ЧУБ ІГОР МИКОЛАЙОВИЧ ВТРУЧАННЯ В ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКА ПРАВООХОРОННОГО ОРГАНУ: КВАЛІФІКАЦІЯ ТА ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД СУМІЖНИХ ЗЛОЧИНІВ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими програмами та планами, розкривається мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети дослідження, охарактеризовано емпіричну базу дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, з’ясовується теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наводяться основні положення, що виносяться на захист, міститься інформація про їх апробацію, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1. «Соціальна обумовленість кримінальної відповідальності за втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби» містить характеристику загальносоціальних, нормативних, кримінологічних факторів встановлення кримінальної відповідальності за втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби. Основним кримінологічним чинником, що обґрунтовує встановлення і збереження кримінальної відповідальності за втручання у діяльність працівника
правоохоронного органу, державної виконавчої служби є суспільна небезпечність. Суспільна небезпечність втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої полягає в тому, що такі дії порушують нормальну діяльність цих органів, підривають авторитет державної влади, впливають на ефективність функціонування всієї правової системи України. Перешкоджання виконанню службових обов'язків цих працівників ставить під загрозу правопорядок та права і законні інтереси окремих фізичних та юридичних осіб. Встановлено, що однією з причин незначної поширеності даного правопорушення слід визнавати значний рівень латентності цього діяння та відсутність у законі чіткого визначення змісту поняття «втручання» та можливих його способів здійснення.
Розділ 2. «Об’єктивні ознаки втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби» складається з двох підрозділів
У підрозділі 2.1. «Об’єкт втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, працівника державної виконавчої служби» містяться положення про об’єкт складу злочину як один з обов’язкових його елементів, розглядаються окремі дискусійні питання, досліджується класифікація об’єктів «за вертикаллю», наводяться додаткові аргументи на користь визнання об’єктом злочину суспільних відносин.
Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом ХV Особливої частини КК, визначено суспільні відносини, що забезпечують порядок управління, а саме стан нормального функціонування органів виконавчої влади, інших гілок державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян щодо забезпечення належного виконання положень чинного законодавства.
Аналіз складу злочину, передбаченого ст. 343 КК, дає підстави виокремити видовий об’єкт − суспільні відносини, що забезпечують порядок діяльності представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань.
Основним безпосереднім об’єктом злочину, що розглядається, визнаються суспільні відносини, спрямовані на забезпечення стану захищеності працівників правоохоронного органу (підрозділу) або державної виконавчої служби від незаконного втручання інших осіб у їх законну правоохоронну діяльність або діяльність щодо примусового виконання рішень, передбачених законом.
Додатковими факультативними об’єктами даного злочину є: суспільні відносини, що забезпечують конституційні права і свободи, честь і гідність особи, трудові відносини тощо. У випадках, коли втручання вчиняється службовою особою з використанням свого службового становища (ч. 2 ст. 343 КК) – злочин посягає на додатковий обов’язковий об’єкт − відносини з забезпечення нормальної службової діяльності, а у випадках, якщо втручання перешкодило запобіганню злочину чи затриманню особи (ч. 2 ст. 343 КК), додатковим обов’язковим об’єктом виступають інтереси правосуддя.
З метою встановлення кола потерпілих від злочину, передбаченого ст. 343 КК, аналізується зміст понять «правоохоронна функція», «правоохоронний орган». Пропонується серед основних функцій держави виділяти функцію з забезпечення прав і свобод громадян, законності та правопорядку, яка реалізується у таких формах (напрямках), як: а) здійснення правосуддя; б) контрольна-наглядова; в) правозахисна; г) правоохоронна.
Визначається, що правосуддя полягає у розгляді й вирішенні в судовому провадженні справ з метою захисту та відновлення порушеного права, відновлення соціальної справедливості. Контрольно-наглядове спрямування проявляється у здійсненні перевірки і спостереженні за додержанням закону в усіх сферах діяльності суспільства, а у разі порушення встановлених законодавством вимог ‒ можливості застосування штрафних санкції відповідно до положень чинного законодавства. Правозахисне ‒ пов’язане з наданням правової допомоги фізичним та юридичним особам при вирішенні спірних питань з охорони права, захисті фізичних осіб від обвинувачення та у державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами, забезпеченням виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Нарешті, правоохоронна спрямованість діяльності держави полягає в охороні прав і свобод людини, підтриманні правопорядку шляхом попередження, припинення, розслідування правопорушень, примусу до правомірної поведінки. Звідси правоохоронна діяльність − це діяльність уповноважених органів держави та уповноважених осіб, яка спрямована на забезпечення безпеки прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, інтересів суспільства і держави, шляхом запобігання, припинення, виявлення та розкриття правопорушень, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень з обов'язковим дотриманням встановлених у правових актах процедур щодо здійснення цієї діяльності. Правоохоронний орган ‒ це відносно самостійна, структурно відособлена ланка державного апарату, яка створена державою з метою запобігання, припинення, виявлення та розкриття правопорушень, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень, застосування заходів державного примусу з обов'язковим дотриманням встановлених у законі процедур для здійснення цієї діяльності. Виходячи з цього потерпілим від даного злочину може бути працівник правоохоронного органу, тобто представник влади (фізична особа), яка займає посаду у відповідному органу держави, пов’язану з виконанням спеціальних повноважень щодо запобігання, припинення, виявлення та розкриття правопорушень, виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень, застосування заходів державного примусу, а також працівник державної виконавчої служби, тобто представник влади (фізична особа), яка у Державній виконавчій службі займає посаду, пов’язану з примусовим виконанням судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу у порядку, передбаченому законом.
Звертається увага, що здійснення власне правоохоронної діяльності може входити до компетенції не в цілому державного органу, а лише окремих його підрозділів. У зв’язку з цим пропонується потерпілими від цього злочину визнавати не лише працівників правоохоронних органів, а також працівників відповідних підрозділів інших державних органів, до повноважень яких входить безпосереднє здійснення правоохоронної діяльності.
У підрозділі 2.2. «Об’єктивна сторона втручання в діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби»
зазначено, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 343 КК, належить до злочинів з формальним складом. Він може бути вчинений лише шляхом активної поведінки, яка має протиправний характер. Вчинення цього злочину шляхом бездіяльності неможливо.
Суспільно небезпечне діяння як ознака об’єктивної сторони втручання являє собою вплив на свідомість та волю працівника правоохоронного органу або державної виконавчої служби, внаслідок якого останній позбавляється (обмежується) самостійності та (або) незалежності при виконанні наданих йому законом повноважень щодо здійснення правоохоронної діяльності або примусового виконання рішень в межах конкретного провадження (конкретної ситуації).
Встановлено, що розкриття поняття «втручання» через поняття «вплив у будь-якій формі» є необґрунтованим. По-перше, термін «форма» у кримінальному праві традиційно використовується для визначення видів діяння (дії або бездіяльності), тому доцільно щодо позначення можливих прийомів, методів втручання використовувати термін «спосіб». По-друге, доводиться, що втручання може бути здійснено шляхом використання не будь-якого способу впливу. Воно неможливе шляхом так званого неспрямованого впливу, тобто за рахунок зараження, наслідування, моди, чуток тощо, а також прихованого впливу (маніпуляції, обман, гіпноз, тощо). Їх застосування у відповідних випадках може свідчити про наявність ознак інших складів злочину.
Доведено, що втручання може здійснюватися шляхом спрямованого відкритого впливу, який може мати неімперативний (переконання) або імперативний (примус) характер. Переконання − це вплив на свідомість, почуття, волю особистості, внаслідок якого ідеї, наміри, спонукання, прагнення, бажання однієї особи, які спочатку є зовнішніми стосовно потерпілого, стають для останнього його внутрішніми, особистими ідеями, бажаннями, намірами, прагненнями, спонуканнями. Основними способами такого впливу є умовляння, прохання, обіцянка, винагорода, тощо. Якщо вплив на працівника правоохоронного органу або державної виконавчої служби здійснюється шляхом обіцянки, пропозиції чи надання неправомірної вигоди, то такі дії потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених статтями 343 та 369 КК.
Примус, як спосіб впливу при втручанні, складається з двох обов’язкових елементів, а саме: а) протиправна вимога, категоричне спонукання (заборона, вимога, інструкція, вказівка, наказ, розпорядження) щодо вчинення (невчинення) працівником правоохоронного органу (підрозділу) або державної виконавчої служби певної поведінки та б) використання контролюючих можливостей винного для підкорення, пригнічення волі потерпілого, до яких слід відносити фізичне насильство за відсутністю випадків, передбачених статтями 345, 347, 348 та 349 КК, вчинення інших протиправних дій, що обмежують чи позбавляють прав і законних інтересів потерпілого, погрозу застосування таких дій.
Обґрунтовується, що оскільки втручання може здійснюватися шляхом відкритого цілеспрямованого впливу, тобто за якого особа прагне досягти певного результату, а саме змінити поведінку потерпілого у напрямку, який є бажаний для винного, втручання слід розглядати як спонукання працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби до здійснення певної дії (бездіяльності).
Спонукання є певним видом психологічного впливу, внаслідок якого одна особа передає свої думки іншій, впливає на неї з метою зміни її поведінки. Одне із значень слова «спонукання» − викликати у кого-небудь бажання робити що-небудь; змушувати, схиляти, заохочувати до якоїсь дії, певного вчинку. У зв’язку з цим, робиться висновок, що саме цей термін найбільш точно розкриває зміст поняття «втручання». В той же час, слід враховувати, що у деяких випадках застосування фізичного насильства або погрози його застосування при втручанні значно підвищує небезпечність даного злочину, у зв’язку з чим у КК передбачається відповідальність за такі способи втручання у спеціальних нормах, а саме статтях 345, 347, 348 та 349 КК, що повинно також знайти своє відображення в диспозиції ч. 1 ст. 343 КК.
Розділ 3. «Суб’єктивні ознаки втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби» складається з двох розділів.
У підрозділі 3.1. «Суб’єкт втручання» розкриваються загальні ознаки суб’єкта втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби.
Стверджується, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 343 КК, має визнаватися загальний суб’єкт – фізична особа, яка є осудною і досягла шістнадцяти років до моменту вчинення злочину. На підставі проведеного аналізу статистичних даних щодо поширеності випадків даного злочину та вивчення праць науковців, які досліджують особливості психіки неповнолітніх, автор доказує, що підстав для зниження віку кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 343 КК, до 14 років, немає.
У підрозділі 3.2. «Суб’єктивна сторона втручання» досліджено суб’єктивну сторону складу злочину, що передбачає відповідальність за втручання в діяльність осіб, зазначених у ч. 1 ст. 343 КК. Зроблено висновок, що злочин, передбачений ч. 1 ст. 343 КК, належить, до тих, які можуть бути вчинені лише за наявності умисної форми вини. При цьому суб’єктивна сторона характеризується виною у формі тільки прямого умислу та спеціальною метою, яка полягає у прагненні викликати бажання у працівника правоохоронного органу (підрозділу) чи державної
виконавчої служби: а) не виконувати або неналежно виконувати службові обов'язки або б) прийняти незаконне рішення. Мотив на кваліфікацію не впливає.
Розділ 4. «Кваліфікуючи ознаки втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 4.1. «Суспільно небезпечні наслідки» доводиться доцільність уточнення кваліфікуючих ознак, передбачених у ч. 2 ст. 343 КК. Зазначається, що запобігти злочину можливо лише до моменту його появи як явища об’єктивної дійсності, тобто до початку його вчинення. Якщо ж злочин вже розпочато, то запобігти його вчиненню вже неможливо, оскільки він вже існує як об’єктивна реальність. У таких ситуаціях можливо лише зупинити, припинити, перервати його подальше вчинення. Отже вчинення злочину
іншою особою слід визнавати наслідком втручання, якщо останнє перешкодило його запобіганню або припиненню.
З метою приведення кримінально-правових положень у відповідність до вимог Конституції України та Кримінального процесуального кодексу обґрунтовується доцільність замість виразу «особи, яка вчинила злочин» у ч. 2 ст. 343 КК зазначити ‒ «особи, що підозрюються у вчиненні злочину».
У підрозділі 4.2. «Втручання у діяльність працівника правоохоронного органу, державної виконавчої служби, вчинене службовою особою з використанням свого службового становища» аргументується, що положення ч. 2 ст. 343 КК щодо втручання, здійсненого службовою особою, є спеціальною нормою стосовно статей 364‒365 КК. Якщо службова особа втручається в діяльність працівника правоохоронного органу або працівника державної виконавчої служби, вчинене повинно кваліфікуватися лише за ч. 2 ст. 343 КК і додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 364¹, ч. 1 ст. 365 КК не потребує. В той же час поняття «зловживання становищем» є ширшим ніж «використання службових повноважень». Першим охоплюються як дії, що випливають із службової компетенції винної особи та знаходяться у межах наданих їй прав і повноважень, так і використання можливостей, пов’язаних із її службовими повноваженнями. В свою чергу під «використанням службових повноважень» слід розуміти використання винним виключно прав та повноважень, що обумовлені його компетенцією. У зв’язку з цим, якщо втручання у діяльність працівника правоохоронного органу або державної виконавчої служби здійснює службова особа приватного права, то використання нею можливостей, пов’язаних з її повноваженнями, не охоплюється ч. 2 ст. 343 КК, на відміну від службової особи публічного права, а тому такі дії потребують кваліфікації за ч. 1 ст. 343 КК.