ЦЕНТРАЛЬНА ТА СХІДНА ЄВРОПА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.

Перший розділ – „Джерельно-документальна та концептуально-теоретична база дослідження” присвячено аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

Автором проаналізовано та систематизовано існуючі наукові розробки з досліджуваної проблеми регіональних відносин Республіки Польща. Слід зауважити, що вивченню політичних взаємин Польщі в регіоні Центральної та Східної Європи у сучасній вітчизняній науці загалом присвячено відносно мало уваги. Єдиним винятком є досить ґрунтовне висвітлення двосторонніх українсько-польських відносин. Тому особливу увагу автор звернув на іноземні (переважно польські) джерела.

Джерельну базу дослідження складають теоретичні та наукові розробки, офіційні видання польських державних установ, періодика та інтернет-видання, а також нормативна база, яка охоплює як внутрішнє законодавство, так і міжнародні договори.

Теоретичні та наукові розробки представлені монографіями, дисертаційними дослідженнями, науковими статтями та матеріалами конференцій.

Перша група теоретичних досліджень пов'язана із вивченням регіоналізму та геополітики, зокрема в контексті Центральної та Східної Європи. Серед дослідників, які займалися цими питаннями З.Бжезінський, С.Гантінгон, В.Тисменяну, С.Андрущенко, В.Константинов, Дж.Ротшильд, П.Вандич, О.Крейчі, А.Чарноцький, Т.Кішілєвський.

Комплекс зовнішньої політики РП формує другу групу науково-теоретичних досліджень, представлену працями польських авторів Р.Кужняра та К.Щепаніка, А.Кирчіва, Ю.Кукулки, Ю.Стефановіча.

Особливості регіональної взаємодії Польщі на шляху до ЄС та НАТО, участь Варшави у формуванні східної політики цих інтеграційних утворень знайшло своє відображення у працях Б.Свєтліцького, С.Чьоса, Ю.Вєяча, В.Копійки, К.Пелчинської-Наленч, Р.Жємби, Т.Гоффманна та ін.

Ще одна група робіт представлена дослідженнями участі Польщі в регіональних структурах міждержавного співробітництва. Ця проблематика досліджується П.Букальським, М.Фалковським, М.Навротом. Транскордонне співробітництво на польському прикордонні знайшла своє висвітлення у статтях С.Давгєрт-Маліновської та М.Дудек.

Окрему групу досліджень складають наукові розробки щодо двосторонніх відносин Польщі з країнами регіону.

Польсько-українська проблематика першої половини 1990-х рр. подається у роботах В.Гілла та Н.Гілла, К.Кіндрата та С.Трохимчука, які детально аналізують весь спектр польсько-українських взаємодій з 1989 по 1998 рр. Різні аспекти польсько-українських взаємин знайшли свою інтерпретацію у працях науковців Б.Осадчука, О.Павлюка, С.Пирожкова, М.Несука, А.Камінського, Б.Бердиховської, С.Буранта, В.Балюка, А.Хойновської, М.Чєсліка, Т.Ольшанського, С.Куспишя, О.Івченка, Б.Сурмач, З.Шмида, В.Трегобчук, Л.Чикаленко, О.Васильєва, В.Кирилича, П.Воловського та представників дипломатичних кіл Б.Геремка, Є.Козакевича, Є.Бара, Б.Бартошевського, К.Скубішевського, Б.Тарасюка, В.Горбуліна, Ю.Щербака та інших.

Історія польсько-українських відносин до 2000 року опрацьована у вітчизняних дисертаційних дослідженнях Д.Горуна, І.Афанасьєва, О.Бабак. Останніми з відомих автору дисертаційних досліджень на зазначену тематику є праці В.Гевко, в яких вперше проаналізовано вплив на двосторонні відносини подій кінця 2004 р. і широко висвітлена проблематика військово-політичної взаємодії, та С.Стоєцького, де ґрунтовно висвітлено польсько-українську взаємодію у контексті розширення ЄС та НАТО на Схід, а також вплив політики цих інтеграційних утворень на стосунки Польщі та України.

Аналіз проблематики визначення терміну та явища стратегічного партнерства в контексті польсько-українських взаємовідносин знаходимо у дисертаційних дослідженнях В.Моцока, О.Знахоренко та І.Жовкви.

Аналіз східної політики РП в контексті відносин Польщі з Росією та Білоруссю присутній у дослідженнях і публікаціях М.Цалки, Я.Чіхоцького, М.Бяленя, М.Менкішака, А.Міхальського, М.Палмовського, Ю.Станкєвіча, Є.Новаковського, Р.Садовського, А.Вєжбовської-Мязгі, П.Воловського.

Відносини з країнами Вишеградської групи, Балкан та Балтії знайшли своє відображення у працях Ф.Голембського, Ю.Балюха, Ю.Корольца, В.Кживіцького, Р.Юрковської, М.Габовського, Г.Токажа, М.Чапліньського, Г.Бернартовіча, М.Наврота, М.Мажінської, С.Чьоса, Ю.Вєяча, М.Гаштола, А.Губриновіча, М.Шєнкєвіча, Ю.Відацького та П.Масловського.

В своєму дослідженні автор спирався на збірки наукових праць конференцій та наукові публікації дослідницьких інституцій і неурядових організацій. У роботі використано офіційні матеріали Міністерства закордонних справ РП, Міністерства національної оборони РП, Сейму РП та Дипломатичної академії при МЗС РП.

Вивчення регіональних двосторонніх та багатосторонніх взаємодій базується на всебічному дослідженні договірної та нормативно-правової бази зовнішньої політики. Досліджувалися також внутрішнє законодавство та програмні документи, пов'язані з регіональною політикою Польщі.

В дослідженні автор виходив із виняткового значення, яке посідає Польща в регіоні Центральної та Східної Європи. Польща сьогодні є основним партнером США в регіоні і в майбутньому претендує на роль будівничого східного виміру політики ЄС, що безперечно виділяє її з поміж решти країн ЦСЄ. Східний кордон Польщі є зовнішнім кордоном ЄС та НАТО, що зумовлює особливий характер її відносин із державами колишнього СРСР.

У період, що досліджувався, прослідковується поступове окреслення основного геополітичного прагнення Польщі, як держави середнього розміру та потенціалу, до лідерства на просторі ЦСЄ.

З огляду на методологічну проблему визначення категорії регіону (субрегіону) в науці про міжнародні відносин, автор у цьому дослідженні розглядає її переважно у розумінні наднаціонального утворення, консолідованого різними критеріями (політичними, історичними, економічними, етнокультурними тощо).

Іншою методологічною проблемою є відсутність в науковій думці чітко визначеного поняття Центральної та Східної Європи. Це поняття є швидше політичним, ніж географічним. Визначення меж регіону Центральної та Східної Європи для польської політики та науки безпосередньо пов'язане із питанням самоідентифікації Польщі.

Для польської науки і політики поняття “Центральна та Східна Європа” є доволі штучним, оскільки виникає через неможливість провести чітке розмежування між Центральною та Східною Європою.

На сьогодні польські наукові та офіційні джерела трактують Центральну Європу як групу країн, що розташовані в центральній частині континенту вздовж осі Північ-Південь, а саме: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія. Вони утворюють Центральну Європу у широкому значенні. Існує також поняття Центральної Європи у вузькому значенні, яку утворюють Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина.

Поняття “Східної Європи” включає в себе країни пострадянського простору – Російську Федерацію, Білорусь, Україну та Молдову. Певний час сюди відносилися і країни Балтії, однак на сьогоднішній день вони розглядаються в контексті Центральної Європи.

Дане дослідження ґрунтується на широкому розумінні меж Центральної та Східної Європи, яка розглядається як політична цілісність, що відповідає практиці та інституційному забезпеченню здійснення зовнішньої політики Республіки Польща. Цей регіон (субрегіон) у період , що досліджувався тільки почав політично консолідуватися, а тому не може вважатися остаточно сформованим.

Автор в цілому погоджується з твердженням, що Центральна та Східна Європа виступає субрегіоном, оскільки не володіє усім комплексом ознак регіональності. Основними критеріями спільності регіону автор вважає історичну спадщину і прагнення вступити до НАТО та ЄС. Додатковим чинником регіонотворення ЦСЄ є факт визнання його простором взаємодії з боку ключових позарегіональних держав (зокрема США та ФРН). Таким чином, відповідне ставлення міжнародного співтовариства до цього простору спричинило створення елементів регіональної системи, зокрема існування структур регіональної співпраці. Крім того, всі держави субрегіону у період, що досліджувався, перебували у процесі трансформації політичної та економічної систем, що зумовило спільні тенденції їхнього розвитку і поведінки на міжнародній арені.

Зовнішня політика Польщі належить до тих сфер життя держави, де з 1989 р. можна прослідкувати доволі високу стабільність цілей та завдань. Серед основних цілей зовнішньої політики Польщі поряд із прагнення до інтеграції із західними структурами безпеки та економічного співробітництва від самого початку визначено підтримку і розвиток різносторонніх відносин і взаємовигідного співробітництва із усіма сусідами, а також прагнення до зміцнення позиції РП в регіоні та участь в регіональних структурах.

Розвиток регіональних відносин Польщі свідчить про значний вклад у їх формування концепцій польської опозиції 1980-х рр., а також їх залежність від діяльності політичних сил, що перебували при владі, однак характер суперечностей не мав ідеологічного забарвлення, а зумовлювався різними підходами до формулювання національного інтересу держави. Слід наголосити, що відносини з сусідами Польщі займали у партійних програмах доволі помітне місце поряд з європейською та євроатлантичною інтеграцією.

Зовнішня політика Республіки Польща в регіоні Центральної та Східної Європи у 1989-2005 рр. не була доктринально оформлена, а виступала складовою ширших зовнішньополітичних концепцій. Польська регіональна політика може бути структурована стосовно окремих груп держав регіону та за функціональним наповненням. У досліджуваний період чітко виокремлюються два основні напрями цієї політики: центральноєвропейський та східний (згодом східноєвропейський). Конфігурація цих напрямів не була сталою, оскільки сам регіон перебував у процесі значних політичних та економічних трансформацій.

Центральноєвропейський напрям передбачав співпрацю з країнами Центральної Європи у її широкому розумінні. Серед найбільш чітко окреслених векторів регіональних відносин Польщі цього напряму сьогодні можна виділити наступні: вишеградський, балканський та балтійський (спочатку виступав складовою частиною східного напряму).

Вишеградський вектор є ключовим елементом регіональної політики Польщі після 1989 р. Спільна стратегія та тісна співпраця країн Вишеградської четвірки на шляху інтеграції в європейські та євроатлантичні структури дозволила в повній мірі реалізувати ці наміри. Стратегічно важливим питанням для польської регіональної політики залишається збереження механізмів цієї співпраці і перетворення її у важіль європейської політики – одну із регіональних основ ЄС.

З країнами Вишеградської групи Польщу поєднують не лише інтенсивний політичний діалог і військово-політична співпраця, але й широке співробітництво у галузі економіки, торгівлі та фінансів.

Балканський вектор як складова регіональної політики Польщі є порівняно неактивним, частіше виступаючи як доповнення до вишеградського вектору. Лідером у контактах з Польщею у субрегіоні виступає Словенія, яка з кінця 1990-х рр. може розглядатися у контексті вишеградського вектору. Найчастішою формою контактів з балканськими країнами є робота органів ЦЄІ.

Балтійський вектор спочатку виступав, як невід'ємна частина польської політики щодо пострадянського простору. Польщу поєднують глибокі історичні зв'язки з трьома балтійськими країнами. В міжнародному аспекті відносини були добрі, за винятком напруженості в стосунках з Литвою на тлі історичних суперечок.

В другій половині 1990-х рр. політика щодо балтійських держав стала більш динамічною і почала приносити обопільну користь в політичній, військовій, економічній та культурній сферах. З цього часу Варшава остаточно перестала розглядати ці країни як частину пострадянського простору, і можна говорити про виокремлення балтійської політики в окремий вектор регіональної політики. Після приєднання балтійських держав до НАТО та після спільного з Польщею входження до ЄС балтійський вектор є складовою центральноєвропейської політики Польщі.

В зв’язку з цим зазнало переосмислення поняття “східної політики”, яке у зовнішньополітичній доктрині Польщі позначало відносини з усіма країнами пострадянського простору, в тому числі і з країнами Балтії.

Східна політика була одним із ключових елементів польської зовнішньої політики. З врахуванням особливостей співпраці з балтійськими країнами, у східній політиці 1989-2005 рр. можемо констатувати чітке домінування східноєвропейського вектора, оскільки співпраця з Україною, Російською Федерацією та Білоруссю для Польщі є на порядок інтенсивнішою, ніж з рештою країн пострадянського простору. Власне, в останній період простежується тенденція з перетворення східноєвропейського вектору у східноєвропейський напрям з його українським, російським та білоруським векторами.

У другому розділі – „Польща в регіональних організаціях та інтеграційних процесах” проаналізовано польський досвід європейської та євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні, участь у регіональних міждержавних утвореннях та політичні аспекти транскордонного та міжрегіонального співробітництва.

В контексті євроатлантичної інтеграції польська політика в регіоні ЦСЄ розглядається у трьох аспектах: в контексті процесу інтеграції Польщі до НАТО, в контексті участі РП у структурах НАТО як повноправного члена та в контексті процесу подальшого розширення Альянсу. Розвиток співробітництва з державами регіону відбувався паралельно з процесом набуття членства в Альянсі і був з ним тісно взаємопов'язаним. Безперечно, взаємодія з Чехією та Угорщиною після спільного вступу до Альянсу в 1999 р. стала важливим елементом регіональної політики та зміцнення безпеки РП. Разом з тим, членство в НАТО безпосередньо впливало на характер стосунків Варшави в ЦСЄ, зокрема з огляду на її позицію щодо подальшого розширення Альянсу на Схід.

Вступивши до НАТО Польща стала одним із найбільших прихильників його розширення на інші країни, зокрема у східному напрямку. Реалізація цього постулату, на думку офіційної Варшави, мала створити гарантії безпеки в регіоні, а також розширити сферу політичної стабільності.

Можна виділити кілька аспектів польської регіональної політики в контексті розширення НАТО на Схід:

· завершення входження до Альянсу країн Центральної Європи та Балтії;

· входження до НАТО держав Балканського півострову;

· євроатлантична інтеграція держав Східної Європи та Кавказу, зокрема України;

· подолання регіональної протидії розширенню НАТО.

Стосовно європейської інтеграції у політиці РП на регіональному рівні можна виділити дві основні складові. По-перше, це зусилля, спрямовані на входження самої Польщі та інших держав регіону до ЄС. По-друге, це діяльність, основною метою якої є вироблення спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема на східному напрямку.

Вступ Польщі до ЄС, так само як у випадку з приєднанням до НАТО, тісно пов'язаний з країнами Вишеградської групи. Співробітництво цих країн на шляху європейської інтеграції було набагато ефективнішим, ніж у випадку НАТО. Вишеградські країни (окрім Словаччини) разом з Словенією та Естонією були серед лідерів виконання т.зв. „копенгагенських критеріїв”, що стало передумовою для їх рекомендації Європейською Комісією до переговорів з ЄС.

Перспектива розширення ЄС поставила перед країнами-членами, а особливо перед його майбутніми учасниками, нові завдання, пов'язані з необхідністю створення концепції дій щодо нових сусідів, в т.ч. на нових східних кордонах Союзу, т.зв. нової Східної політики ЄС. Проблематика вироблення Східної політики ЄС знайшла своє відображення як в діяльності офіційних представників органів влади та в наукових колах. В цілому групи пропозицій зводяться до трьох рівнів: цілісної концепції щодо усіх членів ЄС; окремі стратегії щодо різних регіонів (напр. Західні Балкани, східні сусіди тощо); індивідуальні стратегії для кожної країни-сусіда з різною пріоритетністю та функціональним наповненням.

З 1989 р. характерною рисою Центральної Європи є структури багатосторонньої співпраці, відомі під назвою “нового регіоналізму”. Будучи у більшості випадків вільними регіональними угрупуваннями, а не міжнародними організаціями, вони підтримують розвиток міждержавних відносин в регіоні і цілій Європі, сприяють подоланню негативних наслідків минулого (упереджень, ксенофобії) і розбудові нових контактів в різноманітних сферах політичного, економічного, культурного і суспільного життя. Вони не виконують функцій регіональних політико-військових пактів і оборонних договорів, хоча співпраця у сфері безпеки в деяких організаціях розвивається. Ці структури реалізують три основні групи завдань: обмін інформацією про поточні справи і проведення політичних консультацій, галузева співпраця, а також спільні ініціативи щодо міжнародних організацій.

Саме розвиток регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі є одним із вже названих пріоритетів зовнішньої політики Польщі. Свідченням цього є активність РП в рамках створених на початку дев'яностих років регіональних структур – Вишеградської групи, Ради держав Балтійського моря, Центральноєвропейської ініціативи.

Польський досвід здійснення транскордонного співробітництва є одним із найбільших в регіоні Центральної та Східної Європи. На сьогоднішній день єврорегіони охоплюють близько 40% території Польщі, де проживає майже третина її населення. На кордонах Польщі майже не залишилося місця, яке б не входило до складу якогось з єврорегіонів.

Транскордонну та міжрегіональну співпрацю Польща розглядала як важливий інструмент створення та розбудови нових міждержавних відносин, оскільки вона сприяє безпосереднім міжособистісним контактам, формуванню економічних відносин та підтримує демократію на місцевому рівні.

Транскордонна співпраця на західному кордоні РП виходить за межі предмету даного дослідження і має свою специфіку, оскільки це сфера співробітництва із значно сильнішим від Польщі партнером, яким є ФРН.

Південні рубежі це сусідство із партнерами того самого рівня розвитку – Чехією та Словаччиною. Крім того, ці держави поєднує участь у Вишеградській групі та CEFTA. На сході проглядалася значна асиметрія у розвитку Польщі та її сусідів – Білорусі, Литви та України. Переміни зачепили і морський кордон Польщі, який тепер виконує нові функції в рамках співробітництва держав Балтійського регіону.

У третьому розділі – „Міждержавні відносини Польщі з країнами Центральної та Східної Європи” – досліджуються функціональні складові двосторонніх відносин Республіки Польща в регіоні.

У цьому розділі аналізується процес визнання Польщею нових держав в регіоні ЦСЄ та встановлення з ними дипломатичних відносин, розвиток двосторонньої договірно-правової бази та загальна динаміка відносин.

У Польщі не залишилося сусідів, які існували до 1989 р., а карта регіону зазнала суттєвих змін. Тому одним із найважливіших завдань стало встановлення дипломатичних відносин із більшістю держав регіону. Визнання нових незалежних держав та встановлення дипломатичних відносин відбувалися без особливих проблем. Особливістю стала формула „відновлення” дипломатичних відносин з країнами Балтії, чим здійснювалося засудження пакту Рібентроппа-Молотова.

Найбільша інтенсивність взаємодії, і найменша кількість проблемних питань виникала у відносинах з країнами Вишеградської групи, з якими Польщу поєднував спільний шлях європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця функціональна складова регіональної політики РП домінувала також у відносинах з балтійськими країнами. Підготовка до вступу в НАТО та вимоги національної безпеки вимагала від Польщі налагодження тісних військово-політичних контактів з провідними державами регіону. З країнами Вишеградської групи, а також Україною та Литвою Польщу поєднує найвищий в регіоні за інтенсивністю рівень військово-політичного співробітництва.

Регіон ЦСЄ продовжує залишатися політично нестабільним, що спричинило ряд конфліктів, які розвинулися до військового протистояння. Проблеми війни та миру домінували у відносинах Польщі з балканськими країнами та Молдовою. Саме воєнні дії та конфліктність на Балканському півострові завадили інтенсивному політичному діалогу. Активною була співпраця лише з Словенією, Румунією та Хорватією.

Розбудова демократичних інституцій також є неодмінною складовою польської регіональної політики. Ця складова є прямим наслідком орієнтації Польщі на провідні держави західного світу. Участь Польщі у врегулюванні політичної кризи в Україні у 2004 р. вважається одним із важливих досягнень польської дипломатії на регіональному рівні. Значні ускладнення у двосторонніх відносинах в контексті демократичних змін виникали у стосунках з Білоруссю та Росією. Проблема розбудови демократії поставала також у відносинах з Словаччиною, Сербією і Чорногорією та Хорватією.

Подолання негативних стереотипів, проблем історичної минувшини, статусу польської діаспори та католицької церкви були важливим елементом у відносинах РП з найближчим оточенням. Двосторонній діалог на цьому напрямку характеризувався складністю вирішення подібних питань та прагненням сторін до їх розв'язання. Значного прогресу у цій сфері вдалося досягнути у відносинах з Україною та Литвою, в той час як суттєві проблеми продовжують залишатися у відносинах з Російською Федерацією.

Найбільш проблемними для польської дипломатії країнами залишаються Російська Федерація, з якою не вдалося налагодити конструктивного діалогу у політичній сфері через не сприйняття останньою Польщі як рівноправного партнера на міжнародній арені, а також з Білоруссю, яку окрім ситуації з демократією всередині країни характеризують близькі відносини з Росією.

Одним із важливих елементів регіональної політики Польщі є діяльність, спрямована на розширення діалогу з Європою та укріплення міжнародної позиції України, з якою Польщу поєднує стратегічне партнерство.

Автор в цілому погоджується із визначенням „стратегічного партнерства” у міждержавних відносинах І.Жовкви та О.Знахоренко, які розглядають його як особливий інструмент зовнішньої політики держави за допомогою котрого вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами, причому збіг способів та методів використання цього інструмента, призводить до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва.

На думку автора, поняття стратегічного партнерства доцільно доповнити кількома аспектами, неврахування яких призводить до неоднозначного трактування цього явища міжнародних відносин у науці та політиці.

Інтереси суб'єктів стратегічного партнерства не повинні обов'язково співпадати, однак повинні бути взаємодоповнюючими і взаємозалежними.

Стратегічне партнерство не означає, що його учасники є союзниками і навпаки, оскільки ці явища базуються на різних засадах.

Стратегічне партнерство у двосторонніх відносинах не може орієнтуватися на період менше 15-20 років (тобто період реалізації стратегічних цілей).

Суб'єкти стратегічного партнерства повинні адекватно (рівнозначно) впливати одне на одного, інакше один із партнерів ризикує перетворитися на об'єкт відносин.

Переважна більшість дослідників сходяться в тому, що українсько-польські відносини досягли рівня стратегічного партнерства у другій половині 1990-х рр. Процес розвитку відносин в контексті становлення та розвитку стратегічного партнерства незалежної України з Польщею, на думку автора, можна умовно поділити на окремі періоди, які відрізняються не лише за динамікою контактів, але й характером відносин.

До 1994 р. ми можемо говорити лише про закладення нормативної бази для відносин тісного партнерства, які сильно залежали від третіх країн, передусім Росії. Згодом починається закладення основ власне стратегічного партнерства, яке врешті було сформульоване у спільній декларації президентів 1996 р. В цей же час відбувається закладення військово-політичної функціональної складової партнерства. До 1999 р. рівень контактів вийшов на рівень стратегічного партнерства політичних еліт обох країн, що проявилося у великій кількості контактів на різних рівнях. Основним досягненням стратегічного партнерства початку 2000-х рр. стало виведення його на глобальний рівень, укріплення різноманітних структур двосторонньої взаємодії та консультацій, зміцнення військово-політичного співробітництва та поступове позбавлення від впливу третіх сторін, а також виокремлення європейської та євроатлантичної функціональних складових партнерських відносин. З 2004 р. стратегічне партнерство переходить з політичного на суспільний рівень, набираючи „масового” характеру (гуманітарна складова), з'являються реальні передумови до переведення його у площину європейської та євроатлантичної інтеграції.

Будь-яке партнерство не позбавлене протиріч і навіть загроз. На думку автора, серед основних загроз, які стоять на шляху стратегічного партнерства, не лише відсутність чітких зовнішньополітичних пріоритетів в Україні, як прийнято вважати, оскільки цим позначений майже весь період, що досліджувався. Значно більшу загрозу несе в собі можлива боротьба між Польщею та Україною за політичне лідерство в регіоні та загострення національно-історичних проблем.

Хоча боротьба за регіональне лідерство за економічної ситуації, в якій перебуває Україна, мало ймовірна, але рано чи пізно може створитися ситуація, за якої Україна зможе використати свій потенціал людських і промислових ресурсів, що призведе до вирівнювання шансів обох держав. Виходом з такої ситуації може стати партнерство Польщі та України на цьому шляху. Об'єднання потенціалів держав „на межі Сходу і Заходу” дозволить впливати на міжнародні відносини в регіоні і навіть в Європі. Курс на „подвійне” лідерство міг би стати новим елементом стратегічного партнерства, а згодом і стратегічною метою двосторонніх відносин.

Проблема історичного минулого за умови неналежної уваги до цього питання на найвищому державному рівні також може перетворитися на перешкоду для розвитку партнерських відносин, оскільки не є повністю врегульованою. Деяким маргінальним політичним силам в обох країнах все ще легко маніпулювати громадською думкою стосовно суперечливих подій в історії, що спричиняє відродження взаємної підозрілості. Виходом з цієї ситуації та шляхом до повного національного примирення можуть стати дії органів влади, спрямовані на спільне визнання трагічного історичного минулого за формулою „пробачаємо і просимо вибачення”, обопільне вшанування жертв цих трагедій незалежно від їх національного походження із закликом не повторення таких конфліктів у майбутньому.