Кучук А.М. Теоретико-правові засади правоохоронної діяльності в Україні

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, вказується на її зв'язок з науковими програмами, планами та темами, визначається об’єкт і предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічна основа, формулюється наукова новизна, висвітлюється наукове і практичне значення результатів дослідження, зазначається особистий внесок автора в наукову розробку обраної теми та вказується на апробацію і публікації результатів дослідження.

Перший розділ „Стан наукової розробки проблеми та методологія дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню стану дослідження проблематики правоохоронної діяльності в науковій літературі, питанням методології дисертаційної роботи, встановленню змісті термінів „охорона” і „захист”.

У підрозділі 1.1. „Огляд джерел за темою дослідження” аналізуються наукові та нормативні положення щодо правоохоронної діяльності. Сукупність джерел щодо проблематики дослідження автор поділяє на такі групи: а) нормативно-правові акти і акти тлумачення норм права; б) наукові дослідження в галузі правоохорони; в) дані щодо практичної правоохоронної діяльності. Однак, зважаючи на те, що більшість питань практичної діяльності в сфері правоохорони розкрито тим чи іншим чином в нормативних актах і науковій літературі, а також на теоретичний аспект дисертації автор розглядає лише перші дві групи джерел. Вказується, що в нормативно-правових актах, які регулюють суспільні відносини в сфері охорони права, переважно наводиться дефініція правоохоронних органів і перелік інституцій, що належать до правоохоронних. При цьому залишаються поза увагою питання визначення правоохоронної діяльності, її суб’єктів, окреслення ознак, закріплення принципів. Саме це призводить до того, що в правотворчому процесі та науці відсутні чіткі та одностайні підходи до розуміння категорії „правоохоронні органи”. Щодо наукових досліджень з питань правоохорони, то радянська правова доктрина саме поняття правоохоронної діяльності почала виділяти серед інших форм діяльності лише з середини 50-х років XX століття. У сучасній теорії держави та права існують різні точки зору щодо визначення поняття „правоохоронна діяльність”, ознак, функцій цього виду діяльності тощо. Загалом юридичною наукою ще не вироблено єдиного підходу до вирішення таких принципово важливих питань як визначення, структура правоохоронної системи, дефініція правоохоронної діяльності, система правоохоронних органів, суб’єкти правоохоронної діяльності. Більш того, досить часто ці категорії ототожнюються, що не лише не сприяє розвитку теорії правоохоронної діяльності, але й негативно впливає на практичну діяльність відповідних органів щодо її здійснення. Прогалиною наукових праць щодо проблематики правоохорони є те, що майже немає робіт в яких би розкривались принципи правоохоронної діяльності. Вказане питання є майже недослідженим. За відсутності єдиного підходу до змісту правоохорони, її ознак, напрямів, визначення системи суб’єктів правоохоронної діяльності та правоохоронних органів чи не першочерговим завданням має стати встановлення її принципів і вироблення концепції правоохоронної діяльності.

Підрозділ 1.2. „Методологічні засади дослідження правоохоронної діяльності” присвячений обґрунтуванню вибору методології дослідження. Вказується, що непослідовність та недосконалість законодавчого регулювання правоохоронної діяльності в Україні, нерозробленість в науці питань правоохоронної діяльності, їх суперечливість є закономірним наслідком того, що немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад дослідження правоохорони.

Проблематика правоохоронної діяльності складна й багатогранна, має міжгалузевий характер, а тому у своєму вивченні передбачає використання діалектичного, історичного, об’єктивного, системного, структурно-функціонального, діяльністного, синергетичного і термінологічного підходів. Застосування цих підходів дозволило розглянути правоохорону у її динаміці і зв’язку з іншими правовими явищами, виявити закономірності й тенденції розвитку, отримати результати, що відповідають реаліям суспільного життя.

З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував також такі загальнонаукові та спеціально-юридичні методи: абстрагування – його використано в процесі пізнання правоохоронної діяльності та її механізму як відносно самостійних явищ правової дійсності для відходу від несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень з іншими правовими категоріями; аналізу і синтезу, дедукції та індукції – застосовано при формулюванні висновків, понять, виокремленні окремих ознак того чи іншого елементу механізму правоохоронної діяльності, поєднанні відповідних структурних частин в єдине ціле, при визначенні системи правоохоронних органів та суб’єктів правоохоронної діяльності, тощо; соціологічні – використано для встановлення думки населення щодо ефективності правоохоронної діяльності та напрямів її підвищення, ставлення громадськості до правоохоронних органів та організацій; формально-догматичний (юридико-технічний) – його застосування дозволило вивчити правоохоронну діяльність суто з правової точки зору поза сферою економіки, політики тощо; порівняльно-правовий – був використаний при зіставленні деяких елементів правоохоронних систем України та Російської Федерації. За допомогою вказаного інструментарію є можливість об’єктивного й всебічного аналізу досліджуваної проблеми та отримання повних знань про правоохоронну діяльність.

У підрозділі 1.3. „Зміст термінів „охорона” і „захист” як ключових категорій правоохоронної діяльності” уточнюється понятійний апарат, зокрема аналізується зміст термів „охорона” і „захист” для встановлення співвідношення понять „правоохоронна діяльність” і „правозахисна діяльність”, доцільності виділення правозахисту як сфери діяльності суспільства. При цьому автор аналізує використання означених термінів в нормативно-правових актах України і робить висновок, що терміни „охорона” і „захист” часто ототожнюються, однак термін „правоохороні органи” вживається, переважно, коли мова йде про державні органи, а термін „правозахисні органи” – про громадські організації. В науковій юридичній літературі охорона і захист розрізняються за змістом, а не за органами, які здійснюють відповідну діяльність. Так, охорона пов’язується з профілактикою, а захист – з відновленням порушеного суб’єктивного права.

Автор проаналізував визначення означених термінів в тлумачних словниках, енциклопедичних словниках, юридичних енциклопедіях і встановив, що між термінами “охорона” і “захист” не існує суворого семантичного кордону, вони можуть використовуватись і використовуються як синоніми; хоча й є випадки, коли слід застосовувати саме те чи інше поняття (захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а не охоронець; захист дисертації, а не охорона тощо). Якщо ж розглядати охорону (захист) права, то можна помітити, що немає такого органу, організації, які б виконували лише завдання з відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення, не здійснюючи при цьому превентивної функції. Суб’єкти ж, які реалізують функцію охорони громадського порядку не можуть не виконувати діяльність з припинення протиправної поведінки. Тому розрізнення охоронних і захисних засобів, правоохоронної і правозахисної діяльності є надто умовним.

Отже, показуючи синонімію термінів “охорона” і “захист” у нормотворенні, а також тенденцію у законодавстві при формулюванні змісту нормативно-правових приписів змінювати без будь-яких застережень термін “охорона” на термін “захист”, з урахуванням відповідних поглядів у юридичній літературі, автор робить висновок: охорону можна розглядати як родове поняття, котре охоплює “захист”. Тому необґрунтованою є позиція, що виокремлює правоохоронну та правозахисну діяльність як окремі напрямки суспільної чи державної діяльності.

Другий розділ „Правоохоронна діяльність: питання теоретичного осмислення та юридичного визначення” присвячений висвітленню теоретичних аспектів правоохоронної діяльності: встановленню ознак, завдань, функцій, принципів та мети.

У підрозділі 2.1. „Поняття та ознаки правоохоронної діяльності” автор визначає ознаки правоохоронної діяльності і розкриває їх зміст. Вказується, що до ознак правоохоронної діяльності слід віднести такі: 1) спрямованість на охорону прав і свобод людини, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин; 2) реалізується на підставі та відповідно до закону і, переважно, у відповідній процесуальній формі; 3) при її здійсненні застосовуються, як правило, правові засоби; 4) здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами на професійній основі.

Автором акцентується увага на першій ознаці правоохоронної діяльності, яка дозволяє зробити наступний висновок: правоохоронна діяльність виходить за межі охоронних норм права та охоронних правовідносин. Хоч, дійсно, в більшості випадках діяльність суб’єктів правоохорони пов’язана з припиненням правопорушення та притягненням винних до юридичної відповідальності, основним напрямом їх діяльності має бути профілактика протиправної поведінки особи, що не може бути обмежена лише правоохоронними відносинами. Особливу увагу автор зосередив і на останній ознаці, яка дозволяє відокремити суб’єктів правоохоронної діяльності від осіб, які вчинюють окремі акти, спрямовані на охорону права або тих, що залучаються до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності. Правоохорона здійснюється професійно, постійно.

Зазначається, що вказані ознаки правоохоронної діяльності слід розглядати в їх сукупності й лише тоді, коли вони всі притаманні певному виду діяльності діяльність можна вважати правоохоронною. Ці ознаки розширюють традиційний підхід до змісту правоохорони при якому лише держава в особі державних органів виступає суб’єктом охорони права та, відповідно, прав і свобод громадян. При цьому під правоохоронною діяльністю слід розуміти професійну діяльність спеціально уповноважених державою органів та організацій, що здійснюється на підставі та відповідно до закону, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів й спрямована на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

У підрозділі 2.2. „Функції та завдання правоохоронної діяльності” досліджуються загальнотеоретичні категорії правоохорони які характеризують її саме з діяльністної сторони: мета, завдання і функції. Автор зазначає, що важливість правоохоронної діяльності визначається її метою, яка полягає в охороні прав і свобод людини та громадянина, громадського порядку; забезпеченні громадської безпеки; підтриманні правопорядку; втіленні в життя принципу верховенства права. Ця мета досягається при реалізації завдань і функцій, що покладаються суспільством і державою на цей вид діяльності.

Автор зробив висновок, що функції правоохоронної діяльності мають такі властивості: є похідними від її сутності й визначаються призначенням цього виду діяльності в суспільстві; це такі напрямки її впливу на суспільні відносини, необхідність в реалізації яких породжує необхідність існування правоохоронної діяльності як явища правової дійсності; спрямовані на виконання завдань, що стоять перед правоохороною на даному етапі розвитку суспільства; є напрямами її активного впливу, що упорядковують певний вид суспільних відносин (тому важливою ознакою функції правоохоронної діяльності є динамізм, дія); безперервність, тривалість дії. Виділяються такі функції правоохоронної діяльності: охоронна; профілактична, наглядова (контрольна); регулятивна; каральна; виховна.

Акцентується увага на необхідності чіткого розмежування завдань, функцій (напрямків) і видів правоохоронної діяльності. Зазначається, що функції і завдання, цілі правоохоронної діяльності є близькими, але не рівнозначними поняттями. В юридичній літературі, та й в законодавстві, вони часто ототожнюються. Частково це пояснюється тим, що функції, як і завдання, слугують досягненню певної мети.

Підрозділ 2.3. „Принципи правоохоронної діяльності” присвячений висвітленню загальних засад, відправних начал правоохоронної діяльності. Зазначається, що зважаючи, з одного боку, на численність суб’єктів правоохоронної діяльності, відмінності в їхньому правовому статусі, тенденції суспільно-державного розвитку та на спільність функцій і завдань таких суб’єктів, з другого боку, логічним є питання визначення принципів правоохоронної діяльності.

Досліджуючи принципи правоохоронної діяльності автор вказує, що їм притаманні такі ж ознаки, як і принципам права, зокрема: універсальність, нормативність, формальна визначеність, обов’язковість, комплексність, рівнозначність, об’єктивність, стабільність. Зазначається, що: принципи правоохоронної діяльності – це об’єктивно властиві цьому виду суспільної діяльності відправні начала, незаперечні вимоги, що ставляться перед суб’єктами здійснення правової охорони й які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу відносин та відрізняються універсальністю, вищою імперативністю, загальною значимістю і стабільністю.

Подається система принципів правоохоронної діяльності. Останні поділені на дві групи: загальні і спеціальні. Розкривається зміст принципів правоохорони. Загалом, значення принципів правоохоронної діяльності обумовлене тим, що вони: визначають засади здійснення правоохорони в суспільстві; спрямовують розвиток і функціонування правоохоронної системи; впливають на суспільні відносини шляхом правового регулювання і на рівень правосвідомості в суспільстві; зумовлюють напрями правотворчої, та інших видів юридичної діяльності; виступають важливим критерієм законності дій суб’єктів правоохорони.

У третьому розділі „Механізм та ефективність правоохоронної діяльності” досліджується механізм через який реалізуються функції та виконуються завдання правоохоронної діяльності; висвітлюється система суб’єктів правоохорони і визначаються напрями підвищення ефективності діяльності з охорони права.

Підрозділ 3.1. „Загальна характеристика механізму правоохорони” присвячений висвітленню структури механізму правоохоронної діяльності та розкриттю змісту елементів цього механізму. Вказується, що механізм правоохоронної діяльності складають нормативний, інституційний і функціональний компоненти. Нормативний елемент механізму правоохорони – це система нормативно-правових актів, що визначають правовий статус, повноваження правоохоронних органів і організацій, основи контролю і нагляду за їх діяльністю, порядок здійснення правоохоронної діяльності тощо.

Функціональним елементом механізму правоохорони є правоохоронна діяльність. Наголошується, що основними об’єктами правоохоронної діяльності є: 1) права, свободи і законні інтереси людини; 2) конституційний, державний і суспільний лад; 3) правопорядок, а предметом впливу – правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, зловживання правом тощо. В процесі правоохорони застосовуються переважно правові засоби. Загалом, засоби правоохоронної діяльності – це передусім норми права, юридична техніка, а також різного роду предмети матеріального світу, що допомагають правоохоронним органам та організаціям виконувати свої завдання і реалізувати функції.

Щодо інституційного компоненту механізму правоохоронної діяльності, то автор зазначає, що протягом значного часу держава мала „монопольне право на здійснення правоохорони”. Однак, з’ясувалось, що правоохоронні органи не можуть в повному обсязі виконувати функцію охорони прав і свобод людини. Тому почали утворюватись громадські організації, що здійснювали правоохоронну діяльність. Дослідження механізму правоохорони дозволило автору до суб’єктів правоохоронної діяльності відносити як правоохоронні органи (наділені державно-владними повноваженнями), так і громадські організації, що здійснюють правоохоронну діяльність. Особливе місце серед останніх займає адвокатура як організація, виконання якою свого основного завдання – надання правової допомоги і забезпечення права на захист від обвинувачення передбачено Основним Законом держави – Конституцією України.

Зазначається, що система суб’єктів правоохоронної діяльності не залишається сталою: виникають одні, інші – ліквідуються, реформуються тощо. А тому є доцільним вирішення питання про класифікацію правоохоронних інституцій. Найбільш важливе практичне значення має класифікація суб’єктів правоохоронної діяльності за наявністю/відсутністю повноважень щодо застосування державного примусу. За цим критерієм суб’єкти правоохоронної діяльності поділяються на суб’єктів правоохоронної діяльності, які наділені такими повноваженнями – правоохоронні органи (міліція, Служба безпеки України, прокуратура та інші) і суб’єктів правоохоронної діяльності, які таких повноважень не мають – правоохоронні організації (адвокатура, Асоціація юристів „Justо Titulo” та інші).

У підрозділі 3.2. „Правоохоронні органи України: визначення поняття та система” наводиться авторське визначення поняття „правоохоронні органи”: це спеціально уповноважені державні органи, що наділяються державно-владними повноваженнями з метою професійного здійснення на підставі та відповідно до чинного законодавства, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин. При віднесенні того чи іншого органу до правоохоронних слід встановити ряд обставин. Перш за все, діяльність цього органу за своїм характером має бути правоохоронною, причому саме правоохоронна діяльність для цього органу має бути способом існування та формою відображення його соціального призначення. По-друге, цей орган має бути наділений державно-владними повноваженнями та, відповідно, правом застосовування державного примусу і ін.

Структурні підрозділи правоохоронних органів, які правоохоронних функцій не виконують, не можуть визнаватися правоохоронними й мають бути віднесені до служб забезпечення діяльності правоохоронних органів. Враховуючи вищезазначені положення та з огляду на ті повноваження, що встановлені законами України для працівників суду, міліції, Служби безпеки, Управління державної охорони та інших державних органів, які визнаються правоохоронними, автор акцентує увагу на необхідності уніфікації діяльності правоохоронних органів. А тому особливої актуальності набуває питання про розробку і прийняття Концепції правоохоронної діяльності та Закону України „Про правоохоронну діяльність та правоохоронні органи”.

Підрозділ 3.3. „Ефективність правоохоронної діяльності” присвячений дослідженню об’єктивних та суб’єктивних факторів, що впливають на ефективність правоохоронної діяльності. Автор виділяє такі основні напрями підвищення ефективності правоохоронної діяльності: покращення соціально-економічних умов в державі; удосконалення нормативної бази, що регулює діяльність в сфері охорони права; належне організаційно-матеріальне забезпечення правоохоронної діяльності; виведення на якісно новий рівень кадрового забезпечення суб’єктів правоохоронної діяльності; належна координація правоохоронної діяльності.

При цьому зазначається, що реальний стан вирішення завдань щодо ефективності правоохоронної діяльності багато в чому залежить від чинного законодавства, адже правовою основою діяльності правоохоронних органів та організацій є Конституція і закони України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України з питань компетенції правоохоронних органів, а також відомчі нормативні акти. Вони повинні реалізовуватися на практиці, а це саме складне, не мати формального характеру, не суперечити один одному. Це можливо, на нашу думку, лише при проведенні реформ у політичній, економічній, соціальній та інших сферах. На перший план повинні бути винесені питання реального правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина в усіх галузях життя. Цьому має сприяти розвиток міжнародних відносин нашої держави з іншими країнами, міжнародними організаціями тощо.