КОМПЛЕМЕНТАРНО-ЦІЛІСНА КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОРОЗУМІННЯ (АСПЕКТИ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ)

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; вказано на зв’я­зок роботи з науковою тематикою; визначено мету і завдання, об’єкт і пред­мет, методи дослідження; викладено новизну та практичне значення одер­жаних результатів, наведено дані про їхню апробацію, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження праворозу­міння» складається з двох підрозділів, у яких висвітлено питання, пов’язані з аналізом основних теоретико-методологічних засад дослідження праворо­зуміння, схарактеризовано найважливіші наукові здобутки за останні роки в цій сфері знань, а також обґрунтовано методологічні підходи до проведеного теоретико-правового дослідження.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки досліджуваної проблеми у вітчизняній та зарубіжній літературі» на основі аналітичного огляду нау­кового доробку вітчизняних і закордонних правознавців за останнє десяти­річчя висвітлено стан теоретичної розробки досліджуваної проблеми. Вста­новлено, що сучасне право, яке формується й розвивається на парадигмально новітніх засадах, що значною мірою визначаються активізацією світових глобалізаційних процесів, набуває нових, принципово відмінних рис, які відповідають потребам забезпечення цивілізаційного правопорядку.

Зауважено, що винятково важливим у правознавстві є питання право­розуміння, розуміння сутності права як соціально-культурного феномену, формування на цій основі правосвідомості, оскільки на їх вивчення й ос­мислення значний вплив має антропологічний фактор. Феномен сучасного праворозуміння в основному зорієнтований на збереження і зміцнення фун­даментальних юридичних цінностей, на максимальне пристосування й вико­ристання правових традицій, набутих людством у сфері регулювання су­спільних відносин, використання ефективних юридичних засобів і меха­ніз­мів, спрямованих на забезпечення реалізації правових ідеалів, зокрема на га­рантування прав та свобод людини.

Відзначено, що лише нещодавно проблематика динамічного процесу пізнання соціально-культурного явища, яким вважається право, актуалізу­ва­лася і набула належного зацікавлення в юридичних наукових колах України та інших посттоталітарних країн. Однак багатовимірність, складність, різно­аспектність, суспільна важливість права, соціально значущий характер розу­міння його сутності вказують на необхідність комплексного, всебічного до­слідження цього феномену.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» обґрунтовано основні ме­тодологічні підходи до проведеного теоретико-правового дослідження обра­ної правової проблеми. Зауважено, що наявність різних підходів до спри­йняття, трактування й інтерпретації праворозуміння ускладнює комуні­ка­тив­ні можливості взаєморозуміння між прихильниками конкретних підходів, а це позначається на концептуалізації визначальних понять і категорій, тому важко даються консенсусні рішення. Вказано на методологічну кризу, ха­рактерну для сучасного періоду розвитку правової науки: відійшовши від класичної методології дослідження, вітчизняна наука все ще перебуває в пошуку шляхів ефективного переходу до нової парадигми права. Цим по­яс­нено абстрактність критеріїв науковості теорії, виявом якої є ситуація, коли в середовищі учених спостерігається строкатість позицій щодо відповідності обстоюваних ними концепцій наукового знання. Через таку невизначеність і неоднозначність уневиразнюється методологічна складова пізнання сутності права, а отже, з’ясування пріоритетних засад сучасного праворозуміння.

Вихід з такої ситуації вбачається в побудові комплементарно-цілісної концепції пізнання права як одного із перспективних напрямів розвитку віт­чизняної правової думки. У цій концепції раціоналізується методологічна модель високого ступеня узагальнення, побудована на основі комплемен­тар­ності (взаємодоповнюваності) ідей (метафізика), фактів (позитивізм) та оці­нок (аксіологія). Адекватною онтологією комплементарно-цілісного пізнання права є теорія ейдосів. Через феноменолого-ейдичну редукцію, враховуючи новітні висновки антропологічної філософії, у праві виявляється його до­понятійна або донаукова чи доконцептуальна глибина. Вирішальну роль у цій редукції відіграє телеологічний метод, який дозволяє ставити за мету і реалізовувати те, що існує лише мислимо. У телеології мета права випливає із заздалегідь заданого доктринального постулату, яким є справедливість. Тому пізнане право стає передзнанням не лише для фахівця-юриста, а й для кожного суб’єкта суспільних відносин.

Розділ 2 «Наукове розуміння сутності права: теоретичні аспекти» складається з чотирьох підрозділів, у яких теоретично обґрунтовано особли­вості наукового розуміння сутності права через інтерпретаційне осмислення категорії «праворозуміння», типологізацію її різновидів у сучасній теорії права, предметну пізнавальність і методологічну заглибленість у право­піз­навальні процеси.

У підрозділі 2.1 «Праворозуміння в системі юридичного знання» акцен­товано на важливості для модернізації сучасної правової доктрини, зумов­леної зміною суспільно-політичної парадигми, плюралістичного підходу до сприйняття й осмислення різноманіття концепцій праворозуміння. Вважа­ючи праворозуміння однією з найважливіших правових категорій, що відо­бражає одночасно і процес, і результат цілеспрямованого пізнання пра­ва, його сприйняття, оцінку та ставлення до права як до специфічного соці­аль­но-культурного явища, констатовано існування трьох рівнів пізнання права: 1-й рівень – пов’язаний з практичною юриспруденцією, тобто із знанням права в дії та використанням цих знань для вирішення конкретних су­спіль­них питань – захисту, упорядкування і регулювання життєдіяльності спіль­нот, забезпечення не тільки соціальної дисципліни, а й свобод громадян, обстоювання інтересів і держави, і особистості; 2-й рівень – зорієнтований на динамічний поступ права, зокрема в напрямі творення системи правових можливостей (прав і свобод) та правових обмежень (обов’язків і відпові­дальності), що проголошені і діють в державі (об’єктивне право); 3-й рівень – пов’язаний із філософією права, яка поєднує пізнавальні зусилля низки со­ціо­гуманітарних наук у дослідженні сутності правових реалій, осмислює право як соціальний феномен, що є складовою культури в контексті цивіліза­цій­ного розвитку суспільства.

Зауважено, що з урахуванням наведених підходів до розгляду кате­горії праворозуміння в системі юридичного знання створюються оптимальні можливості формування цілісно-комплексного погляду на право як на кон­кретний спосіб соціально-нормативного регулювання й уникнення спрощено-утилітарного тлумачення поняття «право».

У підрозділі 2.2 «Типи праворозуміння в сучасній теорії права» кон­статовано, що тип праворозуміння – це специфічний вид наукової парадигми, що являє собою теоретико-методологічний підхід до формування образу права і до розуміння його сутності. Цей підхід передбачає теоретичне виділення важливих аспектів загальної проблеми в межах тієї чи іншої методології аналізу. Оскільки існує багато наукових концепцій праворозуміння, сфор­мо­ваних у різні часи і різними науковими школами, то важливо враховувати багатоманітність критеріїв типології цього феномену, що покладені в основу класифікації типів праворозуміння. Визначення поняття «тип праворозуміння» як деякого образу, виразу права, що характеризується сукупністю найбільш загальних його сутнісних властивостей (теоретична складова) та ознак цін­нісного ставлення до нього (практична складова), дає підставу сприймати різні типи праворозуміння як теоретико-методологічні інструменти дослі­дження права з різних поглядів, завдяки чому можна якнайповніше представити феномен права.

Відзначено, що в сучасній теорії права розглядається розмаїття типів праворозуміння, сутність яких зводиться до наукового пізнання і пізнання права як своєрідного та відносно самостійного, цілісного системного явища, насамперед духовного життя суспільства. Ці типи праворозуміння укла­да­ються в координати трьох основних напрямів наукового пізнання права: природно-правових (юснатуралістичних), нормативістських (позитивістсько-легістських) та соціологічних (лібертарно-правових) концепцій права. При­чому єдиної загальноприйнятної класифікації типів праворозуміння поки не­має, а вибір тієї чи іншої концепції – це насамперед результат суб’єктивної оцінки науковця.

У підрозділі 2.3 «Розуміння сутності права як пізнавальна діяль­ність» на основі наукової теорії пізнання відзначено важливість осмислення процесів розуміння сутності права в життєдіяльності людини і суспільства. Зауважено, що в узагальненій формі пізнання зводиться до взаємодії суб’єкта й об’єкта. Перший виступає активною стороною цього процесу, спрямо­ву­ючи свої пізнавальні здатності на об’єкт пізнання (право), проводить свою пізнавальну діяльність (осягнення сутності права), що полягає у сприйнятті пізнавального об’єкта таким, яким він є в дійсності, водночас з’ясовуючи, вже на дослідницькому рівні, як виникло право, якою є його структура, як воно виявляється в повсякденному бутті та як можна його використати для захисту своїх інтересів. У такий спосіб формується категорія праворо­зу­міння, охоплюючи у своєму змісті всі наявні уявлення про те, що ж являє собою право, набуваючи дефінітивного статусу форми пізнання сутності та ролі права в регулюванні суспільних відносин.

Засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ, належній пра­вовій культурі, відповідній правосвідомості людей, праворозуміння у грома­дянському суспільстві та у правовій державі зорієнтоване на гуманістичне розуміння права як соціальної цінності й одного з найважливіших надбань цивілізації. Як складному соціальному явищу, праворозумінню, наділеному суб’єктивно-особистісним забарвленням і специфічними значеннєвими акцентами, властиве усвідомлення не тільки фактичної правової дійсності, а й правових моделей майбутнього, що й підтверджує прогностичну спрямо­ва­ність праворозуміння як важливого чинника реформування правової систе­ми. У її структурі воно посідає неоднозначне місце. Адже не тільки станов­лення, а й функціонування і динаміка розвитку правової системи значною мірою визначаються домінантним праворозумінням, яке формується в межах різних культурно-правових традицій.

У підрозділі 2.4 «Методологічний пошук синтезу типів праворозу­мін­ня» актуалізовано важливість такого завдання сучасної загальної теорії пра­ва, як розроблення відповідної сучасним реаліям концепції праворозуміння, що була б адекватною потребам соціально-духовного розвитку суспільства. Виконання цього завдання пов’язане з методологічним пошуком синтезу різ­них типів праворозуміння, що має розгортатися у площині інтегративного праворозуміння, тобто йдеться про інтегральний тип праворозуміння, за яко­го системне пізнання права об’єктивно спрямовує на інтегральний підхід у його пізнанні. До того ж інтегральний підхід застосовують у найширшому розумінні цього терміна: від інтеграції, здатної подолати предметні поляр­ності всередині усіх типів праворозуміння, до інтеграції, скерованої на до­сягнення суголосної сучасним тенденціям і загальнотеоретичним напрацю­ванням методологічної єдності позитивістських (легістських), природно-пра­вових (юснатуралістичних) і соціологічних (лібертарних) пізнавальних моде­лей. Безумовно, не мається на увазі створення єдиної універсальної теорії права, що могло б призвести до повторення помилок минулого, а радше ви­сувається ідея підтримання концептуально новітнього вектора розвитку пра­вової думки. Очевидно, ефективність інтегративного праворозуміння повин­на визначатися чітко окресленими рамками загальнонаукової парадигми, ме­тодологічний потенціал якої, посилений синтезуванням контраверсійних елементів, стає на заваді еклектичному (механістичному) поєднанню різних типів праворозуміння.

Відзначено, що в умовах розмаїття тенденцій розвитку сучасного віт­чизняного праворозуміння важливою для розвитку й поглиблення правової думки в Україні видається орієнтація на новітній вектор праворозуміння, що одержує трактування в комплементарно-цілісній концепції праворозуміння.

Розділ 3 «Формування комплементарно-цілісної концепції право­розуміння у процесі розвитку сучасного українського суспільства» зміс­товно спрямовано на з’ясування передумов комплементарно-цілісного пізнан­ня права як нового напряму розвитку вітчизняної думки, що ґрунтується на комплектуванні ідеї (метафізики), фактів (позитивізм) та оцінки (аксіологія), на глобалізаційних чинниках універсалізації праворозуміння, зокрема на особливостях гетерогенності комплементарності та ієрархії джерел права країн Європейського Союзу, на національній специфіці формування цієї кон­цепції в українській юриспруденції.

У підрозділі 3.1 «Глобалізаційні передумови універсалізації праворо­зу­міння» зауважено, що загальнопланетарні цивілізаційні процеси як визна­чальна ознака соціально-економічного, суспільно-політичного і культурного поступу людства на зламі ХХ і ХХІ ст. зазнають значного впливу гло­ба­лі­за­ції, яку вчені розглядають як «макромасштабний, багатоплановий і внут­рішньосуперечливий процес збільшення спільного у світових системах», зокрема у правовій сфері. Посилення взаємозалежності держав, інтеграційна взаємодія між ними, створення й функціонування міждержавної інтеграції ідей, принципів, зв’язків та відносин, безумовно, істотно позначаються на трансформації і модернізації державно-правових інститутів, норм і відносин на всесвітньому, макрорегіональному і внутрішньонаціональному рівнях, пришвидшують оновлення поглядів на зобов’язувальну силу чинного права, на пошук ефективних критеріїв його дієвості, адекватної оцінки ролі джерел права, пришвидшують його інтернаціоналізацію, що виступає як його рецеп­ція, гармонізація та уніфікація.

З огляду на це поширюється тенденція еволюції сприйняття і розу­мін­ня сутності феномену права, що пов’язано з основними напрямами його роз­витку в умовах поглиблення і розширення глобалізаційних процесів. Серед таких тенденцій виділено дедалі більше прагнення до універсалізації права, що, звісно, адекватно позначається на праворозумінні. Універсалізація пра­ворозуміння виявляється у прагненні виробити загальний, всеохопний підхід до права. У цьому контексті мається на увазі значний вплив глобалізації на «зовнішній вираз» права і на характер відносин, що існують і між різними правовими системами, і між правовими сім’ями. Змінюється сутність права як регулятора суспільних відносин не тільки на національному, а й на над­державному, глобальному рівні, зокрема відносин транснаціональних корпо­рацій, міжнародних банків, міждержавних об’єднань, різноманітних неуря­дових організацій тощо. А це відображається в розумінні сутності права, що дедалі більше набуває стандартизованих форм осмислення й усвідомлення, тобто універсалізується.

У підрозділі 3.2 «Залежність комплементарності праворозуміння від гетерогенності джерел права» на основі аналізу джерел права європейських країн з високою правовою культурою наголошено на іманентній єдності в розмаїтті сприйняття й розуміння сутності права. Зауважено, що узагаль­нен­ня такого суспільно-правового досвіду для вітчизняного правознавства акту­альне насамперед з огляду на задекларовані євроінтеграційні прагнення України і надто повільні темпи просування її на цьому шляху. Загальновизна­но, що успішна реалізація стратегії ЄС, фактично нової форми політичного устрою, складовими якого є національні держави зі своїми правовими сис­темами, значною мірою залежить від ефективного використання принципів і норм європейського права. Наголошено, що якість імплементації права ЄС у систему національного конституційного права, його застосування в державній практиці прямо залежать від розуміння сутності права, його різноджерельної основи і ставлення до цієї сфери громадян кожної держави-члена ЄС. Їхні владні очільники повинні не лише узгоджувати тексти своїх нормативних ак­тів з правовими нормами ЄС, а й розробляти їх на основі теорії європей­сь­кого права, намагатися досягти відповідного рівня європейського правового мислення з його багатовіковими напрацюваннями і здобутками. Тільки в такий спосіб узгоджені, текстуально урівноважені законодавчі акти стають «нормативними фактами», у яких втілені ідеї-дії, креативні цінності моралі та справедливості, почерпнуті з таких джерел права, як звичай, договір, за­ко­нодавство, правова доктрина, судова практика (прецедент) тощо. Усе це, без­перечно, вплинуло на формування комплементарності праворозуміння в дусі європейської правової культури, що зорієнтована на феноменальну даність, яку в літературі названо «правом цивілізованих народів».

У підрозділі 3.3 «Національні передумови формування комплемен­тар­но-цілісної концепції праворозуміння в сучасній Україні» відзначено, що сучас­не вітчизняне праворозуміння намагається подолати межі окремих класич­них типів праворозуміння і сформувати цілісну правову концепцію, на ос­нові якої можна обґрунтувати більш змістовно наповнене визначення права як соціально-культурного феномену, а також чітко охарактеризувати правові явища. Для цього важливо встановити історичні джерела загроз життю і роз­витку права, з’ясувати взаємодію права з іншими соціальними регуляторами, знайти відповіді на питання, які функції виконує право в суспільстві, як воно впливає на політику, економіку, культуру тощо.

Нині представники юриспруденції дедалі частіше наполягають на ідеї універсального підходу до праворозуміння, що враховував би основні на­прями інтерпретації сутності права. Така концепція має не лише інтегрувати окремі аспекти буття права, а й ґрунтуватися на трактуванні права як ба­га­тоскладової структури, забезпечити синтез тих складників, які позначаються різними конкурентними науковими теоріями. При цьому відзначено, що сучасний розвиток праворозуміння відбувається не сам собою, а залежно від конкретних історичних умов.

Наголошено, що сучасна вітчизняна правова думка еволюціонує в на­прямі вироблення комплементарно-цілісної концепції праворозуміння, що є закономірним процесом відповіді на всесвітній процес глобалізації і транс­формації правових систем. Причому ця концепція не виникає з нічого, а ґрунтується на основних класичних «живих» перевірених концепціях розу­міння права і правової дійсності. Вона формується на основі діалогу з різ­ни­ми школами правового знання і має на меті утворити цілісну концепцію права, звільнену від багатьох стереотипів догматизованого мислення епохи так званого «радянського модерну» та «перехідного періоду», коли тодішні концепції були нав’язані владою, пристосовувалися до політичної кон’юнк­тури. Усе це дає підстави вважати обґрунтовану комплементарно-цілісну концепцію праворозуміння цілісним способом наукового розуміння права і системного, і соціально-культурного явища, що виникає у формі безпе­рерв­ної правової комунікації, має семіотичну, аксіологічну, феноменологічну, функціональну та діяльнісну складові.