Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави




  • скачать файл:
title:
Кравченко Ю.Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави
Альтернативное Название: Кравченко Ю.Ф. Свобода как принцип демократического правового государства
Тип: synopsis
summary:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність теми, визначені мета, об'єкт і предмет, завдання, концепція дослідження, розкриті зв'язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, методоло­гія дослідження, його теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються нау­ковою новизною.


У першому розділі “Класичні і сучасні теорії правової держави про свободу” досліджуються класичні і найновіші теорії правової держави, висвітлюється принципово новий вектор в опрацюванні теоретичних за­сад правової державності й свободи в Україні.


У першому підрозділі “Кантівська теорія правової держави” осмислюється онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Кантом співвідношення правової держави і свободи.


Основою свого дослідження Кант обрав теорію ейдосів Платона.


На цій основі Кант опрацьовує вчення про емпіричний і інтелігібельний характер людини, яке є  методоло­гічним ключем до усвідомлення свободи та її співвідношення з мораллю, правом і державою. За Кантом людина як емпірична істота перебуває в залежності не тільки від певних умов місця і часу, але і від певних причин (природна каузальність). Тож емпіричний характер людини таким же чи­ном зумовлений загальними зв'язками світу явищ, як і будь-який інший пред­мет нашого емпіричного знання. Водночас людина може бути  вільною від умов часу і простору та причинної залежності. Така незалеж­ність від природного закону причинності і зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей, була названа інтелігібельною свободою. У такому відношенні людина є винятком з основного природного закону, згідно з яким будь-яке явище зумовлюється певною причиною, вона здатна розпоча­ти новий ланцюг явищ, найглибшим джерелом яких є розумово-вольова суб­станція людини.


Зі сказаного випливає, що проблема свободи укорінена в почутті обов'язку і відповідальності. Кант доходить висновку, що поняття про свободу є поняттям про моральний ідеал і мо­ральну норму (закон), а відтак, Кантове поняття свободи стає етичним.


Термін етики, як науки про мораль, вперше вжив Аристотель для позна­чення особливої сфери дослідження – “практичної філософії”. Якщо у “теоретичній філософії” ми висуваємо перед собою завдання з’ясувати підста­ви того, що має місце, то в “практичній філософії” розглядаємо закони того, що мусить бути. Тож головне питання етики: що ми мусимо робити? Етика виховує в людині покликання завершувати світ шляхом надбудови до сфери існуючої емпірії того, що му­сить бути. Вона осмислює людські речі у їх цілісності й доконечності.


Зазначається, що у західних вченнях, як минулих, так і сучасних, усі обов’язки моралі традиційно поділяються на правові та обо­в'язки добродійності; моральне і правове – суть одне й теж.


Оскільки мораль як родове для права поняття належить до сфери над-емпіричного пізнання, то Кант, коли зазначає: “Всезагальний критерій, за яким взагалі можна пізнати як право, так і неправо, стане очевидним, лише тоді, коли ми зігноруємо емпіричні принципи... Право – це сукупність умов, за яких свободна воля одного (особи) узгоджена з свободою другого, з точки зору загального закону свободи”.


До правових обов'язків Кант відносить свободну волю, добру волю, обопільну волю (справедливість), честь, гідність, совість. Ці обов'язки є нормативними принципами природного права а рrіori; во­ни мають постати основою і орієнтацією для позитивного права. Далі мова йде про обов'язки людини стосовно самої себе та інших людей (людяність, ввічливість, скромність, вдячність, доброзичливість, співчуття, любов, дружба).


У роботі підкреслюється, що держава, за Кантом, є “умовою практичної реалізації ідеї права як свободи”. Держава має створюватися і функціону­вати у відповідності з законами свободи. Дисертант аналізує Кантове усвідомлення свободи як “стрижневого” виміру економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.


У другому підрозділі “Гегелівська теорія правової держави” осмислюється феноменолого-епістемологічна, онтологічна і філософсько-антропологічна своєрідність тлумачення Гегелем співвідношення правової держави і сво­боди.


Автор підкреслює, що Гегель продовжив духовно-гуманістичну традицію у вченні про право і правову державу. Мислитель розгорнув принцип права в систему, в “царство реалізованої свободи”. За Гегелем, логосом права є природне право (“право само у собі”). Субстанційну сутність природного права складає людська сво­бодна воля; модифікацією цієї сутності є звичаї, договори, закони, право­ві принципи, судова практика. Закони можуть суперечити логосу права, що й змушує мислителя досліджувати проблему неправових законів, неправа. Таким чином, фундаментальна і традиційна для західної юриспруденції проблема співвідношення права і закону у вченні як Гегеля, так і Канта, не згасає, а набуває ще більшої гостроти.


Гегелівське вчення про різність та ієрархію джерел або форм права заклало міцне підґрунтя для того плюралізму правових шкіл і доктрин (“живе право”, “реальне право”, “суддівське право”) та “кризи законнос­ті”, які спостерігаються в західній юриспруденції в наші дні. Своїм вченням мислитель заклав теоретичні підвалини обмеження державної влади в справі врегулювання нею відносин у суспільстві. Держава, за Гегелем, є “моральним універсамом”, “здійсненням моральної ідеї”, “моральним цілим, здійсненням свободи і розуму”. Гегель, подібно до Канта, осмислював свободу як “стрижневий” ви­мір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності лю­дини.


Автор доходить висновку, що у вченні Гегеля правознавство підносить­ся до вищого свого принципу, до мети права задля того, щоб висвітлити всю юридичну емпірію і оцінити її як правову або неправову. Гегелева метафізика є прагненням підпорядкувати юридичну ем­пірію ідеї права.


Обстоювана Гегелем дедукція права з свободної людської волі засвід­чує, на якому високому рівні розгортається подібного характеру правове філософування. Право тут породжене душевно-духовно-інтелектуальною зрілістю юриста. Право тут зв'язується закономірностями людської буттєвості у її цілісності й доконечності і від них одержує своє понадюридичне значення (як наявне буття свободної волі) і самобутність.


У дисертації доводиться, що класичні теорії правової держави Кан­та і Гегеля є здобутком доктрини природного (а не позитивного) права. Автор виокремлює спільні риси, які поєднують Кантову і Гегелеву теор­ії, а саме: а) теорія держави і права має розпочинатися з антропологічного моменту, з свободної волі людини; б) право слід пов'язувати не з примусом, а з свободою; в) уявлення про свободу як онтологічну або буттєву передумову людських прав і обов'язок для держави; г) право насамперед зводитися до практичного опанування спеціальної реальності. Тож, Кантова і Гегелева теорії правової держави є пересторогою проти державного етатизму.


Автор підкреслює, що проголошення чинною Конституцією України принципу верховенства права змушує українських правознавців досліджувати проблему свободи як онтологічну передумову і сутність права, прав і свобод людини і громадянина в умовах формування засад демократичної правової держави.


У третьому підрозділі “Сучасні теорії правової держави” осмислюється феноменологічна, онтологічна і антропологічна сво­єрідність тлумачення сучасними вченнями співвідношення правової дер­жави і свободи.


На основі класичних вчень про свободу, автор виявляє елементи спад­коємності в найновіших її інтерпретаціях. Він доходить висновку, що класичні й сучасні теорії правової держави об'єднані ідеєю легітима­ції держави і права. Сутність легітимаційної теорії полягає в тому, що право – в усіх суспільствах – отримує свій авторитет із-зовні. Таким зов­нішнім зумовлюючим чинником вважається справедливість, її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. Дисертантом виокремлено та визначено договір як фундаментальне поняття теорії легітимації. Доведено, що договір легітимує і водночас лімітує державу.


У роботі типологізовано найновіші зарубіжні теорії легітимації. У чистому вигляді легітимаційна теорія представлена працями О. Хеффе, Д. Ролса, Л. Фуллера, Р. Циппеліуса, Я. Шаппа, її різновидами є: комунікативна або деліберативна легітимація (Ю.Хабермас, П.Рікер, Т.Оноре), критично-конвенціональна легі­тимація (К. Поппер), легітимація шляхом процедури (Н. Луман), теорія “мініма­льної держави” (Р.Нозік), теорія свободного плюралізму (М.Новак).


Визначено сутність комунікативної демократії як такої, що ґрунтується на ра­ціональному дискурсі, обговоренні, переконанні, аргументації, компромісі. З'ясовано сутність нового підходу до розуміння своєрідного “поділу влад” – не між гілками держав­ної влади, але між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями гро­мадськості, які в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядку­вання суспільства. Обґрунтовано новий підхід до розуміння громадянського суспільства, сутнісною ознакою якого стає “усуспільнення приватної особи”. У роботі розкрито природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС, політичної реальності, яка не обмежує себе партикуляристські, феномен всеєвропейських політичних комунікацій, котра спирається на визнання загальнолюдських громадянських прав.


Підсумовуючи, дисертант виокремлює і систематизує принципи сучасної західної демократичної правової держави, а саме: а) комунікативної демократії, б) нового типу “громадськості”, в) нового “розпо­ділу влади”, г) різності юрисдикцій і правових систем, д) автономності і е) трансцендентності права, є) глобалізації комунікацій і ж) демократич­ного громадянства.


У четвертому підрозділі “Теоретичні засади правової державності і свободи в Україні” опрацьовується легітимаційно-договірна теорії держави і пра­ва, теоретичні засади її застосування до формування правової демократичної держави в Україні.


Автор мислить свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життя держави і суспільства. Так, в економіч­ній сфері роль свободи виявляється у дієвості договору як свободної, доброї, обопільної і розумної волі його учасників; у політичній сфері – у дієвості суспільного договору, деліберативної демократії, новому розумінні “­поділу влад” та громадянського суспільства, демократич­ному громадянстві; в соціальній сфері – у новому співвідношенні кому­тативної і дистрибутивної справедливості; у правовій сфері – у визнан­ні і дієвості різноджерельного (звичаєвого, договірного, доктринального, судового) права, котре своїм зачином має конституційно визнане природ­не або непозитивне право (ст.ст.3,8,19,21,22 Конституції України). Тому має смисл лише у єдності з цими джерелами або формами права недер­жавного походження. У цій єдності запорука від державного етатизму.


У роботі опрацьовано легітимаційно-договірну теорію держави і пра­ва, сутність якої характеризується такими моментами: а) джерелом держави і права є суспільний договір; б) субсидіарним суверенітетом або субсидіарною легітимацією держави; в) обопільністю владних стосунків, коли держава і громадяни пов'язані взаємними правами і обов'язками; г) пріоритету права над владою, зв’язування держави правом; д) уявленням про свободу як онтологічну передумову людських прав.


Виявлено тенденції розвитку правової системи України в умовах роз­ширення сфери свободної діяльності та волевиявлення громадян, а саме: а) затвердження деліберативної демократії; б) збагачення позитивного права природно-правовими ідеями і цінностями; в) функці­онування різноджерельного, у тому числі “некодифікованого” права; г) збагачення українського права най­новішими досягненнями європейської та світової ліберальної правової думки, зокрема, ідеями про переважування “духу” права над “буквою” права і, відпові­дно, переважання телеологічного тлумачення над догматикою, про домі­нуючу роль загальних принципів права в ієрархії джерел права; д) інтенсифікація процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи; є) демократичне громадянство.


Другий розділ Унiверсальнi права i свободи людини i громадянина  в Українi” включає сім підрозділів, в яких визначаються види прав і свобод людини і громадянина, що закріплюються національним законодавством та міжнародними актами, а також механізм їх забезпечення і захисту.


У першому підрозділі “Права і свободи людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України” зазначається, що вирішальну роль у правовому забезпеченні прав і свобод людини в кожній країні відіграє Основний Закон – Конституція. Саме на рівні Конституції фіксуються вихідні норми про статус людини в суспільстві, її взаємовідносини з державою. Переконливим свідченням цього є Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.


У дисертації зроблено висновок, що текст більшості статей Конституції України досить повно відповідає широко визнаним міжнародним стандартам прав і свобод людини, відбитим в Загальній декларації прав людини, а також в міжнародних пактах про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні й культурні права.


Забезпечення прав і свобод людини в роботі визначається як створення умов для їх здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорону прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).


Підкреслюється, що проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави, є лише початковим етапом його здіснення. Під гарантіями прав і свобод людини і громадянина розуміється система соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов і засобів, що забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону і надійний захист. Виділено і охарактеризовано два види зазначених гарантій – загальносоціальні і спеціальні.


Детально аналізується рівноправність громадян як фундаментальний конституційний принцип їх правового статусу і її різновиди – загальносоціальна і юридична рівноправність.


У другому підрозділі “Права людини в міжнародних актах універсального характеру” підкреслено, що міжнародне співробітництво щодо захисту прав людини і основних свобод має у своєму активі значну правову базу. Основу системи міжнародно-правових актів з прав людини становить Хартія (Білль) про права людини, головною складовою якої є Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена 10 грудня 1948 р. “... як завдання, до виконання якого мають прагнути всі народи і всі держави”.


На підставі здійсненого аналізу наголошується, що нині на міжнародній арені досягнуто консенсусу щодо визнання Загальної декларації прав людини як документа, що відбиває загальну домовленість народів світу і є обов’язковим для членів міжнародного співтовариства. Друга і третя частини Хартії про права людини були реалізовані 19 грудня 1966 р. з прийняттям Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Пакти є міжнародними договорами, положення яких обов’язкові для держав-учасниць.


У дисертації звертається увага на те, що не всі положення Загальної декларації і пактів про права людини збігаються. Так, у ст. 1 кожного пакту проголошується право народів на самовизначення, а в Загальній декларації такого положення немає. У Загальній декларації проголошено право притулку (ст. 14), у Пакті ж про громадянські і політичні права про це нічого не сказано. Водночас Хартія про права людини заклала міцну політико-правову основу для подальшого розвитку прав людини у міжнародному праві. Ця Хартія була доповнена багатьма іншими документами ООН, спеціалізованих установ Організації об’єднаних націй і регіональних організацій, які також аналізуються в дисертації.


У роботі зазначається, що донині немає єдності думок з приводу класифікації прав людини, зафіксованих у міжнародних актах. Виходячи з назв пактів 1966 р., права людини можна розділити на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. Крім цього, вчені (юристи і політологи) ввели у науковий вжиток концепцію трьох поколінь прав людини. Перше покоління охоплює громадянські і політичні права, до другого відносять економічні, соціальні та культурні права людини. Що стосується третього покоління прав людини, то фахівці пов’язують його появу з країнами, що розвиваються, оскільки до цього виду прав відносять так звані колективні або солідарні права людини: право на самовизначення, на розвиток, на здорове навколишнє середовище тощо. Основна проблема, яка гостро турбує міжнародне співтовариство у зв’язку з третім поколінням прав, – це співвідношення прав людини і прав народів. На жаль, на сьогодні розв’язати цю проблему належним чином ні в теорії, ні в практиці не вдалося.


У третьому підрозділі “Права і свободи людини в законодавчих та інших нормативних актах України” відзначається, що норми Конституції України та міжнародно-правових актів нерідко визначають лише межі правового регулювання в тих або інших сферах суспільних відносин, передбачають початкову регламентацію цих відносин, містять відправні засади для галузей права, оскільки Конституція є юридичною базою всього поточного законодавства. Тому завдання подальшої правотворчості – детальна регламентація суспільних відносин, встановлення конкретних прав і обов’язків суб’єктів права для більш повного втілення конституційних та міжнародно-правових принципів і цілей в практику. Іншими словами, норми Конституції, міжнародних договорів знаходять розвиток, конкретизацію в нормах, встановлених іншими джерелами конституційного права, а також у галузевому законодавстві.


Численні законодавчі та інші нормативні акти України, які регулюють діяльність з охорони основних прав і свобод, у роботі об’єднано в дві основні групи. Перша – це акти законодавства, що визначають порядок реалізації тих чи інших конкретних прав і свобод, у тому числі закріплюють питання охорони цих прав та свобод. Іншу групу становлять акти, які визначають правовий стан органів державної влади, що здійснюють правозахисні функції, закріплюють їх завдання, компетенцію та повноваження.


У підрозділі детально аналізується система законодавства України, яке регулює діяльність зазначених органів. Центральне місце в цій системі займають закони та інші законодавчі акти України. Причому, їх значення в ході становлення правової держави має постійно зростати, оскільки верховенство закону є невід’ємною ознакою останньої. Нормативні акти, які видаються Президентом та Урядом України, є підзаконними, тобто вони приймаються на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити. В юридичній літературі вироблено поняття похідної нормотворчості, яке означає, що одні нормативні приписи зумовлюються іншими, як правило, законодавчими приписами, розвивають їх зміст. Саме такими є більшість правових норм, закріплених в актах Президента та Уряду України, а також в інших підзаконних актах. Звернуто увагу також на те, що кожен вид нормативних актів має свій рівень правового регулювання, тобто існує тісний взаємозв’язок між юридичною силою нормативних актів і колом суспільних відносин, які вони регулюють.


У четвертому підрозділі “Проблеми забезпечення прав людини та громадянина в Україні” аналізуються складнощі в правовому регулюванні і практичній реалізації конкретних конституційних прав і свобод.


Одним із провідних особистих прав людини визнається її право на життя. Проте, в розумінні й забезпеченні права на життя існує ряд проблем, зокрема, підкреслюється, що йдеться про право людини, яке може і зобов’язана забезпечити держава, про неможливість свавільного замаху на життя з боку держави або інших осіб. Право на життя розуміється також як фізіологічно зумовлена здатність людини існувати як біологічний індивід і як вільна особистість, інтегрована в суспільство, але і незалежна, захищена нормативно-правовими актами, міжнародними угодами і конституціями країн, нормами моралі, релігії, звичаями, традиціями та іншими соціальними нормами. Важливою проблемою до недавнього часу було існування в Україні смертної кари, яке має свою складну історію, супроводжувалося одвічними суперечками її прихильників і противників.


Зазначається, що право на життя тісно пов’язане із захистом людини від злочинів проти миру і людства, до яких належать агресивні війни, геноцид, військові злочини, катування та інші види жорстокого і нелюдяного поводження і покарання.


Однією з найвищих цінностей людини в дисертації названо свободу. Тільки в умовах свободи людина може сформуватися як особистість. Тому захист і повагу до особистої свободи людини необхідно розглядати як один із найважливіших обов’язків держави. На свободу посягають різні форми насильства, які аналізуються в дисертації, – рабство, експлуатація дитячої праці, дискримінація жінок тощо.


У підрозділі розглянуто особливості забезпечення права на захист гідності, повагу особистого і родинного життя, недоторканність житла; таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції; свободу пересування, вільний вибір місця проживання; на працю; на соціальне забезпечення; на охорону здоров’я; на безпечне навколишнє середовище; на достатній життєвий рівень; на освіту; на свободу думки, свободу совісті, свободу слова; на свободу вибору творчої діяльності і охорону її результатів; на участь в політичній та громадській діяльності.


У п’ятому підрозділі “Гарантії проти неправомірного арешту мова йде про гарантії забезпечення права на свободу і особисту недоторканність, яке саме і порушується в разі застосування неправомірного арешту.


Зазначається, що у конституціях демократичних країн світу містяться конкретні гарантії недоторканості особи, пов’язані із затриманням і арештом. Конституція України також поширює захист недоторканості особи на усі форми можливого обмеження особистої свободи громадянина (арешти, затримання). У дисертації аналізуються правові гарантії захисту громадян від неправомірного затримання, арешту (взяття під варту), повноваження конкретних правоохоронних органів щодо їх застосування, а також складнощі в забезпеченні зазначеного права та найбільш типові його порушення.


Основними причинами, що призводять до незаконного затримання або арешту, названо: низький професіоналізм, а, отже, недостатній рівень профвідбору і профпідготовки працівників правоохоронних органів, насолоду владою, агресивні і обвинувальні настанови, профдеформацію тощо.


У роботі підкреслюється, що гарантом високого рівня захисту права громадянина на свободу і особисту недоторканість повинно стати удосконалення кримінального законодавства, яке зніме нечіткість норм та їх суперечливість. Вже намітився поворот у роботі правоохоронних органів, пов’язаний із подоланням стереотипу, що склався в попередній тоталітарній державній системі: основне завдання правоохоронних органів – боротьба зі злочинністю. Дійсно, рівень злочинності впливає на ступінь захищеності прав людини. Але в правовій державі, яку будує Україна, до головних завдань правоохоронних органів належить і захист прав і свобод кожної конкретної людини і громадянина. Отже, оцінка якості роботи правоохоронних органів не повинна зводитися лише до підрахунку розкритих і нерозкритих злочинів.


У шостому підрозділі “Система захисту осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарань  вказується, що катуванням визнається будь-яка дія, котрою будь-якій особі умисно спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Застосування катувань переслідує різноманітні цілі: по-перше, щоб примусити обвинувачуваного зізнатися у вчиненому злочині; по-друге, щоб він пояснив протиріччя у своїх показаннях; по-третє, щоб назвав спільників і навіть бажання поправити статистику розкриття злочинів. Отже, катування грубо порушують основні права громадян, насамперед, на особисту недоторканість.


У дисертації звертається увага на недосконалість правового регулювання відповідальності за вчинення подібних діянь. Зокрема, відсутність зрозумілих і точних законодавчих критеріїв ускладнює кваліфікацію тих або інших дій державних службовців як побоїв та мордування, насильства та знущання, катування (ст.ст. 126 і 127, ч. 2 ст. 373 КК України), внаслідок чого ці дії часто залишаються безкарними. Продовжують діяти старі стереотипи щодо процесу розслідування справ, коли прокуратура часто проводить слідство, вона ж підтримує державне обвинувачення  у суді і наглядає за законністю судочинства. І при цьому вона ж повинна об’єктивно розслідувати випадки порушення прав людини під час проведення слідства недозволеними методами. Проблема ускладнюється також тим, що не всі люди, зазнавши страждань, заявляють у правоохоронні органи (після перенесення катувань і знущань), вважаючи, що “правди не знайдеш”. Тобто існують достатньо поширені порушення прихованого, латентного типу.


Специфічною проблемою в роботі названо недостатню захищеність самого працівника правоохоронних органів від обмови, бажання звести рахунки, звільнення як неугодного, простої помсти. Використання в процесі проведення слідства технічних засобів, аудіо- і відеозапису (не тільки під час слідчого експерименту) підвищило б захист самого працівника, дозволило б йому відвести підозру від себе щодо використання незаконних методів. Основною причиною незастосування цих засобів є не тільки слабка матеріальна база правоохоронних органів, економічні труднощі, але і небажання самих працівників їх використовувати, намагання робити усе, як раніше. Залучення адвоката до захисту підозрюваного, на жаль, не завжди здійснюється відповідно до закону, що також призводить до порушення прав людини.


У сьомому підрозділі “Право на справедливе судочинство основну увагу приділено аналізу правосуддя – самостійної галузі державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду і вирішення цивільних, кримінальних та інших справ відповідно до процесуальної форми, встановленої державою.


Зазначається, що жодна галузь суспільного життя, жодна галузь державного управління не регламентується так докладно законом, як судочинство. Сукупність нормативних актів щодо упорядкування діяльності судів становить судове право, призначене забезпечувати прийняття справедливих судових рішень. Надзвичайно важливим є дотримання конституційних принципів правосуддя, відхилення від яких часто становить порушення прав людини і громадянина. На думку дисертанта, суд для громадян став менш доступним, внаслідок чого збільшився потік скарг переважно на затяжний розгляд справ. Незалежність судової влади від органів законодавчої і виконавчої влади, прокуратури, які фактично позбавлені можливості ефективно реагувати на порушення суддями елементарних вимог законності, може перетворитися в реальну незалежність суддів від закону, безкарне правове свавілля.


Зауважено, що в ході судово-правової реформи розвиток процесуальних гарантій переважно орієнтований на їх традиційне розуміння як, насамперед, гарантій прав особи, причому не будь-якої особи, а, головним чином, обвинувачуваного. Це веде до перекрученого, однобокого розвитку процесуальної форми. Жертва злочину (потерпілий) часто-густо залишається наодинці зі своїми проблемами і бідами. Тому захист прав потерпілих у сфері судочинства повинен бути пріоритетним напрямком захисту прав людини.


Однією з суттєвих проблем названо забезпечення доступності судових органів населенню в територіальному і процесуальному відношенні, оперативного розгляду всіх справ, досягнення реального судового захисту як обвинувачуваних від необґрунтованих обвинувачень, так і осіб, що постраждали від злочинів і посадових зловживань.


Певною гарантією правосуддя визнається можливість перевірки законності й обґрунтованості вироків вищими судовими інстанціями в процесі апеляційного чи касаційного розгляду справи або в порядку нагляду. Крім того, правильна організація судового захисту потребує чіткого нормативного визначення критеріїв порушень прав і свобод, що підлягають саме судовому захисту, встановлення хоча б приблизного переліку їх ознак. Звідси випливає потреба у визначенні типології правопорушень, що становлять предмет судового розгляду і впливу в цій сфері судової діяльності.


Третій розділ Діяльність держави з охорони основних прав  і свобод людини і громадянина  в Україні” присвячено аналізу державно-правового механізму охорони основних прав  і свобод людини і громадянина.


У першому підрозділі “Принципи, форми і методи діяльності  державних інституцій з охорони основних прав і свобод громадян” зазначається, що діяльність держави та її органів щодо охорони основних прав і свобод людини і громадянина можна зобразити у вигляді певного механізму, до якого слід включити принципи такої діяльності, її форми та методи.


Аналіз зазначеного механізму розпочинається з принципів, які визначають теоретичні засади цієї діяльності. На основі здійсненого аналізу принципи діяльності державних інституцій з охорони основних прав і свобод громадян визначаються як закріплені у правових нормах найбільш загальні, вихідні положення, панівні в даній державі політичні та правові ідеї, основні засади, керівні настанови, що визначають найважливіші правила, за якими вона організується і здійснюється. У дисертації аналізуються принципи діяльності держави в зазначеній сфері кількох рівнів, тобто загальні принципи і спеціальні. До перших віднесено принципи, характерні для діяльності держави в цілому – верховенства права, розподілу влад, демократизму, гласності, врахування громадської думки тощо. Другу групу складають принципи державного управління, здійснення правосуддя, прокурорського нагляду.


Правові форми реалізації державної влади відповідно до існуючих в загальній теорії держави і права поглядів поділяються на правоустановчі (правотворчість), правовиконавчі та правоохоронні. Найбільше уваги дослідженню форм діяльності приділяється в науці адміністративного права. Зокрема, поширеною є класифікація форм управлінської діяльності за значенням наслідків, які виникають у результаті використання тої чи іншої форми (наявності правового ефекту): правові форми державного управління;  неправові (організаційні) форми державного управління. Подібні форми властиві також діяльності суду, прокуратури щодо захисту прав громадян.


У роботі зазначається, що методи діяльності державних інституцій стосовно охорони основних прав і свобод людини і громадянина, так само як і її форми, досить різноманітні. Зауважується, що дана проблема саме в такій її постановці найповніше досліджена в адміністративно-правовій науці щодо методів державного управління. Разом з тим, вказана характеристика методів цілком прийнятна і для інших видів державної діяльності. У загальноприйнятому розумінні термін “метод” означає спосіб чи прийом здійснення чого-небудь. Виходячи з цього, під методами будь-якої діяльності розуміються способи, прийоми, засоби, які використовуються для досягнення поставленої мети і становлять зміст цієї діяльності. Універсальними методами державної діяльності, які використовуються в усіх галузях та сферах, на всіх її рівнях, а в багатьох випадках визначають зміст та конкретний прояв інших методів, є переконання та примус.


У третьому підрозділі “Юридична відповідальність як засіб охорони основних прав і свобод людини і громадянина” проаналізовано поняття, підстави, принципи та види юридичної відповідальності в зазначеній сфері.


Звертається увага на існування різних підходів до розуміння юридичної відповідальності. Позитивний аспект передбачає заохочення за виконання корисних для суспільства варіантів поведінки на рівні, що перевищує загальні вимоги. Негативний аспект передбачає покарання за правопорушення. Останній ще називають юридичною відповідальністю охоронного типу як реакцію держави на вчинене правопорушення.


Однією із найважливіших властивостей, характерних рис юридичної відповідальності визнається те, що вона завжди настає за скоєння певного діяння, яке законом визнається тим чи іншим правопорушенням.


Зазначається, що юридична відповідальність реалізується в різних видах. Найбільш поширеною є класифікація юридичної відповідальності за галузевою належністю, відповідно до якої виділяються конституційна, цивільно-правова, дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність. Деякі вчені виділяють ще й матеріально-правову відповідальність, яка настає за вчинене майнове правопорушення, збиток, заподіяний підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов’язків. Всі перелічені види відповідальності можуть використовуватися також з метою захисту прав і свобод людини і громадянина. Юридична відповідальність незалежно від галузевої належності переслідує подвійну мету: захист правопорядку і виховання громадян у дусі поваги до права.


Основну увагу в підрозділі присвячено аналізу значення для охорони прав людини і громадянина окремих видів юридичної відповідальності – цивільно-правової, дисциплінарної, адміністративної та кримінальної. Підкреслюється, що види юридичної відповідальності не варто змішувати з порядком, формою її здійснення (відповідальність у судовому, адміністративному та іншому порядку). Той самий вид юридичної відповідальності може здійснюватися в різних формах.


У третьому підрозділі “Система основних державних інституцій, що здійснюють охорону основних прав та свобод громадян” проаналізовано організаційно-правові засади діяльності щодо охорони основних прав і свобод громадян суду, прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України та адвокатури.


У першому пункті третього підрозділу “Суд” розглянуто різні підходи до визначення поняття “судова влада”, зроблено висновок, що поняття “судова влада” і “правосуддя” є близькими, але не тотожними.


Основну увагу в пункті приділено аналізу різних ланок судової системи та їх ролі в охороні основних прав і свобод громадян: Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції – місцевих судів; апеляційних судів, Апеляційного суду України; Касаційного суду України; вищих спеціалізованих судів; Верховного Суду України. Підкреслюється, що ефективність діяльності суду щодо охорони основних прав і свобод громадян можлива лише за умови дотримання конституційних принципів правосуддя.


У другому пункті третього підрозділу “Прокуратура” аналізуються правові засади діяльності прокуратури у сфері охорони прав громадян, а також напрями її реформування.


Зазначається, що органи прокуратури в межах своєї компетенції вирішують питання, які випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, насамперед в галузі охорони прав людини. Прокуратура – ефективна правозахисна інституція, передусім, своєю функцією загального нагляду у сфері забезпечення прав і свобод громадян, яку в Україні вона зберігає до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів стосовно контролю за додержанням законів. Вона, на думку автора, вдало компенсує деяку складність судової форми захисту прав і свобод громадян.


У наступному пункті третього підрозділу  “Органи внутрішніх справ в системі правоохоронної діяльності” увагу зосереджено на проблемах реформування органів внутрішніх справ, що проводиться з метою утворення сучасної правоохоронної структури, діяльність якої спрямовано головним чином на забезпечення і охорону прав людини. Аналізуються норми спеціальних правових актів, які встановлюють: завдання, структуру і види міліції; компетенцію; права, обов’язки і відповідальність працівників міліції; службу в міліції, порядок її проходження і тощо.


У четвертому пункті третього підрозділу “Служба безпеки України” визначається специфіка організації СБУ та її діяльності щодо забезпечення і охорони прав людини. Зроблено висновок, що, незважаючи на відмінні від інших правоохоронних інститутів завдання, діяльність Служби безпеки України будується на спільних із ними принципах. Основою для діяльності Служби безпеки, її органів і працівників є: законність, повага до прав і гідності особи, позапартійність і відповідальність перед народом України.


У п’ятому пункті третього підрозділу “Адвокатура України” насамперед підкреслюється, що адвокатура, власне кажучи, не є державною правоохоронною інституцією. Але питання про адвокатуру розглядається саме в цьому розділі, оскільки від держави в першу чергу залежить вирішення питання про організацію адвокатури, забезпечення правових засад її діяльності. У пункті проаналізовано питання організації і принципи діяльності адвокатури в Україні, функції і права адвокатів та шляхи їх удосконалення.


У четвертому підрозділі “Проблеми оптимізації діяльності правоохоронних державних установ” визначаються основні напрямки удосконалення їх функціонування.


Перший пункт четвертого підрозділу “Професіоналізм правоохоронця як головний чинник успішної діяльності щодо захисту прав та свобод громадян” присвячено розгляду поняття та складових професіоналізму правоохоронця, шляхів його підвищення. Професіоналізм у правоохоронній діяльності визначається як відповідний набір та стан розвитку системи діяльнісних, професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей правоохоронців, що забезпечують ефективну професійну діяльність, які реалізуються у професійній культурі та етиці. Зазначається, що проблема професіоналізму тих, хто стоїть на захисті прав та свобод громадян, від кого часто залежить доля людини, не є суто відомчою. Суспільство ставить до них найвищі вимоги, їх праця має великий суспільний резонанс, увага до неї прикута завжди.


У другому пункті четвертого підрозділу “Врахування громадської думки в оцінці ефективності правоохоронної діяльності” громадська думка визначається як один з проявів суспільно-політичної свідомості, що виявляє ставлення народу чи певної його частини до тих процесів, які відбуваються у суспільстві. Урахування громадської думки в Україні позитивно впливає на процес реформування правоохоронних органів, процес державотворення у цілому. В дисертації розглядаються основні методи вивчення громадської думки: соціологічне опитування, анкетування; фокус-групи; контент-аналіз засобів масової інформації, математичні засоби.


У третьому пункті четвертого підрозділу “Залучення громадськості до правоохоронної діяльності” аналізуються особливості та основні форми участі громадян в охороні правопорядку, зокрема, діяльність громадських пунктів охорони порядку; добровільних народних дружин; студентських оперативних загонів; загонів сприяння міліції, самозахисту; груп охорони громадського порядку; центрів соціальної реабілітації для осіб, які повернулися з місць позбавлення волі;  товариських судів; позаштатних працівників міліції.


У четвертому пункті четвертого підрозділу “Проблеми розвитку громадянського контролю за правоохоронною діяльністю” зазначається, що контроль громадян України за правоохоронною діяльністю державних установ здійснюється на основі конституційних норм, а також норм міжнародних актів. Розглянуто особливості, форми та методи здійснення різних видів контролю за правоохоронною діяльністю – парламентського контролю; контролю громадських правозахисних груп, організацій та об’єднань; контролю засобів масової інформації; контролю науково-дослідних громадських організацій, аналітичних центрів, які проводять наукові дослідження щодо діяльності правоохоронних органів.


У п’ятому підрозділі “Проблеми відшкодування державою шкоди, завданої громадянам діяльністю правоохоронних органів” з’ясовуються особливості відшкодування такої шкоди.


У першому пункті “Відповідальність за шкоду, заподіяну незаконними діями (актами) правоохоронних органів”, підкреслено, що існування правової відповідальності держави, її органів перед громадянами та юридичними особами є одним із основних принципів правової демократичної держави. Встановлюючи в законодавчій формі права та свободи громадян, сама держава не звільняється від обмежень у власних рішеннях та діях. За допомогою закону вона повинна брати на себе певні зобов’язання і відтак забезпечувати справедливість у своїх відносинах з фізичними та юридичними особами. При цьому держава має визначити чіткі правові принципи відповідальності своїх представників за їх дії, що чиняться від імені держави та її органів. Важливо, щоб відповідальність держави, її органів перед громадянами мала не декларативний, а реальний характер. Однією з гарантій дотримання прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах з державою та її органами є встановлена законом цивільно-правова відповідальність держави та її органів, зокрема, правоохоронних. У пункті аналізуються підстави та особливості цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану громадянину незаконними діями (актами) державних органів, насамперед органів управління, в процесі здійснення ними своїх функцій.


У другому пункті п’ятого підрозділу “Відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями посадових осіб органів дізнання та попереднього слідства” ця відповідальність розглядається як спеціальний випадок відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями державних органів і посадових осіб. Зазначена шкода настає внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення до відповідальності в якості обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших дій, що обмежують права громадян; незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; незаконного проведення оперативно-розшукових заходів. Така шкода відшкодовується за рахунок державного бюджету, тобто суб’єктом обов’язку в цьому випадку є не безпосередній заподіювач шкоди (державний орган чи посадова особа), а сама держава в особі уповноважених органів.


У шостому підрозділі “Міжнародне співробітництво України у галузі захисту прав і основних свобод людини” зазначається, що аж до ХХ ст. концепція прав людини не отримувала адекватного національно-правового і міжнародно-правового втілення. Лише зазнавши  колосальних втрат у двох світових війнах, людство усвідомило необхідність юридичного закріплення концепції прав людини і вироблення механізмів захисту цих прав на національному і міжнародному рівні.


У дисертації зроблено висновок, що втручання міжнародного співтовариства у питання захисту і забезпечення прав людини в окремій державі не є порушенням міжнародно-правового принципу невтручання у внутрішні справи. У преамбулі Загальної декларації прав людини стверджується, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру. З цього положення Загальної декларації випливає очевидний зв’язок між забезпеченням прав людини і підтримкою загального миру. Міжнародне співтовариство прямо пов’язує проблему підтримки миру та безпеки з питаннями забезпечення прав і свобод людини. І це дійсно так, бо держави, які нехтують правами людини і основними свободами, становлять загрозу світові. Пояснюється це тим, що ігнорування зазначених прав зазвичай призводить до тяжкої соціально-політичної і економічної ситуації в країні. Уряд такої країни, щоб відвернути увагу народу від внутрішніх негараздів, як правило, фокусує народний гнів на зовнішніх ворогах, що часто й спричиняє збройні конфлікти.


Досить непростою названо проблему імплементації міжнародно-правових норм щодо прав людини у внутрішнє законодавство держав і санкцій за невиконання або неналежне виконання таких норм. Разом з тим, незважаючи на триваючі дискусії з тих чи інших юридичних аспектів проблеми захисту і забезпечення прав людини, у сучасному міжнародному праві сформувалася галузь, об’єктом якої є міжнародні відносини у галузі прав людини і основних свобод.


У сьомому підрозділі “Міжнародно-правові акти щодо діяльності держави з охорони основних прав і свобод” наголошується, що відповідно до Конституції Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, поважає загальновизнані принципи міжнародного права. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і є обов’язковими для виконання державними органами, юридичними і фізичними особами.


На основі аналізу численних міжнародно-правових актів, які визначають механізми захисту основних прав і свобод людини і громадянина, в дисертації їх об’єднано в чотири групи. До першої групи входять конвенції, які формулюють невід’ємні права та основні свободи людини. До цієї групи належать документи, які об’єднуються в Біль прав людини. Друга група включає міжнародні угоди, спрямовані на попередження і покарання злочинів, що ведуть до грубих масових порушень прав людини. До цієї групи віднесено Конвенцію про невикористання строку давності до воєнних злочинів проти прав людини та Конвенцію про попередження злочинів геноциду і покарання. Третя група об’єднує конвенції, призначення яких – захист конкретних груп населення, які потребують особливої турботи з боку держави. До таких міжнародних договорів віднесено Конвенцію про права дитини, Конвенцію про статус осіб без громадянства, Конвенцію про охорону материнства, Конвенцію про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок. Четверта група включає конвенції, метою яких є захист індивіда від зловживання з боку державних органів і посадових осіб. Це такі документи як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарань, Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і додаткові матеріали до них. До цієї групи віднесено також документи, які передбачають можливість для окремих осіб домагатись розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд в міжнародних органах (Факультативний протокол).


В підрозділі розглянуто також регіональну систему захисту прав і свобод людини і громадянина. Так, в Європі на основі Загальної декларації прав людини було розроблено Конвенцію (договір) з прав людини, яка за обсягом гарантованих прав, принаймні спочатку, була менш масштабною. Однак в інших аспектах вона була більш прагматичною і відкривала нові напрями міжнародного права. У рамках Ради Європи діє близько 150 міжнародних багатосторонніх угод. Найбільш відомими серед них є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція з попередження катувань і фізичних ушкоджень та приниження людської гідності. Саму Конвенцію з прав людини і основних свобод супроводжують 13 протоколів, які розкривають механізм і процедури забезпечення прав людини.  Права і свободи, механізми їх охорони, зафіксовані в конвенціях, договорах, мають вигляд юридичних формул, що дозволяє включати їх в національні законодавства.


У восьмому підрозділі “Участь України в регіональному співробітництві у галузі прав людини” аналізуються питання співпраці у галузі прав людини в діяльності європейських регіональних організацій, найстаршою і найбільш авторитетною з яких є Рада Європи.


У роботі визначаються організаційні форми діяльності Ради Європи та її основні документи у сфері захисту прав і свобод людини. Так, механізми міжнародного захисту прав людини передбачено у Конвенції про захист прав людини і основних свобод. Підкреслюється, що ані сама Конвенція, ні передбачені нею механізми жодною мірою не підміняють національні системи захисту прав людини і основних свобод. Основне призначення Конвенції – дати міжнародну гарантію на додаток до права на відшкодування збитків, закріпленого у національних правових системах.


У дисертації аналізуються зобов’язання України перед Радою Європи у зв’язку з її вступом до цієї організації. Головна мета співробітництва нашої держави з Радою Європи – це забезпечення плюралістичної демократії, захист прав людини і побудова правової, соціально орієнтованої держави. Відразу після набуття членства в Раді Європи Україна стала цілеспрямовано займатися питаннями реалізації своїх зобов’язань перед цією міжнародною організацією. Наразі більшу частину з них виконано.


Значний внесок у розвиток інститутів забезпечення і захисту прав людини і основних свобод зробила Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). У рамках ОБСЄ діють структурні підрозділи, безпосередньо покликані забезпечувати захист прав людини і основних свобод. Серед них виділено Бюро з демократичних інститутів і прав людини та Верховного комісара у справах національних меншин.


Відзначено примітну тенденцію в розвитку сучасних міжнародних відносин – появу нових форм співробітництва між державами. Тобто поряд з універсальними і регіональними організаціями виникають субрегіональні організації, наприклад, Центральноєвропейська ініціатива, яка об’єднує нині 16 держав зазначеного регіону, включаючи Україну; Організація чорноморського економічного співробітництва, що охоплює 11 держав чорноморського басейну. У рамках цих організацій і ряду інших Україна співробітничає не тільки в сфері політичній та економічній, але й захисту і забезпечення прав людини.


У висновках узагальнені підсумки дослідження, сформульовані теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлені актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля науковців.


Підтверджена покладена в основу дослідження ідея про те, що наскрізною темою наукових розвідок стає осмислення феномена свободи як фундаменталізуючого і сутнісного принципу ліберально-демо­кра­тичної правової держави.


На основі класичних вчень про свободу виявлено елементи спадкоємності в найновіших її інтерпретаціях. Свобода мислиться як “природжене право” людини, захист якого є обов'язком держави. Свободу належить усвідомлювати як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життєдіяльності людини.


Досліджуючи класичні та сучасні теорії правової держави, дисертант доходить висновку, що ці теорії об'єднані ідеєю легітимації держави і права. Право – у будь-якому суспільстві – отримує свій авторитет із-зовні. Таким зовнішнім зумовлюючим чинником є справедливість, а також її основний (свобода) і опосередкуючі (права людини) принципи. У цьому зв'язку у роботі аналізується комутативна, дистрибутивна і легальна справедливість.


Автор виокремлює фундаментальне поняття теорії легітимації, яким є договір як основна форма реалізації приватного і публічного права. Договір є принципом, що легітимує і водночас лімітує, обмежує державу; він задає нормативно-критичний масштаб для винесення суджень про правовий характер і про межі публічної, влади. Тож договір постає обгрунтуванням публічної державно-правової влади і обов'язку підкорення їй.


На підставі викладених міркувань, автор доходить висновку, що західні теорії легітимної або правової держави обстоюють договірну природу держави і права.


Здійснюючи поглиблений аналіз західної договірної теорії легітимації, автор виокремлює такі її різновиди: у чистому вигляді теорія представлена працями О.Хеффе, Ф.Хайєка, Д.Ролса, Р.Циппеліуса, Л.Фуллера, Я.Шаппа; комунікативну або деліберативну легітимацію обстоюють Ю.Хабермас, И.Рікер, Т.Оноре; критично-конвенціональну легітимацію – К.Поппер; легітимацію шляхом процедури – Н.Луман; теорію “мінімальної держави” – Р.Нозік; теорію вільного плюралізму – М.Новак.                                 


Теорії легітимації об'єднані однією проблемою, а саме осмисленням нової реальності, яка затвердилася на Заході протягом останніх тридцяти років. Щонайперше, йдеться про “нове відкриття громадянського суспільства”. Якщо раніше мало місце розмежування громадянського суспільства і держави, за якого громадянське суспільство трактувалося як відносно гомогенна сфера, то подальший історичний розвиток, особливо сучасний, показав, що неформальні стосунки сім'ї, сусідства, общинної релігійності, неформальних угрупувань сплелися з суспільним життям, з державним регулюванням. Це змушує змінити статус приватної сфери і спрямувати зусилля на процес виникнення нових ідеалів і цінностей у комунікативній щоденній практиці, за якої відбувається “усуспільнення приватної особи”.                               


Зміні цього статусу і виникненню нового типу “громадськості” сприяло й широке поширення електронних засобів масової інформації і такі супровідні явища, як реклама, комерціалізація, стрімке поширення інформації.


Відтепер необхідно рахуватися з “новою категорією впливу” – громадськістю, водночас структурованою і здебільшого керованою засобами масової інформації.


По суті виникла нова сфера життя, нова сфера політичної і будь-якої іншої взаємодії, за якої громадськість критично формує власну думку, здобуває і осмислює інформацію, словом, формує плюралістське, а не уніфіковане поле думок і суджень.


Тож західні теоретики держави і права прагнуть знайти принципи і цінності нового суспільного устрою на засадах багатосторонньої комунікації індивідів, груп, країн, регіонів.


За такого підходу по-новому висвітлюється складне відношення громадянства і національної ідентичності або відношення національної держави до демократії. У зв'язку з цим у роботі розкрито космополітичну природу демократичного громадянства як основного інституту права ЄС. Підкреслюється, що це політична реальність (яка не обмежує себе партикуляркстські), феномен всеєвропейських політичних комунікацій (який описують через загальнолюдські громадянські права).            


Нова реальність кінця XX ст. змушує переглянути й ліберальну демократичну теорію. Віднині необхідно виходити не з заздалегідь визначених волі й думок індивідів, але з процесів їх формування в дискурсі обговорення. Комунікативна демократія – це демократія раціонального дискурсу, обговорення, переконання, аргументації, компромісу, що вибудовується у складному варіанті взаємодії політичних та соціальних сил.                 


Тож йдеться про інше розуміння суті демократизації, можливої в сучасних умовах. Вона полягає тільки у застосуванні нового підходу до розуміння своєрідного “поділу влад” – не між гілками державної влади, але між гілками влади і різними недержавними угрупуваннями громадськості, котрі в сумісній життєдіяльності творять ті чи інші форми впорядкування суспільства. Ці громадські форми мають затвердити себе разом з регулюванням відносин у суспільстві, яке здійснюється офіційними адміністративно-владними установами.    


Таке розуміння “поділу влад” призводить до зміни природи владарювання, яке відтепер не є деяким однобічним відношенням, за яким покора забезпечується виключно силовою перевагою влади, а двобічним відношенням, де обидві сторони (держава і громадяни) мають права і обов'язки, тобто пов'язані відношеннями взаємності.


Дисертант виокремлює і систематизує принципи сучасної західної демократичної правової держави, а саме: а) принцип комунікативної демократії, б) нового типу “громадськості”, в) нового розуміння “поділу влад”, г) різності юрисдикцій і правових систем, д) автономності,  е) трансцендентності права, є) глобалізації комунікацій,  ж) демократичного громадянства.


Осмислюючи теоретичні засади правової державності в Україні, дисертант керувався як принципом універсалізму науки права, так і прагненням відшукувати норми і цінності нової соціально-правової реальності в Україні, яка формується в умовах глобалізованих демократії, ринку і громадянського суспільства.


Здійснене дослідження відмінне від багатьох вітчизняних праць з правознавства насамперед своїм методом, який відіграє в ньому провідну роль. Орієнтація на філософську антропологію дозволила осмислити людину як носія свободи, з'ясувати сутність, онтологічне місце, функції і значення свободи в життєдіяльності людини. Автор мислить свободу як “стрижневий” вимір економічної, політичної, соціальної, правової сфер життя держави і суспільства. Так, в економічній сфері роль свободи виявляється у дієвості договору як свободної, доброї, обопільної і розумної волі його учасників; у політичній сфері – у дієвості суспільного договору, деліберативній демократії, новому розумінні “поділу влад” та громадянського суспільства, демократичному громадянстві; в соціальній сфері – у новому співвідношенні комутативної і дистрибутивної справедливості; у правовій сфері – у визнанні і дієвості різноджерельного (звичаєвого, договірного, доктринального, судового) права, котре своїм зачином має конституційно визнане природне або непозитивне право. Отже, закон має смисл лише у єдності з цими джерелами або формами права недержавного походження.


Автор виявляє тенденції розвитку правової системи України в умовах розширення сфери свободної діяльності і волевиявлення громадян.


У роботі розглядається зміст основних прав і свобод, які гарантуються Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами, висвітлюються проблеми забезпечення прав і свобод. Особлива увага приділена забезпеченню права на життя, гарантії проти неправомірного арешту, системі захисту осіб від катування та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарань, право на справедливе судочинство та ін.           


У дисертації розкриваються принципи, форми і методи діяльності українських державних інституцій з охорони основних прав і свобод людини і громадянина, розглядаються проблеми оптимізації правоохоронної діяльності та міжнародного співробітництва України у галузі захисту прав людини і основних свобод.


Результати дисертаційного дослідження можуть застосовуватися як для опрацювання і розвитку новітньої методології і теорії сучасних українських держави і права, так і для практичного реформування інститутів українського права на основі сучасної концепції свободи.


 


 

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины


THE LAST ARTICLES AND ABSTRACTS

ГБУР ЛЮСЯ ВОЛОДИМИРІВНА АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ВОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
МИШУНЕНКОВА ОЛЬГА ВЛАДИМИРОВНА Взаимосвязь теоретической и практической подготовки бакалавров по направлению «Туризм и рекреация» в Республике Польша»
Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА