Гузь Володимир Миколайович Міжнародно-право­ва охорона дикої фауни

Короткий опис

Гузь Володимир Миколайович, адвокат Адвокатського об’єднання «Кондра і Партнери»: «Міжнародно-право­ва охорона дикої фауни» (12.00.11 - міжнародне пра­во). Спецрада Д 26.001.10 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Львівський національний університет імені Івана Франка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
ГУЗЬ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ
УДК 341+349.6
ДИСЕРТАЦІЯ
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОХОРОНА
ДИКОЇ ФАУНИ
Спеціальність 12.00.11 – Міжнародне право
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософії (кандидата
юридичних наук)
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ В.М. Гузь
Науковий керівник
Лисик Володимир Михайлович,
к.ю.н., доцент
Київ – 2019

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ ..................................................................... 10
ВСТУП....................................................................................................................... 12
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНОГО
ДОГОВІРНОГО МЕХАНІЗМУ ОХОРОНИ ДИКОЇ ФАУНИ ............................. 20
1.1. Поняття та ознаки дикої фауни у міжнародному праві.............................. 20
1.2. Становлення та розвиток міжнародно-правової охорони дикої фауни .... 37
1.3. Джерела міжнародно-правової охорони дикої фауни ................................ 48
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1................................................................................ 82
РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ
ОХОРОНИ ДИКОЇ ФАУНИ.................................................................................... 86
2.1. Міжнародно–правова охорона дикої фауни в діяльності універсальних
організацій.............................................................................................................. 86
2.2. Міжнародно–правова охорона дикої фауни в діяльності регіональних
організацій............................................................................................................ 106
2.3. Роль міжнародних судових установ у захисті дикої фауни ..................... 128
2.4. Роль міжнародних неурядових організацій в охороні дикої фауни ........ 143
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2.............................................................................. 154
РОЗДІЛ 3. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ НОРМ З
ОХОРОНИ ДИКОЇ ФАУНИ В УКРАЇНІ............................................................. 156
3.1. Проблеми імплементації міжнародно-правових норм у сфері охорони дикої
фауни та шляхи їх вирішення............................................................................. 156
3.2. Удосконалення механізму імплементації міжнародно-правових норм з
охорони дикої фауни у праві України ............................................................... 170
3.3. Правова охорона дикої фауни на тимчасово окупованих територіях
України ................................................................................................................. 179
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3.............................................................................. 187
ВИСНОВКИ............................................................................................................ 189
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................... 196
ДОДАТОК............................................................................................................... 236

Список літератури

ВИСНОВКИ
У дисертації поставлено і вирішено наукову задачу, що виявляється у
розкритті особливостей міжнародно-правової охорони дикої фауни, виявленні
закономірностей та визначення шляхів подолання проблем, які виникають у цій
сфері, зокрема в процесі імплементації міжнародно-правових норм з охорони
дикої фауни у правову систему України. Головними теоретичними і
практичними результатами роботи є такі висновки:
1. Міжнародно-правове регулювання охорони видів дикої фауни на
сучасному етапі має доволі обмежений характер, оскільки основні
природоохоронні договори не дають визначення терміну «дика фауна».
2. Аналіз доктринальних положень та практики їх застосування у
досліджуваній сфері дозволяє визначити дику фауну як охоронювану нормами
міжнародного права історично сформовану сукупність видів тварин, які
тимчасово або постійно проживають чи перебувають на певній території або у
межах певного середовища, незалежно від їх рівня розвитку, стану (умов)
існування і цінності для науки та інших сфер життя. Наведене визначення
дозволяє віднести до дикої фауни лише ті види (чи представників) тварин, які не
підпадають під ознаки тварин сільськогосподарського призначення, тварин, які
використовуються під час наукових експериментів, домашніх тварин та тваринкомпаньйонів.
3. Серед основних ознак дикої фауни слід виділити такі: 1) належність до
царства Тварин (Animalia); 2) до тварин не належить людина; 3) це сукупність
видів тварин; 4) ці тварини історично і/або географічно
проживають/перебувають на тій чи іншій території або у межах конкретного
природного середовища на постійній чи тимчасовій основі; 5) вони не залежать
від стану, умов існування, стадії розвитку і цінності для науки, господарства,
промисловості та інших сфер; 6) вони перебувають під охороною та захистом
конкретних міжнародно-правових актів.
4. Міжнародно-правову охорону дикої фауни слід розглядати як окремий
інститут міжнародного права навколишнього середовища та одну зі сфер
міжнародного співробітництва, яка реалізується суб’єктами міжнародного права
190
та спрямована на забезпечення і гарантування недоторканості, захисту від
знищення і/або завдання шкоди як дикій фауні загалом, так і окремим її видам та
середовищам існування. Охорона дикої фауни сприяє підтримці важливих
екологічних процесів, стійкому розвитку та збереженню біологічного
різноманіття.
5. Для джерел міжнародного права, що регулюють охорону дикої фауни,
характерний досить високий ступінь фрагментації. Переважно така фрагментація
має галузевий характер. Зважаючи на те, що у рамках охорони дикої фауни існує
величезна кількість міжнародно-правових актів, які акцентують свою увагу на
вирішення глобальних екологічних проблем, процес фрагментації набуває
глобальних масштабів. Однак, на нашу думку, збільшення кількості таких актів
не несе негативного впливу на системні зв’язки, які існують між ними, що
виводить фрагментацію у розряд цілком логічного та природного явища у рамках
функціонування і розвитку усієї системи міжнародного права загалом та
інституту охорони дикої фауни зокрема.
6. Перші норми щодо охорони дикої фауни виникли досить давно, а саме у
період становлення стародавніх держав. Основою для їх становлення і розвитку
були релігійні норми та інші регулятори суспільних відносин, на підставі яких
виникли звичаєві норми. Для процесу становлення і розвитку правого
регулювання охорони дикої фауни характерна низка тенденцій: 1) поступове
усвідомлення, що захист дикої фауни є передумовою забезпечення економічного
благополуччя держави та захисту прав людини; 2) усвідомлення, що захист дикої
фауни як один з аспектів захисту економічних інтересів може виступати і
самостійним об’єктом правового регулювання; 3) поступова передача
регулювання цього питання із національного на міжнародний рівень і включення
його до сфери міжнародно-правового регулювання. У цьому процесі важливу
роль відіграло міжнародне економічне право та міжнародне право прав людини.
7. Правове регулювання охорони дикої фауни умовно можна розділити на
три основні періоди: ранній, до створення ООН та після створення ООН. Перший
період тривав від моменту виникнення стародавніх держав до середини ХІХ
століття, коли було укладено перші договори, що стосувалися охорони окремих
191
видів дикої фауни. На початку цього періоду відповідні норми міжнародного
права тільки починали формуватися на основі норм релігії і моралі. Рішення
стосовно охорони дикої фауни часто мали спонтанний характер, хоча вже тоді
з’явилися релігійні норми, які проголошували окремі види дикої фауни
священними і таким чином забезпечували їх охорону. Згодом деякі з ідей,
закріплених у релігійних джерелах, знайшли свій подальший розвиток у
філософських працях та, врешті-решт, почали еволюціонувати у звичаєві та
договірні норми міжнародного права. Щоправда, у перших двосторонніх угодах
питання охорони дикої фауни розглядалося лише як побічний наслідок
вирішення територіальних чи економічних питань. Другий період тривав із
середини ХІХ століття до створення ООН і характеризувався закладенням
фундаменту міжнародного інституційного механізму захисту фауни, а також
виникненням першої судової практики у досліджуваній сфері. Останній період
розпочався з 1945 р. і триває до сьогодні: створення Організації Об’єднаних
Націй дало поштовх розвитку нормативного та інституційного механізму у сфері
охорони дикої фауни. Значно збільшилася кількість відповідних багатосторонніх
договорів, в рамках яких створюються спеціальні органи, що здійснюють
контроль за належним дотриманням та ефективною імплементацією таких
договорів.
8. Усі міжнародні договори у сфері охорони видів дикої фауни доцільно
розділити на три основні види: 1) міжнародні конвенції, які стосуються охорони
дикої фауни загалом; 2) міжнародні конвенції, що спрямовані на захист одного
чи кількох видів дикої фауни; 3) міжнародні конвенції, які стосуються інших
сфер, але одночасно стосуються охорони дикої фауни. Крім того, виділяють
універсальні, регіональні, субрегіональні та двосторонні міжнародні договори з
охорони дикої фауни. При цьому значна частина договорів перших трьох видів є
рамковими. Норми, що містяться в договорах з охорони дикої фауни,
доповнюються джерелами інших галузей міжнародного права, а також
резолюціями міжнародних організацій. Що стосується звичаєвих норм
міжнародного права, то їх роль у регулюванні охорони дикої фауни, як і загалом
міжнародного права навколишнього середовища, досить обмежена.
192
9. Основні документи, що є джерелами у цій сфері, розподілені між
міжнародним правом навколишнього середовища, міжнародним економічним
правом, міжнародним морським правом, міжнародним гуманітарним правом,
міжнародним правом прав людини і деякими іншими галузями та інститутами
міжнародного права. Основні норми, що складають цей інститут, розподілені
між низкою конвенцій, які не завжди повністю узгоджені між собою. Основну
роль у регулюванні цього питання відіграють такі договори: Конвенція про
охорону біологічного різноманіття 1992 р., Конвенція про міжнародну торгівлю
видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою зникнення 1973 р.,
Міжнародна конвенція про охорону птахів 1950 р., Конвенція про водно-болотні
угіддя, що мають міжнародне значення в основному як середовища існування
водоплавних птахів 1971 р., Боннська конвенція про охорону мігруючих видів
дикої фауни 1979 р., Бернська конвенція про охорону дикої флори і фауни та
природних середовищ існування в Європі 1979 р. та низка інших.
10. Охорона дикої фауни на універсальному рівні здійснюється в рамках як
інституційних (наприклад, у рамках ООН), так і конвенційних механізмів. При
цьому ООН виконує роль своєрідного центру, який координує діяльність
більшості існуючих механізмів. Однак протягом останніх десятиліть у цій сфері
можна спостерігати дві тенденції, виключають одна одну, а саме: 1)
універсалізація, що пов’язана з посиленням ролі ООН в імплементації існуючих
природоохоронних конвенцій; та 2) фрагментація, що пов’язана з діяльністю
автономних правових режимів, які з’являються внаслідок розробки нових
договорів з охорони дикої фауни.
11. Визначальну роль у забезпеченні охорони дикої фауни відіграють
регіональні механізми. Вони існують на кожному континенті. Окремим їх
підвидом можна вважати договори, які стосуються захисту морських ресурсів у
рамках акваторії певного моря чи океану. Їх основними перевагами є більш
детальна регламентація багатьох аспектів охорони дикої фауни не тільки шляхом
створення більш досконалого нормативного механізму, але й за рахунок
діяльності спеціальних органів, що загалом сприяє їх ефективності. З іншого
боку, така ситуація призводить до додаткової фрагментації правових режимів.
193
Ще однією особливістю є те, що договори, які є нормативною підставою їх
функціонування, зазвичай носять універсальний характер (особливо це
стосується Антарктики).
12. Ключовою тенденцією розвитку інституційного механізму охорони
дикої фауни є зростання ролі міжнародних судових та квазісудових органів. Усі
ці органи залежно від юридичної природи можна розділити на кілька видів: 1)
створені в рамках міжнародних організацій; 2) конвенційні органи (створені для
контролю за реалізацією певної конвенції); 3) створені міжнародними
неурядовими організаціями чи їх об’єднаннями. Аналіз практики їх діяльності в
справах, що стосуються охорони дикої фауни, дозволяє виділити такі тенденції:
1) спори, які стосуються охорони видів дикої фауни, як і загалом навколишнього
природного середовища, досить часто мають економічну першопричину; 2)
попри той факт, що кожен з цих органів діє в рамках автономного правового
режиму, загалом їх діяльність сприяє кодифікації вказаних норм та суттєво
посилює авторитет норм міжнародного права навколишнього середовища (в
тому числі і щодо охорони дикої фауни).
13. Однією з особливостей механізму охорони дикої фауни є залучення до
нього міжнародних неурядових організацій. На відміну від інших галузей
міжнародного права, право навколишнього середовища заохочує участь
представників міжнародних неурядових організацій на всіх стадіях
імплементації норм цієї галузі, починаючи від їх створення і завершуючи
контрольними механізмами. Загалом міжнародні неурядові організації
залучаються до охорони дикої фауни в таких формах: 1) на правотворчій стадії
(а) як суб’єкти, що висувають ініціативу розробки певних документів; (б) як
експерти в процесі розробки і обговорення їх текстів; (в) як організації з
дорадчим голосом під час голосування; 2) на стадії реалізації (а) як рівноправні
учасники процесу; (б) як експерти; (в) як альтернативний контрольний механізм.
14. Фрагментарний характер сукупності норм, які регулюють охорону
дикої фауни у міжнародному праві, позначається на структурі зобов’язань
кожної держави у цій сфері, тим самим ускладнюючи організаційні та
нормативно-правові заходи щодо їх імплементації. Законодавство України щодо
194
охорони дикої фауни в основному сформоване і в цілому відповідає міжнародноправовим стандартам у цій сфері, хоча і потребує певного вдосконалення,
зокрема в частині визначення форм та способів реалізації цих норм, а також
правових механізмів співробітництва національних органів з наявними
міжнародними системами охорони видів дикої фауни. Серед основних недоліків
механізму реалізації норм щодо охорони дикої фауни на національному рівні є
відверто декларативний характер значної кількості дій та низький рівень
ефективності діяльності тих органів, які уповноважені здійснювати діяльність із
захисту видів дикої фауни в Україні.
Найбільш ефективними шляхами вдосконалення українського
законодавства у сфері охорони дикої фауни видаються: 1) проведення ретельного
аналізу міжнародних договорів у процесі їх ратифікації для попередження
можливого невиконання; 2) своєчасна зміна національного законодавства у
вказаній сфері з метою усунення існуючих колізій та протиріч; 3) визначення
конкретних механізмів та шляхів реалізації взятих Україною міжнародних
зобов’язань, зокрема шляхом чіткого регламентування правового статусу
органів, створених або уповноважених для їх імплементації; 4) здійснення
постійного аналізу міжнародного досвіду у цій сфері; 5) забезпечення
узгодженості норм національного законодавства, що регулює суспільні
відносини в інших сферах, із законодавством у сфері охорони дикої фауни; 6)
активне залучення спеціалізованих громадських організацій екологічного
спрямування та зацікавлених територіальних громад при прийнятті екологічнозначимих рішень на виконання міжнародних зобов’язань України.
15. Внаслідок окупації Криму й окремих районів Донецької та Луганської
областей Російською Федерацією було завдано серйозної шкоди природному
навколишньому середовищу, в тому числі дикій фауні. При цьому ані
український уряд, ані світова спільнота не виробили єдиної правової позиції та
алгоритму дій в подібних ситуаціях. Існуючі норми міжнародного права є досить
загальними і абстрактними. Значна кількість конвенцій, що стосуються охорони
дикої фауни, не передбачають норм щодо їх застосування під час збройних
конфліктів. У зв’язку з цим виникають суперечності між нормами права
195
навколишнього середовища і міжнародним гуманітарним правом, зокрема в
частині відповідальності за охорону дикої фауни на окупованих територіях, а
також відшкодування шкоди, яка їй заподіюється. У зв’язку з цим видається за
доцільне з боку української влади здійснювати всі заходи, які можливі без
фізичного контролю над територією, з метою охорони навколишнього
середовища, в тому числі дикої фауни, та констатувати порушення, що
вчиняються державою-окупантом. Видається, що такі заходи дозволять Україні
виконати свої міжнародні зобов’язання, що випливають із норм міжнародного
права.