Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Catalogue of abstracts / Jurisprudence / Theory and history of state and law; history of political and legal doctrines
title: | |
Альтернативное Название: | ЗАКОННОСТЬ И СПРАВЕДЛИВОСТЬ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЫЕ И МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ СООТНОШЕНИЕ И ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ В СФЕРЕ ПРАВА |
Тип: | synopsis |
summary: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічні підходи, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, надаються відомості про особистий внесок дисертанта, апробацію результатів дисертації, її структуру та обсяг. У Розділі 1 “Законність та справедливість: історико-правовий аспект становлення та розвитку ідей співвідношення”, який складається з трьох підрозділів, аналізуються ідеї співвідношення законності і справедливості у працях вчених античності, середньовіччя, відродження, просвітництва, німецькій і марксистській філософії. Обґрунтовується еволюційний характер цих ідей та можливість визначення етапів їх становлення і розвитку. Дослідження творчості античних мислителів надало можливість дійти до висновку про те, що справедливість споконвіку була мірою людських вчинків. Стародавні пам’ятки цивілізації свідчать про те, що категорія справедливості містилася в більш загальному, синкретичному понятті, яке відображало світовий порядок у цілому. Це поняття охоплювало одночасно і явища природи, і людські відносини, і буття. В подальшому визначення співвідношення законності і справедливості зумовлювалось наступними положеннями: законність та справедливість співпадаючі поняття (Сократ); законність та справедливість є всезагальними, оскільки поширюються на всіх членів суспільства (Платон); законність та справедливість об’єктивно обумовлюються природними законами (Аристотель); справедливим є закон, що йде на користь взаємному спілкуванню людей (Епікур); законність визначає необхідність постійної зміни законодавства у відповідності до потреб суспільства та справедливості (Цицерон); справедливість закону характеризується відповідністю останнього божественній ідеї (Аквінський). Епоха боротьби буржуазії з феодальними порядками принесла з собою нові моменти не лише в соціально-практичному застосуванні права, а і в теоретичному тлумаченні принципів справедливості та законності. Необхідною ознакою права вважав справедливість Г. Гроцій. Справедливість визначається мислителем як вимога розуму, що закладається у право. Ф. Бекон розрізняв два різновиди законів – ті, що є по суті справедливими та протистоять насильству, та закони, що є формальними, мають відповідне оформлення і можуть бути несправедливими, антиправовими та насильницькими. Характеризуючи співвідношення закону та справедливості, Гоббс розрізняв комутативну (зрівняльну) та дистрибутивну (розподільну) справедливість, що вміщається в рамки законності. Найбільш розвинутий гуманістичний характер мають ідеї Локка, який вважав справедливим той закон, який видається в державі верховною владою, відповідає природному закону та природним невід’ємним правам і свободам людини. В епоху просвітництва, як і в будь-який період розвитку людства, загострення набули проблеми політико-правового та морально-етичного плану. Просвітники XVIII ст. прагнули проголосити та ствердити на землі “царство розуму”, в якому люди будуть досконалими, буде досягнута гармонія інтересів вільного індивіда та справедливого суспільства, а гуманізм стане нормою суспільного життя. Ш.-Л. Монтеск’є визначав особливості справедливості природних та позитивних законів. Справедливість природних законів визначається прагненням особи до миру, до здобування засобів до виживання, можливість спілкування та бажання жити в суспільстві. Позитивний закон передбачає наявність об’єктивного характеру справедливості та справедливих відносин. Однак, справедливість не створюється позитивним законом, а, навпаки, передує йому. На думку Ж.-Ж. Руссо, справедливість стає суспільною реальністю, лише втілюючись у праві, формулюючись та закріплюючись у законах, встановлених людьми на підставі їх загальної згоди про справедливе. Суттєвого значення для проголошення та закріплення режиму законності мало ствердження Руссо про безумовну справедливість будь-якого закону, виданого державною владою. Е. Кант категорично не сприймав суто правового розуміння справедливості, повністю віднісши її до галузі моралі. Марксизм визначав справедливість як історично можливу та перехідну категорію, яка має соціально-класовий зміст, обумовлений конкретно-історичним рівнем розвитку виробничих сил, відносинами власності. З точки зору Ф.-В. Ніцше, правова справедливість походить від принципу нерівності правових зазіхань різних індивідів – в залежності від того, чи належать вони до владарюючих, чи являють собою ординарні “нулі” натовпу. Основним завданням Перельмана стала розробка прийнятної для всіх суб’єктів формули справедливості. Для досягнення цієї мети він виокремлює шість найбільш відомих історії концепцій (формул) справедливості: 1) “кожному – одне й теж саме”, що передбачає абсолютну рівність всіх суб’єктів; 2) “кожному – по заслугах”, яка відображає протиріччя між особистістю та суспільством; 3) “кожному – по праці”, яка була покладена в основу соціалістичної думки; 4) “кожному – по потребам”, що має моральний зміст та діє у сфері добродійності; 5) “кожному – по рангу” як аристократична формула, застосування якої передбачає наявність привілей в милу самого факту належності особи до певної суспільної групи; 6) “кожному – те, що належить по закону” передбачає вимогу законності, тобто точного і неухильного дотримання приписів правових норм, існуючих в даному суспільстві, без оцінки цих норм та правопорядку в цілому. На думку О. Хеффе, поняття “право”, “справедливість” та “держава” повинні розглядатись не лише із зовнішнього боку, а осмислюватись у існуючому систематичному зв’язку. Справедливість має пріоритет у суспільній моралі та складає єдиний критерій легітимності суспільного порядку, що забезпечується правом, у тому числі і примусовими методами. Зазначається, що проблема визначення, пізнання та реалізації принципів справедливості і законності в житті державно-організованого суспільства продовжує існувати. Для всебічного підходу до дослідження цих проблем необхідно враховувати той фактор, що формально-логічний зміст цих категоріальних принципів відображає безвідносно до соціальної позиції суб’єкта пізнання загальнолюдську потребу пізнання соціальних зв’язків взагалі. У Розділі 2 “Теоретико-правові та методологічні проблеми законності та справедливості”, який складається з двох підрозділів, досліджуються поняття, аспекти і сфери прояву законності і справедливості, аналізуються вимоги і принципи законності як засоби гарантування її справедливості. Зазначається, що в сучасній юридичній літературі існує безліч визначень законності, однак, більшість з них характеризують цю категорію як вимогу суворого і неухильного виконання законів та підзаконних актів всіма суб’єктами права. Таке визначення не відображає всього розмаїття явищ, що формують уявлення про неї, не дозволяє визначити її моральну природу. В процесі аналізу вищенаведеного розуміння законності можна зробити висновки, що в ньому акцент робиться на виконанні норм права й обходиться питання про сам їх зміст. Така дефініція законності сприяє виникненню суперечностей між окремими правовими категоріями, наприклад, законністю і реалізацією права. У зв’язку з цим, керуючись вимогами сучасності, багато аспектів законності потребують переосмислення, інших підходів, оцінок, висновків, урахування правових реалій. Відзначені моменти так чи інакше враховуються в публікаціях і дисертаційних дослідженнях останнього часу. Зокрема, здається цікавим підхід, відповідно до якого законність визначається як суворе і неухильне дотримання, виконання і застосування законів, а також належне використання передбачених у них прав (свобод) громадянами та іншими суб’єктами права. Такий підхід до визначення законності правильно акцентує увагу на вимозі дотримання закону і здійснення дій, пов’язаних з реалізацією можливостей, передбачених законом. Можна сказати, що зазначений підхід не спрощує проблему, а підкреслює її багатоаспектність, своєрідну складність. Для з’ясування змісту законності необхідно розглянути дві її ознаки – зовнішню як обов’язок виконувати приписи законів всіма суб’єктами права та внутрішню – наявність науково обґрунтованих правових законів. Визначаються основні сфери прояву законності – ідеологічна, що засновується на правовій ідеології; психологічна, що звернена до особливої сфери життєдіяльності суб’єктів – їх психології як фактору дотримання правових законів та практична, що виявляється у формі методу демократії та є складовим елементом політичного режиму. Зазначається, що проблема розмежування принципів і вимог законності має важливе значення для теорії і практики зміцнення законності. Запропоноване власне визначення принципів як відправних начал та ідей, які сприяють зміцненню законності і забезпечують неухильне виконання законів і підзаконних актів всіма суб’єктами права та забезпечують втілення ідей справедливості і доцільності в процесі правотворчості та правореалізації. Детально аналізуються принципи, які найбільш повно і адекватно відображають зміст і роль законності. Серед них: верховенство закону, єдність і всезагальність законності, рівність всіх перед законом і судом; гарантованість основних прав і свобод громадян, невідворотність покарання за вчинене правопорушення, неприпустимість протиставлення законності і доцільності, взаємозв’язок законності і культури, обумовленість законності режимом демократії. Будь-який принцип законності можна розгорнути у вимоги, а потім – у певні правові норми, виходячи з видів діяльності і її результатів. Це надає можливість, визначивши чіткий перелік вимог законності, здійснити їх нормативне закріплення і конкретизацію, що створює додаткові можливості для зміцнення правопорядку. Існуючі на практиці гарантії законності не лише забезпечують її реальність, а і визначають ступінь справедливості законності, оскільки вони пов’язані з діяльністю всіх сфер суспільних відносин та з ефективністю діяльності всіх елементів правової системи. Розділ 3 “Законність та справедливість як вимоги юридичної діяльності”, який складається з трьох підрозділів, присвячений аналізу взаємодії моральності, справедливості та законності в процесі правового впливу на суспільство, а також визначенню взаємодії законності і справедливості у процесі правореалізації. Практика підтверджує глибокий органічний зв’язок моралі і права, а, отже, і моралі та законності як одного з керівних начал права та важливого результату впровадження правових приписів. Моральну природу законності відображає справедливість. Законність і справедливість в історії розвитку людства виступають взаємопов’язаними, але не співпадаючими категоріями. Справедливість і право мають багато спільного у походженні, сутності, ознаках, функціях та смисловому виразі. Не випадково в літературі визначається, що правове у своїй основі завжди конкретизується як справедливе, праведне. Хоча наявність спільних властивостей не надає підстав ототожнювати категорії правове і справедливе. Адже правове не завжди є справедливим, а справедливе не обмежується правовою сферою. Тому справедливість виступає як соціальний та етичний критерій права. Втілюючись у діючому праві та практиці його реалізації, справедливість набуває юридичних рис, які визначають офіційний рівень справедливості. Справедливим може бути лише правовий закон, а діяти по справедливості – означає діяти по праву, у відповідності до його всезагального масштабу і однаково рівних і обов’язкових для всіх норм. Важливим є і те, що справедливість може бути результатом дії права. У цьому випадку правомірним буде висновок про те, що категорії моральності і права у випадку їх проекції на конкретні суспільні відносини надають можливість оцінити їх у якості справедливих чи несправедливих. Інструментальне значення моралі і права засновується на здатності слугувати основними засобами пізнання і виміру явищ суспільного життя через призму уявлень про справедливість і несправедливість. Саме на підставі усвідомлення справедливості особистість формулює для себе моральні обов’язки, виробляє спроможність здійснювати моральний самоконтроль і, в кінцевому рахунку, здійснювати правові вчинки. Моральність і справедливість права пов’язується не лише з процесом правоутворення. Великого значення їх вплив на право виявляється і на рівні реалізації правових настанов. У переважній більшості норми права реалізуються суб’єктами свідомо, добровільно, оскільки вони відповідають, з одного боку, моральним уявленням про справедливість, а, з іншого – усвідомленням моральної потреби досягати правового результату шляхом правомірної поведінки. Справедливість існуючої системи законності обумовлюється змістом реалізованих правових норм. Якщо припустити, що право як цілісний соціальний інститут є справедливим, то настільки ж справедливою і адекватною даній системі права буде і законність. Водночас неможливо не враховувати, що режим законності забезпечує життєздатність усіх без винятку норм чинного права. Серед них можуть бути і такі, що за тієї чи іншої причини визнаються в даний момент несправедливими. У цьому випадку співвідношення законності і справедливості залежить від форми і змісту останньої. Адже загально-соціальний аспект справедливості визначає відповідність існуючого права загальнолюдським цінностям та моральним ідеалам, а юридичний аспект справедливості відображає відповідність актів правореалізації (поведінки, документів) вимогам, що вміщені у праві. В цьому сенсі бути законним – значить мати якість юридичної справедливості. Врахування вимог справедливості необхідне при реалізації будь-якої правової норми, на всіх стадіях правозастосовчої діяльності. Але, мабуть, особливу соціальну значимість воно має при призначенні покарання. Зміст його полягає у тому, щоб не допустити невідповідності між мірою покарання та скоєним, формалізму, що призводить до “перекручування” змісту права та неврахування особистості винного. Важливим аспектом справедливості в процесі правозастосування є відповідність закону та справедливості актів правозастосування. Саме в цьому аспекті виникає додатковий вимір справедливості – відповідність акту певним інтересам та можливість досягнення не лише правової, а і моральної мети права. Поняття справедливості правозастосування близьке за значенням до поняття “доцільність”. Вона відображає співвідношення між метою права і діяльністю суб’єкта по її досягненню. Бути доцільним означає бути спроможним до втілення мети в реальній дійсності. Справедливість можливо розглядати як показник доцільності. Тому порушення справедливості це одночасно і порушення доцільності. Взаємодія законності, справедливості і доцільності сприяє посиленню соціальної сприйнятливості права особливо в таких ситуаціях, коли людська поведінка важко піддається однозначній моральній та юридичній кваліфікації.
В сучасній юридичній науці відсутній єдиний методологічний підхід до відокремлення принципів і вимог законності, що не сприяє ні процесові теоретичного пізнання цього багатоаспектного явища, ні зміцненню режиму законності. На думку автора, принцип може бути поданий як сукупність визначених вимог, кожна з яких є сукупністю визначених правових розпоряджень. Такий підхід дозволяє визначити чіткий перелік принципів і вимог законності, здійснити нормативне їх закріплення і конкретизацію, що створює додаткові можливості для зміцнення законності і правопорядку та забезпечення відповідності законності справедливості. |