Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Catalogue of abstracts / Jurisprudence / Theory and history of state and law; history of political and legal doctrines
title: | |
Тип: | synopsis |
summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ У Вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано на зв’язок роботи з науковими планами, поставлено мету, завдання, визначено об’єкт, предмет і методологію дослідження, розкрито новизну, наукове й практичне значення одержаних результатів, вказано на їхню апробацію та публікації автора з теми дисертації. Розділ перший «Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження» присвячений огляду історико-правової літератури з проблематики роботи, джерел та методології дослідження, а також чинникам правового регулювання лісівництва. У підрозділі 1.1 «Стан наукового опрацювання проблеми» проаналізовано загальну та спеціальну літературу з теми дослідження. Наукову літературу юридичного, історичного, лісівничого та екологічного характеру, що розкриває окремі питання історії лісового законодавства, запропоновано розділити на чотири групи: 1) етап Української революції 1917–1921 рр., 2) радянський період 1921–1990 рр., 3) література української діаспори; 4) дослідження, виконані в період незалежної України 1991–2011 рр. До першої групи належать роботи М. Ю. Шаповала, М. І. Фалєєва, Д. І. Товстолеса, М. І. Кузнецова, В. І. Перехода, в яких поряд з дослідженням моделей націоналізації лісів висвітлені окремі питання історії лісового права. Другу групу складають дослідження Л. І. Дембо, В. І. Соловйова, Ф. Х. Майєра щодо правового режиму лісів та А. І. Шульца, Г. А. Марченко, М. І. Колесникова – з лісової політики, в яких знову-таки лише побіжно згадувалась історія лісового законодавства. Лісова наука та наука лісового права радянської доби були спрямовані на обґрунтування виключної державної власності на ліси, апологію експлуатації лісів задля цілей соціалістичного господарства, та, крім того, офіційно відмовлялися від досвіду дореволюційного лісового законодавства. На таких засадах будувались дослідження Л. І. Дембо, Г. М. Полянської, О. І. Бовіна, В. П. Мосолова, П. І. Лук’янова, Б. А. Кринської, М. І. Рубцова, В. Я. Колданова, присвячені створенню нових лісів, в яких фрагментарно порушувалися питання історії лісового законодавства. Значна кількість матеріалу з досліджуваної тематики містилась у роботах з розробки лісового законодавства СРСР і УРСР, виконаних у 60-70-х роках минулого століття: Г. Н. Полянської, Д. М. Ісупова, Б. М. Цвєткова, А. Г. Солдатова, П. В. Васильєва, Є. І. Немировського, О. В. Тюріна, О. М. Каверіна, Р. К. Гусєва, В. Л. Мунтяна, В. Ф. Горбового. У працях з історії лісівництва А. А. Цимека, С. А. Генсірука, О. І. Фурдичка, В. С. Бондаря, В. Я. Колданова характеризувалися різні аспекти реформ системи управління лісовою галуззю. Значним науковим доробком стали роботи В. І. Лозо, присвячені розгляду історії розвитку лісового законодавства УРСР. Третя група досліджень представлена двотомною монографією директора Лісового департаменту УНР Б. Г. Іваницького «Ліси і лісове господарство на Україні», серією статей, опублікованих ним у журналі «Тризуб», в яких показано негативні наслідки для українських лісів радянської моделі управління лісовою галуззю, а також розглядаються деякі аспекти історії лісового законодавства. Загалом дослідження історії українського лісового законодавства у радянський період не були інтенсивними, а їх активізація пов’язана з проголошенням незалежності України. З цієї причини четверта група відрізняється появою значно більшої кількості праць історико-правового напрямку: О. І. Логвиненко, Я. О. Лазаренко, І. П. Лапчана, О. В. Тимощука. Крім цього, питання історії лісового законодавства частково розглядалися в роботах з екологічного і лісового права: В. В. Костицького, Г. І. Балюк, В. П. Непийводи, М. В. Краснової, О. І. Крассова, С. Н. Шершуна, Н. В. Марфіної, П. В. Мельника. Значну кількість матеріалу з історії лісового законодавства містять праці науковців-лісівників: С. А. Генсірука, П. Г. Вакулюка, Г. І. Редько, О. С. Тихонова, О. І. Фурдичко, Р. В. Боброва, В. В. Лаврова, Ю. О. Плугаря, В. П. Шлапака, фахівців з екології В. Є. Борєйко, А. Д. Бегеки, з державного управління Ю. П. Печуляк, М. Б. Бизової, В. В. Акулова-Муратова. Але ці автори не ставили собі за мету спеціально дослідити історію лісового законодавства України. У підрозділі 1.2 «Теоретико-методологічні засади та понятійний апарат дослідження» висвітлено підходи до виявлення закономірностей та особливостей в історії українського лісового законодавства у період з 1917 р. по 2011 р. У роботі використано:1) цивілізаційний підхід, який дає можливість визначити на різних історичних етапах вплив цього природного ресурсу на розвиток локальної цивілізації; 2) потребовий підхід, який дає змогу виявити потреби суспільства у використанні і збереженні лісових ресурсів; 3) аксіологічний підхід, використання якого зумовлено визнанням у сучасній національній та міжнародній практиці цінності лісів як унікального природного явища; 4) системний підхід, який дозволяє розглядати історико-правові явища в сукупності соціальних зв’язків шляхом виявлення цілого та його частин. В проведенні дослідження значну допомогу надає використання принципів: 1) історизму, який орієнтує розгляд історії лісового права в її становленні, розвитку, в конкретно-історичних обставинах; 2) наступності, який дає змогу осмислити наукові здобутки попередників у дослідженні історії лісового законодавства; 3) об’єктивності, сутністю якого є неупереджене вивчення історії лісового законодавства. Вагому роль відіграли такі методи наукового пізнання: діалектики, історичний, функціонального аналізу та порівняльно-правовий методи. Використання діалектичного методу дало можливість виявити причини, витоки та наслідки досліджуваних явищ, їхніх внутрішніх суперечностей, постійно змінних зв’язків та відносин з іншими явищами. Історичні методи у своїй сукупності забезпечили розкриття передумов виникнення відповідних тенденцій, моделей та схем законодавчого регулювання лісових відносин протягом досліджуваного періоду. У ході дослідження використано метод функціонального аналізу, який дозволив виявити направленість нормативно-правових актів, виокремити у системі органів державного структурні підрозділи, виявити їх функціональні завдання, оцінити ефективність їх роботи, а також дослідити наслідки численних реформувань цієї системи. Використання компаративістського (порівняльно-правового) методу, дало можливість виконати синхронне порівняння нормативних актів, тобто в межах одного історичного періоду, так і діахронне – на різних етапах історичного розвитку. Ґрунтовному компаративістському вивченню в роботі підлягали закон «Про ліси УНР» 1919 р., закон «Про ліси УРСР» 1923 р., «Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік» 1977 р., Лісовий кодекс УРСР 1979 р., Лісові кодекси України 1994 р. та 2006 р. У підрозділі 1.3 «Вплив економічних, соціальних, політичних та екологічних чинників на правове регулювання лісівництва в Україні» розглянуто фактори, які вплинули на розвиток українського лісового законодавства. Різні підходи до оцінки впливу цих факторів призвели до дискусії про шляхи розвитку українського законодавства. Так, М. Ю. Шаповал, Б. Г. Іваницький, В. Л. Мунтян вважали, що спрямованість правотворчості повинна визначатися природними особливостями українських лісів: загальною малолісистістю, їх нерівномірним розподілом, обмеженою лісопридатністю земель у більшій частині України. Інша група вчених (Л. І. Дембо, Д. М. Ісупов, Г. М. Полянська, О. І. Крассов) відстоювали необхідність прийняття єдиних законодавчих норм відносно лісів, що знаходяться на території СРСР. Незважаючи на дискусійність питання у період Української революції і перших п’ятирічок економічні фактори зробили серйозний вплив на процес ухвалення законодавчих актів в цій сфері, які регулюють експлуатацію лісів, проведення рубок в підвищених обсягах, вивіз деревини. Доведено, що з правовим регулюванням використання лісових ресурсів пов’язано вирішення соціальних проблем шляхом створення нових підприємств, робочих місць промислової, господарської інфраструктури, нових населених пунктів, об’єктів культури та навчальних закладів. Політичні фактори вплинули на матеріалізацію ідей В. І. Леніна про виключну державну власність на ліси, що відбилися в нормах права, які регламентують їх націоналізацію та державне управління. У більш пізній історичний період політичні фактори стали визначальними у прийнятті «сталінського плану перетворення природи» 1948 р., який мав показати всьому світові реальні успіхи соціалістичної системи господарювання в справі створення нових лісів. Екологічні фактори вплинули на розвиток лісового законодавства шляхом фіксації норм з їх охорони, запобігання деградації, виникнення небезпечних природних явищ, збереження біорізноманіття, проведення лісовідновлення і лісорозведення. У сучасних умовах однією з тенденцій розвитку права є його екологізація, яка реалізовується в лісовому законодавстві України шляхом закріплення в ньому норм, які передбачають «м’яке», заощадливе, раціональне, невиснажливе лісокористування та стале ведення лісівництва, проведення лісової сертифікації. У підрозділі 1.4 «Джерельна база дослідження» розглянуто комплекс різноманітних джерел, який склали: 1) нормативно-правові джерела; 2) періодичні видання; 3) наративні документи. До першої групи відносились законодавчі акти, які публікувались в період Центральної Ради у «Збірнику законів, обіжних та інших розпоряджень по справам земельним в Українській Народній Республіці». До цієї групи також відносяться законодавчі акти, опубліковані у «Збірнику узаконень і розпоряджень Робочо-Селянського Уряду України», що пізніше почав видаватися за назвою «Збірник постанов Уряду УРСР», Відомостях Верховної Ради СРСР, УРСР, 13-томному виданні «Декрети радянської влади», а також збірники законодавчих актів і розпоряджень, що видавалися органами державної влади СРСР. Вадливим джерелом дослідження є архівні документи, що знаходяться в Центральному Державному архіві вищих органів влади й управління України, Державних архівах Одеської та Харківської областей. Другу групу джерел становлять періодичні видання, газети, журнали, програмні документи політичних партій і громадських об’єднань, що були важливим елементом вивчення лісового законодавства, оскільки в них містилося повне зібрання текстів законів та офіційної інформації. До третьої групи – наративні джерела – належать спогади, щоденники, листи, що дозволяють отримати уявлення про лісові правовідносини у різні історичні періоди. Зазначено, що джерелознавча база, залучений масив документальних джерел, публікації в періодичних виданнях є достатніми, щоб вирішити поставлені в досліджені завдання. Розділ другий «Лісове законодавство в часи Української революції та в перші роки радянської влади в Україні» складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню розвитку лісового законодавства в державних утвореннях часів Української революції, УРСР та РРФСР У підрозділі 2.1 «Правове регулювання лісівництва національних державних утворень періоду Української революції (1917–1921 рр.)» показано, що у цей історичний період використовувались три концептуально різні моделі регулювання лісових правовідносин: Тимчасового Уряду, Директорії УНР, гетьманського уряду П. Скоропадського. Автором доведено, що для українських умов ведення лісівництва у порівнянні з іншими державними утвореннями більш підходила правова регламентація організації й діяльності органів влади УНР. Причиною цього є використання моделі управління лісовою галуззю, запропонованої М. Ю. Шаповалом, побудованої на принципах «розумного» лісокористування, згідно якої загальне керівництво здійснював Лісовий департамент в складі восьми відділів за допомогою двох громадських органів: 1) Крайового лісового комітету, який займався підготовкою тексту законопроектів, планів роботи, доповідей для Уряду з питань лісівництва; 2) Крайової лісової ради, яка складалася з представників населення, громадських організацій, на яку покладались функції громадського контролю, захист інтересів місцевого населення, участь у ревізіях. В Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України виявлено 25 правозастосовних актів, виданих Лісовим департаментом УНР, які за спрямованістю можна поділити на сім груп: 1) про забезпечення дровами; 2) про припинення рубок; 3) про незадовільній стан лісів, 4) про охорону лісів; 5) про рубки лісів; 6) про реквізицію дров; 7) з науково-дослідної справи. Важливим етапом кодифікації лісового законодавства стало прийняття в січні 1919 р. закону «Про ліси УНР», який регулював експлуатацію лісів, передбачав проведення націоналізації з частковим збереженням приватної власності на ліси, забороняв іноземним громадянам власність на ліси. Правове регулювання відносин, пов’язаних з лісами, в Українській державі гетьмана П. Скоропадського передбачало відновлення дії норм імперського лісового права, відновлення діяльності Лісоохоронного комітету Російської імперії та повернення лісів їхнім дореволюційним власникам. Позитивним досвідом є стабілізація роботи всієї галузі та лісової охорони, сприяння нормалізації оплати її співробітників та виділення їм ділянок землі для забезпечення їхньої життєдіяльності в розмірах, значно більших, ніж це було до революції. У підрозділі 2.2 «Нормотворчість органів радянської влади у сфері лісівництва під час Української революції» розкрито особливості правового регулювання лісівництва, проведення націоналізації лісів. Доведено, що авторство так званого «ленінського декрету» «Про ліси» 1918 р. належить групі дореволюційних фахівців Петроградського Лісового інституту під загальним керівництвом М. І. Фалєєва. У радянській історіографії цей нормативно-правовий акт трактувався апологетично і при цьому позиціонувався як фундамент побудови принципово нового, відмінного від «буржуазного», лісового законодавства. Аналіз змісту документу показує зв’язок «ленінського декрету» з дореволюційним правом, звичаєвим правом, правилами і традиціями користування лісами, які діяли століттями. На підставі законодавчих актів РРФСР, які діяли на українських землях, автором виокремлено три періоди розвитку системи управління лісами: 1) становлення організаційних структур; 2) стабілізації їх діяльності; 3) мілітаризації або переходу галузі на воєнний стан. Відмінною рисою першого етапу (до грудня 1918 р.) стало проведення націоналізації лісів, збереження на робочих місцях колишніх фахівців, припинення масових звільнень, утворення Центрального управління лісами. Період стабілізації характеризувався утворенням Головного лісового комітету (ГЛК), прийняттям законодавчих актів, що регламентували мобілізацію населення, технічних засобів, введення штрафів за відмову брати участь у заготівлі дров, суворі заходи відповідальності у вигляді суду революційного військового трибуналу за залишення місця роботи, ухилення від своєчасної явки. Третій період характеризувався прийняттям постанов, які оголошували всіх робітників лісової галузі незалежно від їхнього віку мобілізованими на військову службу та зобов’язували брати участь в рубках. Виконання цих жорстких нормативно-правових актів, що повністю ігнорували права робітників, здійснювалось за допомогою репресивних органів і усі установи, що займалися лісозаготівлями ставилися під контроль Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК). Доведено, що цей період розвитку лісового законодавства відмітний різким збільшенням навантаження на лісові ресурси без дотримання будь-яких науково-обґрунтованих норм і правил. Спочатку було дозволено рубки у лісах розташованих у 10-верстових смугах уздовж залізниць, потім – розширення площі рубок за рахунок лісів, що росли вздовж сплавних річок, наступним нормативним актом передбачалось виділення лісів в 30-верстовій смузі від доріг та населених пунктів. Доведено, що в УРСР лісові правовідносини регламентувалися шляхом поширення на територію республіки законодавчих актів, виданих у РФРСР через їх пряму дію або рецепцію. Це стосувалось декрету «Про ліси» 1918 р., декретів про залучення до дров’яних заготівель усіх співробітників лісового відомства, положення про заготівлю і вивіз деревного палива, мілітаризацію лісової галузі, а також проведення націоналізації лісів, яка передбачала введення плати за користування лісом та закріплювала соціальну нерівність суспільства в системі розподілені деревини. У підрозділі 2.3 «Історія створення, основні положення та особливості закону «Про ліси УСРР» 1923 р.» доводиться, що однією з причин ухвалення закону є процес суцільної кодифікації радянського законодавства початку 20-х років минулого століття та необхідність поліпшення катастрофічного стану українських лісів, після закінчення воєнних дій. В акті містилися загальні положення, які підтверджували статус лісів як виключної власності робітничо-селянської держави, встановлювалась соціальна нерівність в лісокористуванні через надання пільг лише червоноармійцям, партійно-радянській номенклатурі, сільській бідноті, об’єднаній у комнезами, дозволялася передача лісів селянським об’єднанням, колгоспам, комітетам незаможних селян, іншим селянським організаціям, але не згадувалися селяни-одноосібники, хоча до революції вони володіли певною частиною лісів. Закону мав екологічну направленість, оскільки усі українські ліси поділялися на дві категорії: 1) захисні, в яких обмежувалось проведення рубок; 2) експлуатаційні. Окремий розділ присвячувався лісорозведенню, лісовідновленню, лісонасадженню та захисту особливо цінних масивів. Доведено зв’язок між імперським «Положением о сбережении лесов» 1888 р. та законом «Про ліси УСРР» 1923 р. Схожими були причини прийняття актів, незважаючи на різний соціально-економічний лад і різний державний режим, у рамках яких вони створювалися. Збігаються більшість назв частин двох нормативно-правових актів, співпадає перелік категорій захисних лісів, делеговані державою функції управління лісовою галуззю. На додаток до цього, співпадає доля обох актів, оскільки ні царська влада, ні радянська з різних причин повністю їх не реалізували. Розділ третій «Кодифікація та розвиток лісового законодавства у період тоталітаризму (1929–1953 рр.)» складається з трьох підрозділів і присвячений розгляду тенденцій та основних напрямків правового регулювання лісівництва. У підрозділі 3.1 «Правові засади проведення реформи управління лісовою галуззю УРСР у 1929–1945 рр.» розглянуто передачу повноважень у сфері лісівництва від республіканських до всесоюзних органів влади. Реорганізація лісової галузі проводилась в рамках загального процесу централізації і створення командно-адміністративної системи управління галузями народного господарства СРСР. Доведено наявність п’ятиетапної реформи, в результаті якої українські ліси, виробничі потужності, деревообробні підприємства були передані в господарське відання всесоюзних органів. Процес централізації супроводжувався зростанням ролі всесоюзних органів державної влади, Наркоматів, управлінь та відомств, які приймали нормативно-правові акти, інструкції, правила стосовно українських лісів, що зумовило їх нещадну експлуатацію та погіршення в кінцевому рахунку їхнього екологічного стану. Наприкінці 30-х років минулого століття в лісовій галузі пройшла друга хвиля репресій, що завдало їй серйозні шкоди і позбавила багатьох високопрофесійних фахівців. Наслідки прийняття законодавчих актів щодо реформування системи управління лісової галузі виявилися вкрай негативними для екологічного стану українських лісів. Внаслідок бойових дій 1941-1945 рр. постраждало понад півмільйона га українських лісів та було завдано значних збитків лісовому господарству. У цей історичний період з метою поділу лісів на категорії було прийнято постанову РНК СРСР «О порядке отвода лесосек государственного лесного фонда СССР и о лесосечном фонде на 1943 г.» від 23 квітня 1943 р. відповідно до якої усі ліси поділялися на три групи: 1) природоохоронні та захисні; 2) захисні з частковим експлуатаційним призначенням; 3) експлуатаційні (промислові). У підрозділі 3.2 «Організаційно-правові засади ведення лісівництва у 1945–1953 рр.» зазначається, що у цей історичний період українське суспільство зіткнулося з проблемою відновлення лісів, знищених під час Другої світової війни. Це зумовило прийняття законодавчих актів з приводу лісовідновлення і створення нових лісів. Проаналізовано законодавчі акти, спрямовані на посилення експлуатації лісів Карпатського регіону, присвячені: організації управління лісового господарства Закарпатської області, роботи лісозаготівельних організацій, механізації лісозаготівель, зменшення собівартості деревини, боротьби з лісовими пожежами. Прийняття цих законодавчих актів відбувалося без відповідного наукового обґрунтування, з порушенням загальновідомих правил ведення лісівництва, що привело до появи негативних природних явищ у вигляді повенів, зсувів ґрунтів. Важливу роль у подальшому розвитку лісового законодавства зіграло видання РНК СРСР у 1945 р. «Правил отпуска леса на корню» и «Правила рубок главного пользования», затверджені РМ СРСР в 1950 р., що стали основою багатьох правових актів наступного періоду. У законодавчих актах регулювався порядок відпуску лісу, відведення лісосічного фонду, строки внеску платежів, очищення місць рубок, а також схем проведення рубок в різних групах лісів. Ці правила не враховували специфіку українських лісів, їх нерівномірний розподіл по території УРСР, особливості проведення рубок у Карпатському регіоні. Однім із важливих факторів, який суттєво вплинув на впорядкування лісівництва, стало створення у 1947 р. Міністерства лісового господарства УРСР – першого в історії України самостійного відомства, яке займалося проблемами лісів на її території. Цей орган управління мав трирівневу структуру, до складу якого входило десять відділів та два підвідділи, створювалися обласні та міжобласні управління лісовим господарством, яким підпорядковувалися лісгоспи та лісівництва. Проаналізовано завдання, покладені на нове міністерство,: 1) експлуатація лісу; 2) створення нових лісів; 3) охорона цього природного ресурсу; 4) кадрово-організаційні питання; 5) підготовка відомчих нормативних актів, правил, положень. У підрозділі 3.3«Історія підготовки і основні положення постанови ЦК ВКП(б) і РМ СРСР від 20 жовтня 1948 р. “сталінського плану перетворення природи”» ідеться про створення організаційно-правових засад проведення наймасштабніших в історії лісівництва робіт по залісенню південних регіонів СРСР. Висвітлена історія прийняття та основні положення цього законодавчого акту. Доведено, що на підготовку, зміст і направленість постанови вплинув комплекс причин економічного, соціального, політичного та екологічного характеру. До числа економічних причин слід віднести наслідки посухи 1946 р., що охопила південні райони СРСР і викликала в країні голод. Створення нових лісів, лісосмуг, захисних лісових масивів покликано було зменшити наслідки несприятливих природних явищ. Політичні причини полягали в необхідності показати в умовах «холодної війни» переваги СРСР, соціалістичного ладу на прикладі перетворення природи і поліпшення клімату. Аналогічні плани по створенню нових лісів намагалася реалізувати влада Великої Британії в 20-х роках минулого століття і США в 1934 р., але через низку причин ці заходи не були реалізовані. Соціальні причини полягали в необхідності освоєння південних степових районів, створення в них соціальної інфраструктури, нових підприємств, населених пунктів, робочих місць. Зроблено висновок, що ініціатором прийняття законодавчого акту став тодішній партійний лідер УРСР М. С. Хрущов, який переконав керівництво СРСР в його необхідності, а за основу всесоюзного акта від 20 жовтня 1948 р. «О плане полезащитных лесонасаждений, внедрения травопольных севооборотов, строительства прудов и водоемов для обеспечения высоких и устойчивых урожаев в степных и лесостепных районах европейской части СССР» було узято постанову РМ УРСР і ЦК КП(б) України від 10 квітня 1948 р. «Про заходи щодо полезахисного лісонасадження у колгоспах Української РСР». Порівняльне зіставлення двох постанов показує їх однакові цілі, близький зміст, співпадають назви розділів, порядок викладення матеріалу, використання методів стимулювання роботи колгоспників, які не відповідали тодішньої жорсткої «сталінської» системі. Характерною рисою всесоюзної постанови була її масштабність, оскільки до реалізації акту залучались три міністерства: лісового господарства, радгоспів, сільського господарства, створювалось Головне управління полезахисного лісорозведення СРСР, на яке покладалось керівництво та координація діяльності всіх господарств, зайнятих в реалізації «сталінського план». Доведено, що у цей історичний період наступність у розвитку лісового законодавства проявилася у закріпленні в українському акті історичних традицій зі створення нових лісів, проведення захисного лісорозведення, забороні в них рубок, яка згодом знайшла своє відображення в аналогічних положеннях у всесоюзній постанові. Наслідком реалізації «сталінського плану» мало стати збільшення лісистості УРСР, створення державної лісосмуги вздовж р. Сіверський Донець, підвищення врожаїв сільгоспкультур, створення нової інфраструктури і поліпшення клімату південних степових районів республіки. Розділ четвертий «Організаційно-правові засади ведення лісівництва у 1953–1990 рр.» складається з чотирьох підрозділів та присвячений історії організаційної перебудови управління лісовою галуззю та кодифікації лісового законодавства. У підрозділі 4.1 «Розвиток та кодифікація лісового законодавства у період «десталінізації» (1953–1964 рр.)» зазначається, що правове регулювання лісівництва не було лінійним та стабільним, у ньому брали верх то негативні, то позитивні тенденції. У 1953 р. було ліквідовано Міністерство лісового господарства УРСР, зменшено обсяги повноважень і прав органів управління лісовою галуззю, які було підпорядковано аграрному відомству. Показано, що припинення робіт зі створення нових лісів, лісосмуг завдало значних збитків сільському господарству УРСР. Позитивні тенденції почали проявлятись у другій половині 50-х років та знайшли своє відображення у створенні Головного управління лісового господарства при Міністерстві сільського господарства УРСР з одночасним розширенням повноважень цього органу, та пізнішим перепідпорядкуванням відомства РМ УРСР і реформуванням в Головне управління лісового господарства та лісозаготівель при РМ УРСР (1959-1966 рр.). Наголошено, що головною тенденцією цього історичного періоду стало зменшення повноважень всесоюзних структур та збільшення компетенції республіканських органів управління. Формальною віхою переорієнтації радянської системи управління лісівництвом стали нормативно-правові акти, які регламентували створення Станіславського Раднаргоспу. Це був регіональний орган управління лісовою галуззю, якому було передано найбільш цінні українські ліси на території трьох областей – Станіславської, Чернівецької, Закарпатської. На раднаргосп покладалися дев’ять завдань, що склали три групи: 1) експлуатація лісів; 2) організаційно-правові заходи їх раціонального використання; 3) створення нових лісів, лісовідновлення. Дисертантом доводиться факт використання у лісовому законодавстві УРСР дореволюційного досвіду ревізорської служби імперського Лісового департаменту при створенні нової організаційної структури – обласної державної інспекції лісів по Станіславській, Чернівецькій та Закарпатській областях, яка безпосередньо підпорядковувалася Головному управлінню лісового господарства та лісозаготівель при РМ УРСР. Аналогічним чином вплив дореволюційного права відмітний у введенні посад державних контролерів, які займалися питаннями охорони лісонасаджень та ґрунтів і відповідали за своїми функціями лісовим ревізорам Лісового департаменту Російської імперії. У підрозділі 4.2. «Правове регулювання лісівництва у природоохоронному законодавстві Української РСР» розглядаються норми щодо охорони лісів, зафіксовані в нормативних актах з охорони природи. Здобувач зазначає, що у 1949–1958 рр. РМ УРСР приймались законодавчі акти, які покладали відповідальність за збереження лісів на виконавчі комітети обласних, районних, сільських комітетів депутатів трудящих і були направлені на регулювання охорони найбільш цінних лісів, заборони рубок в степовій частині УРСР. Цими постановами передбачалося залучення винних до відповідальності за лісопорушення в адміністративному або судовому порядку, а також компенсацію вартості заподіяної шкоди. Відправною точкою початку кодифікації природоохоронного законодавства УРСР стало прийняття закону «Про охорону природи Української РСР» 1960 р., у якому був окремий розділ, присвячений охороні лісів і захисних лісонасаджень. Характерною рисою Закону була наявність концепції подвійного використання лісів, як для задоволення потреб народного господарства, так і для виконання водоохоронних, ґрунтозахисних, полезахисних та інших функцій. Закон 1960 р. був певною мірою недосконалим, неузгодженим з іншими законодавчими актами, з великою кількістю прогалин. З цієї причини у 1964 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до закону «Про охорону природи Української РСР» 1960 р.», який передбачав заборону рубок більше встановленої розрахункової лісосіки. На основі аналізу архівних матеріалів, спеціальної літератури доведено, що рубки, особливо в Карпатському регіоні, після прийняття закону 1964 р. продовжували проводитися в розмірах, які перевищували у декілька разів розрахункову лісосіку. Іншою тенденцією лісового законодавства стало правове регулювання створення зелених зон навколо міст, населених пунктів, промислових центрів, яке знайшло закріплення у низці законодавчих актів. Характерною рисою розвитку лісового законодавства цього періоду стало прийняття постанов, які мали на меті збільшення кількості заповідників, до складу яких вдалося внести частину лісів Карпатського регіону, Полісся, центральної та південно-східної України. Підрозділ 4.3. «Розвиток та кодифікація лісового законодавства у 1964–1990 рр.» присвячено історії кодифікації українського лісового законодавства, динаміці правового регулювання системи управління та визначенню особливостей його розвитку у період з 1964 р. по 1990 р. Зроблено висновок, що на динаміку лісового законодавства в цей період вплинула зміна в 1964 р. політичного керівництва СРСР, яка призвела до згортання реформ і повернення до адміністративно-командних методів управління. Законодавчі акти, прийняті в цей період, регламентували охорону лісів, основні напрямки розвитку лісозаготівельної промисловості, розподіл держлісфонду УРСР по лісотаксовим розрядам, порядок оплати машин і устаткування організаціям, які проводили лісове господарство, порядок відпуску деревини на пні. Характерною рисою розвитку лісового законодавства є процес передачі владних повноважень від республіканських до всесоюзних органів державної влади. Постановами РМ СРСР регламентувалися правила рубок, питання віднесення лісів до протиерозійних, цінних лісових масивів, їх переведення з однієї категорії захищеності в іншу, державного контролю за використанням та охороною лісів, регламентація роботи державної лісової охорони. Наведено низку фактів, які доводять позитивні наслідки для українського лісництва створення (відновлення) в 1966 р. єдиного органу управління лісовою галуззю – Міністерства лісового господарства УРСР. На нове відомство покладалися завдання з організації догляду за лісами, їх експлуатація, раціонального використання, контролю за їх станом, з підготовки відомчих нормативно-правових актів, систематизації наукових досягнень у лісовій сфері. У підрозділі розглядається історія, зміст та мета прийняття закону СРСР «Основи лісового законодавства СРСР і союзних республік» 1977 р. Доводиться, що ідея підготовки всесоюзного документу, який регламентував би лісові правовідносини, почала активно реалізовуватися у повоєнні роки, а різні варіанти законопроекту готувалися В. І. Соловйовим, Г. М. Полянською, Б. М. Цвєтковим. Ухваленню документа передувало обговорення в пресі, що дозволило зібрати велику кількість пропозицій і зауважень врахованих при підготовці остаточної редакції закону. Розгляд змісту документа дозволило виділити в ньому шість напрямків: 1) наявність виключної державної власності на ліси; 2) поділ компетенції всесоюзних і регіональних органів управління; 3) система державного управління лісами, 4) поділ лісів на групи, категорії захищеності; 5) створення нових лісів, відтворення і підвищення їх продуктивності; 6) відповідальність за порушення лісового законодавства. Згідно першого з них наголошувалось на виняткову державну власність на цей природний ресурс і державний характер його управління. Другим напрямом були статті документа, які регулювали розділ компетенцій всесоюзних і республіканських органів. Показано, що аналогічний блок питань, тобто розподіл повноважень між імперськими і загальноросійськими і місцевими – губернськими владами зафіксований у Статуті Лісовому 1905 р. Третій блок питань був пов’язаний з державним управлінням і регулюванням лісокористування. Правове регулювання роботи галузі включало порядок відводу лісосік, закріплення лісових масивів за лісозаготівниками, лісокористування, заготівлю другорядних матеріалів, побічні користування, використання лісу в науково-дослідних, оздоровчих цілях, мисливського господарства. Шляхом порівняльного аналізу показано, що аналогічна регламентація, зафіксована в дореволюційному лісовому законодавстві. Четвертий напрямок – поділ лісів на групи, який будувалася на «сталінській» моделі 1943 р., модифікована в законі з урахуванням тенденції заощадливого природокористування. П’ятий напрям пов’язаний з традиціями лісового права з лісорозведення, охороною цінних дерев і створенням нових лісів. Шостий напрям полягав в закріпленні в законі переліку видів порушень лісового законодавства: незаконна рубка; знищення лісу або його пошкодження вогнем чи шляхом підпалу; пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами; знищення або пошкодження лісових культур, саджанців, молодняка; самовільне сінокосіння або пасіння худоби; знищення та пошкодження обмежувальних (межових) знаків у лісах та ін. Зроблено висновок про наявність у законі 1977 р. положень дореволюційного лісового законодавства. Звертається увага на загальний кризисний стан лісової галузі у 80-90-х роках минулого століття: скорочення площ лісів, погіршення їх породного складу, зараження радіонуклідами значних площ лісів Чорнобильської зони. З метою вирішення цього питання приймалися спільні постанови ЦК КПРС і РМ СРСР, що регламентували поліпшення використання лісосировинних ресурсів, удосконалення управління лісовим господарством, а також посилення охорони лісів від незаконних рубок та пожеж. Показано, що загальною тенденцією розвитку лісового законодавства стала фіксація в ньому природоохоронних норм, але, як показують архівні та опубліковані джерела, вони не реалізовувалися на практиці. Одночасно в республіці йшли процеси кодифікації лісового законодавства, що вирішували завдання заміни закону «Про ліси УСРР» 1923 р. на прийнятий у 1979 р. Лісовий кодекс УРСР, в якому вперше на законодавчому рівні зафіксовано положення про використання українських лісів для водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних цілей і їх обмежене експлуатаційне значення. У нормативних актах стосовно лісівництва, прийнятих в останні роки існування СРСР, регламентувались конкретні заходи щодо виходу лісової галузі з кризи, шляхом передачі управління всіма лісами в СРСР Державному комітету лісового господарства СРСР, створення єдиної лісової охорони, зміни системи управління лісовою галуззю, але ці рішення залишились нереалізованими. У п’ятому розділі «Організація та правове регулювання лісівництва в Україні у перехідний період з 1991-го по 2011 рр.» розкрито особливості становлення лісового законодавства у період незалежності України з 1991 р. по 2011 р. та виділено три етапи його розвитку: 1) передкодифікаційний; 2) кодифікаційний; 3) стабілізаційний. У підрозділі 5.1«Правове забезпечення функціонування лісової галузі в Україні на передкодифікаційному етапі (1991 – 1994 рр.)» доведено, що у цей історичний період джерелами лісового законодавства були нормативні акти радянського періоду, а також закони «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.) та «Про природно-заповідний фонд України» (ПЗФ) (1992 р.). Положения Закону 1991 р. закріплювали принципи охорони навколишнього середовища, збереження видового різноманіття, гарантували право громадян на користування природними ресурсами, що стало основою для подальшого розвитку національного лісового законодавства та знайшло своє відображення в законодавчих актах, які регламентують правила рубок, розподіл лісів на категорії та їх переведення з однієї в іншу, в системі такс, охорони особливо цінних лісів. Наголошено, що Закон «Про природно-заповідний фонд України» 1992 р. має важливе значення для лісівництва, оскільки лісові масиви є складовою частиною багатьох об’єктів ПЗФ. Положення закону, пов’язані з веденням кадастру, особливого правового режиму об’єктів ПЗФ, створенням охоронних територій, економічним забезпеченням об’єктів ПЗФ, моніторингом їх стану отримали свій розвиток в нормативно-правових актах прийнятих в наступний період. Наслідком прийняття цього закону стало віднесення багатьох лісових масивів до об’єктів ПЗФ, що забезпечило покращення правового режиму їх охорони. У підрозділі 5.2 «Розвиток українського лісового законодавства на кодифікаційному етапі (1994–2006 рр.)» йдеться про створення організаційно-правових засад для проведення подальших реформ у лісовому господарстві України. Доведено, що основною характерною рисою розвитку лісового законодавства стала заміна радянських нормативно-правових актів на нові. До них відносяться нормативні акти, які встановлювали правила рубок, санітарні правила, заготівлі живиці, другорядних лісових матеріалів, здійснення побічного користування, на які вплинуло рецепція норм дореволюційного права. Звертається увага на ринковий характер правовідносин, який склався в українському суспільстві та знайшов своє відображення у економіко-правовому механізмі користування лісами: затвердження такс за деревину, за шкоду нанесеної лісам, регламентація поділу лісів на лісотаксові розряди, порядок справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів, а також полювання. Показано, що правова регламентація оплати за користування лісами має в лісівництві давні історичні традиції, почавшись в часи царювання Катерини ІІ та знайшла своє закріплення у дореволюційному, радянському і чинному лісовому законодавстві. До числа негативних тенденцій цього етапу слід віднести законодавчі акти, які регулювали ліквідацію Міністерства лісового господарства, створення Державного комітету лісового господарства (1997 р.) та зменшення його владних повноважень. Процес забезпечення раціонального використання лісів, їх збереження потребував прийняття значного числа законодавчих актів, присвячених проведенню обліку лісів, лісовпорядкуванню, які мали давні історичні традиції починаючи з ХІХ століття. Найбільш вагомою проблемою українського лісівництва, пов’язаною з кризовим станом економіки, була боротьба з незаконними рубками лісів та їх охороною від пожеж. Показано, що з метою боротьби з цими явищами приймалися відомчі нормативно-правові акти, метою яких було недопущення та попередження незаконних рубок, їх ослаблення та іншого негативного впливу, протидії проведенню рубок без спеціального дозволу на використання лісових ресурсів та регламентації комплексу заходів спрямованих на захист лісів від пожеж. Досліджено історію підготовки, зміст Лісового кодексу України, затвердженого Верховною Радою у 1994 р., виявлені причин прийняття документу: 1) невідповідність норм радянського лісового права новим суспільним та природним реаліям; 2) прийняття у 1992 р. нового Земельного кодексу; 3) кодифікація природоохоронного законодавства. У новому кодексі, на відміну від радянського, включена дефініція «ліс», сформульовані юридичні ознаки цього природного ресурсу, зафіксована можливість отримання в постійне користування 5 га земель лісового фонду в складі фермерських та селянських господарств, змінено підхід до поділу лісів на групи. Доведено відображення у кодексі історичної традиції українського лісового законодавства, пов’язаної з дбайливим ставленням до лісів у вигляді норм з охорони особливо-цінних лісів, проведення заходів з відтворення лісів, організації лісорозведення, підвищення їх продуктивності. У підрозділі 5.3 «Правове регулювання лісової галузі на стабілізаційному етапі (2006–2011 рр.)» розкрито основи правового регулювання лісівництва у цей історичний період. Доведено, що напрями розвитку законодавства були визначені програмними документами, які вплинули на основні напрямки його розвитку. Перший із них – «Концепція реформування та розвитку лісового господарства», яка передбачала збалансований розвиток лісового господарства, спрямований на посилення економічних, екологічних та соціальних функцій лісів, боротьби з деградацією земель. «Державна цільова програма «Ліси України» на 2010-2015 роки» будується на принципах сталого лісокористування, створення нових лісів, базувався на концепции дореволюційного права з створення нових лісів у степовій частині країни і правового регулювання догляду, експлуатації, використання таких масивів. Показано, що наявність цих програмних документів сприяла прийняттю законодавчих актів щодо: охорони, відтворення лісів, поліпшення їх якісного складу, спеціального використання лісових ресурсів, рубок головного користування в гірських лісах Карпат, поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок, які базувались на принципах раціонального, ощадливого лісокористування. Нігілістичне ставлення до радянського досвіду регулювання лісівництва призвело до ліквідації у 2010 р. Державного комітету лісового господарства і створення на його основі Державного агентства лісових ресурсів, підпорядкованого Міністерству аграрної політики та продовольства України, що супроводжувалося зменшенням обсягу прав і повноважень агентства у порівнянні з Міністерством лісового господарства України. Наголошено, що поглиблення процесу реформ, формування ринкових відносин, зміни в земельних правовідносинах, підписання Україною низки міжнародних угод у сфері лісництва зумовило прийняття у 2006 р. нової редакції Лісового кодексу України. ЛК-2006: закріпив державну, комунальну та приватну форми власності на ліси, причому приватна обмежена ділянками лісу до 5 га; збільшив повноваження органів державного управління охорони навколишнього середовища та лісової галузі; розширив категорії лісів, які мають захисне та природоохоронне значення; регламентував заборону іноземним фізичним та юридичним особам, особам без громадянства мати ліси в приватній власності. У підрозділі 5.4 «Основні етапи міжнародного співробітництва України у сфері правової охорони лісів» аналізується роль у регулюванні лісових відносин ратифікованих Україною міжнародних договорів, які стосуються охорони та сталого розвитку Карпатського регіону, об’єктів культурної спадщини, ландшафтів, водно-болотних угідь, найважливішою складовою частиною яких є ліси. Визначається, що важливе значення в удосконалені національного лісового законодавства відіграють принципи лісівництва, затверджені Конференцією ООН з навколишнього середовища й розвитку, яка проходила 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. Доведено, що низка положень цього міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України у 1994 р., знайшли відображення у лісовому законодавстві України. Зокрема, це стосується відтворення лісів, їх сертифікації, поліпшення якісного складу, охорони від незаконних рубок і пожеж, лісовпорядкування. Ліс є ланкою екологічного ланцюжка і місцем проживання флори і фауни. Потужне антропогенне навантаження на українські ліси зумовлює постановку завдання з охорони флори і фауни, які їх населяють. Міжнародно-правові стандарти у цій сфері визнані Україною, зокрема ратифікацією 29 жовтня 1996 р. Конвенції про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р. Тим самим Україна взяла на себе зобов’язання вжити відповідні законодавчі та адміністративні заходи для забезпечення охорони середовищ існування видів дикої флори та фауни, а також охорони природних середовищ існування, яким загрожує зникнення. Досліджено історію прийняття, основні етапи підготовки «Рамкової конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат», підписаної у Києві у 2003 р. Ратифікація Україною Карпатської конвенції законом від 7 квітня 2004 р. зумовила включення її положень до законодавчих актів щодо: роботи Державної лісової охорони, правил рубок в гірських лісах Карпат, сертифікації лісів, створення в Львівській області регіонального органу по реалізації її положень, охорони дикої флори і фауни, а також дозволила внести зміни в Державну програму «Ліси України» на 2010-2015 рр.
У підрозділі 5.5 «Пропозиції з удосконалення чинного лісового законодавства» на основі історичного досвіду сформульовані пропозиції з удосконалення чинного лісового законодавства: з підтримки лісорозведення, введення фінансових важелів у вигляді заставних сум з метою очищення лісосік, поновлення роботи інспекції з контролю за станом лісів, стимулювання працівників лісової охорони в боротьбі з порушниками лісового законодавства, прийняття Закону України щодо охорони лісів Карпатського регіону, виділення та охорона ділянок дикої природи, введення обов’язкового спеціального навчання власників приватних лісів основам лісництва. |