е. Ежедневные приемы византийских царей и праздничные выходы их в храм Св. Софии в IX — X веках // Записки императорского рус. арх. общ. — СПб., 1893.
30. Бердников И. О символических знаках и изображениях на христианских памятниках // Православный собеседник. — 1869. — № 7. — С. 225 — 252.
31. Бернсон Б. Леонардо // Леонардо да Винчи / Ред. А. П. Волынского. — СПб.: Парфенон, 1922. — С. 14 — 54.
32. Бетин Л. В. Исторические основы древнерусского иконостаса // Древнерусское искусство. Художественная культура Москвы и прилежащих к ней княжеств. ХІV — ХVІ вв. — М.: Наука. 1970. — С. 57 — 72.
33. Бетин Л. В. Об архитектурной конструкции древнерусских высоких иконостасов // Древнерусское искусство. Художественная культура Москвы и прилежащих к ней княжеств. ХІV — ХVІ вв. — М.: Наука, 1970. — С. 41 — 56.
34. Біланюк Б. Т. (о. Петро). Божественна краса як апологічний мотив прийняття християнства в Київській Руси-Україні // Bohoslovia. — 1989. — № 53. — Р. 99 — 121.
35. Білецький П. Український портретний живопис XVII — XVIII ст. — К.: Мистецтво, 1969. — 319 с., іл.
36. Білецький П. О. Українське мистецтво другої половини XVII — XVIII століть. — К.: Мистецтво, 1981. — 159 с., іл.
37. Бобрик М. А. Икона Тайной Вечери над Царскими вратами. К истории ранних слоев семантики // Иконостас. Происхождение — Развитие — Символика. — М.: Прогресс — Традиция, 2000. — С. 525 — 554.
38. Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К.: Наукова думка, 1982. — 104 с.
39. Боткин М. П. А. А. Иванов. Его жизнь и переписка. — СПб., 1880. — 427 с.
40. Брагинская Н. В. Театр изображений”. О неклассических зрелищных формах в античности // Театральное пространство. Материалы научной конференции 1978 г. 10 тые Випперовские чтения” — М., 1979. — С. 35 — 58.
41. Булгаков С. Н. Философия имени. — Париж, 1953.
42. Булгаков С. Н. Свет невечерний: созерцания и умозрения. — М.: Республика, 1994. — 415 с.
43. Булгаков С. Н. Икона и иконопочитание. — М., 1996. — 160 с.
44. Бурова Г., Гапонова О., Румянцева В. Товарищество передвижных художественных выставок. — М.: Искусство, 1952. — Т. 1. — 455 с.
45. Буслаев Ф. И. Общие понятия о русской иконописи // Сборник на 1866 г., изданный Обществом древнерусского искусства при Московском Публичном музее. — М., 1866.
46. Буслаев Ф. И. Русский Лицевой Апокалипсис. — М., 1884.
47. Буслаев Ф. О русской иконе. — М.: Благовест, 1997. — 205 с.
48. Бычков В. В. Эстетические аспекты иконографического канона в восточнохристианском искусстве // Вопросы теории и истории эстетики. —М.: изд-во МГУ, 1972. — Вып. 7. — С. 148 — 168.
49. Бычков В. В. Эстетическое значение цвета в восточнохристианском искусстве // Вопросы истории и теории эстетики. — М.: изд-во МГУ, 1975. — С. 129 — 145.
50. Бычков В. В. Византийская эстетика. Теоретические проблемы. — М.: Искусство, 1977. — 199 с.
51. Бычков В. В. Эстетические взгляды Климента Александрийского // Вестник древней истории. — М.: Наука, 1977. — № 3 (141). — С. 69 — 91.
52. Бычков В. В. Эстетика // Культура Византии. Вторая половина VII — XII вв. — М.: Наука, 1989. — С. 401 — 469.
53. Бычков В. В. Малая история византийской эстетики. — К.: Путь к истине, 1991. — 407 с.
54. Бычков В. В. Духовно-эстетические основы русской иконы. — М.: Ладомир, 1995. — 366 с.
55. Вагнер Г. К. Скульптура Владимиро-Суздальской Руси. — М.: Наука, 1964. — 183 с., ил.
56. Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. — М.: Искусство, 1970. — Т. 4. — 418 с.
57. Василий Андреевич Тропинин / Сост. М. М. Ракова. — М.: Изобр. искусство, 1982. — 246 с.
58. Вейцман К., Хадзидакис М., Миятев К., Радойчич С. Иконы на Балканах. — София-Белград, 1967.
59. Верещагин В. В. / Сост. А. К. Лебедев, А. В. Солодников. —М.: Искусство, 1988. — 197 с.
60. Веселовский А. Старинный театр в Европе. — М., 1870. — 410 с.
61. Вздорнов Г. И. Лобковский пролог и древние памятники письменности и живописи Великого Новгорода // Древнерусское искусство. Художественная культура домонгольской Руси. — М.: Наука, 1972. — С. 255 — 269.
62. Вздорнов Г. И. Феофан Грек. Творческое наследие. — М.: Искусство, 1983. — 340 с.
63. Виппер Б. Р. Тинторетто. — М.: изд-во Гос. Музея изобр. искусств им. А. С. Пушкина, 1948. — 126с., ил.
64. Витрувий Поллион Марк. Десять книг об архитектуре. — М.: изд-во Всесоюз. акад. арх., 1936. — Т. 1.
65. Воронин Н. Зодчество Северо-Восточной Руси XII — XV веков. — М.: изд-во АН СССР, 1961. — Т. 1. — 582 с., ил.
66. Врубель. Переписка. Воспоминания о художнике. — Л.: Искусство, 1976. — 383 с.
67. Высоцкий С. А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. — К.: Наукова думка, 1989. — 215 с.
68. Выставка иконописных подлинников и лубков. Организована М. Ф. Ларионовым. — М., 1913.
69. Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва // Пам’ятки України. —1990. — № 2. — С. 25 — 40.
70. Гиберти Л. Commentarii / перевод А. А. Губера. — М., 1938.
71. Гиберти Л. Комментарии // Мастера искусства об искусстве. — М.: Искусство, 1965. — Т. 2. — С. 63 70.
72. Гиппиус З. Н. Правда о земле / воспоминания о Религиозно-философских собраниях // Наше наследие. — 1990. — № IV (16).
73. Голод І. Сакральне мистецтво на межі нового часу // Żrodla wolnósci. Berlin Wrocław Lviv. — Wrocław, 1997. — С. 91 — 93.
74. Голубець М. Українське малярство XVI — XVIII століть під покровом Ставропігії. — Львів, 1921.
75. Голубець М. Холодний // Українське мистецтво. — Львів, 1926.
76. Голубинский Е. Е. История алтарной преграды или иконостаса в православных церквях // Православное обозрение. — 1872. — Ноябрь. — С. 570 — 589.
77. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. — М., 1881. — Т. 1.
78. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. — СПб., 1904. — Т. 1., Ч. 2. — 944 c.
79. Голубцов А. П. Из истории древнерусской иконописи. — М., 1897.
80. Горбенко Є. В. Монументально-декоративні розписи Миколи Реріха на Київщині // Мистецтво і сучасність. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 229 —233.
81. Горбенко Е. В. Н. К. Рерих на Украине / Уникальный архитектурный ансамбль в селе Пархомовка // Строительство и архитектура. — 1987. — № 5. — С. 28 — 29.
82. Гординський С. Українська ікона XII — XVIII століть. — Філадельфія, 1973.
83. Гординський С. Петро Холодний Молодший — традиціоналіст і новатор. 1902 — 1990 // Нотатки з мистецтва. — 1990. — № 30. — C.9 — 13.
84. Гординський С. Українська ікона на тлі універсалізму візантійського стилю. — Мюнхен, 1990.
85. Гординський С. Українська ікона // Дух України: 500-ліття малярства. — Канада: вид. Мистецької Галереї Вінніпегу, 1991. — С. 87 — 89.
86. Горностаев И. И. Византийские Царские врата с Афона // Изв. Императорского археологического общества. — СПб., 1861. — Т. 3.
87. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М.: Госполитиздат, 1953. — 568 с.
88. Грищенко А. О связи русской живописи с Византией и Западом. — М., 1913.
89. Грищенко А. Русская икона как искусство живописи // Вопросы живописи. — М., 1917.
90. Грот Н. П. (підпис Н. Г.) Картина г. Ге// Современная летопись. — 1863. —№ 41, ноябрь.
91. Дагрон Ж. Священные образы и проблема портретного сходства // Чудотворная икона в Византии и Древней Руси. — М.: Мартис 1996. — С. 19 — 43.
92. Данилова И. Е. От Средних веков к Возрождению. Сложение худо-жественной системы картины кватроченто. — М.: Искусство, 1975. — 127 с.
93. Данилова И. Е. Искусство Средних веков и Возрождение. — М.: Сов. художник, 1984. — 272 с.
94. Данилова И. Е. Брунеллески и Флоренция. Творческая личность в контексте ренессансной культуры. — М.: Искусство, 1991. — 295 с.
95. Данилова И. Е. Цветок Тосканы, зеркало Италии”. Флоренция XV века: голоса современников. — М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 1994. — 32 с.
96. Данилова И. Е. Итальянский город XV века: реальность, миф, образ. — М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2000. — 253 с.
97. Деяния Вселенских Соборов. — Казань, 1873. — Т. 7.
98. Дж. Пико делла Мирандола. Речь о достоинстве человека // История эстетики. — М.: изд-во Акад. худ. СССР, 1962. — Т. 1.
99. Дзорци Р. Паоло Веронезе // Юный художник. — 1988. — № 12. — С. 8 —