Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Catalogue of abstracts / Jurisprudence / Theory and history of state and law; history of political and legal doctrines
title: | |
Альтернативное Название: | Людвик В.Д. Принцип народного суверенитета в истории политико-правовой мысли, теории права и политической практике |
Тип: | synopsis |
summary: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми, наводиться теоретична та методологічна основа роботи, визначаються об’єкт, предмет, мета й завдання дослідження, формулюються теоретичні положення й висновки, розкривається їх наукова новизна та значення, наводяться дані щодо апробації та публікацій результатів дослідження. Розділ 1. «Принцип народного суверенітету в історії політико-правової думки» складається з трьох підрозділів, які відображають відповідні етапи розвитку ідеї народного суверенітету – від зародження до її становлення у «класичному вигляді». Вивчення політико-правової думки про суверенітет дозволяє визначити місце і роль цієї ідеї в теорії права та політико-юридичній практиці в різні історичні періоди. Зазначається, що низка сучасних учень про суверенітет ґрунтуються на вченнях минулого; ідеї минулого, що традиційно перейшли з попередніх епох, а в нових вченнях набули лише нової форми. Підрозділ 1.1 «Витоки ідеї народного суверенітету у вченнях філософів Давнього Світу. Розвиток принципу суверенітету в Середні віки та в період становлення абсолютизму» присвячений аналізу політико-правових концепцій філософів Давнього Сходу, Давньої Греції та Давнього Риму. Зазначається, що феномен суверенітету виникає разом із державою як її політико-правовий атрибут. Суверенітет властивий кожному історично визначеному типу суспільства, що організувалося в державу. Разом з тим, саме поняття «суверенітет» залишилося невідомим Давньому світу. Однак, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспективі, слід розрізняти суверенітет як явище і суверенітет як поняття. Перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет), заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), а друге було розроблене значно пізніше. Розглядаючи вчення Конфуція та Мо-цзи, зазначається, що політико-правова думка Давнього Сходу, не використовуючи термін «суверенітет», вказує, однак, на необхідний принцип гармонійного управління, який в сучасному розумінні сприймається, принаймні, як елемент народного суверенітету. Місцем народження ідеї народовладдя в межах європейської культури вважається Давня Греція. Представники демократичного напрямку Давньої Греції (Протагор, Перикл, Демосфен, Аніфонт, Лікофонт, Епікур та Демосфен) були здебільшого політиками, які намагалися викласти не в наукових працях, а втілити їх на практиці. Напевно саме в цьому полягає причина відсутності в них не лише фундаментальних теорій, але й того, що про багатьох із них ми дізнаємося через згадки в роботах інших філософів, котрі, як правило, не поділяли їхніх політичних поглядів. Однак не можна стверджувати, що з падінням давньогрецької демократії загинула й теорія народовладдя. Зерна цієї ідеї і через століття дійшли до нас у вигляді сучасної теорії народовладдя і відповідних положень сучасних конституцій. Витоки ідеї народного суверенітету, закладені в Давньому Світі, знайшли подальший розвиток в епоху Середньовіччя. Саме в цей час виникає поняття «суверенітет», що походить від латинського «superareitas» (від supera – superior – superanitas – soveranitas). Superior, superanus, буквально означає «більш високий, найвищий, верховний». Введення цього терміну в науковий обіг пов’язане з іменем французького філософа Жана Бодена, який першим спробував визначити сутність доктрини суверенітету. Аналіз теорії суверенітету Жана Бодена, Боссюе, Томаса Гоббса, Спінози та інших абсолютистів дозволив, попри суттєві розбіжності у поглядах цих авторів, визначити певні спільні риси, наявність яких свідчить про те, що у ХVІ-ХVІІІ ст.. західноєвропейськими філософами були закладені основи теорії суверенітету. До таких ознак можна віднести: 1) визнання суверенітету обов’язковим атрибутом держави; 2) майже повне ототожнення суверенітету з його носієм; 3) визнання монарха носієм абсолютного суверенітету держави; 4) принципове визнання необмеженості, неподільності, невідчужуваності та постійності суверенітету. Зазначається, що поступово змінювалась теорія абсолютного суверенітету як її було сформульовано Жаном Боденом та його послідовниками. Уцілів лише принцип незалежності влади, який було визнано необхідним елементом у понятті суверенітету. Внутрішній зміст, межі, форми, суб’єкт суверенітету стали предметом дискусій і визначалися багатьма авторами зовсім інакше, а ніж це свого часу зробив автор трактату «Про республіку». Підрозділ 1.2. «Становлення «класичної» теорії народного суверенітету в політико-правових системах європейського Просвітництва» містить розгорнутий аналіз політико-правових концепцій Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо, в яких розроблено основні положення теорії народного суверенітету, визнані сьогодні всіма демократичними державами світу і поділяються більшістю вчених. Відзначається, що Дж. Локк свої політико-правові погляди виклав у «Двох трактатах про правління». В них він стверджує про невід’ємність природних прав людини, які обмежують державну владу; розвиває теорію народного суверенітету і обґрунтовує принцип поділу влад; висуває вимогу правомірності управління і розмежування законів та адміністративних розпоряджень; і, нарешті, викладає теорію «правомірної» держави, тобто держави, в якій панує закон, однаково обов’язковий як для тих, ким правлять, так і для правителів. Доводиться, що Дж. Локк виступав противником державного абсолютизму в цілому та абсолютної монархії, зокрема. Вчення Дж. Локка – засновника теорії природного права – отримало подальший розвиток перш за все в роботах французьких просвітників, зокрема Ш.-Л. Монтеск’є. У своєму трактаті «Про дух законів» він досліджує співвідношення та взаємозв’язок, що існують між законами природи та історії – об’єктивними законами і законами, що створюються людьми. Основний принцип, запроваджений Ш.-Л. Монтеск’є в результаті наукового пошуку, полягає в тому, що закони, які регулюють відносини між людьми, мають відповідати властивостям народу, для якого ці закони встановлені. Зв’язок між властивостями народу та змістом закону є настільки сильним, що закони одного народу можуть виявитися непридатними для врегулювання відносин і розв’язання проблем іншого. Закони мають відповідати фізичним властивостям країни, її клімату (холодному, жаркому чи помірному), географічному положенню, розмірам території, чисельності населення, роду його діяльності та схильностям, традиціям та звичаям тощо Аналіз розгорнутого політико-правового вчення французького просвітителя дозволив стверджувати про прихильність Ш.-Л. Монтеск’є принципу народного суверенітету та демократичним ідеям. Ідею народного суверенітету пов’язують також із «Суспільним договором» («Contrat social») Ж.-Ж. Руссо. У цій праці він, як йому здається, знаходить такий принцип управління і таку форму держави, «яка захищає і боронить загальною силою особистість і майно кожного з членів суспільства і завдяки якій кожний, поєднуючись з усіма, підкоряється, однак лише самому собі і залишається так само вільним, як і раніше: принцип управління, «надійний і справедливий»…» – це підпорядкування державної влади волі народу; щодо форми держави, то будь-яка форма (монархія, аристократія, демократія) є прийнятною, якщо має в основі волю народу. Таким чином, народна воля виступає у Ж.-Ж. Руссо не лише єдиним джерелом будь-якої влади, але й її моральним освяченням. Ідеальна держава Ж.-Ж. Руссо – держава спільної волі; вона завжди справедлива, стоїть вище будь-яких підозр. Держава спільної волі завжди прагнутиме загального добробуту й користі, загального блага, оскільки в ній панує справедлива й авторитетна воля народу; вона не може порушувати прав підданих. Більше того, вона, за словами Руссо, не може цього навіть бажати. Отже, необхідно створити державу, яка б підкорялася загальній волі, і всі проблеми буде вирішено, соціальні конфлікти розв’язано, а людство досягне «політичного ідеалу». У системі поглядів Ж.-Ж. Руссо все приватне підкоряється публічному, особливе – загальному. Його держава загальної волі одномірна: одне мислення, одна ідеологія, одна релігія – всюди панує одностайність. Будь-яка своєрідність, будь-яка думка, відмінна від загальної волі, розглядається як прикра перешкода «справедливому» устрою, джерело безладів, отже, як те, що не має права на існування. Насправді, політичний ідеал Ж.-Ж. Руссо – це держава, далека від демократії, оскільки демократія несумісна з диктатурою незалежно від того, хто виступає в ролі диктатора. Однак саме Ж.-Ж. Руссо є одним з найбільш відомих представників так званої нової політичної доктрини, що відстоює демократичні ідеї. Дисертант дійшов висновку, що вчення Ж.-Ж. Руссо, попри його недоліки та суперечності, мало вирішальне значення для становлення демократичних принципів державного права. У підрозділі 1.3. «Ідея народного суверенітету у вітчизняній політико-правовій думці» досліджується історія становлення зазначеної ідеї на теренах України. Розвиток ідеї народного суверенітету відбувався в умовах багатовікової боротьби українського народу за право самостійно вирішувати питання свого політичного життя. Кожного разу, коли український народ виборював українську державу, незалежно від її історичної форми, вона спиралася на принцип народовладдя. Ця обставина дозволяє стверджувати про наявність певного історичного зв’язку та наступності, що існує як між демократичними інституціями української держави (народні віче Київської Русі – ради Козацької республіки – Центральна Рада УНР – Верховна Рада України), так і між видатними представниками вітчизняної політико-правової думки, котрі відстоювали ідеал державності, побудований на демократичних засадах (І. Вишенський – П. Орлик – Кирило-Мефодіївське товариство – М. Драгоманов – М. Грушевський та ін..). Історичний аналіз теорій народного суверенітету дозволяє виявити такі особливості виникнення та розвитку цієї ідеї: по-перше, поняття «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет», «суверенітет монарха» є самостійними і водночас історично взаємопов’язаними; протягом тривалого часу ці поняття не розмежовувалися, а предмет дослідження складав суверенітет як такий, суверенітет як принцип; по-друге, розглядаючи суверенітет в історичній ретроспективі, слід розрізняти суверенітет-явище і суверенітет-поняття, оскільки перше існує з моменту виникнення держави (державний суверенітет), заснування демократичних інститутів (народний суверенітет), а друге було сформульоване набагато пізніше; по-третє, вчення про народний суверенітет мало не стільки теоретичне, скільки практичне значення, оскільки кожна з політичних сил, обґрунтовуючи свої претензії на владу, використовувала цю ідею, посилаючись на волю народу. Отже, принцип народного суверенітет був перш за все полемічною зброєю проти влади, права якої оспорювалися. Розділ 2. «Теоретичні засади принципу народного суверенітету» містить спробу вирішення загальнотеоретичних питань народного суверенітету, які на сьогодні є дискусійними. Логіка підрозділу 2.1. «Принцип народного суверенітету: визначення основних понять» обумовлена відсутністю в теорії права єдиного загальноприйнятого визначення поняття народного суверенітету, а також низки інших, пов’язаних з ним понять. Він має три пункти, кожний з яких присвячений аналізу окремого аспекту поняття «народний суверенітет». У п. 2.1.1. «Народ як суб’єкт політико-правових відносин, джерело верховної влади» дисертант визначає сутність та зміст категорії «народ», проводить розмежування між такими взаємопов’язаними і близькими за значенням поняттями, як «народ», «населення» та «нація». В роботі зазначається, що ст. 5 Конституції України проголошує народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Отже, дослідження сутності принципу народного суверенітету неможливе без визначення поняття «народ». Відзначається, що теорія не виробила єдиного підходу до визначення поняття «народ», свідченням чого є такі його інтерпретації: народ – громадян всіх національностей, що мешкають на території даної країни; народ – сукупність фізичних осіб, підпорядкованих верховній владі; народ - сукупність окремих осіб, що входять до складу держави, сукупність членів держави, суб’єкт і об’єкт державної влади; народ – стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території, має спільні, відносно сталі особливості мови і культури, а також осмислення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень, що відображається у самоназві; народ – населення держави тощо. Проведений аналіз наведених вище визначень дозволив стверджувати, що поняття «населення» потрібно розглядати не як аналогічне поняттю «народ», а як його модифікацію. При інтерпретації народу як суто населення, на перше місце виходять такі показники: кількість і щільність населення, вікові характеристики, рівень та тривалість життя, диференціація на групи (наприклад, сільське та міське населення), міграційні процеси тощо. Перелічені ознаки, безумовно, мають практичне значення, проте вони не здатні безпосередньо охарактеризувати народ як суб’єкта правових відносин і, зокрема, джерело верховної влади. Крім того, територіальна ознака, яка є вирішальною для категорії «населення», не має такого значення для поняття «народ». По-перше, населення держави складають всі особи, які мешкають на її території; це можуть бути власні громадяни (піддані), іноземці та особи без громадянства; останні дві категорії до поняття «народ» не входять. По-друге, громадянин (підданий) тієї чи іншої держави, перебуваючи поза її межами, не втрачає з нею правового зв’язку, а отже, є частиною її народу. Розглядаючи співвідношення таких понять, як «народ» і «нація», автор дійшов висновку, що ці поняття не є тотожними. Відмінність між народом і нацією полягає в тому, що перший може складатися з багатьох націй, бути поліетнічним, проте коритися одній державній владі і брати участь у її здійсненні; з іншого боку, одна нація може перебувати під владою кількох держав. У п. 2.1.2. «Народний, національний та державний суверенітет» визначається зміст і співвідношення, що існує між цими однопорядковими явищами. Відзначається, що у демократичній державі народний, національний і державний суверенітети тісно взаємопов’язані. Народ складається з націй, поєднаних в одну державу. Таким чином, сукупність прав націй складають суверенні права народу за умови, що нації співіснують на основі принципу взаємної поваги і принципу недискримінації. Державний суверенітет ґрунтується на народному суверенітеті і забезпечує його реалізацію. У разі порушення такого співвідношення маємо або недемократичну державу (коли держава не поважає суверенних прав народу) або несуверенну державу (відсутність суверенітету держави тягне за собою, як правило, втрату суверенітету її народом). Поняттями, що тісно пов’язані з народним суверенітетом, є «народовладдя» та «демократія». Розв’язанню завдань стосовно визначення сутності й співвідношення між ними присвячено п. 2.1.3. «Народний суверенітет, демократія, народовладдя». На думку здобувача, поняття «народний суверенітет» та «народовладдя» є синонімами, що означають приналежність усієї повноти влади народові, визнання народу, як це проголошується Конституцією України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом верховної влади». У співвідношенні з демократією народний суверенітет виступає її передумовою й необхідною, проте не єдиною ознакою. Демократія як основоположний принцип організації та діяльності державної влади передбачає не лише забезпечення принципу народовладдя, але й дотримання низки інших вимог, серед яких: права і свободи людини, їх пріоритетність відносно інтересів держави; конституційне обмеження влади більшості та гарантування прав меншості (серед яких найголовнішим є право меншості стати більшістю). Підрозділ 2.2. «Принцип народного суверенітету як принцип конституційного ладу та принцип права» присвячено визначенню місця принципу народного суверенітету в системі принципів конституційного ладу та принципів права. Підрозділ складається з трьох пунктів, у яких надається загальнотеоретична характеристика конституційного ладу та його принципів, загальнотеоретична характеристика принципів права, аналізується співвідношення принципу народного суверенітету з окремими принципами конституційного ладу та принципами права (зокрема, розглядаються такі принципи, як принцип державного суверенітету, принцип демократичної держави, принцип правової держави, принцип територіальної цілісності та недоторканності держави, принцип визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю, принцип поділу влад). У розділі 3. «Механізми реалізації принципу народного суверенітету», який складається з трьох підрозділів, принцип народного суверенітету розглядається в дії на основі розгляду питань, пов’язаних з його практичною реалізацією. Відзначається, що основою принципу народного суверенітету є політичні права і свободи громадян України, реалізація яких дозволяє перетворити принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність. Їхньому аналізу, найбільш спірних і проблемних моментів, присвячено підрозділ 3.1. «Політичні права та свободи – основа принципу народного суверенітету». Зокрема, розглядається право громадян брати участь в управлінні державними справами, виборчі права, право на свободу мирних зборів. Доводиться, що принцип народного суверенітету тісно пов’язаний із політичними правами і свободами: з одного боку, він здійснюється, реалізується, розкривається через комплекс політичних прав і свобод, з іншого – виступає їхньою гарантією, є їхньою передумовою; політичні права і свободи, в свою чергу, перетворюють принцип народного суверенітету з конституційної декларації на політичну реальність. З’ясовано взаємозв’язок і взаємодія якості та властивості основних прав. Якість – це внутрішня, сутнісна визначеність предмета, єдність його властивостей, що виражає його відмінність від інших предметів та явищ. В якості втілено нерозривний зв’язок основних властивостей предмета; якість предмета не зводиться, як правило, до окремої властивості. Таким чином, в ряді характеристик основних прав якість стоїть вище за властивість; перша співвідноситься з другою як ціле та його частина. Форми здійснення народного суверенітету, передбачені Конституцією України, традиційно поділяються на безпосередні та представницькі, аналізу яких присвячено підрозділи 3.2-3.3 відповідно. Підрозділ 3.2. «Принцип народного суверенітету та інститути безпосередньої демократії» складається з трьох пунктів, у яких на дається загальнотеоретична характеристика інститутів безпосередньої демократії, розглядаються такі найбільш поширені її інститути, як референдум і вибори. Виходячи з аналізу положень національного законодавства й зарубіжної практики, а також різних наукових концепцій, запропоновано авторські дефініції понять «всеукраїнський референдум» і «вибори». Доводиться, що між виборами і референдумом існують суттєві відмінності: по-перше, – це різна мета (метою проведення виборів є формування органів публічної влади; мета референдумів – прийняття певного рішення); по-друге, на виборах у ході виборчої компанії конкурують кандидати, які є представниками різних політичних сил; наявність лише одного кандидата є підставою перенесення виборів на більш пізні терміни або проведення нових виборів, а наявність одного питання, що виноситься на референдум, є нормою; по-третє, ці форми безпосередньої демократії мають різні підстави і юридичні наслідки: вибори відбуваються на регулярній основі, з певною періодичністю, що передбачається конституцією і законами держави. На думку дисертанта, до форм безпосередньої демократії, крім виборів, референдуму та народного обговорення, можна віднести і збори, мітинги, демонстрації, походи, референдні ініціативи та звернення. У підрозділі 3.3. «Орган представницької демократі (парламент) у механізмі реалізації принципу народного суверенітету» аналізується процес виникнення й розвитку парламентаризму, визначається його сутність і значення в контексті принципу народного суверенітету. Парламентаризм (як система організації держави, за якої парламент відіграє провідну роль) є необхідною умовою реалізації принципу народного суверенітету. Сутність парламентаризму зводиться до того, що органи державної влади, відповідальні за свою діяльність, узгоджують її із волевиявленням представницького органу. Здійснено аналіз повноважень і функцій українського парламенту – Верховної Ради України – з метою визначення його місця в механізмі забезпечення реалізації принципу народного суверенітету.
Автор дійшов висновку, що принцип народного суверенітету може бути реалізований лише за умов парламентаризму – системи організації держави, за якої органи публічної влади відповідальні перед парламентом і мають узгоджувати свою діяльність із його думкою. |