VACANCIES AND COOPERATION

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, темами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи, наведені дані про апробацію і структуру роботи.

Розділ 1 «Загальна характеристика юридичної термінології» складається з трьох підрозділів та містить аналіз підходів, які сформувалися в юридичній науці і в мовознавстві щодо значення та особливостей термінології, зокрема, ролі юридичної термінології у правовій системі суспільства; з’ясовано поняття, сутність і види юридичних термінів та визначено методологічні засади для їх подальшого дослідження.

У підрозділі 1.1. «Поняття та ознаки юридичного терміна як визначального елемента юридичної термінології» проведено огляд досліджень з питань юридичної термінології науковців, серед яких Н. В. Артикуца, П. М. Балтаджи, І. О. Биля-Сабадаш, М. Б. Вербенєц, С. П. Кравченко, Т. С. Подорожна, В. Д. Титов та С. Е. Зархіна, І. А. Тітко, С. А. Толста, З. А. Тростюк та інші. Крім того, окремі аспекти цієї проблематики були предметом наукових робіт А. П. Гетьмана, С. П. Головатого, О. В. Капліної, М. І. Панова, С. П. Погребняка, П. М. Рабіновича, Ю. М. Тодики та інших дослідників. Водночас мова права і, зокрема, такий її елемент, як юридична термінологія, залишаються недостатньо дослідженими у вітчизняній науці. Крім того, предметом наукових досліджень переважно є мова нормативно-правових актів, між тим як питання мови правової науки та інших сфер функціонування мови права не набули належно наукової розробки.

Обґрунтовується, що саме за допомогою письмового закріплення право набуває формальної визначеності. Це у свою чергу є однією з необхідних умов для того, щоб воно було ефективним регулятором суспільних відносин.

Визнається, що мова права не може істотно відрізнятися від літературної мови, оскільки головним призначенням права є регулювання відносин між людьми, тому воно має бути об’єктивоване мовою, зрозумілою для людей – учасників суспільних відносин. Водночас мові права притаманні певні специфічні особливості: офіційність, ясність, точність, однозначність, повнота змісту, логічна послідовність, аргументованість, чіткість структури викладення, узагальненість, високий ступінь стандартизації (термінології і синтаксичної конструкцій: усталених зворотів, формул, кліше), стилістична однорідність, емоційна нейтральність, стабільність засобів вираження, відсутність індивідуально-авторських рис тощо. Для мови права основною одиницею є не просто слово, а слово-термін.

Констатується, що у мовознавстві традиційно сформувалося два підходи до визначення сутності терміна та його співвідношення із словом загальної лексики: структурно-субстанційний та функціональний. Представники першого напрямку (О. О. Реформатський, К. А. Левковська, А. В. Суперанська, Д. С. Лотте та ін.) проводять жорстке відмежування терміна як особливого знака і, по суті, виводять терміни за межі мови. Властивості термінів розглядаються ізольовано від загальної мовної системи. Представники функціональної теорії (Г. О. Винокур, Б. М. Головін, В. М. Прохорова, В. П. Даниленко та ін.) не проводять різкого протиставлення терміна й загальновживаної лексики, а розглядають термінолексику та її властивості на фоні загальномовних закономірностей. Науковцями, що поділяли такий підхід було доведено, що термін – це функція, тип вживання лексичної одиниці, а не особливий її вид. Автор поділяє другий із названих підходів (функціональний).

Запропоновано визначення поняття юридичного терміна як слова або словосполучення, яке виступає узагальненим найменуванням певного правового поняття або поняття, яке не є правовим, але в результаті функціонування у сфері юриспруденції набуває специфічних змістовних відтінків, вводиться в обіг, як правило, представниками юридичної науки або законодавцем, характеризується емоційною нейтральністю та відносною стійкістю. Розкрито ознаки юридичного терміна: 1) це слово або словосполучення; 2) юридичний термін є узагальненим найменуванням певного правового поняття або поняття, яке не є правовим, але в результаті функціонування у сфері юриспруденції набуває специфічних змістовних (сутнісних) відтінків; 3) виробляється, як правило, представниками юридичної науки або законодавцем; 4) характеризується емоційною нейтральністю та відносною стійкістю.

Визначено та охарактеризовано функції терміна, а саме номінативну функцію (термін позначає певні загальні поняття, ознаки та властивості понять), сигніфікативну функцію (і термін, і загальновживане слово є знаками, але якщо загальновживана лексика може позначати об’єкти дійсності, їх класи, то термін завжди позначає поняття, є узагальненим найменуванням поняття, тобто слово є найменуванням самого об’єкта дійсності, а термін – найменуванням поняття про певний об’єкт, предмет або явище дійсності, що містить основні їх ознаки), комунікативну функцію (вказує на можливість забезпечувати передачу певної інформації), дефінітивну функцію (у структурі термінологічного знання стала основною, оскільки термін є еквівалентом певного поняття).

Проаналізовано підходи до розкриття природи термінології, серед яких, зокрема, виокремлено такі: 1) підхід, відповідно до якого термінологія розглядається як наука про терміни; 2) підхід, що визначає термінологію як частину словникового складу мови, яка охоплює спеціальну лексику; 3) підхід, за яким термінологія є системою позначення наукових та професійних понять певної галузі знань. Обґрунтовано, що терміни конкретної сфери знань не можуть існувати відокремлено один від одного, а є елементами цілісної термінологічної системи. Тільки за умови узгодженості термінів можна досягти точності передачі інформації та відображення певних понять про ті чи інші явища об’єктивного світу. Саме тому термінологія має розглядатися як система термінів певної галузі знань.

У підрозділі 1.2. «Класифікація юридичних термінів» обґрунтовано необхідність класифікації юридичних термінів, визначено основні критерії, що можуть використовуватися для поділу термінів на групи.

Зазначено, зокрема, що поділ термінів на певні групи, по-перше, дозволяє прослідкувати основні особливості вживання в тексті нормативного правового акта та науковій юридичній літературі не лише одиничного терміна, але й цілої сукупності термінів, встановити певні закономірності існування терміна в терміносистемі; по-друге, класифікація важлива для впорядкування окремих термінів, що є необхідною умовою систематизації всієї правової інформації.

Розглянуто питання про природу загальновживаних термінів, які мають у нормативному акті спеціальне значення. Встановлено, що загальновживані терміни – це слова, які за формою належать до слів літературної мови, але одночасно мають свій специфічний правовий зміст. Що стосується слів, які використовуються в тому самому значенні як у літературній мові, так і в юриспруденції, то це не терміни, оскільки вони позбавлені спеціального значення, хоча і використовуються у праві.

Охарактеризовано спеціально-юридичні терміни як слова та словосполучення, що використовуються у юридичній науці і практиці, відображають специфіку правових явищ. Як правило, спеціально-юридичні терміни створюються законодавцем або правовою наукою, коли в літературній мові відсутнє слово, яке може позначити відповідне поняття. У той же час відбувається і зворотний процес: велика кількість термінів, створених законодавцем або юридичною наукою, які спочатку були суто юридичними, у подальшому поширились у побуті, художній літературі, активно використовуються за межами юриспруденції (злочинець, закон, аліменти тощо).

Зазначається, що спеціально-технічні терміни − це терміни, що мають значення у галузі спеціальних знань − техніки, медицини, економіки, соціології, біології та ін. Вживання спеціальних технічних термінів потрібно зводити до мінімуму в конституційному, кримінальному, адміністративному, трудовому, сімейному праві, тощо. Разом із тим певні сфери суспільних відносин неможливо врегулювати без використання спеціальної технічної термінології. Якщо дія нормативного акта, в якому використовуються такі терміни, поширюється не лише на фахівців, а на більш широке коло осіб, то доцільно в такому акті давати точне і повне визначення вживаних термінів. До використання цих термінів ставиться важлива вимога – вони повинні мати саме те значення, яке закріплено за ними у відповідній галузі знань.

Встановлено, що словниковий склад української юридичної термінології формується з різних джерел, які умовно можна поділити на п’ять груп: 1) запозичення латинських термінів і правових понять, які стали підґрунтям для термінології різних правових систем (апеляція, алібі, документ, реформа); 2) терміни з нормативно-правових актів минулих часів (закон, суддя, свідок, карати); 3) термінологія з розвинутих сучасних правових систем (контрабанда, бартер, монополізм); 4) термінологія нормативно-правових актів України (Конституції, законів, кодексів тощо), міжнародних документів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 5) джерелом нових термінів можуть бути переклади зарубіжної наукової літератури.

Визначено основні вимоги до перекладу правових текстів, а також проведено класифікацію термінології за такими основними критеріями: за функціональною поширеністю термінів – на загальновживані, спеціально-юридичні та спеціально-технічні; за способом формування – на неосемантизми, неологізми, запозичення та інтернаціоналізми; за наявністю законодавчих дефініцій – на ті, що мають дефініцію в нормативно-правовому акті, та ті, що не мають такої дефініції; за формальною закріпленістю та ступенем загальнообов’язковості – на терміни, що закріплені в нормативно-правових актах, тобто законодавчі терміни, та терміни юридичної науки. Останній поділ є досить умовним, адже юридична наука оперує основними поняттями закону, тому термінологія, яка застосовується у законі та науковому юридичному тексті, часто збігається. Водночас науковий текст має і свою власну термінологічну систему, що не відбилася в текстах нормативно-правових актів.

Підрозділ 1.3. «Дефініції юридичних термінів» містить аналіз характеру та значення дефініцій юридичних термінів. Запропоновано визначати дефініції як результат розкриття змісту поняття, яке містить у собі термін, шляхом виокремлення його істотних ознак.

Правові поняття, а відповідно й терміни, які їх позначають, відіграють роль вихідного матеріалу, будучи орієнтирами нормотворчості й реалізації юридичних норм та засобом акумулювання знань в юридичній науці. Це можливо саме завдяки правовим дефініціям термінів, в яких розкриваються найбільш істотні властивості поняття.

Встановлено, що зміна значень слів – це необхідна умова відповідності мови права правовій дійсності. Адже суспільні відносини весь час змінюються, розширюються, виникають нові, що потребують правового регулювання. Все це вимагає швидкого реагування, пристосування мови права до об’єктивної реальності.

Розкрито значення правових дефініцій у механізмі правового регулювання, яке полягає, зокрема, у тому, що вони: 1) розкривають зміст поняття, закладеного в терміні; 2) сприяють об’єктивному, істинному вираженню правової дійсності; 3) забезпечують відмежування одного терміна від іншого в конкретній термінологічній системі; 4) сприяють доступності та ясності мови права; 5) забезпечують відносну визначеність у праві.

Наведені вимоги щодо дефінування, серед яких такі: 1) сумірність, яка полягає в тому, що поняття і відповідно термін, який визначається, мають збігатися за обсягом; 2) позначення лише істотних ознак поняття, що визначається; 3) системність дефініцій – визначення має відображати поняття у системі понять предметної галузі, для чого воно повинне містити терміни, вже визначені у даній системі термінів; включати терміни, що демонструють видові розмежувальні ознаки понять одного рівня абстракції (підкласів поняття); містити терміни лише таких понять, визначення яких відповідає наведеним вимогам; однотипні терміни повинні мати однотипні за структурою і лексикою визначення; 4) уникнення хибного кола у визначенні – поняття не можна визначати через інше поняття, яке, у свою чергу, визначено через перше; 5) відсутність тавтології; 6) правило недопустимості визначення невідомого через невідоме; 7) правило однозначності – одному терміну має відповідати одна дефініція; 8) оптимальна стислість дефініцій – дефініції термінів не повинні бути громіздкими, а кількість слів, що їх становить, має бути оптимальною для сприйняття та розуміння дефініції; 9) мовна правильність дефініцій – дефініція має відповідати таким лексичним, морфологічним і синтаксичним вимогам, як зрозумілість, точність, простота і доступність, лаконічність та компактність, послідовність у викладенні, емоційна нейтральність, грамотне використання знаків пунктуації.

Обґрунтовано поділ правових дефініцій залежно від суб’єкту їх формування та джерела закріплення на наукові, законодавчі та правореалізаційні. Запропоновано визначення наукових дефініцій як теоретичних суджень, що сформульовані вченими-юристами, які розкривають зміст та обсяг певних понять юридичних явищ, процесів, являють собою частину наукової правосвідомості, виражені текстуально, необов’язкові для суб’єктів права та виступають у вигляді науково обґрунтованих орієнтирів та аргументів у теоретичній діяльності та правотворчій, правозастосовній, інтерпретаційній, а також правосистематизуючій практиці. Наукові, зокрема, доктринальні дефініції становлять теоретичну, світоглядну основу юридичної науки, є найважливішими елементами структури тієї чи іншої теорії, важливим засобом аргументації та доведення у наукових та практичних дискусіях.

Визначено законодавчі дефініції як такі визначення термінів, які встановлюються компетентними нормотворчими органами у законах та підзаконних нормативно-правових актах. Законодавчі дефініції мають особливе значення для правового регулювання відносин у суспільстві. Вони є результатом узагальнення наукового та практичного юридичного матеріалу і, у свою чергу, виступають ідеологічною та/або нормативно-правовою основою відповідних наукових теорій та практичної діяльності (правотворчої, правореалізаційної, інтерпретаційної, правосистематизуючої, судової та ін.).

Розділ 2 «Особливості законодавчої та наукової термінології України» складається з трьох підрозділів та розкриває особливості формування та функціонування термінології нормативно-правових актів та наукової юридичної термінології в правовій системі України.

У підрозділі 2.1. «Характеристика законодавчих термінів України» встановлено, що формальна визначеність норми права обумовлює вимогу доступності норм права. Один з елементів принципу доступності норм права – впорядкованість та чіткість термінології нормативно-правових актів, її точність та однозначність, простота, стислість, обмежене вживання термінів іноземного походження, стабільність, єдність термінології нормативно-правових актів, оптимальна кількість дефінованих термінів.

Із введенням термінів до закону їх зміст стає більш жорстким і нерухомим. Ця особливість законодавчих термінів надзвичайно важлива для права. Стабільність та однозначність права перш за все зумовлюється стабільністю та однозначністю його понять. Водночас обґрунтовується, що хоча законодавчі терміни характеризуються консервативністю і стабільністю, це не означає, що вони не підкоряються принципу зміни та розвитку. Їх не можна розглядати як раз і назавжди встановлені, застиглі, вони розвиваються, змінюються.

Розкрито такі ознаки законодавчих термінів, як точність, ясність, однозначність, простота, стислість. Наголошено на тому, що для забезпечення доступності законодавства України необхідно забезпечити дотримання таких вимог до їх термінології: обмежене вживання термінів іноземного походження; стабільність юридичної термінології; єдність термінології нормативно-правових актів.

Чіткий термінологічний апарат є необхідною передумовою уніфікації, гармонізації та зближення законодавства, його відповідності європейським стандартам та традиціям. Вироблення сталої системи юридичних понять і термінів є не просто завданням наукового дослідження, а необхідною умовою, одним з пріоритетних напрямів правового реформування.

Підрозділ 2.2. «Терміни юридичної науки» присвячено розкриттю природи і значення наукових термінів. Встановлено, що в процесі наукового пізнання спочатку формується поняття, а потім воно об’єктивується у мові за допомогою терміна. Формування правових понять відбувається через формалізацію знань у галузі правових явищ, яка полягає, по-перше, в абстрагуванні, тобто уникненні несуттєвих, нетипових (не головних) рис і властивостей явищ; по-друге, у виявленні і фіксуванні закономірностей розвитку і незмінної їх повторюваності (алгоритму) та встановленні найбільш істотних і загальних (типових) ознак, які властиві всьому класу (виду, типу) цих явищ і за якими ці явища відрізняються від інших.

Підтримано точку зору, відповідно до якої правова доктрина є певним рівнем розвитку правової науки (такого рівня досягають не всі наукові положення), для якого характерні авторитетність, достовірність, аргументованість певних наукових положень, визнання їх науковою спільнотою, тому наукові та доктринальні терміни не тотожні поняття.

Проведено порівняльний аналіз термінів правової науки та законодавчих термінів, встановлено їх спільні та відмінні риси. Так, запропоновано провидити їх розмежування за такими критеріями: 1) за обсягом: термінологія науки ширша і включає в себе термінологію закону; 2) за формою об’єктивації: терміни закону мають своєрідну форму об’єктивації – вони закріплені в нормах права, а терміни науки спочатку розробляються нею і закріплюються на рівні різного роду наукових робіт і тільки потім частина з них переходить до норм права; 3) за ступенем стабільності: терміни, закріплені в законодавстві, є більш стабільними порівняно з науковими термінами, оскільки вони можуть бути змінені тільки законодавцем; 4) за характером та цілями: терміни науки – результат об’єктивного пізнання правової дійсності, головна їх функція – пізнавальна, а терміни законодавства ‒ результат волевиявлення держави, мають регулятивний характер; 6) за характером дефініцій термінів: дефініції юридичної науки повинні мати більш розгорнутий, всеохоплюючий характер, адже головна функція науки, як вже зазначалось, – пізнавальна.

У підрозділі 2.3. «Напрями впливу вітчизняної науки на якість термінології законодавства» встановлено, що саме юридична наука створює систему термінів для нормативно-правових актів, сприяє уніфікації юридичних термінів. Значним внеском у процес удосконалення національної юридичної термінології є підготовка і видання словників юридичних термінів.

Крім уніфікації самої термінології потрібно провести також уніфікацію правил та вимог, яким мають відповідати законодавчі терміни. Важливо запровадити обов’язкову мовно-термінологічну експертизу нормативно-правових актів в Україні, а також забезпечити введення до навчальних програм юридичних спеціальностей у вищих закладах освіти спеціалізованих мовних дисциплін. Зокрема, у кожному вищому навчальному закладі України, що готує професійних юристів, запропоновано ввести навчальну дисципліну, вивчення якої охоплюватиме проблеми мови права, зокрема, мови нормативних актів, основи нормотворчої техніки, мови правозастосування, особливості мови юридичної науки, питання юридичної термінології тощо.