Конюшенко Я. Ю. Доказування на досудовому провадженні у кримінальному процесі України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано ступінь її наукової розробленості, встановлено зв’язок роботи з положеннями державної програми профілактика правопорушень, науковими програмами, планами проведення науково-дослідних робіт Академії управління МВС; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання та методи дослідження; висвітлено наукову новизну та практичну значущість отриманих результатів, а також форми їх апробації.

Розділ 1 «Докази у кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено правову природу і сутність поняття доказів, розкрито їх значення у кримінальному процесі, проаналізовано наукові підходи до видів та класифікації доказів, розглянуто актуальні проблеми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні.

У підрозділі 1.1 «Правова природа доказів та їх значення в кримінальному судочинстві» автором здійснено системний аналітичний огляд наведених у кримінально-процесуальній літературі полярних наукових поглядів щодо юридичної природи й сутності доказів у кримінальному процесі, усебічно досліджено три основні підходи до визначення поняття доказів, що існують у кримінально-процесуальній науці. Дисертант доводить недосконалість «подвійного» (В. Д. Арсеньєв, О. І. Трусов, М. С. Строгович та ін.) чи «єдиного» (С. А. Альперт, В. Я. Дорохов, Н. В. Сибільова) їх розуміння і наводить низку аргументів на користь прихильників позиції відомих учених (А. Р. Бєлкіна,
М. М. Михеєнка, С. М. Стахівського), які вважають доказами лише фактичні дані, передбачені ч. 1 ст. 65 КПК України, і категорично виокремлюють із цього поняття джерела доказів, зазначені в ч. 2 ст. 65 КПК України, що мають самостійне значення. Водночас підкреслюється визначена ними діалектична єдність і взаємозв’язок між доказами та їх джерелами як змісту (фактичні дані щодо обставин, які підлягають встановленню і доказуванню в кримінальному провадженні) і форми (джерела отримання таких фактичних даних щодо вказаних обставин), завдяки чому передбачені в ч. 1 ст. 65 КПК України фактичні дані, які підлягають встановленню під час кримінального провадження, набувають свого змістовного значення.

Висвітлено роль і місце доказів у кримінальному провадженні, розкрито їх значення в реалізації завдань кримінального судочинства, обґрунтовано пропозиції щодо доцільності удосконалення законодавчого визначення поняття доказів, запропоновано його дефініцію.

Обґрунтовано висновок, що будь-які відомості про факти набувають значення доказів у тому випадку, якщо дотримані певні умови щодо сутності й змісту самих цих відомостей, механізму їхньої появи в кримінальному провадженні та відповідного процесуального оформлення: а) у визначеному законом порядку встановлено зв’язок цих відомостей з обставинами, які стосуються матеріалів кримінального провадження; б) вказані відомості отримані суб’єктом кримінального провадження з належних джерел, встановлених кримінально-процесуальним законодавством; в) в установленій законом процесуальній формі констатується значення таких відомостей як кримінально-процесуальних доказів.

У підрозділі 1.2 «Види та класифікація доказів» акцентується увага на тому, що вказані питання є одними з основних серед інших положень досліджуваної проблеми. Від правильного їх розуміння значною мірою залежать нормальний рух доказового провадження в кримінальному судочинстві, дотримання законних прав та інтересів осіб, які беруть у ньому участь.

Дисертант обґрунтовує наукову позицію, що види доказів – це різновид передбачених в КПК України (ч. 1 ст. 65) фактичних даних (відомостей про факти), на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий (прокурор) і суд встановлюють обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (матеріалів кримінального провадження).

На його погляд, повне й системне розуміння видів доказів можливе і найбільш прийнятне через їх систематизацію завдяки розподілу доказів на відповідні класифікаційні групи за характерними ознаками, що визначають їх внутрішню сутність (спільність).

Поділяючи погляди С. М. Стахівського, автор доводить недоцільність обрання критерієм класифікації доказів їх оцінку (належність, допустимість, достовірність тощо), вважає штучним розподіл доказів на матеріально-правові та процесуальні, юридичні й фактичні, а також визначення нейтральних доказів поряд з обвинувальними і виправдувальними.

Запропоновано новий критерій класифікації доказів – за способом (механізмом) їх отримання суб’єктом кримінального процесу, що дозволяє виокремити чотири групи доказів: а) виявлені докази (безпосередньо отримані суб’єктом кримінального процесу під час самостійного провадження процесуальних, слідчих і судових дій); б) встановлені докази (що отримані від організацій, установ, правоохоронних органів чи уповноважених осіб, які виявили їх на виконання відповідного рішення (постанови), вказівки чи доручення (окремого доручення) суб’єкта кримінального процесу (про провадження експертиз, освідувань тощо); в) витребувані докази (отримані суб’єктом кримінального процесу від юридичних чи фізичних осіб на його вимогу (ч. 1 ст. 66 КПК України); г) подані докази (що надійшли від юридичних чи фізичних осіб, які надали їх суб’єкту кримінального процесу за власної ініціативи (ч. 2 ст. 66 КПК України).

У роботі наведено низку аргументів на користь практичної значущості запропонованої дисертантом класифікації доказів за способом (механізмом) їх отримання суб’єктом кримінального процесу.

У підрозділі 1.3. «Захист доказів у кримінально-процесуальному провадженні» автор ретельно дослідив наукові підходи до проблеми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні, в тому числі на монографічному та дисертаційному рівнях (В. С. Зеленецький, М. В. Куркін, Т. І. Панасюк). На підставі здійсненого аналізу доведено, що чинним вітчизняним законодавством за останні понад чверть століття зроблено вагомий крок уперед за теоретичним і практичним напрямами, однак при цьому враховані не всі міжнародні стандарти й положення світової практики. Проблема захисту доказів розглядається в юридичній літературі переважно крізь призму забезпечення особистого захисту й безпеки суб’єктів і учасників кримінального процесу, а не в аспекті реалізації покладених на них функцій і повноважень, прав та обов’язків, зокрема, у сфері доказування.

З огляду на викладене, в дослідженні внесено низку основних системних пропозицій щодо законодавчого розв’язання проблеми захисту доказів (і доказового провадження), які передбачають застосування суб’єктами кримінально-процесуального доказування відповідних заходів, спрямованих на створення належних умов, достатніх для того, щоб забезпечити: 1) гарантоване обмеження доступу сторонніх осіб до інформації, що має доказове значення; 2) нерозголошення доказової інформації суб’єктами й учасниками кримінального судочинства; 3) надійне зберігання від псування чи знищення предметів і документів, що мають доказове значення; 4) захист і забезпечення безпеки суб’єктів та учасників кримінального судочинства, членів їх сімей і близьких родичів від протиправного на них впливу з боку осіб, зацікавлених у незаконній протидії належному відправленню правосуддя; 5) спеціальний захист технічних засобів фіксації інформації, що застосовуються під час доказування; 6) чітке дотримання суб’єктами доказування вимог чинного законодавства, що регламентують порядок провадження та фіксації результатів процесуальних, слідчих і судових дій; 7) напрацювання чіткого механізму взаємодії між суб’єктами кримінального процесу, що здійснюють доказування, та суб’єктами оперативно-розшукової діяльності, оперативного супроводження останніми процесу кримінального провадження, ретельного ведення відповідної категорії оперативно-розшукових справ згідно з вимогами ст.ст. 9, 9-1, 9-2 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»; 8) використання у процесі оперативного супроводження досудового провадження не тільки вимог відомчих нормативно-правових актів, а й наукових і науково-практичних рекомендацій за напрямами юридичної, психологічної та інших галузей наукових знань.

Розкрито механізми захисту доказів у кримінально-процесуальному провадженні, які застосовуються в процесі реалізації кожного з указаних вище заходів.

Розділ 2 «Доказування у кримінальному судочинстві» складається з трьох підрозділів, що розкривають поняття та зміст, елементи доказування, його предмет і межі, проблеми досягнення об’єктивної істини під час доказового провадження. Досліджені й уточнені суб’єкти кримінально-процесуального доказування, наукові та практичні підходи до їх класифікації.

У підрозділі 2.1 «Поняття і зміст доказування» зіставлено наукові погляди на поняття і зміст доказування, наведені в літературі, проаналізовано дискусії вчених навколо них. Спираючись на теорію доказів, дисертант розглядає процес доказування як різновид пізнання об’єктивної істини щодо обставин злочину, який характеризується єдністю двох пов’язаних між собою і взаємозумовлених ступенів пізнання: чуттєвого (безпосереднього) та раціонального (опосередкованого), погоджується з авторами (С. А. Шейфер та ін.), які вважають процедуру кримінально-процесуального доказування специфічною процесуальною методологією пізнання відповідного об’єкта дослідження уповноваженими законом суб’єктами кримінального процесу.

Основною причиною цих дискусій автор вважає відсутність нормативно-правової регламентації інституту доказування, його поняття та змісту в національному кримінально-процесуальному законодавстві. Найприйнятнішою визначено позицію М. М. Михеєнка та С. М. Стахівського, відповідно до якої кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу щодо збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації). Спираючись на неї, автор обґрунтовує власний підхід до визначення поняття доказування, наводить його дефініцію, яку пропонує закріпити в законі.

Обґрунтовано обов’язковість посилання на кримінально-процесуальні правовідносини як на невід’ємний атрибут у визначенні поняття кримінально-процесуального доказування, наголошено на важливості такого підходу як для теорії, так і практики кримінального судочинства, зумовленого специфікою вказаних правовідносин.

За аналогією з кримінально-процесуальним законодавством Російської Федерації дисертант вважає доцільним передбачити інститут доказування окремою главою КПК України з нормативним визначенням основних його понять.

Аналізуючи мету кримінального судочинства, автор зазначає, що встановлення об’єктивної істини неможливе без належного доказування на його досудових стадіях – порушення кримінальної справи та досудового розслідування. Дисертант зазначає, що на кожній з указаних стадій кримінального процесу доказування має самостійний характер, водночас, йому притаманні як спільні, так і відміні ознаки, яким приділено окрему увагу в роботі.

У підрозділі 2.2 «Предмет і межі доказування» автор, ураховуючи, що ці поняття не регламентуються чинним законодавством, а є предметом науково-теоретичних досліджень, усебічно аналізує висловлені в літературі погляди на них та з урахуванням вітчизняної і світової практики приходить до певних висновків, зокрема ґрунтовно доводить, що сукупність фактів і обставин, які утворюють предмет доказування на будь-якому етапі чи стадії досудового провадження, завжди визначається метою кримінально-процесуального доказування на цих стадіях або їх етапах – досягнення об’єктивної істини.

Об’єктивна істина, що підлягає встановленню під час кримінального провадження, розглядається як діалектична єдність абсолютного та відносного знання (аналогічної думки щодо характеру істини в кримінальному судочинстві дотримуються В. Я. Давидов, А. Я. Дубинський, І. М. Лузгін і деякі інші автори).

Немаловажне значення для встановлення істини мають межі доказування – достатність, повнота і достовірність дослідження фактичних даних, що зумовлюють прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні.

Водночас у процесі доказування не завжди необхідним є досягнення об’єктивної істини як мети кримінального судочинства. Насамперед це стосується випадків вирішення заяв і повідомлень про злочини шляхом відмови в порушенні кримінальної справи або її закриття за окремими обставинами.

У дисертації проаналізовано й уточнено наукові погляди щодо структури предмету доказування і його елементів, розподілу предмету доказування на види, співвідношення предмету і меж доказування, чіткості термінологічного їх визначення в кримінально-процесуальному законодавстві.

Відповідно до структури КПК України, яка передбачає спеціальний порядок окремих видів кримінального провадження (справи про злочини неповнолітніх, щодо застосування примусових заходів медичного характеру, видачі особи (екстрадиції), на думку дисертанта, має передбачатись і спеціальний вид предмету доказування. З огляду на це, в дисертації наведено аргументи на користь пропозиції щодо доцільності перегляду структури кримінально-процесуального права, яка має складатися не лише із Загальної та Особливої, а й Спеціальної частин, з відповідним корегуванням при цьому і структури доказового права, визначенням різновидів предмету доказування.

У підрозділі 2.3 «Суб’єкти доказування та їх класифікація» дисертантом проаналізовано погляди вчених (В. Д. Арсеньєва, Г. Ф. Горського, Л. Д. Кокорева, М. М. Михеєнка, С. В. Слінька, С. М. Стахівського, В. М. Тертишника,
П. С. Елькінд та ін.) щодо поняття суб’єктів, які здійснюють чи беруть участь у доказовому провадженні, та їх класифікації, визначено авторський підхід до предмету дослідження, сформульовано відповідні пропозиції та нормативно-правові новели.

Автор виходить з однозначного розуміння суб’єкта доказування як носія певних прав, якими він наділений, не в статичному, а в динамічному значенні. На цій підставі зроблено висновок, що в кожному передбаченому законом випадку за наявності відповідних підстав зазначена категорія права в динаміці означає не що інше, як обов’язок діяти певним чином у конкретно визначеній законодавством ситуації та за наявності передбачених підстав чи обставин. Аргументується і доводиться нетотожність понять «суб’єкт доказування» і «суб’єкт кримінально-процесуальних правовідносин».

Класифікацію суб’єктів доказування запропоновано здійснювати за їх функціональними ознаками, які зумовлюють рух, розвиток або припинення процесу доказування в повному обсязі чи на будь-якій стадії (етапі) кримінального провадження. Виокремлено дві класифікаційні групи: 1) суб’єкти доказування – державні органи та посадові особи, на яких покладено обов’язок здійснювати (організовувати, забезпечувати) процес доказування; 2) інші учасники (суб’єкти окремих етапів) доказового провадження, які умовно поділяються на дві підгрупи: а) особи, які мають право брати участь у процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач та ін.); б) особи, залучені суб’єктом доказування до участі в доказовому провадженні (експерти, спеціалісти, перекладачі та ін.).

У Розділі 3 «Особливості процесу доказування на досудовому провадженні в кримінальному процесі та забезпечення його законності», який складається з трьох підрозділів, ідеться про те, що на кожній зі стадій досудового провадження обсяг і зміст процесу доказування, його структура й елементи мають свої особливості, зумовлені, насамперед, завданнями певної стадії, розкрито процесуальні механізми, що забезпечують законність доказового провадження на цих стадіях.

У підрозділі 3.1 «Особливості доказування на стадії порушення кримінальної справи» узагальнено наукові погляди, проаналізовано чинне законодавство та практика його застосування, на цих підставах аргументується висловлена в юридичній літературі думка щодо недосконалості назви першої стадії кримінального процесу, а також її змісту, регламентованого чинним законодавством. Зокрема, зважаючи, що назва першої стадії судочинства за етимологією має дещо біопсихологічне забарвлення, дисертант вважає за доцільне іменувати її стадією вирішення заяв або повідомлень про злочини.

Досліджуючи та визначаючи особливості процесу доказування, характерні для першої стадії кримінального провадження, автор доводить, що на стадії порушення кримінальної справи відбувається повноцінне кримінально-процесуальне доказування, законодавчо дещо обмежене за формами й можливостями, що і зумовлює його специфіку. Передбачені законом процесуальні дії є способами збирання, перевірки й оцінки документів чи предметів як джерел доказів (ст. 78, 83 КПК України), а відомості, які в них містяться, – як докази (ч. 1 ст. 65 КПК України), на підставі яких встановлюється наявність або відсутність ознак злочину; вони також можуть бути використані й на подальших стадіях кримінального судочинства.

Дисертант акцентує увагу на відсутності серед перелічених ч. 2 ст. 65 КПК України джерел доказів протоколів процесуальних дій, що складаються при перевірці заяв або повідомлень про злочини, а також в інших випадках, передбачених чинним законодавством, і пропонує усунути цю прогалину в указаній нормі КПК України.

Проаналізувавши правову природу слідчих дій, дозволених провадженням на стадії, що досліджується: огляд місця події в невідкладних випадках, якщо це необхідно для негайного порушення кримінальної справи (ч. 2 ст. 190 КПК України) та арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину (ч. 3 ст. 187 КПК України), здобувач вважає можливим дозволити проведення й інших слідчих дій, необхідних для встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, для вирішення питання про порушення кримінальної справи (оглядів усіх видів, освідувань, експертиз, виїмок) за наведених умов.

Автором доведено також, що запровадження протокольної форми з метою спрощення досудового кримінального провадження заслуговує на позитивну оцінку, запропоновано поширити можливість її застосування щодо всіх видів очевидних злочинів невеликої та середньої тяжкості.

Обґрунтовано недоцільність відмови від першої стадії кримінального процесу, визначеної Концепцією реформування кримінальної юстиції, наведено статистичні дані за 2005–2009 рр., які свідчать, що в середньому лише менш ніж кожен третій матеріал про злочин не знаходить свого остаточного вирішення на цій стадії.

Підтримано й додатково обґрунтовано наукову позицію (В. Т. Маляренка та ін.) про необхідність збільшення строків розгляду заяв і повідомлень про злочин до п’яти, а за необхідності їх перевірки – до 15 діб із наданням прокурору права подовжити строк до 30 діб, що знайшло своє відображення і в проекті нового КПК України.

У підрозділі 3.2 «Доказування на стадії досудового розслідування» зазначається, що саме на цій стадії відбувається більш розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби, використовуються матеріали оперативно-розшукової діяльності. Обґрунтовується доцільність посилення ролі й місця ОРД, її негласних форм і методів у збиранні та перевірці доказів і їх джерел під час розкриття й розслідування тяжких та особливо тяжких злочинів, нормативного закріплення в КПК України підстав, умов та порядку використання у кримінальному судочинстві й процесі доказування на досудовому провадженні, зокрема, матеріалів негласного оперативно-розшукового провадження.

Визначаються специфічні риси доказування, характерні для цієї стадії кримінального процесу, що допомагають з’ясувати його сутність: а) діяльність суб’єктів доказування має спрямовуватися на розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила, пошук і перевірку доказів, що підтверджують і зумовлюють прийняття ними відповідних процесуальних рішень; б) діяльність суб’єктів кримінально-процесуального доказування не може бути однобокою, мати виключно обвинувальний характер; в) доказування на стадії досудового розслідування – діяльність процесуальна, регламентована нормами криміналь­но-процесуального закону, здійснювана у визначеній процесуальній формі, поза якої будь-які дії її суб’єктів не породжують правових наслідків; г) доказування на стадії досудового розслідування має пізнавальну, дослідницьку спрямованість; д) дії й рішення суб’єктів доказування повинні мати засвідчувальний характер, оскільки вони не тільки збирають й перевіряють  відомості про факти, значущі для кримінальної справи, а й фіксує отримані відомості, надаючи їм правового значення.

У роботі доводиться доцільність повернення до практики законодавчого визначення дізнання самостійною формою досудового розслідування, що сприятиме спрощенню кримінального судочинства на цій стадії.

Зроблено застереження щодо можливості використання як доказової інформації, отриманої за допомогою технічного пристрою (поліграфа), що фіксує фізіологічний чи психічний стани людини, оскільки це суперечить моральним категоріям кримінального судочинства.

У підрозділі 3.3 «Прокурорський нагляд, судовий та відомчий контроль за доказуванням на досудовому провадженні» висвітлюється комплекс актуальних питань щодо забезпечення законності за процесом доказового провадження на досудових стадіях кримінального судочинства, визначено роль і місце прокурорського нагляду, а також судового та відомчого процесуального контролю за доказуванням на досудовому провадженні, окреслено основні шляхи їх оптимізації та подальшого вдосконалення, досліджено й обґрунтовано чинники, які зумовлюють оптимальне співвідношення між ними з метою усунення дублювання функцій нагляду та контролю.

Автор керується тим, що законність і обґрунтованість є необхідними ознаками, властивими для будь-якої сфери кримінально-процесуальної діяльності, в тому числі сфери доказового провадження.

Законність доказування – це чинник, який забезпечується точним застосуванням чинного законодавства як у процесі доказового провадження, так і під час прийняття відповідних процесуальних рішень та їх виконання.

Обґрунтованість – це зумовленість процесуальних дій та рішень, що відбуваються під час кримінально-процесуального доказування, наявністю достатніх і достовірних доказів, зібраних, досліджених та оцінених в установленому законом порядку.

Проаналізовано сутність і практику належної та неналежної організації прокурорського нагляду за доказуванням, позитивні й негативні наслідки наглядової діяльності органів прокуратури, підтримано доцільність визначення трирівневої системи організації прокурорського нагляду за доказуванням, доводиться, що прокурор є повноважною посадовою особою, яка забезпечує процесуальне керівництво процесом досудового кримінального провадження в цілому й доказуванням зокрема.

Досліджено види судового контролю – попередній і подальший, розглянуто сутність кожного з них та можливість застосування в процесі доказування.

Наголошено, що важливим видом процесуального контролю за дотриманням законності під час доказування на досудовому провадженні є галузевий відомчий контроль.

Розкрито механізми, форми й методи здійснення прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю, який регламентується КПК України та іншими законодавчими актами, відповідними постановами Пленуму Верховного Суду України, відомчими нормативно-правовими актами Генеральної прокуратури України, МВС та інших правоохоронних органів України, окреслено процесуальний характер такого нагляду й контролю, обґрунтовується доцільність їх чіткого законодавчого розмежування з метою усунення дублювання їхніх функцій.

Доводиться безпідставність твердження, що «соціальний контроль» з боку ЗМІ, громадських установ чи об’єднань, підприємств, організацій або зацікавлених осіб є самостійним видом процесуального контролю.