Бодрухин В.М. Князівська влада і проблеми державотворення в Україні (XII - XIV ст.)

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні та територіальні межі, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, апробацію отриманих результатів та особистий внесок дисертанта.

У першому розділі – "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" – розкриваються відповідні аспекти проблеми, з’ясовується джерелознавче та історіографічне підґрунтя дослідження.

У підрозділі 1.1. "Стан наукової розробки теми" зазначено, що князівська влада і політика, міжкнязівські взаємини не оминались дослідниками. Навіть сам початок удільщини в творах істориків ХІХ – ХХ ст. багато в чому обумовлювався змінами у змісті, функціях князів, міжкнязівських відносинах. Причинами ослаблення центральної влади й міжкнязівських усобиць вчені називали порушення принципу старійшинства, появу уділів, відсутність чіткого закону наслідування престолу. Поступово виникли різні теорії: "родова" С.М. Соловйова, "федералістська" М.І.Костомарова, "колонізаційна" теорія В.Й. Ключевського.

У дореволюційній історичній науці існувала й концепція розвитку державності удільної доби, яку в найбільш закінченому вигляді розробив М.П.Павлов-Сільванський. Він намагався довести тезу тотожності державотворчих процесів у західноєвропейських країнах і в Русі, а також те, що  кожна земля-князівство, володарі якої були наділені зверхніми державними прерогативами, була окремою державою, тобто територіальним князівством. Групою автономних держав уявляв собі землі-князівства удільної доби М.С.Грушевський, який був і проти ототожнення політичного устрою удільної Русі з федерацією.

З часом ідеї в руслі концепції М.П.Павлова-Сільванського (в процесі дискусії початку 1950-х рр. ХХ ст. щодо руського феодалізму) відстоював С.В.Юшков. Згодом самостійність окремих земель-князівств до монгольської навали визнав Б.О.Рибаков.

Аналіз здобутків радянської історичної науки доводить, що більшість дослідників датували початок доби феодальної роздробленості першою половиною ХІІ ст. або другою його половиною (Л.В.Черепнін, В.Т.Пашуто, М.М.Тихомиров). Феодальна роздробленість в історіографії радянських часів визнавалась явищем прогресивним, загальновідомим було положен­ня, що феодальна роздробленість зникає разом з процесом становлення єдиної централізованої держави.

Щодо розвитку державності доби розвинутого феодалізму, то  більшість дослідників на її еволюцію особливої уваги не звертали. Проте, за підсумками історичного розвитку країни повинна була змінитися й форма державності. У концептуальному плані вчені дотримувалися тези, що в державі стверджувався "поліцентричний політичний устрій". Іноді говорили про федеративну монархію.

Таким чином, більшість дослідників дійшли висновку, що добі феодальної роздробленості притаманні суттєві зміни в структурі державної влади. Склалися окремі князівства-"напівдержави", а політичний устрій був "поліцентричним". Влада великого київського князя значно зменшилася, монархія або була ранньофеодальною й у період роз­винутого феодалізму, або еволюціонувала в напрямку монархії доби фео­дальної роздробленості. Така схема розвитку давньоруської державності удільної доби є недосконалою, а окремі її положення входять у суперечність з логікою.

У вітчизняній історичній науці останніх років простежується чітка тенденція: заперечувати тези про існування єдиної давньоруської народності.   Лише визнавши повне спустошення краю під час монголо-татарського нашестя, можна говорити про занепад державності. Такі погляди теоретично підтверджують або перенесення державності з півдня на північ, або факт колонізації Подніпров'я новими мешканцями.

Зазначимо, що не тільки номадознавці, але й інші фахівці намагаються пере­глянути питання, пов’язані з монголо-татарською навалою, тобто з періодом панування останніх у землях колишньої Київської Русі, а також з формами взаємин між різними світоглядними системами на етнічному й на державному рівнях.

Проте дослідники  прак­тично не аналізують шляхи пошуків князями  в українських землях найбільш оптимальної моделі взаємин з монголо-татарами. Вони зосереджують увагу переважно на причинах занепаду Київсь­кої Русі, а далі переходять до розгляду історичного значення Галицько-Волинського князівства, яке одне немовби продовжувало традиції Давньо­руської держави. Причому розвиток інших князівств, як правило, особ­ливо не досліджується.

Праці російських істориків мало зараджують вивченню давньої історії української державності, її долі у XII – XIV ст. Адже висновки щодо ліквідації князівської адміністрації і запровадження управління Золотої Орди на українських землях ставлять хрест на політичному житті тут, державотворчих процесах. Проте з цим не змирилися вітчизняні вчені в Україні й за кордоном. Для праць сучасних вітчизняних дослідників є характерним намагання знайти нові підходи для вирішення нагальних проблем історії давньої української державності.  Грунтовні праці багатьох дослідників значно поглибили історію державотворення.

Практично немає праць узагальнюючого характеру, в яких би не лише виявлялися особливості розвитку окремих земель-князівств у порівнянні з іншими країнами, але й конкретизувалися б загальні шляхи розвитку феодальних відносин удільної доби нашої історії.

За радянських часів завдяки існуванню офіційної схеми розвитку давньоруської державності не можна було навіть висунути проблему про окремий розвиток української чи білоруської історії. Сучасна історична наука, намагаючись позбавитись методологічних вад, звертається до схем розвитку української державності литовської доби, розроблених ще в XIX - на початку XX ст.

Ще не знайшли свого остаточного вирішення багато питань з історії Великого князівства Литовського, зокрема - про характер його державно­сті. Група авторів ( Н.Д.Полонська-Василенко, В.Й.Борисенко) наполягають, що це державне утворення - пряме продовження давньо­руської державності, оскільки в його складі відбувалося її відродження. Проте М.С.Грушевський, І.Крип’якевич цьому рішуче заперечують.

Відповідно до нової концепції білоруських учених Велике князівство Литовське було визнане білорусько-литовською держа­вою. За вказаною концепцією литовського завоювання Білорусі не було, Західна Русь почала процес збирання земель Київської Русі, а литовські князі посіли Чорну Русь як обранці місцевої знаті. Звідси випливає підтвердження тези про визволення литовцями українських земель з-під влади Золотої Орди й про добровільне приєднання колишніх давньоруських територій до складу Великого князівства Литовського.

Отже, розпочалось активне переосмислення історії українського державотворення доби середньовіччя, проблем ролі князівської влади і міжкнязівських відносин, особливостей розвитку державного життя у XII – XIV ст. Помічено було й загрозливі перекоси у відтворенні історії українського народу.

Таким чином, стан наукової розробки теми дисертації потребує врахування й використання як безперечних здобутків вивчення історії Київської Русі, давніх наукових традицій, так і зосередження на лакунах, спірних питаннях історії державотворчих процесів, політичного життя на українських землях у XII – XIV ст.

У підрозділі 1.2. "Джерела та  їх вивчення" дисертаційного дослідження аналізується широке коло опублікованих документів і матеріалів. Між ними найбільше значення мають повідомлення літописів, які характеризують міжкнязівські відносини й містять окремі свідчення з історії вітчизняного державотворення удільної доби. Літописці уважно спостерігають за відносинами між князями, засуджують князівські міжусобиці й вказують на винних у них конкретних князів і бояр. Заклики до єднання князів є головними у багатьох літописах: "Повісті минулих літ", Лаврентіївському, Суздальському, Радзивілівському, Галицько-Волинському та інших. Наведені В.М.Татищевим факти із втрачених літописів дають підстави для порівняння державного ладу Київської Русі удільного періоду й західних країн.

У свідоцтвах мандрівників-місіонерів татарських часів, Типографському, Єрмолінському, Воскресенському, Симеонівському, висвітлюються окремі аспекти пошуку моделі взаємин давньоруських князів з ханською владою, розповідається про встановлення системи васально-ленних відносин, а також про прагнення окремих князів використати ханську допомогу в міжкнязівських відносинах. Джерелами з історії народів, що входили до Великого князівства Литовського, є "Хроніка Литовська і Жмойтська", "Білорусько-литовські літописи", "Хроніка Биховця". 

Для дисертаційного дослідження виявилися цінними грамоти удільного періоду, документи уряду Золотої Орди, що містять ярлики, тобто жалувані грамоти татарських ханів; "Акты Литовско-Русского государства", де надруковані різні великокнязівські привілеї, фундаційні грамоти, листи на право оренди, а також грамоти великих литовських князів на надання окремим українським містам магдебурзького права.

Різні писемні джерела або наводять нові факти, або по-іншому оцінюють події, що суттєво утруднило створення шкали об’єктивних оцінок відповідних процесів державотворчої діяльності представників різних династій, особливо в їхньому прагненні проведення об’єднавчої політики південноруських земель.

Нами використані й археологічні джерела, оскільки будь-яке сучасне історичне дослідження доби феодалізму без опору на археологічні матеріали неможливе. Найбільше археологічного матеріалу, а також праць з його  інтерпретації й систематизації належить хронологічно добі становлення й розвитку Київської Русі. Щодо доби монгольського панування, слід зазначити, що інтерпрета­ція археологічних джерел дуже складна через труднощі, викликані визначенням хронології пам’яток. Лише критичне поєднання археологічних і писемних джерел дало змогу відновити реальні події.

Таким чином, для вивчення теми "Князівська влада і проблеми державотворення в Україні: удільний період ( XII – XIV ст.)" маємо цінні джерела (літописні, правові пам’ятки, письмові свідчення сучасників, археологічні, антропологічні та ін.), вивчення яких дає змогу чіткіше уявити процеси суспільного і державного життя на українських землях XII – XIV ст., сформулювати важливі висновки. Вивчення цих джерел попередниками і сучасниками (археологами, нумізматами, антропологами) полегшує дослідження й державотворчих процесів тієї доби.

У підрозділі 1.3. "Методологічні засади дослідження та проблеми         періодизації" обгрунтовано теоретичні засади, на які спирався дослідник. Робота потребує використання різноманітних методів в їх комбінації. Методологія історичної науки вимагає від історика додержуватися методологічних принципів і наукових методів дослідження.

Чільне місце в аналізі і дослідженні природи князівської влади, напрямків і змісту політики удільних князів, соціально-економічних змін, ролі церкви в суспільному і державному житті Русі ХІІ – ХIV ст. належить загальнонауковому методу або методологічному принципу діалектики. Діалектичний метод, яким користувались ще античні мислителі, вимагає критичного осмислення цих суспільно-політичних і духовних явищ та їх еволюції, суті й змісту інститутів влади і впливу, політичних і правових категорій, понять і визначень, застосованих сучасниками і літописцями для відображення дійсності. Ми лише тоді досягнемо її адекватного відображення, коли встановимо істинний смисл і значення розвитку подій, інституцій, правових норм тощо, коли будемо розглядати їх в контексті попереднього і наступного історичного процесу, закономірностей еволюції феодалізму на Русі і в європейських країнах. 

Вирішального значення набувають і методологічні принципи історизму і об’єктивності, які не виключають можливості використання логічно-теоретичного методу. У дисертації з’являється можливість використовування порівняльно-історичного методу. Порівняльний метод дає можливість виявити тотожність або різницю державотворчих процесів у різних землях Русі, Русі та західноєвропейських країн. Постійно присутні в дослідженні методи індукції й дедукції.

При дослідженні змін в характері князівської політики, міжкнязівських відносин і еволюції форм державності автор звертався до розгляду функціональної залежності й використовував метод причинно-наслідкової залежності. Оскільки далеко не всі зв’язки можна віднести до причинно-наслідкової залежності, то їх можна встановити лише за допомогою системно-структурного аналізу. Причому, структуру ми розглядали в еволюції складових її елементів. Лише за умов комплексного дослідження джерел автор прагнув досягти кращих результатів у роботі.

Для більшої об’єктивності в роботі потрібно використовувати методи, притаманні археології й іншим спеціальним історичним дисциплінам. Лише за умов комплексного дослідження джерел можна досягти найбільших результатів у роботі. До того ж такий підхід допомагає перевірити вірність висунутої гіпотези.

У другому розділі дисертації – "Зміни у суспільному і державному житті давньоруського суспільства удільної доби" – розглядаються питання становлення й розвитку системи міжкнязівських відносин у зв’язку з еволюцією давньоруської державності в удільну добу.

У підрозділі 2.1. "Зрушення в соціально-економічному житті" доводиться, що з початком феодальної роздробленості слабшала економічна база центральної влади, проте підсилювалися позиції удільних князів, тобто  значним змінам у політичному і соціальному житті різних верств населення феодальної доби передували зміни економічні. Тому ми й намагаємося виявити економічні чинники, що призвели до значних змін у політичному й державному житті Київської Русі, тобто до утворення в країні кількох політичних центрів.

Східнослов'янські племена ще з давніх часів займалися переважно землеробством та скотарством, пропорція між якими різнилася в залежності від ландшафтного та геогра­фічного розташування регіону. Значну роль відігравали полювання й ри­бальство, але переважно в тих районах, де існували найбільш сприятливі умови щодо їх розвитку.

Ще за часів виникнення перших державних утворень східнослов’янських племен головною формою відчуження додаткового продукту, виробленого на­селенням, було полюддя, коріння якого сягає давнини. Великі відстані обумовлювали тривалий термін збирання полюддя.

Полюддя як форма експлуатації населення поширювалося у зв’язку з охопленням феодальними відносинами нових регіонів, коли відбувався процес "окняжіння" земель. Більш інтенсивно він проходив саме в укра­їнських землях, де знаходився осередок державності. Оскільки державна територія мала обмежені кордони, то процес розвитку феодальних відносин надалі мав змогу розвиватися лише за рахунок удос­коналення експлуатації населення та зміцнення влади феодалів на місцях. Зазначимо, що дани­ни були головною формою продуктової ренти, але не виключали й інших.

З кінця XI ст. удосконалився плуг як головне знаряддя сільської праці. Про­гресивні явища відбувалися в переході від підсічного земле­робства до обробки землі за допомогою використання парів. Прогрес у сільському господарстві, значне зростання населення призвели до активної розробки тих ланів, які раніше не можна було обробляти старими знаряддями сільської праці. Використання нового плуга привело до більш ефективної роз­робки цілинних земель.

Археологічні дослідження свідчать, що будуються боярські замки. Міста були не лише осередками ремесел і торгівлі, але й політичними, релігійними та культурними центрами. Існувало кілька шляхів розвитку міських форм життя. Влада й управління в давньоруських містах були в руках феодалів. Найбільшого розвитку виробництво ремісничої продукції і реміснича спеціалізація досягли в XII ст.

Взагалі не слід перебільшувати роль торговель­ної діяльності в житті населення Київської Русі. Якщо князі та дружина й брали активну участь у торговельних операціях, особливо на перших етапах розвитку державності, то абсолютна біль­шість населення практично все необхідне для життя виробляла вдома, ос­кільки існувало натуральне господарство. Але з початком феодальної роздробленості між окре­мими містами і землями боротьба за торговельні інтереси почала суттєво впливати на князівську політику.

У підрозділі 2.2. "Нові тенденції у суспільному й політичному житті" розглянуто роль феодальної роздробленості розвитку сус­пільства. Зміни в економічній і соціальній сфері, що відбувалися в давньоруському суспільстві XI - XII ст., привели до відповідних полі­тичних змін. Державність однак розвивалась не централізовано, а шляхом зміцнення регіональних утворень. Подальший розвиток економіки відбувався в межах окремих регіонів, ринки розвивалися переважно місцеві. Бурхливо з’являлися нові економічні центри за рахунок занепаду старих. Нові регіони почали відігравати помітну роль у житті країни.

Кожній землі був потрібен свій князь, спроможний відстоювати інте­реси її феодалів і захищати місцеве населення від напа­дів чужинців, перш за все кочовиків, а за сприятливих умов і поширити територію князівства. Влада удільних князів зростала за рахунок колонізації нових земель, фундації міст і поселень. Значно підсилилося земське боярство, яке бажало відігравати провідну роль у житті свого регіону, брати активну участь у роботі князівського адміністративного апарату, займати важливі посади при княжому дворі. Усі верстви місцевих феодалів були зацікавлені в існуванні власної династії. Саме ці фактори сприяли сепаратизму князів, зростанню на місцях князівської влади, закріпленню за землями певних династій.

Підсумки боротьби центральної влади з сепаратизмом князів на місцях  багато в чому залежали від того, як швидко місцеві династії пустять глибоке коріння в землях-кня­зівствах. Їх потенціал значно підсилювався за рахунок ресурсів усіх землевласників території регіону; ресурси центральної влади, навпаки, постійно зменшувалися. Перемога в цій боротьбі була за князями-сепара­тистами. Київськими князями ставали лише володарі наймогутніших земель, а в боротьбі за владу вони спиралися на ресурси всього свого князівства, а не лише на власний домен.

У підрозділі 2.3."Політична влада та князівські з’їзди" вивсвітлюється процес налагодження міжкнязівських взаємин. З послабленням центральної влади найбільш важливі питання внутрішнього й зовнішнього життя країни можна було вирішувати лише на князівських з’їздах. Тільки така форма міжкнязівських стосунків давала можливість знайти спільне рішення при слабкому й малоавторитетному ве­ликому київському князю. Якщо інші князі не тримали від нього ленів, то за умов існування васально-ленних відносин йому нічим не були зобов’язані. Тому лише князівські з’їзди, коли більшість князів підтримували їх рішення, сприяли розробці спільної політичної лінії.

Наприкінці XI - на початку XII ст. князівські з’їзди відігравали велику роль. Вони відбувалися й надалі. Наприкінці XII ст. зби­ралися переважно з’їзди феодальної знаті окремих земель. Без сумніву, далеко не всі рішення князівських з’їздів відбито в літописах. Відома спроба волинського князя Романа Мстиславича зібрати загальний з’їзд князів свідчить, що тільки великий київський князь міг його зібрати. Політична влада сконцентрувалася в масштабі окремих князівств, з’єднати які ніхто вже не мав змоги. З часом значення міжкнязівських з’їздів підупало, а на чільне місце виходили земельні снеми, які часто збирались у Чернігівщині.

У підрозділі 2.4. "Державний лад і церква в Київській Русі" розглянуто роль церкви у зміцненні та розвитку давньоруської державності. Наділена імунітетними правами, церква як організація, корпоративний власник, практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі кня­зівств. Місцева церква також сподівалася на надання допомоги з боку свого князя. До того ж процес християнізації регіонів відбувався більш по­вільно, ніж у Наддніпрянщині, а тому боротьба з прихильниками старої релігії постійно потребувала княжої підтримки.

Оскільки багатство церкви зростало, то вона також прагнула до створення незалежних володінь. Церква була активною силою в міжусобній боротьбі й уміло лавірувала між ворогуючими колами князів. Тому духовні князі з питань утворення незалежних князівств з огляду на перераховані чинники нібито мали реальну перевагу над світськими феодалами. Однак насправді цього не відбувалося.

Церковні ієрархи в Київській Русі були у своїй масі біднішими, ніж їхні колеги на Заході. Лише деякі мо­настирі та єпископства відрізнялися міцністю і значенням. У цілому іму­нітет та різні податкові й інші пільги до монгольської навали не мали змоги суттєво допомогти церкві в боротьбі з князями, перш за все тому, що в Київській Русі, на відміну від західних країн, усі головні преро­гативи мали члени роду Рюриковичів, які не потребували підтвердження своїх прав.

Третій розділ дисертації – "Південно-західні землі-князівства до монгольської навали (1238 р.)" – відображає процес формування нових політичних центрів Давньоруської держави.

У підрозділі 3.1. "Боротьба династій за гегемонію в Південній Русі" розглянуто особливості династичної  боротьби за київський стіл. Доводиться, що за князювання Володимира Мономаха центральна влада лише тимчасово посилилася. Такою ж вона була і за правління Мстислава Володимировича. Наслідував Мстислава його брат Ярополк, "князь-братолюбець", і саме за часів його правління почалися великі міжкня­зівські усобиці з метою затвердитись у Києві.

Спочатку боротьба за київський стіл тривала між Мономаховичами і  двома династичними лініями Чернігівської землі, тобто Ольговичами й Давидовичами, оскільки зайняття велико­князівського столу Мстиславом дійсно було актом узурпації влади з боку Мономашичів. Тому фактично Ольговичі й розпочали міжусобну війну з метою відновлення родинного старійшинства.

Після завершення жорстокої міжусобної боротьби між Ольговичами й Давидовичами майже півстоліття не було ніяких чвар у Чернігівській землі, князі якої відрізнялися "одиначеством", а всі внутрішні проблеми вирішу­вали на родинних снемах.

Середина XII ст. характеризується посиленням суздальської династії. Зазна­чимо, що агресивна зовнішня політика як Андрія Боголюбського, так і його брата Всеволода була вирішальним чинником, що затримував об’єднавчі про­цеси в землях Південної Русі. Взагалі з кінця XII ст. запекла боротьба між Суздальщиною й Чернігівщиною відбувалася в багатьох напрям­ках, починаючи з Новгороду й Рязані, закінчуючи Києвом і Галичиною. З 20-х років ХІІ ст. постає третій центр боротьби за політичну гегемонію – Галицько-Волинська земля.

Злагода в південно-руських зем­лях за часів правління Святослава не давала можливості суздальському князю втручатися в їхні справи. Вона ж забезпечила й активну антиполовецьку політику. Проте, після згасання місцевої династії почалася тривала боротьба за галицьку спадщину.

Дійсно, потребою подальшого розвитку державності ставала необхідність об’єднання земель-князівств на етнічній основі. Існувала можливість утворення держави національного типу на базі як Галицько-Волинської землі, так і Чернігівського князівства, але Мстиславичам й Ольговичам не пощастило.

З 1230 р., коли розпочалася міжусобна боротьба в Смоленській землі, Ольговичі відновлюють змагання за гегемонію в землях Південної Русі. Подій відбувалося багато, але головна боротьба точилася між Ольговичами й Мономашичами. Навіть монголо-татарська навала не припинила запеклої боротьби.

У підрозділі 3.2. "Особливості розвитку південно-західних князівств до середини ХІІІ ст." розглянуто риси розвитку південноруських князівств. У політичному відношенні країна розпадалася на князівства-землі, яких було не так уже й ба­гато і які відрізнялися від князівств-уділів лише їм притаманними дер­жавними рисами. Відносно Київщини можна стверджувати, що вона так і не створила окремого князівства. Зазначимо великий вплив на політичні справи численної й багатої аристократії, особливо на можли­вість князівських династій закріпитися в Києві. Значення Києва як центру митрополії було таким великим, що навіть Андрій Боголюбський почав змагання за створення такого ж осе­редку релігійного життя у своїй державі.

Чернігівське князівство займало провідні позиції між іншими зем­лями. Активна зовнішня політика чернігівських князів зумовлювалась двома чинниками: їх виключно вигідним стратегічним положенням та значним економічним потенціалом. Велике значення мала внутрішня консолідація, так зване "одиначество" династії. На відміну від галицького, чернігівське боярство знач­ною активністю не відзначалось, що свідчить про міцні позиції князівсь­кої влади в регіоні.

Новгород-Сіверське князівство мало дуже велику площу та багато на­селення, а його князі відрізнялися великими багатствами. Суттєвих обмежень суверенітету новгород-сіверських князів ми не бачимо. Зі згасанням лінії Давидовичів єдність династії забезпечували "лествічне сходження" і агресивна зовнішня політика, котра давала можливість пересування князів з молодших столів угору. Саме тому й про­являлося чернігівське "одиначество", яке так вражало сучасників. Однак і в другій половині XII ст. новгород-сіверські князі, отримавши стіл у Чернігові, одразу ж передавали комусь з родини своє княжіння. Це ще раз свідчить про те, що Новгород-Сіверське князівство складало, так би мо­вити, "імперський" лен.

У стратегічному відношен­ні положення Переяславського князівства було дуже небезпечним, тому що воно практично завжди першим приймало на себе напади кочовиків. За володіння Переяславською землею завжди то­чилась жорстока боротьба, особливо багато зусиль для придбання цього фор­посту докладали володимиро-суздальські князі. Характерно, що переяс­лавські князі потім часто ставали київськими. Боярство цілком підтримувало князівську владу і не виказувало опозиційних тенденцій, як в інших зем­лях, але віддавало перевагу представникам Північно-Східної Русі.

Географічне положення Волині сприяло розвитку торгівлі, а також зменшувало небезпеку половецьких нападів. Земля мала велику кількість  міст, а її князі проводили енергійну колонізаційну діяльність. Гарантом міцної князівської влади був великий і потужний домен, який постійно поширювався як за рахунок захоплення громадських земель, так і завдяки купівлі земельних наділів.

Волинське боярство, хоч і мало значну економічну базу, але не віді­гравало такої ролі, як галицьке через часту зміну династій, а в цілому було лояльним до князівської влади. Між галицьким та волинським боярством головна відмінність полягала в їх походженні. Суттєве підсилення князівської влади за рахунок інтенсивної колонізаційної діяльності має пряму аналогію з Суздальщиною.

Іншим шляхом розвитку пішла Галичина, князі якої з самого початку намагалися проводити незалежну від Києва політику. Інтенсивний розвиток великої земельної власності поступово приводив до створення сеньйорій, володарі яких надавали землі своїм васалам за умов служби. Боярські верстви перетворилися на вотчин­ників. Усе ж найбільший вплив на поразки князівської влади в боротьбі з могутнім боярством мала відносна слабкість княжого домену.

Зазначимо, що були спроби з’єднання двох князівств: галицького і волинського під владою одного князя. Проте таке об’єднання не було тривалим і міцним, а це ще раз до­водить, що головною одиницею феодально-роздробленої Київської Русі була земля-князівство. Розвиток провідних князівств досяг такого рівня, коли їх просте, механічне з’єднання було вже не можливим. Об’єднання стає стійким лише на новій економічній і політичній основі, чому сприяла й небезпека монголо-татарського нашестя.

У підрозділі 3.3. "Князівська політика по відношенню до Степу" розглядається роль кочовиків у системі міжкнязівських відносин. Українські землі споконвіку мали справи зі Степом, чому вони були зобов’язані особливостям ландшафту та природним умовам краю. З часом вже існуючі кочівницькі об’єднання змінювалися іншими, але номади завжди були поруч. За таких умов існування історичний розвиток племен і наро­дів на землях сучасної України завжди залежав від Степу. Небезпечне сусідство впливало на економічний й політичний розвиток землеробів, філософську думку, навіть на ментальність нашого народу.

Багато в чому відносини зі Степом залежали й від політичного рівня розвитку землеробських народів та їхніх можливостей давати відсіч гра­біжникам. Не були винятком і половці, які почали освоєння степу з басейну Сіверського Дінця, тому згодом цей регіон став найбільш розвинутим між половецьких володінь. Саме там утворилося міцне половецьке об’єднання - Донецьке (або Донське). У половців південно-руського степу відбувалися інтенсивні процеси, пов’язані з розпадом родоплемінного устрою й формуванням феодальних відносин у суспільстві.

Успіхи в освоєнні степу прискорювали зміни в соціальному устрої й вимагали створення власної державності. Для цього існували всі внутрішні підстави, але головну роль відігравав зовнішній фактор. За часи правління Кончака в найбільш міцному донецькому половецькому об’єднанні фактично склалися всі передумови для створення власної державності. Ще більше ранньофеодальна половецька державність зміцніла за правління Юрія Кончаковича, який зумів об’єднати кілька степових утворень державного типу.

У підрозділі 3.4. "Спільні риси  процесу феодалізації Русі й західноєвропейських країн" висвітлюються спільні риси й відмінності у розвитку південноруських земель у порівнянні з іншими територіями.Процес розвитку феодальних відносин у всіх європейських країнах мав багато спільного, однак існували й регіональні відмінності. Політичні, юридичні та інші чинники, які використовувалися князями в період феодальної роздробленості для посилення свого домінуючого положення в окремих землях, у цілому були єдиними для різних регіонів країни, однак умови щодо їх ужи­вання суттєво відрізнялися. Останнє залежало передусім від особливостей процесу складання феодальних відносин у регіоні, а також від політичної діяльності місце­вих династій у попередню добу. В різних регіонах існував і неоднаковий рівень економічного, соціального й куль­турного розвитку, а тому й політичні особливості життя окремих князівств мали відмінності.

Дослідники головними претендентами на територіальну зверхність в західних країнах вважають насамперед герцогів і князів, а також вищих церковних ієрархів. За взірець беруться особливості феодального розпаду і його подолання королівською владою у Франції. Щодо особливостей процесу поглиблення феодальних відносин у Київській Русі, то скоріше можна проводити аналогію з політичним і державним розвитком ні­мецьких земель, ніж французьких.

Практика постійного пересування королівського або княжого двору європейських країн свідчить, що в Київській Русі ми зустрічаємося зі спільним загальноєвропейським процесом збирання данин і не маємо значних відмінностей. Вони проявляються лише на ранній стадії збирання церковної данини, тобто десятини.

Васально-ленні відносини існували в українських землях і протягом так званого удільного періоду. У своєму розвитку вони пройшли значну еволюцію й мають прямі аналогії в європейському середньовіччі. В українських землях удільна доба тривала з початку фео­дальної роздробленості й до переходу суспільства Великого князівства Литовського до станових відносин, коли відбувалася зміна системи васа­літету загальним підданством. Князі наділяли землею своїх васалів, останні - підвасалів, тобто складалася феодальна драбина. Її мали й церковні ієрархи, проте, на відміну від західноєвропейських країн, духовні феодали не відігравали великої ролі в політичному житті давньоруських земель.

З часом відбувалося закріплення окремих гілок розгалуженого роду Рюриковичів за певними землями, що сприяло подальшому розвитку феодальних процесів. Насамперед, землі отримували власну династію, навколо якої формувався князівський двір, згуртовувалися місцева дружина, земське боярство, провідні вер­стви торговців.

Економічно й політично автономна земля (або "земля-князівство") стає державою в мініатюрі. Кожна земля має свою систему уділів, складних васально-ленних відносин, але зверхню вла­ду над всією територією здійснює місцевий династ, маючи права територі­ального зверхника, поєднані з його доменіальними правами.

Однією з особливостей політичного розвитку давньоруських земель можна назвати можливість наділення князівською владою лише представників роду Рюриковичів. Жоден боярин не мав змоги зазіхнути на князівський стіл. У західноєвропейських країнах удільними князями могли стати й представники анобльованого міністеріалітету.

Вчені, намагаючись визначити відмінності в політичному житті окремих найбільших регіонів Київської Русі періоду феодальної роздробленості, розглядають співвідношення двох головних чинників: віче і князь. Найбільш міцними визнаються позиції князівської влади в Суздальщині, де з часів Андрія Боголюбського формувався авторитарний тип правління.  

Проте можна дійти висновку, що сильна князівська влада набагато раніше, ніж на Суздальщині, існувала в Чернігівщині. Значне її підсилення пов’язане з колонізацією необмежених просторів і безперервною боротьбою з нападами степовиків. Якщо в Суздальщині ми бачимо відносну стабілізацію князівської влади, то в чернігово-сіверських землях її міцність обумовлювалася "лествічним сходженням", єдністю династії.

Галицьке боярство намагалося створити боярську республіку на зразок Новгородської. Приблизно такі ж політичні процеси відбувалися в Полоцьку,  де влада належала вузькому колу аристократії. Політично сильні позиції мало й київське боярство, яке суттєво впливало на князівську владу. 

Істотну відмінність у розвитку давньоруських земель удільного періоду ми вбачаємо також в обмеженій політичній ролі церкви в дер­жавному житті, у процесі формування князівської територіальної влади. Церковна організація структурно розпадалася фактично на такі само одиниці, як і князівські володіння. Володарі наймогутніших князівств намагалися за рахунок зверхності над місцевою церквою підсилити свою владу над феодалами землі. Показовою є політична лінія Андрія Боголюбського, який намагався заснувати власну митрополію.

Звичайно, етнічні, культурні та інші процеси були далекими від свого завершення, оскільки ще не утворилися стій­кі зв’язки за вертикаллю та горизонталлю між окремими регіонами країни.

Четвертий розділ – "Українські землі під владою Золотої Орди" – висвітлює шляхи пошуку найкращої моделі співіснування князів із ханською владою.

У підрозділі 4.1. "Князівська влада й монголо-татарське нашестя" розглянуто особливості становлення монгольської системи правління. Різновид монгольського феодалізму мав свої особливості суспільно-політичного розвитку, оскільки був кочівницьким. Монгольську економіку було засновано на екстенсивному скотарстві з чіткою спеціалізацією праці. Війни із засобу захисту молодої держави швидко перетворилися на імперські та загарбницькі. Без сумніву, войовнича політика ханів зменшувала соціальну напругу в суспільстві та спрямовувала енергію мас проти сусідніх народів. Можливість проведення активної войовничої політики обумовлювалась утворенням ранньофеодальної держави з чіткою організацією всіх військових сил, побудованою на улусному принципі.

Давньоруське населення чинило завойовникам значний опір, виявляючи справжній героїзм. Від Батиєвої навали пост­раждали практично всі землі колишньої Київської Русі. Отже, руйнувалися ті міста, які чинили опір монголам, що робилося з метою залякати населення, позбавити його прагнен­ня боротися з поневолювачами.

Монгольські феодали прагнули до­сягти найбільш сприятливих умов для експлуатації безпосередніх вироб­ників, привласнення собі додаткового продукту. Феодальні верстви Монголії були зацікавлені в розвитку торгівлі, головним чином, транзитної, що було зумовлено слабким розвитком власної ремісничої діяльності.

Після Батиєвої навали степова смуга контролювалася монголами. У структурному відношенні після заснування Золотої Орди монголо-татарські володіння півдня колишньої Давньоруської держави розпадалися на улуси, які формально знаходилися під ленною зверхністю золотоординського хана в Сараї, але реально мали самостійність у багатьох сферах ді­яльності. Поступово встановилися кордони між кочовим і землеробським на­селенням, але не безпосередньо, а за допомогою буферних смуг, які розпо­діляли перших з другими.

У підрозділі 4.2. "Українська державність у другій половині ХІІІ – першій половині XIV ст." висвітлюються зміни в міжкнязівських відносинах, пов’язані з монгольським пануванням. Монголи вимагали покірності й регулярної сплати податків. Справді, в цей період князівська влада була суттєво обмежена, особливо у військовій і фінансовій сферах. Проте і тоді князі мали невеличке військо і збирали другорядні податки. Справи розподілу уділів та нагляду за виконанням обов’язків васалами виконували династи.

Одним з напрямків політичної діяльності монголів була підтримка чвар між різ­ними князями, а також провокування останніх до конфліктів з сусідами. Хани прагнули досягнути такого становища в міжкнязівських взаєминах на Русі, щоб кожен князь не був сильніший від інших.Всі князі формально були васа­лами ханів, але різні князівства мали не однакову залежність, що в кож­ному випадку завжди обумовлювалось реальним співвідношенням сил. Українські князі, як ханські васали, також були зобов'язані надси­лати військову допомогу. Крім того, вони допомагали татарам у військо­вих операціях.

Васальні відносини регулювалися ярликами, які надавалися кожним новим ханом окре­мо. Так би мовити, ярлики постійно відновлювалися. Взагалі назву ярликів мають всі документи, які давав ханський уряд. За ярликами необхідно було їхати до Орди кожному князю особисто, маючи з собою ще й багаті подарунки. Надання ярликів було головним інструментом, який ви­користовувався ханами для розпалу міжкняжих чвар та збереження політичної напруги і атмосфери непевності між князями. Однак якщо князь був на підозрі у зраді, він лишався ярлика достроково.

З метою покращення збору данини в українських землях у 1245 р. монголо-татари провели перепис населення. Тоді його уникнули лише Волинь і Галичина. Проте і там його провели після каральної експедиції Бурундая у 1260 р. Літопис дає уявлення про те, як відбувався перепис. Завдяки перепису населення були складені своєрідні військово-фінансові регіони, з яких набиралися рекрути та стягувалися податки.

У чернігівських і сіверських землях небезпечне сусідство змусило прикордонних князів переносити свої резиденції у менш небезпечні райони. З Чернігова політичний центр князівства перемістився до Брянська. Значно запустіла Переяславська земля, а її мешканці поступово пересувалися подалі від степу. До литовського завоювання Київ і Київщина були татарським леном, який надавався місцевим князям. Значну роль зі стра­тегічної точки зору відігравало Поросся, що складало окремий ханський лен, який повинен був отримати представник кочівничої аристократії.

Галицько-волинські князі почували себе цілком вільними як при розв’язанні питань внутрішньої політики, так і зовнішньої, коли це прямо не заважало проведенню політичної лінії ханського уряду. У цьому регіоні татарська зверхність носила скоріше номінальний характер. За­хищений лісами і горами край мав умови для швидкого розвитку економічної діяльності населення. Розвиток торгівлі не гальмувався, як в інших зем­лях Русі, що більше постраждали від монголо-татарської навали. Галицько-Волинська Русь користувалася дуже великим міжнародним авторитетом, що спирався на міцний економічний і військовий потенціал.

Наприкінці ХІІІ ст. князі отримали більше свободи в діях, почали самостійно збирати податки для ханів. Звісно, що функція збору монгольських податків сприяла збагаченню князів, оскільки данину почав збирати князівський адміністративний апа­рат.

Оскільки монголо-татари були кочовиками, вони не мали змоги порушити політичний уст­рій та економічну систему землеробів, а лише намагалися пристосувати їх до своїх методів експлуатації. Феодальні відносини визнавали лише васально-ленну систему зв’язків. Можна стверджувати, що українська державність після розпаду Київської Русі продовжувала розвиватися в межах окремих князівств-земель, причому безперервно.

У підрозділі 4.3. "Православна церква за татарських часів" розглянуто роль православної церкви в суспільно-політичній структурі суспільства, підпорядкованій ханській владі.  Монголи давали церквам різні пільги і привілеї. В основі цього були політичні мотиви, оскільки хани намагалися забезпечити лояльність православної церкви, яка користувалася дуже великим авторитетом поміж населення, сподіваючись за до­помогою найбільш освіченої частини суспільства утримати народ у покорі, відвернути його від виступів проти татаро-монголів.

Монголи намагалися використовувати руське духівництво для налагод­ження зв’язків з Візантією. За монгольських часів були ще засновані дві єпархії в Західній Русі, а також чотири - у Східній. До церковних земель тягнулися селяни. Церква проводила активну колонізаційну діяльність, особливо відзначалися монастирі.

Завдяки діяльності церкви, захищеної від різних поборів, відроджувалося господарство, з’являлися нові поселення, відбувалося загальне зростання економіки. Відродження народного духу також відбувалось через церкву: економічно її підсилення було підґрунтям для духовного відродження.

У підрозділі 4.4. "Кочові племена й державотворчі процеси у південно-руських землях" висвітлено роль кочових племен і народів у встановленій монголами системі правління південноруськими землями.

Після перемоги в битві на Калці монголи вкрай спустошили половецький степ. Проте спочатку монголи знищили політичну організацію кочовиків (волзьких булгар та половців). Ставлення монголів до номадів було зов­сім іншим, ніж до землеробських народів. Перш за все номади були їхніми конкурентами в степу. В цілому відносно кочових народів завжди встановлювалося пряме монгольське правління. 

У п’ятому розділі – "Обмеження української державності та її  ліквідація литовцями наприкінці ХІV ст." – підіймаються проблеми поглинання удільних українських князівств Великим князівством Литовським, а також остаточної ліквідації української державності.

У підрозділі 5.1. "Литовська експансія" розглянуто фактори, що сприяли завойовничій політиці литовських князів. Розвиток литовської державності значно прискорила зовнішня загроза. Відсіч тиску хрес­тоносців була можлива лише за умов утворення власної державної органі­зації, що доводить приклад підкорення пруссів рицарями Тевтонського ордену.  

Об'єднання литовських князівств у єдину державу розпочав князь Живінбуд. Розвиток литовської державності відбувався шляхом поступового об'єднання всіх князівств під владою одного монарха. Державотворчі процеси сприяли етнічному розвитку литовських пле­мен. Однак процес об'єднання країни був дуже складним і тривалим.

У 30-х рр. ХІІІ ст. аукшайтський князь Міндовг зумів підкорити своїй владі інші князівства, що дозволило пере­йти до активної експансії в сусідні землі. У першій третині ХІІІ ст. полоцькі землі визнали литовську владу. Шляхом об'єднавчих процесів були створені "великі князівства". Розвиток феодальних відносин значно прискорився активною експан­сією Литовської держави, а синтез молодої литовської державності з дав­ньоруською сприяв поглибленню процесу феодалізації суспільства.

Взагалі центральна влада Литовської держави, створеної Міндовгом, була ще дуже слабка, а політика князя, спрямована на посилення центра­лізації держави, зазнала поразки. Найбільший опір Міндовгу чинили жемайтські князі. Після його смерті майже 30 років тривала жорстока між­усобна боротьба. Під час внутрішніх міжусобиць важливу роль відігравала литовська аристократія (пани і боярство).

Укріплення великокнязівської влади починається з ХІV ст., і його треба пов'язувати з зовнішньополітичними чинниками. Перш за все Тев­тонський орден активізував свою діяльність за рахунок організаційних перетворень. З 1309 р. великий магістр перебрався з далекої Венеції до прусського Мальборку, чим посилювалось керівництво експансією. За таких умов литовцям була потрібна сильна війсь­кова влада. Вони у 1307 р. возвернули собі Полоцьк, розпочали активні вторгнення в інші землі, активну експан­сію в давньоруські землі, які зараз відносяться до території сучасної України. Писемні джерела свідчать, що українські князі чинили литовським нападам найвідчайдушніший опір. Місцеві князі втекли, а бояри приносили великому литовському князю ленну при­сягу.

У підрозділі 5.2. "Українські землі у другій половині XIV ст." висвітлюються особливості державного життя у приєднанних до Великого князівства Литовського територіях.  У цілому можна дійти висновку, що литовська державність формувалася під тиском Тевтонського ордену. Звідси – й особливості не лише оформлення власної державності, але і спрямування експансії на схід і південний схід, тобто по лінії найменшого опору. Оскільки боротьба з хрестоносцями практично ніколи не вщухала, то однією з особливостей литовської державності стає діархічний режим, сутність якого зводиться до політики постійного стримування західного ворога і експансії в східному й південно-східному напрямках за сприятливих зовнішньополітичних обставин.

Литовська державність мала притаманні їй особливості розвитку. Різні регіони країни мали неоднаковий рівень економічного і політичного розвитку. Державний апарат протягом довгого часу був дуже слабким, а тому на приєднаних землях змінювали лише князя, управлінням продов­жувала займатися місцева адміністрація. Литовська держава з самого початку була поліетнічною. У Литви часто не вистачало ресурсів для боротьби на багатьох напрямках.

Усе це призвело до значного посилення військової функції державного апарату, а також до важливої особливості феодального землеволодіння, коли лише той мав лен, хто виконував військову службу. Вказана особливість поширилася й на українські землі, мобілізувала місцеве боярство на боротьбу з татарськими нападами, забезпечила підтримку централізаторських зусиль литовських князів.

Успіхам литовських князів, які приєднали дуже великі території, також сприяла політика, яку вони проводили в підкорених землях. Литовській експансії сприяла міжусобна боротьба в Орді, яка набула характеру "великої зам’ятні" після смерті хана Бірдібека. Таким чином, шляхом політики експансії порівняно невелике дер­жавне утворення перетворилося на Велике князівство Литовське.

Спочатку ми бачимо так звані "великі князівства": Литовське і Жомойтське. Потім до них додається "велике князівство" Новгородське. Завдяки успіхам у завойовничій політиці створюється "велике князівство" Руське. Зустрі­чаємо й формулу "...почав князювати на великому князівстві Литовсь­кому і Жомойтському, і Новгородському, і Руському". Характерно, що політичне значення "великих князівств" з часом змінюється. За князювання Вітеня вони йшли в такому порядку: Литовсь­ке, Жомойтське і Руське. Однак за часів правління Гедиміна перелік "великих князівств" вже був інший: Литовське, Руське і Жомойтське. Такі зміни, без сумніву, пов'язуються зі значним зростанням економічно­го і політичного значення приєднаних білоруських і українських земель в житті держави.

В українських і білоруських землях литовські князі швидко пройнялися інтересами місцевого боярства, почали виконувати його волю. Економіка окремих регіонів мала значний поштовх для розвитку, чо­му сприяло посилення князівської влади на місцях. Нові династи з огляду на державний характер влади в землях-князівствах мали багато зверхніх прерогатив. Такий характер влади сприяв проявленню князівського партикуляризму.

У підрозділі 5.3. "Релігійне життя українських земель у XIV ст." розглянуто відношення литовських князів до православ’я. Можна стверджувати, що подібно до полабських слов'ян і пруссів, утримання власної віри слугувало прапором боротьби литовців за  незалежність, а тому всілякі спроби впровадження християн­ства великими князями сприймалися народом як державна зрада. У країні під впливом сусідніх пруссів існував розвинений пантеон язичницьких богів. Складне поліетнічне становище призвело до релігійної толерантності.

Окремі литовські князі приймали православну віру. Питання віри для литовських князів було перш за все політичним, і приймали вони таку віру, яка була потрібна в конкретній місцевості. Хрещення стало можливим завдяки особливому привілею Ягайла, відповідно до якого хрещеним боярам під­тверджувалися вотчинні права на землю.

У підрозділі 5.4. "Адміністративна реформа Вітовта та втрата залишків української державності" висвітлюється процес остаточної ліквідації автономії окремих земель. Оскільки влада великого князя над його васалами була суттєво обмеженою, центральній владі потрібно було позбавити удільних князів права спадковості на земельні володіння шляхом заміни їх намісниками. Саме тому Вітовт і проводив адміністративну реформу, така реформа проводилася не лише в українських землях.  Завдяки її проведенню і замінам в значних удільних князівствах династів на простих намісників була остаточно ліквідована сама українська дер­жавність

Значне посилення центральної влади за рахунок ліквідації автономії удільних князівств вказувало на перехід суспільства до нової доби політичного розвитку. До реформи Вітовта обмежена українська державність ще трималась у формі влади князів окремих земель, які підпорядковувалися великому литовському князю на засадах сюзеренітету-васалітету.

 У підрозділі 5.5. "Східна політика Великого князівства Литовського у другій  половині XIV ст." розглянуто чинники, що призвели до поступового зближення Великого князівства Литовського з Польщею, а також до зрушень у державотворчих процесах. Після проведення адміністративної реформи великий князь Вітовт перейшов до більш активної зовнішньої політики. Він намагався поширити свої політичні впливи на сусідні держави. Великий литовський князь проводив активну татарську політику, допо­магав ханам ствердитися в Орді. Обережна татарська політика, яка проводилася до того, давала українським землям можливість мати відносний спокій по відношенню до Степу.

Особливості ординської політики Великого князівства Литовського, особливо її радикальна зміна великим литовським князем Вітовтом, політична й військова підтримка хана Тохтамиша, поразка у битві на річці Ворсклі 1399 р. суттєво погіршили соціально-економічне становище українських земель, оскільки саме вони спустошувались переможцями. Також були порушені торговельні шляхи, а Литва позбулася виходу до моря. Погіршилося і політичне становище Вітовта, що призвело до більш тісного зближення Великого князівства Литовського з Польщею.

---

Павлов-Сильванский Н.П.Феодализм в России.– М.:Наука,1988.– С. 5 – 542.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С.Сохань (голова) та ін. – Т.З. - К.: Наук. думка, 1993. – 592 с.

Юшков С. К вопросу о политических формах русского феодального государства до XIX века // Вопросы истории. – 1950. – № 1. – С. 71 – 93; Юшков С.В. Нариси з історії виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі. – К.: Наук. думка, 1992.– 352 с.

Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII – XIII вв. – М.:Наука, 1982.– 589 с.; Его же: Рождение Руси. – М.: "Аиф Принт", 2004. – 447 с.

Эволюция феодализма в России: Социально-экономические проблемы / В.И.Буганов, А.А.Преображенский, Ю.А.Тихонов. – М.:Мысль,1980.- 342 с.

Пашуто В.Т. Черты политического строя Древней Руси // Древнерусское государство и его международное значение / Под ред. В.Т.Пашуто, Л.В.Черепнина. – М.: Наука, 1965. – 476 с.; Черепнин Л.В. Пути и формы политического развития русских земель XII – начала XIII в. // Польша и Русь. Черты общности и своеобразия в историческом развитии Руси и Польши XII – XIV вв. – М.:Наука, 1974. – С. 23 – 50; Черепнин Л.В., Пашуто В.Т. О периодизации истории России эпохи феодализма // Вопросы методологии исторического исследования. Теоретические проблемы истории феодализма.–М.:Наука,1981.–С. 72 – 104.

Кривошеев Ю.В. Русь и монголы: Исследование  по истории Северо-Восточной Руси  XIII - XIV  вв. / Отв. ред. И.Я.Фроянов. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999.– 408 с.

Ивакин Г.Ю. Киев в XIII – XV веках. – К.: Наук. думка, 1982.– 104 с.; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда 1243 – 1350 гг. – Днепропетровск:"Наука и образование", 1998. – 175 с.

Толочко О.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология / АН Украины. – Ин-т истории Украины. Ин-т археографии; Отв. ред. Н.Ф.Котляр. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 с.;  Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998. – 320 с; Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. – Чернівці:Золоті литаври, 2000. – 352 с.; Войтович Леонтій. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – 649 с.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – Т.IV. К.: Наук. думка, 1993.- 544 с.; Полонська-Василенко Н.Д. Історія України: У 2 т.– Т. 1. (До середини XVII ст.).– К.:Либідь, 1995.- 672 с.; Крип’якевич І. Історія України (від доісторичних часів до 1914 р.) – Львів: Світ, 1992.– 555 с.; Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. –К.: Либідь, 1999. – 480 с.; Борисенко В.Й. Курс української історії. З найдавніших часів до XX століття. – К.: Либідь, 1996.- 616 с.

Шевченко Н.В. Білорусько-Литовська держава: Нові концептуальні засади сучасної білоруської історіографії // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – С. 55 – 67.

Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком). – К.: Радянський письменник, 1990./ Переклад, післямова та коментарі В.В.Яременка. – 558 с.; Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі- ПСРЛ). – Т. 2. – М.:Языки русской культуры, 1998. – 648 с.; Лаврентьевская летопись и Суздальская летопись по академическому списку // ПСРЛ – Т.1. – М.: М.:Языки русской культуры, 1997. – 497 с.; Радзивилловская летопись // ПСРЛ – Т.38. - Л.: Наука, 1989. – 178 с.; Галицько-Волинський літопис (За Іпатським списком переклав Леонід Махновець) // Галицько-Волинська держава XII – XIV ст.: Зб. наук. праць: У 2 кн. / Упор. О.С.Кучерук. Кн. 1. – Львів:Світ, 2002.– С.9 – 127. 

Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М.: Гос. изд. Географической литературы, 1957. – 270 с.; Типографская летопись // ПСРЛ – Т. 24. – Петроградъ, 1921. – ІІІ, 271 с.; Ермолинская летопись // ПСРЛ – Т.23. – СПб.: Типогр. М.А.Александрова, 1910. – 239 с.; Летопись по Воскресенскому списку // ПСРЛ – Т.7. – СПб., 1856.– 345 с.; Симеоновская летопись // ПСРЛ – СПб, 1913. – 311 с. 

Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца // ПСРЛ – М.: Наука, 1975. – 234 c.; Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ – Т.35.– М.: Наука,1980.-–306 с.

Памятники права феодально-раздробленной Руси / Сост. А.А.Зимин. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1953. – 442 с.; Березин И. Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур-Кутлука и Саадет-Гирея. – Казань, 1851.– 56 с.; Акты Литовско-Русского государства, изданые М.Довнар-Запольским. – Вып.1. (1390-1529 г.)  – М., 1899. – 258 с.