СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ ОСВІТИ ТА НАУКИ НА ЮРИДИЧНОМУ ФАКУЛЬТЕТІ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (XVII–XX СТ.): ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, встановлено зв’я­зок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт, пред­мет та методологію дослідження, розкрито наукову новизну і практичне зна­чен­ня його результатів, наведено дані про їх апробацію, про публікації, струк­туру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» склада­ється з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історіографія дослідження» висвітлено історіо­гра­фію дослідження юридичної науки та освіти на юридичному факультеті Львівського університету упродовж 1661–1939 років. Проаналізовано праці найвідоміших учених, котрі цікавились і цікавляться цією проблематикою, насамперед українських науковців, викладачів юридичного факультету Львів­ського національного університету імені Івана Франка, зокрема професора Б. Тищика, професора І. Бойка, доцента Т. Андрусяка, викладачів історич­ного факультету цього вищого навчального закладу В. Качмара та М. Мель­ника, а також сучасних польських дослідників А. Редзіка та М. Питер.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» проаналізовано дже­рела, зокрема архівні матеріали 26-го фонду Державного архіву Львівської області (ДАЛО), а також архівні справи за 1939 р. Архіву Львівського націо­нального університету імені Івана Франка, інші опубліковані та неопуб­ліковані документальні джерела архівних фондів (понад 70 неопублікованих документів). До опублікованих джерельних матеріалів належать передусім публікації статистичного характеру ХІХ – першої третини ХХ ст. викладачів університету з різних питань юридичної проблематики.

Розділ 2 «Методологічні засади дослідження» присвячено системі концептуальних підходів та методів дослідження. Застосування антропо­ло­гічного підходу дало змогу висвітлити роль людини в діяльності юридич­ного факультету на українських землях, у його позитивному сприйнятті укра­їн­ським населенням, у розвитку самоврядування, судочинства та збереженні давньоруських (давньоукраїнських) правових звичаїв. Для виявлення і до­слі­дження зовнішніх чинників використано діалектичний підхід. Ґрунтов­нішо­му дослідженню внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливали на поши­рення й еволюцію юридичного факультету Львівського університету, слугу­ють потребовий та цивілізаційний підходи. На основі потребового підходу проаналізовано роль і значення юридичного факультету для задоволення економічних, соціальних, культурних та правових потреб суспільства. Циві­лізаційний підхід дав змогу розглянути історію правової освіти і науки на юридичному факультеті як складне історико-правове явище, що сприяло розвитку самоврядування і судочинства на українських землях, збереженню й еволюції правових звичаїв українського народу, формуванню його право­вої свідомості та культури. Зазначені концептуальні підходи реалізуються за допомогою низки загальнонаукових та спеціально-наукових (спеціально-правових) методів.

Завдяки вказаним підходам та методам ґрунтовно досліджено при­чи­ни й умови виникнення, розвитку та особливості діяльності юридичного фа­культету Львівського університету в різні історичні періоди, перетворено розрізнений матеріал на комплексне наукове дослідження.

Розділ 3 «Становлення юридичної освіти та науки у Львівському університеті» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Заснування Львівського університету та курси права у його навчальних програмах (1661–1773)» зазначено, що привілей Яна ІІ Ка­зимира від 20 січня 1661 р., згідно з яким школу при Львівській єзуїтській колегії було перетворено на університет, передбачав дозвіл на заснування в новоствореному вищому навчальному закладі юридичного факультету («обох прав»). Проте в перший період існування Львівського університету (1661–1773) у його структурі юридичного факультету не було. У другій половині XVII – на початку XVIII ст. у Львівському університеті з юридич­них дисциплін викладали насамперед канонічне право на теологічному фа­культеті. Згодом, намагаючись забезпечити високий рівень освіти для задо­волення потреб не тільки духовенства, а й представників політичної еліти, єзуїти заснували при Львівському університеті шляхетський конвікт (поча­ток XVIII ст.) та Шляхетську колегію (1749), де, зокрема, викладали світські напрями юриспруденції. Однак скасування ордену єзуїтів в 1773 р. спри­чи­нило припинення діяльності Львівського університету, тому розвиток юри­дичної освіти та науки в перший період його існування не набув поширення.

У підрозділі 3.2 «Утворення та розвиток юридичного факультету Львівського університету: кафедральна структура, професорсько-викла­дацький склад, наукові праці (1784–1871)» з’ясовано, що відновлення Львів­ського університету 1784 р. австрійським цісарем Йосифом ІІ було викли­кане бажанням австрійської влади виховати освічений і професійний чинов­ницький апарат для Королівства Галичини та Лодомерії – нової провінції Австрійської імперії з центром у Львові, створеної з українських і частково польських етнічних земель після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. Велика роль у вихованні державних чиновників покладалася на юридичний факультет Львівського університету, створення якого проголошувалось у привілеї Йосифа ІІ від 1784 р. про відновлення університету у Львові. На початку діяльності юридичний факультет Львівського університету скла­дався з чотирьох кафедр, а саме: кафедри політичних учень й австрійського законодавства, кафедри природного права, права народів та інституцій, ка­федри цивільного, пандектного та кримінального права і кафедри кано­ніч­ного права.

У підрозділі 3.3 «Характерні риси навчального процесу на юридич­ному факультеті Львівського університету (1784–1871)» встановлено, що наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. навчання й викладання на юридичному факультеті Львівського університету відбувалось німецькою мовою. Лише з 1860-х років до цього процесу залучали українську та поль­ську мови. Навчальні програми юридичного факультету Львівського універ­ситету в 1784–1871 роках охоплювали всі основні галузі юридичної науки (історію держави і права, римське право, німецьке право, канонічне право, адміністрацію, європейську статистику, австрійське загальне приватне пра­во, австрійський цивільний процес, австрійське кримінальне право, євро­пейську філософію права, європейське міжнародне право, торговельне та вексельне право, судову медицину, фінансове право, економіку, державне право конституційних монархій, австрійське загальне фінансове законо­дав­ство, австрійське політичне законодавство, австрійське гірниче право, дер­жавні розрахунки тощо). Засвоєння знань із цих галузей права давало змогу студентам Львівського університету здобути ґрунтовну юридичну освіту.

Розділ 4 «Організація навчально-наукового процесу на юридич­ному факультеті в 1871–1939 роках – основа виокремлення головних наукових шкіл» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Особливості формування кафедральної структури та навчальні курси на юридичному факультеті Львівського Францис­кан­ського університету в 1871–1918 роках» з’ясовано, що до 1871 р. мовою викладання і навчання на юридичному факультеті Львівського університету була переважно німецька, що пояснювалось державною мовною політикою австрійського уряду, а також, деякою мірою, недостатньою кількістю нау­кової та навчальної літератури з головних юридичних дисциплін укра­їн­сь­кою і польською мовами. Після того, як 1871 р. основними мовами в Коро­лівстві Галичини та Лодомерії визнали українську та польську, австрійська влада дозволила перетворити Львівський університет на утраквістичний (дво­мовний) українсько-польський вищий навчальний заклад. Проте оскільки керівні посади в Королівстві Галичини та Лодомерії обіймали поляки, за­вдя­ки їхньому тиску Львівський університет було майже повністю полоні­зо­вано. Ця обставина стала причиною початку боротьби за Український уні­верситет у Львові.

Від другої половини ХІХ ст. кількість викладачів-поляків на юри­дичному факультеті Львівського університету стрімко зростала. Із 1880-х ро­ків юридичний факультет Львівського університету поповнився новими ви­кладачами, які в майбутньому принесли йому славу одного з провідних центрів розвитку юриспруденції.

У підрозділі 4.2 «Наукові дослідження в галузі права у Львівському університеті міжвоєнного періоду (1919–1939)» з’ясовано, що після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. Львівський університет підпорядкувала своїй владі відновлена Польща. Його офіційна назва звучала так: «Універ­ситет Яна Казимира у Львові». У структурі цього вищого навчального закладу функціонував юридичний факультет, на якому викладали відомі польські юристи О. Бальцер, Е. Тілль, Ю. Макаревич та ін. Деякі з них мали українське походження.

У 1919–1920 роках усі українські кафедри Львівського університету, зокрема й на юридичному факультеті, було ліквідовано. З-поміж українських юристів викладачем Університету Яна Казимира у Львові залишився лише П. Стебельський, який став читати лекції польською мовою. До другої половини 1920-х років Львівський університет був суто польським вищим навчальним закладом, доступу до якого українська молодь фактично не мала. Тому українська інтелігенція Східної Галичини утворила приватний український університет – Український таємний університет у Львові, який, попри репресивні заходи польської влади, функціонував у 1921–1925 роках. На юридичному (правничому) факультеті Українського таємного універ­си­тету у Львові викладали видатні українські правники, зокрема Володимир Вергановський, Євген Давидяк. Більшість з них закінчили юридичний факультет Францисканського університету і згодом викладали на юридич­ному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка.

У другій половині 1920-х – у 1930-х роках Університет Яна Казимира у Львові перетворився на один з найпотужніших юридичних центрів між­воєнної Польщі. Юридичний факультет був найбільшим в університеті. У 1930–1939 роках у його складі було створено також спеціальні студії, зок­рема судові, дипломатичні, економіко-адміністративні, а згодом окремі адмі­ністративні, фінансові та економічні студії. У міжвоєнний період у Львів­ському університеті набула розвитку низка наукових напрямів юридичного спрямування, які можна вважати науковими школами. Це, зокрема, римське право (Л. Пінінський, М. Хлямтач та ін.), канонічне право (В. Абрагам, Л. Гальбан та ін.), історія права (О. Бальцер, П. Домбковський та ін.), цивільне право та процес (Р. Льоншан де Бер’є, Й. Аллерганд та ін.), кримінальне право (Ю. Макаревич, Б. Лукомський та ін.), міжнародне право (Л. Ерліх, К. Гофман та ін.), міжнародне приватне право (К. Пшибиловський та ін.), загальне та польське політичне право (Е. Дубанович та ін.), політична економіка (С. Грабський та ін.), торговельне та вексельне право (А. До­лінський, М. Аллерганд та ін.), адміністративне право (З. Паздро та ін.).

Розділ 5 «Особливості наукової діяльності юридичного факуль­тету Львівського університету наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ ст.» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 5.1 «Дослідження в галузі історії держави і права» з’ясовано, що такі наукові школи юридичного факультету Львівського уні­верситету останньої чверті ХІХ – першої третини ХХ ст., як школа історії держави і права Польщі, України та інших слов’янських земель, школа іс­торії держави і права неслов’янських народів, школа канонічного права та школа римського права, можна об’єднати в єдиний науковий напрям «Іс­торія держави і права». Адже об’єкти дослідження, а подекуди й предмети дослідження цих наукових шкіл часто перетинаються.

У підрозділі 5.2 «Наукові дослідження в галузі кримінального права та судової медицини» встановлено, що окремі наукові школи кримінального права та судової медицини доцільно об’єднати в науковий напрям «Кри­мінальне право та судова медицина», адже їхні представники досліджували проблеми, пов’язані з кримінальним правом і криміналістикою.

У підрозділі 5.3 «Наукові досягнення в галузі цивільного права та про­цесу» з’ясовано, що цивільне право та процес як науковий напрям роз­вивались у Львівському університеті з 1784 р. Серед учених-цивілістів кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. були Б. Борзага, А. Пфлегер, Й. Вінівартеp, І. Грасль, К. Гюттнер. У 1860-х роках дослідження у сфері цивільного права та процесу здійснювали О. Лопушанський та А. Горак.

У підрозділі 5.4 «Інші напрями юридичної науки (міжнародне право, фінансове, торговельне та вексельне право, політичне право, адміні­стра­тивне право)» доведено, що в останній чверті ХІХ – у першій третині ХХ ст. на юридичному факультеті Львівського університету розвивались, зокрема, такі наукові школи, як міжнародне право (Г. Рошковський, Л. Ерліх та ін.), міжнародне приватне право (К. Пшибиловський та ін.), фінансове, тор­говельне та вексельне право (А. Долінський, М. Аллерганд та ін.), полі­тичне право (С. Стажинський, Е. Дубанович та ін.) та адміністративне право (З. Пазд­ро та ін.). Ці наукові напрями мали свої витоки на юридичному факультеті Львівського університету ще наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.