Данченко Т.В. Застава в системі запобіжних заходів у кримінальному процесі України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки, її науково-теоретична основа; зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, основна мета і завдання дослідження, його основні нормативно-правові джерела, емпірична база, методологічна основа, показано апробацію, публікації та практичну реалізацію досліджень, а також сформульована наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертації.

Розділ 1 „Загальна характеристика запобіжних заходів як інституту кримінально-процесуального права України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття запобіжних заходів як інституту кримінально-процесуального права” на основі аналізу норм КПК України і опублікованих точок зору за темою підрозділу обґрунтовано висновок, що запобіжні заходи є одним із інститутів кримінально-процесуального права, спрямованих на здійснення процесуального впливу на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого у вигляді певного обмеженням прав, свобод та їх законних інтересів, обумовлений фактичною необхідність досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ, що застосовується з метою запобігти спробам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого ухилитись відповідно від дізнання, слідства або суду; перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (у певних випадках у частині майнових стягнень).

У  підрозділі 1.2 „Види запобіжних заходів та характеристика їх співвідношення при провадженні кримінальних справ” аналізуються запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК України, їх видові особливості. Дається характеристика співвідношення, доцільність і порядок застосування кожного з них при провадженні в кримінальних справах.

Завершується підрозділ конкретними висновками і пропозиціями, що випливають з узагальнення практики застосування перелічених у ст. 149 КПК України запобіжних заходів та вдосконалення її правової регламентації в чинному законодавстві України. 

Підрозділ 1.3 „Мета і підстави застосування запобіжних заходів за чинним кримінально-процесуальним законодавством України” розпочинається аналізом висвітлених у літературі поглядів щодо мети застосування запобіжних заходів, передбаченої ст. 148 КПК України, які змістовно  між собою не узгоджені. У зв’язку з цим обґрунтовується положення, що визначений у ст. 149 КПК України перелік запобіжних заходів є одним із різновидів заходів процесуального примусу, який від останніх відрізняється своїм призначенням і метою застосування кожного з них, а саме: обов’язково з урахуванням тяжкості злочину (ст.150 КПК України) та наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатись ухилитись від слідства і суду або виконання процесуальних рішень чи перешкоджатиме встановленню істини по справі і продовжуватиме злочинну діяльність.

Завершується підрозділ критичною оцінкою застосованого у частинах 2 і 3 ст. 148 КПК України словосполучення поняття „достатні підстави”, що породжує на практиці неоднозначність його тлумачення, та обґрунтовується необхідність законодавчої заміни більш чітким поняттям, наприклад „фактичні дані”.

Розділ 2 „Становлення та розвиток інституту застави в кримінальному судочинстві” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Юридичне поняття „застава” в історичному розвитку і її законодавче регулювання” Наводиться аналітичний огляд джерел і розвитку застави як способу забезпечення взятих зобов'язань у цивільному праві, а в подальшому – як запобіжного заходу при провадженні кримінальних справ.

У підрозділі, на основі пам’ятників права і опублікованих наукових праць різних авторів обґрунтовано положення про те, що застава відома з періоду існування обвинувальної форми судового процесу, коли судочинство ще не було розмежоване на цивільне і кримінальне.

Юридичне поняття застави та її окремі різновиди, як інститут зобов’я­заль­ного права в цивільно-правових відносинах, пов’язаних з володінням майном, та спосіб забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором, сформувалось у стародавньому Римському праві періоду республіки (VI-IV до н.е.). Підставою для такого висновку є історичні дані про те, що саме в цей період римськими юристами були вперше розроблені правові форми регулювання майнових відносин римлян і способи забезпечення при їх здійсненні зобов’язань, в тому числі умови і правила застави майна, які законодавчо були закріплені в кодексах Феодосія, Юстиніана та інших збірниках імператорських конституцій V-II ст. до н.е. Поряд з цим логічно припустити, що застава в повсякденно побутових відносинах людей існувала не тільки у римлян, а й у інших народів задовго до закріплення її юридичного поняття у римському праві.

У подальшому застава в правовому значенні способу забезпечення заставодавцем (боржником) своїм майном взятих зобов’язань перед заставодержателем (кредитором) була поширена в Київській державі Х-ХІІ століть нашої ери. Про це свідчить пам’ятник права „Руська правда”(106 списків), а також консолідовані на її основі та узагальнені територіальні звичаї Московської держави ХIV-XVIII століть  („Соборное Уложение” 1649 р. „Судебник” 1735р. та інші).

Радикальна модернізація законодавства Російської імперії, проведена в середині XIX століття в процесі судової реформи, торкнулась і питання застави. Завдання її були визначені в законі від 29 вересня 1862 року „Основні положення перетворення судової частини в Росії”. Згідно з цим законом в комісії по розробці законів були підготовлені чотири збірники: „Устрій судових установлень”, „Статут цивільного судочинства”, „Статут кримінального судочинства”, „Статут про покарання, які накладають мирові суди”. Три статути, за винятком „Статуту цивільного судочинства”, були введені в чинність Указом імператора Олександра ІІ від 20 листопада 1864 року. З їх впровадженням розпочалась реформа судоустрою і судочинства Російської імперії. Ця реформа викликала необхідність модернізації всього законодавства дореволюційної Росії, його предметно-галузевої кодифікації.

У такому розумінні в російському законодавстві з’явився термін „залог”, а в українській державі „застава” в тлумачних словниках розглядається в двох значеннях:

віддання кредиторові якого-небудь майна або коштовності для забезпечення одержування позички;

річ, яка залишається у того, хто дав позичку.

Ця двозначність терміну „застава” (рос. ”залог”) свідчить про те, що в мовній практиці слов’янських народів щодо майнових стосунків він з давніх часів вживається у значенні забезпечення позичальної дії заставодавця майном як боржника, перед заставодержателем, який обумовлений цими стосунками являється кредитором.

визначається:

а) як спосіб забезпечення зобов'язань;

б) як спосіб забезпечення не погашеного у строк податкового зобов'язання – податкова застава;

в) як запобіжний захід (Закон України „Про Заставу”, ст.572 Цивільний кодекс України, Закон України „Про порядок погашення зобов’язання платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами”, ст. 154-1 КПК України ).

У підрозділі 2.2 „Застава як запобіжний захід у кримінальному процесі і підстави її застосування”

На основі аналізу норм КПК України, опублікованих наукових праць щодо визначення поняття застави та узагальнення результатів анкетування практичних працівників обґрунтовано висновок, що редакція ч. 1 ст. 154-1КПК України викладена невдало, зумовлює труднощі її застосування на практиці. У зв’язку з цим пропонується у ч. 1 даної статті конкретизувати поняття застави, у такій текстовій конструкції: „Застава полягає у внесенні на депозит суду грошей (цінностей) підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим та іншими фізичними особами та юридичними особами, зареєстрованими в установленому законом порядку,  для забезпечення виконання їх зобов’язання належної поведінки за наявності підстав, передбачених ч.2 ст. 148 КПК України”.

Крім цього, у підрозділі обґрунтовується необхідність чіткого визначення підстав застосування застави.

Зокрема, підставами, при обранні застави до підозрюваного, слід розуміти наявність ймовірних даних, що дають підстави для припущення органу, який обирає заставу в стадії досудового розслідування, що підозрюваний буде ухилятись від явки за їх викликом чи перешкоджатиме розслідуванню в кримінальній справі.

Що стосується обрання застави до обвинуваченого, підсудного, засудженого, то підставою для її застосування є зібрані у справі докази (фактичні дані), які вказують на те, що обвинувачений, підсудний, засуджений може ухилитись, як зазначено в ч. 2 ст. 148 КПК України, від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання кримінально-процесуальних рішень.

У підрозділі 2.3 „Дотримання принципу законності і критерії ефективності застосування застави” обґрунтовано положення про те, що досягнення мети запобіжного заходу полягає у поведінці тієї особи, до якої він був застосований. Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений не сприймає умов застосування запобіжного заходу, не включає їх в структуру своєї психіки як потребу, то застосований засіб впливу на нього може виявитись не ефективним.

 На основі аналізу опублікованих поглядів з питання ефективності запобіжних заходів зазначається, що поведінка підозрюваного, обвинуваченого на досудовому слідстві, його допомога в розслідуванні справи залежать від ставлення до нього слідчого. Для того, щоб викликати довіру і повагу до закону з боку підозрюваного, обвинуваченого слідчий повинен дотримуватись вимог закону і враховувати інтереси обвинуваченого.

Крім цього, у підрозділі доводиться, що ефективність застосування запобіжних заходів тісно пов’язана з законністю і обґрунтованістю їхнього використання та соціальною цінністю запобіжного заходу.

Завершуючи підрозділ, автор визначає поняття ефективності застави, яка  полягає в тому, що заставою забезпечується явка підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого до органу розслідування і суду, а також і його належна поведінка та гарантує допустиме обмеження прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого.

При такому розумінні ефективності застави її критеріями є цілі (запланований результат), фактичний результат, своєчасність, законність, економність застосування (співвідношення витрат із справді необхідним обсягом).

Розділ 3 „Порядок вирішення питань, пов’язаних із застосуванням, зміною і скасуванням застави як запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах” включає чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1 „Проблемні питання визначення предмету і розміру застави” висвітлюються спірні питання щодо визначення предмета застави, у зв’язку з цим пропонується конкретизувати поняття „матеріальні цінності”, встановивши вичерпний перелік речей і майна, які можуть бути предметом застави. При цьому звертається увага на:

 а) необхідність враховувати реальну можливість внесення майна,

 б) реальну можливість відчуження внесеного під заставу майна та його тривале зберігання у відносно незмінному стані,

 в) простоту оцінки вартості майна.

 Враховуючи складність внесення застави майном, яке не можливо зберігати на депозиті суду, що ускладнює на практиці обрання цього запобіжного заходу, автор дійшов висновку, що до предмету застави слід віднести: гроші, як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду).

Поряд з викладеним у підрозділі зазначається, що ч.2 ст. 154-1 КПК України потребує редакційного уточнення в частині підстав і мотивів диференціації розміру застави залежно від ступеня тяжкості вчинених злочинів, виходячи з того, що застава не кримінально-правовий засіб, а лише один з видів запобіжних заходів, який застосовується до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, вина у вчиненні, інкримінованих ним злочинів ще повністю не доведена. Тому пропонується виключити із ст. 154-1 КПК України:  „Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого, або особливо тяжкого злочину – однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи – п’ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб – п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян. ”Замінивши словами:  „Розмір застави визначається органом, що обирає запобіжний захід в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.”

Автор зазначає, що до обставин, які слід враховувати при обранні застави відноситься характер вчиненого злочинного діяння (тяжкість злочину, заподіяна шкода, причини і умови вчинення,  можливе покарання за злочин); характеристику підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого (його соціальне і матеріальне становище, вік, стан, здоров’я); гарантії забезпечення заставою належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого і явки їх до органів розслідування і суду.

Крім того, у всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, заявленого по справі, обґрунтованого достатніми доказами.

Завершується підрозділ висновком про те, що у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків застава звертається на користь держави з відповідною метою і реалізацією її в такій послідовності:

1) відшкодування в судовому порядку шкоди потерпілому, заподіяної злочином;

2) відшкодування судових витрат, стягнутих з підсудного при постановленні вироку.

У разі виконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків застава може бути звернена на відшкодування шкоди потерпілому, за згодою заставодавців.

 У підрозділі 3.2 „Характеристика процесуального положення суб’єктів правовідносин, що виникають при обранні застави” конкретизується коло суб’єктів кримінального процесу, які мають право вносити застави з визначенням їх процесуального статусу, а саме: зазначається , що        

у відносинах при застосуванні застави беруть участь три сторони:

органи і особи, що ведуть процес і уповноважені на застосування запобіжного заходу у вигляді застави;

особа, відносно якої може бути застосовано заставу як запобіжний захід;

заставодавець.

Відповідно до ч. 1 ст.154-1 КПК України заставодавцем можуть бути самі підозрювані, обвинувачені, підсудні і засуджені, а також інші фізичні і юридичні особи.

У підрозділі доводиться, що застосоване в цій статті словосполучення „інші фізичні чи юридичні особи” змістовно абстрактне, оскільки не визначає конкретно, які саме фізичні і юридичні особи у передбачених випадках можуть бути заставодавцем. Також звернуто увагу на те, що вказівка про коло фізичних і юридичних осіб як заставодавців при застосуванні цього запобіжного заходу відсутня також і в коментарях ст.154-1та наукових публікаціях, в яких аналізується застосування цього запобіжного заходу. За даними опитування практичних працівників, не зрозуміло, чи може бути заставодавцем із юридичних осіб, наприклад, комерційна іноземна фірма або громадська організація, політична партія тощо. Вивчення практики застосування статті 154-1 КПК України свідчить, що орган дізнання, слідчий та суд при провадженні у кримінальних справах рідко використовують заставу як запобіжний захід. Однією з причин цього недоліку, як зазначають при опитуванні працівники органів дізнання і слідчих, є недосконалість редакції ст.154-1 КПК України.

Саме тому автор обґрунтував положення про необхідність законодавчого закріплення загального правила, за яким в якості заставодавця при обранні застави можуть виступати юридичні особи, лише зареєстровані в установленому законом порядку (Закон України  „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”).

У підрозділі 3.3 „Особливості вирішення питань обрання, зміни і скасування застави на стадіях кримінального процесу” досліджується визначений ст. 154-1 КПК України порядок застосування застави як запобіжного заходу на всіх стадіях кримінального процесу.

У ході дослідження встановлено, що застава застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. Про прийняття застави складається протокол, копія вру­ча­ється заставодавцю. Сума застави визначається органом, що обирає даний запо­біж­ний захід відповідно до обставин справи.

При внесенні застави заставодавець повідомляється про суть справи.

У випадку порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим умов обрання застави, застава звертається на користь держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи.

На підставі аналізу практики застосування застави, за матеріалами узагальнення даних анкетування і досліджених кримінальних справ, дисертант дійшов висновку, що труднощі у застосуванні застави при провадженні в кримінальних справах пов’язані з тим, що стаття 154-1 КПК України за своєю будовою структурно складна, а окремі її частини не чіткі і тому як регулятивні нормативні приписи не досить ясні і логічно не узгоджені.

 У підрозділі 3.4 „Аналітичний огляд міжнародного досвіду застосування застави в кримінальних справах” розглядається застосування застави як одного з видів запобіжного заходу з позиції гарантії прав людини, з урахуванням норм міжнародного гуманітарного права, зокрема Конституцією України та міжнародними документами, а також Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини  та основних свобод.

Здебільшого у  міжнародних актах з питань кримінального судочинства застава характеризується як письмова угода між судом та обвинуваченим. Обвинувачений погоджується, що якщо йому дозволять вийти на волю до суду, до призначення покарання, то він буде дотримуватись всіх умов, встановлених судом, включаючи присутність на всіх майбутніх судових процесах. Призначаючи заставу, суд встановлює таку суму, яку обвинувачений може заплатити. Як правило, суд вимагає, щоб лише певний відсоток застави був внесений.

Завершуючи підрозділ вкотре робиться висновок, що одним із основоположних принципів міжнародного права, зафіксованих в Європейській Конвенції про права людини, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (1985 р.), Керівних принципах стосовно ролі осіб, які здійснюють судове переслідування (1990 р.), є принцип обов’язкового звільнення підсудного, звинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує державних інтересів, які б вимагали утримання такої особи під вартою.