ЧУПИС ОЛЬГА ВАСИЛІВНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ РОСІЇ У XVIII СТ.

LATEST NEWS

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

THE LAST FEEDBACK

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


title:
ЧУПИС ОЛЬГА ВАСИЛІВНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ РОСІЇ У XVIII СТ.
Альтернативное Название: Чупис ОЛЬГА ВАСИЛЬЕВНА ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬ В СИСТЕМЕ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ВЛАСТИ РОССИИ В XVIII СТ. CHUPYS OLHA VASYLIVNA ORTHODOX CHURCH IN THE SYSTEM OF STATE POWER OF RUSSIA IN THE XVIII CENTURY.
Тип: synopsis
summary: У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт та предмет вивчення, хронологічні й територіальні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення дисертації, відображено апробацію її результатів, а також подано інформацію про структуру.
У першому розділі «Історіографія та джерельна база дослідження» з’ясовано ступінь вивчення проблеми в історіографії та охарактеризовано джерельну базу дослідження.
У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» систематизовано здобутки вчених у дослідженні Православної Церкви в системі державної влади в Росії у XVIII ст.
Зважаючи на специфіку даної тематики, відмінність політичних, соціально-економічних умов, у яких працювали науковці, зміни характеру впливу держави на історіографічний процес, опрацювання джерел, рівня теоретичного осмислення досліджуваних проблем, чітко простежуються три хронологічні періоди: I період: XIX – поч. ХХ ст. – російсько-імперський період; II період: 1917 – 1991 pp. – радянський період; ІІІ період: 1991 р. – сучасний період.
Перший хронологічний період – XIX – початок ХХ ст., початковий етап накопичення інформації з історії РПЦ, у якому панував церковно-історичний напрям з вивчення історії духовенства.
Наслідком історичних перетворень другої половини XIX століття, стала глибока перебудова всіх сторін життя російського суспільства. Церква, в особі своїх кращих представників, намагається відновити комплекс уявлень, що розкривають російську церковну історію. Найбільш яскраво це явище постає перед нами у творчості істориків П.В. Знаменського, О.П. Добросклонського, М.І. Горчакова, В.В. Звіринського, М.П. Розанова, Д.І. Ростиславова, О.О. Папкова, С. Рункевича, О. Зав’ялова, І. Чистовича, Т. Барсова, Є. Поселянина, П. Верховського та ін. Їхні праці ґрунтувалися на дослідженні взаємовідносин Церкви і влади Росії в XVIIІ ст. Автори розглянули ряд проблем, пов’язаних із питаннями церковного землеволодіння, сферами церковної та світської юрисдикції, а також звернули увагу на права світської і духовної влади щодо розподілу церковних посад у контексті політичних подій XVIIІ ст.
До другого хронологічного періоду належать праці російських та вітчизняних істориків, філософів, богословів, що опинилися в еміграції після подій 1917 – 1920 рр. Це, зокрема, праці А. Карташева, Г. Флоровського, М. Тальберга, О. Лотоцького, І. Власовського, Д. Дорошенка тощо. Для цих робіт характерним є більш критичне ставлення до церковної системи управління в Російській імперії, відзначення її суттєвих вад, а також її неканонічного характеру.
Вагомим залишалися праці М.М. Нікольського, І.К. Смолича, О.І. Клібанова, М.І. Павленка, В.С. Шульгіна, П.Г. Риндзюнського тощо. Вони підкреслювали насамперед політичну функцію духовенства, одержавлення Православної Церкви в Російській імперії у XVIII ст.
У дослідженні І.А. Булигіна розглядається церковна політика держави петровського часу в якості початкового етапу секуляризації, що послужила прологом для остаточної секуляризації другої половини XVIII ст.
У працях А.І. Комісаренка головним об’єктом дослідження стало вотчинне господарство духовних феодалів у період підготовки та здійснення секуляризаційної реформи 1764 р.
Низка робіт дослідників третього хронологічного періоду присвячена питанню одержавлення Церкви. Досить актуальними є праці Є.В. Анісімова та О.Б. Каменського, де вчені розглядають питання щодо змін у церковному положенні, нових політичних взаємин абсолютистської держави і кліру, правової регламентації майна та правового статусу духовенства. Переважно цьому питанню присвячені праці З.П. Тініни, Л.Ю. Зайцева, Л.Ф. Писарькова, І.В. Левченка, Л.Ф. Захарової та ін.
Іншу групу складають дослідження, присвячені окремим аспектам життя духовного стану в окремих регіонах. Це праці А.В. Карасьова, Н.О. Єршової, М.В. Пулькіна, О.В. Камкіна тощо.
На рубежі XX і XXI століть спостерігається значний інтерес дослідників до проблематики історії взаємовідносин держави і Церкви в XVIII ст. У низці статей дослідження церковної проблематики в системі державної влади Росії у XVIII ст. було виведено на новий рівень. З’явилися праці про таїнство покаяння, іконнопочитання, особливості дотримання постів, релігійності в господарській діяльності російського селянства тощо. Це праці М.М. Громико, К.В. Цеханської, Т.А. Листової, І.А. Кремлевої, С.В. Кузніцова та інших авторів, які вивчали проблему, близьку до даного дослідження, або напрямки, пов’язані з ним.
У сучасній історичній історіографії найбільш розробленою досі залишається економічна проблематика історії Церкви в українських землях XVIII ст. Цінний науковий доробок належить працям В.М. Мордвінцева. Науковець досліджує зв’язок проблеми оформлення і проведення секуляризаційного курсу з аналізом функціонування вотчинного господарства феодального духовенства, що дозволило зрозуміти глибинні історичні причини секуляризаційної реформи.
Праця О.Б. Прокоп’юк присвячена вивченню структури духовної консисторії як найвищого колегіального органу управління Київської митрополії. І.М. Петренко, на прикладі шлюбно-сімейних відносин мирян, у контексті державної влади розкриває значення сільської громади і церковної парафії.
Роль сповідних книг як способу державного церковного контролю за мораллю парафіян, а також ставлення парафіяльного духовенства до їх складання та достовірність наведеної у них інформації висвітлено у праці О.О. Романової.
Отже, протягом трьох розглянутих історіографічних періодів склався значний осередок літератури щодо даної теми дослідження. Однак проблема залучення Православної Церкви в систему державної влади в Росії, як цілісного явища, у літературі не розглядалася.
У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» проаналізовано опубліковані і неопубліковані архівні джерела різних видів і родів. Писемні джерела диференціюються за принципом походження й цільового призначення, внутрішнім змістом, зовнішньою формою. Їх можна розподілити на п’ять основних груп: 1) законодавчі акти; 2) діловодна документація; 3) статистично-довідкові матеріали; 4) документи особового походження; 5) періодичні видання.
У дисертації задіяні неопубліковані матеріали з Національних архівних фондів Російської Федерації та України. Зокрема, представлені документи Російського державного архіву древніх актів (Москва, РФ): «Духовное ведомство» (ф. 18), «Сенат и его учреждения. Канцелярия Сената» (ф. 248), «Коллегия Экономии» (ф. 280), «Московская контора Синода» (ф. 1183) тощо, містять вагомий для нас матеріал про прибутки і витрати грошової скарбниці архієрейських будинків; прибутково видаткові книги Монастирського і патріарших Палацового і Казенного приказів; про Московську контору Синоду; про видачу грошової допомоги; скарги селян. Важливими є справи і документи про священно- і церковнослужителів – приведення їх до присяги, видачу паспортів; народні виступи проти церковної влади, у т. ч. про заворушення селян архієрейських і монастирських вотчин 1760 – 1763 рр.; про монастирське і церковне майно; про пожертвування різних осіб в монастирі; опис майна монастирів і церков.
З українських архівосховищ використано документи Центрального державного архіву України в м. Києві. Найбільші зібрання архівних документів, що широко відбивають розвиток вотчинного господарства у XVIII ст., зосереджені в декількох монастирських фондах: Київська духовна консисторія (ф. 127), Києво-Печерська лавра (ф. 128), Києво-Видубицький монастир (ф. 130), Києво-Миколаївський монастир (ф. 131). При підготовці наукового дослідження також було використано документи фондів інших духовних консисторій – Переяславсько-Бориспільської (ф. 990) і Чернігівської (ф. 2011). У фонді Переяславсько-Бориспольської консисторії вагомими для нас є відомості метричних книг Переяславського повіту з 1734 – 1786 рр., сповідні розписи церков. У ф. 2011 містяться укази Синоду, універсали чернігівського єпископа про порядок оголошення урядових указів в церквах; про сприяння світською владою в стягненні штрафів з осіб, що не сповідалися і не причащалися та ін.; реєстри та відомості про земельне володіння церковних служителів чернігівської єпархії; справи про звинувачення в хабарництві священнослужителів.
Персональні архівні колекції, використані при дослідженні, належать відомим історикам О. Лазаревському, В. Антоновичу, О. Лебедєву, М. Петрову, київському митрополитові Платону (Городецькому), священнослужителю П. Лебединцеву та ін. Ці збірки знаходяться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (ф. 1, 2, 160). Тут же міститься і чимала епістолярна спадщина різних осіб, котра є окремим компонентом джерельної бази дослідження (ф. 3).
Для вивчення проблеми залучено законодавчі та інші нормативно-правові акти, зокрема, укази імператорів, Сенату, Синоду, маніфести, постанови, доповіді, положення, інструкції, штатні розписи XVIII ст. із Повного зібрання законів Російської імперії, Повного зібрання постанов і розпоряджень по відомству Православного віросповідання Російської імперії та ін. Їхній аналіз дозволив сформувати уявлення про пріоритети політичного курсу уряду, виявити ті сегменти супільства, які зазнавали регулярних впливів, та їхні наслідки.
Істотну роль при дослідженні теми відіграють періодичні видання. Важливим було використання публікацій з часописів «Киевская старина», «Русская старина», «Руководство для сельских пастырей», «Вопросы научного атеизма» та ін., що містять розвідки щодо втручання світської влади в церковну юрисдикцію.
Отже, розглянуті архівні джерела, опубліковані документи та література становлять репрезентативну джерельну базу для вирішення поставлених завдань. У дисертації зроблено спробу сучасного прочитання й інтерпретації джерел з урахуванням нині актуальних методологічних напрацювань.
У другому розділі «Матеріальне становище духовенства в соціально-економічному житті Росії» розглянуто господарську діяльність Російської Православної Церкви: економічні відносини між кліром та паствою, стан земельних володінь церковних власників; значення монастирського і церковного господарства в соціально-економічному житті Росії XVIII ст.
У підрозділі 2.1 «Податки та матеріальне забезпечення білого духовенства в контексті державної влади» визначено основні шляхи поповнення прибуткової частини бюджету кліру. Добробут білого духовенства залежав від хороших відносин з прихожанами і, перш за все, з поміщиками. З часів петровських реформ влада прагнула використовувати духовенство як провідника державної політики. Припинення практики обрання причту призвело до розриву особистих стосунків між прихожанами і церковниками, а також поставило перед державою питання про необхідність матеріальної підтримки білого духовенства. Проблема забезпечення була однією з головних. Переважна частина церковнослужителів поповнювала свою прибуткову частину за рахунок різноманітної економічної діяльності та мала декілька джерел свого існування (прибутки з церковної землі, руга, плата за треби, добровільні пожертвування прихожан тощо).
Питання про наділення парафіяльного кліру землею ставилося протягом XVIII ст. неодноразово, коли обговорювалася проблема забезпечення духовенства. Цьому було дві причини: по-перше, це було традиційним способом, за допомогою якого державна влада звикла вирішувати фінансові проблеми; по-друге, в XVIII ст. земля все ще залишалася тим капіталом, який уряд мав у надлишку. Під час державного межування (особливо починаючи з 1765 р.) парафіяльним церквам, що знаходилися на поміщицькій землі, пропонувалося відводити по 33 десятини (міським церквам земля не передбачалася). Наділення церковнослужителів землею містило в собі ряд складнощів: вони не могли вільно нею розпоряджатися та, працюючи нарівні з селянами для забезпечення себе їжею, їм не залишалося часу і можливості на виконання своїх церковних і цивільних обов’язків. Крім земельних наділів біле духовенство забезпечувалося ругою. Її розміри обумовлювалися місцевими традиціями і залежали від прихожан. Із 1786 р. в результаті діяльності Комісії про церковні маєтки розміри руги в більшості місцевостях були скорочені або навіть скасовані, а руга стала повністю грошовою (на сільські причти це не поширювалося). Важливим джерелом прибутків кліриків була плата за треби, на які єдиних розцінок фактично не було. Розподіл прибутків між священно- та церковнослужителями кожної парафії був нерівномірним. Велике значення мала популярність священика або його вміння «вибивати» плату. У 1765 р. Катерина II підписала закон, який робить одним із джерел прибутків духовенства фіксовану плату. Такса була орієнтована на найбідніші верстви населення.
Економічна недосконалість державного устрою влади до кінця XVIII ст. призвела до вчинення відвертого адміністративного і силового тиску на всі види, форми фінансування та прибутки білого духовенства Росії. Низка встановлених указів про податки були недієздатними; при загальній бідності біле духовенство втрачало своїх прихильників. Тобто, матеріальне становище приходського духовенства Росії в XVIII ст. погіршувалося, оскільки воно залежало від волі державної бюрократії.
Підрозділ 2.2 «Абсолютизм і духовні власники у боротьбі за землю, селян і феодальну ренту» присвячено економічному становищу чернечих обителей у XVIII столітті. У державі постійно піднімалася проблема церковного землеволодіння. Гострота цього питання обумовлювалася, з одного боку, потребою використовувати церковно-монастирське майно для потреб держави, з іншого – необхідністю підірвати економічну основу Церкви, що у свою чергу вплинуло на процес одержавлення духовенства. Секуляризаційні заходи почали проводитися з 1701 р., коли Монастирський приказ отримав право керувати духовними вотчинами через призначуваних їм світських керівників. Всі прибутки вотчин надходили до бюджету приказу, а на утримання церковних установ видавалися суми відповідно до штатів. Загальний контроль над експлуатацією земель незабаром був переданий Синоду. На новому етапі секуляризації в 1726 р. управління нерухомим майном відокремлювалося від архієрейської частини Синоду і віддавалося світській частині бюрократії, лише формально пов’язаною з Духовною колегією. Постійна передача питання про церковну нерухомість з рук в руки урядів не привели до підвищення їхньої прибутковості. На початку 60-х років XVIII ст. абсолютизм все ж таки наніс великий удар духовним власникам землі та селянам. Сенатські укази від 16 лютого та 21 березня 1762 р. оголошували секуляризацію церковного майна. На основі цих указів створилась Колегія Економії, у духовні вотчини направляли обер-офіцерів, на духовні установи надавалась хлібна і грошова плата, а на утримання церковної влади із архієрейських та монастирських вотчини – надавався грошовий податок. Із секуляризаційною реформою 1764 р. (з 1786-88 рр. узаконення було поширено на монастирі Гетьманщини) церковні та монастирські землі Російської імперії остаточно були відібрані у державну казну. Цим актом скасовувалося церковне вотчинне землеволодіння в Росії, лише невеликі ненаселені ділянки землі могли залишатися в церковній власності. Але Церква не була обмежена у придбанні рухомого майна та накопиченні коштів.
Прибуток від земель надходив в Колегію Економії, звідки частина коштів розподілялася на користь духовенства за штатними рокладами. Фінансування проводилося з Колегії Економії в залежності від класу монастиря: 1 клас – 20 монастирів, 2 клас – 56 і 3 клас – 85, всього 161 монастир із 1247 ченцями; вони повинні були існувати або на доброгідних приношеннях народу, або за рахунок розташованої близько обителей ненаселеній землі, яку ченці обробляли власними силами. Кошти, виділені за штатним розкладом на утримання монастирів, були розподілені на платню чернецтву і служителям, на подушний податок, господарські потреби і будівництво. Із введенням штатного утримання контроль над фінансами монастирів здійснювався через перевірку витрат і залишків сум.
Монастирі більшою мірою стали залежати від державного фінансування. Існувала величезна різниця в прибутках між настоятелем та братією, у той час, коли відмінності в жалуванні для решти категорій ченців нівелюються в кінці століття. Уряд постійно використовував у своїх потребах прибутки від монастирських володінь, що застосовувалися в різних цілях. Проводячи секуляризацію, державна влада завершувала тривалу боротьбу з духовенством за політичну гегемонію, ліквідуючи його претензії на владні функції.
У третьому розділі дисертації – «Становище Православної Церкви та залучення духовенства у загально-державну систему» розглянуто процес одержавлення Церкви у XVIII ст., що було викликано необхідністю усунення внутрішньо-класових протиріч і мало на меті використання коштів церковного апарату та ідеології в інтересах самодержавства; реформування та встановлення нових обов’язків для православного духовенства. У подальшому зміни в середовищі Церкви поглиблювалися, і духовенство, по суті, ототожнювалося з держслужбовцями все тісніше, що не могло не відбитися на суспільному та культурному розвитку православного населення.
У підрозділі 3.1 «Зміни в статусі білого духовенства та його місце в державній структурі» присвячено аналізові заходам, спрямованих на остаточне підпорядкування білого духовенства державі. Петро І поклав на нього додаткові, невластиві його служінню повинності. Зокрема, нагляд за подорожуючими ченцями й безмісцевими священиками, участь у реєстрації населення при ревізіях, нагляд за повитухами й ведення списків матерів, що вмерли при пологах. Втручання держави заходило так далеко, що священиків під погрозою покарання змушували порушувати таємницю сповіді, про відкриті «навмисні лиходійства», якщо з’ясовувалося, що особа, яка сповідається, або відомі їй особи виношують зраду чи бунт. Контроль за обов’язковою сповіддю та причастям покла¬дався не тільки на Церкву, а й на державних службовців. Царським ука¬зом приписувалося всім духівникам повідомляти Преображенському приказові та Таємній канцелярії про почуті на сповіді «народні спокуси й злочинні наміри».
Також парафіяльне духовенство складало поіменні сповідні відомості (книги) єдиного зразка. Священики мали стежити у своїх парафіях за старовірами. Духовенство добре розуміло, що такі обов’язки не відповідають його санові та службі, тому його петиції не мали корисних для нього наслідків. За часів правління Анни Іоанівни продовжилося підпорядкування духовної влади світській. В указах імператриці знайшла відображення ідея про те, що головним обов’язком Церкви є насадження народові вірнопідданих почуттів по відношенню до державної влади. Були встановлені, так звані, табельні або царські дні. Зі сходженням на престол Єлизавети Петрівни політика стосовно парафіяльного духовенства стає більш компетентною. У 1742 р. Синод домігся згоди імператриці на звільнення духовенства від цивільних обов’язків. Із 1744 р. парафіяльні посади повинні були заміщатися виключно представниками духовного звання, а їхні сини, які призивалися на державну службу, не вибували з духовного стану і не втрачали права претендувати на посаду священика; вони звільнялися також від подушного податку.
Взаємовідносини держави і білого духовенства в другій половині XVIII ст. дуже змінюються. Якщо в попередній період духовенству доводилося в основному відстоювати свої права від зазіхань держави, то з 1764 р. почався процес посилення залежності від Церкви, як організації від держави. Підсумком перетворень, проведених щодо духовного стану, стало скорочення чисельності білого духовенства; перетворення його в замкнуту соціальну категорію; залучення духовенства до державних повинносей. Із наданням духовенству невластивих йому функцій відбуваються постійні конфлікти із законом. У новій приказовій формі затінювався духовний характер пастирської діяльності священика, зростала недовіра прихожан до пастиря.
У підрозділі 3.2 «Державно правове регулювання чорного духовенства» робиться спроба висвітлення певних аспектів правового поля, у якому діяла складова Православної Церкви, основні правила діяльності монастирів, майнові та спадкові права чернецтва. Секуляризаційні процеси, посилення впливу держави на внутрішньоцерковне життя значною мірою вплинули на становище чорного духовенства. Визначенням основ його взаємин з державою цього періоду був «Духовний регламент». Незважаючи на те, що за своєю природою чернече життя передбачало відстороненість від світу, замкненість, воно відчувало на собі трансформації суспільно-політичного й економічного впливу. Місце, яке відводилось державою Церкві, передбачало активне включення святих обителей у справу духовенства, що, у свою чергу, передбачало чисельні напрями взаємодії монастирів із зовнішнім світом.
У Російській імперії юридичне становище православних монастирів та чернецтва було оформлено нормами канонічного права у поєднанні із законами Російської імперії. Державне і канонічне управління монастирями здійснювалося єдиними органами на двох рівнях: загальнодержавному та єпархіальному. Загальнодержавний рівень управління був представлений Синодом з обер-прокурором, як посадовою особою при ньому, єпархіальний – архієреєм з допоміжним органом – Духовною Консисторією та її посадовою особою – благочинним монастиря. Законами Російської імперії чернецтву не надавалося заповідальне право, право набувати будь-яке майно за договором, спадком або заповітом. Однак аналіз нормативно-правових актів та інших джерел показує, що за російськими законами з цих правил робилися винятки, тобто не всі ченці позбавлялися права мати особисту власність. Починаючи з часів Петра I, державне право втручається в питання заснування монастирів і його майнового стану. З’являється заборона на їхнє будівництво без дозволу Синоду і державної влади.
Руйнівними для чорного духовенства були, так звані, «побори» ченців, особливо при правлінні Анни Іоанівни. Через них, в основному за політичними звинуваченнями, виганяли з монастирів, молодих – забирали в солдати, літніх – позбавляли чернечого звання і відправляли на примусові роботи. Проводила «побори» Таємна канцелярія, в результаті число ченців значно скоротилося.
Протягом усього досліджуваного періоду прослідковується еволюція законодавчого закріплення державної політики відносно монастирів, порядок, умови вступу, залишення і позбавлення чернечого звання, а також досліджуються правові основи цих тенденцій. При цьому зазначено, що тільки під час правління Катерини II в 1762 р. законодавство повернулося до початкового указу 1725 р., тобто долучення до монастирського життя стало правом кожної особи, але це залежало від дозволу Синоду.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

The fields admited a red star are required.:


Заказчик:


SEARCH READY THESIS OR ARTICLE


Доставка любой диссертации из России и Украины