Request a thesis МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ В ІНВЕСТИЦІЙНІЙ СФЕРІ ГЕОЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ :

У вступі обґрунтовано актуальність та рівень наукової розробленості теми дисертації, показано її зв’язок з науковими програмами та напрямами дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження; розкрито новизну, практичне значення отриманих результатів, наведено відомості щодо публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – “Системоформуючі основи національних економічних інтересів України” –досліджено чинну законодавчу базу у сфері регулювання національних економічних та національних інтересів загалом, а також проаналізовано напрацювання дослідників у зазначеній царині. Розкрито сутнісне наповнення термінів “національні інтереси” та “національні економічні інтереси”. Визначено, що в основу національних інтересів покладено категорії інтересів суспільства і держави, а також загальнолюдські цінності свободи, справедливості та духовності. Національні економічні інтереси, що є похідним поняттям відносно національних інтересів, являють собою категорію, яка об’єднує найважливіші узагальнені стратегічні орієнтири розвитку економічної сфери держави. Виявлено, що на законодавчому рівні визначення національних економічних інтересів не наведено, не сформовано їх чіткий перелік. Проте необхідність прийняття закону, що узагальнив би всі національні інтереси держави, передусім економічні, давно назріла. Це зумовлено різкою поляризацією поглядів усередині суспільства щодо майбутнього поступу України та його орієнтирів. Варто зауважити, що ідея законодавчого закріплення національних інтересів України не є новою. В 2003 р. вже вносився на розгляд Верховної Ради України законопроект “Про засади національних інтересів України”, однак він не був прийнятий. Дійсно, наведений проект містив цілу низку недоліків, отож Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України було зазначено, що, незважаючи на важливість предмета регулювання, проект, викладений некоректно, вжиті в ньому висловлювання та вирази доречні тільки для публіцистичного стилю викладу і не можуть застосовуватися в нормативно-правовому акті.

Показано, що крім наведених недоліків, аналізований законопроект містить і позитивні моменти. Важливим здобутком зазначеного документа була теза щодо необхідності відходу від політики лібералізму та переходу до політики протекціонізму, з уточненням: на етапі подолання кризи, що відповідно до наведеного законопроекту мав тривати до 2010 р. Аргументовано, що держава має постійно проводити політику протекціонізму в різних формах (в тому числі і у прихованих) у максимально доступних, визначених чинними міжнародними договорами обсягах. Проаналізовано зв’язок між національними інтересами та напрямами державної політики з питань національної безпеки, через які у вітчизняній нормотворчості розкривається зміст національних інтересів. Уважаємо, що елементи державної політики з питань національної безпеки не є тотожними національним інтересам і мають поєднувати в собі доповнюючі та уточнюючі компоненти стосовно національних інтересів відповідно до поточних викликів і загроз.

Проведено компаративний аналіз систем національної безпеки України, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу за критеріями рівня підпорядкування та правоустановчих актів. З’ясовано, що в усіх аналізованих країнах, окрім Європейського Союзу, орган управління національною безпекою очолює глава держави та врегульовується нормативно-правовими актами вищої сили – Конституцією країни та законами. Європейський Союз хоча і є глибоко інтегрованим міжнародним об’єднанням, має подібну організацію сфери національної безпеки: Європейська Рада та установчі документи зазначеного об’єднання. З цього випливає, що функціонуванню системи національної безпеки у світовій практиці віддається найвищий пріоритет.

З огляду на тематику дисертаційного дослідження становить інтерес досвід США щодо відстоювання національних інтересів в інвестиційній сфері. У зазначеній країні діє окремий Закон – “Акт захисту виробництва” – Defense Production Act, прийнятий 1950 р. ще під час корейської війни, який надає уряду США право перевірки джерел надходження іноземних інвестицій в американські компанії та в разі потреби – право заборони здійснення певних інвестицій. Уперше право на заборону здійснення інвестицій було застосовано в 1990 р. до іноземної компанії “China National Aero–Technology Import and Export Corp.” стосовно купівлі нею американської компанії “Mamco Manufacturing Inc.”, яка спеціалізувалась на виробництві певних деталей літаків. Нагляд за здійсненням інвестицій у США проводить спеціально уповноважений орган – “Комітет з іноземного інвестування у Сполучені Штати” – Committee on Foreign Investment in the United States.

Розглянуто генезис інноваційно-інвестиційного процесу у світовій науковій думці та ставлення до нього економічних шкіл, який, на переконання дисертанта є квінтесенцією державної політики реалізації національних економічних інтересів в інвестиційній сфері. З огляду на це є доцільним поступовий перехід від вульгарної інвестиційної політики до інвестиційно-інноваційної та в подальшому – до інноваційно-інвестиційної. Зазначені зміни супроводжуватимуться посиленням ролі саме інноваційного фактора у структурі економічного розвитку.

Виявлено, що інституційна складова державної інноваційно-інвестиційної політики не була послідовною та системною на протязі всього періоду від здобуття незалежності. Створювались та ліквідовувались органи державного регулювання, проводилися експерименти щодо упровадження різних форм сприяння іноземному інвестуванню, жоден з яких не приніс очікуваних результатів. Однак загальна тенденція до перетворень полягала у зміні пріоритетів від інвестицій до інновацій, свідченням чого є низка нормативно-правових актів (та органів), прийнятих (та утворених) переважно після 2000 р., що посилюють інноваційну орієнтацію загальної економічної політики. Всі зазначені недоліки є результатом відсутності контролю на початкових етапах реформ за здійсненням інвестиційної діяльності, мінливого правового і політичного середовища, непрогнозованості економічного курсу. Так, було прийнято закони України “Про інвестиційну діяльність”, “Про режими іноземного інвестування”, “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” тощо. Безпосередньо ж державну політику реалізації національних інтересів в інвестиційній сфері формують та реалізують в межах своїх повноважень Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, галузеві центральні органи та місцеві державні адміністрації, підтвердження чого можна знайти в нормативно-правових актах, що врегульовують їх діяльність.

Зі створенням Української державної інноваційної компанії, та затвердженням Кабінетом Міністрів України Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 рр. розпочався новий етап формування інвестиційної політики, особливістю якого було об’єднання інвестиційних та інноваційних процесів у єдине ціле, котрі до цього реалізувались практично відособлено. Цьому сприяло і створення у 2005 р. Державного агентства України з інвестицій та інновацій, яке повинно було очолити і систематизувати цей процес. Однак, несистемність вжитих заходів, колізії в законодавстві, створення додаткових структур, які лише посилили забюрократизованість та розпорошеність інвестиційних процесів між галузевими міністерствами, не дали можливості сформувати гармонійну інвестиційну політику відповідно до задекларованих пріоритетів інноваційного розвитку економіки України.

У другому розділі – “Особливості механізмів забезпечення національних інтересів в інвестиційній сфері” – досліджено окремі аспекти сучасних цивілізаційних процесів, які засвідчують, що провідні країни світу, котрі мають сформоване інноваційно-інвестиційне середовище, проводять пасивну політику у сфері залучення іноземних інвестицій, при цьому розвивають саме інноваційний аспект національної економіки, у тому числі за рахунок формування розгалуженої інноваційно-інвестиційної інфраструктури.

Розкрито особливості функціонування інноваційно-інвестиційного ринку у світовій практиці та в Україні. Так, проведено компаративний аналіз бізнес-середовищ групи країн світу за версіями низки авторитетних міжнародних організацій, зокрема: Федеративної Республіки Німеччини, Польщі, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки, Франції та України, на підставі чого констатується, що національне економічне середовище за умовами розвитку інституцій суттєво поступається за ключовими позиціями практично всім країнам цільової групи, у тому числі і близькій за стартовими інституційними умовами та порядком ринкових трансформацій Російській Федерації, що, у свою чергу, безпосередньо впливає на активність інноваційно-інвестиційних процесів в Україні. Крім того, визначено, що політика практично всіх великих розвинених країн, за виключенням Франції і Великої Британії, та країн, що розвиваються, а також Російської Федерації щодо залучення іноземних інвестицій, є пасивною.

Проаналізовано ресурсну складову національної науково-технологічної системи, яка, хоча й суттєво деградувала за роки після здобуття незалежності, однак значною мірою збереглася. Найбільш складною є ситуація у сфері виробничого освоєння новацій та загального інноваційного рівня національної економіки, котрий є вкрай низьким та становить лише кілька відсотків у структурі валового виробництва продукції та виручки від її реалізації.

Виділено основні проблемні моменти державного регулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, серед яких: недосконалість чинного законодавства; розпорошеність повноважень, у тому числі і регулятивних, між різними органами виконавчої влади; низький рівень державного фінансування інноваційної діяльності; нестабільність внутрішнього політичного середовища загалом. Суттєвою загрозою подальшому економічному розвиткові є комплексність окреслених недоліків, що не дає можливості за допомогою чинних фрагментарних заходів змінити ситуацію на краще.

Окрім наведеного, у цій частині широко розкривається місце і роль вільних економічних зон у процесі активізації інноваційного розвитку, котрі в Україні набули форм спеціальних економічних зон, територій пріоритетного розвитку та технологічних парків. Виділено причини, з яких зазначені інституції не спрацювали на повну, зокрема: недосконалість законодавчих основ їх функціонування та непослідовність державної політики, що проводиться у зазначеній сфері.

Визначено шляхи удосконалення організаційної структури управління інноваційно-інвестиційним процесом в Україні. Так, пропонується координацію діяльності Держінвестицій передати від Міністерства економіки України безпосередньо до Кабінету Міністрів України та віце-прем’єр-міністра з економічних питань, а також віднести до об’єктів інноваційно-інвестиційної інфраструктури спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку після їх реформування.

У процесі розгляду питання фінансового забезпечення інноваційних перетворень в Україні виявлено, що, на відміну від розвинених країн світу, тут незначна увага приділяється розвитку фінансово-економічних важелів регулювання та стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, податкові та інші стимули для упровадження інновацій у національному економічному середовищі зосереджені в межах інвестиційних проектів технологічних парків. Поряд з цим з’ясовано, що існують значні незадіяні інвестиційні ресурси національного походження як усередині країни, так і за кордоном, що сумарно оцінюються у 260 млрд дол. США, які, з огляду на відсутність зв’язку з іноземними корпораціями та урядами мають розглядатись як пріоритетне джерело фінансування інновацій та приватизації власності (в разі необхідності).

Запропоновано здійснити умовний розподіл нормотворчості у інноваційно-інвестиційній сфері на кілька періодів. У першому, який у часовому вимірі об’єднував відрізок до з 1991 р. по 1999 р. було сформовано законодавчі основи інвестиційної та науково-технічної діяльності. Другий період, що розпочався після 1999 р. та завершився у середині 2000-х рр., характеризується динамічним розвитком форм стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, створенням законодавчих засад безпосередньо інноваційної діяльності та визначенням її пріоритетів. Сформовано також низку органів державного регулювання і стимулювання інноваційної сфери.

З’ясовано, що базові інфраструктурні компоненти в інноваційно-інвестиційній сфері, котрі відповідають сучасним економічним реаліям в Україні, кількісно уже сформовано, але їх ефективність все ще залишається низькою. Причиною цього є відсутність цілеспрямованого та послідовного підходу до реформаторських дій, що виражається в недосконалій правовій базі інноваційно-інвестиційної діяльності, галузевій розпорошеності та невзаємоузгодженості її інфраструктурних аспектів регулювання та стимулювання. Для врегулювання проблемної ситуації, що склалася в інноваційно-інвестиційній сфері, запропоновано вжити низку послідовних кроків, ключовими з яких є забезпечення політичної стабільності в Україні та прогнозованості її курсу, а також визначення пріоритетів економічного зростання, оскільки в існуючому переліку, що наведений в Законі України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” через всеохопність їх упровадження неможливе.

Згруповано фінансово-економічні важелі впливу, застосовувані в Україні у різні часи та поєднаннях для стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності у такі групи: податкові важелі – звільнення від оподаткування прибутку на строк від 3 до 5 років, звільнення від оподаткування інвестицій, звільнення від сплати податку на додану вартість, звільнення від сплати податку за землю на строк до 5 років, звільнення від сплати зборів до деяких бюджетних фондів, прискорена амортизація основних фондів; митні важелі – звільнення від сплати ввізного мита з імпортованої сировини за умови подальшого експорту виробленої з неї продукції, звільнення від сплати ввізного мита з імпортованого устаткування і обладнання; бюджетне фінансування – механізм державних закупівель на виконання НДДКР, фінансування технологічних парків, повне або часткове відшкодування ставок по кредитах на НДДКР, звільнення від обов’язкового продажу готівки тощо.

У третьому розділі – “Підвищення ефективності механізмів державного впливу на реалізацію національних економічних інтересів” – визначено, що формування дієвого комплексу регулювання та стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, як однієї із ключових позицій забезпечення національних економічних інтересів України потребує значних зусиль і не обмежується врегулюванням лише окремої аналізованої сфери. Виходячи з цього запропоновано конкретні кроки як елемент необхідного комплексу заходів щодо законодавчого врегулювання механізмів державного впливу на інноваційно-інвестиційну діяльність, що передбачають його умовний розподіл на три взаємопов’язані групи: “Власність”, “Пріоритети” та “Фінансування”. Так, у межах групи “Власність” пропонується об’єднати заходи із стимулювання розвитку інноваційно-інвестиційної діяльності всіма суб’єктами, однак із визначенням пріоритетності громадян та організацій національного походження за умови відносної рівності усіх інших умов. Це може бути реалізовано шляхом внесення змін до ст. 7 Закону України “Про інвестиційну діяльність”, де слід навести перелік сфер, у яких інвестування національними суб’єктами є пріоритетним, відтак, визначити перелік пільг, котрі вони можуть отримати. Крім того, обґрунтовано, що значний позитивний ефект дасть створення на базі відділень Укрпошти мережі реалізації інноваційної продукції вітчизняного виробництва, що є результатом, вітчизняних наукових досліджень та дослідно-конструкторських розробок.

До заходів групи “Пріоритети” доречно віднести необхідність внесення змін до Закону України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, з метою скорочення їх переліку, оскільки, вони є занадто великими за обсягом та не можуть бути реалізованими. З огляду на це доцільно виділити ті з них, що мають на сьогодні найвищий рівень технологічного розвитку, до яких слід віднести машинобудування оборонного призначення, електрозварювання, ракето– і авіабудування тощо. Крім того, необхідно навести класифікацію інновацій у Законі України “Про інноваційну діяльність”: новаторські світового значення, модифікаційні світового значення, модифікаційні національного значення, що у подальшому можуть бути застосовані в процесі аналізу інноваційно-інвестиційних проектів з метою визначення рівня їх підтримки.

До групи “Фінансування” слід віднести низку заходів із концентрації національних фінансових ресурсів та їх спрямування на забезпечення інноваційної діяльності. У цьому аспекті доцільними будуть такі заходи: амністія капіталів, податкове стимулювання та компенсація витрат до 50% їх вартості протягом трьох місяців на маркетингові заходи з просування інноваційної продукції вітчизняного походження, що вперше з’явилась на ринку, виробленої за вітчизняною новітньою технологією.

Доведено, що оптимальним інструментом гармонізації відносин між державними та ринковими інтересами, у тому числі й з метою інноваційного оновлення та підвищення ефективності функціонування сектору державної та муніципальної власності, який ґрунтовно апробований у світовій практиці, є запровадження механізмів державно-приватного партнерства.

Здійснено групування національних інтересів України, котрі об’єднано такі групи: економічні, політичні, соціальні, екологічні, внутрішньобезпекові, при цьому визначено інтегруючу роль у забезпеченні національних інтересів загалом та економічних зокрема необхідності формування та всебічної підтримки національної інноваційно–інвестиційної системи.