ЛЕГІТИМНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, апробація результатів роботи, публікації, структура й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Конституювання правової теорії легітимності державної влади», що складається із 3-х підрозділів, присвячений дослідженню витоків ідеї легітимності державної влади та її подальшого формування в поглядах представників природно-правової концепції та теорії юридичного позитивізму.

У підрозділі 1.1. «Генеза ідеї легітимності державної влади в європейській державно-правовій традиції» досліджено витоки ідеї легітимності державної влади в історії правової думки із часів Античності до Нового часу.

Автором констатовано, що поняття «легітимність», як і загальна науково­теоретична проблема легітимності, не є лише специфічним надбанням сучасності, а творці класичної правової теорії легітимності в ХІХ столітті, як їх послідовники у ХХ столітті, так чи інакше черпали основи своїх знань у працях мислителів Античності, Середньовіччя, Нового часу. Саме тому дискурс щодо генези ідеї легітимності дає краще розуміння наукових підходів у вирішенні проблеми легітимності, які були застосовані представниками природно-правової та позитивістської теорії панування. Оскільки застосування поняття «легітимність» (у його сучасному значенні) до політико­правової думки Античності чи Середньовіччя було б не зовсім науково коректним, у роботі розглянуто ідею справедливості (легітимності) влади, а також ту роль, яку ця ідея відіграла в історії політико­правової думки до появи класичної теорії легітимності.

У роботі відзначено, що важливим відкриттям доби Нового часу, яке безпосередньо стосується ідеї легітимності, була теза Т. Гоббса про те, що джерелом суверенної влади є народ. Незважаючи на те, що Т. Гоббс був прихильником абсолютної монархії, на його думку, легітимною може вважатися не будь-яка влада, що реалізується на основі сили, а лише джерелом якої є справедливо призначена інстанція. Тобто легітимність – це результат суспільного договору. Одного разу утримавши владні повноваження, монарх автоматично набуває легітимності та зберігає її протягом усього періоду правління. Отже, для англійського філософа легітимність важливою є лише на етапі набуття правителем владних повноважень, але не в процесі їх здійснення.

Вчення Д. Локка, Ш. Монтеск’є та Ж.­Ж. Руссо безпосередньо пов’язані з питанням легітимності державної влади, оскільки ключовою тезою їхньої доктрини стала ідея про те, що державний суверенітет не може бути абсолютним і тому потребує як внутрішнього, так і зовнішнього обмеження. Ця ідея була сформульована Д. Локком та Ш. Монтеск’є, Ж.­Ж. Руссо як принципи обмеження абсолютної влади (що в подальшому стали конституційно-правовими принципами легітимації), до яких вони зараховували природні права людини, народний суверенітет та поділ функцій державної влади.

У підрозділі 1.2. «Природно-правова модель легітимності державної влади» проаналізовано внесок представників школи природного права у формування правової теорії легітимності.

В роботі вказано на важливе значення ідей представників школи природного права у формування правової теорії легітимності, які на початку ХІХ ст. доповнили та розвинули правову концепцію Г. Гроція, надавши їй більш практичного застосування. Якщо в Німеччині правова концепція легітимності сформувалася в межах класичної теорії правової держави і завдячує цьому таким визначним ученим, як І. Кант, В. Гумбольдт, Р. Моль, К. Велькер, то в працях французьких дослідників цього питання — Б. Констана, Ф. Гізо, А. де Токвіля — вона розглядалася через феномен громадянського суспільства, яке є безпосереднім джерелом «соціальної влади». Саме німецькі та французькі вчені, які знайшли своїх прихильників і серед вітчизняних та російських юристів, заклали основи правової теорії легітимності державної влади, зосередивши свої наукові дослідження навколо таких питань: про сутність державної влади, її зв’язок із правом, критерії правомірності влади, цілі правової держави, її взаємовідносини з громадянським суспільством.

Аналізуючи ідею природного права як основу та критерій природно-правової доктрини легітимності, автор встановив ознаки легітимної (правомірної) влади у правовій державі, які були сформовані у державно­правових концепціях І. Канта, В. Гумбольдта, Р. Моля, Б. Кістяківського. Серед цих ознак варто виділити такі: 1) організація правомірної (легітимної) влади повинна здійснюватися на основі позитивного законодавства, зміст якого відповідає моральному закону (категоричному імперативу); 2) закони, які видаються державною владою, є обов’язковими як для громадян, так і для самої держави; 3) під час прийняття законів слід спиратися на волю народу і тією ж волею їх затверджувати; 4) діяльність легітимної влади у правовій державі визначається ключовою метою: забезпечення правопорядку та дотримання основних прав громадян, або якщо використовувати терміни політики — дотримання балансу сил між владою та свободою; 5) державна влада у своїй діяльності не повинна втручатися у сферу приватних інтересів громадян. Якими б благими мотивами не керувалася державна влада для того, щоб бути правомірною, вона ніколи не повинна переступати межу, яка відділяє приватне від публічного; 6) правомірна державна влада покликана гарантувати захист не лише фундаментальних (природних) прав людини, а й громадянських (політичних). Ці права мають бути закріплені у конституції та законодавстві держави.

Підрозділ 1.3. «Питання легальності та легітимності в державно-правових концепціях представників юридичного позитивізму» присвячений дослідженню іншої моделі легітимності державної влади, яку було запропоновано представниками юридичного позитивізму.

Представники цього напряму юридичної науки розглядали питання легітимності лише як вторинне і зосереджували свою увагу насамперед на проблемі легальності державної влади. Дослідники, що обґрунтовували нормативістську теорію права, передусім Г. Кельзен, взагалі ототожнювали поняття «легітимність» та «легальність» і вважали, що будь-яка легальна влада автоматично є і легітимною. Незважаючи на це, проблема легітимності так чи інакше була присутня у творах учених­позитивістів. Особливо це стосується дослідників соціологічної школи права, німецьких державознавців Р. Ієрінга, Г. Єллінека, М. Вебера, вітчизняних та російських дослідників М. Коркунова, С. Котляревського, М. Палієнка тощо.

Дисертантом встановлено, що проблема легітимності державної влади у працях представників юридичного позитивізму розглядалася в контексті співвідношення державної влади та права. Для більшості з них, зокрема прихильників соціологічної школи, право було продуктом не лише державної діяльності, а й суспільства. Отже, право необхідно розглядати водночас як сукупність норм, що спираються на зовнішній примус, і норм, що є загальновизнаними, а відтак — гарантованими суспільством. Тобто право досягає своєї цілі через мотивацію, що побудована на почутті страху перед можливим застосуванням санкцій, а також через повагу до нього як до «етичного мінімуму». Таке праворозуміння було притаманне Г. Єллінеку, якого автор вважає одним із творців інтегративного підходу до розуміння легітимності. Поряд із традиціями та звичаями вчений називає джерелом легітимності уявлення про природно­правовий порядок, чи природне право.

Разом з тим представники юридичного позитивізму зосередили свою увагу на значенні формально­юридичного методу в дослідженні державної влади, вказавши на те, що лише легальна, раціональна влада має легітимний характер (М. Вебер, Г. Кельзен). В основі такого типу панування лежать чітко встановлені правила, які формалізуються у вигляді законів, що окреслюють сферу компетенції, повноваження та міру відповідальності у відносинах тих, хто здійснює панування, і тих, на кого воно спрямоване. Для цього на рівні політико­правової системи формуються різноманітні механізми контролю за дотриманням органами державної влади встановлених та чинних законів. Зазначена вимога рівної й загальнообов’язкової сили законів, встановлена на основі раціонально­правової легітимності, про яку писав М. Вебер, набуває свого безпосереднього втілення у принципі законності.

Розділ 2 «Правова сутність легітимності державної влади: поняття, критерії, джерела» складається із 3-х підрозділів, у яких викладена концепція правової природи легітимності державної влади.

У підрозділі 2.1. «Легітимність як правова категорія» встановлено сучасні підходи до розуміння легітимності державної влади, а також запропоновано авторське розуміння правової суті досліджуваного явища.

Дисертантом визначено два основних підходи щодо сучасного розуміння легітимності державної влади. Відповідно до першого з них будь­яка державна влада, що сформована і діє відповідно до чинного законодавства, є легітимною. Тобто будь­яка влада, яка є легальною, водночас є і легітимною. У цьому разі поняття «легальність» і «легітимність» розглядаються як тотожні. Відповідно до другого підходу, навпаки, легітимна влада є водночас і легальною. Представники цієї теорії звертають увагу насамперед на моральну (сутнісну) сторону влади і часто недооцінюють її формально­юридичну (зовнішню) сторону. На думку автора, такі розбіжності в розгляді цієї проблеми звужують поле її наукового аналізу. Сучасна модель легітимності державної влади повинна формуватися на основі інтегративного підходу, який поєднує як сутнісну природу влади, тобто її правовий аспект, так і формально­юридичну сторону її функціонування, яка фактично зводиться до принципу законності.

При дослідженні ознак легітимності як правової категорії в роботі насамперед проаналізовано її нормативні ознаки, які виявляються через її здатність оперувати та обмежуватися законами і правовими нормами. З огляду на це, дисертантом розглянуто питання співвідношення легітимності та легальності. Вказані категорії тісно пов’язані між собою, водночас вони не можуть розглядатися як тотожні. У багатьох випадках можливий феномен, коли легітимність та легальність не збігаються, тобто коли легальна влада є нелегітимною, чи навпаки — коли нелегальна влада є легітимною. Така ситуація розбіжності легітимності та легальності насамперед характерна для недемократичних режимів. У сучасних демократіях вона якщо й можлива, то лише в короткотривалій політичній перспективі, оскільки громадянське суспільство завжди має гарантовані правом інституційні можливості змінити нелегітимну владу на легітимну, або принаймні наближену до легітимної, тобто таку, що заслуговує на довіру більшості членів суспільства. У демократичній, правовій державі легітимність державної влади може включати, та, як правило, включає, її легальність.

У дисертації також здійснено розгляд ціннісного аспекту легітимності як властивості влади, яка вказує на те, що державна влада є справедливою. Переважна більшість визначень легітимності описують її через такі терміни як «визнання», «виправдання», «підтримка» державної влади, «довіра» до влади, «віра» в справедливість як ціннісну складову такої влади. Таким чином, у межах правового розуміння легітимності важливою складовою цього явища, на думку автора, повинна стати справедливість. Ідеальна легітимність спирається на абсолютну підтримку громадян. Тому для того, щоб принаймні не вважатися нелегітимною, державна влада повинна бути максимально справедливою щодо більшості лояльних до влади членів спільноти і якомога менш несправедливою до нелояльної меншості. За такої умови межею, знехтувавши якою влада перестає бути справедливою, можуть вважатися невід’ємні, невідчужувані права людини.

Ще однією складовою легітимності, на думку автора, є доцільність. На відміну від справедливості та законності, доцільність за природою є не стільки правовим, скільки політичним феноменом. Доцільність не є постійною категорією, у ній закладена певна відносність. Вона може змінюватися залежно від політичної ситуації, партійно­політичних переконань, та, врешті-решт, від окремих осіб. Такий релятивізм не характерний для права, яке, будучи регулятором суспільних відносин, не може бути поставлене в залежність від розбіжностей поглядів та інтересів певних людей. Право повинно бути єдиним порядком для усіх. Доцільним часто є те, що суперечить нормам моралі, оскільки в основу доцільності покладений принцип, згідно з яким мета виправдовує засоби.

У результаті аналізу легітимності як правової категорії, дисертантом запропоновано її визначення, відповідно до якого легітимність державної влади — це одна з фундаментальних властивостей публічної влади у демократичній, правовій державі, яка проявляється у визнанні більшості громадян порядку конституювання та функціонування чинної влади справедливим, законним та доцільним, що має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до встановлених державою норм та приписів.

Підрозділ 2.2. «Права людини – основний критерій легітимності державної влади» присвячений дослідженню практичного взаємозв’язку прав людини та легітимності державної влади.

Автором обґрунтовано тезу про те, що головним критерієм існування легітимної публічної влади в конституційній демократичній державі є ступінь захищеності основних прав та свобод людини і громадянина. Адже лише та державна влада, яка поважає невід’ємні права людини, створює умови для реалізації її інтересів та потреб, має всі підстави отримати суспільну підтримку і визнання. Для такої публічної влади людина постає не як абстрактний індивід, пасивний об’єкт владного впливу, а як особа, права якої знаходять своє нормативно-правове втілення в конституції, і яка є безпосереднім учасником процесу владарювання.

На думку дисертанта, для розуміння прав людини в контексті теорії легітимності державної влади найбільш прийнятним є інтегративний підхід, відповідно до якого права та свободи повинні бути обов’язково зафіксовані в конституційному тексті або у тексті міжнародного договору з метою їх юридичного захисту і гарантій. У роботі відзначено, що для забезпечення легітимності державної влади права людини не можуть залишатися лише ідеями, намірами, постулатами, предметом теоретичного та політичного обговорення. Для того, щоб бути визнаними принципово, а не через сприятливі обставини, права людини мають бути інституціалізовані і стати складовою чинного законодавства. У рамках процесу позитивування права людини втрачають характер чистих принципів легітимації і перетворюються на основи законності. Отже, природні права людини набувають свого практичного втілення (реалізації) через їх нормативне закріплення в конституції та законах держави.

Для того щоб особа могла реалізувати свої невід’ємні права, вона повинна володіти політичними правами. Ці права дають індивіду можливість в організований спосіб захищати особисту свободу. Такий колективний захист індивідуальних прав є більш дієвим засобом впливу на нелегітимну владу, ніж розрізнені дії окремих осіб. У цьому природні та позитивні права доповнюють одне одного, причому нормативний пріоритет існує на боці перших.

З погляду дисертанта, феномен сучасної конституційної демократичної держави полягає в тому, щоб, з одного боку, на рівні конституції та законів закріпити та забезпечити невідчужувані та невід’ємні права людини, надати можливість кожній людині вільно ними користуватися. З другого боку, принцип прав людини як своєї необхідної умови і передумови передбачає активну правову особу, яка була б не лише наділена правами, а й вільно користувалася ними. Без цієї умови конституційна демократична держава перетворюється на фікцію. А ця можливість забезпечується через участь громадян у демократичному процесі. Цей процес повинен надати широкі можливості для вільного включення громадян до безпосередньої участі в організації та діяльності органів державної влади, законотворенні, здійсненні контролю за владою.

Підрозділ 2.3. «Демократична участь як джерело легітимації державної влади» стосується дослідження категорії легітимації як динамічної складової легітимності державної влади.

У запропонованій концепції правової природи легітимності державної влади автор формулює ідею про те, що легітимність є результатом легітимації, тобто процесу, за допомогою якого державна влада, її дії, норми, інститути набувають ознак справедливості, законності та доцільності. Легітимація влади — це та соціальна динаміка, процеси, через які влада набуває властивості легітимності. Легітимація є процедурою визнання державної влади законною, справедливою та доцільною насамперед з боку тих, на кого ця влада поширюється. Вона як процес визнання влади справедливою є колективним актом, який безпосередньо пов’язаний із народним волевиявленням. Демократична легітимація можлива лише за умов, якщо закони та рішення чинної влади виражають волю народу, а це, своєю чергою, передбачає його активну участь у правовому та політичному житті держави.

Говорячи про демократію участі як про джерело легітимності державної влади, важливо зазначити, що цей процес (легітимації) не є одностороннім, тобто спрямованим лише від громадянського суспільства до держави, а й зворотнім — від держави до громадянського суспільства. Демократія участі нерозривно пов’язана зі справедливим процесом. Якщо відчуття задоволення людей залежить насамперед від ухваленого рішення органів влади, то їхня оцінка легітимності цього органу базується значною мірою на їхньому сприйнятті справедливості процесу. Так, рішення влади з непопулярними наслідками можуть сприйматися громадянами позитивно, якщо умови, у яких вони ухвалювалися, вважаються справедливими.

З позиції автора, демократія участі як джерело легітимності — це не лише процедура формування органів державної влади, яку часто ототожнюють із виборами, а й контроль за їх діяльністю. Вибори — це лише початок та один з елементів демократичної участі, яка має багатоманітний потенціал неелекторальних форм. Вибори не дають гарантії, що влада служитиме інтересам суспільства, а тому вона може вважатися легітимною лише за умови, якщо вона проходитиме випробування контролем. Якщо консенсус лежить в основі процесу легітимації влади при доступі до влади, то контроль є ядром легітимності при здійсненні влади. Отже, консенсус і контроль — дві невід’ємні складові демократичної легітимності.