ПАНЧИШИН АНТОН ВОЛОДИМИРОВИЧ ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мету і задачі дисертаційного дослідження, його об’єкт та предмет, методологічні підходи до дослідження та наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дослідження, публікацій, структури та обсягу дисертації.
Розділ 1 «Концептуальна та методологічна основа дослідження» складається з трьох підрозділів, у яких охарактеризовано основні етапи становлення наукових поглядів на категорію «правовий статус держави», обґрунтовано методологічну основу дослідження правового статусу держави, а також визначено поняття, особливості й елементи правового статусу держави.
У підрозділі 1.1. «Становлення наукових поглядів на правовий статус держави» здійснено аналіз історичних етапів становлення ідей правового статусу держави та виокремлено такі етапи його дослідження: античний етап, середньовіччя, Новий час, епоха Відродження та етап класичної німецької філософії.
Аналіз ідей Платона, Арістотеля й Цицерона вплинув на формування авторського бачення особливостей розуміння правового статусу держави в античні часи, а саме: сприйняття держави, правителя, окремих органів держави як єдиного цілого, що має єдиний правовий статус; невизнання прав, обов’язків та відповідальності держави як окремих елементів правового статусу; розуміння обов’язку держави лише у вузькому значенні, а саме: забезпечення «загального блага»; неоднозначне ставлення до змін правового статусу держави та процедури таких змін; розуміння необхідності його нормативного закріплення.
Виокремлено особливості середньовічного розуміння правового статусу держави на основі дослідження поглядів Марсилія Падуанського та Фоми Аквінського, а саме: визнання значного впливу церкви на процес встановлення та характер правового статусу держави; розуміння народу як основного джерела правового статусу держави, а закону – як способу його закріплення; обґрунтування самостійного характеру правового статусу держави та її органів.
На підставі аналізу поглядів Нікколо Макіавеллі, Жан Бодена, Гуго Гроція, Томаса Гоббса сформовано бачення особливостей правового статусу держави епохи Відродження, а саме: синтез античного розуміння сутності держави та нових для того часу ідей; головним призначенням і завданням держави є досягнення та забезпечення «загального блага», проте в працях деяких учених загальне благо розуміється вже не як абстрактний ідеал, а більш конкретно – забезпечення безпеки, охорона кордонів, захист майнових прав громадян.
Шляхом аналізу поглядів учених на державу епохи Просвітництва, зокрема Жан-Жака Руссо та Шарля Монтеск’є, визначено особливості розуміння правового статусу держави: права й обов’язки держави – це окремі категорії, які встановлюються й забезпечуються законами; права держави не є безмежними, вони обмежуються законами; значне, порівняно з попередніми етапами, розширення обов’язків держави; основний обов’язок держави – забезпечення особистої і політичної свободи громадян; закріплення права громадян на зміну обсягу прав й обов’язків держави, тобто поява інституту відповідальності держави.
Визначено особливості правового статусу держави в німецькій класичній філософії: джерелом правового статусу держави і єдиним носієм суверенітету є народ; обсяг правового статусу держави визначається законами; головним обов’язком держави є видання й забезпечення законів, які відповідатимуть загальним принципам і духу права; соціальні потреби суспільства повинні забезпечуватися ним самим, держава ж повинна створити сприятливе правове становище; правовий статус держави і її органів досліджується переважно в аспекті поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову; уперше виокремлюється правовий статус держави як суб’єкта міжнародних відносин, який повинен встановлюватися на підставі міжнародних договорів.
У підрозділі 1.2. «Методологічна основа дослідження правового статусу держави» обґрунтовано положення, що методологія дослідження правового статусу держави створює основу його пізнання, забезпечує об’єктивність його вивчення, визначає залежність пізнання правового статусу від суспільства й об’єктивних факторів, формує професійні та істинні знання про категорію, забезпечує єдність процесу дослідження правового статусу держави.
Запропоновано авторське бачення методології дослідження правового статусу держави на підставі онтологічного підходу до її розуміння та її характеристики як засобу аналізу правового статусу держави як систематизованої сукупності методів, способів, прийомів і принципів, що застосовуються для отримання істинного знання про правовий статус держави, з’ясування його природи й змісту, визначення його структурних елементів та принципів.
Визначено принципи наукового пізнання правового статусу держави, серед яких виокремлено такі: всесторонності, що забезпечує можливість дослідження правового статусу держави як складноструктурованого багатоаспектного явища; динамічності, що характеризує еволюцію цієї категорії, шляхи її виникнення, головні етапи розвитку та вдосконалення; історизму, який надає можливість дослідити правовий статус держави з урахуванням історичного досвіду її функціонування і розвитку; комплексності, що забезпечує можливість дослідження правового статусу держави як категорії, що є предметом вивчення інших юридичних і суспільних наук; професіоналізму, що полягає в наявності певних вимог до дослідника стосовно наявності професійних знань, уміння їх застосовувати, обізнаності в сутності вже існуючих наукових ідей та положень, уміння передбачати суспільні процеси, можливості обґрунтувати й відстояти власну позицію, уміння до узагальнень та обґрунтування перспектив розвитку державних інститутів; гласності, що полягає в доступності результатів наукових досліджень до громадськості, наявності наукової новизни дослідження правового статусу держави; системності, який визначає необхідність урахування вже існуючих наукових ідей та положень, постійне й безперервне здійснення наукових пошуків та забезпечення врахування висновків інших наук у процесі вивчення правового статусу держави.
У підрозділі 1.3. «Поняття, особливості та елементи правового статусу держави» досліджуються сутність, ознаки, властивості та особливості категорії «правовий статус держави», аналізується стан наукового розроблення проблем цієї категорії та доводиться необхідність інтенсифікації її вивчення.
Обґрунтовано авторське бачення сутності й змісту категорії «правовий статус», надано визначення її як багатоаспектної, комплексної, універсальної категорії, що має чітку стабільну структуру та встановлює характер і принципи взаємодії суб’єктів суспільних відносин між собою, а також шляхом визначення прав, обов’язків і гарантій їх реалізації, визначає місце суб’єктів у системі правовідносин. Правовий статус визначає стандарти можливої і необхідної поведінки суб’єктів правовідносин, що встановлює ступінь взаємодії держави, суспільства й особи.
Шляхом визначення загальних особливостей родової категорії «правовий статус» з’ясовуються сутнісні характеристики правового статусу держави як видового поняття, що визначається як нормативно закріплена, стала, структурована категорія, що визначає особливе місце держави серед суб’єктів правовідносин, встановлює принципи та характер взаємодії держави з іншими учасниками суспільних відносин.
Визначено ознаки правового статусу держави, зокрема: універсальність, загальність, сталість, офіційність, стабільність. Окрім ознак правового статусу держави, охарактеризовано його властивості. Правовий статус держави: забезпечує системне упорядкування суспільних відносин; має дуалістичний характер; дає змогу заповнити прогалини в законодавстві, а також зробити висновки про ступінь розвитку інститутів громадянського суспільства, рівень розвитку демократії й захисту прав людини. Виокремлено два основні аспекти розуміння структури правового статусу держави: спрощене та широке. Обґрунтовано авторське бачення структури правового статусу держави, що складається з трьох рівнів. Перший – передстатусний рівень, що охоплюється категорією правосуб’єктність держави. Саме вона відображає специфічну правоздатність та дієздатність держави й передбачає можливість володіння правами, законними інтересами. Другий – статусний рівень, що складається з прав, обов’язків, законних інтересів держави, принципів її організації та гарантій здійснення. Третій – післястатусний рівень, що відображається в юридичній відповідальності органів держави, посадових осіб та держави загалом.
Розділ 2 «Теоретико-правова характеристика правового статусу держави» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено принципи та межі здійснення правового статусу держави, розглянуто особливості правового статусу держави як суб’єкта владних відносин та розкрито аспекти правового статусу соціальної держави.
У підрозділі 2.1. «Межі та принципи здійснення правового статусу держави» визначено авторське бачення меж здійснення правового статусу держави та його принципів; охарактеризовано головні ознаки меж правового статусу держави та їх особливості; охарактеризовано основні положення про принципи правового статусу держави.
Сформульовано висновок про те, що межі здійснення правового статусу держави є результатом розвитку системи суспільних відносин, що фактично формують суспільне буття та є граничними характеристиками впливу держави (її окремих інститутів) на буття суспільства. Відповідно до того, що держава − це соціальний інститут, межі правового статусу держави повинні формуватися і виявлятися в соціально-політичній сфері, тому відмінною рисою меж правового статусу держави є їх соціальний характер.
Проаналізовано співвідношення меж правового статусу держави з межами державного втручання та обґрунтовано висновок про те, що вони співвідносяться як ціле та частина від цілого.
Визначено ознаки меж правового статусу держави, а саме: межі є втіленням максимального й мінімального рівнів реалізації державою її функцій і повноважень; забезпечують просторову й часову визначеність діяльності держави; підкреслюють поліспрямованість втручання держави (відносини держава − суспільство, держава − індивід, держава – зовнішнє середовище); здійснюються на підставі об’єктивних законів; з одного боку, визначають безпосередньо державний вплив на суспільство, а з іншого – створюють умови для діяльності інститутів самоврядування; забезпечують виконання обов’язків державою; дають можливість встановити рівень розвитку демократичних інститутів та громадянського суспільства, у межах яких діє держава; межі правового статусу держави є категорією, що постійно динамічно розвивається, а не перебуває в статичному стані.
Обґрунтовано авторське визначення принципів правового статусу держави як вихідних, нормативно закріплених начал організації держави, що визначають напрями її функціонування, відображають сутність правового статусу держави та межі його поширення. Основними ознаками принципів правового статусу держави є те, що вони: обґрунтовуються вченими-юристами; мають форму ідей і положень, що є фундаментальними; відображають досягнення практичного досвіду держави, об’єктивні закономірності розвитку суспільства; є елементом юридичної політики; є частиною правової ідеології; мають інформаційний вплив; є критерієм ефективності та оцінки статусу держави; є засобом визначення меж правового статусу держави.
У підрозділі 2.2. «Правовий статус держави як суб’єкта владних відносин» визначено елементи владних повноважень: обов’язкова наявність органу, організації, посадової особи або іншого уповноваженого суб’єкта, який представляє державну владу, забезпечує реалізацію державних інтересів, для чого наділяється відповідними правами; імперативна вимога «керівного» суб’єкта до «керованого» щодо здійснення певних дій або дотримання належної поведінки; визначеність правом, тобто владні повноваження закріплюються в нормах актах, які регулюють широкий спектр суспільних відносин, та індивідуальних актах, що націлені на оперативне вирішення конкретних завдань; застосування гарантій реалізації владних повноважень, серед яких: а) наявність професійно підготовлених кадрів, працівників, які мають відповідний рівень знань і досвіду; б) матеріально-технічне забезпечення органів держави та посадових осіб; в) використання примусу для реалізації владних повноважень, що полягає в застосуванні санкцій до осіб, які не виконують владні вимоги.
Виокремлено засоби реалізації владних повноважень: а) самореалізація, що передбачає право суб’єкта самостійно визначати момент і сферу їх застосування; б) діяльність за дорученням, коли суб’єкт від органу вищої інстанції отримує вказівки вчинити тим чи іншим чином; в) виконання владних повноважень на основі або з урахуванням пропозицій інших органів, підприємств, організацій.
Визначено найбільш поширені умови порушення меж владних повноважень: а) помилки в розумінні природи й сутності владних повноважень суб’єктами їх реалізації; б) самостійна зміна суб’єктами наданих владних повноважень; в) неправомірна реалізація одним суб’єктом владних повноважень інших суб’єктів; г) часткова реалізація владних повноважень, що делегуються державою суб’єкту.
У підрозділі 2.3. «Правовий статус держави в аспекті її соціального призначення» досліджено мету й цілі соціальної держави − забезпечення кожній людині належних умов існування, соціальної захищеності, а в ідеалі – забезпечення рівних можливостей для реалізації в суспільстві; зменшення майнового або іншого соціального розшарування; піклування про надання кожному роботи або іншого джерела прибутків, про забезпечення миру в суспільстві.
Визначено авторське бачення особливості правового статусу соціальної держави, а саме зміна пропорцій між правами й обов’язками держави. У соціальній державі, з одного боку, зменшується коло прав держави щодо обмеження особи в її правах, а з іншого − розширюється коло обов’язків держави щодо забезпечення гідних умов життя людини, соціального захисту та соціальних гарантій. Особливий характер відповідальності держави характеризується двома аспектами. По-перше, у соціальній державі особлива увага приділяється інституту взаємної відповідальності держави й особи. Акцентуємо увагу саме на взаємності такої відповідальності, оскільки інститут односторонньої відповідальності особи перед державою досить розвинутий у будь-якій державі, за будь-якого політичного режиму, передусім недемократичного. Хоча соціальна держава, як і будь-який інший тип держави, створює механізми відповідальності особи за порушення встановлених норм, вона, у свою чергу, несе відповідальність за прийняті нею рішення, діяльність органів держави чи окремих посадових осіб. По-друге, рівень такої відповідальності є значно вищим і більш змістовним, ніж в інших типах держав. Значно зростає важливість соціальних обов’язків держави щодо створення умов для реалізації соціальних прав особи, адже в соціальній державі акцентується увага на забезпеченні державою соціальної стабільності в суспільстві та зменшенні соціальних суперечностей.
Розділ 3 «Функціональна характеристика правового статусу держави» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено особливості функціонального призначення правового статусу держави, виокремлено зміст та характеристику правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин, а також визначено основні тенденції розвитку та фактори, що впливають на ефективність правового статусу держави.
У підрозділі 3.1. «Функціональне призначення правового статусу держави» обґрунтовуються положення, які стосуються характеристики особливостей функціонального призначення правового статусу держави, що дало змогу дослідити категорію «функції правового статусу держави» як системну, комплексну та універсальну, що охоплює різноманітні вияви діяльності держави, у тому числі й межі втручання держави в головні сфери життєдіяльності суспільства.
Визначено систему ознак функцій правового статусу держави, головними серед яких є такі: кожна функція правового статусу держави має відповідний зміст, оскільки припускає діяльність держави в конкретній сфері суспільного життя; функції правового статусу держави випливають зі змісту його елементів (складових), що в сукупності визначають правове становище держави як суб’єкта численних правовідносин; вони є комплексною категорією, оскільки складаються із системи напрямів діяльності держави; значною мірою залежать від основних напрямів діяльності та завдань держави, оскільки є особливим їх виявом; є засобом реалізації складових елементів правового статусу держави, оскільки визначають напрями їх здійснення; об’єктивно визначаються метою діяльності самої держави; функції характеризують напрями діяльності держави, тобто засоби та закономірності організації елементів її правового статусу як складної за будовою системи; визначає можливості держави як повноцінного та суверенного суб’єкта міжнародних відносин та її роль у системі міжнародного спілкування; зумовлює діяльність держави у відповідних межах
Обґрунтовано критерії класифікації функцій правового статусу держави, а саме: за основними сферами суспільного життя (загальносоціальні, політичні, економічні); територіальними факторами (внутрішні, зовнішні, комплексні): сутністю та призначенням держави (соціальні, національні).
У підрозділі 3.2. «Правовий статус держави як учасника міжнародних відносин: поняття, ознаки види» досліджуються сутнісні аспекти та природа правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин. Визначено, що держава як суб’єкт міжнародних відносин володіє певним обсягом прав та обов’язків, які обов’язково виникають на основі норм та принципів міжнародного права і має можливість бути учасником міжнародних відносин.
Обґрунтовано особливості правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин. Головною з них є те, що його зміст визначається нормами національного законодавства (внутрішньодержавного) і нормами та принципами міжнародного права (міжнародні угоди, конвенції, статути міжнародних організацій). Він має складний структурований характер, який зумовлюється тим, що держава є всеосяжною категорією, а тому здійснення нею своєї як внутрішньої, так і зовнішньої діяльності можливе лише завдяки органам держави, що уповноважені, відповідно до правового статусу, яким наділяє їх держава, репрезентувати її на міжнародному рівні та реалізувати діяльність від її імені шляхом укладення різноманітних за змістом договорів.
Запропоновано авторське визначення поняття правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин, а саме як визначений нормами національного та міжнародного права реальний правовий стан держави, що передбачає наявність необхідного обсягу прав, обов’язків та принципів, відповідно до яких держава як суб’єкт міжнародних відносин здійснює свою діяльність на міжнародному рівні в різних сферах та формах міжнародного співробітництва та координує свою діяльність з іншими міжнародними інституціями (міжнародні організації, об’єднання).
Визначено критерії класифікації правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин: за терміном дії (постійний, тимчасовий); характером (універсальний, особливий); за сферами міжнародного співробітництва (економічний, політичний, культурний); за змістом (зовнішній, внутрішній). Також визначено взаємодію (спільні та відмінні риси) правового статусу держави як суб’єкта міжнародних відносин із суміжними правовими категоріями, зокрема з правовим статусом держави як суб’єкта владних відносин.
У підрозділі 3.3. «Шляхи підвищення ефективності правового статусу держави» визначено, що проблематика правового статусу держави потребує подальшого теоретико-правового обґрунтування і вдосконалення як у контексті об’єкта юридичної науки, так і в контексті діяльності самої держави не лише на внутрішньому рівні, а і як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин. З огляду на стан розвитку функціонального призначення держави, узагальнено положення, що визначають основні напрями розвитку правового статусу держави, які виявляються через різноманітні фактори, що пов’язані з процесами розвитку самої держави, історичного надбання та періоду її існування, географічного положення території держави і, звичайно, з рівнем розвитку суспільства. Зокрема, це фактори, що пов’язані зі ступенем розвитку та функціонуванням політичної системи суспільства; макросоціальні фактори, що передбачають напрями соціального розвитку всього суспільства, особливості правового статусу суспільства як категорії, що впливає на розвиток самої держави; мікросоціальні фактори, які розвиваються в межах окремих соціальних утворень (громадських організацій, трудових колективів), але значною мірою впливають на процеси розвитку як суспільства, так і держави загалом; фактори, що пов’язані з рівнем узгодженості та цілеспрямованості діяльності держави, результатом якої є забезпечення пріоритетних напрямів розвитку суспільства; фактори, що пов’язані з рівнем гарантування державою реалізації прав людини та виконання державою своїх обов’язків; фактори, що пов’язані з рівнем визнання держави на міжнародній арені; фактори, що пов’язані з особливостями правосуб’єктності держави як важливого аспекту правового статусу держави в цілому; фактори, що пов’язані з рівнем розвитку суспільства та засобів державно-правового регулювання; фактори, що пов’язані зі ступенем нормативного забезпечення функціонування держави як суб’єкта різноманітних правовідносин; фактори, що пов’язані з рівнем міжнародної співпраці між державами; фактори, що пов’язані з рівнем консолідації різноманітних соціальних груп з метою забезпечення реалізації як загальносуспільних, так й інтересів окремих суб’єктів; фактори, що пов’язані з напрямами розвитку та належного функціонування апарату держави.