Андрушко О.В. Дізнання в органах прикордонної служби України: процесуальні та організаційні аспекти

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методологічна, теоретична та емпірична основа, виділяються положення, що характеризують наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Розділ перший – “Дізнання у кримінальному процесі України і кримінально-процесуальна діяльність органів прикордонної служби України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Історично-правові аспекти становлення інституту дізнання в органах прикордонної служби України” на основі аналізу історичних та правових джерел висвітлені питання призначення органів прикордонної служби у різних історичних умовах, їх завдання, особливості становлення інституту дізнання в органах, що здійснювали охорону державних кордонів у період царської Росії, добу Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії, за часів УРСР та у період незалежності України.

Загалом дізнання в органах прикордонної служби пройшло еволюцію від діяльності непроцесуального, в основному розшукового (розвідувального), характеру до початкового етапу розслідування кримінальних справ.

Невідповідність військової структури органів охорони державного кордону та їх форм діяльності принципам організації та функціонування правової держави, сучасній криміногенній ситуації на державному кордоні України зумовили реформування Прикордонних військ України у правоохоронний орган спеціального призначення – Державну прикордонну службу України, розвиток її правоохоронних інститутів, зокрема, створення спеціалізованих підрозділів дізнання.

У підрозділі 1.2 “Правова сутність дізнання у кримінальному процесі України” критично аналізуються різні визначення поняття дізнання у теорії кримінального процесу України та зарубіжних країн, розглядаються питання перспектив його розвитку в Україні. Наведено ознаки, через які розкривається процесуальна природа дізнання та проведено співвідношення дізнання з іншими видами діяльності органів дізнання.

Значну увагу приділено дослідженню питання щодо відновлення досудового розслідування у формі дізнання. Автор приєднується до думки, що форми досудового розслідування, безперечно, дізнання, повинні бути диференційовані. Але найбільш оптимальним визнається диференціація дізнання при умові реформування усієї системи досудового розслідування України на зразок європейських держав, коли дізнання в Україні буде провідною формою розслідування кримінальних справ під керівництвом прокурора (О.В.Баулін, Н.С.Карпов), із покладанням функцій розслідування тяжких злочинів на владу судову, зокрема, судових слідчих (Ю.М.Грошевий).

Дисертант доходить думки, що згідно з чинним КПК України дізнання
у кримінальному процесі України, насамперед, є початковим необов’язковим етапом розслідування кримінальних справ.

У підрозділі 1.3 “Види, зміст та правова регламентація кримінально-процесуальної діяльності органів прикордонної служби України” уточнено види та зміст кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, з’ясовано її місце серед інших функцій Державної прикордонної служби України.

Державна прикордонна служба України має повноваження двох різних за компетенцією органів дізнання: 1) командири військових частин, з’єднань, начальники військових установ (п. 3 ст. 101 КПК України); 2) органи прикордонної служби – у справах про порушення державного кордону (п. 7
ст. 101 КПК України). Але органи прикордонної служби здебільшого визнаються правоохоронним органом, на відміну від командира військової частини, для якого дізнання не має профілюючого значення (В.Т.Нор).

У дисертації концептуально визначено, що кримінально-процесуальна діяльність є важливою самостійною функцією правоохоронної діяльності Державної прикордонної служби України з протидії злочинам на державному кордоні України, що здійснюється органами дізнання. Уточнено та охарактеризовано її види: 1) прийняття, реєстрація і розгляд заяв або повідомлень про злочини; 2) перевірка заяв або повідомлень про злочини; 3) направлення заяв або повідомлень про злочини за належністю; 4) провадження слідчих дій у кримінальній справі про злочин, що не є тяжким; 5) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальній справі про тяжкий злочин; 6) виконання доручень або вказівок слідчого (іншого органу дізнання); 7) виконання доручень або вказівок прокурора; 8) виконання судових доручень; 9) провадження у відновленій кримінальній справі у порядку розслідування нововиявлених обставин.

Далі висловлюється думка з приводу того, що всі види кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання повинні бути регламентовані
у нормативно-правових актах державних установ, до яких відносяться органи дізнання. Наголошується, що потребує подальшого удосконалення відомче нормативно-правове регулювання дізнання в органах прикордонної служби, бо наявні положення в окремих підзаконних актах не завжди відповідають законам України. Запропоновано також прийняти Інструкцію про провадження дізнання
у справах про порушення державного кордону України (Додаток до дисертації И).

Розділ другий – “Органи прикордонної служби у системі органів дізнання України” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Органи прикордонної служби України як органи дізнання та їх процесуальний статус” досліджуються питання правового статусу органу дізнання та юридичних категорій, через які він розкривається.

Для дослідження процесуального статусу органу дізнання у дисертації використано системний підхід у єдності його двох аспектів: структурно-правового та функціонально-правового.

Безпосередньо дізнання у справах про порушення державного кордону здійснюють органи охорони державного кордону, а саме прикордонні загони як місцева структурна ланка Державної прикордонної служби України. Доводиться ефективність існування спеціалізованих підрозділів дізнання в прикордонних загонах.

Функціональна частина статусу визначається процесуальними правами та обов’язками органів дізнання, що обумовлена їх компетенцією. Аналіз функціональної частини статусу органів прикордонної служби свідчить, що останні є органами дізнання спеціальної компетенції.

Автором підтримується твердження, що всю повноту процесуальних повноважень органу дізнання має начальник органу дізнання (С.А.Альперт, В.В.Вапнярчук та ін.).

У підрозділі 2.2 “Правове становище суб’єктів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність органу прикордонної служби України” досліджуються питання законодавчого визначення повноважень суб’єктів кримінального процесу, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність органу дізнання. До переліку таких суб’єктів в органах прикордонної служби віднесено: начальника органу дізнання; особу, яка провадить дізнання (дізнавача); посадову особу органу дізнання; особу, яка виконує доручення та вказівки слідчого (іншого органу дізнання, прокурора та суду).

Обґрунтовується необхідність розмежування поняття особи, яка провадить дізнання (дізнавача) від понять: посадова особа органу дізнання та особа, яка виконує доручення та вказівки слідчого. Під посадовою особою органу дізнання розуміється посадова особа, яка реалізує повноваження органу дізнання у стадії порушення кримінальної справи у межах процесуальних та службових повноважень, визначених начальником органу дізнання, з виконання завдань з прийняття заяв та повідомлень про злочини, їх розгляду та вжиття невідкладних заходів з їх припинення та заходів безпеки. Також доручення слідчого виконують не завжди дізнавачі.

Детально проаналізовано правове становище особи, яка провадить дізнання (дізнавача). У КПК України вживаються як рівнозначні поняття особа, яка провадить дізнання і дізнавач. Але необхідно розрізняти за ступенем процесуальної самостійності поняття дізнавача, для якого дізнання є основним посадовим обов’язком (у тих органах, де є підрозділи дізнання), і поняття особи, яка провадить дізнання, під яким розуміється особа, якій процесуальні повноваження делеговані начальником органу дізнання, як правило, тимчасово,
і які не мають для неї основного профілюючого значення. Дисертантом підтримуються висловлені пропозиції щодо підвищення процесуальної самостійності стосовно дізнавача. Зміст процесуальної самостійності дізнавача обумовлюється правовідносинами з начальником органу дізнання, начальником підрозділу дізнання та прокурором, можливостями оскарження їх рішень та вказівок, обсягом процесуальних рішень, що дізнавач може прийняти самостійно.

Наведено аргументи щодо необхідності законодавчого визначення суб’єктом кримінального процесу начальника підрозділу дізнання, який здійснює безпосереднє процесуальне та організаційне керівництво діяльністю підпорядкованого підрозділу. За таку пропозицію висловилося 57% опитаних працівників органів дізнання.

У підрозділі 2.3 “Особливості правовідносин органів прикордонної служби з іншими органами дізнання, слідчим, прокурором та судом” дано правовий аналіз організаційним та процесуальним формам взаємодії органів прикордонної служби з іншими суб’єктами кримінального процесу.

Стверджується про наявність в органу дізнання допоміжної функції – сприяння іншим суб’єктам, які ведуть процес. У свою чергу, це не виключає самостійності органу дізнання при проведенні дізнання та прийнятті рішень
у кримінальній справі.

Наведено додаткові аргументи на користь позиції про те, що органи дізнання повинні мати право давати доручення іншим органам дізнання щодо виконання останніми оперативно-розшукових, слідчих та інших процесуальних дій і вимагати від них надання допомоги при проведенні слідчих дій на зразок процесуальних правовідносин слідчого з органом дізнання.

У дисертації акцентується увага на необхідності приведення сучасної військово-територіальної організації регіональних та місцевих органів Державної прикордонної служби України у відповідність до адміністративно-територіальної організації взаємодіючих судових та інших правоохоронних органів України за обласним та районним поділом.

Розділ третій – “Особливості кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання Державної прикордонної служби України” містить три підрозділи.

Підрозділ 3.1 “Проблемні питання кримінально-процесуальної діяльності органів прикордонної служби у стадії порушення кримінальної справи” має практичну спрямованість, у якому досліджуються практика органів дізнання прикордонної служби, законодавчі та теоретичні положення щодо стадії порушення кримінальної справи. Проаналізовано недоліки процесуальної діяльності органів дізнання прикордонної служби та недоліки чинного законодавства України, що суттєво перешкоджають виконанню завдань названої стадії. Окреслено можливі шляхи вирішення цих проблем.

Так, підтримуються пропозиції щодо розширення переліку слідчих дій (М.М.Михеєнко, Д.П.Письменний та ін.), що припустимо проводити до порушення кримінальної справи.

На стан законності та виконання вимог закону про обов’язкове порушення кримінальних справ та їх розслідування у всякому випадку виявлення ознак злочину впливає і нечітко визначена у законі компетенція органів дізнання. Традиційно органи прикордонної служби порушують та здійснюють дізнання лише у справах про злочини, передбачені ст. 332 КК України (незаконне переправлення осіб через державний кордон, до 18.05.04 р. і ст. 331 КК України), що покладаються у зміст формулювання “у справах про порушення державного кордону” (п. 7 ст. 101 КПК України). Але такі діяння у 47,3% вчинюються
у сукупності з іншими злочинами. Обґрунтовується теза щодо розширення компетенції органів прикордонної служби, а саме – здійснювати дізнання
у справах про злочини, передбачені ст. 332 КК України, і в інших, що виявляються у сукупності з порушеннями державного кордону, наприклад, контрабанди, використання підроблених документів тощо.

Підрозділ 3.2. “Теорія та практика провадження та закінчення дізнання в органах прикордонної служби України” присвячений дослідженню практичних аспектів діяльності органів прикордонної служби з провадження та закінчення дізнання.

З’ясовано, що основними завданнями органів дізнання при провадженні дізнання є виявлення ознак злочину та особи, яка його вчинила з метою забезпечення досудового слідства.

А у справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини закон не вимагає виконання усіх завдань, а саме, встановлення особи, яка його вчинила, а вказує лише на необхідність проведення невідкладних слідчих дій. У справах про злочини, які не є тяжкими, орган дізнання зобов’язаний встановити особу, яка вчинила злочин. Аналіз практики органів прикордонної служби та наукові ідеї (В.Г.Гончаренко, М.Я.Никоненко та ін.) дають підстави стверджувати, що особою, яка вчинила злочин, є особа підозрюваного, яку необхідно визнавати
у справі мотивованою постановою органу дізнання. А термін “особа, яка вчинила злочин”, що не відповідає принципу презумпції невинуватості, у відповідних статтях КПК України замінити на термін “підозрюваний”.

У законі необхідно уточнити порядок передачі кримінальної справи про злочини, які не є тяжкими, від органу дізнання через прокурора слідчому, зокрема, обов’язку прокурора перевірити кримінальну справу на предмет встановлення особи підозрюваного та його права на повернення справи органу дізнання, якщо таку особу не встановлено.

Емпіричні дані дослідження дають підстави стверджувати, що визначені
у КПК України десятиденні строки провадження дізнання цілком задовольняють потреби практики органів дізнання та не потребують свого збільшення.

Дисертантом зроблено висновок про те, що дізнання, окрім двох форм його закінчення (направлення справи для провадження досудового слідства та її закриття (ст. 109 КПК України), має і третю, пов’язану зі вступом слідчого у кримінальну справу до закінчення строків дізнання. Для забезпечення цього права слідчого необхідно законодавчо закріпити обов’язковість повідомлення слідчого (слідчого відділу) про початок дізнання та уточнити порядок витребування справи від органу дізнання за постановою прокурора, начальника слідчого відділу або слідчого.

У підрозділі 3.3 “Взаємозв’язок процесуальних та непроцесуальних засобів діяльності органів дізнання у доказуванні по кримінальних справах про порушення державного кордону України” проаналізовано правові умови та наукові концепції щодо використання в кримінальному процесі України інформації, отриманої з непроцесуальних джерел.

Для органів прикордонної служби характерно отримання непроцесуальної інформації з таких джерел: матеріали адміністративного затримання (провадження) та фільтраційних перевірок; результати позаекспертних досліджень; матеріали оперативно-розшукової діяльності.

Результати позаекпертних досліджень широко використовуються у двох напрямах: вони можуть набувати значення доказів або мати орієнтовне значення для розслідування (В.К.Лисиченко, В.С.Кузьмічов та ін.). Посадовими особами
у пунктах пропуску через державний кордон здійснюються різноманітні доекспертні дослідження документів, що надають право на перетинання державного кордону, а висновки за їх результатами за формою та змістом можуть мати самостійне доказове значення. Автором обґрунтовано положення про те, що показанням та висновку спеціаліста необхідно надати процесуального статусу джерела доказів.

Також підтримується висловлена у літературі точка зору (М.Є.Шумило та ін.) щодо необхідності скасування такого джерела доказів, як протоколи
з відповідними додатками, складених уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, бо вони не виправдали себе на практиці й не узгоджуються з основними положеннями теорії доказів. А інформація про злочин, отримана оперативно-розшуковими органами, може бути введена
у кримінальний процес у вигляді речових доказів або документів постановою про приєднання до справи матеріалів оперативно-розшукової діяльності (В.І.Галаган).