СТАБІЛЬНІСТЬ І ДИНАМІЗМ ЗАКОНОДАВСТВА: ПОНЯТТЯ, СПІВВІДНОШЕННЯ ТА ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукового розроблення і зв’язок з науковими планами і програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслюється його методологічне й теоретичне підґрунтя, формулюється наукова новизна роботи, розкривається теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію основних положень дисертації, її структуру й обсяг.

Розділ 1 «Загальна характеристика стабільності і динамізму законодавства» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Системні властивості законодавства» обґрунтовується вживання терміну «законодавство» у широкому значенні як системи чинних законів і підзаконних нормативно-правових актів. Робиться висновок, що законодавство, як система, характеризується такими основними ознаками: а) первинним елементом системи законодавства в його горизонтальній структурі є нормативно-правовий припис, а у вертикальній – нормативно-правовий акт; б) елементами вертикальної структури виступають закони і підзаконні нормативно-правові акти, а горизонтальної – нормативно-правові приписи, інститути, галузі законодавства, які доповнюють основну (галузеву) структуру законодавства; в) система законодавства є цілісною, характеризується новими інтегративними якостями, що виникають при взаємодії і взаємозв’язку її складових елементів.

Отже законодавство в цілому є основним юридичним джерелом і формою вираження права даного суспільства; здатне зберігати свої якості, підтримувати свої окремі елементи відповідно до умов суспільного розвитку; характеризується несуперечливістю та погодженістю його структурних елементів. Звідси робиться висновок, що стабільність і динамізм законодавства є його ознаками як цілісної системи. Для їх забезпечення важливу роль відіграє суб’єктивний фактор, передусім цілеспрямована нормотворча діяльність відповідних суб’єктів; норми права формулюються таким чином, що вони можуть застосовуватися протягом певного часу у різних соціальних умовах.

Законодавство сполучає ознаки як органічної, так і неорганічної системи. Воно є відкритою системою, що орієнтує законодавця на своєчасне приведення приписів у відповідність з потребами суспільної практики, виявлення і врахування нових тенденцій в різних сферах суспільного життя. Законодавство є функціональною системою, нормативні приписи якої, виконуючи певні функції в правовому регулюванні, тісно взаємодіють один з іншим для досягнення кінцевих цілей такого регулювання.

У підрозділі виділяються і характеризуються найбільш важливі види зв’язків нормативно-правових приписів (ієрархічні, горизонтальні, функціональні), приділяється увага історичному аспекту виникнення і розвитку законодавства як джерела права.

У підрозділі 1.2. «Стабільність і динамізм законодавства як ознаки системи законодавства: поняття, сутність взаємозв’язку» аналізується стабільність і динамізм законодавства як ознаки, що притаманні йому як джерелу права, сформульовано відмінність стабільності і динамізму законодавства від суміжних явищ.

Визначені основні напрямки дослідження стабільності і динамізму у правовій сфері: у контексті загальних принципів права, властивостей системи права і системи законодавства, забезпечення стабільності та динамізму юридичної, зокрема судової практики, правового регулювання в цілому. Критично проаналізовано окремі моделі стабільності закону та (або) законодавства, запропоновані у відповідних наукових доробках. Обґрунтовується доцільність досліджування стабільності і динамізму законодавства як відносно самостійних явищ, оскільки включення динамізму до обсягу поняття стабільності призводить до неповноти вивчення власної специфіки кожного з цих явищ, неможливості їх більш глибокого аналізу.

Робиться висновок, що стабільність і динамізм законодавства походять від відповідних невід’ємних властивостей права. Головним призначенням законодавства є належна об’єктивація права і забезпечення його регулятивного впливу на суспільні відносини, що можливе, зокрема, лише за умови поєднання стабільності і динамізму законодавства. Водночас, у силу змішаної об’єктивно-суб’єктивної природи законодавства, його стабільність і динамізм залежить від правової культури як суб’єктів нормотворчості, так й нормотворчої діяльності в цілому.

Обґрунтовується, що стабільність законодавства є його здатністю зберігати стійкість і рівновагу. Стійкість законодавства означає, що воно під тиском «стихії» численних суспільних відносин не втрачає своїх системних властивостей як джерела права і може ефективно забезпечувати здійснення його регулятивної функції. У більш звуженому значенні стійкість нарівні зі сталістю, усталеністю, незмінністю характеризує стабільність законодавства як його здатність протягом тривалого часу забезпечувати адекватне, послідовне, стале правове регулювання суспільних відносин у різних сферах за умови незмінності його змісту. Рівновага як елемент стабільності законодавства характеризується його структурною збалансованістю і відповідністю системи законодавства і системи суспільних відносин, які воно регулює. Динамізм законодавства – це його здатність змінюватися в силу змін тих суспільних відносинах, які воно регулює, або за необхідності удосконалення законодавства. При цьому динамізм законодавства має два основні прояви: внесення змістовних змін до законодавства; зміна змісту законодавства без внесення відповідних змін до нього, що забезпечується його динамічним тлумаченням.

Доводиться, що динамізм законодавства слід відрізняти від його нестабільності. Перший пов’язаний з пристосуванням законодавства до змінюваної соціальної практики, призводить до удосконалення законодавства, є ознакою високої правової культури, а друга, навпаки, не поліпшує формальних і змістовних якостей законодавства, свідчить про брак правової культури. Стабільність законодавства є передумовою його динамізму, адже сприяє пізнанню права, яке в ньому виражене, дозволяє краще виявити його недоліки, недосконалості, що слугує точкою відліку для нових реформ. Водночас законодавство, яке не є динамічним, набуває якості не стабільного, а застарілого. Підкреслюється, що законодавство не може бути абсолютно стабільним, йдеться про стабільність, яка припускає певну допустиму, прийнятну міру нестабільності. Обґрунтовується, що безпосереднім формальним показником стабільності і динамізму законодавства є індекс змін, доповнень і новел у його системі, а змістовним – аналіз причин такого індексу, тобто умов, які викликали до життя таке співвідношення, а також якість і системність змін до законодавства.

Аргументується, що співвідношення стабільності/нестабільності і динамізму законодавства визначається, зокрема, наступними чинниками: а) особливостями відповідного етапу розвитку суспільних відносин та суспільства в цілому; б) особливостями сфери правового регулювання; в) рівнем ієрархічної структури законодавства. Акцентується, що нестабільність законодавства у посттоталітарних країнах зумовлена тим, що правові реформи відбуваються на тлі фактичної нерозвиненості основних інститутів громадянського суспільства, відсутності належних механізмів узгодження системи нормативно-правових актів.

Робиться висновок, що стабільність та динамізм законодавства є складовими його якості, а також однією з передумов його ефективності. Звертається увага на необхідність розмежування таких понять, як стабільність: законодавства, юридичної, зокрема судової практики, правового регулювання. Стабільність законодавства є лише однією з передумов стабільності юридичної практики. В свою чергу стабільність правового регулювання є узагальнюючим поняттям стосовно стабільності законодавства і юридичної практики

У підрозділі 1.3. «Чинники стабільності і динамізму законодавства» розглянуто існуючі в науці підходи до класифікації чинників стабільності та динамізму законодавства, проаналізовано основні неюридичні та юридичні чинники стабільності та динамізму законодавства.

Чинники стабільності і динамізму законодавства поділяються на: 1) юридичні і неюридичні (загальносоціальні); 2) об’єктивні, які не пов’язані з певними якостями відповідних суб’єктів нормотворчості, і суб’єктивні; 3) внутрішні, які випливають з самої системи законодавства, і зовнішні, які випливають з суспільних відносин, регламентованих законодавством; 4) матеріальні (економічні) і духовні (правові, моральні, культурні, релігійні), 5) національні, які існують на рівні окремого суспільства, наднаціональні або міжнародні, які існують на рівні окремих регіонів або світової спільноти.

Обґрунтовується, що стабільність і динамізм законодавства значною мірою зумовлені тим соціальним середовищем, в якому законодавство формується, розвивається і реалізується. Динамізм законодавства обумовлюється розвитком суспільних відносин, їх впливом на систему права. Таким чином, право і законодавство мають «постійне джерело» динамізму, що зумовлює його відставання від суспільної практики.

Окрема увага приділена аналізу соціальних явищ і процесів, які впливають на стабільність і динамізм законодавства. Аргументується, що основними неюридичними чинниками, що впливають на його стабільність і динамізм є: соціальні (зміна меж соціальної свободи людини, її потреби і інтереси, інтереси окремих соціальних груп та суспільства в цілому); політичні (особливості політичної системи, рівень політичної культури, система політичних інтересів тощо); економічні (тип економіки, інновації і трансформації економічних інститутів, ресурсозабезпеченість, особливості розвитку ринкових відносин, структуризації економічних інтересів тощо); духовні (ментальність, традиції, релігія, мораль тощо). Основними юридичними чинниками стабільності і динамізму законодавства є якість законодавства, нормотворчий процес, юридична практика, рівень розвитку правової науки, освіти і правової культури.

Розділ 2 «Юридичний механізм забезпечення стабільності і динамізму законодавства» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Внутрішньосистемний механізм законодавства, який забезпечує стабільність і динамізм законодавства, засоби його конструювання та удосконалення» досліджується «власний» механізм законодавства, який забезпечує його стабільність і динамізм. Змістовно характеризуються основні елементи такого механізму, а саме: 1) вертикальна (ієрархічна) структура законодавства, за якої закони (конституційні, кодифіковані, звичайні) є основою стабільності законодавства, а підзаконні нормативно-правові акти забезпечують його належний динамізм; 2) наявність системоутворюючих (приписи, що закріплюють принципи права, дефініції правових понять, загальні заборони і дозволи тощо), системозберігаючих і системопозначаючих (приписи, що закріплюють колізійні норми, оперативні норми, відсильні та бланкетні норми, доручення конкретному органу) нормативно-правових приписів; 3) сполучення ступеня узагальнення, тобто правової абстракції, з належною визначеністю змісту законодавства. Зазначається, що абстрактність права як форми, що опосередковує суспільні відносини, з одного боку, забезпечує стабільність законодавства, оскільки у такий спосіб воно «відволікається» від одиничного, несуттєвого, мінливого, а з іншого – динамізм законодавства, оскільки через динамічне тлумачення абстрактна форма здатна наповнюватися новим змістом. Водночас зазначається, що правове регулювання можливе лише за умови поєднання абстрактності і визначеності змісту законодавства.

Обґрунтовується, що головними інструментами конструювання і удосконалення внутрішньосистемного механізму законодавства щодо забезпечення його стабільності і динамізму є нормотворча техніка, методи уніфікації і диференціації в нормотворчій діяльності, систематизація законодавства, офіційне тлумачення законодавства, судова практика.

У підрозділі 2.2. «Нормотворча діяльність як засіб забезпечення стабільності і динамізму законодавства та основні напрямки її удосконалення» нормотворча діяльність розглядається як інструмент забезпечення стабільності і динамізму законодавства та виокремлюються основні напрямки її удосконалення, а саме: а) забезпечення найбільш повної реалізації принципів нормотворчої діяльності (верховенство права, демократизм, законність, професійність, науковість, забезпечення формальної (технічної) якості нормативно-правових актів, системність, оперативність (своєчасність), планування, економія закону, обґрунтованість нормотворчих рішень); б) формування і підтримання високого рівня правової культури нормотворчої діяльності, в тому числі законотворчого процесу; в) посилення стратегічних і концептуальних засад нормотворчої діяльності. У цьому сенсі основу правової політики становлять такі компоненти, як стратегія законодавства, принципи правового регулювання, конституційне будівництво, судово-правова реформа, захист прав людини і громадянина, посилення режиму законності, зміцнення правопорядку, вдосконалення виборчого права тощо. Серед усіх складових елементів правової політики першочергового значення набуває законодавча політика планування законотворчих дій, розробка й прийняття законів; г) активне використання досягнень у сфері розвитку інформаційного забезпечення (створення експертних та консультаційних систем з законотворчості, що включатимуть такі структурні елементи, як фактичні дані, дані про типову структуру законодавчих актів, систематизовані переліки законодавчих помилок); д) належне нормативно-правове регулювання (нормативне закріплення правил і процедур підготовки нормативно-правових актів суб’єктами нормотворчості).

Визначаються такі ключові шляхи реалізації цього напрямку: 1) систематизація і удосконалення нормативно-правового регулювання нормотворчої діяльності шляхом прийняття Законів України «Про нормативно-правові акти» та «Про основи підзаконної нормотворчості органів державної влади і місцевого самоврядування», в яких би містилася уніфікована процедура прийняття підзаконних нормативно-правових актів; 2) прийняття Закону України «Про лобіювання», оскільки лобізм може здійснювати належний вплив лише за умови правового регулювання лобістської діяльності; 3) внесення змін і доповнень в законодавство про нормотворчу діяльність з метою збалансування нормотворчої компетенції різних суб’єктів, які реалізують завдання та функції держави в різних сферах суспільства.

У підрозділі 2.3. «Окремі елементи правової системи як засоби забезпечення стабільності і динамізму законодавства» зазначається, що законодавство як система є елементом системи більш високого рівня – правової системи, тому стабільність і динамізм законодавства залежать від інших елементів останньої.

Наводяться аргументи на користь того, що найбільш важливими елементами цієї системи є: а) принципи права, які, з одного боку, є інструментом подолання прогалин у законодавстві, а з іншого – виступають засобом динамічного тлумачення, яке дозволяє пристосувати зміст законодавства до життєвих обставин, що змінилися; б) судова практика, невід’ємною частиною якої є судовий прецедент; в) правова культура, без належного рівня якої не може бути створене якісне законодавство. З’ясовується роль в забезпеченні стабільності і динамізму законодавства його тлумачення, яке теж повинно відповідати ознакам динамічності. Сутність останнього полягає в тому, що суб’єкт інтерпретаційної діяльності адаптує правовий акт до тих змін, які відбуваються в суспільних відносинах, адже тлумачення норми права не може постійно і назавжди зберігати лише той зміст, який був їй наданий у момент її прийняття.