Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Catalogue of abstracts / Jurisprudence / Theory and history of state and law; history of political and legal doctrines
title: | |
Альтернативное Название: | КОНЕВА Наталья Валерьевна ПРАВОВОЙ ЗАКОН: теоретико-методологические характеристика KONEVA NATALIYA VALERIYIVNA LEGAL LAW: THEORETICAL AND METHODOLOGICAL CHARACTERISTICS |
Тип: | synopsis |
summary: | У вступі автором обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми, розкрито зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо кількості публікацій. Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження правового закону» складається з двох підрозділів, у яких проаналізовано основні етапи формування та розвитку наукової думки щодо природи правового закону та висвітлено методологічні засади пізнання предмета, мети та задач вивчення сутності правового закону. У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки досліджуваної проблеми у вітчизняних і зарубіжних наукових джерелах» проаналізовано наукові праці, в яких тією чи іншою мірою висвітлюються питання, пов’язані з природою правового закону. За предметною спрямованістю наукові джерела з проблематики правового закону автор поділяє на дві групи. Перша з них містить наукові праці, в яких обґрунтовується позиція про недосконалість і суперечливість концепції правового закону. Друга група охоплює наукові джерела, що орієнтовані на різноаспектне вивчення проблематики правового закону як важливої категорії сучасного правознавства за такими напрямами: по-перше, загальна теоретико-філософська розробка правового закону, його сутності, ознак, видів тощо; по-друге, опрацювання природи правового закону в межах дослідження правової, соціальної держави; по-третє, вивчення сутності правового закону в руслі осмислення верховенства права як ідеї, наукової доктрини та юридичного принципу; по-четверте, пізнання правового закону в контексті вивчення законності; по-п’яте, опосередкований розгляд деяких аспектів природи правового закону в межах розробки різних проблем юридичної науки. Зародження ідеї правового закону відбулося у міфологічній, релігійній свідомості ще у Стародавні часи. Закон вважався не просто примхою того, хто перебував при владі, а розглядався як щось священне, сакральне, таке, що має глибокий внутрішній сенс. Подальше оформлення ідеї правового закону відбулося в античній Греції, де з’являється ідея справедливих законів, що встановлені задля загального блага. На відмінності між правом і законом наголошували і стародавні римські юристи, які вважали, що в разі їх невідповідності один одному – необхідно закон приводити у відповідність з правом. Середні віки характеризуються абсолютизацією християнських, релігійних цінностей, що виступали критерієм оцінки явищ правової та соціальної дійсності. Закон визнається виразом волі та розуму Бога. В епоху Відродження та Реформації відбувається десакралізація релігійної ідеології і феодального ладу. Зароджується та розвивається ідея природних прав людини. У XIX столітті широко визнається верховенство закону, але, починаючи з другої половини XX ст., формується стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним загальнолюдським стандартам – справедливості, рівності, свободі, гуманізму тощо. Тобто, мова йде про своєрідну «конвергенцію» природного та позитивного права в межах сучасної правової системи. У підрозділі 1.2 «Методологічні засади пізнання правового закону» конкретизовано та деталізовано світоглядні, філософські, наукознавчі, соціологічні засади вивчення сутності правового закону. Сучасний стан методологічних розвідок у правознавстві України характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної державою методології до плюралістичних методологічних засад, парадигм, підходів щодо вивчення того чи іншого питання. Такий підхід сприяє пошуку об’єктивної істини, стимулює дослідників до нових пошуків, дозволяє більш повно та всебічно вивчити предмет дослідження, його загальні та специфічні закономірності. Автор доходить висновку, що вже сьогодні можна зафіксувати позитивні результати такого підходу, що отримують прояв у переосмисленні «класичних» і запровадженні нових категорій у вітчизняному правознавстві, до яких можемо віднести – «правовий закон», «правова держава», «верховенство права», «правозаконність» та інші. Методологічний аналіз та деталізація світоглядних, філософських, наукознавчих, соціологічних і теоретичних засад новітніх юридичних досліджень стосовно предмета, мети та задач вивчення сутності правового закону зумовлює доречність такої їх інтерпретації: 1) сучасні наукові розвідки характеризуються плюралізмом ідей і принципів, інтеграцією наукових розробок різних країн, глобалізацією та інформатизацією суспільного життя. Наукові дослідження мають адекватно відображати об’єктивні процеси життєдіяльності соціуму, звільнятися від нашарувань догматичного та апологетичного характеру, абсолютизації вже існуючих правових форм організації суспільства; постійно розширювати діапазон юридичних досліджень, зокрема вивчати проблему правового закону з різних позицій тощо; 2) онтологічні, гносеологічні, аксіологічні та інші філософські засади наукового пошуку базуються на філософських підходах. Що б не вивчала філософія, які б предмети не потрапляли у сферу її вивчення, вона так чи інакше являє собою зібране, сконцентроване мислення як таке. Філософський підхід дозволяє досліджувати об’єкти через призму діалектичних законів: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення; ставитися до об’єкта дослідження як до об’єктивної реальності; розглядати досліджувані предмети та явища: а) всебічно, б) у загальному зв’язку і взаємозалежності, в) в безперервній зміні, розвитку; г) конкретно-історично; перевіряти отримані знання на практиці; 3) наукознавчі засади пізнання сутності правового закону виокремлено в контексті постнекласичної науки, зокрема, інтеграція природного та позитивного, об’єктивного і суб’єктивного, раціонального та ірраціонального, міждисциплінарність і проблемність дослідження, врахування процесів глобалізації, регіоналізації, універсалізації, конвергенції інформаційного та правового просторів світу, а також єдність і диференціація матеріального та віртуального; 4) соціологічні засади наукового пошуку базуються на концепціях постіндустріального, інформаційного і громадянського суспільства, теорії глобалізації та катастроф, що визначають основні методологічні орієнтири осмислення природи правового закону як складного та багатовимірного соціального феномену, а також його реалізації через взаємодію державних і недержавних форм, правового та іншого соціального регулювання; 5) теоретичні засади інтерпретації правового закону зумовлені змістовими особливостями основних підходів щодо праворозуміння – природного права, нормативізму, позитивізму, соціологічної та інтегративної юриспруденції. Адже розуміння права – це питання нашої правосвідомості, правового мислення, інтерпретації права. При цьому ідея правового закону має універсальний характер, оскільки вона сумісна з будь-яким типом праворозуміння, хоча кожен з них по-своєму інтерпретує його зміст. Розділ 2 «Загальнотеоретична характеристика природи правового закону» складається з трьох підрозділів, у яких розкрито поняття та ознаки правового закону, сформульовано критерії визначення правового характеру закону, а також виокремлено та охарактеризовано різновиди правового закону. У підрозділі 2.1 «Поняття та ознаки правового закону» проаналізовано основні погляди вчених-юристів на природу правового закону. З’ясовано, що в сучасній правовій доктрині визначення поняття правового закону викликає певні складнощі, що зумовлені проблемами праворозуміння, зокрема відображенням у суспільній правосвідомості відношення до права, уявленням про його раціональне начало, розумність і логічність його побудови тощо. При цьому дефініювання правового закону є винятково важливим завданням для дослідницької та практичної діяльності. Без його позитивного вирішення неможливо розмежувати право та сваволю, встановити відповідність закону об’єктивним вимогам права тощо. Від чіткого визначення категорії «правовий закон» залежать межі, способи та можливість використання цієї форми права у практичній діяльності. Сенс розмежування права та закону зумовлений двома взаємозалежними факторами: 1) необхідністю розмежування і протиставлення права та сваволі; 2) потребою встановлення відповідності закону об’єктивним вимогам права. Тобто, категорії «право», «правовий закон», «правова держава» знаходяться в тісному взаємозв’язку, причому як правовий закон, так і правова держава мають відповідати ознакам і принципам права, а правовий закон, крім того, не повинен порушувати ознаки та принципи правової (соціальної) держави, більше того його зміст і реалізація мають слугувати утвердженню і забезпечувати розвиток цих здобутків людської цивілізації. Автором встановлено, що правовому закону притаманні формальні та змістові ознаки. Так, до формальних ознак правового закону слід віднести те, що він є формою (способом) зовнішнього вираження, існування права; містить норми, які регулюють найбільш важливі суспільні відносини; володіє вищою юридичною силою; приймається органом законодавчої влади або народом шляхом референдуму відповідно до належним чином визначеної демократичної процедури; набуває форми письмового акта-документа з відповідними реквізитами. До змістових ознак правового закону автор відносить: беззастережне визнання найвищої цінності людської особи, її невідчужуваних прав і свобод; відповідність визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості; вираз волі та інтересів більшості або всього населення країни; забезпечення компромісу між інтересами і потребами особи та держави. Таким чином, під правовим законом слід розуміти нормативно-правовий акт, який встановлений органом законодавчої влади або народом шляхом референдуму відповідно до визначеної демократичної процедури, що відповідає визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості, визнає цінність людини, її невідчужуваних прав і свобод та містить норми, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини. Тобто, правовий закон є однією з найвищих демократичних цінностей суспільства. У підрозділі 2.2 «Критерії правового характеру закону» автор зазначає, що найбільш складною та дискусійною і, в той же час, практично найбільш важливою складовою проблеми співвідношення права та закону є питання критеріїв визначення правового характеру закону. Під критеріями правового характеру закону потрібно розуміти сукупність іманентних ознак, на підставі яких здійснюється оцінка, визначення закону в якості правового. У філософських та юридичних працях серед критеріїв для визначення правового характеру закону наводяться та обґрунтовуються такі, як: справедливість; правова природа речей; загальна воля (воля та інтереси всього суспільства, народу чи нації); правовий ідеал; природне право; невід’ємні, невідчужувані (природні) права та свободи людини; легітимність влади; принципи права тощо. Додатковими критеріями для визначення правового характеру закону виступають загальнолюдські цінності: гуманізм, справедливість, свобода, рівність, особиста недоторканість тощо. Серед критеріїв визначення правового характеру закону автор виділяє: врахування в ньому інтересів усіх верств населення або, принаймні, більшості; рівень реалізації закону; визнання його положень суспільством; рівень загальної і правової культури розробників проекту закону; наукову оцінку проекту закону та ін. Отже, чим більше людей задоволені змістом закону, тим більше підстав вважати такий закон правовим. Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної та правової культури суспільства, оскільки, від уявлення суспільства про право та справедливість залежать критерії правового характеру закону. Проаналізувавши існуючі в літературі підходи до вироблення об’єктивних критеріїв визначення правового характеру законів, автор приєднується до думки, що найбільш предметним критерієм правового характеру законів є невід’ємні, невідчужувані права людини. Оскільки вони є безпосередньо діючим правом і вищі за положення закону, що суперечать фундаментальним правам людини; не відображають природно-правові засади; не відповідають загальновизнаним міжнародно-правовим принципам і нормам про права людини та громадянина; прийняті нелегітимним органом державної влади тощо. Відповідність закону всім критеріям свідчить про відносно повний збіг права і закону. При цьому всі критерії є взаємопов’язаними та взаємообумовленими. У підрозділі 2.3 «Класифікація правових законів» наголошується, що важливим кроком у процесі пізнання правового закону є здійснення видової класифікації, зведення різних аспектів правового закону до типородових ознак, що, з іншого боку, можна вважати характеристикою його сукупної структури. Наукова розробка класифікації правових законів має не лише пізнавальне значення. Вона набуває сенс юридичної конструкції. Юридичне опосередкування класифікації правових законів надає її елементам нормативно-регулюючого характеру, оскільки безпосередньо впливає на практику створення різних видів правових законів і визначення їх ознак, на встановлення між ними необхідного співвідношення та зв’язків. Кожен правовий закон займає своє місце серед законодавчих актів системи законодавства. Кожен окремий правовий закон несе в собі риси одиничного, загального та особливого. Останнє пояснюється можливістю об’єднання за певними критеріями однорідних правових законів у відповідні групи. Автором наводиться класифікація різновидів правових законів: 1) за характером юридичних норм, що містяться у правових законах: а) матеріальні; б) процесуальні; 2) за основними сферами суспільного життя, колом і характером відносин, що регулюються правовими законами: а) конституційні правові закони; б) кримінальні правові закони; в) адміністративні правові закони; г) цивільні правові закони; ґ) сімейні правові закони; д) трудові правові закони; е) екологічні правові закони тощо; 3) за юридичною силою: а) конституція; б) конституційні правові закони; в) звичайні (поточні) правові закони; г) правові закони, якими затверджуються інші нормативно-правові акти; ґ) надзвичайні правові закони; 4) за суб’єктом прийняття правових законів: а) правовий закон, прийнятий органом законодавчої влади; б) правовий закон, прийнятий шляхом всенародного голосування (референдуму); 5) за важливістю для суспільства: а) першочергові; б) поточні. Отже, в результаті проведення класифікації правових законів автор дійшов висновку, що визначення того чи іншого різновиду правового закону залежить від змісту суспільних відносин, а також ряду інших умов, що у своїй сукупності вимагають від законодавця обрати для цієї сфери відносин саме такий, а не інший спосіб формального виразу норм права. Це, у свою чергу, робить правове регулювання найбільш ефективним, доцільним, таким, що сприяє прогресу, втіленню в життя гуманістичних ідеалів громадянського суспільства та правової держави. Розділ 3 «Механізми забезпечення дії правового закону в Україні» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню механізмів розробки та реалізації правового закону в Україні, а також механізму контролю за змістом правового закону. У підрозділі 3.1 «Механізм розробки правового закону в Україні» аргументовано, що створення правового закону є одним з найскладніших і найвідповідальніших видів людської діяльності з огляду на свою спрямованість не лише на сучасні, а й на нові, майбутні суспільні відносини. У цьому контексті особливої актуальності набуває визначення механізму розробки правового закону. Процес розробки правового закону складається з двох частин. Перша – містить організаційні питання, що не пов’язані з юридично значущими діями (підготовка проекту правового закону, його обговорення у державному органі, установі, громадській організації або трудовому колективі тощо). Друга – об’єднує питання, що мають правовий характер. Відправною точкою є подання проекту правового закону в законодавчий орган, що обговорює, приймає та публікує правовий закон. Розробка й ухвалення правового закону потребує надання йому інструментально-правових і техніко-юридичних властивостей та правової легальності. Відповідно до двох частин у процесі розробки правового закону автор виділяє дві основні стадії. Перша – передбачає виникнення потреби у розробці проекту правового закону. Всі дії на цій стадії мають підготовчий характер і не тягнуть за собою правових наслідків. Друга стадія забезпечує офіційне закріплення державної волі у нормах права, що отримують формальний прояв у вигляді правового закону. Процес розробки правових законів ґрунтується на певних принципах, до яких автор відносить: а) демократизм і гласність підготовки законів; б) законність; в) професіоналізм; г) науковий характер; ґ) зв’язок з правозастосовною практикою. Проаналізувавши суб’єктний склад механізму розробки правового закону, автор виділяє два різновиди діяльності з розробки правових законів: а) діяльність державних органів (безпосередня чи делегована); б) діяльність народу (референдум). Отже, механізм розробки правових законів є особливою формою діяльності щодо розробки, прийняття, внесення змін чи скасування правових законів в умовах правової легальності з урахуванням інструментально-правових і техніко-юридичних властивостей. У підрозділі 3.2 «Механізм реалізації правового закону в Україні» встановлено, що реалізація правового закону є правовою основою належного функціонування держави, забезпечення економічного та соціального буття українського суспільства. Реалізація правового закону є завершальним, найважливішим етапом його буття. Цей етап є підсумком законотворчої роботи і дозволяє визначити якість та ефективність правового закону. Реалізація правового закону – це складний, багаторівневий процес, метою якого є втілення положень правового закону в реальні суспільні відносини шляхом правомірної поведінки учасників правовідносин через дотримання, виконання, використання, застосування норм права, для досягнення певних, наперед визначених, позитивних результатів за допомогою системи специфічних юридичних засобів і методів. Механізм реалізації правового закону – це система інституціональних, нормативних, процедурно-організаційних і контрольних елементів, що сприяє втіленню у життя положень закону. Основною метою механізму реалізації правового закону є забезпечення прав і свобод людини; його завданнями – охорона, захист, відновлення порушених прав і свобод особи, формування загальної та правової культури населення; його функціями – охоронна, компенсаційна, інформаційна, виховна. Рушійною силою механізму реалізації правового закону є інтереси та суспільно корисні потреби людини. Механізм реалізації правового закону складається з п’яти основних блоків: перший блок – центральний – забезпечує реалізацію принципу – людина як вища цінність; другий блок – це загальнолюдські принципи: гуманізм, справедливість, рівність, свобода, особиста недоторканість та інші; третій блок – соціальні інститути і форми права, через які загальнолюдські цінності та принципи права отримують безпосереднє обґрунтування, закріплення та втілення у життя; четвертий блок – процедурно-організаційний – організаційно та процесуально впорядковує суспільні відносини, створює найбільш сприятливі умови для реалізації громадянами прав і свобод, зміцнення законності, забезпечення особистої безпеки особи тощо; п’ятий блок – контрольний – розрахований на забезпечення постійного спостереження за ходом виконання правового закону в цілому та положень його окремих статей. Втілення цілей правового закону в реальність означає послідовну реалізацію їх приписів і досягнення бажаних результатів у будь-якій сфері життєдіяльності соціуму. До стадій реалізації правового закону автор відносить: інформування; засвоєння; знання правового закону; реалізацію положень; контроль; використання правозахисних процедур; оцінку ефективності; вироблення заходів із вдосконалення дії правового закону. У підрозділі 3.3 «Механізм контролю за змістом правових законів» розкрито специфіку механізму контролю за відповідністю змісту законів загальнолюдським цінностям, а відтак набуття ними правового характеру. Автор зазначає, що загальна методика оцінки якості правового закону складається з чотирьох критеріїв: 1) ступінь закріплення у змісті закону прав, свобод, законних інтересів та юридичних обов’язків на основі оптимального поєднання правових заборон і правових дозволів, правових заохочень і правових покарань, правових стимулів і правових обмежень; 2) ступінь відповідності змісту закону загальнолюдським цінностям; 3) ступінь широти відображення у змісті закону принципів права; 4) ступінь адекватності відображення у змісті закону правової дійсності. З позиції підходу, що відстоюється в роботі, в сучасних умовах основоположним критерієм, який розділяє правовий і неправовий закони, слугує положення про людину, її права та свободи як вищу цінність. Цей основний критерій сприяє встановленню правового характеру закону. В неправових законах людина не є вищою цінністю, вона – засіб, знаряддя антигуманних, антилюдських, антисуспільних експериментів. Практичним засобом розрізнення правових і неправових законів виступає механізм контролю за змістом законів. Аналіз досвіду розвинених демократичних країн дозволяє стверджувати, що таким механізмом можна вважати конституційний контроль. Це підтверджується тим, що конституція будь-якої країни втілює загальноприйняті в цій країні уявлення про права людини, справедливість, рівність, свободу. Тобто, можна вважати, що конституція – це правовий закон. А всі інші закони мають перевірятися на відповідність конституції, яка закріплює правові основи життєдіяльності соціуму, уявлення про право як втілення справедливості, рівності, свободи, що у тому чи іншому вигляді існують у суспільстві. У суспільстві з суперечливими інтересами однозначна характеристика закону як правового або неправового неможлива (наприклад, сьогодні важко уявити закон, що матиме стовідсоткове схвалення у суспільства. Один прошарок населення гаряче підтримує прийняття одного нормативно-правового акта, інший – не менш гаряче його заперечує). Побудова оптимальної моделі правового закону є одним з необхідних елементів правової реформи. Рівень досконалості правового закону, його ефективність визначаються, передусім, повнотою внутрішнього змісту, а також збалансованістю у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина. Йому притаманні такі загальні властивості, як: соціальна зумовленість правового закону, наукова обґрунтованість, його спланованість і прогнозованість, легітимність, системність, висока техніко-юридична якість, дієвий механізм реалізації. |