Бойчук, Яна Анатоліївна. Громадські об’єднання етноменшин на українських землях у складі Російської імперії (1861 – 1914 рр.)

summary

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет
дослідження, сформульовано мету та основні завдання роботи, окреслено
хронологічні та географічні межі дослідження, визначено методи дослідження,
висвітлено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано
відомості про апробацію та структуру роботи.
7
У розділі 1 «Історіографія, джерела та методологія дослідження» здійснено
аналіз праць за темою дисертації, охарактеризовано використані джерела, розкрито
теоретико-методологічні засади дослідження.
У підрозділі 1.1. «Аналіз праць вітчизняних і зарубіжних дослідників» зазначено,
що науковий доробок з даної проблеми у історіографії можна умовно поділити на три
основні періоди: перший – дореволюційний (80-ті рр. ХІХ ст. – 1917 р.); другий –
радянський (1917 – 90-ті рр. ХХ ст.); третій – новітній, який розпочався з 1990-х
років.
У працях першого періоду формувалися початкові уявлення про історію
громадських організацій. Протягом даного періоду досліджувалися різноманітні
аспекти громадських об’єднань, зокрема, історія розселення нацменшин, їх
культурно-просвітній рух та благодійництво, тогочасна законодавча база з цього
питання. Дослідники дореволюційного періоду усвідомлювали потребу в спеціальних
дослідженнях з історії громадської ініціативи і здійснили спробу щодо збирання та
аналізу історичних джерел. Окремий блок публікацій становлять роботи, що
висвітлюють історію окремих етноменшин підросійської України. Питаннями
заселення українських територій національними меншинами займалися А.Клаус1,
С.Бондар2, А.Веліцин3, М.Державін4.
Особливість досліджень радянського періоду полягала в тому, що питання
громадської ініціативи практично не досліджувалися. Історія громадських об’єднань
вивчалася в контексті прикладних суспільних потреб у форматі вульгаризованої
марксистсько-позитивістської методології суто з позицій «класової боротьби». Серед
досліджень цього періоду слід виокремити праці М.Кіппера5, О.Глинського6,
А.Клібанова7. Внаслідок зміщення з кінця 1930-х рр. тематики міжнаціональних
відносин на периферію дослідницького процесу, не можна говорити про ґрунтовні
розвідки з історії громадських організацій етноменшин України аж до кінця 1970-х
рр. Оскільки дії національних товариств радянські історики оцінювали як суспільні
дрібнобуржуазні прояви, проблему дореволюційних громадських об’єднань у
70-х рр. XX ст. вважали неактуальною. Повернення до вивчення громадських
організацій розпочалося лише у 80-х рр. XX ст., коли в історіографії визначився
інтерес до дослідження історії етноменшин, які мешкали у різних регіонах СРСР. Для
тогочасних наукових досліджень була характерна практика вивчення переважно
проблем соціально-економічного життя етноменшин.
1 Клаус X. Наши колонии: Опыты и материалы по истории и статистике иностранных колоний в
России. – СПб.: Типография В. В. Нусвальта, 1869. – 246 c.
2 Бондарь С. Д. Секта меннонитов в России (в связи с историей немецкой колонизации в России) /
С. Д. Бондарь. – Пг.: Тип. В.Д. Смирнова, 1916. – 207 c.
3 Велицын А.А. Немцы в России. Очерки исторического развития и настоящего положения немецких
колоний на юге и востоке России. – СПб.: Тип. Т-ва «Общественная польза», 1893. – 282 c.
4 Державин М.С. Болгарские колонии в России / М.С. Державин. – София: Мартилен, 1914. – 259 c.
5 Кипер М. Еврейское местечко Украины / М. Кипер. – Харьков: Пролетарий, 1929. – 103 c.
6 Глинский А.Б. Национальные меньшинства на Украине. – Харьков: Центриздат, 1931. – 286 c.
7 Клибанов А. И. Меннониты. – М. – Л.: Московский рабочий, 1931. – 110 c.
8
Поява незалежних держав після розпаду СРСР на початку 90-х рр. створила
умови для науковців України всебічно та об’єктивно розпочати дослідження і
переосмислення історичного минулого. Це, певним чином, призвело до підвищення
інтересу до етнографії окремих регіонів. Вагомий внесок у систематизацію вивчення
проблеми виникнення і розселення етноменшин на українських теренах та їх
взаємозв’язків з українцями у різні історичні періоди належить В.І. Наулку8.
Сучасні вітчизняні дослідники звертаються до вивчення міжнаціональних
відносин, акцентуючи увагу на етнічній політиці і правовому статусі етноменшин. У
працях Н.О. Щербак9 досліджена національна політика російського царизму та
особливості правового забезпечення національних меншин на Правобережній Україні
у другій половині XIX – на початку XX ст. У роботах дослідників Я.В. Шевчук-
Бєла10, Ю.М. Поліщука11, О.В. Кульчицької12 досліджується політика російської
адміністрації щодо національних меншин та громадсько-політичних рухів.
Збільшується кількість наукових праць, які досліджують історію демографічних,
економічних, благодійних та культурно-освітніх аспектів життя нацменшин. У
працях В.Б. Молчанова вивчаються особливості життєвого рівня населення й стан
благодійності в Україні у другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.13
За межами України було оприлюднено низку наукових розвідок, у яких
висвітлено підходи імперської влади до громадської ініціативи та вирішення
національного питання. Серед зарубіжних досліджень виокремимо роботи
Дж.Брендлі14, А. Туманової15, А. Айсфельда16.
Таким чином, проведений аналіз літератури дозволив стверджувати, що
вітчизняна та зарубіжна історіографія має певні досягнення у дослідженні означеної
проблеми. Однак у сучасній історичній науці досі відсутні узагальнюючі та
комплексні дослідження. Це обумовило і вибір нашої дисертаційної роботи.
8 Наулко В.І. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Головна спец. ред. літ-ри мовами націон. меншин
України, 1998. – 80 с.
9 Щербак Н. О. Особливості національної політики російського уряду на Правобережній Україні
наприкінці ХVІІІ – початку ХХ ст.: дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Надія Олександрівна Щербак;
Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. – Київ, 2006. – 503 с.
10 Шевчук-Бєла Я. В. Правове становище національних меншин Півдня України у складі Російської
імперії наприкінці XVIII – на початку XX ст. (на матеріалах Одеси): дис... канд. юрид.: 12.00.01 / Яна
Валеріївна Шевчук-Бєла; Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2008. – 202 с.
11 Поліщук Ю. М. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики
Російської імперії (кінець ХVIII - початок ХХ століття). – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України,
2012. – 428 с.
12 Кульчицька О.В. Громадські та політичні організації Півдня України в кінці XIX – на початку ХХ
ст. (на матеріалах Херсонської губернії): дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Олена Василівна
Кульчицька; Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили. – Миколаїв, 2007. – 292 с.
13 Молчанов В. Б. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900–1914) / Ін-т
історії України НАН України. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – 318 с.
14 Bradley Joseph Voluntary Associations and Civic Culture in Late Imperial Russia / Joseph Bradley. –
Princeton: Princeton University Press, 1991. – S. 131-148.
15 Туманова А. С. Общественные организации и русская публика в начале ХХ века. – М.: Новый
хронограф, 2008. – 320 с.
16 Eisfeld A. Die Russlanddeutschen Studienbuchreihe der Stiftung Ostdeutscher Kulturrat. – München:
Langen Müller, 1992. – 221 s.
9
У підрозділі 1.2. «Характеристика використаних джерел» проаналізовано
джерельну базу дослідження, яка складається з архівних матеріалів та опублікованих
документів, які за принципом походження і цільового призначення було поділено на
п'ять груп: законодавчі акти, діловодні документи, довідково-статистичні дані,
періодична преса, мемуари.
Основну фактологічну базу дослідження складають документи та матеріали, що
зберігаються у державних архівах України. У процесі пошуку було досліджено 56
фондів, 323 архівних справ у фондах Центрального державного історичного архіву у
м. Києві, Державних архівів Житомирської, Київської, Вінницької, Хмельницької,
Чернігівської, Одеської, Дніпропетровської областей, Наукового архіву Інституту
мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Рильського НАН України,
Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського та
Державного архіву м. Києва. Фонди містять масив документальних матеріалів, що
дозволило всебічно проаналізувати становлення і розвиток різноманітних проявів
громадської ініціативи етноменшин.
У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві, здебільшого
зберігаються документи центральних органів влади, які надходили із Санкт-
Петербурга до канцелярії генерал-губернатора. Вони надають інформацію про
політику імперського уряду щодо громадських об’єднань. У цих фондах містяться
оригінали і копії численних інструкцій, обіжників та розпоряджень, якими
керувалися у своїй діяльності громадські об’єднання, а також листування щодо
створення нових товариств, їх звіти тощо. Особливий інтерес являє фонд 442, у якому
зібрано царські укази, постанови Сенату, розпорядження уряду, а також доповідні
записки, інформації, приписи канцелярії.
Унікальні документи для дослідження конкретних дій російської адміністрації
України по регулюванню діяльності громадських об’єднань етноменшин зібрані у
фондах судових, правоохоронних і контролюючих органів влади. Зокрема, у
Київській губернії – ф. 274 «Київське губернське жандармське управління»,
Чернігівській губернії – ф. 1449 «Чернігівське губернське жандармське управління»,
Харківській губернії – ф. 336 «Харківське губернське жандармське управління» та ін.
У фондах губернських жандармських управлінь зібрані слідчі справи про програми
різноманітних товариств та політичну неблагонадійність їх членів, які мешкали у
різних губерніях України. Розлогий фактаж інформації вміщують ф. 276 Південно-
Західного районного охоронного відділення та ф. 268 Південного районного
охоронного відділення. Фонди містять зведені агентурні свідчення про діяльність
громадських об’єднань етноменшин, які дозволили висвітлити, з одного боку історію
практичної діяльності товариств етноменшин в українських губерніях, а з іншого –
ставлення влади до проявів громадської ініціативи.
У дослідженні широко використовувались матеріали, що зберігаються у семи
державних обласних архівах, у фондах яких зберігаються документи місцевих органів
влади, інформаційні довідки про громадську ініціативу у відповідних регіонах.
Зокрема, серед них варто виділити Державний архів Житомирської області.
10
Документи, які містяться у ф.329, дозволяють розглянути діяльність товариств
етноменшин, які діяли у Волинській губернії, аналізуючи їх статути та щорічні звіти.
Можливість з’ясувати сутність та роль громадських об'єднань у житті держави, їх
правове регулювання діяльності дають законодавчі документи, що регламентували
права і обов’язки громадських об’єднань та встановлювали їхній правовий статус у
Російській імперії, фіксували їхні права при здійсненні благодійної, освітньо-
культурної та господарської діяльності.
Найчисельнішу групу опублікованих джерел становлять діловодні документи, які
виникли у результаті документообігу громадських об’єднань етноменшин – це
статути, щорічні звіти, протоколи та журнали засідань загальних зібрань і правління,
списки членів товариства, грошові рахунки, матеріали роботи комітетів і комісій,
офіційне листування, стенограми. Важливу частину комплексу матеріалів вміщують
щорічні звіти, які дають уявлення про напрямки практичної діяльності громадських
об’єднань етноменшин.
Одним із головних історичних джерел XIX ст. є довідково-статистичні праці.
Важливим джерелом дослідження процесу розселення національних груп є матеріали
Всеросійського перепису населення 1897 р. У них наводяться дані про етнічний склад
населення, особливості розселення етнічних груп на території українських губерній,
їх господарське життя та освітній рівень. Серед найбільш змістовних опублікованих
статистичних джерел, важливе місце займають щорічні губернські «пам'ятні
книжки». Вони містять вагомий статистичний матеріал про кількість товариств
етноменшин по губерніях і повітах та дату їх заснування.
Певний комплекс інформації про функціонування громадських об’єднань
етноменшин зосереджений на сторінках періодичної преси, який дає можливість
досить повно відчути громадську атмосферу досліджуваної доби. Тогочасну
періодичну пресу можна поділити на три групи: офіційну («Катеринославські
губернські відомості», «Київські губернські відомості», «Подільські губернські
відомості» та ін.), неофіційну («Волинь», «Життя Волині», «Одеський вісник») та
періодичні видання етноменшин («Восход», «Рассвет», «Odessaer Zeitung»).
Важливий інформаційний комплекс становлять спогади учасників і організаторів
громадських об’єднань. Вони дозволяють виявити особливості духовно-культурної
ситуації, простежити тенденції розвитку громадського руху, його форми і прояви.
Проте, вони не можуть претендувати на науковий аналіз подій і явищ, оскільки їм
притаманний суб’єктивізм авторів.
Таким чином, аналіз джерел свідчить про те, що вони створюють необхідну базу
для наукового дослідження діяльності громадських об’єднань етноменшин на
українських землях у складі Російської імперії в другій половині ХІХ – поч. ХХ ст.
У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні засади дослідження» викладено
основні методологічні засади роботи.
У процесі дисертаційного дослідження в залежності від характеру викладу
матеріалу широко застосовувалися загальнонаукові та спеціальні історичні принципи
і методи. Дисертація базується на принципах історизму, науковості, об’єктивності,
системності, наступності. Вони націлені на систематизацію об’єктивних знань про
11
історичні процеси, що відбувалися в соціальному, економічному і культурно-
освітньому житті етноменшин та визначення їх впливу на еволюцію громадської
ініціативи. Принцип історизму вимагає врахування історичного контексту
досліджуваної доби. Принцип наступності дозволив нам виявити особливості
притаманні для громадських об’єднань національних меншин. Принцип
об’єктивності найбільш важливий у вивченні історичних обставин формування
товариств етноменшин. Принцип системності, використаний у дослідженні дозволив
проаналізувати реалізацію урядової політики щодо регламентації діяльності
громадських об’єднань. Методологічна база дослідження обумовлена складністю та
багатогранністю предмета дослідження. За допомогою логічного методу встановлені
чинники суспільного розвитку, які зумовили існування національної громадської
ініціативи як стійкого системного явища. Під час написання дисертації широко
застосовувався синхронний метод. Зазначений підхід дозволив зіставити роботу
громадських об'єднань етноменшин Правобережжя, Лівобережжя та інших регіонів
України. Виокремити особливості становлення громадських організацій етноменшин
в Західній Європі та в Україні. У дисертації були співставлені загальні й особливі
тенденції в розвитку різних товариств, що формувалися в один і той же
хронологічний відрізок в Україні: польських, єврейських, німецьких, чеських,
болгарських, грецьких та ін.
Отже, перерахований методологічний інструментарій забезпечив необхідні умови
дослідження питання діяльності громадських об’єднань етноменшин, що дозволив
комплексно відтворити проблему, порівняти умови діяльності громадської ініціативи
у різних регіонах України у дореволюційний період.
Таким чином, використання історіографічної спадщини, розлогого комплексу
джерел, сучасного методологічного інструментарію створило достатнє підґрунтя для
реалізації поставлених у дисертаційному дослідженні завдань.
Розділ 2. «Історичні обставини та етапи створення громадських об’єднань
етноменшин на українських теренах» складається з трьох параграфів. У
підрозділі 2.1. «Передумови становлення громадської ініціативи національних
меншин» розглянуто етапи поступового заселення території України представниками
різних національностей, простежена динаміка зростання чисельності різних
національних груп, розкриті суспільно-політичні, економічні і історичні умови, які
впливали на особливості розвитку громадської ініціативи етноменшин.
Здобувачем виявлено, що базовою передумовою для створення громадських
об’єднань етноменшин у другій половині ХІХ – поч. ХХ ст. стала багатонаціональна
структура, яка розпочала своє формування ще з давніх часів. В той же час історичні
особливості появи етнічного населення та його проживання визначило нерівномірне
її наповнення в українських регіонах. Найбільше етноменшин проживало на
Правобережжі та в південному регіоні України. Загалом за результатами
Всеросійського перепису 1897 р. проживали такі найбільш численні етноменшини, як
євреї – 2,3 млн., поляки – 2 млн., німці – 500 тис., болгари – 200 тис., греки – 187 тис.,
чехи – 38 тис. та представники інших націй. Кількісні дані про етноменшинну
12
спільноту українських губерній свідчать, що вони складали значну частину населення
та відігравали помітну роль у громадському житті України.
Зазначається, що виклики громадських рухів ХІХ ст. у Західній Європі знайшли
відгук і в Україні. Проте досвід західноєвропейських держав не копіювався, а набув
самобутніх форм, під впливом економічних, ментальних та політичних чинників.
Міжетнічний колорит визначив коло різноманітних потреб та інтересів етноменшин,
які були невраховані у реформах 60-х рр. ХІХ ст. невраховані. Тому єдиним шляхом
для вирішення громадських та побутових проблем етноспільнот стала самодопомога,
що втілилась у суспільне життя громадських об’єднань.
Таким чином, постійне зростання значної кількості етномешин у різні історичні
періоди обумовило їх вплив на загальне громадське життя України. Обмеження
правового, культурного, економічного життя національних меншин імперським
урядом у другій половині ХІХ ст. стало причиною активізації громадської ініціативи
представників етноменшин, а певна філософія часу, визначила зміст їх просвітніх
прагнень.
У підрозділі 2.1. «Правовий статус громадських об’єднань нацменшин» надано
оцінку нормативно-правовим актам, що визначали правовий статус громадських
об’єднань етноменшин.
Процес формування та інституту громадської ініціативи та його питома вага у
складі національних товариств вимагали їх правового регулювання. Тенденція до
спрощення процедури утворення громадських організацій розпочалося з 1860-х рр.,
що знайшло свій вияв у процесі децентралізації контролю за громадськими
організаціями.
Виявлено, що згідно нормативних вимог до революції 1905-1907 рр.
передбачалась низка етапів створення громадської організацій етноменшин. Бажаючі
утворити певне громадське об’єднання подавали прохання губернатору, який видавав
дозвіл з власною резолюцією, що надсилали до канцелярії генерал-губернатора.
Потім дозвільні документи організації надходили до Департаменту громадських
справ Міністерства внутрішніх справ, і вже звідти надсилалися на затвердження у
профільне міністерство.
Автор звертає увагу на те, що законодавчою засадою забезпечення діяльності
громадських об’єднань став «Маніфест» 17 жовтня 1905 р., який декларував свободу
дій національних меншин у сфері освіти, благодійності та ін. Процес затвердження
статуту був кардинально змінений законом від 4 березня 1906 р. На підставі закону
були затверджені і видані «Тимчасові правила про товариства і союзи» та було
створено Губернське у справах товариств присутствіє на чолі з губернатором, що
реєструвало, контролювало, призупиняло і закривало товариства, якщо їх діяльність
була неузгоджена зі статутом. Спрощення бюрократичної процедури реєстрації
сприяло активізації зростанню кількості громадських об’єднань етноменшин. У
реєстрі товариств і союзів Київської губернії у період з 1906 по 1910 рр.
нараховувалося понад 100 товариств етноменшин. У Волинській губернії у даний
період із 79 зареєстрованих товариств 24 становили національні товариства. Загалом
13
у цей період в українських губерніях з'явилось до 400 товариств – значно більше,
ніж було зареєстровано за весь попередній період.
Підкреслюється, що діяльність громадських об’єднань етноменшин обмежувалась
різноманітними законоположеннями та таємними розпорядженнями. Міністерством
внутрішніх справ від 20 січня 1910 р. був виданий циркуляр за підписом прем’єр-
міністра П.А. Столипіна, адресований усім генерал-губернаторам, в якому
зазначалося, що «Тимчасові правила від 4 березня 1906 р. про товариства і союзи
серед інородницьких елементів спричинили появу цілого ряду товариств під
різноманітними назвами, що мають за мету об’єднання на ґрунті їх виключно
національних інтересів». Столипінським циркуляром встановлювався посилений
нагляд за діяльністю громадських об’єднань етноменшин, уже зареєстровані
національні товариства підлягали перевірці, посилювалися вимоги до реєстрації
місцевими Губернськими у справах про товариства присутствіями.
Отже, законодавчий процес стосовно громадських об’єднань почав формуватись з
другої половини ХІХ ст. і весь цей час зазнавав суттєвої трансформації.
Законодавчим поступом стали «Тимчасові правила» від 4 березня 1906 р. Хоча даний
законодавчий акт дозволяв створення та реєстрацію громадських організацій
етноменшин з певними застереженнями, їх діяльність низкою розпоряджень зверху
центральних органів влади, була фактично поставлена поза законом.
У підрозділі 2.3. «Внутрішня структура і механізм функціонування громадських
організацій» розкрито внутрішню організацію національних товариств, яка включає
в себе завдання, структуру, особовий склад, бюджет, форми і методи діяльності.
Національні громади спрямували свою діяльність на створення умов для швидкої
інтеграції своїх представників в усі сфери громадського життя. У товариствах були
задіяні різні групи населення: купці, дворяни, вчителі, лікарі, ремісники, службовці,
селяни. Визначальним показником динаміки розвитку громадських об’єднань
етноменшин була чисельність учасників, яка коливалась від декількох сотень до
десятків тисяч, що свідчить про активну участь етноменшин у створенні громадських
об’єднань.
Доведено, що внутрішня організація товариств етноменшин була різнобічною і
включала відділи, філії, комітети та ради. Найбільш значні громадські формування
етноменшин поширювали свою діяльність на всю імперію шляхом організації
місцевих філій та підрозділів, які представляли свого роду «державу в державі».
Товариства мали зразкову організацію роботи, в яких існували керівні, контролюючі
та судові органи, що були незалежними один від одного.
Акцентується увага на організаційній і фінансовій спроможності товариств
етноменшин, що забезпечувало різнопрофільну і гнучку практику поповнення
бюджету. Джерелами фінансування громадських об’єднань були членські внески,
приватні пожертви, відсотки із капіталів, надходження від благодійних акцій,
концертів, спектаклів, сімейних та дискусійних вечорів, лекцій, благодійних
ярмарків, літературних та музичних виступів, лотерей, від продажу друкованих
видань. Окрім традиційного фінансового забезпечення, громадські об’єднання
етноменшин використовували додаткові надходження, які формувались під впливом
14
ментальних та релігійних уявлень. Німецькі громадські об’єднання використовували
практику самооподаткування, єврейські – мали стабільну фінансову базу завдяки
«коробковому» збору, для чого в місті та релійних установах виставлялися особливі
скриньки, в які вносились благодійні внески.
Отже, громадські об’єднання етноменшин мали широку внутрішню організацію,
яка включала в себе керівні, контролюючі та судові органи. Поповнення бюджету
здійснювалось різноманітними способами. Окрім традиційних джерел фінансування,
громадські об’єднання етноменшин демонстрували різноманітні практики
фінансового забезпечення.
Таким чином, у розділі підкреслюється, що конкретно-історичні умови сприяли
формуванню громадських об’єднань етноменшин в Україні. Процес організаційного
становлення громадської ініціативи етноменшин відбувався під впливом
західноєвропейських ідей та змін суспільно-політичного життя. Водночас її розвиток
набув певних самобутніх особливостей.
Розділ 3. «Провідні напрямки та особливості діяльності доброчинних,
культурницьких та господарських товариств» складається із трьох параграфів. У
підрозділі 3.3. «Створення та діяльність благодійних товариств» визначено основні
напрямки діяльності організацій національних меншин та їх духовно-моральні засади
у благодійній діяльності.
Зазначається, що формування громадянського суспільства у другій половині ХІХ
ст. в Україні відрізнялось різноманіттям форм і проявів. Його активною складовою
були етнічні благодійні організації. Їх діяльність безпосередньо впливала на розвиток
соціального забезпечення, медичного обслуговування, покращення побутового
життя, і в той же час відображали соціальні потреби та прагнення етноменшин. У
досліджуваний період в Україні благодійні організації етноменшин мали власну мету,
в залежності від якої вони можуть бути розподілені на наступні групи: товариства
взаємодопомоги, товариства допомоги бідним широкого спектру діяльності,
соціально-реабілітаційні, товариства допомоги навчальним закладам, товариства
дешевого і безкоштовного харчування, товариства допомоги у пошуках роботи.
Ще з 40-х рр. ХІХ ст. починає поширюватися така форма благодійних об’єднань
як товариства взаємодопомоги. У більшості випадків, подібні товариства
створювались іноземними консульствами, які знаходились у найбільших містах
України. Після видання 10 червня 1897 р. зразкового статуту товариств допомоги
бідним, що містив запропоновані вимоги для благодійних організацій, етноменшини
активно починають засновувати товариства допомоги бідним широкого спектру
діяльності. Вони самі обирали форми допомоги нужденним, виходячи з місцевих
умов та своїх традицій.
Виявлено, що органи місцевої адміністрації регіонів України по різному
реагували на розвиток благодійницького руху національних меншин. Представники
місцевої адміністрації Правобережної України обмежували діяльність благодійних
організацій етноменшин, місцева влада на Півдні України, – навпаки, підтримувала
діяльність товариств етноменшин. Зокрема, Одеса стала столицею етнічної
15
філантропії завдяки міському голові Г.Г. Маразлі. За його фінансової підтримки були
створені і успішно діяли благодійні товариства греків, німців, євреїв.
Підкреслюється, що революційні події 1905-1907 рр. створили ширші
перспективи для створення благодійних товариств етноменшин. З огляду на
недостатню ефективність універсальних благодійних організацій, які, діючи в різних
напрямах доброчинної сфери розпорошували свої сили, масово почали виникати
спеціалізовані товариства, що функціонували у профільних галузях. Змінюються і
форми надання благодійної допомоги благочинними громадськими об’єднаннями
етноменшин. Істотною відмінністю їхньої діяльності порівняно з попередніми роками
стало те, що одержувач допомоги, не отримував гроші готівкою, а допомога
надавалася в натуральному вигляді, або (якщо була потрібна грошова підтримка,
зокрема для навчання) кошти передавалися безпосередньо навчальному закладу.
Отже, зміна традиційної моделі діяльності благодійних організацій етноменшин,
сприяла інтеграції національних громад у суспільне життя України.
У підрозділі 3.2. «Громадські об’єднання етноменшин у культурно-
просвітницькому вимірі» досліджено особливості діяльності та специфіку
функціонування культурно-просвітніх товариств етноменшин.
Доведено, що значним тереном для громадських об’єднань етноменшин стала
сфера соціокультурна. У середині XIX ст. національна політика царизму передбачала
нівелювання національних громад, їхньої традиційної структури, секуляризацію їх
побуту. Вони були позбавлені власних національних шкіл, видань, мови і розвивали
свою культуру, лише користаючись з можливостей, які вони знаходили серед
титульної нації. У червні 1864 р. у Російській імперії з прийняттям положення «Про
початкові училища», була здійснена спроба установити загальноросійські стандарти
щодо національної початкової освіти. Зростає інтегрована роль російської мови як
засобу міжнаціонального спілкування. Царська влада, не цікавлячись проблемами
нацменшин, водночас вдавалась до дискримінаційних заходів щодо останніх, тому
національні меншини були змушені стати на шлях самозабезпечення шляхом
створення громадських об’єднань культурно-просвітнього характеру. У другій
половині ХІХ ст. – на поч. ХХ ст. активно розгорнули діяльність «Товариство
освітньої допомоги польському населенню», «Товариство поширення освіти серед
євреїв», «Німецьке товариство освіти», «Грецьке просвітнє товариство», «Польське
товариство «Освята»», «Чеське освітнє товариство імені Я.А. Коменського»,
«Французьке товариство поширення писемності» та ін. Українські громадські
організації і культурно-просвітні товариства етноменшин, спільними силами
боролися проти русифікаційної політики імперської влади.
Виявлено, що у періоди підйому громадського руху в Україні, а саме 1905-1907,
1910-1911 рр., спостерігалася співпраця в громадських організаціях представників
різних партій, З завершенням формування партійної структури посилюється
просвітницька робота через легальні громадські організації. Громадські об’єднання
етноменшин культурно-просвітнього характеру брали на себе функції центрів
опозиційних виступів інтелігенції. Найбільш політизованими виявилися об’єднання
створеними націями без держави, а саме поляками та євреями. Влада очолила
16
боротьбу проти поширення політизації, внаслідок чого культурно-просвітні
товариства зазнавали найбільших заборонних обмежень у реєстрації.
Однак, попри всі заборони і перешкоди, культурно-просвітнім товариствам
етноменшин вдалось зберегти свою культуру. У другій половині ХІХ – початку ХХ
ст. освітні та професійні товариства, клуби, мистецькі, наукові та гімнастично-
спортивні гуртки національних меншин займали вагомі позиції. Особливо це
стосувалося освітніх товариств, які були центрами поширення знань серед населення
України. Велика їх заслуга в будівництві шкіл, відкритті бібліотек та лекційній
роботі.
У д з о р д і п ї і ц и д а р т і н ь л а н о і ц а н : н и ш н е м о н т е а в т с и р а в о т і к ь с р а д о п с о Г « . 3 . 3 і літа еволюція» проаналізовано роботу господарських товариств етноменшин їх
національні традиції та еволюцію.
Зазначається, що вагомою складовою громадської ініціативи нацменшин були
господарські об’єднання. Результати селянської реформи 1861 р., що знайшли свій
вираз у розвитку товарно-грошових відносин, сільського господарства та
промисловості, створили умови для їх діяльності. Вони формувалася за історичних
обставин, які склалися на терені України, при цьому, маючи свій історичний шлях
формування, заснований на традиціях, релігії, звичаях, менталітеті, що склався у
середовищі етноменшин.
Протягом досліджуваного періоду (1861-1914 р.р.) можна виділити певні етапи
зародження, становлення та активізації діяльності господарських організацій, які
збігалися з періодами підйому і згасання господарсько-громадського руху в цілому
по країні. Уже на першому етапі, кооперація етноменшин мала ряд відмінностей від
кооперативного руху титульної нації. Зміст етнічних кооперативних об’єднань
відрізнявся від загальнодержавного зразка морально-етичними засадами та
релігійним світоглядом.
Підкреслюється, що набула значного розвитку міська та сільська кооперація
етноменшин. Переломним моментом процесу формування господарських організацій
стала економічна криза 1900-1903 рр., яка призвела до занепаду підприємств. Щоб
врятуватися від розорення та компенсувати нестачу грошей активно розпочали
створюватися кооперативні організації етноменшин у традиційно-побутових формах.
Таким чином, господарські товариства етноменшин, як складова
загальнодержавного громадського руху, мали значний влив на модернізацію
економіки країни, так як, нацменшини досягли значних успіхів у господарюванні,
застосовували передові методи та показували зразковий приклад ведення
господарства на кооперативних засадах.
У розділі підсумовується, що завдяки активній участі представників національних
меншин в громадському житті України були сформовані громадські об’єднання
різного характеру та напрямків, які сприяли суспільному розвитку країни.