Чуйко З.Д. Конституційні основи національної безпеки України

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації, публікації, структуру й обсяг роботи.

Розділ 1. “Теоретико-правові основи національної безпеки” складається із чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття національної безпеки” розглянуто етимологічний зміст поняття “національна безпека”, шляхи його запровадження до політико-правового поля. Проаналізовано найбільш поширені підходи до визначення національної безпеки у вітчизняних і зарубіжних нормативно-правових актах, науковій та навчальній літературі. Визначено найбільш характерні ознаки його змістовної частини та з’ясовано значення на сучасному етапі.

У роботі підкреслюється, що в Україні окремі аспекти національної безпеки уперше були закріплені в Декларації про державний суверенітет України. Отже, є всі підстави вважати, що національна безпека як самостійна категорія конституційного права більш інтенсивно починає досліджуватися в 90-ті роки ХХ ст. з моменту створення на пострадянському просторі суверенних держав. Встановлено, що з часу включення цієї категорії у державно-правову практику України щодо її визначення та забезпечення ще не вироблено єдиних підходів як з боку вчених, так і практиків. Крім того, часто спостерігається ототожнення поняття “національна безпека” з поняттям “державна безпека”, що призводить до негативних наслідків у правозастосовній діяльності. З метою уникнення такої ситуації досліджено їх співвідношення та взаємозв’язок. Практика вітчизняного державотворення та дослідження у сфері національної безпеки свідчать про необхідність розмежування категорій “державна безпека” та “національна безпека”. Основними їх відмінностями є особливості об’єктів, суб’єктів, характер загроз та заходи, які вживаються щодо їх забезпечення. На підставі проведеного аналізу визначено національну безпеку України як динамічний політико-правовий режим, метою якого є стан убезпеченості національних інтересів від різного роду загроз, що досягається завдяки цілеспрямованій діяльності органів державної влади та інститутів громадянського суспільства з метою гарантування прав людини і основоположних свобод, їх прогресивного розвитку та стабільності конституційного ладу.

У підрозділі 1.2. “Структура національної безпеки” наголошується, що національна безпека України є багатогранним, багатоаспектним, системним явищем. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що основними елементами у структурі національної безпеки є: об’єкт (людина і громадянин, суспільство і держава, їх життєво важливі інтереси (національні інтереси)), суб’єкт (державні і недержавні інституції (система забезпечення національної безпеки)) та цілеспрямована діяльність щодо убезпечення національних інтересів від різного роду загроз.

Окрім цього, встановлено, що структура національної безпеки містить й інші елементи. Її складовими залежно від місцезнаходження джерела загрози слід вважати внутрішню та зовнішню безпеку. А стосовно об’єкта національна безпека передбачає триєдину складову, кожний компонент якої однаково значущий, – безпека людини і громадянина, безпека суспільства, безпека держави. З огляду на те, що життя суспільства і держави розгортається у різних сферах, національну безпеку потрібно розглядати як сукупність взаємопов’язаних складових, різнорідних за функціональними сферами (державну, воєнну, інформаційну безпеку та ін.). Значна увага у підрозділі приділена характеристиці саме останніх, зокрема тих складових, які прямо закріплені в першому розділі Основного Закону. Серед них екологічна (ст. 16), економічна (ч. 1 ст. 17), інформаційна (ч. 1 ст. 17) та державна безпека (ч. 3 ст. 17).

Звертається увага на те, що складові структури національної безпеки за функціональною ознакою мають свою специфіку. Внаслідок впливу різних чинників, залежно від конкретних історичних обставин та чи інша складова може набувати пріоритетного значення. Кожна із них може достатньо яскраво проявлятися у сфері дії іншої, посилюючи або послаблюючи її вплив, однак має свої особливості, які іноді потребують тільки їй притаманних заходів реагування.

У підрозділі 1.3. “Фактори, що впливають на забезпечення національної безпеки” зазначається, що наявність широкого спектру таких факторів вимагає ґрунтовного наукового аналізу виявлення впливу головних із них з метою своєчасного визначення акцентів у загальнодержавній політиці забезпечення національної безпеки та передбачення і мінімізації негативних наслідків. Встановлено, що визначальними факторами, від особливостей яких на сучасному етапі розвитку країни безпосередньо залежать конкретні дії держави щодо її забезпечення, є система і характер національних інтересів, джерела, зміст і спрямованість загроз національній безпеці та внутрішні і зовнішні умови (політичні, соціально-економічні, правові, духовні та ін.) існування країни.

Аргументується, що поняття “національний інтерес” набуває свого смислу тільки у контексті взаємовідносин тієї чи іншої нації або держави з іншими націями та державами. Національні інтереси є головним стимулюючим фактором зовнішньополітичної діяльності держави і реалізації міжнародних відносин. Тому будь-яка стратегія національної безпеки повинна розроблятися, виходячи із своїх національних інтересів. Узагальнено, що національні інтереси визначають цілі, стратегічні та поточні завдання внутрішньої та зовнішньої політики; необхідність будівництва і розвитку системи забезпечення національної безпеки; вони не можуть обмежуватися національною територією; не повинні вирішуватися ізольовано від інтересів інших держав.

Характер та рівень загроз національним інтересам визначають основні напрямки діяльності з їх попередження та нейтралізації, а також форми, способи, засоби і методи вирішення завдань забезпечення національної безпеки. Наявність широкого кола загроз національній безпеці викликає потребу з’ясування обсягу поняття “загроза”. З цією метою встановлено їх види та удосконалено класифікацію. Врахування критеріїв цієї класифікації є необхідним аспектом їх оцінки, серед найбільш важливих ознак якої – місцезнаходження їх джерел, об’єкти національної безпеки, масштаб поширення, ймовірність реалізації, сфери прояву, час дії, ступінь прояву, характер прояву, зв’язок із людською діяльністю.

Обґрунтовується, що серед інших факторів, які необхідно враховувати при забезпеченні національної безпеки, найважливішими є: ступінь суспільно-політичної та соціально-економічної стабільності суспільства, особливості політичного режиму, рівень правової культури різних суб’єктів правовідносин, особливо посадових осіб державного апарату, особливості історичних умов існування країни, геостратегічне положення країни, процеси глобалізації тощо.

У підрозділі 1.4. “Процеси глобалізації і проблеми забезпечення національної  безпеки” підкреслюється, що глобалізація передбачає всеохоплюючий процес взаємодії та взаємовпливу практично всіх держав світу. Однак справа не лише в обсязі, але й у якості, формах і змісті такої взаємодії. Узагальнюється, що зміст глобалізації становлять різнорідні за своїм походженням, сферами прояву, механізмами і наслідками процеси, що дають змогу розглядати глобалізацію як якісно самостійну, складну систему явищ і відносин, цілісну у своїй системності, але внутрішньо суперечливу, що виключає однозначне її сприйняття.

Наголошується, що глобалізаційні процеси є одним із факторів, який призвів до формування нового уявлення про національну безпеку, відповідно до якого, по-перше, остання є складовим елементом системи вищого рівня (міжнародної безпеки), що є наслідком інтеграції світового співтовариства у прагненні подолати спільні виклики та загрози. А по-друге, проблеми національної безпеки отримали більш широке розуміння, що викликано інтернаціоналізацією політичних і правових систем різних країн та пов’язує їх з акцентом на невійськових аспектах національної безпеки, зокрема питаннях людського розвитку.

Глобалізаційні процеси стимулюють суперечливі тенденції суспільного розвитку. На сучасному етапі розвитку суспільства і держави передусім глобальні загрози детермінують загрози національній безпеці України. Відповідно визначено найбільш відчутні за негативним впливом джерела загроз для національної безпеки, що супроводжують глобалізаційні процеси, які свідчать про неможливість у сучасних умовах досягти належного рівня національної безпеки без урахування регіональних та глобальних чинників, які системно впливають на всі аспекти життєдіяльності людини, держави і суспільства.

Розділ 2. “Механізм забезпечення національної безпеки України” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. “Поняття механізму забезпечення національної безпеки” підкреслюється, що категорія “механізм забезпечення національної безпеки” не отримала належного висвітлення у правовій літературі. З метою розкриття його змісту враховано найбільш поширені підходи до визначення інших правових механізмів. Встановлено, що категорія “механізм” відображає момент руху, сукупність способів, засобів і методів функціонування й оптимальної організації всіх ланок і елементів тієї чи іншої системи. На основі здійсненого аналізу механізм забезпечення національної безпеки пропонується розглядати як комплексну сукупність органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, які на основі норм Конституції та законодавства в межах організаційних форм, методами, засобами і способами згідно із життєво важливими інтересами людини, суспільства та держави здійснюють реалізацію національних інтересів країни та їх захист від різного роду загроз.

У роботі зроблено висновок, що оптимізація механізму забезпечення національної безпеки потребує комплексних державних і суспільних зусиль, передусім спрямованих на зміни в розумінні національної безпеки з огляду на сучасні загрози людині, державі і суспільству; активізації дій з удосконалення процесу розробки та прийняття нормативно-правових актів стосовно структури та функціонування системи забезпечення національної безпеки України; удосконалення правозастосування; підвищення ролі структур громадянського суспільства у процесі забезпечення національної безпеки; діяльності державних структур у режимі консенсусу, підвищення професіоналізму та рівня правової культури посадових осіб, правосвідомості населення держави.

Звертається увага на те, що назріла потреба передбачити як одну із підстав застосування конституційно-правової відповідальності вчинення дій (бездіяльність), які становлять загрозу національній безпеці. Така відповідальність входить у структуру механізму забезпечення національної безпеки як засіб, міра і гарантії правомірних дій органів державної влади.

У підрозділі 2.2. “Верховна Рада України в механізмі забезпечення національної безпеки” зазначається, що Верховна Рада України, будучи суб’єктом забезпечення національної безпеки, впливає на процес забезпечення національної безпеки здебільшого у ході реалізації представницької, законодавчої та контрольної функцій. Це обумовлено, перш за все, тим, що парламент безпосередньо отримує владні повноваження від народу, який є носієм суверенітету. При здійсненні представницької діяльності Верховна Рада України стає інтеграційним центром щодо виявлення, узгодження, відображення, реалізації та захисту інтересів народу України. По-друге, саме парламент створює основи нормативно-правового інструментарію у сфері національної безпеки. По-третє, парламент не тільки приймає акти, які визначають нормативну основу національної безпеки, компетенцію органів державної влади у цій сфері, а й має право контролю за тим, як вони втілюються у життя, причому як шляхом заслуховування владних структур про їх діяльність у даному напрямку на своїх пленарних засіданнях, так і через контрольну діяльність комітетів парламенту, тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій, кожного депутата, діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Рахункової палати.

На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що на сучасному етапі парламент має достатньо повноважень, щоб зробити сферу національної безпеки більш прозорою завдяки концентрації уваги на виникаючих проблемах у цьому напрямку, фокусуючи на них загальну увагу. Одним із пріоритетних завдань законодавчої діяльності Верховної Ради України у досліджуваній сфері є структурне і організаційно-правове вдосконалення механізму забезпечення національної безпеки України. З огляду на широкий спектр проблем національної безпеки зазначається, що істотне значення для забезпечення національної безпеки має здійснення парламентського контролю за органами державної влади. Результативність цього контролю пов’язана, перш за все, із удосконаленням форм контрольної діяльності, активізацією контролю комітетів, роботи народних депутатів в округах, врегулюванням статусу тимчасових слідчих комісій. Підкреслюється необхідність підвищення ролі у його здійсненні комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони.

У підрозділі 2.3. “Роль Президента України в механізмі забезпечення національної безпеки” на підставі здійсненого аналізу повноважень, закріплених у чинних нормативно-правових актах, та практики функціонування інституту президенства в Україні зроблено висновок, що забезпечення національної безпеки значною мірою залежить від ефективності реалізації Президентом України покладених на нього завдань і функцій, результативності діяльності його Секретаріату, Ради національної безпеки і оборони при Президентові та інших підлеглих йому структур. Президент України є Верховним Головнокомандувачем, Головою Ради національної безпеки та оборони і як одноосібно, так і спільно з іншими державними органами може (а у деяких випадках зобов’язаний) приймати оперативні рішення як у мирний час, так і в умовах, викликаних екстраординарними обставинами, що загрожують національній безпеці. Зазначається, що Президент України як один із основних суб’єктів забезпечення національної безпеки, який наділений широким колом повноважень у сфері національної безпеки, повинен їх спрямовувати у першу чергу на узгоджене функціонування всього механізму забезпечення національної безпеки і у цій діяльності тісно співпрацювати із парламентом та органами виконавчої влади.

 З огляду на те, що у сучасній суспільно-політичній думці України вже досить чітко сформувалася позиція про необхідність вдосконалення форми правління, існує потреба пошуку відповідної моделі президентства. Враховуючи вітчизняну практику функціонування цього державного органу та стан законодавства у розглядуваній сфері, зазначається, що збереження і зміцнення парламентаризму має поєднуватися із збереженням інституту президентства, наділеного не суто представницькими і церемоніальними, а реальними та дієвими владними повноваженнями. Все це обумовлює необхідність більш детального наукового обґрунтування подальшого розвитку і новелізації цього інституту.

У підрозділі 2.4. “Органи державної виконавчої влади в механізмі забезпечення національної безпеки” узагальнено, що роль і місце органів державної виконавчої влади у механізмі забезпечення національної безпеки визначається їх місцем у державному механізмі, широкими повноваженнями та здатністю вирішувати конкретні завдання щодо забезпечення національної безпеки у різних сферах життєдіяльності, наявністю розгалуженої системи спеціально для цього створених органів. Встановлено, що тільки комплексна реалізація наявних повноважень органів виконавчої влади дозволить їм найефективніше брати участь у забезпеченні національної безпеки. Тому потрібно, щоб ці органи мали стійку адаптованість до постійних соціально-політичних змін і були стабільними незалежно від політичних коливань у суспільстві та завжди діяли єдино і консолідовано.

Зазначається, що складним питанням, яке сьогодні не вирішено у чинному законодавстві і реальній практиці державотворення, є питання розмежування контролю у сфері забезпечення національної безпеки між Президентом і Кабінетом Міністрів, а також контролю і координації дій органів виконавчої влади, які здійснює Рада національної безпеки та оборони і Кабінет Міністрів. Це призводить до перетягування повноважень і до послаблення відповідальності за результати відповідної діяльності. Означена проблема загострилася внесенням змін до Конституції, реалізація яких на практиці може спричинити деформацію виконавчої вертикалі, виникнення конкуренції Президента, Секретаря РНБО та Прем’єр-міністра і Віце-прем’єр-міністра з питань національної безпеки і оборони.