ЗАКОН ТА ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, з'ясовано мету і за­вдання, об’єкт і предмет дослідження, методи дослідження, наукову новизну та прак­тич­не значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію резуль­татів дослідження та їх публікації, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1 «Науково-теоретичні основи дослідження закону та про­цесу його реалізації», який складається з двох підрозділів, присвячено система­тиза­ції основних етапів зародження та розвитку наукових підходів до формування теорії закону, до визначення поняття «закон» у вітчизняній правовій науці, об­ґрунтовано необхідність прийняття Закону України «Про закони і законодавчу діяльність», представлено методологію, методику та методи дисертаційного дослідження, бо саме вони становлять фундамент науково-пізнавального про­цесу, забезпечують єдність та цілеспрямованість дослідницької діяльності.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки досліджуваної проблеми» охарактеризовано розуміння закону як одного з основних джерел права в найдавніших країнах (Афіни VI ст. до н. е., Рим V–II ст. до н. е.).

Аналіз наукової літератури дозволив виявити вплив на формування теорії за­кону в ХVII–ХVIII ст. двох класичних теорій: теорії поділу влади та теорії на­род­ного суверенітету. Відзначено вагому роль у розвитку вітчиз­ня­ної теорії за­ко­ну ухвалення такого прогресивного акта, як Пакти й консти­ту­ції законів та віль­нос­тей Війська Запорозького, який у вітчизняній спеці­аль­ній літературі одержав наз­ву «Конституція Пилипа Орлика». Констатовано, що в Україні, сучасна те­ри­то­рія якої входила до складу двох імперій, від по­чатку ХІХ ст. аж до початку ХХ ст. закон як особлива форма юридичного акта законодавчого органу держав­ної влади не дуже був розвиненим, адже повноцінного законодавчого органу не існувало.

Акцентовано увагу на дуалістичному трактуванні закону, яке зводилося до того, що закон розглядали не як акт законодавчого органу держави, а як акт державної влади взагалі, що містить норми загального характеру. Виокремлено характерні особливості специфічного розуміння категорії закону в радянську добу та на сучасному етапі побудови нашої держави. Теоретично обґрунтовано еволюційне зростання зацікавлення науковців процесами пізнання сутності закону як юридичного явища, відтак на формування на основі таких знань теорії закону, що, безумовно, відображалося в законодавчій практиці.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження» висвітлено сукупність ме­то­дів і прийомів наукового пізнання предмета дослідження, зокрема філософсько-сві­тоглядних, загальнонаукових та спеціально-юридичних.

До прикладу, у процесі роботи використано діалектичний метод, який сприяв пізнанню реальної дійсності, розгляду в розвитку та взаємозв’язку дер­жавно-правових процесів і явищ, насамперед законотворчої діяльності, реа­лізації норм права, встановленню їхнього ціннісного значення для суспільства.

Використано системний метод для системного аналізу певних понять, сфор­мовано важливу наукову проблему, залучено категоріальний апарат, окрес­лено цілі дослідження. За допомогою системного синтезу охарак­теризовано правотворчість в Україні як складну, офіційну, організаційно оформлену ді­яльність органів держави, скеровану на створення правових норм.

За допомогою функціонального методу досліджено реальну діяльність державних органів або окремих осіб у процесі втілення в життя законів.

Використання функціонально-правового методу створило сприятливі умови для розробки науково обґрунтованих рекомендацій щодо вдоскона­лення законодавства і механізму його реалізації.

Надаючи прикладного значення логічним методам (індукції, дедукції, моделюванню) виокремлено з широкого поняття «ефективність закону» такі передумови досягнення її, як соціальна цінність закону, ефективність нор­мативно-правового регулювання загалом, належний рівень реалізації закону, ступінь інформованості суб’єктів про його зміст, що позначається на їх пра­восвідомості і правовій культурі.

Психологічний та соціально-психологічний методи використано при дослідженні соціальної природи закону. Ці методи дозволили виокремити вплив на законотворчу діяльність особистісних процесів і явищ суб’єктів законотворчої діяльності.

Із спеціально-юридичних методів застосовано історико-правовий, фор­мально-юридичний, метод порівняльно-правового аналізу, що дозволило про­стежити зміни в теперішніх умовах соціально-політичних факторів впливу на закон, виявити зовнішні ознаки закону, проаналізувати зміст чинного законодавства і практику застосування правових норм.

Розділ 2 «Соціально-юридична природа закону» присвячено дослі­дженню соціальної та юридичної природи закону, станові законотворчості в Україні, перш за все, шляхом аналізу проблем загального характеру, які по­в’я­зані з необхідністю цілеспрямованого системного впорядкування суспіль­ного розвитку, з налагодженням ефективного соціального управління, зроб­лено певний екскурс в історію розвитку політико-правової думки та роз­глянуто сучасний стан наукових поглядів із цих питань.

У підрозділі 2.1 «Соціальна природа закону» осмислено проблеми за­ко­ну як нормативно-правового акту найвищої юридичної сили, який є од­ним з ос­нов­них ефективних регуляторів життєдіяльності суспільства, що на­роджується в про­цесі творчої, законодавчої діяльності вищого представ­ницького органу дер­жа­ви, яка тісно пов’язана з різноманітними соціальними процесами, котрі постійно від­буваються в суспільному житті. Наголошено, що для розуміння справжньої ро­лі і місця закону в регулюванні суспільних від­носин потрібно враховувати різ­ні пе­редумови формування закону (еконо­міч­ні, філософські, політичні тощо), які відо­бражаються в законі, але не прямо, а опосередковано, через діяльність держави.

Констатовано, що закон як нормативно-правовий акт є важливою і цінною соціальною категорією, яка обов’язково наявна в цивілізованому су­спільстві та існує для нього. Закон виступає ефективним регулятором відно­син між людьми, слугує мірилом необхідного або можливого, забезпечується державою і вважається нині, зазвичай, у розвинених, демократичних країнах узгодженим волевиявленням різних верств населення.

У підрозділі 2.2 «Юридична природа закону» обґрунтовано тезу, за якою до особливостей закону зараховують його первинність, вищу юри­дичну силу та особливий порядок прийняття, то, відповідно, серед вимог до законів мають бути такі: вони повинні регулювати головні питання, бути досконалими за формою та змістом, їх дотримання має бути беззаперечним. Відзначено, що реалізація принципів правового і демократичного суспільства зумовлює потребу в науковій концепції джерел права. Попри наявність деяких наукових розробок цієї проблеми, досі актуальними є дослідження у цій сфері. Юридичне джерело права – це форма вираження правила, яке однозначно вказує на якість правової норми, це форма встановлення і вираження правових норм. У правовій системі України основним джерелом права, без сумніву, є нормативно-правові акти.

Констатовано, що одним із пріоритетних джерел права є закон, який має свої сутнісні ознаки. А для забезпечення втілення принципу верховен­ства закону в життя, його винятковості та його ефективної дії потрібен ви­сокий рівень юридичної техніки, чіткість і якість мови законодавчих актів, що унеможливлюють будь-які суперечності, неоднозначності тощо.

У підрозділі 2.3 «Законотворчість в Україні» проаналізовано положення про те, що законотворчий процес як частина правотворчого процесу є видом організаційної діяльності держави і, відповідно, здійснюється в деяких проце­суальних межах, має чітко визначені етапи проходження. Від досконалості цієї процедури залежить ефективність дії закону як кінцевого результату, а це, своєю чергою, засвідчує рівень і якість впливу держави на життєдіяльність суспіль­ства. Зіставлено поняття законотворчого процесу із законодавчим, докладно проаналізовано чинники, що впливають на законотворчість; серед них є об’єк­тивні (економічні відносини, вимоги економічного розвитку тощо), а також політичні (громадська думка, процеси лобіювання, міжнародні зобов’язання, реалізація стратегічного курсу на інтеграцію). Виділено кілька тлумачень понят­тя «законодавство». Оскільки визначення цього поняття надто складне в теоре­тич­ному і практичному сенсі, то на основі аналізу наявних теоретичних під­ходів, а також відповідних конституційних положень для сучасної теорії права можна вважати прийнятним таке поняття законодавства, що охоплює тільки сукупність законів держави. Таке розуміння цієї правової категорії сприятиме підвищенню їх значення у правовому регулюванні.

Охарактеризовано також правові основи законотворчого процесу в Ук­раїні. Виокремлено із широкого поняття «правотворчість» вужче поняття «за­конотворчість» як частину загальної категорії. Констатовано наявність знач­ної нормативно-правової бази щодо врегулювання законотворчого процесу, яка складається зі значного за обсягом розгалуженого масиву нормативно-пра­во­вих актів різної юридичної сили. Однак відокремлені один від одного, різно­планові правові акти, звісно, не здатні відігравати вагому роль у цілісному правовому впливі на законотворчий процес, на досягнення його ефек­тивності. Обґрунтовано, що сьогодні в Україні для повноцінного нормативно-правового регулювання законодавчої діяльності нагальною є потреба прийняття норма­тивного акта вищої юридичної сили під назвою «Про закони і законодавчу діяльність». Адже законодавчого визначення потребують загальні фундамен­тальні характеристики самого закону, як особливого виду правових актів, а також юридичні вимоги до закону та до законодавчої діяльності.

Розділ 3 «Особливості реалізації закону та його ефективність в Ук­раїні», що складається з двох підрозділів, присвячено дослідженню особли­вос­тей реалізації закону та його ефективності в Україні. Зазначено, що дієвість законодавчих та інших нормативно-правових актів не можна уявити без послі­дов­ного, неухильного здійснення правових норм, констатовано, що закон по­винен не тільки обумовлюватися об’єктивними закономірностями й актуальними соціальними потребами, але і відповідати тому рівню правосвідомості, правової культури і правової реалізації, який реально існує в період його функціонування.

У підрозділі 3.1 «Механізм реалізації закону в Україні» розкрито за­гальні поняття реалізації норм права, оскільки закон є основним джерелом цих норм. Зазначено, що в юридичній літературі проблемам реалізації права приділено досить уваги, але однозначного, загальновизнаного підходу до розгляду цього питання нема.

Відзначено, що оскільки право – складний соціальний феномен, який скла­дається з різних елементів, провідним серед яких закон, то загальні закономір­ності реалізації права поширюються на всі елементи права. Утім, простежується й відособленість елементів права, що й зумовлює природну специфіку їх реалі­зації. Це пояснюється різними завданнями, що стоять перед ними, ступенем забезпеченості, масштабами регульованих суспільних відносин і багатьма ін­ши­ми чинниками. Відповідно, свою специфіку має і реалізація закону. Реалізацію права та реалізацію закону можна розглядати як співвідношення двох систем, одна з яких (перша) містить іншу як свій елемент. Тому загальні ознаки і влас­тивості системи реалізації права поширюються й на систему реалізації закону. Доведено, що реалізація закону здійснюється чітко визначеним механізмом, який має специфічні ознаки. Метою цього механізму є безпроблемне перетво­рення державно-владних велінь закону на реальні суспільні відносини.

Охарактеризовано низку заходів щодо забезпечення реалізації законів, серед них – заходи неправового характеру, пов’язані з матеріально-техніч­ним, організаційним та ідеологічним забезпеченням. Серед юридичного інстру­ментарію особливо наголошено на важливості підзаконної нормотворчої ді­яль­ності. Обґрунтовано визначення поняття «механізм реалізації закону» як ор­гані­зо­ваної сукупності специфічних юридичних засобів, за допомогою яких держав­но-владні веління закону втілюються в реальні суспільні відносини.

У цьому ж контексті розглянуто деякі особливості процесу імплемен­тації міжнародно-правових норм у чинне національне законодавство. Оскіль­ки воно не містить положень, які регулювали б питання співвідношення між українським правом та іншими джерелами міжнародного права, то вітчизняне законодавство, насамперед Конституція України, потребують істотного вдос­коналення в частині якомога повнішої відповідності їх добровільно узятим на себе нашою державою міжнародно-правовим зобов’язанням.

У підрозділі 3.2 «Ефективність закону та критерії її оцінки» дослі­дже­но відмінності оцінних понять «стабільність» та «ефективність» щодо зако­ну. Зазначено, що обсяги понять «якість закону» й «ефективність закону» част­ково збігаються з обсягом поняття «стабільність закону», але не тотожні йому. Систематизовано умови ефективності закону. Такими умовами є ті обставини (чинники), від яких залежить реалізація здатності нормативного акта вищої юридичної сили діяти на суспільні відносини в заданому напрямі. Умовами ефективності закону визнано його соціальну цінність, ефективність нормативно-правового регулювання загалом, юридично-технічну досконалість законо­дав­ства, належний рівень реалізації закону, ступінь інформованості суб’єктів про зміст ухваленого акта, а також рівень правосвідомості і правової культури в суспільстві. Встановлено, що під час дослідження проблеми ефективності зако­ну принципове значення мають і ті критерії, за якими може і повинна визна­ча­тися така ефективність. Їх треба вивчати окремо, спеціально, ніяк не пов’язуючи з умовами ефективності закону. Під критеріями (показниками) ефективності закону треба розуміти ті об’єктивні фактичні дані та їх співвідношення, які характеризують реальні зміни, що мали місце в об’єкті дії цього закону, а також пов’язані з їх дією витрати. Отже, ефективність закону треба трактувати як його здатність із якнайменшими витратами впливати позитивно на суспільні відно­сини і на установки їх учасників у заданому напрямі за тих соціальних умов, які реально існують в період їх чинності. Оцінка ефективності дії закону дає змогу достовірно висновувати про реальний його вплив на економічний і соціальний розвиток, сприяє напрацюванню заходів із вдосконалення практики реалізації закону і, можливо, його окремих положень. Тож, закон як нормативний акт вищої юридичної сили, враховуючи викладені пропозиції, ставатиме більш діє­вим і досконалим соціальним регулятором життєдіяльності суспільства.