Захарченко П.П. Право власності на землю в Україні: інституалізація, правове забезпечення, особливості реалізації (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.)

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обгрунтовуються актуальність і наукова новизна теми дослідження, зазначається її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об’єкт і предмет, методологічні, науково-теоретичні, нормативні основи, формулюються основні положення і висновки, що виносяться на захист, характеризуються методи дослідження, використані в роботі. Показано теоретичне та практичне значення одержаних результатів, містяться відомості про їхню апробацію, наведено дані про публікації в наукових виданнях.

Розділ І “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і містить характеристику стану наукової розробки проблеми, теоретичних засад, джерельної бази, змістового наповнення поняття “право власності на землю” у розрізі законодавства Російської імперії.   

У підрозділі 1.1 “Стан наукового опрацювання проблеми” здійснено аналіз загальної і спеціальної літератури з проблематики дослідження. Запропоновано класифікувати опубліковані праці на  чотири групи, взявши за основу належність до того чи іншого історіографічного напрямку. До першої віднесено праці дореволюційних дослідників. Акцентування  уваги на правовому режимі земель Правобережної України простежуємо у розвідках С. Громачевського, Б. Ольшамовського, І. Рудченка, Т. Рафальського. Залучений нормативний матеріал продемонстрував дискримінаційну політику Російської імперії щодо земельних прав представників польського та єврейського етносів.

Плідно у цій сфері працювали вчені Н. Дювернуа, Н. Калінін, А. Кранифельд, Д. Мейєр, С. Пахман, К. Побєдоносцев, П. Цитович. Саме в працях цих дослідників знаходимо авторську інтерпретацію інститута права власності на землю та інших правових явищ, що випливають з цього поняття.    

Реформовані на початку ХХ ст. урядом П. Столипіна земельні відносини і поява таким чином різних форм землеволодіння і землекористування стали об’єктом аналізу таких фахівців земельного права як Л. Кассо, А. Леонтьєв,        С. Страховський. Апологетизація громадської форми власності на землю знайшла відображення у працях А. Ізгоєва, А. Кареліна, Ф. Тернера, А. Якушкіна та інших. Здобувач стверджує, що в розвитку громадського землеволодіння вони  вбачали найефективніший засіб від цілковитого обезземелення селянства. Водночас, лише окремі праці Д. Пестржецького, статті І. Котеленського і А. Ликошина ілюстрували переваги та недоліки подвірної системи землекористування, характерної для більшості українських губерній .

Значний науковий доробок залишили праці Ю. Готьє, П. Лященка, Л. Ходського. Якщо в дослідженні Л. Ходського висвітлюється регіональний ландшафт поземельних відносин, у Ю. Готьє названо і охарактеризовано види землеволодіння, то праця П. Лященка окреслює поземельні проблеми України.

Дореволюційна наукова література, присвячена розвитку права власності на землю у період реформи П. Столипіна, не встигла охопити увесь пласт земельно-правових відносин. На заваді стали революційні події 1917 р. Однак роботи В. Дроздова, Г. Євреїнова, С. Ніконова, А. Одарченка та інших не залишили поза увагою окремі аспекти цієї проблеми.            

Напрацювання представників української еміграції віднесено до другої групи. Спираючись на популярність гасел соціалізації землі,  обстоювали відповідні принципи реформування галузі земельних відносин колишні очільники Української Центральної Ради О. Мицюк, І. Фещенко-Чопівський, М. Шаповал.

Третю групу досліджень становлять праці радянської наукової школи. Позаяк радянська гуманітарна наука базувалася на класовій теорії, в основі якої лежала ідеологема непереборності антагоністичних суперечностей між поміщиками та селянами, то цілком природнім, зауважує здобувач, є широке залучення до орбіти наукового пізнання творчого спадку представників революційного крила російської демократії – О. Герцена, М. Огарьова, М. Чернишевського. Наукова парадигма радянської доби мала на меті обгрунтування спадкоємності ідей соціалістичної революції і, як наслідок, перебудови суспільства на принципах, закладених В. Ульяновим-Леніним у жовтні 1917 р. Відтак, буржуазно зорієнтовану реформу Олександра ІІ останній інакше, ніж “так званим визволенням”, не називав. Оцінка В. Леніном  столипінської реформи стала дороговказом для радянської історіографічної школи.  

Найавторитетнішими працями впродовж багатьох років визнавалися  монографії П. Зайончковського та С. Дубровського. Саме вони визнали за колишніми кріпосними селянами право власності (громадської чи подвірно-спадкової) на надільні землі, посилаючись при цьому на аналіз  базових нормативно-правових актів. Невдоволення селян половинчастим та несправедливим, як вважалося, характером розв’язання земельного питання одностайно визнавалося основною причиною селянського руху, що розгорнувся на українських землях після ліквідації кріпосного права. На це звертали увагу   А. Бондаревський, М. Покровський, В. Теплицький, П. Теличук, С. Червоненко.

Столипінська аграрна реформа, її науковий аналіз знайшли висвітлення у працях Г. Герасименка,  Ф. Лося, Є. Мороховця, М. Рубача. Здобувач не поділяє їхню точку зору, ніби зміни у земельному секторі суспільних відносин спрямовувалися в інтересах лише куркулів.

Низка праць регіонально виділяла окремі губернії з переважно українським етнічним населенням. Опубліковані напередодні та одразу після розпаду СРСР дослідження А. Авреха, В. Дякіна, П. Зирянова, В. Казарезова та інших порівнювали темпи та виділяли особливості набуття селянами власності на землю між внутрішніми губерніями імперії і територіями, заселеними в основному представниками українського етносу. Привертають увагу дослідження і українських  учених П. Індиченка та О. Погребинського.

Вітчизняна історіографія (четверта група досліджень) заявила про себе з набуттям Україною незалежності. Низка публікацій В. Кириченка, Д. Селіхова, монографії М. Гримич, В. Рубаника та інших окреслюють правову регламентацію земельних відносин на українських землях в означений період.

Пошуки власної дослідницької парадигми дали можливість вітчизняним ученим   А. Чайковському, В. Шандрі, М. Щербаку, Н. Щербак, О. Ярмишу висвітлити роль окремих відомств Російської імперії як об’єктів їхніх досліджень у проведенні земельних перетворень.  

Свою частку у дослідження проблем земельного законодавства внесли також зарубіжні науковці Я. Блюм, Ю. Борис, Д. Фільд, Дж. Фрізе та інші.

При вирішенні науково-дослідницьких завдань значно допомогу надали праці сучасних українських учених-теоретиків держави та права М. Братасюк, С. Гусарєва, А. Колодія, В. Селіванова, О. Тихомирова, та інших. Базовий рівень пізнання проблем цивільного та земельного права забезпечили праці О. Дзери,  В. Носіка, В. Луця, О. Погрібного, В. Семчика та інших.  Висновки співставлялися і коригувалися у відповідності з роботами сучасних істориків національного права В. Гончаренка, О. Головка, О. Кузьминця, В. Кульчицького, В. Макарчука, А. Рогожина, О. Шевченка та інших.

Підсумовуючи зміст підрозділу, здобувач водночас зазначає, що кожен з окремо взятих історіографічних напрямів при розгляді проблему розвитку права власності на землю в українських губерніях Російської імперії у ХІХ – першій чверті ХХ ст. містить низку хиб, помилок, почасти свідомого характеру.

У підрозділі 1.2 “Джерельна база та методологія дослідження”  показано методологію та джерела, використані для розв’язання науково-дослідницьких проблем, розкрито структуру, роль окремих компонентів у реалізації окресленої мети, здійснено поняттєвий аналіз методології у сенсі загальнонауковому та правознавчому.    

У роботі здобувач використав діалектичний метод пізнання: дія закону переходу кількісних змін у якісні знайшла свій вияв у ході реалізації земельного законодавства П. Столипіна; дія закону єдності і боротьби протилежностей виявилася у збігу (на певних етапах) інтересів двох перманентно конфліктуючих суспільних станів – селянства і дворянства, адже буржуазно зорієнтовані реформи стали певним компромісом між ними; дія закону заперечення проявилась у змінах норм земельного законодавства, спрямованого на обмеження (але не відміну) дії реформаторського закону 1861 р.  

Простір історично-правового дослідження для застосування герменевтичного методу з метою інтерпретації та тлумачення не лише законів, а й висловлювань юристів епохи, представників громадської думки з питань землеустрою окремих станів та суспільних верств, подальшої перспективи розвитку земельних відносин в умовах існування цензури в Російській імперії, достатньо широко був заповнений здобувачем. Аксіологічний метод забезпечив оцінку законодавчих ініціатив очільників держави щодо їх відповідності суспільним очікуванням.     

Завдяки застосуванню статистичниго методу здобувач довів реальність трансформації форм власності на землю в українських губерніях впродовж понад 60-літнього періоду. Кінцевим результатом земельної реформи стало домінування приватної форми власності на землю над общинною. 

Використовуючи порівняльно-правовий метод, дисертант намагався якнайглибше проаналізувати практичний досвід реалізації земельних положень у рамках реформ Олександра ІІ, П. Столипіна,  українських національних  урядів, за доби становлення радянської влади, виявити загальне та особливе в межах окремого історичного періоду (синхронне порівняння), або на різних етапах їхнього розвитку (діахронне порівняння). Синхронне порівняння автором застосоване при оцінці правового змісту трьох окремих для українських губерній Місцевих положень про поземельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях, від 19 лютого 1861 р. На рівні діахронного порівняння, проведено аналіз Указу від 9 листопада 1861 р., який започаткував столипінську аграрну реформу щодо його відповідності нормам Положень 19 лютого 1861 р. За допомогою історично-правового методу уможливлювалося ретроспективне пізнання розвитку права, включаючи проблему протиборства відживаючих правових явищ (кріпосне право) з новостворюваними (приватна селянська земельна власність).           

Комплексність, всебічність і послідовність дослідженню забезпечували структурний, системний, історично-філософський та логіко-філософський методи.    

Джерела нормативного та історичного характеру згруповані здобувачем у п’ять умовних груп, наповнених відповідною категорією документів. До першої належить, власне, нормативний матеріал, опублікований у трьох виданнях Повного зібрання законів Російської імперії. До другого видання потрапили реформаторські закони 19 лютого 1861 р. та акти, спрямовані на їх удосконалення. У збірниках третього видання містяться узаконення, що регулюють земельний сектор столипінської реформи.

Уміщені у т. ІХ Зводу законів про стани, т. Х Зводу законів цивільних та      т. ХV Зводу кримінальних законів узаконення наповнювали змістом цивільно-правові поняття та категорії, визначали склади злочинів, систему покарань за порушення земельного законодавства, також стали об’єктом наукового аналізу.   

Здобувачем використано фондовий ресурс 10 обласних державних архівів України і двох архівів Російської Федерації (Российский государственный военный архив в г. Москве и Российский государственный исторический архив в г. Санкт-Петербурге), матеріали яких віднесено до другої групи джерел. Особливий інтерес викликали документи, виявлені у фонді 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторств) Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, 1238 (Київський повітовий предводитель дворянства) Державного архіву Київської області, 415 (Волинський губернський комітет із селянських справ) Державного архіву Житомирської області. У них містяться копії проектів положень відповідних   дворянських губернських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян. 

Низка фондів українських архівів (Ф. 16 – Харківська казенна палата, Ф. 14 – Херсонська губернська креслярня та інші) містять тексти уставних грамот, володільних записів, що дають інформацію не лише про  розміри селянських наділів, а й про порядок набуття права власності на них.        

Серед документів доби столипінської реформи дисертант виділяє оригінали рішень сільських громад про вихід окремих селян із їхнього складу та перехід на відрубні ділянки і хутори (Ф. 222 – Генічеське сільське управління Херсонської губернії; Ф. 115 – Волинське губернське із селянських справ присутствіє); прохання селян про сприяння держави щодо придбання земельних ділянок власними коштами чи за допомогою селянського банку (Ф. 133 – Кременецька повітова землевпорядна комісія); судова практика  (Ф. 1251 – Бориспільське Київського повіту волосне правління);  матеріали щодо  опору впровадженню столипінського законодавства (Ф. 3 – Канцелярія Харківського губернатора).      

Інформацію про стан і організацію роботи державних установ щодо розгляду скарг, заяв, пропозицій населення з питань поземельного устрою на місцях подають такі архівні фонди: Ф. 41 – Таврійське губернське присутствіє з селянських справ; Ф. 61 – Волинська землевпорядна комісія.  Неопрацьований вітчизняними дослідниками матеріал міститься у фондах Земського відділу МВС Російської імперії (Ф. 1291) та Головного управління землеустрою і хліборобства (Ф. 408) Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі.

Значний пласт впроваджених до наукового обігу матеріалів знаходиться у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім.                              В. І. Вернадського. До наукового аналізу залучені оригінали праць державних діячів (П. Валуєв), дослідників історії земельних відносин (І. Лучицький), їхнє листування (Г. Галаган) тощо.

Джерельну базу істотно доповнили оприлюднені матеріали (третій блок документів). Попри тему, що винесена  в назву збірника В. Федорова – “Падение крепостного права в России” значна частина матеріалів книги присвячена селянським виступам. Ідентична схема застосована упорядниками збірників “Отмена крепостного права на Украине”, “Селянський рух на Україні 1850–1861 рр.” та при укладенні інших збірників.     

Актуалізація діяльності Миколи ІІ, С. Вітте, П. Столипіна стала знаковою на рубежі 1990-х років. Саме у цей час з’являються збірники праць П. Столипіна,  в основу яких покладено витяги з його виступів, статей, інших публікацій.

До четвертої групи віднесено тогочасні періодичні видання. Публікації у таких часописах як “Колокол”, “Полярная звезда”, “Сельское благоустройство” сприяла ознайомленню з поглядами на перспективу земельних відносин представників різноманітних кіл громадської думки Росії.

Низка публікацій у “Журнале землевладельцев”, “Киевской старине”, “Вестнике Европы”  дозволила оприлюднити зміст і аналіз моделей створення буржуазно орієнтованої системи земельних відносин. Офіційні видання “Юридическая газета”, “Юридический вестник” публікували тексти підзаконних актів, рішення Сенату з окремих резонансних справ, у тому числі й по земельних спорах. 

До п’ятого блоку джерел належить мемуарна література. На особливу увагу заслуговують спогади учасників процесу створення реформаторського законодавства. Лише за межами Росії побачили світ чотири томи матеріалів, упорядкованих А. Скребицьким. Хроніка діяльності комісій з селянської справи знайшла своє відображення в документальному збірнику Н. Семенова. Підготовка, проходження проектів реформ через законодорадчі інститути, внутрішні дискусії у них знайшли відображення у  спогадах  учасників законотворчого процесу. Якщо П. Семенов-Тянь-Шанський, П. Валуєв,               П. Мілюков, О. Кошелєв подають інформацію про зміст окремих  проектів земельних перетворень, Ф. Воропонов ілюструє складності їх реформування, то О. Половцов, Г. Романов, С. Вітте  відтворюють витоки, історично-правові передумови ухвалення столипінського законодавства.

Існуюча джерелознавча база, залучений масив документальних джерел, публікації в періодичних виданнях, мемуарна література в цілому дозволили адекватно вирішити основні наукові завдання, поставлені здобувачем. 

 У підрозділі  1.3 “Проблема термінологічної визначеності та змістового наповнення поняття права власності на землю у законодавстві Російської імперії” розглядається зміст понять та категорій інституту права власності на землю, розроблених правовою думкою країни і зафіксованих на рівні законодавчих актів. Встановлено, що законодавець не впровадив універсального поняття права власності на землю в правову систему Російської імперії. Дефініція і похідні від неї стали об’єктом нестихаючих дискусій між представниками різноманітних наукових шкіл російської цивілістики. На неузгодженість ст. 420 ч.1 т. Х Зводу законів цивільних, якою право власності визнавалось як виняткове і незалежне від окремих осіб право володіти, користуватися і розпоряджатися майном довічно і спадково, з наявністю у чинному законодавстві інституту неповного права власності вказували Н. Калінін і К. Анненкова. Проблему ще більш актуалізував автор “Русского гражданского права” Д. Мейер. Оскільки земельна ділянка є частиною території держави і підлягає її верховній владі, відтак право особи на землю підлягає обмеженню.      

Ще одну дискусію щодо встановлення єдиного критерію поділу майна на рухоме і нерухоме започаткував професор П. Цитович. В основу розмежування він пропонував покласти землю та її надра як об’єкти матеріального світу з усіма їх складовими частинами. Така позиція імпонувала авторитетним цивілістам К. Побєдоносцеву та К. Анненковій, проте вона не вплинула на Правительствуючий Сенат як ініціатора змін до чинного законодавства.

Третій напрям дискусій правників зосереджувався навколо інституту сервітутних земельних відносин. Правова невизначеність дефініції дозволила юридичній науці включити до сервітутів право спільної толоки. Однак цивілісти М. Дуганов і Т. Локоть висловилися проти надання цьому виду суспільних відносин статусу  сервітутної категорії. С. Пахман, у свою чергу, визнавав  існування сервітутів на принципах т. зв. сусідського права. У даному контексті  йшлося про обмеження права власності, встановлене в інтересах сусідів. Серед сервітутів сусідського права учений виділив ті, в основі яких перебували відносини, базовим елементом яких була нерухома власність, а саме: право проходу чи проїзду по землі власника, дорога по якій веде до будинку сусіда; право прогону худоби; право на користування водним джерелом, якщо відсутній інший спосіб задоволення своїх потреб тощо.      

Дисертант відзначив  консервативність цивільного права Росії. Спроби його вдосконалення та гармонізації з правовою системою західноєвропейських країн неодмінно наштовхувалися на зашкарублість, млявість і нерозвиненість традиційного для монархічної форми правління механізму ухвалення законодавчих ініціатив.

Розділ ІІ “Підготовка, ухвалення та основний зміст законодавчих актів з проведення земельних перетворень  19 лютого 1861 р. у Російській імперії” містить аналіз громадської та правової думки країни щодо перспектив трансформації земельних відносин, досліджується правовий режим земель за проектами Положень дворянських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян та за  Положенням 19 лютого 1861 р.

У підрозділі 2.1 “Правова та громадська  думка середини ХІХ століття щодо шляхів реформування земельних відносин” дано аналіз стану громадської та правової думки напередодні проведення радикальних перетворень у сфері земельно-правових відносин, розглянуто витоки проблеми та заходи уряду щодо її політико-правового обгрунтування.

Досліджено діяльність спеціальних селянських комітетів, створених главою держави у другій чверті ХІХ ст., на які покладалося опрацювання пакету документів, спрямованих на послаблення кріпосницького гніту без ліквідації кріпосного права.  Впоратися з таким суперечливим завданням жодному з  десяти створених комітетів було не під силу. Проте окремі ідеї М. Сперанського,  П. Кисельова матеріалізувались у норми права, заповнюючи, принаймні,  певні прогалини між основними суб’єктами правовідносин (кріпак-поміщик).   

Здобувачем здійснено також порівняльну характеристику світоглядного бачення змін у галузі земельних відносин, пропонованих апологетами окремих кіл суспільно-політичної думки Росії. Серед них виділялися слов’янофіли (О. Кошелєв, В. Черкаський, Ю. Самарін) та західники (О. Герцен, М. Огарьов, М. Чернишевський). Висновок про пріоритетність приватної власності на землю над громадською у перших і синтезний шлях розвитку у других став основною домінантою даного підрозділу дисертаційного дослідження.

Проблему правомочностей на селянську землю намагалися розв’язати землевласники українських губерній, які подали до Редакційних комісій власні проекти землеустрою окремих категорій українського селянства. Значна увага  приділяється проектам, укладеним І. Сердюком, Є. Гордієнком, О. Маркевичем. Землевласники висловилися за скасування кріпосного права та передачу селянам землі у власність на основі викупу.

Своєрідністю відзначалися погляди на перспективи земельного устрою у середовищі української інтелігенції. Програма та Статут Кирило-Мефодіївського братства свідчать, що їхні автори не бачили альтернативи приватній власності на землю, принаймні, у зримій перспективі. Оскільки приватна власність як інститут права породжувала несправедливість, тому разом із Т. Шевченком члени Кирило-Мефодіївського братства обстоювали необхідність наповнення її моральними, духовними категоріями, на кшталт рівності, добра, справедливості, які сучасна наука небезпідставно вважає смисловими характеристиками права.   

Дисертант вважає серйозною помилкою влади не витребуваність інтелектуального ресурсу вітчизняних правників. Участь юристів-професіоналів у земельній реформі звелася до розроблення проектів відміни кріпосного права і відносин, ним породжених, поза офіційною сферою її підготовки.

 У підрозділі 2.2 “Право власності на землю у проектах дворянських комітетів з покращення побуту поміщицьких селян  українських губерній” йдеться про організаційно-правові засади створення та діяльності державних установ, центральних, місцевих органів, покликаних підготувати проекти ліквідації кріпосного права та землеустрою поміщицьких селян.

Відправною точкою початку реальної підготовки земельної реформи, на думку здобувача, став рескрипт Олександра ІІ від 20 листопада 1857 р., положеннями якого дворяни окремих Західних губерній мали підготувати відповідний проект землеустрою поміщицьких селян.

Винятково на архівних матеріалах дисертантом аналізуються проекти Положень про покращення побуту поміщицьких селян, підготовлені дворянськими комітетами  українських губерній. Доведено, що всі без винятку дворянські комітети висловилися за повну і остаточну ліквідацію кріпосного права з залишенням статус-кво права власності на землю за попереднім власником  – поміщиком. Позаяк земельний наділ за існуючим  правовим режимом поділявся на садибну і польову землю, то проектами  Таврійського і правобережних українських губернських комітетів (Київського,  Волинського, Подільського) передбачався викуп садиби індивідуально або подвірно. Чернігівський, Харківський, Полтавський і Катеринославський дворянські комітети пропонували узаконити викуп садиби общиною. Дворяни Херсонщини пішли синтезним шляхом, передбачивши обидва варіанти викупу. В усіх випадках суб’єктами права неповної власності на садибні землі після викупу ставали колишні поміщицькі селяни. Лише Таврійський комітет уможливлював перехід права власності на садибну землю у повному обсязі, за умови визнання поміщиком факту придбання її кріпаком на ім’я свого колишнього господаря.       

Селянські надільні землі польового користування, на думку дворян Таврії, Херсонщини, Катеринославщини, Полтавщини, не могли змінювати свій правовий режим до завершення перехідного періоду. У подальшому реверсним шляхом вони поверталися як об’єкт власності до поміщика.  

Дворяни Правобережної України визначили характер землекористування на перехідний період особливостями місцевих звичаїв. Користувачами польових наділів визнавалися як фізичні особи окремо (домовласники), так і їхні родини загалом. У такому ж порядку дозволялося набуття права власності через проведення викупної операції, за умови відсутності претензій з боку поміщика.

Найпослідовніше право повної власності селянина на надільні польові землі обстоював відповідний комітет Харківської губернії. У розробленому ним проекті, єдиному з усіх українських губерній, містилися норми, що надавали право селянській общині після викупу землі у поміщика розподілити її між своїми членами і передати  кожному на праві особистої (приватної) власності.

Здобувач зазначає, що в своїй основі проекти Положень про покращення побуту поміщицьких селян, розроблені поміщиками українських губерній, мали на меті ліквідацію кріпосного права. Садибна земля ставала об’єктом власності селян, щоправда з частково обмеженими на неї правами.

Підрозділ 2.3 “Земельні відносини та особливості їх регулювання в українських губерніях за Положеннями 19 лютого 1861 р.” присвячений характеристиці пакету законодавчих актів, ухвалених 19 лютого 1861 р., у частині розвитку земельно-правових відносин у межах сучасної України.

Здобувач поділяє увесь пакет з 19 законів на дві частини, одна з яких має загальнодержавний, а друга – місцевий характер. У аналізі комплексу загальнодержавних  документів особливе місце посіли ті, в яких містяться приписи, що регулюють структуру, зміст, обсяги общинного та поміщицького землеволодіння, визначають особливості набуття селянами права власності окремо на садибні та польові землі (“Загальне Положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їхньої садибної осілості” тощо). Водночас специфіка поземельного устрою, відмінності земельного правового режиму окремих регіонів України знайшли відображення в рамках чотирьох спеціальних місцевих Положень про поземельний устрій поміщицьких селян, три з яких регулювали поземельні відносини в українських губерніях.

Всупереч твердженням радянської історіографічної школи дослідник довів, що пакет законодавчих ініціатив від 19 лютого 1861 р. сприяв  створенню дрібного селянського землеволодіння шляхом виходу хлібороба зі складу сільської общини з правом набуття власної частки землі у власність. Юридичне оформлення права селянської власності на землю наставало з моменту видачі губернським у селянських справах присутствієм чи повітовим судом письмового документа під назвою “дана”.

Узагальнюючи зміст загальнодержавних документів, здобувач стверджує, що з ухваленням Положень 19 лютого 1861 р. селянське землеволодіння на території Російської імперії, у тому числі й на українських землях, існувало у формі общинної, індивідуальної власності та власності окремих індивідуальних господарств, об’єднаних у хліборобські товариства.  За вчасну сплату встановлених викупних платежів, придбаної земельної ділянки громадою чи товариством домовласників відповідали всі члени, пов’язані круговою порукою, а за справність платежів за набуту землю індивідуальним способом – відповідав кожен із власників особисто.

Аналіз змісту місцевих Положень українських губерній дозволив здобувачеві виокремити чотири базові форми селянської земельної власності: одноосібну позанадільну спадкову власність; спільну позанадільну власність; надільну власність при подвірно-спадковому користуванні; громадську надільну власність при громадському користуванні.

У розділі ІІІ “Динаміка розвитку земельно-правових відносин в умовах втілення Положень 19 лютого 1861 р.” синтезовано зміст законодавчих та інших нормативних актів, ухвалених з метою поглиблення змін у земельній галузі, з практикою їх реалізації у пореформений період.

 Підрозділ 3.1 “Регіональні особливості імплементації положень земельного законодавства в правову систему українських губерній Російської імперії” висвітлює проблему впровадження приписів реформаторського законодавства у практику суспільних поземельних відносин окремих українських губерній, показує рівень врахування  законодавцем специфіки їх правового режиму.  

На основі широкого застосування виявлених архівних документів, законодавчих та інших нормативних актів автор відзначає різновекторний, відміннісний характер імплементації положень земельного законодавства в правову систему, що склалася в українських губерніях. Етап реалізації норм права відзначений труднощами тлумачення окремих юридичних приписів органами дворянського управління, повітових, губернських присутствій із селянських справ та численними зверненнями до центральних установ за їх роз’ясненням. Оскільки в окремих повітах Малоросії (Полтавщина, Харківщина, Чернігівщина) законодавець дозволив застосування двох місцевих Положень (Малоросійського чи Великоросійського) за обопільною згодою поміщика і сільської общини, то вся увага повітових предводителів дворянського корпусу зосереджувалася на лобіюванні корпоративних інтересів через отримання дозволів на застосування більш вигідного Великоросійського положення.

Дисертант стверджує, що процес переходу земельних відносин на ринкові  у губерніях Правобережної України істотно пожвавився після придушення польського повстання 1863 р. Серед усіх регіонів Російської імперії найшвидше з тимчасовозобов’язаного стану вийшли поміщицькі селяни дев’яти західних губерній, в тім числі  і трьох українських. На особливих умовах і з певними преференціями законодавець санкціонував переведення уставних грамот у викупні акти.

Здобувач наводить низку незаперечних фактів та нормативних документів імператорської влади, зміст яких спрямований на обмеження землеволодіння представників національних меншин (поляків і євреїв) та надання значно ширших прерогатив православному населенню.

Найглибше ринковий характер земельних відносин виявився у губерніях Степової України (Таврійська, Катеринославська, Херсонська). Правочини з купівлі-продажу земельних ділянок стали звичним явищем, посівши в цьому компоненті провідні позиції серед усіх губерній Російської імперії.

Автор актуалізує відому з радянської історіографії проблему відрізків (зменшення – Авт.) та прирізків (збільшення – Авт.) земельних ділянок відносно розмірів дореформеного землекористування. Спростовуючи усталене твердження про цілеспрямоване зменшення обсягів селянського землекористування, принаймні, щодо Правобережної України, здобувач аналізує комплекс заходів, які забезпечили приріст надільного землеволодіння на 18-21%.   

Підрозділ 3.2 “Правові засади землеустрою окремих верств українського населення” розкриває зміст правового регулювання, стан та особливості фактичного забезпечення окремих груп та категорій населення, що проживали в українських губерніях Російської імперії.

Том ІХ Зводу Законів (Закони про стани) визначив юридичний статус  окремих верств населення та суспільних станів Російської імперії. Правовий режим належних їм земель в умовах перетворень середини ХІХ ст. вимагав диференційованого підходу і забезпечувався окремими  нормативно-правовими актами. Вивчивши стан правового регулювання земельних відносин в українських губерніях, землевпорядні роботи, проведені відповідно до вимог чинного законодавства, здобувач дійшов висновку, що землеустрій окремих категорій селянства проводився здебільшого на основі Положень від 19 лютого 1861 р. з незначними корективами. Саме на таких засадах упорядкований земельний устрій іноземних підданих, ординацьких та казенних селян, чиншевиків. Певні особливості простежуються при земельному забезпеченні державних селян (45,6% усіх жителів українських губерній): дозволявся вихід зі складу общини окремим домовласникам разом з належною йому часткою землі за наявності згоди 2/3 членів громади, що мала право голосу на сільському сході; община визначала та встановлювала обсяги оброчних податків, які мали сплачуватися за виділену ділянку; наділялися більшими, порівняно з поміщицькими селянами, розмірами земельних ділянок і обкладалися значно меншим оброчним податком у розрахунку на десятину наділу; викуп землі ними мав здійснюватися  лише власними коштами. Через інститут люстраційних комісій, які встановлювали межі наділів, забезпечувалося набуття права власності на землю державними селянами правобережних українських губерній. Без сплати викупних платежів набували право власності на землю  дніпровські лоцмани, що належали до категорії  державних селян.

Здобувач звертає увагу на особливий правовий режим земель ще одного розряду державних селян – малоросійських козаків. На основі аналізу комплексу матеріальних джерел, він стверджує, що малоросійські козаки були суб’єктами права приватної власності на землю з певними обмеженнями у праві розпорядження.

Серед різноманітних груп іноземних поселенців пільговий правовий режим щодо правил землеволодіння та землекористування гарантувався лише колоністам з числа поселян-менонітів та інших вихідців із Німеччини. Сільські громади зберігали існуючі обсяги земель, укладаючи на їх основі владенні записи. Вказані землі заборонялося відчужувати на користь осіб, що не належали до однієї громади німецьких колоністів.

  У підрозділі 3.3 “Право власності на землю у контексті контрреформаційних урядових заходів 1880-1890-х років: зміст та основні тенденції” висвітлено урядову політику, одним із складових елементів якої став наступ на власницькі права селянства. Здобувачем досліджено  заходи нормативного, адміністративного, практичного характеру, вектор яких спрямовувавсь на відхід від новаторських принципів, закладених 19 лютого 1861 р. Тон згортанню реформ задали “Положення про заходи з охорони державного порядку і громадського спокою” від  14 серпня 1881 р. Саме на нього, на думку  дисертанта, покладалася функція запобігання чи припинення порушень громадського порядку, які мали місце в процесі реалізації земельних перетворень. Численні непорозуміння між владою і селянством, подекуди перетворюючись на відкрите збройне протистояння, найчастіше мали місце на грунті невдоволення якістю відведених для особистого користування угідь, наділення ділянок у непридатних місцях, розмірами надільних земель тощо. Закон передбачав посилення адміністративної та кримінальної відповідальності за правопорушення, вчинені у галузі земельних відносин, надаючи надто широкі повноваження не колегіальному органу, а одній особі – міністру внутрішніх справ.

Велика кількість земельних спорів, що стали об’єктом розгляду судових інстанцій, змусила уряд розширити компетенцію волосних судів. Позови окремих селян та сільських громад з приводу меж садибних ділянок також включалися до юрисдикції станових волосних судів.

Інститут земських начальників, започаткований указом від 12 липня 1889 р. для управління колишніми приватновласницькими, державними та іншими категоріями селянства у 40 губерніях Росії, окрім Західного краю, створювався, стверджує дисертант, для централізації правоохоронних функцій на місцях. Вони наглядали за органами селянського самоврядування, ревізували їхню діяльність, переглядали рішення, були кураторами волосних судів, повітових із селянських справ присутствій, перебираючи на себе функції донедавна притаманні колегіальним органам. Правомочність земських дільничних начальників поширювалася і на земельні справи.

Здобувач переконаний, що найвідчутнішого удару по буржуазно зорієнтованій земельній реформі завдали норми Закону від 14 грудня 1893 р. “Про деякі заходи щодо попередження відчуження селянських надільних земель”. Низка обмежень у праві розпорядження надільними ділянками як для земель общинного, так і подвірного користування, за які не було сплачено викупну суму, істотно перешкоджала створенню прошарку дрібних земельних власників, запровадженню умов для розгортання повноцінного ринку землі.

Підсумовуючи зміст підрозділу, наголошено, що узаконений у середині   ХІХ ст. інститут селянського надільного землеволодіння, унаслідок проведених контрреформаторських урядових заходів, втратив можливість перебування у системі ринкових відносин. Визнання за ним цивільно-правового статусу земель приватної форми власності також було унеможливлене.

У розділі ІV “Трансформація земельних відносин за столипінським аграрним законодавством” проводиться порівняльна характеристика земельного законодавства за Положеннями 19 лютого 1861 р. і приписами столипінської реформи, аналізується стан правового забезпечення та ступінь її реалізації в умовах українських губерній.

Підрозділ 4.1 “Політико-правові, соціально-економічні передумови і пошуки шляхів подальшого реформування земельних відносин в умовах наростання загальноімперської кризи” містить аналіз витоків політичного, економічного, правового характеру, які, на думку здобувача,  спонукали відповідні інститути державної влади до розроблення ідеології та стратегії нового етапу земельної реформи. Серед них дослідник виділяє: конфлікт між існуючими формами землеволодіння, який виявився у стагнації сільськогосподарського виробництва; демографічний стрибок, що призвів до малоземелля селянства незалежно від форми власності чи користування землею; правова невизначеність режиму земель надільного користування; європейська криза як причина економічного спаду.

Характеризуючи шляхи подальшого реформування земельних відносин в умовах наростання загальноімперської кризи, здобувач спростовує усталену думку про неспроможність уряду оперативно реагувати на існуючі виклики. На підставі документальних матеріалів він дійшов до висновку про реальні наміри влади узяти під контроль ситуацію в країні. Саме в цьому автор вбачає причину створення Міністерства хліборобства, на яке покладалася координація діяльності усіх суб’єктів галузевого господарювання. З цією ж метою скликається Особлива нарада про потреби сільськогосподарської промисловості, місцеві комітети якої в українських губерніях висловилися за якнайшвидше правове врегулювання процедури виходу селян зі складу общин, що стали перешкодою у розвитку земельних відносин. Однак справжньою програмою модернізації земельного законодавства здобувач називає “Записку із селянської справи” очільника Особливої наради С. Вітте.

Відлік нового етапу земельної реформи дисертант розпочинає з 1903 р., зі скасування кругової поруки сільських общин. Легітимізація права продажу подвірної ділянки неплатоспроможного боржника започаткувала процес руйнування   общинного землеволодіння і появи на ринку земель надільного користування. Надала другого дихання Положенням 19 лютого 1861 р., перша російська буржуазна революція 1905-1907 рр., яка змусили владу зменшити, а згодом відмінити викупні платежі, розширити права селянства у частині виділення і набуття в особисту власність надільних ділянок.

У підрозділі 4.2 “Нормативне та організаційне забезпечення проведення земельної реформи урядом П. Столипіна” йдеться про створення організаційно-правових засад для подальших перетворень у земельно-правовому сегменті суспільних відносин.

Дослідивши стан правового забезпечення столипінської реформи, здобувач стверджує, що з моменту набуття чинності іменного імператорського Указу “Про доповнення деяких постанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння та землекористування” від 9 листопада 1906 р.  держава de-jure визнала  право особистої власності селян на землю надільного подвірно-спадкового володіння (Правобережна Україна, частина Чернігівської та Полтавської губерній). Своєю чергою, домовласники інших українських губерній, що володіли наділом на праві общинної власності, дозволялося вимагати передачі в особисту власність належної їм ділянки землі. Правовий режим обох форм землеволодіння уніфікувався, проте під особистою власністю подвірно-спадкового володіння законодавець продовжував вважати власність усього двору, а не окремого його члена.

У пошуках соціальної підтримки в особі дворянства, Указ декларував відповідність його приписів Положенням 19 лютого 1861 р. Проаналізувавши зміст документів, здобувач по багатьох пунктах спростував справедливість такого твердження. Попри задекларовану главою держави позицію про непохитність основоположних принципів Положень 19 лютого 1861 р., автор переконаний: своїм змістом і характером праворегулятивних заходів він вийшов далеко за межі приписів реформаторського законодавства другої половини ХІХ ст. Порівняльне співставлення лише однієї ст. 36 Загального Положення про селян зі змістом Указу свідчить про чіткий, але не афішований намір владних структур Російської імперії закласти юридичні підвалини для усунення перешкод селянам-домовласникам при набутті землі в особисту власність.

З огляду на внесені у ході революції 1905-1907 рр. конституційні зміни, унаслідок яких законодавчим органом разом з імператором проголошувалася Державна дума, законотворча процедура значно ускладнилася. Відсутність парламентського консенсусу щодо перспектив розвитку земельних відносин, згодом відмова легітимізувати Указ від 9 листопада 1906 р., вважає автор, стало основними причинами розпусків Державної думи І і ІІ скликань. Лише високі темпи виходу селян зі складу громад та значні показники урожайності, насамперед в українських губерніях  на полях особистої земельної власності,     14 червня 1910 р. сприяли перетворенню Указу в повноцінний законодавчий акт.

 Правове регулювання землевпорядних робіт здійснювалося на основі  Закону “Про землеустрій” та додатку до його ст. 64 під назвою “Про землевпорядні комісії і землемірній при них частині” від 29 травня 1911 р. Одна зі статей Закону вперше визнала відрубні ділянки селян землями приватної форми власності.

У завершальній частині підрозділу проаналізовано зміст заходів, діапазон санкцій адміністративно- та кримінально-правового характеру щодо осіб, які посягали на право земельної власності.

У підрозділі 4.3 “Реалізація земельних положень столипінського аграрного законодавства в українських губерніях” реалізовано завдання дослідити ефективність впровадження комплексу норм земельного права, спрямованого на повсюдне створення дрібних та середніх товарних господарств фермерського типу.

Спираючись на низку джерел, здобувач вступає в полеміку з авторами радянської історіографічної школи. Насамперед, він обстоює власну позицію щодо встановлення хронологічних меж, у яких проводилася реформа. Посилаючись на відсутність умотивованих, переконливих обгрунтувань з боку як радянських, так і сучасних вітчизняних авторів, дисертант доказово пропонує вважати фактичними межами реформи 1905–1915 рр. Остаточне провадження справ із землеустрою громадських земель  до остаточного вирішення питання Установчими зборами було призупинене постановою Тимчасового уряду від 27 липня 1917 року. 

Значна увага приділена й іншим напрямам, по яких ведеться дискусія. Застосовуючи переважно порівняльно-правовий та статистичний методи пізнання, здобувач дійшов висновку про однобічність, а то й упередженість висвітлення столипінської реформи радянськими дослідниками. Ідеологеми, вироблені класиками наукового комунізму, ставали на заваді комплексному і неупередженому вивченню означеної проблеми. Відтак, порівнюючи, аналізуючи та синтезуючи наявний документальний матеріал, дисертантом спростовано низку усталених тверджень, а саме: доведено безпідставність звинувачень на адресу П. Столипіна щодо повсюдного застосування цілеспрямованих силових, адміністративних методів при виході селян із общини та впровадженні відрубної системи землеволодіння; показано, що хутірне землеволодіння українським селянством  культивувалося задовго до початку реформи; стверджується, що з допомогою Селянського поземельного банку здійснювали операції купівлі земельних ділянок найменш забезпечені жителі села, а не куркулі, як про це одностайно твердили радянські вчені.  

Особлива увага приділена інституту сервітутних відносин у губерніях  Правобережної України. Зазначено, що з ухваленням Місцевих положень для малоросійських та великоросійських губерній сервітутні відносини скасовувалися нормою про дозвіл поміщику впродовж перших років вимагати обов’язкової для селян розверстки черезсмужжя (шнурової системи) і ліквідації спільного випасу. На Правобережжі більшість  селянських дворів продовжувала користуватися різноманітними видами сервітутів. Нормативне ж урегулювання права користування чужою власністю постійно відкладалося. Лише в рамках Положення про землеустрій 29 травня 1911 р. знайшлося місце для унормування сервітутних правил, принаймні в частині розмежування угідь між селянами і приватними земельними власниками. Остаточно, стверджує здобувач, сервітути було ліквідовано з установленням радянської влади.

      У заключній частині підрозділу зроблено висновок, що одним із найсуттєвіших наслідків земельної реформи середини ХІХ – поч. ХХ ст. стали зміни у правовій свідомості українського селянина. За відсутності стабільної  земельної політики українських урядів доби Української революції, селянин  послідовно обстоював своє право на земельну власність, про що свідчать наповнення гасел та масштабність розгортання повстанського руху 1917-1923 рр.