Гузела М.В. Відшкодування заподіяної злочином шкоди за ініціативою суду в кримінальному судочинстві України

summary

ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається предмет та об'єкт, мета і завдання дослідження, характеризується його методологія, теоретична база, науково-практичне значення, структура, а також формулюються основні положення, які виносяться на захист.

Розділ І "Захист порушених злочином майнових прав та законних інтересів потерпілих як кримінально-процесуальна функція" складається з трьох підрозділів. У цьому розділі дисертації проводиться дослідження кримінально-процесуальних функцій, а саме: автор аналізує різноманітні підходи щодо визначення поняття кримінально-процесуальної функції, обгрунтовує існування в кримінальному процесі певних видів кримінально-процесуальних функцій, проводить дослідження  суспільно-небезпечних наслідків злочину, зокрема, заподіяної злочином майнової та іншої шкоди, та кримінально-процесуальних засобів усунення цих наслідків, проводить детальне дослідження захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб як виду кримінально-процесуальної функції.

 Питання кримінально-процесуальних функцій є досить складною і дискусійною проблемою кримінально-процесуального права. Аналіз фахової літератури як радянського, так і пострадянського періоду, наукових праць українських вчених-процесуалістів дозволив виділити основні наукові позиції з цього питання, а саме: визначення кримінально-процесуальної функції як "окремої частини кримінально-процесуальної діяльності" (Р.Д.Рахунов); як "виражених в певних напрямках кримінально-процесуальної діяльності ролі та призначення суб'єктів процесу" (П.С.Елькінд); як "суспільного призначення і ролі учасників процесу, які визначаються нормами права..." (В.Г.Даєв); як окремого, регламентованого законом, напрямку кримінально-процесуальної діяльності суб'єктів кримінального судочинства (Ю.М.Грошевой, В.М.Савицький, Л.Д.Кокорев, В.Т.Нор).

В результаті аналізу перелічених позицій і додаткової аргументації автор дійшов висновку, що кримінально-процесуальна функція  становить собою регламентований кримінально-процесуальним законом певний напрямок діяльності суб’єктів кримінального процесу. Власне, такий підхід до визначення поняття кримінально-процесуальної функції повністю відповідає змісту ст.2 КПК України, яка,  формулюючи основні завдання кримінального судочинства України, визначає призначення і характер окремих напрямів діяльності суб'єктів кримінального процесу.

Автор доводить, що розуміння кримінально-процесуальної функції є неможливим без дослідження її змісту в аспекті вирішення основних завдань кримінального судочинства, і робить висновок про те, що поряд з основними функціями кримінального процесу (обвинувачення, захист, вирішення справи) на всіх стадіях реалізується функція захисту порушених злочином майнових (та інших) прав потерпілих, основним завданням якої є відшкодування (усунення) заподіяної злочином шкоди, як одного з негативних наслідків суспільно-небезпечного діяння.

В ході проведеного аналізу шкоди як одного з негативних наслідків злочину автор дійшов висновку про поділ таких наслідків на матеріальні і нематеріальні, вибравши в якості класифікаційної ознаки відповідно наявність чи відсутність внаслідок вчинення суспільно-небезпечного діяння матеріальних збитків.

Матеріальні наслідки вчиненого злочину виражаються, передусім, в завданій цим злочином шкоді об'єктам злочинного посягання (суспільним відносинам з приводу забезпечення права власності на державне, колективне чи особисте громадян майно). Тобто, державне, колективне чи особисте громадян майно внаслідок вчинення суспільно-небезпечного діяння знищується, пошкоджується, викрадається, а власникам (законним володільцям) цього майна завдається матеріальних збитків, які чітко наділені кількісними ознаками (характеристиками). Отже, матеріальний наслідок злочину можна чітко виразити в грошовому еквіваленті, що,  своєю чергою, надає можливість суду прийняти рішення про його усунення шляхом відшкодування заподіяних цим злочином матеріальних збитків.

Стосовно ж нематеріальних наслідків суспільно-небезпечного діяння (моральна шкода, фізичні страждання і т.д.), то кількісне їх визначення може бути виключно відносним. Тобто, потерпіла від злочину особа на власний розсуд встановлює кількісну ознаку (грошовий еквівалент) заподіяної їй шкоди, а суд в процесі розгляду кримінальної справи та дослідження наявних доказів сам доходить одного з висновків: повністю задовольнити вимоги потерпілого; задовольнити цю вимогу в частині; відмовити в задоволенні вимоги.

Автор відзначає, що кримінально-процесуальне законодавство України передбачає певні процесуально-правові засоби захисту порушених злочином майнових та інших прав потерпілих, які можуть застосовуватись в кримінальному судочинстві. Засобами (способами) захисту порушених злочином майнових та інших прав потерпілих, зокрема є: розгляд і вирішення цивільного позову в кримінальній справі; відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду; повернення потерпілим від злочину особам предметів злочинного посягання - речовинних доказів ( кримінально-процесуальна реституція); покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку загладити (усунути, відшкодувати) завдані матеріальні збитки (даний спосіб закріплений, чи був закріплений в кримінальному законодавстві деяких держав - колишніх республік СРСР,  у вигляді міри кримінального покарання чи примусової міри виховного характеру до неповнолітнього правопорушника, яка не є кримінальним покаранням); покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, що застосовується у вигляді пробаційної (випробувальної) умови при відстрочці виконання  вироку, яким засудженому обрано покарання у вигляді позбавлення волі (відповідно до ст. 46¹ КК України). Слід наголосити, що покладення обов'язку усунути (згладити, відшкодувати) заподіяну шкоду як кримінально-правовий захід впливу на винну у вчиненні злочину особу передбачений  чинним кримінальним матеріальним законом (ст. 46¹ та ст.11 Кримінального кодексу України). Разом з тим, застосування цього засобу (покладення обов'язку) є можливим лише в кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, а тому є всі підстави віднести цей спосіб захисту до кримінально-процесуальних засобів захисту майнових прав потерпілих від злочину осіб.

В ході проведеного аналізу виявлено, що кожен з цих засобів повністю забезпечує можливість відновлення майнового та іншого (морального, фізичного) стану потерпілих від злочину осіб, значною мірою компенсує її моральні та фізичні страждання. Кожний  з них передбачає систему певних процесуальних дій, спрямованих на з'ясування (встановлення) характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, забезпечення її відшкодування, присудження судом до її відшкодування (до відновлення попереднього стану), безпосереднє виконання відшкодування, перевірку правильності вирішення судом першої інстанції питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди судами касаційної та наглядної інстанції.

Для вирішення завдання захисту, насамперед, порушених злочином майнових прав, крім кримінально-процесуальних, застосовуються і різного роду організаційні засоби, які полягають у: виявленні протиправно вилученого обвинуваченим (підсуднім) у потерпілого майна; встановленні наявності майна, на яке може бути накладено арешт з метою забезпечення відшкодування завданих злочином збитків; спонуканні спричинювачів шкоди (обвинуваченого,  підсудного) або осіб, що несуть майнову відповідальність за їх дії, до добровільного відшкодування збитків тощо.

З огляду на публічне начало кримінального судочинства, а також на те, що законодавець вводить в кримінальний процес і спеціальних суб'єктів (цивільного позивача і цивільного відповідача), процесуальний інтерес яких носить виключно майновий характер, автор робить висновок, що держава в особі органів, які провадять кримінальний процес, виявляє неабияку публічну зацікавленість щодо захисту майнових прав потерпілих від злочину, і  тому вважає, що захист порушених злочином майнових прав потерпілих в кримінальному процесі України, - це окремий напрям діяльності органів, що провадять судочинство, та учасників процесу, який наділений всіма властивостями (ознаками) кримінально-процесуальної функції, а саме: має своє специфічне завдання в процесі; має процесуальні форми (способи) вирішення; існують суб'єкти та процесуальні заходи, за допомогою яких розв'язується дане завдання кримінального судочинства.

Це дало підстави автору зробити остаточний висновок про те, що в кримінальному процесі України поряд з іншими кримінально-процесуальними функціями існує ще й самостійна функція захисту порушених злочином майнових та інших прав потерпілих осіб, яка ні в якому разі не охоплюється функцією обвинувачення.

Розділ 2 “Суть, правова природа і особливості відшкодування завданої злочином шкоди за ініціативою суду в кримінальному судочинстві України”, який складається з чотирьох підрозділів, присвячений з’ясуванню поняття та особливостей відшкодування завданої злочином майнової та іншої шкоди з власної ініціативи суду в кримінальному судочинстві України, а також детальному аналізу процесуальних підстав відшкодування завданої злочином шкоди за ініціативою суду.

У випадку порушення суб’єктивного права внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину) кримінально-процесуальне законодавство України передбачає з метою захисту цього права в кримінальному судочинстві крім позовного способу захисту і інші (непозовні) способи захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб. Одним з таких непозовних способів є відшкодування завданих злочином матеріальних збитків в кримінальному процесі з  власної ініціативи суду. Суть даного кримінально-процесуального способу захисту полягає в тому, що суд при винесенні вироку з власної ініціативи вирішує питання про відшкодування завданих внаслідок вчинення злочину матеріальних збитків, якщо цивільний позов не був заявлений потерпілим, і, внаслідок цього, його майнові та інші права залишилися незахищеними. Вказаний спосіб відшкодування заподіяних злочином збитків, звичайно, виходить за рамки встановленої в законодавчій та правозастосовчій  практиці конструкції з’єднаного процесу. Крім цього, цей спосіб в деякій мірі є складним для теоретичного дослідження, оскільки відходить від загальних положень, вироблених  кримінально-процесуальною наукою щодо цивільного позову в кримінальному процесі. В цьому і вбачається причина того, що у вітчизняній науковій та правовій літературі, за невеликими винятками, даний кримінально-процесуальний інститут не був предметом самостійного наукового дослідження. Відповідно і в правозастосовчій практиці відшкодування заподіяної злочином шкоди  з власної ініціативи суду не знаходить належного практичного застосування.

Так, у проаналізованих 163-ох кримінальних справах про злочини, внаслідок вчинення яких потерпілим було заподіяно майнову чи фізичну шкоду, на момент розгляду справи в суді збитки залишалися невідшкодованими в 114-ти випадках, так як не був заявлений цивільний позов. Позовний спосіб відшкодування збитків був застосований в –59-ти випадках. І лише у 16-ти справах матеріальні збитки були відшкодовані за власною ініціативою суду (при цьому, в 11-ти випадках суд стягнув із засуджених в користь держави вартість лікування потерпілих від злочину). Навіть якщо припустити, що певна частина потерпілих від злочину вирішила пред’явити позов в порядку цивільного судочинства (напр. невстановлені  збитки на момент розгляду справи, непризначена пенсія по інвалідності) або ж потерпілий взагалі відмовляється від відшкодування заподіяної йому шкоди, все ж привертає увагу незначне використання судом можливості відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи, хоч відповідно до ч.2 ст.29 та ст. 93¹ КПК України у випадку непред’явлення цивільного позову в кримінальній справі суд (суддя) зобов’язаний (вправі) вирішити питання про відшкодування збитків з власної ініціативи. Дослідження вченими-процесуалістами проблеми відшкодування шкоди за ініціативою суду дає досить різноманітні результати. Так, З.З.Зінатуллін у проведеному дослідженні відшкодування судами збитків з власної ініціативи в справах про розкрадання державного майна виявив, що зазначений спосіб відшкодування мав місце всього в 6-ти відсотках від загальної кількості випадків. За результатами дослідження В.Я.Понаріна (вивченню піддавалось 161-а кримінальна  справа) відшкодування матеріальних збитків за ініціативою суду склала 15,5 відсотка.

Наведені результати досліджень засвідчують обмежене використання в судовій практиці вказаної форми відшкодування заподіяної злочином шкоди. На думку автора це обумовлюється двома чинниками: 1) недостатньо чіткою законодавчою регламентацією аналізованої форми відшкодування; 2) недостатнім науковим опрацюванням механізму застосування інституту відшкодування шкоди з ініціативи суду в кримінальному процесі. В цьому і проявляються причини того, що суди не застосовують вказаний спосіб відшкодування збитків, незважаючи на те, що законодавець зобов’язує у випадках, визначених законом, реалізувати захист майнових прав потерпілих від злочину з власної ініціативи суду, якщо ці права на момент винесення вироку залишилися незахищеними.

Кримінально-процесуальне законодавство України і раніше передбачало можливість відшкодування шкоди потерпілому від злочину з власної ініціативи суду. Так, ст.305 Кримінально-процесуального кодексу Української РСР в редакції 1927 року передбачала, що “суд, вбачивши, що потерпілому завдано шкоди, має право, виносячи вирок, постановити стягти з підсудного відповідну суму на користь потерпілого, хоч би цей останній не пред’явив цивільного позову”. Як бачимо, законодавець надавав суду право скористатися таким способом захисту порушених злочином майнових прав і, при цьому, переслідував принаймні дві цілі: по-перше, якнайшвидше відновлення порушених злочином майнових прав та інтересів; по-друге, досягнення такого відновлення найбільш економним способом – шляхом з’єднаного процесу. Власне, для більш ефективної реалізації відновлення майнового стану потерпілих від злочину законодавець надав суду право з власної ініціативи стягувати з обвинуваченого (підсудного) завдані його злочинним вчинком матеріальні збитки одночасно з вирішенням питання про притягнення його до кримінальної відповідальності.

Згідно п.365 Статуту кримінального судочинства  Австрії 1873 року, який діяв на території Західної України та Польщі аж до 1928 року, майнова шкода, завдана потерпілому в результаті вчинення злочинного діяння, встановлювалася і відшкодовувалася судом ex officio, тобто незалежно від волі потерпілого. Потерпілий тільки повідомлявся про порушення провадження в кримінальній справі і йому надавалося право прийняти участь в процесі.

Параграф 1 ст.365 КПК Польської Республіки 1969 року встановлював, що у випадку винесення судом вироку за розкрадання державного і колективного майна, суд зобов’язаний був з власної ініціативи присудити в користь потерпілої організації грошове відшкодування збитків. Якщо ж шкода заподіяна внаслідок вчинення іншого виду злочину, то суд наділявся правом присудження відповідного грошового відшкодування завданих збитків. Але новий КПК  Республіки Польща 1998 року не передбачає можливості відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду.

Значна увага приділена в дисертації з’ясуванню правової природи відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду. Той факт, що ця форма захисту порушеного злочином права закріплена в кримінально-процесуальному законі України (ч.3 ст.29, ч.2 ст.93 ¹ КПК України) свідчить про її процесуальний характер. Права і обов’язки, що випливають із змісту даних норм, адресовані не безпосереднім учасникам матеріально-правового відношення (обвинуваченому, підсудному і потерпілому), а, винятково, суду, який розглядає і вирішує конкретну кримінальну справу. Суд при вирішенні питання про кримінальну відповідальність підсудного одночасно реалізує цивільно-правову відповідальність цього ж підсудного перед потерпілим, посилаючись на відповідну норму кримінально-процесуального закону.

В юридичній літературі відсутня єдина думка з приводу існування такої самостійної форми захисту як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду. Багато авторів (А.А.Добровольський, Н.Башкатов) стверджують, що відшкодування шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві є однією з особливостей позовного провадження. Проте, автор підтримує позицію вчених-процесуалістів, які стверджують, що присудження до відшкодування підсудним завданих злочином потерпілому матеріальних збитків з власної ініціативи суду є самостійною кримінально-процесуальною формою захисту порушених   злочином майнових прав (С.А.Альперт, З.З.Зінатуллін, В.Г.Даєв, В.Т.Нор).

Автор поділяє думку, що необхідною ознакою позовного провадження в кримінальному процесі є наявність вимоги потерпілого (цивільного позову) про відшкодування йому завданих злочином збитків. Така вимога зумовлює виникнення певних процесуальних відносин і, відповідно, суб’єктів процесу (цивільного позивача і відповідача чи цивільного відповідача). Для відшкодування заподіяних злочином збитків з власної ініціативи суду найголовнішою характерною особливістю є відсутність позовної заяви. Тому, на відміну від позовного провадження у кримінальному процесі, характерною особливістю такого роду відносин є відсутність процесуальних сторін. Потерпілий є лише особою, в користь якої здійснюються відповідні процесуальні дії і не бере безпосередньої участі в правовідносинах. Обвинувачений, який в даному випадку особисто відповідає за майнові наслідки вчиненого злочину, також не виконує роль сторони у процесі, так як йому не протистоїть протилежна сторона. Це вказує на відмінність між позовним способом відшкодування завданої злочином шкоди і відшкодуванням її з власної ініціативи суду в кримінальному процесі.

Автор проводить розмежування цих двох інститутів, вказуючи, що для можливості застосування позовного способу відшкодування шкоди в кримінальному процесі необхідною є наявність таких основних умов: факту заподіяння злочином матеріальних збитків; пред’явлення позову про їх відшкодування; залучення в процес спеціальних суб’єктів – сторін цивільного позову (цивільного позивача  і відповідача чи цивільного відповідача). Для реалізації відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду необхідна лише одна умова: факт заподіяння злочином шкоди державі або фізичній особі, яка за станом здоров’я та з інших поважних причин не може захистити свої права.

Ще однією відмежувальною ознакою позовного способу захисту в кримінальному процесі є регламентована законом можливість пред’явлення цивільного позову про відшкодування заподіяної злочином шкоди лише до початку судового слідства у справі. Реалізація ж такого кримінально-процесуального способу захисту як відшкодування заподіяних злочином збитків потерпілому з ініціативи суду є можливою аж до постановлення судом вироку у справі.

Наведене дає підставу зробити висновок про те, що відшкодування завданих злочином  матеріальних збитків з ініціативи суду є самостійним кримінально-процесуальним способом (формою) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб, а не “спрощеним варіантом позовної форми захисту права”.

Відзначено також докорінну відмінність інституту відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду від  покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку усунути завдану внаслідок вчинення злочину шкоду.  Так, при реалізації цивільно-правового обов’язку відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в  кримінальному процесі, позбавлення винної особи певних правових благ полягає виключно у зменшенні сфери її майнового (матеріального) володіння. Ніяких каральних функцій реалізація цивільно-правового обов’язку відшкодування шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві не здійснює. Застосування ж відстрочки виконання вироку судом і покладення обов’язку на засудженого в певний строк усунути заподіяну шкоду (ч.3 ст.46¹ КК України) полягає, насамперед, в здійсненні кримінально-правової (пенальної) функції (тобто має за мету, насамперед, застосування покарання до засудженого). Якщо протягом встановленого судом строку засуджений виконає покладений на нього судом обов’язок відшкодувати шкоду і не вчинить нового правопорушення, то суд звільняє засудженого від покарання. З іншого боку, при невиконанні обов’язку відшкодувати шкоду, суд може винести ухвалу про скасування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі та про необхідність реального виконання вироку.

Дисертант робить висновок, що застосування  інституту відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві спрямоване, насамперед, на реалізацію цивільно-правової відповідальності шляхом відновлення порушеного злочином майнового стану потерпілого (тобто носить чисто компенсаційний характер). Цим самим вказаний інститут принципово відрізняється від кримінально-правового обов’язку усунення засудженим завданої злочином шкоди.

В ході дослідження проведено аналіз процесуальних підстав відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду в кримінальному судочинстві. Можливість реалізації  в кримінальному судочинстві відшкодування завданих збитків за ініціативою суду на думку автора повинна бути зумовлена певними передбаченими законом умовами, за наявності яких можна вести мову про самостійне вирішення судом питання про відшкодування шкоди. До таких умов слід віднести наявні матеріально-правові  підстави і процесуальні передумови.

Матеріально-правовими (фактичними) підставами відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві є юридичні факти, з наявністю яких закон пов’язує виникнення певного правовідношення між заподіювачем шкоди (це, як правило, обвинувачений) і матеріально потерпілою особою, і які включають в себе суспільно-небезпечне діяння (в нашому випадку, склад злочину), матеріальні збитки як шкідливий наслідок від даного діяння, причиновий зв’язок між вказаними суспільно-небезпечним діянням та завданими матеріальними збитками. Дані факти  мають юридичне значення і входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави матеріальної (цивільно-правової) відповідальності (ст.4, 440-466 ЦК України). Одночасно вони є матеріальними підставами в судовому провадженні по відшкодуванню заподіяної злочином майнової та іншої шкоди в порядку кримінального судочинства.

Процесуальні  передумови, існування яких є необхідним для реалізації відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди в кримінальному судочинстві, -  це юридично значимі обставини, з котрими процесуальний закон пов’язує виникнення провадження по відшкодуванню заподіяної злочином шкоди потерпілому в кримінальному процесі. Автор поділяє твердження проф. Нора В.Т., що, хоч  процесуальні передумови відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві є похідними від матеріально-правових (фактичних) підстав, проте, вони є відносно самостійними, адже наявність чи відсутність процесуальних передумов прямо визначає можливість чи неможливість реалізації захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб.

Відзначається, що крім процесуальних передумов, які є спільними з позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілих,  інститут  відшкодування заподіяної злочином шкоди за ініціативою суду в кримінальному процесі, має спеціальні, притаманні тільки цьому інституту передумови. Спільними для обидвох інститутів є наступні процесуальні передумови: 1)  підвідомчість суду правовідношення, що виникло внаслідок факту заподіяння матеріальних збитків; 2) відсутність судового рішення, яке повинно було б врегулювати вказане правовідношення шляхом стягнення збитків з боржника, відмови в їх відшкодуванні, укладенні мирової угоди, відмови позивача від позову; 3) відсутність чітко вираженої відмови потерпілої особи від цивільного позову і взагалі від відшкодування збитків; 4) визнання обвинуваченого винесеним вироком суду винним в вчиненні суспільно-небезпечного діяння, одним з правових наслідків якого стало заподіяння матеріальної та іншої шкоди. У випадку відсутності будь-якої з цих умов задоволення цивільного позову в кримінальному процесі не допускається. Неможливим є, в такому випадку, і використання в процесі інституту відшкодування шкоди з ініціативи суду.

Специфічними для інституту відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві є наступні процесуальні передумови: а) відсутність заявленого цивільного позову в кримінальній справі; б) заподіяння внаслідок вчинення злочину матеріальних збитків державному матеріальному інтересу або ж заподіяння матеріальних збитків фізичній особі, яка в силу зазначених в кримінально-процесуальному законі та інших поважних причин (ч.1,2 ст.29 КПК України) не може захищати свої порушені права та інтереси; в) правова можливість покласти майнову відповідальність за завдані збитки тільки на обвинуваченого (підсудного).

Дисертант відзначає необхідність  доповнення чинного Кримінально-процесуального кодексу України окремою нормою, яка б підтвердила самостійність існування інституту відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду і передбачила б реальну можливість (обов’язок для суду) такого відшкодування, зокрема:

“Стаття 28¹. Відшкодування шкоди в кримінальному процесі з ініціативи суду.

Шкода, що була завдана  потерпілому в результаті вчинення злочину, але потерпілий (або прокурор в інтересах потерпілого) з певних причин не пред’явив цивільного позову, підлягає відшкодуванню в кримінальній справі з ініціативи суду, якщо цього вимагає охорона інтересів держави та громадян.

Суд, виявивши після початку судового слідства, що цивільний позов з певних поважних причин не був заявлений, зобов'язаний з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування шкоди потерпілому.

 Потерпілий від злочину має право відмовитись від відшкодування завданої йому шкоди, але до моменту оголошення судом про вихід його до нарадчої кімнати для постановлення вироку. Така відмова повинна бути мотивована і не повинна порушувати прав та інтересів інших осіб.

 Поважними причинами, що стали перешкодою для пред'явлення цивільного позову потерпілим, вважаються:

тяжкий стан здоров'я потерпілого;

тяжке матеріальне становище потерпілого;

інші поважні причини, що підлягають обов”язковому з'ясуванню судом в кожному конкретному випадку.”

Автор пропонує також з метою забезпечення можливостей відшкодування заподіяної злочином шкоди з ініціативи суду в кримінальному судочинстві ввести наведену норму до нового КПК України.

Видається, що закріплення  інституту відшкодування шкоди в окремій статті КПК України підтвердило б значимість цього способу відшкодування, а це, своєю чергою, сприяло б більш активній його реалізації в правозастосовчій практиці.

У Розділі 3 “Відшкодування завданої  злочином шкоди за ініціативою суду в динаміці кримінального процесу України”, який складається з двох підрозділів, аналізуються механізм судового провадження  по відшкодуванню завданої злочином шкоди за ініціативою суду  першої інстанції та в контрольних стадіях кримінального судочинства.

Виходячи із змісту статей 29,93¹ КПК України, констатується, що реалізація відшкодування заподіяної злочином шкоди за ініціативою суду є можливою виключно на стадії судового розгляду після оголошення про початок судового слідства. Проте, КПК України не містить спеціальних норм, які б регулювали питання відшкодування на стадії судового розгляду. Автор вважає, що в існуванні таких норм немає потреби, оскільки більшість здійснюваних судом першої інстанції дій спрямована одночасно і на встановлення характеру та розміру заподіяної злочином шкоди, як необхідного елемента предмету доказування, і на вжиття заходів до її відшкодування ще на стадії віддання обвинуваченого до суду (п.п. 3,9 ст. 242 КПК України).

Відзначається термінологічна невідповідність між п.9 ст.242 КПК України і ст.272 КПК України, так як перша норма зобов’язує суд встановити чи вжито заходів до відшкодування шкоди незалежно від способу відшкодування. Стаття ж 247 КПК України покладає на суд обов’язок вжити заходів по забезпеченню відшкодування шкоди лише з використанням позовного способу. Тому запропоновано з метою усунення такої розбіжності в назві та тексті ст.247 КПК України словосполучення “цивільного позову” замінити словами “відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином”.

В результаті аналізу ч.3 ст.29, ч.8 ст.334 дисертант робить висновок про необхідність обов’язкової мотивації судом у вироку застосування чи відмови в застосуванні відшкодування з власної ініціативи завданих злочином збитків. З іншого боку, при відшкодуванні судом з власної ініціативи витрат на лікування потерпілого в порядку ст.93¹ КПК України суд не зв’язаний обов’язком наводити у вироку мотиви застосування чи незастосування свого права.

Аналізуючи питання, пов”язані з відшкодуванням шкоди в контрольних стадіях процесу (касаційному провадженні), дисертант доходить висновку: якщо в передбачених законом випадках  (ч.8 ст.334, ч.3 ст.29 КПК України) суд першої інстанції не виконав покладеного на нього обов’язку по відшкодуванню завданих злочином збитків, тобто, не застосовував правила про відшкодування шкоди з власної ініціативи або не вказав мотивів відмови в задоволенні цивільного позову і не визнав за потерпілим права на відшкодування заподіяної злочином шкоди в порядку цивільного судочинства, то такі дії суду є порушенням кримінально-процесуального закону, яке підлягає усуненню касаційною інстанцією. Проте, скасування вироку суду з причини невідшкодованих збитків потерпілому (та ще й при наявності умови, що він має право відшкодувати збитки в порядку цивільного судочинства) негативно позначилася б на реалізації принципу процесуальної економії часу і засобів у вирішенні основних завдань кримінального судочинства. Тому, з огляду на судову практику, діяльність судів контрольних інстанцій, котрі, у випадку неправильного вирішення цивільного позову судом першої інстанції, скасовують вирок в частині цивільного позову із скеруванням його для розгляду в порядку цивільного судочинства, з позиції автора повинна стосуватись і питань неправильного відшкодування збитків з власної ініціативи  суду першої інстанції. Якщо ж суд першої інстанції не приймав рішення про відшкодування збитків з власної ініціативи, то неможливою є і відміна (зміна) в частині розміру відшкодування збитків.