ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ПРОТИ УКРАЇНСЬКОГО ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ в 1944–1950 рр.: ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; схарактеризовано методи і підходи, які використано в дослідженні; сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості щодо апробації основних положень дисертаційної роботи; вказано її структуру

Розділ 1 «Передумови використання органів внутрішніх справ проти українського збройного підпілля» присвячено аналізові історіографії та джерельної бази досліджуваної проблеми, а також розкрито залучення радянських ОВС до боротьби з повстанськими формуваннями в Україні в 1917–1923 рр.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми: огляд джерел і літератури» зауважено, що діяльність радянських ОВС, зокрема в 1944–1950 рр. на території УРСР, усе ще малодосліджена в сучасній історико-правовій науці. Наявні наукові праці щодо правового забезпечення, організації та діяльності ОВС у вказаний період, і в загальнодержавному вимірі, і в регіональних аспектах, не відтворюють повної картини, не дають змоги дати об’єктивну оцінку діяльності ОВС на цьому важливому історичному відтинку.

В історіографії означеної історико-правової проблеми виокремлюють чотири етапи розвитку. На першому етапі (1920-ті рр.) рішенням Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) СРСР у 1924 р. на загальнодержавному та місцевому рівнях було створено професійні наукові комісії з вивчення історії робітничо-селянської міліції (РСМ), проте видати повноцінні нариси з історії РСМ так і не вдалося.

На другому етапі (1930-ті – перша половина 1950-х рр.) – період утвердження і панування в СРСР тоталітарного режиму сталінського зразка – над цією тематикою майже не працювали. Адже питання, пов’язані з діяльністю органів НКВС/МВС, належали до цілком таємної, забороненої для вивчення науковцями і громадськістю сфери; суворо обмежувався доступ учених до архівних матеріалів та іншої відомчої закритої інформації. За таких умов об’єктивно висвітлювати історію правоохоронних органів, зокрема ОВС, міліції, було не тільки неможливо, але й небезпечно.

На третьому етапі (друга половина 1950-х – кінець 1980-х рр.) діяли такі науковці, як А. Акопян, С. Біленко, Л. Бурдін, М. Вєторов, А. Власов, В. Гольдман, В. Данько, М. Єропкін, В. Кафітін, І. Коваль, П. Михайленко, А. Міщенко, Р. Мулукаєв, А. Рогожин, В. Романов, Ю. Соколов, А. Тимченко та ін. Їхні праці присвячені різним аспектам діяльності ОВС і міліції. Окремі з них торкались питань діяльності радянських ОВС проти націоналістичних формувань.

Четвертий етап (1990-ті рр. – досі) знаменується справжнім пожвавленням інтересу до вивчення історико-правових аспектів діяльності ОВС, вирізняється принципово іншим, сучасним рівнем історико-правових досліджень, можливістю використання різноманітних методів та методик, нових концептуальних підходів до вивчення цієї складної, неоднозначної проблематики. У цьому контексті варто назвати таких українських та зарубіжних науковців: О. Безносюка, Г. Биструхіна, І. Біласа, С. Білоконя, Дж. Бурдс, Д. Вєдєнєєва, І. Винниченка, О. Гогун, О. Зубкова, О. Іщука, О. Калюка, Ю. Киричука, І. Коцана, Ю. Кравченка, Д. Марплз, Ґ. Мотики, П. Михайленка, М. Нагірняка, М. Поліковського, А. Русначенка, М. Семиряги, В. Сергійчука, Ю. Смирнова, О.Сущук, М. Чоповського, Ю. Шаповала, А. Шевченка та ін.

Джерельна база дисертаційної роботи представлена архівними опублікованими й неопублікованими документами та матеріалами, працями багатьох дослідників, мемуарами, друкованими періодичними виданнями, електронними ресурсами тощо.

Першочергове значення у роботі відводиться вивченню нормативно-правових документів та інших матеріалів досліджуваного періоду, що суттєво впливали на організацію та діяльність ОВС, міліції і які збереглися серед документів та матеріалів фондів центральних та галузевих архівів України, значна частина яких вперше вводиться у науковий обіг. Усього у дисертаційному досліджені автором використано 80 архівних справ дванадцяти фондів чотирьох архівів (Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Галузевого державного архіву Міністерства внутрішніх справ України (ГДА МВСУ), Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), Архівного відділення Управління інформаційних технологій при ГУ МВС України у Львівській області).

У підрозділі 1.2 «Залучення радянських органів внутрішніх справ до боротьби з повстанськими формуваннями на Україні в 1917–1923 рр.» висвітлено процес формування радянської системи державних адміністративно-силових структур «нового типу», передусім органів внутрішніх справ та державної безпеки, у період встановлення й утвердження більшовицької влади в Росії та Україні. Політика більшовиків щодо створення нового соціально-економічного ладу не мала бажаної й очікуваної підтримки серед українського селянства, яке висловлювало своє невдоволення антидемократичним політичним режимом, відповідало збройним опором і масовими повстаннями. Селянський збройний рух опору в Україні більшовицька влада визначала не інакше як «збройним та політичним» бандитизмом, «контрреволюцією», а його ліквідацію вважала однією з умов зміцнення «диктатури пролетаріату». І саме на радянські ОВС було покладено тимчасову спеціальну функцію боротьби з українським національно-визвольним повстанським рухом. Методи і напрями роботи каральних органів визначалися секретними відомчими циркулярами, інструкціями, вказівками тощо.

У Розділі 2 «Організаційно-правові основи каральної діяльності органів внутрішніх справ у новостворених західних областях УРСР (вересень 1939 р. – червень 1941 р.)» здійснено правовий аналіз процесу формування й особливостей діяльності ОВС у період, що розпочався вступом радянських військ на територію Східної Галичини і тривав аж до початку німецько-радянської війни.

У підрозділі 2.1 «Особливості формування та діяльності органів внутрішніх справ на західноукраїнських землях» на основі архівних нормативно-правових документів відтворено специфіку організації радянських органів внутрішніх справ у приєднаних до УРСР західних областях. Встановлено, що основною уповноваженою структурою утвердження радянської влади в краї та ядром новостворених органів ОВС були оперативно-чекістські групи разом із загонами червоноармійців-прикордонників. Зауважено, що остаточне юридичне оформлення новостворених органів міліції в західних областях УРСР відбулось на підставі наказу НКВС СРСР № 001366 від 6 листопада 1939 р. «Про організацію територіальної і залізничної міліції Західної України і укомплектування її кадрами». А таємним наказом НКВС СРСР № 001359 від 6 листопада 1939 р. «Про організацію органів НКВС Західної України» були організовані Управління НКВС (УНКВС) Львівської, Луцької (13 грудня 1939 р. перейменована на Волинську обл.), Станіславської (з 9 листопада 1962 р. – Івано-Франківська обл.) і Тернопільської областей. Наголошено, що радянські ОВС, разом з органами держбезпеки, були на той час могутньою системою, яка працювала поза будь-яким контролем суспільства, виконуючи функцію т. зв. таємної політичної поліції, нерідко ставала знаряддям беззаконня і масових репресій, оскільки була основним інструментом виконання волі вищих органів компартії, радянської влади та особисто «верховного вождя» Сталіна. Правова регламентація діяльності ОВС, зокрема й на території західних областей УРСР, була суворо утаємничена, у своїй діяльності вони керувались партійними рішеннями, відомчими нормативно-правовими актами, які були цілком закриті для громадян тоталітарної радянської держави.

У підрозділі 2.2 «Діяльність органів внутрішніх справ проти підпільної мережі ОУН» встановлено, що єдиним реальним супротивником радянської диктатури в західному регіоні УРСР була ОУН – потужна, досвідчена і майстерна в методах боротьби військово-політична організація. Початковий період формування і становлення на місцях органів радянської влади оунівці вміло використали для проникнення в усі місцеві органи, установи, міліцію, відновлення втрачених підпільних зв’язків, створення бойових груп, ретельної фільтрації усіх підозрюваних у співпраці з радянськими органами внутрішніх справ і держбезпеки «ненадійних» елементів. Утім, незважаючи на наявні проблеми і недоліки в роботі, ОВС все ж вдавалося придушувати антирадянські збройні виступи оунівців, а їх учасників заарештовувати. Визначено, що з поділом НКВС на два самостійні відомства формально функція боротьби з «політичним бандитизмом» покладалася на органи державної безпеки. Однак фактично активна діяльність ОВС проти українського збройного підпілля не припинялася аж до початку 1950-х рр.

Розділ 3 «Організаційно-правові основи каральної діяльності органів внутрішніх справ у західних областях УРСР в 1944–1950 рр.» присвячений висвітленню специфічних функцій, покладених на органи внутрішніх справ, у перебігу «другого приходу рад» на західноукраїнські землі.

У підрозділі 3.1 «Поновлення організаційної структури і діяльності органів внутрішніх справ у визволених від гітлерівських загарбників західноукраїнських областях (1944–1945 рр.). Створення радянської системи органів внутрішніх справ на Закарпатті» з’ясовано, що де-факто в основу функціонування ОВС від початку їх створення було закладено політичну доцільність, яка зводилася до поступового усунення вищих законодавчих, виконавчих і судових органів від реального контролю над ними. Вказано, що після уведення 29 червня 1945 р. Закарпатської України до складу УРСР, відтак – утворення 22 січня 1946 р. Закарпатської області, на підставі наказу НКВС СРСР від 8 лютого 1946 р., а також Указу Президії ВР СРСР від 22 лютого 1946 р. було створене Управління НКВС Закарпатської області, а також підпорядковані йому окружні відділи НКВС. Встановлено, що особливості діяльності ОВС на теренах західних областей УРСР в 1944–1950 рр. зводилися до участі у процесі цілковитого утвердження більшовицького режиму в регіоні, а також (що було пріоритетним) ліквідації усіх опозиційних до цієї влади сил (саме запеклий масовий опір українського збройного підпілля та його численних симпатиків був основною перешкодою в роботі радянських ОВС).

У підрозділі 3.2 «Залучення органів внутрішніх справ до боротьби з підпіллям ОУН і УПА» проаналізовано нормативно-правову базу функціонування відновлених ОВС у перебігу боротьби з українським збройним підпіллям. Наголошено, що пришвидшена ліквідація українського підпілля була невідкладним, надзвичайно важливим військово-політичним завданням радянського режиму в західних областях УРСР. Наведено статистичні дані щодо результатів боротьби з «політичним бандитизмом» на території західних областей УРСР. Зауважено, що нещадно переслідували не лише так звані «антирадянські елементи», але й будь-яку, навіть потенційну, опозицію. У стосунках «органів» із населенням завжди наявний був звинувачувальний ухил, а порушення навіть умовної радянської (соціалістичної) законності стали звичною практикою.

У підрозділі 3.3 «Форми і методи діяльності органів внутрішніх справ проти українського збройного підпілля» схарактеризовано форми і методи діяльності радянських органів внутрішніх справ з метою запровадження пришвидшеної радянізації західного регіону Української РСР з одночасною фізичною ліквідацією або ув’язненням учасників та «пособників» національно-визвольного руху, усіх ворожих і непокірних прошарків населення. До основних форм і методів діяльності ОВС проти українського збройного підпілля належали: звернення до західноукраїнського населення та учасників руху опору з ультиматумами щодо припинення антирадянської діяльності; мобілізація чоловіків до лав Червоної армії; продовження розпочатої ще в довоєнному 1939 р. кампанії реєстрації, перереєстрації та перепису населення, відтак суцільної паспортизації; різноманітна оперативна робота ОВС, яка була спрямована насамперед на створення, формування та розбудову ефективної агентурно-інформаторської мережі; примусове залучення місцевого населення до протиповстанської боротьби, яке часто було змушене доносити будь-яку «цінну» інформацію, зокрема про підпільників, «правоохоронним» органам, вступати у компартію чи комсомол, у винищувальні батальйони, групи самооборони, групи охорони громадського порядку (ГОГП) тощо; застосування масових репресій до членів сімей учасників підпілля та їхніх «пособників», які полягали передусім, у насильному вивезенні їх углиб СРСР, де їх використовували як рабський трудовий ресурс на численних «будовах комунізму».

raquo; національно-визвольного руху, усіх ворожих і непокірних прошарків населення. До основних форм і методів діяльності ОВС проти українського збройного підпілля належали: звернення до західноукраїнського населення та учасників руху опору з ультиматумами щодо припинення антирадянської діяльності; мобілізація чоловіків до лав Червоної армії; продовження розпочатої ще в довоєнному 1939