Владиченко Лариса Дмитрівна СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ ВІДНОСИН МІЖ ДЕРЖАВОЮ ТА РЕЛІГІЙНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ УКРАЇНСЬКОГО ТА ПОЛЬСЬКОГО ДОСВІДУ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами і темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; сформульовано концептуальні положення, які позначені новизною і винесені на захист; викладено методологічні основи. Окреслено науково-теоретичне та практичне значення дослідження, вказані форми апробації його результатів.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження та аналітичний огляд джерел проблематики відносин між державою та релігійними організаціями» складається з двох підрозділів, де проаналізовано основні роботи, в яких автори досліджують проблематику відносин між державою та релігійними організаціями; уточнюється і систематизується зміст основних термінів, що використані в дисертації, а також розкривається суть наукової методології, яка застосовується в роботі.
У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні основи дослідження відносин між державою та релігійними організаціями» авторська увага зосереджена на виокремленні робочої уніфікованої дефініції серед низки існуючих для загального позначення вказаних відносин.
Встановлено, що такими дефініціями є: «державно-релігійні відносини», «державно-церковні відносини», «церковно-державні відносини», «державно-конфесійні відносини», «відносини між державою та релігійними організаціями».
З’ясовано, що серед них дефініції «державно-релігійні відносини» та «відносини між державою і релігійними організаціями» для позначення цих відносин дослідники використовують рідше за інші. Зокрема, у своїх дослідженнях першою зазначеною вище дефініцією оперують: Г. Друзенко, К. Кислюк, О. Кучер, К. Недзельський, О. Саган та інші; відповідно другою –О. Сгибнева та М. Шахов.
Використання дефініцій «державно-церковні відносини» та «державно-конфесійні відносини» серед науковців є доволі розповсюдженим явищем. Зокрема, першу зазнач ену вище дефініцію у своїх наукових дослідженнях найчастіше вживають: В. Бондаренко, М. Васін, Н. Володіна, А. Дутчак, Ю. Кальниш, А. Киридон, О. Мирошнікова, О. Несмеянова, М. Палінчак, М. Рибачук, А. Семанов та інші; відповідно другу – А. Дорська, Ю. Решетніков.
В процесі виокремлення робочої уніфікованої дефініції для позначення вказаних відносин наголошується на існуванні двох компонентів у цих відносинах, а саме державному та релігійному. Встановлено, що держава як єдиний організаційний інститут в якості суб’єкта вступає у відносини з іншими суб’єктами, тобто іншими організаційними інститутами, зокрема і релігійними.
Також акцентується увага на тому, що саме релігійний компонент у цих дефініціях містить в собі варіативність конструктів понятійного апарату. Зокрема, це поняття: «релігія», «церква», «конфесія» та «релігійні організації». Водночас ці конструкти мають означати реальних суб’єктів досліджуваних відносин і поєднуватись із конструктом «держава».
Таким чином, було здійснено верифікацію термінологічної коректності застосування вказаних конструктів в контексті їх суб’єктної взаємодії, як складових у зазначених дефініціях.

З’ясовано, що, по-перше, використання дефініції «державно-релігійні відносини» є некоректним з точки зору співмірності та рівнозначності складових конструктів «держава» та «релігія», які гіпотетично мають виступати суб’єктами в цих відносинах. Завдяки аналізу структурного поділу релігії на основі ілюстраційного матеріалу з досліджень таких науковців, як Е. Дюркгайм, З. Здибіцька, С. Карасьова, Б. Лобовик, Х. Хоффманн, І. Яблоков показано, що поняття «релігія» включає в себе як окремий структурний елемент релігійні організації. У зв’язку з цим поняття «релігія» є більш об’ємним, ніж поняття «релігійні організації», оскільки релігія включає в себе останні як частину своєї цілісності. Саме релігійні організації (інституційні об’єднання віруючих), а не релігія в цілому вступають у відносини із державою в якості суб’єктів цих відносин.
Тож у контексті співмірності термінів з поняттям «релігія» більш коректно вживати поняття «суспільство» і, відповідно, дефініцію «суспільно-релігійні відносини».
По-друге, встановлено, що дефініції «державно-церковні відносини», «церковно-державні відносини» або «державно-конфесійні відносини» є термінологічно некоректні в якості універсального конструкту для позначення всього спектру відносин між державою та всіх без винятку релігійних систем. Встановлено, що означені дефініції абсолютно правомірно можуть застосовуватися в індивідуальному порядку. Тобто у випадках, коли необхідно звузити предмет дослідження, а під конструктом «церква» або «конфесія» відповідно розуміти конкретну християнську релігійну організацію або напрям. У такому контексті застосування конструкту «церква» та «конфесія» у зазначених відносинах є коректним. Також зауважимо, що дефініція «державно-конфесійні відносини» є більш об’ємною за дефініцію «державно-церковні відносини».
По-третє, обґрунтовано, що поняття «відносини між державою та релігійними організаціями» є більш оптимальним та універсальним для позначення всього спектру вказаних відносин. Це обумовлено тим, що конструкт «релігійні організації»: по-перше, позначає структурний елемент релігії, реальні інституційні об’єднання віруючих, котрі вступають у відносини із державою в якості суб’єктів цих відносин; по-друге, є більш об’ємним, ніж поняття «церква» та «конфесія»; по-третє, використовується у нормативно-правових документах як нейтральне поняття для означення всього спектру інституційно-організованих об’єднань віруючих. Тому зазначений конструкт можна застосувати в якості універсального поняття до всіх релігійних систем як на загальному, так і на індивідуальному рівні.
Здійснивши уточнення у профільній довідковій літературі понять «тип» та «модель», з’ясовано, що поняття «тип» є об’ємнішим за поняття «модель». Тип включає в себе найзагальніші характеристики явищ та процесів, які класифікують. Модель є нічим іншим, як конкретизацією того чи іншого типу, відповідна теоретична схема із зазначенням складових його елементів та

механізму їх взаємодії. У зв’язку з цим встановлено, що в контексті загальної класифікації відносин між державою та релігійними організаціям, без її конкретизації та деталізації, більш коректно вживати поняття «тип відносин», ніж «модель».
Відштовхуючись від зазначеного, під поняттям «тип відносин між державою та релігійними організаціями» автор розуміє загальне уявлення про дані відносини, яке вказує на систематизацію їхніх спільних характеристик, які, в свою чергу, дозволяють віднести ці відносини до певної класифікаційної категорії. В той же час модель відносин між державою та релігійними організаціями деталізує тип цих відносин, надаючи цілісне схематичне окреслення складових останніх, а також пояснює процеси їх взаємодії. Індивідуальний прояв теоретичного рівня тієї чи іншої моделі цих відносин реалізується в конкретних прикладах видів відносин між тією чи іншою державою та діючими в ній релігійними організаціями. Означене висвітлює авторське розуміння класифікаційного принципу щодо систематизації різноманітного спектру існуючих відносин між державою та релігійними організаціями.
Враховуючи зазначене вище, у даному розділі дисертаційного дослідження наведено авторське бачення розуміння типології відносин між державою та релігійними організаціями, що полягає у виділенні трьох типів цих відносин, а саме: партнерському, неприязному, індиферентному. Класифікаційним критерієм даної типології обрано якість суб’єктної взаємодії учасників цих відносин, що залишає автора в межах предметного поля філософського дослідження.
В межах запропонованої типології відносин між державою та релігійними організаціями з’ясовано, що саме у партнерському типі відносин потенційно закладена реалізація досягнення в повному об’ємі дискурсивних цілей. На основі запропонованої типології було більш детально представлено теоретичну модель партнерського типу означених відносин, що полягає у схематичному окресленні суб’єктних складових цих відносин та їх механізму взаємодії.
У підрозділі 1.2. «Аналітичний огляд джерел за темою дисертаційного дослідження» здійснено систематичний огляд літератури, використаної дисертантом для розкриття мети дослідження.
Загалом джерельну базу, яку було опрацьовано автором під час проведення порівняльного аналізу сучасного стану відносин між державою та релігійними організаціями в Україні та Польщі, згруповано у чотири блоки:
• блок джерел, в яких здійснюється безпосередній огляд відносин між державою та релігійними організаціями в Україні та Польщі. До цього блоку належать праці вітчизняних науковців В. Єленського, С. Здіорука, О. Киричук, М. Палінчака, Ю. Решетнікова, І. Рябко, В. Токмана. Підкреслено, що саме в цих українських дослідженнях започатковано тенденцію компаративного огляду відносин між державою та релігійними організаціями в Україні та Польщі, яку в подальшому було продовжено автором дисертаційного дослідження;
• блок джерел, в яких у контексті розгляду проблематики відносин між державою та релігійними організаціями в якості ілюстративного прикладу згадуються Україна та Польща без подальшого детального їх розкриття. До таких джерел можна віднести, наприклад, публікації О. Бикова, Р. Небожука та ін. Зазначено, що хоча вказані праці не вносять суттєвого вкладу саме у розкриття проблематики відносин між державою і релігійними організаціями в Польщі та Україні, однак в них привертається увага до того чи іншого проблемного поля, що сприяє структуруванню подальших досліджень;
• блок джерел, присвячених дослідженню відносин між державою та релігійними організаціями або в Україні, або в Польщі, тобто дані відносини досліджуються відокремлено, без проведення паралелей Україна-Польща. В цьому блоці джерел можна виділити певні підгрупи.
До однієї з таких підгруп відносяться джерела, які стосуються питань виникнення, інституційних змін, а також діяльності суб’єктів відносин між державою та релігійними організаціями окремо в Україні та Польщі протягом 1989-2014 рр. Зокрема, ці питання у своїх публікаціях розкривали такі українські та польські дослідники, як П. Борецький, К. Валчук, М. Васін, Б. Вітковська, Г. Друзенко, В. Єленський, О. Заєць, С. Здіорук, М. Лациба, П. Лещиньскі, А. Мезглевскі, А. Попок, М. Пентшак, Ю. Решетніков, О. Саган, В. Токман, У. Хаварівський, В. Швйонткєвіч та ін.
В підгрупі джерел, за допомогою яких було досліджено проблематику реституції колишнього культового майна, введення предметів духовно-морального спрямування до світських шкіл та інституту військового капеланства у збройні сили в Україні та Польщі, можна виділити офіційні документи, видані уповноваженими державними органами вказаних країн, та наукові публікації.
Джерельною базою для розкриття питання ведення державного статистичного обліку релігійних організацій в Україні та Польщі здебільшого слугували статистичні звіти щодо кількості релігійних організацій в Україні та Польщі;
• блок джерел, за допомогою яких було розглянуто правове регулювання відносин між державою та релігійними організаціями в Україні та Польщі, представлено профільними довідковими посібниками, в яких зібрано відповідні нормативно-правові акти; документами або їх проектами, розміщеними на офіційних парламентських веб-сайтах, а також відповідними науковими публікаціями. Слід зазначити, що для польських джерел з даного блоку характерна більша інформативність, а довідкові матеріали відзначаються систематизованістю.
Другий розділ «Правове регулювання державно-конфесійних відносин в Україні та Польщі: стан, проблеми та шляхи вдосконалення» присвячено комплексному огляду базових нормативно-правових актів України та Польщі, які регулюють відносини між державними інституціями та релігійними організаціями, зокрема зосереджено увагу на детальному висвітленні українського та польського контексту проблемних аспектів законодавчого забезпечення державно-конфесійного комплексу країни.
У підрозділі 2.1. «Аналіз чинного українського законодавства про свободу совісті та діяльності релігійних організацій» з’ясовано, що в Україні серед галузей права окремо не виділяється та, яка б регулювала відносини держави та релігійних організацій. Дані відносини регулює відповідна група нормативно-правових актів, що відносяться до різних галузей права. При проведенні безпосереднього аналізу українських нормативно-правових актів щодо відносин між державою і релігійними організаціями з’ясовано, що зазначені акти можна розподілити на дві групи: базові та додаткові. В Україні основним законом, що визначає засади державно-конфесійних відносин, є Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), норми якого застосовуються до всіх релігійних організацій в Україні, тобто мають універсальний характер.
Як показав аналіз роботи над проектом зазначеного закону, текст даного нормативно-правового акту не є виключним надбанням українського законотворця, оскільки при розробці його положень за основу були взяті положення із закону СРСР з аналогічною назвою, який, в свою чергу, було прийнято у жовтні 1991 р.
Здійснивши компаративний аналіз нормативних положень чинного вітчизняного та союзного закону, можна дійти висновку, що при підготовці законопроекту українським законодавцем було застосовано принцип «меншого супротиву», на що вказує більший відсоток запозичених його положень, ніж оригінальних.
Говорячи про інноваційні та демократичні принципи, які характеризують чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», необхідно враховувати, що частина його прогресивних положень прямо запозичена із союзного закону (норми щодо: надання статусу юридичної особи релігійним організаціям; розширення переліку видів релігійних організацій; набуття останніми права власності; повернення культових будівель; провадження міжнародної діяльності та ін.). Разом з тим певні новації були внесені й українським законодавцем (норми щодо реєстраційної процедури релігійних організацій; існування держоргану у справах релігій; почергового користування культовими будівлями та ін.).
У підрозділі 2.2. «Нормотворчі ініціативи вищих органів державної влади України в контексті вдосконалення нормативно-правової бази про свободу совісті та діяльності релігійних організацій» виділено низку проблемних питань, актуальних на сучасному етапі розвитку державно-конфесійних відносин, розв’язання яких потребує прийняття нових законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів або ж внесення відповідних змін до чинних правових актів.
З’ясовано, що в Україні серед таких актуальних питань у сфері відносин між державою та релігійними організаціями, вирішення яких потребує релігійна спільнота, можна виділити: надання права релігійним організаціям засновувати загальноосвітні навчальні заклади; поширення на студентів та викладачів духовних навчальних закладів норм законодавства щодо соціальних пільг для слухачів та працівників державних навчальних закладів; запровадження інституту капеланства (священства) у збройних силах та інших військових формуваннях; спрощення порядку проведення мирних зборів релігійними організаціями; повернення експропрійованого колишнього культового майна релігійним організаціям; встановлення мораторію на приватизацію об’єктів культового призначення; оптимізація процедури реєстрації релігійних організацій; прийняття як окремого нормативно-правового акту «Концепції державно-конфесійних відносин» та інші.
Акцентовано увагу, що органами державної влади в Україні здійснюються відповідні заходи з метою розв’язання зазначених вище проблем в сфері державно-конфесійних відносин.
Зокрема, в підрозділі подано комплексний огляд відповідних нормотворчих ініціатив вищих органів державної влади – Верховної Ради України VI та VII скликань, Кабінету Міністрів України (шістнадцятого-вісімнадцятого складів уряду) та Президента України. В результаті з’ясовано, що серед вищих органів державної влади в контексті розв’язання проблем державно-конфесійної взаємодії найменш продуктивною є діяльність Верховної Ради України.
У підрозділі 2.3. «Огляд нормативно-правової бази Польщі, що регулює державно-конфесійні відносини» з’ясовано, що у польському праві існує окрема галузь – конфесійне право, яке регулює відносини держави та релігійних організацій. Зокрема, оновлення базового законодавства, яке регулює відносини держави та релігійних організацій, в Польщі відбулося з прийняттям пакету законів від 17 травня 1989 р. (Закон «Про гарантії свободи совісті та віросповідання», Закон «Про відносини держави і Католицької церкви в Республіці Польща», Закон «Про соціальне страхування духовенства»).
У Польщі нормативно-правові акти у сфері відносин між державою і релігійними організаціями також можна розподілити на дві групи: базові та додаткові.
Блок базових нормативних актів конфесійного права Польщі характеризується наявністю більшої кількості актів (ніж в Україні), яким, в свою чергу, притаманні певні особливості в плані класифікації. Безпосередньо вони поділяються на дві великі групи:
• акти, норми яких застосовуються до всіх релігійних організацій, тобто мають універсальне застосування (Конституція Республіки Польща);
• акти, норми яких стосуються окремих релігійних організацій, тобто норми яких мають спеціальне застосування.
Друга група базових нормативно-правових джерел конфесійного права Польщі поділяється на три підгрупи.
До першої підгрупи відносяться нормативно-правові акти, норми яких регулюють відносини між державою та католицькими церквами.
До другої підгрупи відносяться нормативно-правові акти, норми яких стосуються виключно чотирнадцяти церков та релігійних організацій старокатолицького, протестантського, іудейського, мусульманського та караїмського напряму.
Третю підгрупу джерел конфесійного права, які мають спеціальне застосування, представлено Законом «Про гарантії свободи совісті та віросповідання», норми якого регулюють відносини між державою і тими релігійними організаціями, яких не стосуються правові акти, що відносяться до зазначених вище двох підгруп.
У системі джерел польського конфесійного права в окрему підгрупу виділено нормативно-правові акти, що регулюють відносини між державою та католицькою церквою. Власне, це одна із особливостей державно-конфесійних відносин Польщі. Дана специфіка пов’язана із тотальним домінуванням у Польщі інституційних структур Римсько-католицької церкви.
У підрозділі 2.4. «Проблемні питання та шляхи вдосконалення правового забезпечення діяльності релігійних організацій: польський контекст» безпосередньо виокремлено проблемні питання правового забезпечення діяльності релігійних організацій в Польщі, які потребують вирішення. Встановлено, що ці питання стосуються переважно релігійних меншин. Зокрема, такими питаннями є: застарілість спеціальних законів, що регулюють відносини між державою і мусульманськими, караїмськими релігійними об’єднаннями; складнощі в реалізації некатолицькими релігійними об’єднаннями їхнього права на укладання угод з державою для прийняття парламентом відповідних спеціальних законів; визнання державою релігійного шлюбу нарівні з цивільним шлюбом для всіх некатолицьких релігійних організацій; надання представникам різних релігійних громад рівних прав щодо звільнення від праці і навчання в дні церковних і релігійних свят, реформування церковного фонду та інші.
Констатовано, що на початок 2014 р. ці питання залишаються без належного розгляду з боку уповноважених державних органів. Разом з тим визначено, що така ситуація обумовлена не лише відсутністю чітких механізмів розв’язання існуючих проблем, але й недостатньою активністю представників польських релігійних меншин щодо захисту їхніх інтересів.
Аби прискорити розв’язання проблем державно-конфесійної сфери в Польщі, необхідно створити при Міністерстві адміністрації і цифризації відповідні робочі групи із залученням до них представників зацікавлених релігійних організацій. Разом з тим представникам некатолицької спільноти необхідно більш активно заявляти про свої проблеми представникам влади.
Третій розділ «Державні установи, міжконфесійні об’єднання та громадські консультативно-дорадчі органи в Україні та Польщі як суб’єкти державно-конфесійних відносин» присвячено огляду суб’єктів державно-конфесійних відносин в Україні та Польщі.
Підрозділ 3.1 «Центральна та регіональна державна адміністрація з питань забезпечення державної політики щодо релігій і церкви в Україні та Польщі» складається з двох підпунктів.

У підпункті 3.1.1. «Державний орган України у справах релігій та його регіональні структурні підрозділи: статусні зміни та функціональне призначення» проведено дослідження специфіки діяльності центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері релігії, яке показало, що після набуття країною незалежності і до початку 2014 р. даний держорган шість раз змінював свій статус і підпорядкування у структурі центральних органів виконавчої влади. Під час реорганізацій вказаний держорган три рази отримував статус центрального органу виконавчої влади (Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Держкомрелігій, Держкомнацрелігій) та три рази був структурною одиницею центрального органу виконавчої влади (Міністерства національностей, міграцій та культів, Мін’юсту та Мінкультури). На сьогодні це Департамент у справах релігій та національностей Мінкультури України.
Серед недоліків в діяльності державного органу у справах релігій та його структурних підрозділів в Україні, на відміну від аналогічних держорганів в Польщі, можна виділити недостатньо розроблений механізм щодо відкритості діяльності та забезпечення доступу до публічної інформації для громадськості. Доволі часті статусні зміни держоргану у справах релігій України вказують на загальну нестабільність вітчизняної системи державної адміністрації.
Особливістю регіональних підрозділів у справах релігій в Україні є їх подвійна підпорядкованість керівництву державного органу у справах релігій та обласної державної адміністрації. В Україні діяльність регіональних структурних підрозділів у справах релігій регулюється загальним нормативно-правовим актом Кабінету Міністрів України, в якому визначені типові для всіх регіональних підрозділів функції та повноваження.
У підпункті 3.1.2. «Державні органи виконавчої влади у справах релігій в Польщі: інституційна та організаційна трансформації» зауважено, що у Польщі в період з 1989 р. до початку 2014 р. державний орган у справах релігій входив до складу Секретаріату Ради Міністрів, Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, Міністерства адміністрації і цифризації. На сьогодні це Департамент релігійних організацій та національних і етнічних меншин Міністерства адміністрації і цифризації.
Інституційні трансформації зазначеного державного органу Польщі вказують на пониження у 1996 р. його статусу до структурної одиниці центрального органу виконавчої влади. Такий статус він має досі (на початок 2014 р.). Це однозначно засвідчує, що ідея існування даного органу як центрального в системі виконавчої влади в польському суспільстві вважається рудиментом авторитаризму.
Підрозділи у структурі регіональних органів виконавчої влади Польщі, до відання яких входить реалізація державної політики у сфері державно-конфесійних відносин, підпорядковуються керівництву відповідного воєводства. У Польщі, на відміну від України, спостерігається децентралізація функцій даних адміністративних структур, оскільки в межах одного воєводства питаннями релігій можуть займатися від одного до чотирьох підрозділів.
Підрозділ 3.2. «Характеристика діяльності громадських консультативно-дорадчих органів у сфері державно-конфесійних відносин при органах державної влади в Україні та Польщі» складається з двох підпунктів.
У підпункті 3.2.1. «Громадські об’єднання при вищих, центральних та регіональних державних органах влади в Україні як суб’єкти державно-конфесійних відносин» проаналізовано процес утворення з 2002 р. громадських консультативно-дорадчих органів в Україні. Вказані громадські консультативно-дорадчі органи при центральних органах влади створюються при апараті Президента України (приміром, на початок 2014 р. діяло дві громадські ради), при Кабінеті Міністрів України (на початок 2014 р. діяла одна комісія), деяких міністерствах та відомствах (на початок 2014 р. діяло п’ять громадських рад); на регіональному рівні при обласних державних адміністраціях (на початок 2014 р. діяло двадцять чотири громадські ради). Ці консультативно-дорадчі органи в Україні здійснюють(вали) свою діяльність у формі національних, громадських, консультативних, експертних рад та міжвідомчих комісій.
Стосовно недоліків у діяльності громадських об’єднань при державних органах влади в Україні підкреслено, що достатньо розгалужена їх система в Україні не свідчить про їх конструктивну роботу, оскільки багато зазначених об’єднань діють формально або взагалі припинили своє існування. Також одним із суттєвих недоліків у діяльності громадських консультативно-дорадчих органів є відсутність у їх складі офіційних представників релігійних організацій. Власне, за таких умов порушується принцип паритетності.
У підрозділі 3.2.2. «Інституційні об’єднання у сфері державно-конфесійних відносин при вищих і центральних органах виконавчої влади в Польщі» аналізується процес утворення громадських консультативно-дорадчих органів в Польщі. Дані інституції створюються або відновлюють свою діяльність (в період з 1980 р. по 2011 р.) при Раді Міністрів та діють у формі регуляційних та спільних комісій і об’єднань (на початок 2014 р. діяло одинадцять таких консультативно-дорадчих органів).
Встановлено, що діяльність більшості з них до 2007 р. фактично була спрямована на розгляд актуальних питань взаємодії держави та Римсько-католицької церкви в Республіці Польща. З 2007 р. спостерігається тенденція утворення інституційних структур, спрямованих на розв’язання проблем релігійних меншин країни. Переорієнтація польських державних органів після 2007 р. на розгляд нагальних питань релігійних меншин країни дає потенційну можливість поетапного розгляду та вирішення всього комплексу проблемних питань державно-конфесійної сфери.

У підрозділі 3.3. «Міжрелігійні та міжконфесійні об’єднання в Україні та Польщі як суб’єкти відносин між державою та релігійними організаціями» показано, що в Україні й Польщі нарівні з державними органами у справах релігій та громадськими консультативно-дорадчими органами при центральних і регіональних органах виконавчої влади діють незалежні міжрелігійні та міжконфесійні об’єднання, які виступають повноправними суб’єктами у відносинах між державою та релігійними організаціями.
Вказані об’єднання утворюються кількома релігійними організаціями одного чи різних віросповідних напрямів з метою представлення консолідованої позиції та відстоювання спільних інтересів їхніх членів у міжрелігійній та державно-конфесійній сферах. Встановлено, що на початок 2014 р. в Україні діяло дев’ять (відповідно в Польщі – шість) міжрелігійних та міжконфесійних інституційних об’єднань загальнодержавного значення. Виникли вони протягом 1991-2009 рр. в Україні та в період 1989-2009 рр. – в Польщі.
Особливість даних міжрелігійних, міжконфесійних об’єднань як в Україні, так і в Польщі характеризується утворенням останніх за принципом спільної діяльності або ж за принципом спеціалізації (друк та розповсюдження релігійної літератури; співпраця у військовій та пенітенціарній сфері тощо). В цілому діяльність міжрелігійних та міжконфесійних об’єднань в Україні можна охарактеризувати як доволі плідну та активну, що поступово приносить позитивні результати для релігійної спільноти у вирішенні актуальних питань у державно-конфесійній сфері.
З’ясовано, що в Польщі три з шести існуючих міжконфесійних об’єднань активно співпрацюють у сфері відносин між державою та релігійними організаціями, представляючи консолідовану позицію релігійної спільноти у стосунках з органами влади.
У четвертому розділі «Вивчення польського досвіду щодо можливих шляхів оптимізації проблемних питань у відносинах між державою та релігійними організаціями в Україні» сфокусовано увагу на розкритті низки проблемних питань державно-конфесійних відносин Польщі та України. Зокрема розглянуто такі питання: реституція колишньої релігійної власності, експропрійованої в період комуністичної влади в зазначених державах; процес впровадження предметів духовно-морального спрямування в державні школи Польщі та України; специфіка практики капеланства в збройних силах означених країн та особливості ведення статистичного обліку релігійної мережі.
У підрозділі 4.1. «Польський досвід повернення релігійним організаціям їх колишньої власності» виокремлено такі особливості процесу реституції колишньої релігійної власності в Польщі. По-перше, з’ясовано, що зазначений процес розпочався в кінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. По-друге, підкреслюється, що із самого початку цей процес стосувався повернення колишньої власності Римсько-католицькій церкві і тільки згодом його було розпочато стосовно решти церков і релігійних організацій в Республіці Польща. Польський підхід до організації процесу реституції передбачає створення спеціальних інституцій, які курують цей процес. Такими інституційними структурами в Польщі є майнові/регуляційні комісії. В період з 1989 р. по 2014 р. було сформовано п’ять таких комісій, які безпосередньо займаються питаннями повернення колишньої власності католицьким, православним, протестантським, іудейським та мусульманським релігійним організаціям. По-третє, нині реституційний процес в Польщі майже завершено. Разом з тим на початок 2014 р. продовжують свою діяльність чотири з п’яти утворених комісій. На початку 2011 р. Майнова комісія у справах католицької церкви в РП була ліквідована за спільною згодою представників держави і церкви у зв’язку із завершенням розгляду заяв до даної комісії. По-четверте, діяльність кожної з майнових/регуляційних комісій регулюється окремими нормативно-правовими актами, однак організаційна структура, механізм подання заяв та їх розгляд є аналогічним у всіх комісіях. Очевидним позитивним моментом процедури розгляду заяв комісіями є чітке визначення терміну їх розгляду. По-п’яте, механізм повернення колишнього релігійного майна в Польщі максимально спрямований на задоволення потреб релігійних організацій. Так, за наявності проблемних моментів (наприклад, документів у поганому стані), пов’язаних із доведенням заявниками їхніх прав на майно, в більшості випадків рішення приймається на користь релігійних організацій. Крім того, передбачено надання державою фінансової компенсації або рівноцінного майна у власність у випадках, коли з тих чи інших причин неможливо повернути релігійній організації її колишню власність.
Підрозділ 4.2. «Реституція колишньої релігійної власності в Україні: актуальний стан, наявні проблеми та перспективи їх розв’язання». Встановлено, що станом на початок 2014 р. в країні нараховується більше сотні культових об’єктів, для передачі яких релігійним організаціям необхідно визначити чіткий правовий механізм шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акта.
З’ясовано, що на початок 2014 р. в Україні на повернення колишньої релігійної власності очікують представники УПЦ, РКЦ, УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, Вірменської апостольської церкви, а також іудейських, мусульманських, лютеранських, караїмських та старообрядницьких релігійних організацій. Найбільша зосередженість культових будівель, які використовуються не за призначенням і на які претендують релігійні організації, спостерігається у Західному регіоні України.
Активізація нормотворчої роботи з означеного питання прослідковується після відповідних періодичних нагадувань Парламентської Асамблеї Ради Європи, що слугують своєрідним каталізатором для українських високопосадовців. Таким чином, в якості рекомендації щодо розв’язання даної проблеми пропонується представникам державних органів активно залучати до нормотворчого процесу представників релігійної спільноти, а представникам релігійних організацій необхідно активно звертатися не тільки до вищих органів влади, але й до відповідних органів Ради Європи, які б, у свою чергу, спонукали керівництво держави більш активно працювати над виконанням міжнародних зобов’язань України у державно-конфесійній сфері.
У підрозділі 4.3. «Релігійний компонент у світській освіті: польський досвід» розглянуто досвід Польщі щодо наявності релігійного компоненту в світській системі освіти. Зокрема, з’ясовано, що: в країні у 80-х роках XX ст. розпочалося обговорення питання про повернення в школи предмету «Релігія»; в якості експерименту в деяких школах було введено курс релігієзнавства, однак ця ідея не знайшла широкої підтримки серед педагогів та громадськості; з 1990 р. в польські школи повернуто предмет «Релігія»; викладання цього предмету забезпечується церковними спеціалістами (в передбачених законодавством випадках – світськими особами), оплата праці яких здійснюється з державного бюджету; з 2007 р. оцінка з предмету «Релігія» вноситься до шкільного атестату. Щоправда, в останні роки в громадських колах Польщі знову відбувається доволі жвава дискусія щодо вилучення предмету «Релігія» з навчальних програм загальноосвітніх шкіл, а в якості альтернативи пропонується введення курсу релігієзнавства.
Констатовано, що із поширенням антиклерикальних настроїв у польському суспільстві і проведенням пов’язаних з цим реформ у державно-конфесійній сфері актуалізуються дискусії про місце і роль релігії в освітній сфері.
У підрозділі 4.4. «Впровадження предметів духовно-морального спрямування у державних загальноосвітніх закладах України» автор акцентує увагу на досліджені особливостей поетапного включення зазначених предметів у шкільні програми в Україні. Зазначається, що впровадження предметів духовно-морального спрямування у вітчизняних школах відбувалось спершу в західних областях країни, де цей процес розпочався у 1992 р. З 2013 р. вказані предмети вивчаються у всіх регіонах держави. Таким чином, впровадження даних предметів тривало з 1992-го по 2013 рр.
Процес впровадження предметів релігійно-морального спрямування в українських школах супроводжувався низкою проблемних питань, а саме: визначення статусу та назви предмету; змістовно-методичного забезпечення навчального процесу; кадрового забезпечення компетентними фахівцями та ін. З 2002 р. вказане питання набуває обговорення на загальнодержавному рівні, а з 2005 р. викладання предметів духовно-морального спрямування в освітніх закладах регулюється законодавством України. Отже, з другої половини другого десятиліття незалежності України процес впровадження предметів духовно-морального спрямування поступово набуває системного характеру.
Для створення гармонійної моделі співіснування релігійної і світської систем освіти, в контексті присутності релігійного компоненту в світській освіті, в державних школах необхідно залишити викладання предметів духовно-морального спрямування на факультативній основі та одночасно надати можливість релігійним організаціям засновувати загальноосвітні навчальні заклади різного рівня акредитації.
У підрозділі 4.5. «Практика функціонування інституту військового капеланства (душпастирства) у Збройних Силах Польщі» розглянуто особливості впровадження та діяльності інституту військового капеланства у Війську Польському. Встановлено, що інститут військового капеланства в Польщі починає відроджуватися на початку 90-х років XX ст. з прийняттям нового законодавства. В структурі польських Збройних Сил існують три інституційні душпастирські структури, які формуються з професійних військовослужбовців. Зокрема, капелани Польового ординаріату Війська Польського опікуються військовослужбовцями римсько- та греко-католицького віросповідання. Відповідно, Православний ординаріат Війська Польського опікується православними військовослужбовцями, а Євангельське військове душпастирство – військовослужбовцями, що представляють протестантську спільноту. До позитивних моментів практики існування інституту капеланства у плані можливого їх запозичення для подальшого впровадження в Україні можна виділити наступне: передбачене законодавством існування у Війську Польському окремих інституційних душпастирських об’єднань, діяльність яких розповсюджується на військовослужбовців-представників певних релігійних напрямів; фінансування даних інституційних структур з державного бюджету; залучення до інституційних душпастирських структур у Збройних Силах, окрім військовослужбовців, і цивільних осіб.
У підрозділі 4.6. «Досвід впровадження військового капеланства (священства) у Збройних Силах України» досліджено процес впровадження інституту капеланства в Україні.
Акцентовано увагу, що на початку незалежності України не існувало нормативно-правової бази, яка б передбачала механізм забезпечення військово-релігійного співробітництва. Пропонується умовний поділ процесу військово-релігійного співробітництва в Україні на два періоди: з 1992 р. до 2008 р. та після 2008 р. Впродовж першого періоду відбувається налагодження співпраці церков і релігійних організацій із військовими частинами. На початку першого періоду співпраця церков і релігійних організацій із військовими частинами носила безсистемний характер, а також була відсутня конструктивна міжрелігійна співпраця в даному контексті. Найактивніше співробітництво церков і армії спостерігається в Західному регіоні України. В період з 1999 р. по 2006 р. у структурі церков та релігійних об’єднань утворюються організаційні підрозділи із співпраці з армією та іншими силовими структурами. Крім того, після 2000 р. спостерігається налагодження міжконфесійної співпраці у даному контексті. Поступово налагоджуються партнерські відносини між зацікавленими державними і релігійними інституціями.
Період після 2008 р. загалом можна охарактеризувати як час плідного співробітництва релігійних організацій із Збройними Силами України та їх активної взаємодії з Міноборони України. Створюється дієвий консультативно-дорадчий орган – Рада у справах душпастирської опіки при Міноборони України. Також Міноборони затверджує низку правових актів, в яких визначено механізм військово-релігійного співробітництва.
У підрозділі 4.7. «Особливості ведення обліку релігійної мережі Польщі» розглядаються особливості процедури обліку релігійної мережі країни. Вказується, що ведення такого обліку в Польщі є прерогативою Головного статистичного управління (ГСУ), яке з 1989 р. наділене відповідними повноваженнями. Дані щодо релігійної мережі Польщі ГСУ оприлюднює раз в три-чотири роки у відповідних інформаційних вісниках, доступ до яких є відкритим. Відзначимо, що з 1989 р. донині спосіб подачі ГСУ Польщі даних про релігійні організації не зазнавав змін. При цьому, на відміну від України, в Польщі досі відсутній уніфікований стандарт подачі даних про релігійну мережу країни. Через це, використовуючи дані польської державної статистики, неможливо отримати повну узагальнену інформацію відносно таких кількісних показників інституційної мережі, як чисельність релігійних громад, культових споруд, священнослужителів, духовних навчальних закладів тощо. Зазначена інформація надається тільки відносно Римсько-католицької церкви в РП та найбільших релігійних організацій, які представляють релігійну меншість країни.
Також з’ясовано, що в Польщі у держстатистиці до даних, які характеризують релігійну мережу країни, входять відомості про кількість віруючих, чого немає в Україні. Між тим на основі вказаних показників можна більш детально прослідкувати кількісну конфігурацію як релігійної більшості, так і релігійної меншості країни (щоправда, не всієї релігійної меншості).
У підрозділі 4.8. «Практика ведення державного статистичного обліку релігійних організацій в Україні» встановлено, що в Україні ведення статистичного обліку релігійних організацій відноситься до компетенції державного органу України у справах релігій і його регіональних підрозділів. Державний орган України у справах релігій відповідні дані оприлюднює щорічно у вигляді статистичного звіту. Проте зауважується, що доступ до цих звітів за період 1991-1998 рр. є проблематичним, оскільки вони не публікувалися у виданнях для загального розповсюдження.
Користуючись статистичними звітами про кількісний склад релігійної мережі України можна отримати інформацію за наступними показниками інституційної мережі релігійних організацій: центри, управління, громади, монастирі (а також кількість у них ченців/черниць), місії, братства, священнослужителі, духовні навчальні заклади (а також кількість слухачів), періодичні видання. Також з’ясовано, що в Україні державним органом у справах релігій у чітко структурованій формі подається зведена інформація (Форма № 1, 2) щодо мережі релігійних організацій – як про загальну їх кількість, так і стосовно окремих релігійних організацій, які є у переліку статистичних форм. Дану особливість можна визначити в якості позитивного моменту у здійсненні статистичного обліку релігійних організацій в Україні.
Суттєвий недолік статистичного обліку релігійної мережі в Україні полягає у тому, що в 2004 р. при підготовці статистичного звіту державний орган України у справах релігій узагальнив перелік релігійних організацій, об’єднавши деякі з них, які представляють релігійну меншість країни, у підпункти «інші». У зв’язку з цим видається неможливим відтворення повної картини інституційної мережі релігійної меншості країни.