Мельник Андрій Володимирович Міжнародно-правове регулювання права на свободу вираження поглядів Диссертация

Короткий опис:
Мельник Андрій Володимирович, асистент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка: «Міжнародно-правове регулювання права на свободу вираження поглядів» (12.00.11 - міжнародне право). Спецрада Д 26.001.10 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Львівський національний університет імені Івана Франка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
МЕЛЬНИК АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 341.231.14(043.5)
ДИСЕРТАЦІЯ
МІЖНАРОДНО – ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
Спеціальність 12.00.11 – Міжнародне право
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
____________ А.В. Мельник
Науковий керівник
Лисик Володимир Михайлович,
к.ю.н., доцент
Львів – 2018

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ..........................................................................11
ВСТУП ...........................................................................................................................12
Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ
ПОГЛЯДІВ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ.................................................................20
1.1. Становлення та розвиток правового регулювання свободи вираження
поглядів в національному і міжнародному праві.......................................................20
1.2. Поняття свободи вираження поглядів у міжнародному праві та основні
підходи до її розуміння.................................................................................................41
1.3. Свобода вираження поглядів у системі прав людини ........................................62
Висновки до Розділу 1...........................................................................................79
Розділ 2. НОРМАТИВНИЙ ЗМІСТ ПРАВА НА СВОБОДУ ВИРАЖЕННЯ
ПОГЛЯДІВ.....................................................................................................................82
2.1. Основні елементи права на свободу вираження поглядів ..................................82
2.2. Обмеження права на свободу вираження поглядів у міжнародному праві ......94
2.3. Позитивні обов’язки держав щодо забезпечення права на свободу
вираження поглядів.....................................................................................................117
Висновки до Розділу 2.........................................................................................136
Розділ 3 ІНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВА НА СВОБОДУ
ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ ........................................................................................139
3.1. Правове регулювання свободи вираження поглядів на універсальному рівні139
3.2. Особливості захисту свободи вираження поглядів у Європейській системі
захисту прав людини ..................................................................................................157
3.3. Особливості реалізації права на свободу вираження поглядів в
міжамериканській системі захисту прав людини.....................................................171
3.4. Особливості правового регулювання свободи вираження поглядів в
африканській системі захисту прав людини.............................................................187
Висновки до Розділу 3.........................................................................................201
10
ВИСНОВКИ ................................................................................................................205
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...................................................................212
ДОДАТОК ...................................................................................................................262

Список літератури:
ВИСНОВКИ
У дисертації подано нове розв’язання наукового завдання, що
виявляється у розкритті міжнародно-правового регулювання СВП, а також
здійснено ґрунтовний аналіз досліджуваної проблеми. Отже, головними
теоретичними і практичними результатами роботи є такі висновки:
1. Перші норми, які регулюють СВП, виникли давно – ще у період
становлення перших держав. Важливу роль тут відігравали релігійні норми,
оскільки вони передбачали таке право. І саме філософський аналіз та критика їх
змісту покладені в основу філософських концепцій, які згодом були перенесені
у національне законодавство, а відтак – у міжнародне право. Для розвитку
правого регулювання СВП характерна низка тенденцій: 1) гуманізація
національного та міжнародно-правового регулювання, яка, з-поміж іншого,
сприяла становленню і розвитку інституту захисту прав людини, важливою
складовою котрого стала група норм щодо захисту СВП; 2) поступове
передання регулювання СВП з виключно національного на міжнародний рівень
і введення його до сфери міжнародно-правового регулювання. Вагоме значення
у цьому процесі мало формування інституційного механізму міжнародноправового захисту прав людини як на універсальному, так і на регіональних
рівнях.
У процесі становлення та розвитку ідеї регулювання СВП можна
виокремити такі етапи: 1) від найдавніших часів до моменту появи перших
держав (така свобода передбачена у всіх основних світових релігіях і
обмежується лише релігійними нормами); 2) період стародавніх демократій –
Афіни, Стародавній Рим (розквіт СВП – вона гарантується законодавчо;
водночас з’являються перші законодавчі обмеження СВП); 3) період
середньовіччя (суттєве обмеження СВП, передусім церквою та волею
сюзерена); 4) епоха Відродження і Просвітництва XVIII–XIX ст. (поява
сучасної концепції прав людини, перші випадки закріплення свободи слова у
конституціях держав); 5) всезагальне визнання СВП XIX-XX ст. (вона
закріплюється у національному законодавстві більшості держав;
установлюються критерії її законного обмеження); 6) післявоєнний період 1945
206
р. – до наших днів (поява міжнародно-правових механізмів захисту СВП).
2. Відносно демократичний тип управління, зокрема наявність
колективних органів влади, притаманний для попередників українських держав
(Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, «козацької республіки» та
УНР, Гетьманату, Директорії), потребував певного ступеня СВП, принаймні
серед окремих верств населення. Тому така свобода вважалася базовою у
філософській та правовій думці вчених і політичних діячів практично всіх
держав, що існували на теренах сучасної України. І хоча перші письмові
документи з цього приводу з’явилися лише у період козаччини, окремі її
елементи простежувалися ще в Київській Русі та Галицько-Волинському
князівстві. У більш сучаснішому розумінні право на СВП закріплено у
Третьому Універсалі УНР, згодом, за часів Гетьманату Павла Скоропадського,
– у Законах про тимчасовий державний устрій України.
3. СВП становить основу для реалізації низки інших прав та свобод
людини, зокрема свободи віросповідання, свободи асоціації (об’єднань),
свободи мирних зібрань, деяких судових гарантій та ін. Декотрі взагалі були
виокремлені зі СВП, у зв’язку із чим на практиці часто виникає питання про їх
співвідношення. Аналіз міжнародно-правової доктрини і практики засвідчує,
що у випадку конкуренції̈між кількома правами чи свободами конфлікти, які
виникають, можуть вирішуватися кількома способами. По-перше, перевага
надається одному із прав, причому посилання на інше з них неможливе. Подруге, застосовуються правила lex specialis derogat legi generali. За загальним
підходом треба спочатку визначитися, чи витісняє одне основоположне право
інше як lex specialis. Тут логічні два варіанти: а) СВП має перевагу над іншими
правами; б) інше право має перевагу над свободою вираження поглядів. Потретє, використовується принцип синергії. Права конкурують в ідеальній формі
(кумуляція основоположних прав), даючи суб’єктові змогу посилатися на них
для максимально ефективного захисту своєї позиції̈. На практиці найчастіше
простежується перший підхід.
4. У міжнародному праві на нормативному та доктринальному рівнях
відсутнє єдине визначення СВП. Окрім того, відсутній єдиний термін, який би
207
охоплював це поняття. Одночасно зі свободою вираження поглядів часто
застосовуються терміни «свобода слова», «свобода думки», які залежно від
випадку можна вважати синонімами або ж одним із елементів СВП. Така
ситуація загалом характерна і для національного права.
Більшість міжнародно-правових і національних актів, визначаючи дане
право, обмежуються переліком кількох його ознак. Проте аналіз доктринальних
положень і практики у названій сфері дає змогу узагальнити, що СВП –
суб’єктивне, природне право людини, яке має абсолютний характер і
передбачає можливість особи шукати, отримувати і поширювати інформацію й
ідеї (погляди, переконання, концепції тощо) у будь-якій формі (усно, письмово,
за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами – на
свій вибір) та виявлятися і в активній, і в пасивній поведінці.
5. Доктрина та практика сформувала багато підходів (концепцій) до
розуміння СВП. Умовно їх можна розподілити на кілька груп. Першу
становлять концепції, в основу котрих покладена ідея саморегулювання. Вона
містить три основні концепції – ринку ідей, соціального обміну, суспільної
корисності. До другої групи належать концепції, які передбачають певний
ступінь контролю державою чи іншими інститутами влади. Критерієм для
такого контролю є певні цінності, що у виняткових випадках можуть
конкурувати зі свободою вираження поглядів. Ця група охоплює концепції:
чотирьох цінностей (дихотомії висловлювань як її підвид); політичного
процесу; індивідуальної самореалізації. Трохи осторонь від названих концепцій
перебуває релігійна концепція.
6. Сьогодні існує багато підходів до визначення структури СВП. Це
зумовлено, з-поміж іншого, фактом, що таке поняття і його зміст суттєво
еволюціонує разом із розвитком засобів комунікації. Можна виокремити два
основні підходи до визначення структури СВП. По-перше, її можна визначити
шляхом аналізу основних елементів цієї свободи. З нашої позиції, вона містить
такі елементи: свободу дотримуватися власних поглядів; свободу вільно
виражати власні погляди; свободу преси та інших ЗМІ; свободу інформації;
свободу від втручання у сферу поширення думок. Другий підхід передбачає
208
розкриття структури досліджуваної свободи через аналіз основних
правомочностей, які з нього постають. Це право: безперешкодно дотримуватися
своїх переконань, думок і поглядів; вільно відмовитися від своїх поглядів,
думок і переконань; вільно виражати власні погляди і переконання (головна
правомочність, яка передбачає перетворення особою своїх поглядів, думок та
переконань на форму, що може бути сприйнята іншими особами); спілкуватися
в усній і / або письмовій формі, зокрема використовувати право утриматися від
спілкування; вільно обирати мову спілкування; права вільно збирати,
отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно
від державних кордонів; повністю й об'єктивно інформувати про факти і
обставини, що створюють загрозу для життя і здоров'я людей або в інший
спосіб безпосередньо стосуються прав, свобод і обов'язків людини та
громадянина; максимально вільно обмінюватися і зіставляти ідеї, знання,
погляди; брати участь у формуванні інформації; спростовувати неправдиві або
перекручені повідомлення, на захист від шкоди, завданої такими
повідомленнями; звертатися індивідуально та колективно до державних органів
і органів місцевого самоврядування; вільно займатися художньою творчістю.
Перший і другий підхід значно перетинаються і доповнюють один одного.
7. Кожне право та свобода має певні об’єктивні й суб’єктивні межі
здійснення, що стосується і меж СВП. Проблема правомірного обмеження СВП
тривалий час перебуває в центрі уваги вчених – не лише правників, а й
філософів, політологів, соціологів та ін.
Сучасне міжнародне право передбачає низку правомірних обмежень
СВП. Умовно їх можна розподілити на абсолютні й відносні. До перших варто
зарахувати заборону вчинення певних дій, у тому числі пропаганду війни,
національної, расової чи релігійної ненависті. До других – обмеження, які
встановлюють з метою захисту прав і свобод інших осіб. Причому норми
міжнародного права установлюють вичерпний перелік таких підстав і критерії,
яким вони повинні відповідати. Тобто вони повинні: 1) бути законними; 2) бути
необхідними; 3) здійснюватися з метою, передбаченою нормами міжнародного
права.
209
Міжнародне право забороняє встановлювати непрямі обмеження СВП, а
також попередню цензуру (крім спеціально передбачених випадків).
8. Хоча СВП належить до прав першого покоління, а отже основний
обов’язок держави полягає в утриманні від втручання в їх реалізацію, сьогодні
держави є носіями низки позитивних обов’язків, що забезпечують реалізацію
такої свободи. Жоден існуючий міжнародно-правовий акт не передбачає
вичерпного переліку таких обов’язків, але їх можна визначити через аналіз
правозастосувальної практики міжнародних органів, передусім судових та
квазісудових.
Основні позитивні обов’язки держав у сфері забезпечення СВП такі: 1)
захист і охорона СВП у горизонтальних (від втручання приватних осіб) та
вертикальних (від втручання державних органів) відносинах; 2) забезпечення
умов для вільної діяльності журналістів і ЗМІ (зокрема їх фізичний захист); 3)
створення і підтримка належної інформаційної інфраструктури та можливостей
користуватися перевагами, які надає СВП (у тому числі для окремих уразливих
категорій населення); 4) ґарантування плюралізму інформаційного простору
(розмаїття ЗМІ, вільну конкуренцію ідей та співіснування культур); 5) надання
доступу до певних видів інформації, що є у розпорядженні держави; 6)
забезпечення захисту персональних даних; 7) ґарантування доступу до мережі
інтернет; 8) забезпечення «права на забуття». Такий перелік на даний момент
можна вважати вичерпним, але він, на нашу думку, збільшуватиметься разом із
розширенням змісту СВП.
9. Міжнародно-правовий захист СВП охоплює універсальну та кілька
регіональних систем захисту прав людини і, по суті, є аналогічним до
механізму захисту інших прав і свобод. Серед особливостей такого механізму
виокремимо те, що він містить і як інституційні, так і конвенційні органи.
Зазвичай йому притаманні органи з консультаційно-дорадчими функціями, а
також судові й квазісудові органи.
10. Захист СВП на універсальному рівні здійснюється у межах
універсальної системи захисту прав людини. Її основні особливості полягають у
тому, що: 1) вона має фрагментований характер, оскільки охоплює три відносно
210
автономні підсистеми – інституційний механізм ООН, інституційний механізм
спеціалізованих установ ООН та конвенційні механізми; 2) повноваження
деяких органів частково перетинаються, хоча це не створює конфлікту
юрисдикцій, оскільки діє правило, що кожен орган, приймаючи справу до
розгляду, перевіряє, чи вона не є (не була) предметом розгляду інших органів;
3) нормативний зміст права на СВП усіх трьох підсистем визначається єдиним
документом – Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966
р.; 4) ключові органи всіх трьох підсистем підзвітні Генеральній Асамблеї
ООН.
11. Найефективнішим універсальним механізмом захисту СВП є розгляд
індивідуальних скарг у рамках Комітету з прав людини. Цьому сприяє кілька
чинників. Серед них – індивідуальний характер представництва, тобто члени
Комітету діють особисто. Причому, на відміну від регіональних органів прав
людини, рішення Комітету не мають юридично обов’язкової сили, тому не є
підставою для перегляду справ національними органами правосуддя, що можна
вважати недоліком.
12. Водночас із універсальним механізмом захисту СВП існують і кілька
регіональних систем. Основні з них: європейська (діє у рамках Ради Європи),
міжамериканська (у рамках Організації американських держав) і африканська
(у рамках Африканського союзу). Діють також інші регіональні системи
(наприклад, у рамках ОБСЄ, ЄС, арабська, мусульманська тощо), хоча їхня
роль значно менша.
Історично перша і найрозвинутіша – Європейська система, заснована на
підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 р. Серед її особливостей назвемо такі: вона має однорівневу
структуру, основний орган у ній – Європейський суд з прав людини; індивіди
отримали прямий доступ до Суду; рішення Суду є обов’язковими для державучасниць.
Міжамериканська система діє на підставі Американської конвенції про
права людини 1969 р. На відміну від європейської, така система є дворівневою,
оскільки, крім Суду, має Комісію. Індивіди позбавлені права прямого доступу
211
до Суду, їхні скарги може розглядати цей орган лише після рішення Комісії.
Африканська системи діє на підставі Африканської хартії прав людини і
народів 1981 р., передбачаючи двоступеневу систему органів – Комісію і Суд.
Індивіди можуть отримати прямий доступ до Суду лише у випадку, коли на це є
згода держави-відповідача.
13. Кожна регіональна система захисту прав людини має певні
особливості в розумінні СВП, її основних елементів та нормативного змісту
даного права. Так, європейська система розглядає СВП одним із основних прав,
тобто у випадку конфлікту цього права з іншими Суд завжди змушений
відавати перевагу якомусь із прав. У міжамериканській системі ситуація
суттєво різниться, адже тут така свобода є абсолютною і захищається навіть у
випадках коли виникає суперечність з іншими правами. Ще одна особливість
полягає в тому, що тут, на відміну від інших, передбачено пряму заборону
цензури та будь-яких непрямих обмежень. На противагу міжамериканської
системі, африканська не надає такого важливого значення свободі вираження
поглядів. Це засвідчує, ст. 9 Африканської хартії прав людини і народів 1981 р.,
яка передбачає таке право, однак вона спочатку встановлює право на
інформацію, а лише згодом - право на СВП. Окрім того, Хартія констатує, що
ця свобода реалізується у межах, передбачених законом.