ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його наукова новизна, практичне значення, визначені предмет, об’єкт, мета й завдання, хронологічні і територіальні межі, сформульовані методологія й методи дослідження, інформація щодо апробації результатів та структури дисертаційної роботи.
У першому розділі – “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база, методологія та методи її вивчення” – подано аналіз літератури та джерел з досліджуваної теми.
Проблеми сучасного етапу української історії є своєрідним об’єктом дослідження. Їх специфіка пов’язана насамперед із тяглістю, відсутністю усталених оцінок, політичною заангажованістю, початковим етапом створення узагальнюючих праць та монографічних досліджень і, нарешті, відсутністю того проміжку часу, який дозволяє напрацювати відповідні висновки.
Різні аспекти українського конституціоналізму були в першу чергу предметом уваги політологів і правознавців.
Складалося так, що науковому осмисленню проблеми передувала її апробація в газетних чи журнальних публікаціях, виступах на наукових конференціях. Лише згодом з’являлися статті та брошури. Відразу зазначимо, що монографічних досліджень, спеціально присвячених історії конституційного процесу в Україні першої половини 90‑х років ХХ ст., немає.
У 1991-1993 роках, незважаючи на високу активність Верховної Ради у конституційному процесі, в конкретно-історичному плані він не вивчався. З’явилися лише історико‑ та конституційно-правові огляди керівників робочих груп та окремих членів Конституційних комісій. В окремих випадках вони пов’язувалися з історією українського конституціоналізму попередніх історичних періодів. Значну роботу як над самими конституційними проектами, так і їх осмисленням в контексті вітчизняного та зарубіжного політико-правового досвіду здійснив Л.П. Юзьков.
Як конкретно-юридичні дослідження вони все ж позбавлені узагальнення загальнодержавних процесів, ролі Верховної Ради, політичних симпатій чи антипатій парламенту, прийняття чи неприйняття ним окремих правових норм.
Першим до монографічного осмислення проблем сучасної української історії підійшов В.М. Литвин. Його праця “Політична арена України: дійові особи та виконавці” відразу після виходу посіла помітне місце у вітчизняній історичній літературі. Вивчаючи період української незалежності через призму діяльності окремих особистостей, автор розглядає й окремі аспекти конституційного процесу. Досить детально розглянуто механізм формування та структуру українського парламенту. У подальшому В.М. Литвин опублікував ще цілий ряд робіт, присвячених проблемам новітньої української історії. Серед них найбільший інтерес викликають роботи “Украина: политика, политики, власть” та “Україна на межі тисячоліть (1991-2000 рр.)”.
Значну роботу щодо збору документів та осмислення місця нової Конституції України в контексті історії українського конституціоналізму провели А.Слюсаренко та М.Томенко.
Цікавий матеріал з проблем історії новітнього українського державотворення, парламентаризму містять роботи П.П. Панченка, В.І. Кравченка, С.С. Падалки. Доводиться визначальна роль Верховної Ради у суспільно-політичних процесах даного історичного періоду. У той же час проблеми історії конституційного процесу розглядаються опосередковано, через призму інших процесів, які проходили в суспільному житті, в першу чергу у сфері економіки та політики.
Значним внеском у вітчизняну історіографію стали комплексні узагальнення проблем сучасної української історії, здійснені С.В. Кульчицьким. Він одним із перших виділив конституційний процес в Україні як самостійний об’єкт дослідження, та розглянув у загальному контексті суспільно-політичних змін.
Переважна більшість авторів усвідомлює тезу про те, що Конституція є важливим не лише правовим, а і політичним документом, тим більше що в Україні вона приймалась за умов перехідного суспільства. Виходячи з цього, чільне місце у дослідженні теми обіймає аналіз програмних документів та конкретних кроків окремих політичних партій. Важливий матеріал з цієї проблеми містять наукові розвідки О.В. Гараня.
З початку 90‑х років проблемами суспільно-політичних змін та розвитку правової системи активно займається В.М. Піховшек. У другій половині 90‑х років побачила світ серія його праць, об’єднаних загальною назвою “Демократія в Україні”.
Становить інтерес сформульована й обґрунтована О.Бойком думка про те, що прийняття конституції було ареною політичної боротьби, починаючи з 1990 року.
Через призму діяльності окремих політичних лідерів розглядаються проблеми діяльності Верховної Ради України в роботі Н.Г. Теплоухової, досить детально структура та процедура роботи парламенту розкриті в дисертації Н.Чмихової.
Поряд з істориками, значну роботу з наукового узагальнення теми здійснили представники юридичної науки, особливо ті, хто був активними учасниками Конституційних комісій чи їх робочих груп – М.І. Козюбра, А.П. Заєць, В.О. Шаповал, Л.В. Кривенко, С.П. Головатий, Ю.М. Тодика, В.С. Журавський, В.Ф. Погорілко, І.А. Тимченко, В.В. Речицький.
Інтерес становить одне з перших комплексних праць з історії українського парламентаризму – “Парламентаризм в Україні: історія і сучасність”, підготовлена колективом авторів на чолі з академіком Ю.С. Шемшученком.
Таким чином, стан розробки актуальної для вітчизняної історичної науки проблеми участі Верховної Ради в розробці та прийнятті Конституції України, як і конституційного процесу в цілому, лише розпочинається що створює можливості подальшої розробки теми.
Джерельна база дослідження складається з кількох груп і продовжує перебувати у стадії формування. Це пов’язано з тим, що частина суб’єктів конституційного процесу ще не передала документи на постійне зберігання, продовжує випускатися мемуарна література, активну роботу щодо формування архівних фондів проводять політичні партії та громадські організації.
Певна частина використаних документів, і, зокрема, тих, що хронологічно відносяться до періоду кінця 80‑х – початку 90‑х років, зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (ф.1 – Верховна Рада України).
Зважаючи на те, що прийняття Конституції стало подією не лише державно-правового, а й суспільно-політичного значення, до написання роботи було залучено документи окремих політичних партій та громадських організацій. Переважна їх більшість зберігається в фондах Центрального державного архіву громадських організацій України. Найбільш репрезентативними серед них є документи Комуністичної партії України цього періоду. Матеріали фонду ЦК Компартії України (ф.1, оп.31, 32, 33), з одного боку, проливають світло на питання причин та наслідків кризового стану комуністичної ідеології, а з іншого – на генезу в бік незалежності значної частини представників комуністичної, а згодом лівої більшості у Верховній Раді України.
Велика частка документів, що відносяться до досліджуваної теми, сконцентрована у фондах поточного архіву Верховної Ради України. Хронологічно вони охоплюють період 1994-1996 років. У той же час відомчий характер архіву дещо ускладнює їх використання.
Важливе місце серед джерел займають огляди, котрі публікувалися благодійними, громадськими організаціями, висновки та рекомендації міжнародних організацій, матеріали членів Конституційної комісії, за що особлива подяка А.П. Зайцю, М.І. Козюбрі, Є.Г. Костенку, В.П. Дворожкіній. Таким шляхом нами, зокрема, було опрацьовано документи Тимчасової спеціальної депутатської комісії під керівництвом М.Д. Сироти періоду травня-червня 1996 р. Значна частина з них включена до широкого наукового обігу вперше.
Велику групу складають документи, опубліковані в різних збірниках. Це офіційні публікації Законів і постанов Верховної Ради, матеріали конституційних проектів, підготовлені Конституційною комісією, різними політичними партіями та народними депутатами, науковими колективами та окремими особами. Деякі конституційні проекти публікувалися на сторінках періодичної преси чи побачили світ окремими брошурами, і вони нами теж були використані. Всього для підготовки дисертації було використано більше 15 різних конституційних проектів.
Важливу роль при формуванні джерельної бази дисертаційного дослідження відіграли опубліковані матеріали – бюлетені у вигляді стенограм засідань Верховної Ради опрацьовані нами за період 1990 – червня 1996 років.
Сучасний характер проблеми обумовив потребу використання інформаційних ресурсів “Inte et”. Серед них найбільшу цінність для дослідника складає сайт Верховної Ради України rada.gov.ua, де вміщена інформація щодо персонального складу парламенту всіх скликань періоду існування незалежної Української держави з посиланнями на сайти політичних партій, які представляють окремі народні депутати, інформаційні ресурси, нормативно-правову базу, законопроекти і стенограми засідань.
Важливий масив інформації містить сайт Президента України Л.Д. Кучми (kuchma.gov.ua). Усього для написання дисертації нами різною мірою було використано більше 30 сайтів окремих партій, громадських організацій, політиків.
Водночас залучалась інформація з СD‑дисків, і, зокрема, 4‑дискового збірника “Верховна Рада України”, випущеного з нагоди 10‑ї річниці незалежності.
Репрезентативним джерелом стала періодична преса. Газети уявляють особливу цінність на етапі вивчення стадії обговорення конституційного проекту в 1992-1993 роках та першій половині 1996 р. Зважаючи на те, що значна кількість думок та пропозицій насамперед керівників держави висловлювалась у ході їх інтерв’ю засобам масової інформації й не набувала характеру офіційних публікацій, важливого значення набувають опубліковані інтерв’ю, матеріали брифінгів, прес-конференцій тощо.
Найзмістовнішу інформацію з досліджуваної проблеми містять газети “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, “Демократична Україна”, періодичні видання політичних партій – “Народна газета”, “Товариш”, спеціалізовані правничі видання – “Закон і бізнес”, “Юридичний вісник”, нормативні видання – “Президентський вісник”, “Відомості Верховної Ради України”, ”Зібрання постанов уряду України” тощо.
У формуванні джерельної бази та забезпеченні відтворення достовірної картини конституційного процесу в Україні, не лише як результату прийняття тих чи інших рішень Верховною Радою, а і як досить широкої суспільної ініціативи, важливу роль відіграють результати опитувань громадської думки. З даної групи видань викликає інтерес серія книг “Конституційний процес в Україні: хроніка – аналіз – прогноз” які протягом 1994-1996 років випускалися співробітниками Київського центру політичних досліджень та конфліктології.
Цінним джерелом з історії конституційного процесу в Україні та осмисленню ролі в ньому Верховної Ради належить мемуарам учасників тих подій. З кожним роком коло мемуаристів продовжує збільшуватись. Важливу інформацію та документи містять спогади В.Гетьмана, О.Бандурки, В.Карпенка, Б.Мокіна, Д.Чобота, В.Масола, В.Ланового та інших народних обранців.
Все це дає підстави стверджувати, що з обраної нами проблеми є досить репрезентативна джерельна база, яка дозволяє об’єктивно і достовірно розкрити її зміст. Однак, вона недостатньо залучена до наукового обігу, що визначає завдання, а в окремих випадках і наукову новизну нашого дослідження.
У першому розділі “Верховна Рада на початковому етапі конституційного процесу в Україні. 1990-1991 роки” на фоні швидких змін суспільно-політичної ситуації, розпаду СРСР та здобуття Україною незалежності розкривається участь парламенту у розробці та прийнятті основоположних для конституційного процесу рішень.
Обрана в 1990 році Верховна Рада України була віддзеркаленням українського суспільства, а її склад, з одного боку, відображав тривалий час комуністичного правління в Україні, а з іншого – результативність процесів лібералізації, суть якої полягала у формуванні альтернативних комуністичній ідей, поступовій генезі самої комуністичної ідеології та розвитку українського національно-визвольного руху. Важливим етапом у розвитку парламентаризму стало формування опозиції зі складу представників демократичних сил, яка політично оформилася як Народна Рада.
Перший етап конституційного процесу розпочинається прийняттям 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет України, норми якої стали базовими для конституційно-правового законодавства, реформування суспільних та економічних відносин, визначення вектора державно-правових процесів. Її основні положення з певними модифікаціями стали елементом практично всіх численних офіційних і альтернативних проектів Основного Закону і самої Конституції України.
У контексті пострадянського простору Україна однією з перших республік колишнього СРСР через Декларацію нормативно закріпила найважливіші положення, що визначали обличчя майбутньої держави, її відносин з громадянином і суспільством.
Декларація про державний суверенітет України, будучи політико-правовим документом, суттєво новелізувала Конституцію УРСР 1978 р. Це в першу чергу стосується положень відносно самостійності Української РСР у вирішенні питань свого державного життя та верховенства Конституції та законів республіки на її території.
У дисертації детально розкриваються причини та історичні умови прийняття Верховною Радою України цього важливого документа. Протягом 1990-1991 років представники демократичних сил у парламенті прагнули надати Декларації статусу Конституції України, незважаючи на те, що вона була прийнята конституційною більшістю складу Верховної Ради. Однак, цього зроблено не було, в першу чергу з низки політичних обставин.
Чільне місце в роботі відведено створенню в жовтні 1990 року першої Конституційної комісії Верховної Ради, її робочої групи, яку очолив проф. Л.П.Юзьков.
Проблема розробки проекту Конституції в цей час була тісно пов’язана з визначенням долі Союзу та розробкою нового союзного договору. Саме в такому непростому руслі від самого початку розвивався конституційний процес в нашій державі.
У дисертації на підставі відомих та цілого ряду нових документів розкривається процес розробки та чи не найбурхливіших у новітній українській історії парламентських дискусій та оприлюднення 3 липня 1991 р. Концепції нової Конституції України. Вона стала результатом узагальнення численних підходів до проблеми, інтегрувала кращі надбання кількох запропонованих і проаналізованих в дисертації концепцій – ЦК Компартії України, Інституту держави і права АН УРСР, проектів Конституції народних депутатів України М.М. Артеменка та О.П. Коцюби, кандидата юридичних наук І.А. Тимченка.
Незважаючи на певну новелизацію та більш чітку структуру майбутнього конституційного проекту, Концепція розвивала положення Декларації про державний суверенітет, зберігаючи значною мірою риси не Конституції незалежної держави, а республіки у складі СРСР.
При цьому інтерес становлять спроби закріплення пріоритету й найвищої соціальної цінності – людини, її прав та свобод, налагодження нового типу взаємин суспільства, держави і громадянина. Закріплювались магістральні для подальшого конституційного процесу принципи незалежної, правової держави, верховенства права, Конституції і законів України, розподілу влад, вільних виборів. Визнавались право на приватну власність та рівноправ’я усіх форм власності; широкий комплекс соціально-економічних, політичних, громадянських, екологічних прав. У державно-правовій сфері пріоритет віддавався унітарному характеру держави, автономії Криму, розвитку інститутів громадянського суспільства, запровадженню поста Президента, незалежності суду.
У той же час з урахуванням того, що концепція стала результатом політичного компромісу та досить драматичного обговорення у стінах Верховної Ради, вона містила в собі ряд суперечностей і положень, котрі взаємовиключали один одного. Поряд з категоріями “економічний плюралізм”, “загальнолюдські цінності”, “приватна власність” закріплювався “соціалістичний вибір”; поза системою розподілу влад виявились функції президента і віце-президента; Україна проголошувалась національною республікою і в той же час входила до Союзу Суверенних Держав.
Проте, попри всі недосконалості, Концепція дала можливість продовження роботи робочої групи, куди тепер переміщується епіцентр конституційної діяльності, та Конституційної комісії в цілому.
У третьому розділі роботи – “ Верховна Рада у конституційному процесі в Україні другої половини 1991-1993 років” основна увага приділяється участі парламенту в розробці Конституційних проектів та їх апробації.
Перший підрозділ присвячений періоду здобуття Україною незалежності. Головна увага в ньому сконцентрована на прийнятті доленосного для України документа – Акта проголошення незалежності України, який Верховна Рада України прийняла 24 серпня 1991 р. 321 голосом з 347 народних депутатів.
Ці рішення мали для держави доленосний характер, виходячи з того, що віднині в Україні визнавалися чинними лише Конституція, закони, постанови її Уряду. З цього часу державотворчі процеси, політичні та соціальні зміни, а значить і розробка та прийняття нової Конституції набули принципово нового змісту, пов’язаного з існуванням України як незалежної держави, суб’єкта міжнародного права.
Акт виконував виняткову установчо-констатуючу роль у формуванні національної системи права в цілому. Зі змісту даного документа об’єктивно витікала необхідність реалізації народом установчої влади, тобто прийняття Конституції, яка б відповідала реаліям незалежної держави.
Водночас Акт уміщував цілий ряд конституційних норм. Це стосується положень щодо незалежності Української держави, неподільності й недоторканості її території, чинності на території держави виключно Конституції та законів України. Акт став джерелом конституційного права України, який юридично зафіксував радикальні історичні зміни, які стались на її теренах.
На цьому етапі конституційний процес функціонував у рамках так званої “конституційної тріади”, яку складали Конституція України (з подальшими змінами та доповненнями), Декларація про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України.
За умов незалежності радикально змінилися умови правотворчості, в тому числі й щодо розробки Конституції. Ключове питання – державно-правового статусу України було вирішене остаточно і безповоротно, а значить перестало бути об’єктом найгостріших політичних дискусій. За таких умов конституційний процес зменшив напругу політичного протистояння. Наступив період активного науково-теоретичного пошуку та апробації розроблених варіантів Конституції та конкретних конституційних норм.
Уже на кінець січня 1992 р. Конституційна комісія розробила оновлений проект, який після правової експертизи та гострих дебатів у стінах парламенту було винесено на всенародне обговорення. Така форма була обрана не випадково: з одного боку, враховувався радянський досвід, а з іншого – сама Верховна Рада не хотіла брати на себе усієї повноти відповідальності.
Всенародне обговорення проекту Конституції проходило з 15 липня по 1 грудня 1992 р. У ньому взяло участь 188900 громадян України, 20 обласних, 114 міських, районних, селищних і сільських рад, 118 об’єднань громадян і 2394 трудових колективи. Загалом до Верховної Ради надійшло 47320 пропозицій і зауважень.
Після всенародного обговорення, проект активно доопрацьовувався, хоча пропорційність чисельності зауважень та їх урахування при підготовці документа не збігалися. На цьому етапі важливу роль у його вдосконаленні відіграла діяльність авторського колективу, який з урахуванням світового досвіду ретельно опрацьовував кожне положення. До його складу входили відомі фахівці-юристи Ю.М. Грошевий, А.П. Заєць, М.І. Козюбра, В.В. Копєйчиков, А.Р. Мацюк, Є.А. Тихонова, В.І. Шишкін, М.В. Цвік, Л.П. Юзьков. Від самого початку увага концентрувалась навколо правового статусу людини і громадянина, суті суспільства, яке моделювалось проектом Конституції; суті, форми і змісту здійснення народовладдя. Важливе місце посідала проблема розподілу владних повноважень. За умов, коли Президентська гілка влади, сформована завдяки реалізації перших конституційних ідей, очолювана Л.М. Кравчуком, ще не зміцніла, провідні позиції займала Верховна Рада, а Україна повинна була стати парламентсько-президентською республікою.
За результатами обговорення до конституційного проекту були внесені суттєві зміни, і 27 травня 1993 р. його знову було внесено на розгляд Верховної Ради. На цьому етапі до підготовки конституції залучались закордонні експерти, пройшли авторитетні міжнародні конференції.
Проведене в парламенті обговорення стосувалося переважно питань гарантування прав людини, розподілу влади, державної мови і символіки. Компромісу з багатьох питань, зважаючи в першу чергу на відродження лівих сил, досягти не вдалось і розгляд проекту було перенесено.
У червні-жовтні 1993 року робота над документом активно продовжувалась. Слід визнати, що певний вплив справляв у цей період досвід Російської Федерації. Однак, в подальшому там конституційний процес пішов своїм, аж ніяк непридатним для України шляхом.
Після обговорення проекту Конституції в редакції від 27 травня 1993 року у Верховній Раді та внесення до нього певних змін, на 26 жовтня 1993 року комісією було подано на розгляд парламенту новий проект Конституції, який за рішенням парламенту було опубліковано в пресі. Даний документ відзначався високим ступенем демократизму та збалансованості. На цей час Президентська адміністрація сформувалась, значно посилила вплив і тим самим виявила значно більшу зацікавленість у конституційному закріпленні своїх владних повноважень, що викликало супротив з боку Верховної Ради.
Усвідомлюючи складність проходження через парламент запропонованого та альтернативних проектів Конституції, Президент України Л.М. Кравчук та частина народних депутатів все більше веде мову про “малу Конституцію”, яка за прикладом Польщі повинна була регулювати основи організації державної влади. Проте завершеності дана ідея так і не знайшла.
Нова Конституція України не була прийнята Верховною Радою дванадцятого скликання. Основними причина були розбіжності у поглядах на ключові питання державного устрою, криза влади, що наростала протягом 1992-1993 років та зрештою зумовила дострокові вибори парламенту і Президента України (відповідно, в березні та червні 1994 р.). За таких умов політична боротьба відвела конституційний процес на другий план і він фактично призупинився.
У четвертому розділі “Верховна Рада України у конституційному процесі 1994-1996 років” основна увага приділена діяльності парламенту України по розробці та прийняттю нової Конституції незалежної держави.
У першому підрозділі розкриваються перші кроки в цьому напрямку, здійснені новообраним складом парламенту та Президентом України Л.Д. Кучмою. Детально проаналізовано створення нової Конституційної комісії, зміст та проходження через парламент запропонованого Президентом та схваленого Радою регіонів проекту Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” від 4 грудня 1994 р.
Цей документ обговорювався в парламенті одночасно з запропонованим Головою Верховної Ради України О.О. Морозом проектом Закону “Про місцеві ради народних депутатів”. Фактично це була боротьба за одну з моделей влади – радянську, яка визначала концентрацію владних повноважень у рад різних рівнів та їх виконавчих комітетів, та президентську, яка передбачала перетворення рад в органи місцевого самоврядування, формування стійкої вертикалі виконавчої влади, яка повинна була змінити виконкоми рад різних рівнів.
У цей час формуються два центри конституційної ініціативи – парламентський та президентський. Ініціатива конституційного процесу в цей час поступово переміщується в бік Президента, який таким шляхом прагнув зміцнити свої повноваження й повноваження виконавчої влади в цілому та сформувати президентсько-парламентську республіку. Це прагнення відобразив прийнятий за пропозицією Президента Закон України “ Про державну владу та місцеве самоврядування” від 18 травня 1995 р. Для набуття ним статусу конституційного необхідна була підтримка двох третин складу Верховної Ради. Однак закон не набрав необхідної для цього кількості голосів. Оцінки цього в літературі різні, ми ж вважаємо, що його співіснування з Конституцією створювало загрозу руйнування правової системи держави, яка лише формувалася.
Новий етап конституційного процесу розпочався укладенням у червні 1995 року Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України“.
Цей документ став результатом політичного компромісу, який на певний час задовольнив обидві сторони. Президент отримав більш широкі владні повноваження, можливість предметніше впливати на формування виконавчої влади як в центрі, так і на місцях, та реалізувати сформульовану концепцію радикальних економічних реформ. Верховна Рада, котра в цей час структурувалась, отримала час для узгодження позицій різних політичних сил та прийняття за умов зростаючої активності виконавчої влади Конституції України, де б були враховані і її інтереси.
У другому підрозділі розкривається роль українського парламенту на заключному етапі конституційного процесу в Україні. Важливе місце в розробці проекту займала новосформована робоча група Конституційної комісії, яка складалася з провідних науковців і практиків. Важливо, що в основу її роботи було покладено проект Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 р., який відрізняв високий ступінь демократизму і збалансованості влад.
На цьому етапі, спираючись на надбання вітчизняної та зарубіжної політико-правової думки, суб’єкти конституційного процесу і в першу чергу Верховна Рада робили акцент на можливості проходження даного документа через парламент, збереження основ парламентаризму, опору на реальні здобутки українського державотворення. З цим була пов’язана і можлива процедура прийняття Конституції – від референдуму до скликання Конституційних зборів чи прийняття документа парламентом. Верховна Рада наполягала саме на останньому варіанті, а тому повинна була працювати конструктивно. Як і раніше, на цей час основні дискусії точилися навколо питань щодо повноважень різних гілок влади. Після обговорення модернізованого проекту в робочих групах 15 листопада 1995 р. він надійшов до Конституційної комісії.
На своєму засіданні 23 листопада 1995 р. Конституційна комісія створила Робочу підкомісію (Робочу групу з доопрацювання проекту Конституції України, прийнятого за основу для подальшої роботи), до складу якої увійшло 10 представників від усіх гілок влади: по 4 від парламенту та виконавчої влади і 2 від судової. З цього часу наступає етап більше не юридичного, а політичного узгодження Конституції, хоча проблеми вирішувались складно.
Важливу роль в узгодженні представниками різних політичних сил, представлених у Верховній Раді, конституційного проекту відіграла створена 5 травня 1996 р. Верховною Радою України Тимчасова спеціальна комісія на правах головної для доопрацювання проекту Конституції під головуванням М.Сироти. У дисертації на основі вперше включених до широкого наукового обігу документів розкривається її різнобічна діяльність та процедура політичного погодження Конституційного проекту. Доводиться, що поряд із Президентом активною з цього питання була позиція парламенту. При цьому основна сфера інтересів Верховної Ради пролягала через обмеження повноважень Президента, створення системи стримувань і противаг надмірній концентрації влади, збереження Рад різних рівнів, недопущення розпорошування законодавчої влади.
19 червня 1996 р. питання щодо проекту нової Конституції розглядалося Верховною Радою. Однак, вихолощений через політичні обставини в окремих частинах проект позбавляв його реального наповнення і не міг бути прийнятим.
За таких умов Президент України, який в цей час проявляє особливий інтерес до конституційних проблем, видає Указ про проведення 25 вересня Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. На нього передбачалося винести проект, погоджений у березні 1996 р. У такому рішенні явно простежувався тиск на Верховну Раду.
Це рішення активізувало конституційний процес і 28 червня 1996 р. після двох діб напруженої роботи Верховна Рада України прийняла Конституцію – Основний Закон нашої держави.
Див., наприклад: Юзьков Л. Від Декларації про державний суверенітет України до Концепції нової Конституції України // Конституція незалежної України.— К.: Право, 1995.— С.7-12.. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції.— К.: Право, 1997. Панченко П., Падалка С., Кравченко В. Україна: Державотворення ХХ століття.—Київ-Донецьк, 1997.; Україна: друга половина ХХ століття: нариси історії.— К.: Вища школа, 1997. Кульчицький С.В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Укр. іст. журн.— 2001.— №4.— С.3-10. Гарань О.В. Убити дракона: з історії Руху та нових партій України.— К., 1993.; Гарань О., Майборода О., Ткачук А., Хмелько В. Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією.— К.: НУКМА, 2001. Розвиток демократії в Україні: 1994-1996 роки / Авт.: В.Піховшек, С. Конончук.— К.: Агентство “Україна”, 1998.— 452с. (Сер. “Демократія в Україні”). Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень-серпень 1991 р.) // Людина і політика.— 2001.— №4.— С.37-48. Свідчення душі: Збірник памяті Наталії Теплоухової / Упоряд. Теплоухова Н., Панченко П.— К.: Генеза, 1998.— 230с. Закони України.–– К.: Право.–– Т.1-24. Конституція незалежної України: документи, коментарі, статті.— К.: УПФ, 1995.— Т.1-2 Концепція нової Конституції України // Конституція незалежної України.— Т.1.— С.64-77. | 
