ДЕБАЛКАНІЗАЦІЯ БОЛГАРСЬКИХ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКИХ ГОВІРОК В УКРАЇНІ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження, вказано його зв’язок з науковими програмами.

У першому розділі “Основні проблеми балканського мовознавства” проаналізовано етапи розвитку лінгвобалканістики, наведено типи та основний інвентар граматичних балканізмів, оцінено спроби встановлення кола лексичних балканізмів, викладено сутність дискусій щодо репертуару та прийомів визначення балканізмів. Зазначено, що основи балканології було закладено у ХVШ ст., хоча виокремлення її як окремої лінгвістичної дисципліни відбулося у ХІХ ст.; схарактеризовано внесок Й.Копітара, Ф.Міклошича, Г.Вайганда, А.Мейє, П.М.Селіщева, Х.Сандфельда, М.Малецького, П.Скока, Б.П.Хашдеу, Дж.Бартолді, М.Трубецького, Р.Якобсона, В.Георгієва, С.Б.Бернштейна, Я.Седлачека, С.В.Семчинського, З.Голомба, Г.Шаллера, Е.Банфи, Г.Р.Солти, А.Мінчевої, Т.В.Цивян, Г.П.Цихуна, О.І Дьоміної та ін.; окреслено основні періоди становлення балканології; наведено інформацію про діяльність наукових центрів балканології в різних країнах світу та спеціалізовані наукові видання з цієї проблематики. Підкреслено, що в лінгвобалканології постійно посилювався інтерес до глибинних рис мовних структур, а не до випадкових чи периферійних явищ.

Докладно проаналізовано поширені у балканології погляди на причини виникнення балканізмів, підкреслено роль мовних контактів, субстрату, внутрішній саморозвиток рис, успадкованих від прамови. Зазначено, що в характеристиці БМС центральне місце належить морфосинтаксису, хоча сьогодні вже описано фонологічні системи балканських мов, лексичні балканізми. Відзначено, що розвиток балканістики тісно пов’язаний від розвитку славістики, у якій, на думку В.Русанівського, настав якісно новий етап – створення комп’ютерного банку славістичних даних, що сприяє піднесенню теоретичного рівня та інформативності славістики і балканістики.

Окремо розглянуто проблему сутності мовного союзу (глотосиндесму, лінгвоунії), під яким, за М.Трубецьким, визнаємо мовну групу, що складається із мов з великою схожістю в синтаксичній і морфологічній структурах, зі значним збігом культурної лексики, подібністю звукової системи, але без систематичних звукових відповідників, збігів у звуковій структурі морфологічних елементів та спільності основного шару лексики.

Формування БМС було зумовлене дією кількох факторів: часу – мовна і культурна взаємодія тривала багато століть; території – контакти відбувалися на відносно обмеженій території; впливали компактність розселення балканських народів, наявність високорозвинених престижних культур з багатовіковою історичною традицією (греко-візантійська, римсько-романська, слов’янська), вплив палеобалканського етнолінгвістичного субстрату та адстрату (турецького, романського), поширення двомовності та багатомовності, спільних рис фольклору і народних звичаїв.

У дисертації представлено різні погляди дослідників на коло мов БМС, виділення в ньому центру й периферії (до ядерних мов БМС відносять албанську, болгарську, македонську, румунську; до периферійних – грецьку, сербську, частково – хорватську (штокавське наріччя); до мов третього рангу – турецьку, словенську та угорську); проаналізовано структурні особливості мов БМС кожної з груп; підкреслено доцільність розмежування понять (і проблематики) балканослов’янських і півдоннослов’янських мов та подано дискусійні погляди на відношення карпатоукраїнських діалектів і БМС. Як свідчать нові дослідження, у болгарській мові особливо сильною є тенденція до аналітизму; лише в ній наявна аналітична іменна система. Болгарській мові притаманні такі граматичні балканізми: артикль; наявність аналітичних форм майбутнього часу дієслів із допоміжним дієсловом ще; злиття форм родового і давального відмінків; редуплікація – вираження прямих і непрямих додатків за допомогою іменників і займенників або двох займенників (повного й короткого) (Ивана го викам; него го няма); аналітичний спосіб творення форм компаратива і суперлятива; відсутність інфінітива; наявність да-конструкцій. Засвідчено і кінетичний балканізм – у знакових жестах ‘так’ і ‘ні’. Дослідження балканізмів не зводиться до протиставлення спільнослов’янська спадщина – запозичені балканські структури й елементи, а охоплює і проміжні, перехідні явища, які є результатом трансформації слов’янських вихідних мовних одиниць, змінених під впливом балканських механізмів і процесів. Тому поняття балканізм охоплює усі можливі трансформації граматичної структури, викликані якісними і кількісними змінами в умовах балканського мовного середовища.

Другий розділ “Артикль: Функції й тенденції розвитку” присвячено проблемі артикля, який становить одну із структурних особливостей болгарської мови, є спеціальним засобом вираження категорії означеності, під якою розуміють конкретність в індивідуальному, кількісному і родовому аспектах. Відомо, що категорія означеності / неозначеності (або детермінованості / недетермінованості) належить до універсальних, маючи у різних мовах свої набори формальних засобів вираження. Означений артикль у болгарській мові постпозитивний, що спостерігаємо також у скандинавських, румунській, албанській та вірменській мовах; причин і часу його постання в болгарській досі залишається предметом дискусій. У давньоболгарській мові вказівні займенники крім дейктичної, вказівної функції, виконували і анафоричну функцію, від якої походять вказівні займенники 3 ос. і артикль. Перетворення демонстратива в артикль відбувалося шляхом двостороннього послаблення: зменшення демонстративного компонента значення і послаблення характерного для вказівних займенників підкреслення (шляхом логічного наголосу). Л.Мілетич (за ним – С.Младенов, Б.Цонєв) уважав, що означений артикль – це суто болгарське явище; вже в давньоболгарський період можна констатувати його наявність. У староболгарській мові була потрійна система вказівних займенників, що збереглася в родопському говорі і почасти в тринському: для вказівки на загальну означеність (мажот, жената, детето), на близькі предмети (мажос, женава і женаса, детево і детесо) і далекі предмети (мажон, женана, детено). Займенникові форми були відмінюваними. Членні форми мали тільки загальні назви, у власних назвах, які вказують на одиничні предмети, відсутній спеціальний морфологічний засіб вираження означеності.

Окремо розглянуто дискусії навколо проблеми артикля в російській та давньоруській мовах (погляди О.О.Шахматова, О.М.Пєшковського, П.М.Селіщева, І.Б.Кузьміної й О.В.Немченко, Л.Л.Касаткіна).

Постання постпозитивного артикля, на думку В.Георгієва, є типовим прикладом конвергенції в мовах БМС, наслідок поєднання кількох явищ: слов’янського постпозитивного артикля при прикметниках; енклітичного вживання вказівних займенників у давньоболгарській; постпозитивного артикля в субстраті; вплив однієї з форм грецького означеного артикля. Загальною передумовою, ймовірно, стало ослаблення демонстративної сили вказівних займенників в усіх індоєвропейських мовах. Препозитивні вказівні займенники поступово зазнали семантичних змін, втративши чисту дейктичність і набувши спершу артиклеподібного, а згодом – цілком артиклевого значення. У розвитку вказівних займенників і в утворенні означених препозитивних артиклів індоєвропейські мови виявляють паралелізм.

Дискусійним залишається і визначення часу виникнення артиклевої системи: І.Гилибов уважає, що формальне утворення артикля завершилося в ХІІІ ст. (аргументом є форма злиотъ рабъ у Добрєйшевому Євангелії з перенесенням артикля -отъ від іменника до прикметника); за К.Мірчевим, розвиток цього артикля для всіх іменних категорій відбувався між ІХ-Х і ХІІІ-ХІV ст., з яких два століття Болгарія перебувала під владою Візантії; Й. Курц припускає, що початок вживання членних форм сягає ХІ-ХII ст., а артикля – до ХIII ст.; Г.Сване відносить виникнення артикля до X-XI ст. Однак, попри різність підходів щодо джерел та умов постання артикля у болгарській мові його архаїчність не піддається сумніву, як і структурна релевантність на загальнослов’янському тлі. Тому актуальним залишається докладний аналіз артикля у структурі різних діалектів, зокрема, і переселенських говірок в Україні.

Традиційно артикль відносять до функціонально-семантичної категорії (ФСК), яка має кілька назв: детермінація, означеність / неозначеність, „положення”.

Категорія означеності / неозначеності (детермінації) у болгарській мові формально значно відрізняється від способів її вираження в інших західноєвропейських мовах: в останніх формальне протиставлення є еквіполентним, а в болгарській – привативним, оскільки маркованим є тільки означений член опозиції у межах синтетичної словоформи, тобто результатом є вищий ступінь граматикалізації. При цьому основне значення немаркованого члена цієї категорії не встановлено. Деякі дослідники вважають протиставлення потрійним: означений артикль – неозначений займенник - артикль – нульовий артикль.

Означений артикль був єдиним видом артикля, граматична реальність якого не заперечується, а детермінуючі властивості не піддаються сумніву. Проте стосовно конкретного розуміння категоріального значення детермінанта у формі вираженні означеного артикля спостерігаються різні погляди авторів.

Детермінуючу роль означеного артикля мовознавці вбачають головним чином у звуженні й конкретизації значення іменника, яке саме по собі є загальним. Артикль як мовний засіб іменної детермінації функціонує в двох семантичних площинах: предметній та поняттєвій. У плані предметних семантичних відношень означений артикль служить для детермінації одиничних предметів мовлення (функція індивідуалізації) та окремо взятої групи предметів (функція партикуляції) або “моральної сукупності” предметів (функція узагальнення). Більшість граматистів визначають граматичну реальність тільки означеного артикля. Вживання інших артиклів, крім означеного, має спорадичний і граматично неврегульований характер. Граматисти виділяють різну кількість артиклів як щодо видової характеристики, так і щодо конкретних морфологічних форм. Граматичний статус неозначеного артикля заперечується багатьма дослідниками, а ті, що виділяють його як елемент граматичної системи, розходяться в оцінці його морфологічних форм. Категоріальні значення означеності / неозначеності формально виражаються вживанням чи невживанням означеного артикля. Граматичне значення недетермінованості в болгарській мові, на думку багатьох лінгвістів, набуло категоріального статусу з усіма притаманними йому властивостями: семантична опозиція до детермінованості; наявність спеціальних граматичних форм вираження, відносна врегульованість уживання в мовленні.

У болгарській мові неозначеність іменника виражається за допомогою так званої нечленної форми – нульового артикля, під яким розуміють значущу відсутність артикля, яка співвідноситься з наявністю означеного або неозначеного артиклів і яка передає семантичне навантаження; відсутність артикля перед іменником означає неозначеність останнього. Нульовий артикль вживається тоді, коли предмет, що позначений іменником, оцінюється поза класифікацією чи індивідуалізацією; з одноартиклевістю пов’язана багатозначність нуля в болгарській мові.

Деякі дослідники вважають систему артиклів трикомпонентною: означений артикль – неозначений займенник-артикль – нульовий артикль, відносячи до цієї категорії лексему един, займенникові прикметники, неозначені займенники. Для підкреслення неозначеності найчастіше використовують неозначені займенники, ослаблені форми порядкового числівника – неозначені частки един (една, едно, едни) “один, деякий” у функції артикля. На цій підставі нерідко говорять про неозначений препозитивний артикль. Однак багато болгаристів (Л.Андрейчин, Ст.Стоянов, Т.Шамрай, Кр.Кабакчієв) не визнають існування в болгарській мові неозначеного артикля; інші ж (В.Станков, Хр.Стаменов, В.Косеска-Тошева, Ю.С.Маслов), визнаючи наявність, підкреслюють його факультативність. Ст.Георгієв стверджує, що в болгарській мові не існує сформованого неозначеного артикля, а частка един не тільки передає значення неозначеності, але й має низку інших значень; це додатковий засіб підкреслення неозначеності;  един указує на числову одиничність, кількісну детермінацію, хоча це вже не число. І.І.Ревзін зазначав, що це слово може вживатися в екзистенціальних та у власне-неозначених висловлюваннях,  причому в езистенціальних слово един майже ніколи не знає еліптизації, натомість у власне-неозначених факультативність його використання спостерігається часто. Останнє свідчить,  що в болгарській мові відсутній граматикалізований неозначений артикль, але наявний схожий на артикль неозначений займенник, що майже граматикалізувався в екзистенціальній функції. Ст.Буров стверджує, що в болгарській мові специфічна означеність виражена морфологічно означеним артиклем, специфічна неозначеність – “членом един”, а неспецифічна означеність – нульовим неозначеним членом.

 Отже,  існування неозначеного артикля як лексико-граматичного засобу вираження категорії означеності / неозначеності в болгарській мові остаточно не доведена. Дискусії щодо статусу лексеми един зумовлені різним ступенем її граматикалізації – вона може мати кількісне значення, може виконувати функцію займенника, що інтенсифікує, або частки, а може використовуватися як засіб вираження специфічного граматичного значення; щодо останньої функції виникає найбільше суперечок.

У болгарській літературній мові лексема един може мати 6 значень, вживатися у стійких словосполученнях. У досліджуваних говірках найбільш поширеними є наступні функції: 1) для позначення одиничності, як кількісний числівник один:  Дай ми идин самун л’aп; Идна палавината га мачи (Кат); И трит’е са събрали на ино м’aсто; Инъ зами с дв’a глави (Кр); В ина къшта съ ч’етъри къшт’a (Т); Като са жен’aт в нейа закол’aт идин бурдух (З); 2) в екзистенційній функції, переважно у сполученнях идин път ‘одного разу, колись’, идно времи ‘колись, одного разу’, имало едно време ‘жив собі, був собі’: Ут идно вр’еми (3); Ино вр’еми, гату б’aх малка, худих да танцувам (Я); Ф идно вр’ем’е бабит’е гату б’aа млади уд’ее накич’ени з китки; Нъ инъ дзаран той ми пуч’укъ нъ връта (Чш); Аз го ч’увах идин път’ (Кр). Идин път върв’aх пу тоо мост; Идин път аз удих нъ гости (Чш); Идин път си додах позну ут удома (Я); Идин път’ з аткъса бугайу, нач’ена да кулоти кравит’е (В);  у цій функції един частіше вживається на початку розповіді при першій згадці про якісь події;  3) у підсилювальній функції – а) ‘тільки, лише’, б) у сполученні з не – ‘анітрохи, навіть’, в) ‘цілий, весь’: Ше испишит’е ина титратка н’еска ‘Сьогодні ти весь зошит спишеш’ (Кр); Т’a н’е пуста инъ сълдзъ (Кр) ‘Вона не пролила ні сльозинки’; Нито идин гул’aй б’ез з’ел’е ни минава ‘Жодні веселощі без капусти не обходиться’ (Кр); Ни ина цигарка н’aма курина ‘Не викурив жодної цигарки’(Кр); Там устанаха ини камани ‘Там залишилося тільки каміння’ (Я); Ко остава на ч’ул’aк - идни умразии ‘Що залишається людині – тільки ненависть’ (Кул); Зим’aта пр’етставл’aвала идна гола ст’еп’ ‘Земля являла собою лише голий степ’ (НІ); На ик’ен’д’ейа – ино парч’енци л’aп и ина филийка сирини ‘На полудень – тільки шматочок хліба і шматочок бринзи’ (З). Це ж значення в говірках передається і за допомогою лексем сал чи седе – ‘тільки’: Там съ устънаа сал камъни, ни знам квик, и повичи ништу ‘Там залишилося тільки каміння, не знаю яке, і більше нічого’ (Чш); лексема един надає реченню значення неозначеності: Там съ устънаа ини камъни, ни знам кой ги дукаръ ‘Там залишилося якесь каміння, не знаю, хто привіз’(Чш); 4) у функції неозначеності един послідовно уживається в казках. Ф инъ гуръ имълу млогу м’ечки; Ф иднъ гуръ имъши зайци (Чш). 

У досліджуваних говірках найчастотнішими стійкими словосполученнями є: с’aкуй идин, ката идин, що мають значення ‘будь‑який, усякий, кожний, кожен з вас’; словосполучення по едно време має значення ‘одного разу, якось’ та‘раптом, враз, і весь’; пу ино времи –‘пізно’ (Чш); словосполучення идин билюк – ‘багато’, на ино – ‘усі разом’ ино зафіксовано і в субстантивованій формі кажа едно / ~ ино: Ас ше кажа ино (З); Йас ки кажа ино (Т);  словосполучення идно друго має значення ‘різні речі; дещо’, як і в літературній болгарській мові: Ф духофка с’е п’еч’ем’е идно друго фътр’е (Кир).

У досліджуваних говірках граматикалізацію един як неозначений артикль засвідчують тільки тексти казок: Имълу идин д’aду и иднъ бабъ; Ми кут ни гу шт’еш, упичи иднъ питкъ и жъ йа търкулниш; Т’a му уп’еклъ иднъ питкъ; Върв’aлу, върв’aлу и ср’aшта идно гиран’чи; То утишло, намерилу иднъ мутичкъ; Върв’aлу, върв’aлу и стигнълу иднъ собичкъ; Върв’aлу, върв’aлу и стинъ идни абълки; И ср’ешнълу иднъ кучкъ; То з’елу иднъ кл’ечкъ; Зав’елу гу ф идин шупрон.  Вживання лексеми един на початку оповіді є обов’язковим композиційним елементом, словесною формулою, особливо в тих випадках, коли необхідно створити тло фольклорно-казкової епічної оповіді. Таким чином, архаїчний шар говірки зберігає той етап розвитку болгарської мови, коли існували передумови граматикалізації лексеми един.

Окрему проблему становить вживання артикля з власними іменами та назвами родичів. Власні назви як найдетермінованіші слова в мові менше всього вимагають маркування артиклем,  що є одним з доказів його взаємодії із семантикою імені. У староболгарській мові членні форми мали тільки загальні назви,  а в сучасній літературній мові при більшості власних назв артикль відсутній,  виняток становлять демінутиви типу Анчето, Васката та деякі географічні назви,  переважно назви гір: Карпатите, Алпите та ін. У досліджуваних говірках артикль з власними назвами вживається частіше, ніж у літературній мові, особливо в атрибутивних сполученнях. Насамперед це назви гір, височин, низин, а також мікротопоніми – Гребл’ето, П’есоко, Поповото (Т), особливо якщо це атрибутивні сполучення – Бузиковата баш’ч’а (Т), Мийал’yвата маала та ін. Назви країн, міст, сіл з артиклем, як правило, не вживаються: Татко му ф Кошково жув’aл - тo Буйалик сига; Той закон’чи т’ехникум ф Ад’еса; Ас ни съм била у Бендеры (Кат); Има коконосушилка в Болград; Идин чил’aк казал, д’ето Измаил лити дъш; Връштам с’е аз Ад’ес (Кр);  виняток становлять власні назви Буджак, Бесарабия, Молдова, Русия, останнім часом Украина які нерідко вживаються з артиклем: Б’есарабийата в Буджака; Ний удихми в Мълдавийатъ; Той си дуд’е ут Рус’ейатъ (Чш); Утидах у Малдавийата; Украината ни дава сичкити права на нас (Є); Б’aх у Русийата (Я); але водночас: П’ер’есил’енийету ут васточ’ната ч’аст’ на Балгарийа в аснавном било в Румынийа, Малдова, Б’есарабийа (НІ:25); Ний удихми в Българийа л’aтуска (Чш). Високу стабільність уживання артиклевих форм з власними назвами засвідчує говірка с-ща Старий Крим: артиклеві форми з власними назвами вживаються за тими ж правилами, що і з назвами загальними: И утидаха на Уралът; Йа б’aх в армийата, на Крымскийат фронт; А пък сетн’aк кат зеха пак Кримът, нийе не испратиха в Грузийа; В Губата б’aхме колку; Йа сега живъ на Кубанът (СК). Особлива цінність цих свідчень у тому, що в усіх випадках у говірці с-ща Старий Крим вжито так званий повний артикль, який у літературній мові вживається тільки при іменниках у функції підмета. Артиклеві форми більшою мірою характерні для імен і прізвиськ.

Таким чином, у досліджуваних говірках з артиклем вживаються: 1) демінутиви від власних імен на -е, -и, -че, - Вас’ту, Ван’ту, Колиту, Мит’ето, П’ет’ту, Л’ен’чито; 2) давні чоловічі і жіночі болгарські імена із закінченням на -а, де відбувається узгодження за формою: Дъм’aнката, Хилипката, Начката, Митката, Ван’aта, Сашата, Шурата, Ф’ед’aта, Димата, Йурата, П’ет’aта. Зината, Тудората; 3) прізвиська: Гуштера, Кумар’a, Танука (Я), Робъджонъ мъ пугледнъ; Буквътъ има новъ мъциклъ (Чш); Пунгата Марус’a, Дойката Иван, Ч’апата Коли, Паноч’ката Л’ена, Ванч’урката Хана, М’ечката Вал’a, Пундзарата Л’она, Баснар’a Коста, Баснарката Марийа, Кишл’aку Мишката, Калцунката Тодора, Цацику Митката, Бабичката Никола, Максимкото Ал’екси (Кул),  але:  Джон мъ пугл’еднъ и ми къза (Чш).

Зафіксовано також плеонастичні форми, у яких артикль одночасно вживається з ім’ям і з прізвиськом (Кишл’aку Мишката, Цацику Митката), що свідчить про втрату артиклем статусу детермінатора, несприйняття носіями говірки цих форм як артиклевих. Форми на -то (-ту), -та діалектоносії часто сприймають як демінутиви, тому ними частіше називають дітей. Зафіксовано випадок формально потрійної детермінації: на Руската Шурата Вовата и Багачова Тан’a се ожен’a (Кат).

Отже, у мовленні старшого і середнього покоління артиклеві форми власних імен поширені і найчастіше мають гіпертрофований вигляд; старі болгарські народні імена сьогодні вживаються рідко, а нові імена, запозичені переважно зі східнослов’янського іменника, вживаються, як правило, без артикля. У сфері артиклевих форм залишаються прізвиська та демінутиви. Вживання прізвиськ з артиклем пояснюють їх походженням переважно від загальних назв, при цьому артикль надає прізвиськам “значення” індивідуальної означеності і перетворює їх у власні назви. Як бачимо, з артиклем вживаються тільки ті власні назви, які для носіїв говірки відомі, детерміновані, частовживані і мають традицію вживання з артиклем.

На межі між загальними і власними назвами перебувають назви спорідненості, оскільки вони одночасно передають узагальненість і означеність, належність без спеціальних формальних засобів. Болгари-переселенці в Україні зберегли здебільшого традиційну основу сімейних відносин і архаїчну систему спорідненості. Досі в досліджуваних говірках функціонують лексеми девер і зълва, вуйчо і вуйна, леля і сваку, чичо, чинка, етърва, кака, баджанаци, шуреи та ін., які були складниками традиційної культури болгар і зумовлювалися багатолюдністю патріархальної сімейної общини, що жила як родина.

Іменники мама і татко мають особливий функціональний статус у багатьох європейських мовах. У болгарскій мові іменник мама і майка без присвійного займенника використовуються у дискурсі сімейної комунікації (Мама си дойде ‘Мати прийшла’), а в позасімейному спілкуванні іменник майка вживається із присвійним займенником (Майка ми си дойде);  подібні особливості функціонування демонструють і інші назви цього кола: тате, татко і баща ми, баба і баба ми, вуйчо і вуйчо ви та ін. Тенденцію до спрощення системи спорідненості демонструють і досліджувані говірки,  хоча в них збереглося чимало архаїчних рис, зокрема розмежування родичів по лінії матері й батька (вуйчо ‘брат матері’ і чичо ‘брат батька’).

Рисою болгарської системи спорідненості є розмежування родичів за віком, що є збереженням дотурецької тюркської риси (дружину молодшого чоловікового брата, його двоюрідного брата, а в деяких болгарських говорах – і дружин усіх молодших братів називали драгине, драгинко, старшу сестру чоловіка – калинка, а молодшу – малинка; загальнопоширеним є звертання до старшого брата – бате, а до старшої сестри – кака). Відзначена тенденція до вживання назв родичів без артикля. Іменники мама, майка, тате, татко ніколи не вживаються з артиклем, якщо мова йде про своїх батьків; перед короткою займенниковою формою вони також не вживаються з артиклем;  у цих же випадках не вживається артикль і з деякими іншими назвами родичів: баба, дядо, леля, вуйчо, вуйна, стрина, чичо, бате, кака. Однак іменники брат і сестра для вказівки на приналежність можуть вживаються у безартиклевій та в артиклевій формах – сестра му і сестрата му. Іменники син і дъщеря у ситуації передачі значення приналежності у безартиклевих формах менш офіційні, ніж в артиклевих; однак форма тъст ми навіть у мовленні зустрічається рідше, ніж тъстът ми. Демінутиви від назв родичів завжди вживаються з артиклем: майчицата ми, бащицата ми, братчето ми та ін. Тільки з артиклем вживається іменник мъж (як і в літературній мові): Маже й б’еши ут Гил’м’ан; Маже й на систра му доди; у говірці с-ща Старий Крим –  Мъжът ми руски; Йа с мъжът б’ех в Балгарийа.  Перед короткими формами займенників іменники на позначення родичів, як правило, вживаються з артиклем; без артикля – лише іменники на позначення батька, матері та деяких інших близьких родичів: мама му, тату му, л’ел’а му, систра му, брат му: Тати доди; Майка ти доди; Майка ми дъртичка; Брат му има два сина; Зан’ес гу на л’ел’а; Л’ел’а ти болна; Уйна ти та мули да напишиш писмо; Кака нали ти каза да умийш чинити; Питай кака си; За чич’у напраи тва.

 У мовленні старшого покоління таке вживання стабільне,  чого не можна сказати про мовлення молоді, у якому назви родичів найчастіше вживаються без артикля: Тук майка (замість майката) на гуд’еника привързва свадбарит’е (Вч); Свадбарит’е ут къд’е лапиту бутат на булката раката, гату т’a храни св’екър (замість свекъра) и св’екърва (замість свекървата) за да направ’aт см’aх; Гату збирът парити пубаштима (замість побащимът) носи тва бл’yду ду кумъ; Св’екър (замість свекърът) и св’екърва (замість свекървата) аб’ештават идно кило ракийа (Вч); Пубаштим (замість побащимът) тр’aбалу да вид’е свадбата (Пт); На връва закач’ат даръ на кумуйти, св’екъра, св’екървата, баба (замість бабата) и д’aду (замість дядото); Той иди сас музика, сас радит’ели (замість родителите), рудовит’е (Я). В безартиклевій формі назви спорідненості вживаються в говірці Старий Крим і в мовленні старожилів: Мойа майка уттам (замість моята майка); И от мойа майка, б’едната, стара, сичку зе (замість моята майка) (СК). У говірці с-ща Старий Крим з назвами спорідненості не вживаються й інші детермінативи: Пурабутих, и сетн’a йа найдах майка и сестрите и брат (замість майка си, сестрите си, брат си); Пу руску майка така хуртуваше (замість майка ми).

 Відсутність будь-яких детермінативів при імені у переселенських говірках свідчить про вплив східнослов’янських мов, де в таких конструкціях немає детермінативів, пор.: Гудиника дар’aва д’aду (замість дяду си) и баба (замість баба си) (Я);  найбільше це явище зафіксоване у говірці Старий Крим: Вот синът ми зарат татка и майка дойдеха тука (замість майка ми);  Татку умр’е, брата убиха, майка е тука – в П’ер’евалофка (замість брат ми, майка ми).

У чушмелійській говірці членні форми, особливо у назвах родичів, виявляють більшу нестабільність, ніж в інших говірках: тут детермінативами частіше виступають займенникові форми. Нестабільність у вживанні артикля виявляє іменник мъж у значенні ‘людина’ і ‘чоловік’: Кака ми аз мажо си додва у дума; Мъж ми си доди пийан; Мажъ й силну красиу танцува; без артикля частіше вживається із займенником 1 особи – мъж ми.

Таким чином, у досліджуваних говірках назви родичів детерміновані більшою мірою займенниками, ніж артиклем.

Окремо розглянуто індивідуалізуючу функцію артикля. Зокрема підкреслено,  що грамема означеність у болгарській мові може виражати конкретність трьох типів: а) індивідуальна означеність;  б) кількісна повнота;  в) родова (генерична) означеність; домінуючою є функція індивідуалізація, що перейнята із вказівної функції займенників. Головною функцією балканського дейксису, на думку Т.В.Цив’ян, залишається освоєння суб’єктом простору;  йдеться про т. зв. потрійний (постпозитивний) артикль -т-/-с-, -в-/-н-, що відомий у болгарських (родопських, тринських), македонських (західних та деяких центральних), сербських (тімоцьких) говірках і в македонській літературній мові. Ця потрійна опозиція (яка повинна бути доповнена неозначеним і нульовим артиклем, хоча їхній зв’язок із простором не виявляється настільки безпосередньо) реалізується по-різному. Означений артикль -т- вживається у своїй звичайній функції загальної детермінації. У колі потрійної опозиції він виступає нейтральним стосовно простору (ситуація змінюється, коли він протиставляється неозначеному члену). Мовець одержує можливість означити свій власний простір і його масштаби за відстанню між об’єктами; він повідомляє, що оцінено ним як близьке (своє), а що як далеке (чуже). Це демонструють “локалізаційні діалоги” з чітко експлікованою потрійною опозицією. У досліджуваних говірках ці функції виконують частки айгу, айго, айга, ая, аячка, йа, йега, ега, алия, алига та ін.: Виш, айго ко си купих; Айго де й Иван – у двору; Айго де й той (близько); Айгу де й та – фцата (далеко) (Кир); Айга тва й мойта норма (Кат); Л’aшкит’е, алийа; Т’a алийа, ни йе дал’еку жув’ей; Алига мойта свикруха (В); Ал’йа, гърн’е гул’aмо, пък то й мънин’ко (Кр). Зауважимо,  що  у мовленні старшого покоління вживання артикля послідовне: у текстах довжиною з 300-500 слововживань зафіксовано лише 2-3 відхилення на користь вживання артикля. Стабільне вживання артикля відзначено в досліджуваних говорах у значенні індивідуалізації.

Означений артикль вживається, коли повідомляється про згаданий у попередньому контексті предмет (анафорична функція); коли інформація про предмет (явище) уточнена наступним контекстом (катафорична функція). Однак у мовленні молоді і в цій функції артикль вживається іноді непослідовно; нерідко без артикля вживаються іменники на позначення предметів, що перебувають перед ними, або відомі з попередньої оповіді: З’еми слънч’уфка; Врей на соба (Є); И утиват пак на свадба (Вч).

Як окреме розглянуто питання реалізації означеності за допомогою демонстративів і посесивів. Зазначено,  що іменники, які у мовленні вживаються з демонстративами, перебувають поза опозицією означеності / неозначеності.  У досліджуваних говірках іменники не вживаються в членній формі,  якщо вони стоять у реченні після слів един, този, кой, никой, някой, всеки, много, малко. Випадки вживання детермінатива този нерідко є кальками російськомовних конструкцій: На тези ден’a ни тр’aбалу да са ший, п’aр’е (Пт) (замість на тоз /този ден), пор. рос.: В эти дни нельзя шить, стирать. Гіперичними є дві артиклеві форми в атрибутивному словосполученні всички + іменник: Врави и сичкийа св’aто тегли (Кул).

У старослов’янській мові, де поняття означеності було виражене спеціальними формами прикметника, означеність могла відрізнятися від неозначеності навіть у поєднанні із вказівним займенником. Це явище відоме і в досліджуваних говірках, де найчастіше прикметники й іменники вживаються з артиклем і після вказівних займенників (Ф тази пр’етсвадб’ената ч’аст’ радит’елити на лапиту идат ду мумичиту (Вч).

У досліджуваних говірках, як і в літературній мові, присвійні займенники в детермінативній функції вживаються з артиклем; відхилення у текстах зафіксовано зрідка,  хоча безартиклеві форми присвійних займенників зафіксовані дослідниками ще в 50-их рр., пор. у Вільшанці: Мой прад’аду уттам (замість Моят прадядо); Тугис уже гул’айат н’ейнит’а там, н’ейна мама и тату (замість Нейната мама...); Н’ейни д’аца са пукриват сас т’ахни хатли (замість Нейните деца...).

Нечленні форми повних присвійних займенників вживаються звичайно в якості іменної частини складеного присудка: Т’е ни са наши ‘Вони не наші’; Т’ес вилки ваши, пак ун’ес наши ‘Ці виделки ваші, а ті наші’. Зауважимо,  що це явище відзначено насамперед у Вільшанці, що знаходиться поза ареалом компактного проживання болгар-переселенців у межах України.

  В атрибутивних словосполученнях нерідко відзначене гіперичне вживання членних форм. Як правило,  у словосполученнях з кількома означеннями артикль приєднується зазвичай тільки до першого з них. Проте у досліджуваних говірках при іменнику з двома означеннями нерідко обидва з них вживаються з артиклем, а іноді й означуваний іменник має артикль: Т’a даруй сичкити присустваштити на свадбата; Дарува сичкити своити ближнити; С’ега Иди сас госпут фаф тойту л’едноту царству (Я); Тва й йедин ут най-хубавити и в’ес’елити празници на младити (Чш); Варви Д’ед Марозу и пуйе п’есн’а ас свойта старата Фуртуната (Кр); в останньому реченні в іменній групі з артиклем вживаються усі три компоненти – займенник, прикметник і іменник – власна назва персонажа казки.

На відміну від літературної мови у говірках з артиклем регулярно вживаються числівники на позначення дат: трийс’ет и п’ервата гудина, ф сорокувата гудина; Ас съм див’aтсот с’ед’мата гудина; Ошти ф сорокувата с’е сн’aхме (Кул). У мовленні старшого покоління збереглися і форма з подвійним артиклем: читърт’ахту, ус’емт’ахту, сидимт’ахту (Чш); Разбивами п’етт’aу ица, наливами вътр’a им мл’aкуту (Кр). Завжди вживається з артиклем числівник п’ерви (літ. първи): П’ервата ду булката фл’aва кумата (Вч).

При переліченні іменники в досліджуваних говірках, як і в болгарській літературній мові, вживаються без артикля.

Окрему позицію в описі артикля займають артиклеві форми у функції підмета: артикль уживається послідовно,  крім назв спорідненості  (див. вище). Артикль іменних форм підмета,  виражених іменниками чол. роду, вирізняється розмаїтістю внаслідок фонетичних змін: у досліджуваних говірках іменники чол. роду в однині мають один артикль -о (-у) або -ъ (-а), -а (-ъ), у говірці Старий Крим – -ът незалежно від їхньої синтаксичної ролі: артикль -ъ (під наголосом), -а (у ненаголошеній позиції), рідше -о (під наголосом), -у (в ненаголошеній позиції);  іменники середн. роду мають артикль -то (-ту), жін. роду -та, так само, як і в говорах метрополії та в літературній мові: Виното стои ф шарпана; Мумичиту уставу сас своити, а лапиту у себе си гул’aй (Вч). У множині іменники мають артикль -те (внаслідок редукції частіше -ти), якщо основа іменника закінчується на -е або -и (мъжете, жените) і -а, якщо основа закінчується на -а (селата, гробища, момичета): Зълвит’е и пумагат; Мумити ид’aха (Вч).

У предикативних синтагмах іменні частини мови вживаються, як правило, без артикля, якщо це звичайна констатація, самостійна, незалежна: Засватанта мума са викаши гудиница (Я); Т’a болна б’еши (Кул); Ниу сни длугар’ки; Ний, ас и ти йе сни длугар’ки (Кр); П’ервите жит’ели били кач’евники (Ч). Неозначеність іменника виявляється тоді, коли йдеться про раніше не згадуваний предмет, або про один предмет з множини однорідних.

У порівняльних конструкціях, що, як правило, складаються із сполучника като + іменник, такий іменник вживається без артикля (Учите му черни кату трънки).

У болгарській літературній мові артикль при лексемах у функції прямого  додатка вживається за умови, якщо дієслівна дія охоплює всі об’єкти або всю кількість даної речовини: Обрахме крушите ‘Зібрали (усі) груші’, але якщо цей іменник вживається у значенні ‘дерево’, то він вживається без артикля: Обрахме круша. Артиклеві форми у цих випадках виражають кількісну означеність. У говірках у цих випадках іменники також вживаються з артиклем: Зима др’ехит’е; Привързва свадбарит’е, зълвит’е и д’ев’ерит’е (Вч); Абрабативаха зим’aта; Красната Армийа асвабаждава зим’aта (3); Кравайу са раздава на ората (Кул); Др’еит’е тр’aба да ги сахраним yт молу; Крийа парит’е yт мъжо си; Ф сайата има йама, де сахран’aвам прадуктите (Т); Дун’еси ми шало; Л’aбу ше праим (Кр).

Безартиклеві форми у реченнях типу Утиват да купуват дрехи (Вч) можна розглядати в опозиції відоме / невідоме. Безартиклеві форми зафіксовано після дієслів зворотних, безособових имам, нямам: З’еми си грозди; Имам син; Н’aмам кукошки (Ор).

 Кількісна означеність є іншим різновидом граматичної категорії означеності; при цьому означений артикль позначає всі предмети даного класу. У досліджуваних говірках артиклеві форми на зразок учениките (от моя клас) не передають значення ‘всі учні (мого класу)’. Для вираження цього змісту використовується лексема всички (варіанти сички, синки): Сичкити уч’еники ут мойа клас б’aха на сабранийе. Можливо, кількісну семантику якоюсь мірою зберігають назви родичів і обрядових осіб, які вживаються з артиклем у тих випадках, коли їхня кількість точно означена, і не вживаються з артиклем, якщо таких осіб багато, невизначена кількість. Водночас тут наявний елемент індивідуалізації: з артиклем вживаються назви тільки відомих осіб,  пор.: Фаф п’етак гудиника си збира свойти другари, шитарити, викат кумуйти; На връва закач’ат даръ на кумуйти, зълвити, д’ев’ерти, свадбарити (тобто для усіх обрядових осіб на мотузці висять подарунки) (Я).

У деяких випадках розмежовуються особи кількісно означені (усі) і кількісно неозначені (деякі з них), що формально виражено наявністю або відсутністю артикля: Ходат на роспис кумуйти, блискити, рудови, кумшии. – ‘Ходять на розпис куми (усі), близькі, родичі й сусіди (не всі)’ (Я). У реченні Купуват даруви за кумувит’е и поткумувит’е, за зълви и д’евери и на сичкити руднини ут кади гуд’еника (Вч) перші два іменники детерміновані (усі знають, скільки їх), а зълви і девери – невизначені, їх багато, а вживання руднини уточнено узагальнюючим сичкити. Означальний займенник всички ‘усі’ у досліджуваних говірках поширений і завжди вживається з артиклем (на відміну від літературної мови). Форма цього займенника з артиклем, на наш погляд, передає подвійну детермінацію кількісної означеності (усі+усі). Її висока частотність у досліджуваних говірках свідчить про те, що для вираження кількісної означеності все частіше вживаються лексичні маркери, яким є означальний займенник всички (варіанти сичкити, сичкуту, сичката, синкити, синкото, синката),  який є важливим для діалектоносіїв. Надмірне вживання лексичного маркера кількісної означеності пов’язане із втратою артиклем цього значення. Про це свідчать і гіперичні форми: Фъф нид’ел’a сичкити приглас’енити (замість всички поканени) в дванайси ч’аса дин’ъ идът у младожен’aкъ (Чш);  формально тут присутня потрійна детермінація кількісної означеності (сички+ти+ ти), при якій зміст висловлення залишився без змін: ‘усі запрошені’.

Детермінація речовинних іменників (партиципація) у болгарській мові синтаксично може бути оформлена двома способами: 1) безприйменниковим іменним словосполученням (лъжичка захар) і 2) партиципацією речовинної маси, що попередньо вже партиципована (лъжичка от захарта), де речовинний іменник вживається обов’язково з артиклем;  останній спосіб у досліджуваних говірках не засвідчено.

Іменники в цих конструкціях у досліджуваних говорах, як і в літературній мові, вживаються без артикля: Идна лажица заар; Три м’етра плат; Тона чикундур; Йас’чик грозди; Стакан уда; Купих у магазина идно кило з’ел’е, кило абълки, три кила патладж’ан, п’ет кила сахар, шес кила брашно; Падай ми парче л’aп (Ор);  Идна тона бур’aк; Йас’чик с грона (З). Використання артикля у речовинних іменників є формою дискретизації речовинного континууму: Удата завр’a; Солта са закон’чи (Ор); Вудата завр’a; Султа се свърши ф къшти (З); Удъта завр’a; Свърши са сол’тъ; Сол’тъ са свърши, але у мовленні іншого діалектоносія і Вуда се свари; Сол’ се свърши (Куб); Вудата завр’a, але Сол’ ф къшта са кон’чи (С); Вудата завр’a; Солтъ ф къшти са закон’чи (НТ); Вудата й завр’aла; Сол’та съ закон’чи ф къшти (Бг).

Крім дейктичної та анафоричної виділяють ще генеричну функцію артикля; оскільки генеричну (узагальнювальну) функцію означеного артикля у формі однини важко поєднати з протилежною індивідуалізуючою функцією, то пропонують кваліфікувати такі артиклі як омонімічні.

Дослідники зазначають, що в реченнях на зразок Орелът е птица членна форма орелът має узагальнювальне (генералізуюче) значення. У досліджуваних говірках артикль у подібній синтаксичній позиції вживається непослідовно;  його функціонування залежить від ступеня відомості денотата реципієнтові висловлювання. Відповідниками речення рос. Овца – это животное у болг. мові можуть бути: Овцата е животно і Овца – това е животно,  перше з яких більш частотне у діалектному та літературному мовленні, а друге є калькою російської. На наш погляд, генерична функція властива іменникові в другому реченні, де він вживається без артикля (за ним іде вказівний займенник). Це підтверджують матеріали спеціального дослідження: майже всі респонденти (80%), включно з молодшим поколінням, слово овца вживають з артиклем в обох випадках: Усцъта – дубитък (Кр); Уфцъта й животну; Увцътъ тва й дубитък (Чш); Уфцата й животну (Д); Фцата тва животну (З), але і Уфца - туй животну (Я); Увцъ - тва й дубитък (Чш); Фца - тва й животну (З);  у реченні Орел - це птах майже 80% респондентів вживають іменник  ур’ел без артикля: Ур’ел - туй штичи (Я); Ур’ел - птица (Кр); Ур’ел – тва птица (З); Ур’ел - тва й птица (Чш), але Ар’ола и птица (Кир). А іменник береза  у подібних конструкціях майже всі опитані (90%) вживають без артикля: Бир’оза тва фидана (З); Бир’оза туй акаца (Я); Бир’оза йе видан’ (Кр); Бир’оза тва й дърво (Чш); Бир’оза тва дарво (Кир); Бир’озътъ тва й дърво (Чш). Наведені матеріали свідчать, на наш погляд, що в таких судженнях не відбувається “генералізації”, а вживання артикля свідчить, що десигнат добре відомий мовцеві, тому артикль вживається відповідно до загального правила передачі опозиції “відоме – невідоме”. Спостереження над діалектними текстами, спонтанним мовленням не підтверджують думки про те, що з артиклем вживаються тільки ті імена, які відомі мовцеві або про які раніше йшла мова.

У ряді випадків нульова форма іменника має не ідивідуалізуюче, а узагальнювальне значення, називаючи не один предмет ряду, а будь-який предмет і тим самим весь ряд предметів: Вълк куче не става. Това разбира и дете (‘Це може зрозуміти й дитина’);  у таких випадках наявна нейтралізація протиставлення означеність / неозначеність.

У болгарській мові нуль є багатозначним: він є одним із способів вираження неозначеності, що нерідко перетинається зі значенням узагальнення. Тому поза контекстом іноді неможливо відмежувати узагальнення від неозначеності. Необмежена кількість можливих контекстів в акті породження висловлення оформляється за допомогою артиклевої або безартиклевої форми. Не випадково,  для з’ясування детермінуючих функцій артиклів аналізують ситуацію мовлення, мовний контекст,  які визначають вибір мовного знака. У часто вживаних конструкціях, ймовірно, спрацьовує автоматизм вживання членних форм, починає відігравати роль подібність конструкцій, як і близькість самих мовних ситуацій.

Таким чином, генерична функція, на наш погляд, властива нульовій формі в болгарській мові. Іменник, вжитий як абстрактне поняття, не може бути детермінованим, оскільки немає основи для детермінації, тобто обсяг поняття, щодо якого здійснюється детермінація, – не виражений. Категоріальні функції артикля перебувають у тісній взаємодії з семантикою іменників та способом їхньої актуалізації. Генералізуюче значення артикля є лише віддзеркаленням генералізованого значення іменника. Оскільки категорія означеності / неозначеності належить до числа так званих комунікативних категорій, то повністю сформулювати семантичні протиставлення її плану змісту неможливо поза актом комунікації, відношенням між мовцем і слухачем, їхніми знаннями про предмет розмови, фізичним і вербальним контекстом.

У прийменникових конструкціях – іменник з прийменником – у болгарській мові артикль, як правило, не вживається;  членна форма іменника після прийменника – явище більш пізнє, яке виникло під впливом тих випадків, у яких із керованим іменником пов’язаний атрибут. Прийменникові словосполучення у досліджуваних говірках найбільше зазнали східнослов’янського впливу. Стабільні позиції займають тільки прийменники на, у, из, функції яких у багатьох випадках збігається із їх функціями у російській та українській мовах. У мовленні старшого покоління прийменникові конструкції майже повністю відповідають таким же конструкціям у говірках метрополії, якщо вони, звичайно, не є калькою російських словосполучень або запозиченнями. У мовленні молодого покоління значно більше випадків, які можна кваліфікувати як вплив іншої мови: Кту с’еннат за столом ф п’ервуйу оч’ер’ет’ ришават га ши бъди свадбата. Звертає на себе увагу стійке вживання форми за столом у різних дистантних зонах. При цьому в деяких із них функціонують і споконвічні лексеми – софра (діал. суфра, сувръ), синия, параля, маса: С’aдаме на сувръта (Кр). Лексема маса вживається теж нерідко без артикля: Там накриват маса (замість слагат масата) сас разни гозби (Я). Вживання цього іменника без артикля є також, мабуть, результатом калькування рос. словосполучення накрывать стол.

 Надлишкові форми артикля при калькуванні, на наш погляд, можуть компенсувати закінчення прикметників, наявних у відповідних конструкціях російської чи української мов: В’елигд’ен са празнува ух нид’ел’aта пудир първуту в’ес’енийу (замість пролетно) палналунийе (пор. рос.: после первого весеннего полнолуния) (Пт). Цим, ймовірно, можна пояснити вживання лексеми перви, перва в російському звуковому образі тільки з артиклем: П’ервата ду булката фл’aва кумата ‘Першою до нареченої входить кума’ (замість Първа при булката влиза кумата) (Вч).

Зафіксовано випадки дублювання артикля, що також, на наш погляд, свідчить про його десемантизацію: Женетата врават сас попо (замість жените) ‘Жінки йдуть із попом’ (Т). У цьому випадку форма женета не сприймається носіями говіркм як артиклева, а швидше як збірна. У говірках з артиклем іменників чоловічого роду -о цей процес, вважаємо, відбувається швидше, про що свідчать форми з дубльованим артиклем: чувалото = чувал+о+то. Ці форми свідчать, що артикль -о сприймається носіями говірок як закінчення іменників середнього роду, внаслідок чого відбувається перерозподіл іменників за родом і поява варіативних і неузгоджених форм (пазаро / пазару / пазара, попо / попу / попа, кон’о / кон’у / кон’a, хаз’aино / хаз’aину / хаз’aина, идин д’aдо / идно д’aдо): Т’емнит’е (множина) малад’ош у т’ех, нашийа (однина) малад’ош у нас; Се збира (однина) малад’ожу (Т); Збират се (множина) малад’oш - моми, ерг’ен’a; Д’ето борч’ зимаш лъц’aта (множина) столовайа (однина); Осч’е (сер. р.) ч’урбъ (ж.р.) (Кр); Йанч’овото (сер. р.) Ст’епа (чол. р.) съ ожени; Киптар – мъжуит’е (множина) го нос’aт, кугату кръсто му (однина) боли; Кутуроку (чол. р.) мързаливо (сер. р.) (Кул). Останній приклад свідчить, що артиклева форма на –у (кутуроку – ‘кіт’) сприймається як демінутивна. Контамінація закінчення множини іменників середнього роду -та й артикля – та приводить до подовження приголосного, внаслідок чого постав формант -т:а або -а:та: момч’ет:а або момч’еа:та, гърн’ет:а або гърнеа:та, куч’ет:а або куч’еа:та. В усіх досліджуваних говірках внаслідок елізії у цих формах вживається одне -та: стoл’ч’уута, кравайч’уута, г’евр’еч’уута, гърн’yута ас штич’уута, куч’уата, хаз’aйч’уута (літ. столчетата, кравайчетата, гевречетата, гърнетата, птичетата, кучетата тощо), хоча зрідка зафіксовано і -тата: Да си чистиш обуштата (Кр). Зауважимо,  що ще в 50-ті роки дослідники відзначали відсутність в деяких  іменників чушмелійської говірки членної форми в множині: іменники середнього роду на -е, що мають у множині закінчення -ута, особливої членної форми множини не мають: поде – подеута, але не можна сказати: подеутата, дупеутата, свинчеутата. Мова уникає повторення -тата лише в цьому випадку, в інших випадках таке повторення можливе: плита - плитата, ситу – ситуту і сита – ситата.  У ряді випадків артикль відсутній і тоді, коли лексема має фіналь -та чи  -шта. Це закінчення (або кореневий приголосний + закінчення),  ймовірно, сприймаються діалектоносіями як артиклеві форми. “Зако да казвам мун’ч’етата – уже има -та” – пояснила одна з інформантів. Це можуть бути як форма множини на -ета, так і однини на -ште, -шта: момчета, момичета, кучета, гробище, къща тощо: На п’ервийа стол мун’ч’ета (замість момчетата) или мажета ходат сас банката (З); Къшта билисаха, крас’aваха сас св’ежа краска вратницити, привиждаха дора в пар’aдак (Я) (замість Къштата я варосаха, боядисаха с нова боя вратите, подреждаха всичко в двора). В останньому реченні всі слова, крім къща, вратници (літ. врати) і дор (літ. двор) є запозиченнями з російської мови. При цьому аналітична будова мови не порушується, оскільки росіянізми – дієслова, прикметники, іменники – набули відповідних граматичних форм.

Крім того, у чушмелійській о-говірці зафіксовані іменники, які не мають форм з артиклем. У однині це іменники чоловічого роду на -у із постійним наголосом: алау, ч’ерау, ватау, шкау, зас’еу, кожуу, крачкуу, уор’еу, сид’еу. Відсутність членної форми в цих випадках пов’язана з фонетичними особливостями говору: іменники, які закінчуються на -уу, часто втрачають останній звук -у внаслідок стягнення.

Розрізнені спостереження над змінністю / статичністю артикля постають в іншому світлі завдяки застосуванню статистичне визначення стабільності вживання артикля у мовленні, зокрема у різних прийменникових і безприйменникових конструкціях, скориставшись індексом стабільності. Останній визначається шляхом зіставлення кількості відхилень у вживанні артикля в тексті порівняно з літературною нормою як еталоном.

Спостереження над функціонуванням членних форм у 10 текстах з кількістю слововживань від 500 до 2000, дозволяє констатувати, що середній індекс стабільності уживання форм з артиклем і без артикля у болгарських переселенських говірках становить ≈ 83 %,  відповідно індекс нестабільності становить ≈17%. Спостереження над мовленням у різних комунікативних ситуаціях переконує в тому, що вихід за межі повсякденного спілкування, особливо публічні виступи на зборах, позначається на вживаності артикля: кількість уживань відчутно знижується, особливо при росіянізмах (Сабранийе нач’ева ф п’ет; Выступл’енийа пу д’ес’aт’ минути, апсужд’енийа пу п’ет). Ця ж тенденція чітко проступає і в мовленні неболгарської частини населення досліджуваних сіл, що оволоділи болгарським діалектним мовленням. У мовленні молоді (школярів) іменники також нерідко вживаються без артикля, позначаючи предмет, що знаходиться перед ними: З’еми слънч’уфка; Врей на соба (Є). У мовленні середнього покоління: Тр’ета дъшт’ер’а ф Ад’ес са углави; На кумбайн работи (Бл). У мовленні середнього і молодшого покоління (особливо в мовленні школярів і студентів) артикль у досліджуваних говірках вживається без виразної системності, “ліворуч і праворуч без яких-небудь вказівок на те, чого він стосується”, зі сподіванням, що й так зрозуміють мовця, напр.: П’отр Ст’епанович пу историйата б’еши учит’ел’;; Мойа д’адото б’еши врач (Б).

Найбільшу кількість гіперичних форм виявлено в атрибутивних конструкціях. Відчутна нестабільність щодо вживання артикля виявляється у сполученнях із прийменником, де інтерференція особливо відчутна. Нестабільність вживання артикля у прийменникових словосполученнях, ймовірно, підтримується традицією часто опускати артикль у стійких словосполученнях, у деяких традиційних висловах з народних пісень, прислів’їв і приказок (Гарван гарвану око не вади).

Поява нових синтетичних форм у досліджуваних говірках пов’язана з інтенсивним впливом східнослов’янських мов – російської та української. Це частіше всього вставні слова, прийменникові конструкції, клішовані фрази, стійкі форми ввічливості, канцеляризми, штампи, інші часто вживані звороти: за столом, с приездом, с изюмом и лимоном, на берегу, в переводе, в тесном кругу, часиков в шесть, ученики пятого класса та ін. Запозичення нерідко зберігають граматичні форми російської мови.

Діалектоносії старшого покоління рідко переходять на нерідну мову; це відбувається лише в деяких сферах спілкування, зокрема у державних установах. Тобто в досліджуваному регіоні переважає координативний білінгвізм, при якому дві мовні системи зберігаються як різні. Для молодшого покоління характерним є “двомовне переключення кодів” – залежно від теми бесіди, умов і сфери спілкування вони переключаються з одного мовного коду на інший. Відчутна зміна лексичного складу мовлення молодшого покоління діалектоносіїв, наявність значної кількості неадаптованих російськомовних елементів зумовило зниження вживаності артикля. Нестабільне вживання артикля сигналізує про руйнування категорії означеності / неозначеності в мовленні молоді.

Сьогодні складно визначити етапи заникання артикля в досліджуваних говірках. Найбільшу нестабільність виявляють прийменникові словосполучення, які виражають обставинні й об’єктні значення – значення місцевого, орудного і знахідного відмінків. Нечленні форми іменників чоловічого роду о-говірок вживаються частіше, ніж нечленні форми іменників жіночого і середнього родів; форми однини виявляють більше відхилень від норми, ніж множини; найбільшою нестабільністю вживання артикля відзначаються назви спорідненості і свояцтва.

Показовим є зіставлення цих висновків із спостереженнями над етапами втрати відмінкових форм у болгарській мові. Спочатку відмінкові форми зникли у формах множини, а потім – у формах однини,  спершу – середній рід, потім жіночий, і тільки після цього – чоловічий;  раніше відмінкові форми втратили іменники на позначення неживих предметів, пізніше – живих істот; найдовше утримуються відмінкові форми у власних іменах і назвах спорідненості й свояцтва. Тобто, щодо вживання артикля найбільш стабільними є ті форми, що втратили відмінки раніше – форми множини, середнього та жіночого роду, іменників на позначення неживих предметів, нестабільні в говірках форми – чоловічого роду однини, власні імена та назви за спорідненістю – молодші, вони втратили відмінкові форми пізніше.

Збереглися і синтетичні риси в іменній системі. Кількісна форма (болг. бройна форма) є континуантом старої форми називного і знахідного відмінка двоїни іменників -о і –jo-основ. Цю форму зберегли в болгарській мові тільки іменники чоловічого роду. Особлива форма множини іменників чоловічого роду вживається при поєднанні з кількісними числівниками і словами колко, няколко, толкова. Генетично ця специфічна риса болгарської мови пов’язана з категорією двоїни. Причини появи кількісної форми І.Гилибов пояснює збігом старої називно-знахідної форми двоїни ім. ч. р. продуктивної о-основи з формами род. відм. однини цих іменників. Цього збігу не відбулося в іменниках жіночого і середнього роду.

У досліджуваних говірках зафіксовано кількісну форму і в іменників жіночого роду: две ръ́ци, але множина – ръце́ (Кир). У сполученні з числівниками субстантив рука майже у всіх говорах має варіативне закінчення: с дв’а рац’е́ і c дв’а ръ́ци; З’еми гу с дв’ети раце́ти; Улуй гу с дв’ети си ръ́ци; Две ръ́ци, але – Умий си ръце́ти (Чш). У досліджуваних говірках зафіксовано протиставлення форм: у сполученні з числівниками дв’а лели, дв’а уйни, але многу лелини, уйнини. Наголосом розрізняються форми: двети дъ́штери і синуй и дъштери, однак таке розмежування непослідовне. Інші назви родичів мають у кількісній формі наступні форми: дв’а майки, двата // двамата башта, двамата уйч’у, двамата ми чич’ува (мн. чичуви). Давній шар досліджуваних говірок зберігає кількісну форму в незмінному вигляді: Гор’а има три стръка и на т’ес стръкуй са над’ава гул’аму кравайчи (Я); Н’aкулку сина з булки (НІ); Вила дръвена з три рога; Три д’ена ни йала; Кусилка с ч’етъри кон’a фпр’aгам’е (Є).

Збереженню в діалектах кількісної форми сприяє, на наш думку, функціонування переселенських говірок у “відмінковому” іншомовному оточенні: білінгвізм носіїв говору і збіг цієї грамеми з формою родового відмінка іменника в російській мові. Так, словосполучення два ученика вимовляється в досліджуваних говорах, як і в російській мові, із наголосом на останньому складі, на відміну від болгарського літературного – з наголосом на передостанньому. Втраті цієї категорії в говірках може сприяти уніфікація граматичних засобів вираження тих самих або схожих значень. Так, запозичені іменники у поєднанні з числівниками і лексемами колко, няколко, толкова набувають форми або на -а (як і кількісна форма), або на -и (як форми множини). У мовленні того самого інформанта зустрічаються форми: Има н’aкулку пр’есни источника и Има н’aкулку пр’есни источники (НІ); Ф класа трийси уч’еники і Ф класа трийси уч’еника (Р).

Іменник джам ‘вікно’ із числівниками вживається в кількісній формі два (три) джама, а з займенником колко – частіше у формі множини: Колку дж’амуй има у нас?;  можливо, під впливом російської або української мов, де в сполученні з лексемами скільки, декілька іменники вживаються у формі множини. Найпослідовніше кількісна форма вживається з числівником два. Тобто, специфіка закінчень цих форм підтримується в досліджуваних говірках впливом російської мови, у якій наявні форми родового відмінка іменника з тими ж закінченнями. Відзначимо, що досліджувані говірки зберігають архаїчні кількісні форми жіночого роду.

Третій розділ “Розвиток займенникової системи” присвячено аналізові змін у вираженні посесивності та опису явища редуплікації.

Посесивність, зокрема підвищення її релевантності, є також індикатором динаміки болгарських переселенських говірок; зауважимо,  що посесивний датив є ареалогічно релевантним у діалектному континуумі метрополії: він значно частіше вживається у південних болгарських говірках, і лише спорадично – у північних.

Виділення присвійності як істотного нового опорного центру, що має властивості структурувати (поряд з об’єктністю), пов’язане з процесами аналітизації балканських мов, що зумовило синкретизацію форм давального і родового саме в площині категорії посесивності. Присвійний давальний був особливо поширеним у середньоболгарський період, а конкуренція з родовим розпочалася спершу серед особових займенників.

Присвійні займенники в болгарській мові мають повні й короткі форми, останні з яких походять з коротких форм особових займенників у функції непрямого додатка, коли вони знаходяться після імені й означають приналежність. Ім’я при цьому майже завжди вживається з артиклем: книгата ми, але моята книга. Це правило не поширюється на деякі назви родичів: майка ми, баща ми, дядо ми та ін. Повні форми звичайно виступають у ролі узгодженого означення. Дублювання вказівної функції зафіксовано в досліджуваних говірках в атрибутивних конструкціях, коли обидва означення (займенник і прикметник) мають артикль: нашийа танцивал’нийа ансамбл’, твойта син’aта рокла та ін.; такі гіперичні форми свідчать, на наш погляд, про десемантизацію артикля.

 Спостереження над текстовою поведінкою посесивів свідчить про те, що повні форми присвійних займенників вживаються частіше, ніж короткі, у мовленні діалектоносіїв молодшого покоління. Так, у тексті № 4 “Сватба в Тарутинско” використано 9 форм повних присвійних займенників і лише одну – коротку – й. Водночас у цьому ж тексті 38 випадків уживання енклітик – відмінкових форм особових займенників ги, го, им у функції додатка. В інших текстах посесивні енклітики зафіксовано значно частіше. Так, у тексті № 6 “Сватбен обичай у Петростал” посесивних енклітик 18, а повних форм присвійних займенників 9, тобто в два рази менше; серед енклітик частіше вживаються зворотні, їх 8. Зберігають енклітики, як правило, назви родичів. У тексті № 8 “Сватба в Купоран” повні форми займенників зустрічаються тільки двічі і 19 разів вживається посесивний давальний. У тексті № 9 “Сватбата в Гюлмен” (говірка балканського типу) на 2179 слововживань використано лише 4 коротких присвійних займенники і 10 повних форм. В цій говірці присвійні прикметники і на-конструкції якоюсь мірою компенсують відсутність посесивного давального. У текстах № 10 і 12 (чушмелійська говірка) займенникових посесивних форм виявлено небагато – 3 повних форми і 3 коротких. У тексті № 17 “Сватба в Чийший” переважають енклітики – із 14 присвійних займенників зафіксовано 10 уживань енклітичних форм. У цілому зазначимо, що кількість уживань форм повних і коротких займенників у посесивних конструкціях є приблизно однаковою. Спостереження показують, що посесивний давальний частіше вживається в чійшійській і твардицькій говірках, рідше – в гюльменській і чушмелійській. При цьому відзначено, що саме назви родичів, які є однією з архаїчних груп лексики, зберігають посесивний давальний;  у розповідях на історичні та суспільно-політичні теми переважає вживання повних форм присвійних займенників над короткими.

Особливого розгляду вимагають форми зворотного присвійного займенника свой, який вказує на належність чого-небудь суб’єктові дії. Його функціонування в діалектах не однозначне,  тому вимагає докладного ареалогічного вивчення. У болгарських діалектах займенник свой (коротка форма си) зустрічається в балканських говорах, а в мізійських, західних і рупських діалектах замість зворотного займенника вживаються повні форми присвійних займенників (негов, негова, негово, негови). У досліджуваних переселенських болгарських говірках зворотний займенник негов замість свой вживається в кулевчанській (с. Колісне), зорянській та у твардицькій говірках (с.с. Петрівськ, Петрівка, Євгенівка, Михей, Кролівка). При цьому сьогодні не можна говорити про відсутність зворотних займенників у цих говірках, а лише про перевагу вживання особових займенників у ролі репрезентантів присвійності замість займенників зворотних. Так, у кулевчанській говірці зафіксовано обидві форми: Той л’yби негуута дочка і Той л’yби свойта дочка; Той си л’yби негувийа син і Той л’yби сино си; Извикай татку си. Можливо, ці зворотні займенники з’явилися або активізувалися під впливом інших болгарських говірок в Україні. Короткі форми займенників 3 особи в досліджуваних говірках вживаються частіше, ніж короткі форми 1 особи: И жина му рабути; Ризата й раскъсана; Башта им трактарист (Кир); Упашката му длъга и диб’ела (Куб). Частотність займенників 3 особи в наших текстах зумовлена, мабуть, тематичною специфікою текстів – адже оповідають перважно не про себе, а про інших осіб, які є або були учасниками подій. У повсякденному діалогічному мовленні все ж частіше вживаються енклітики: Жув’ейа сас сино си; Моминско ми ними Пип’ер (Кат); Мажо ми б’еши грамут’ен, бугалт’ер; И майка й ут тука (Куб); Мъжо й баши парикмахиру (Кул) та ін. Як бачимо, енклітики вживаються після назв найближчих родичів, що, як уже відзначали, вживаються в ряді випадків без артикля, оскільки мають імпліцитну означеність.

Повні і короткі форми займенників можуть вживатися одночасно на позначення того самого об’єкта дії: на него му казаха, мене ме питат; такі випадки вживання характерні для розмовного і книжного мовлення. Редуплікація (реприза) – уживання в реченні подвійного додатка – є структуротворчим елементом,  що регулюється семантичними відношеннями у межах категорії означеності / неозначеності  і стосується градації означеності.

Ще в староболгарських пам’ятках ХІІ-ХІІІст. зафіксовано випадки вживання подвійного додатка, і використовуються при цьому постпозитивні займенники. На думку Л.Лашкової, реприза виникає насамперед там, де вживається така частина мови, що не може поєднуватися з артиклем – особовий, зворотний, вказівний, питальний займенник (але не заперечний і неозначений), власні назви, назви родичів, тобто ті, яким властива імпліцитна означеність. Так утворюється характерне для цих форм дублювання означеності. Потім уже за моделлю посилення морфологізації нових граматичних засобів подвоєння поширюється і на синтаксично марковані випадки вживання, напр., для розмежування об’єкта в реченні: Момчето го взеха войник.

Відзначено також, що слов’янська займенникова система допускає більшою мірою чужомовні впливи, ніж іменна система. Свідчення сербських говірок свідчать про наявність подвоєних займенників 1 і 2 ос. однини у функції прямого і непрямого додатка: mene me boli, тебе ти jе казао. У сербській мові, як відзначає Л.Лашкова, активізація цих конструкцій пояснюється як впливом балканського мовного середовища, так і наявністю вже активної двосторонньої взаємодії між синтаксичним і морфологічним рівнем мови.

У досліджуваних говірках частіше, ніж у літературній мові, вживається подвійний додаток – одночасне вживання повної і короткої форми займенників або іменника і займенника одночасно: Вас ва убич’ът; Ивана гу викам. Однак замість першої форми у давальному вживається форма у називному відмінку: Ас ма були главътъ (Чш); Ас ми са спи; Ас ма булът краката (З); (пор. літ.: Мене ме боли главата; Спи ми се). Подібні форми характерні для безособових речень: Ас силну ми хареса празника; Ас ми са нрави нашту с’елу, искам ф н’егу да жув’ейа, (пор. літ.: Хареса ми моето село); Ас ми са пий; Ас ма були жилудука, затва баба ми дади лич’ебна трива, куйату тр’aба да га пийа и ш ми стани по-л’еку (З); Ас ми були сарц’ету, затуй ас утивам у бул’ницата (Куб); Мын’a ма викат, нас ми викат, вас ва викат (Кр).

 Більш поширеними в досліджуваних говірках є конструкції іменник + займенник: Малкит’е дица ги викат ф къшти (Чш); Гулемийа гуд’еж абичну гу прайали ух събута (Пт); Жениха гу н’ама (Чш); И брата гу вързали (Куб); Башта й гу убийа (Кир); Д’евачкит’е ги учиха да хаз’aйничат’ (Ч); Чиизу гу глаши майката; Зълвата га кич’ат сас банта ф кусата; Пудар п’ервата маса младити ги извиждат; Булката га зимат (Я); Младити ги изожда баштата на мумичиту (Кр); Уфцети ги къп’aт два път’a (Чш); Лукъ гу тъпч’ат (З); Мажети ги зимали в армийа (НІ); Уфцети ги дуйет сабал’aн и вич’ерти; Йес’ентъ уфцети ги лъч’ат; Т’е мешани ги правиха на ушити на уфцети (Кам); в останньому прикладі зафіксовано подвійну (точніше – потрійну) детермінацію: вказівний займенник те (літ. тези ‘ці’) + редуплікація.

У літературній мові при редуплікації повна форма займенника (або іменника) знаходиться перед короткою (Ивана го викам. Него го няма). Однак у досліджуваних говорах повна форма займенника нерідко перебуває в кінці речення, після короткої і навіть не поруч з нею, що, мабуть, свідчить про те, що в деяких конструкціях носії говірки не сприймають ці короткі форми як займенники, тому дублюють їх повними займенниковими формами: Той да н’е му й аргатин на н’егу; Три д’ена ш та н’ама т’еб’а (пор. болг. літ. Три дена ще те няма). В останньому реченні внаслідок компресії втрачена коротка займенникова форма, а тому відновлено нову – повну. У досліджуваних переселенських говірках, особливо в говірках балканського типу, повна і коротка форма займенника в таких випадках вживається як одне ціле, як один займенник: Мен’aма изликуваха; Мен’aма устайаха самичка; Васва вид’a д’aдуту; Неска теб’aта напанна см’aх; На мен’aми й хубуу; На негуму куп’aха (З). Такі форми надають розмовного відтінку, мають стилістичне забарвлення, водночас засвідчуючи послаблення власне займенникового значення і переймання функцій додаткових морфологічних елементів у репризах.

Четвертий розділ  “Еволюція балканізмів у дієслівній системі” присвячено аналізові змін таких балканізмів у переселенських болгарських говірках,  як творення форм майбутнього часу, втрата інфінітива, да-конструкції та балканський кондиціонал.

Розвиток дієслова у болгарській мові відбувався шляхом розбудови системи. Часовий вимір дейктичного контексту граматикалізується за допомогою розгалуженої системи часових форм.

Час у своїй семантичній сутності дейктичний і визначений, подібно до артикля, вказівного займенника чи прислівника; він може бути анафоричним чи об’єднувати дейксис і анафору. Час, пов’язаний з дейктичною темпоральною референцією щодо моменту чи інтервалу часу, виникає внаслідок граматикалізації дейктичної темпоральної референції. При цьому словник і граматика темпоральної референції й денотації моделюється за зразком просторової референції й денотації. Ситуації в часі розташовані так само, як фізичні об’єкти – у просторі; свідченням чого є накладання у багатьох мовах засобів вираження просторових і часових значень. Останнє часто є підставою для твердження про похідність темпорального значення від локативного.

Відмінності між темпоральністю й модальністю, відповідно, – між часом і видом не завжди чітко окреслено в граматичних описах, особливо стосовно майбутнього часу. Граматисти не дійшли єдності щодо того, чи майбутній час у своїй основі – первісному вживанні – можна вважати граматичним часом. Морфологічно, синтаксично й семантично допоміжне дієслово ще у болгарській мові є близьким до модальних допоміжних дієслів трябва, мога ‘повинен, може, треба’ та ін. Тому думки граматистів розділилися стосовно того, чи майбутній час є темпоральною чи модальною формою. Думки дослідників сходяться на тому, що існує чимало випадків уживання форм майбутнього часу, які передають модальність, а не темпоральність.

Історики болгарської мови розглядають появу складних форм вираження майбутнього часу, утворених за допомогою форм дієслова, що відповідає укр. хотіти, рос. хотеть, як балканізм, але балканізм, засвідчений у болгарській мовній практиці ще до початку нового періоду розвитку болгарської мови, – у пам’ятках ХШ – Х1У ст. Давні пам’ятки вказують на два способи конструювання форм майбутнього часу: а) використання простих форм теперішнього часу доконаного й недоконаного виду, згодом – лише доконаного виду; б) використання описових форм: допоміжне дієслово з не до кінця елімінованою модальністю у поєднанні з інфінітивом, носієм основного значення. Зауважимо,  що в текстах частота використання форм допоміжного дієслова ще у складі форм майбутнього часу продовжує зростати від Паїсія (у якого це допоміжне дієслово вживається з нередукованим коренем хощ) до наших днів, хоча відтворити цей процес за допомогою статистики дуже складно.

Утворення і вживання форм майбутнього часу  у досліджуваних говірках суттєво не відрізняється від уживання в літературній мові. Допоміжним дієсловом у формах майбутнього часу в досліджуваних говірках може бути лексема ши, ше, ша, шъ, ш, жа, жъ, же, жи, к’е, ки та деякі інші, які ще називають граматичними частками: Котката си мий учити с кракъ – ше има гости ‘Кішка миє очі лапкою – будуть гості’ (Куб); Скору ша бъди В’елигден ‘Незабаром буде Великдень’ (З); Ки видиш ‘Побачиш’ (Кат);  нерідко в говірці функціонує 3-4, іноді 5 часток.

У деяких випадках форми майбутнього часу синонімічні до да-конструкцій з тряба (да), що зафіксовано у мовленні того ж мовця: Сънуаш жена гола, ше умр’е мъш; Сънуаш жена гола, тр’aба да умр’е мъш ‘Якщо тобі сниться гола жінка – помре чоловік’ (З).

Частовживані дієслова внаслідок компресії в говірках мають еліптичні форми: шийш або жийш відповідно до літературного ще дойдеш, ще идеш: шимо (= ще идемо); шида, шейа, кида (= ще ида) тощо: Шейа на клайанца за уда ‘Піду до колодязя по воду’ (Т); Кида до Жората ‘Піду до Жори’ (Кат); Хай шейм ду нас ‘Ходімо до нас’; Шейдим ду д’aдуту, да ше земим парити ‘Ходімо до діда, візьмемо гроші’; Ко н’aма дъш, шейдим ф кино ‘Якщо не буде дощу, підемо в кіно’ (Є.). Таким чином, ці аналітичні конструкції в говірках перетворюються в синтетичні.

Да-конструкції вживаються при творенні заперечних форм майбутнього часу. Як і в літературній мові, це словосполучення няма да+дієслово: Закоту ондзи н’aма да му дад’е риза (Р); Ко н’aма да прав’aт годи, прав’aт гул’aму свършени (Кр); Н’aма дъ измътът пил’ънцъ (Чш). У заперечних формах дієслів майбутнього часу пропуск частки да зафіксовано в говірці с. Кубей: Ша мине отпр’aде ти ч’ерна котка – н’aма варви рабутата ‘Якщо перебіжить [дорогу] чорний кіт, не поталанить в роботі’; Койту си ша мине от пр’aде ти с праз’ен казан – н’aма варви рабутата... ‘Якщо перейде дорогу хтось з порожнім відром, не пощастить в роботі’ (Куб);  у літературній мові в цих випадках вживається конструкція з няма да.

Дотепер у досліджуваних говірках функціонують складені форми майбутнього часу. Майбутнє в минулому з шт’aх да, шт’ех да и к’еш (киш) да (у говірці с. Тернівки): Фч’ера шт’aх да гу направа, но ни мой ‘Хотів це зробити вчора, але не можу’ (Є); К’еш да ида на пазаро, ма немам пари ‘Хотів піти на базар, але немає грошей’ (Т). Здебільшого ці конструкції мають семантику необхідності і тому синонімічні конструкціяям з треба, повинен.

 У говірці с. Тернівка збереглася і переповідна форма майбутнього часу, яка має форми, зумовлені специфікою допоміжного дієслова – к’ел, або кил відповідно до літературного щял: Той к’ел да дойде утр’е ‘Він хотів приїхати завтра’; Те кили да дойдат на гост’е ‘Вони хотіли прийти в гості’ (Т). У говірках балканського типу в цих конструкціях вживається допоміжне дієслово щял, щели, але у мовленні ці форми виявляються рідко: Шт’aл да го направа, ми н’aмам вр’еме ‘Хотів це зробили, але немає часу’ (Я).

“Майбутній у минулому” (бъдещето в миналото) є найпоширенішим способом вираження в говірках умовного значення.  Ця часова форма – кондиціонал балканського типу чи балканський кондиціонал (за З. Голомбом) – передає умовне значення конструкціями складних форм майбутнього часу, напр.: Аку б’еши ни казал, шт’ахми да д’ейдим да видим ‘Якби ти нам сказав, ми б прийшли, щоб побачити’ (Р); Ний шт’ахми дъ йдим, ку б’еши ни казал; ‘Ми б прийшли, якби ти сказав’(Я).

Поява нових синтетичних форм умовного способу в літературній мові, на думку болгарських дослідників, зумовлює витіснення старих форм. Це насамперед модальне вживання форм теперішнього часу вторинних дієслів недоконаного виду із суф. -а-, -я-, -ва-, -ава-, -ява (ядвам, търпявам);  цей процес не відзначений у досліджуваних говірках. Функції старого умовного способу значною мірою взяли на себе футуральні форми: майбутній, майбутній в минулому, теперішній час і імперфект від дієслів доконаного виду, минулий попередній, а почасти  – і перфект; тобто 6 з 9 дієслівних часових форм беруть на себе функції умовного способу. У досліджуваних говірках умовну семантику виражають, як правило, щях да – конструкції (балканський кондиціонал).

Розвиток аналітизму в болгарській мові зумовив структурні зміни в синтаксисі, зокрема, появу аналітичного вираження інфінітива, високу частотність вживання й різноманітність значень да-конструкцій. Втрата інфінітива була одним із відчутних серед балканізаційних процесів;  синтаксичне навантаження інфінітива перебрали на себе да-конструкції.

Конструкції з да у сучасній болгарській мові різноманітні і високочастотні. За походженням болгарські да-конструкції поділяються на два види: відінфінітивні і невідінфінітивні. Перші заміщують староболгарский інфінітив, супін і дієприслівникові конструкції: це підрядні речення, що поєднуються з головним сполучником да чи складним сполучником з компонентом да: преди да (час), за да, да не би да (мета), без да (спосіб дії), макар да, колкото і да, както і да (допустовість), дали да, як да, який да (об’єкт) та ін. Другі входять до складу простих речень – питальних, спонукальних, окличних, що мають, як правило, модальний відтінок. У цих реченнях да є модальною часткою, а самі речення найчастіше виражають бажання, намір, волевиявлення, заклик, запрошення, прохання, попередження, згоду, замилування, невизначеність, необхідність. Да-конструкції із семантикою наказовості передають останню різкіше, ніж форми імперативу; ця строгість наказу зумовлена припущенням мовця, що слухач не бажає чи не схильний виконати наказ, пор.: Моля ти, подай ми молива! и И да ми подадеш молива, че... Водночас да-конструкції можуть передавати інтимність, дещо зневажливе ставлення адресанта до адресата. Це притаманне і досліджуваним говіркам: Дъ ми пузичиш д’есит гривни ду нид’ел’тъ ‘Чи не позичив би ти мені десять гривень до неділі’ (Чш). Нерідко частка да в таких конструкціях заступається частками шъ, ша чи жъ, жа: Ти жъ съ засматр’aш!= Да съ засматр’aш! ‘Ти ще будеш заглядатись’ (С).

Ю.С.Маслов, продовжуючи напрямок думок Г.Вайганда, З.Голомба, називає болгарські словосполучення да+ особова дієслівна форма (імператив) кон’юнктивом, а да – формативом болгарського кон’юнктива.

У досліджуваних говірках зустрічаються да-конструкції з лексемою тряба (літ. трябва);  тексти діалектного мовлення свідчать, що значення необхідності, обов’язковості може бути виражене тільки за допомогою частки да і без лексеми трябва: Ала ли с’ч’ас дъ си цапъм ръчичкити? ‘Чи я зараз повинна вимазати свої ручки?’ (Чш). Да-конструкції з цим значенням вживається у стверджувальних реченнях, які є синонімічними як до трябва да- конструкцій, так і до форм імперативу: Аз жъ идъ на ч’еркувътъ, а пък ти дъ (= трябва да) свъриш кашичкъ, чи дъ (=трябва да) гъ уставим дъ истини, чи дъ (= трябва да) нараниш сичкити гъдинки, дъ ( = трябва да) ги извикъш ‘Я піду до церкви, а ти звари кашу (=повинен зварити), постав, щоб вона прохолола, нагодуй худобу і поклич їх’. Висока частотність тряба да-форм у досліджуваних говірках свідчить, на наш погляд, про існування в болгарській мові когнітивної категорії необхідності, яка може бути формально виражена різними засобами.

Припускаємо, що спрощення дієслівної системи в болгарських переселенських говірках супроводжується збільшенням частотності тряба да-конструкцій. З дієсловом искам ‘хотіти’ (заперечна форма ни шта) зафіксовано менше випадків вживання;  зрідка відзначено й архаїчну форму йиштам: Хаз’aину на бугайу йиштати да плати пари на мене ‘Власник цього бугая хотів заплатити мені гроші’ (В).

Заперечні конструкції, що  передають заперечення дії, названої дієсловом, утворюються шляхом лексикалізації заперечної частки не з наказовою формою модального дієслова. Ці конструкції відомі на значній частині південнослов’янського діалектного континууму; ареал їх уживання збігається,  на думку М.Івіч, з ареалом утрати форм простого майбутнього часу.

 Як показали К. Мірчев та І. Гилибов, конструкція з недей (з не + імператив від дея ‘робити’), яка спершу поєднувалася з іменним об’єктом, згодом почала виступати як формальний субститут не мози в дієслівних заборонних конструкціях на сході болгарського мовного континууму.

Конструкції да + форма теперішнього часу дієслова поширені в центральній частині ареалу функціонування заперечних конструкцій – це західноболгарські, македонські, штокавські говори, а також частина рупських говірок.

У досліджуваних говірках зафіксовано заперечні конструкції лише з недей, що може вживатись як з дієсловом, так і без нього: Нид’ей гу барай (НІ); Н’ед’aй барай ‘Не чіпай’ (С); Недейте ‘Не смійте’ (Т); Н’ед’aй, ни триба ‘Не смій, не треба’(Куб); зафіксовано також випадки вживання у заперечних конструкціях дієслів, запозичених з російської мови + да і без да: Н’е нада да плачиш ‘Не плач’; Н’е нада тва да права ‘Не роби цього’(З).

Таким чином, дослідження да-конструкцій показало, що сполучення да з дієсловом у теперішньому часі входить у ряд синтаксичних конструкцій, відомих на значній частині південнослов’янського діалектного континууму, ареал яких можна порівняти лише з ареалом поширення описових форм майбутнього часу з хотіти. Да-конструкції в болгарській мові вживаються тоді, коли дія в підрядному реченні має модальну характеристику. Основною функцією да-конструкцій є вираження волі мовця, його бажання. Да поступово стає компонентом усіх видів речень,  надаючи їм модального значення. 

Болгарські говірки в Україні зберегли майже всі модальні відтінки да-конструкцій. У записаних текстах їх зафіксовано 513, з яких 318 входять до складеного дієслівного присудка, а 195 утворюють підрядні речення, імператив, спонукальні речення та заперечні форми майбутнього часу. Складений дієслівний присудок найчастіше утворюється за допомогою дієслів тр’aба, нач’ена, утивам, мойа. При цьому конструкції з тряба значно частіше використовуються у мовленні, компенсуючи витіснені з ужитку складні дієслівні форми із значенням необхідності, обов’язковості.

Пропуск да фіксуємо в двох випадках – в заперечній формі майбутнього часу та в складеному дієслівному присудку, де другим є дієслово даде: А млад’ожа ф тва вр’еме крад’е булката и мажъ и тр’aба дад’е рубли за нейа (З), а також у складі заперечної форми майбутнього часу (у говірках с. Вільшанка, Кубей): За гудина др’aка тъй са размножи, чи врапч’е н’aма профъркне (В); Ша мине отпр’aд’е ти ч’ерна котка – н’aма варви рабутата; Сиди мума на сандъку – н’aма са ужени (Куб).

Формування балканських форм майбутнього часу оцінюється як більш ранній загальнобалканський процес, в той час як поширення конструкцій з да є більш пізнім і більш вузьким, хоча досить стійким процесом. Цю стійкість виявляють і досліджувані болгарські говірки.

Така стійкість да-конструкцій зумовлена, на нашу думку, високою частотністю їх уживання у мовленні, модальністю та цінністю основної інформації, яку передають за допомогою цієї конструкції.

П’ятий розділ “Лексичні балканізми та їх динаміка” розкриває механізми динаміки балканізмів іншого структурного рівня – лексики. Балканізми цього рівня включають широке коло лексем, які є загальнобалканськими, що постали внаслідок культурної взаємодії етносів на Балканах. Незважаючи на походження – грецьке, тюркське, балкано-латинське, слов’янське чи субстратне, такі лексеми кваліфікують як загальнобалканські або балканізми.

Стосовно постання низки лексем-балканізмів точаться суперечки, причина яких полягає у недостатності свідчень про автохтонні мови. Внаслідок поглибленого етимологічного аналізу лексики загальнобалканської й карпатської локалізації, кваліфікованої як лексика субстратного походження, виявлено точні фонетичні, морфологічні й лексичні відповідники у різних тюркських, монгольських і тунгусо-маньчжурських мовах і діалектах у функції як загальних назв, так і онімів. Це ж стосується і деяких слів слов’янського походження – праслов’янських *balta *magula *gard та деяких ін., які, на думку деяких румунських дослідників, мають субстратне походження. Похідні болгарські лексеми пеперуда, пеперуна, пеперуга, перперица, върколак, вълколак ‘вампір, мара’,  руда ‘м’яка вовна’, ‘вівця з м’якою вовною’ пояснюють то як запозичення з грецької чи з албанської, то з арумунської мов, а в арумунській і албанській – то як запозичення з грецької, то із старогрецької чи латинської.

Важливе значення для розв’язання цих проблем має ареалогія,  зокрема полімовні атласи (загальнослов’янський,  карпатський),  та виконані в ареалогічному ключі дослідження Г.Клепікової, М.Толстого, В.Усачової, Й. Дзендзелівського, Я.Сятковського та ін. Зазначимо, що описи цими та іншими дослідниками ареалів лексем лелик, буба, копил, баник, ватра, доста, пазити, сночі, чала та деяких інших можуть бути доповнені свідченнями із обстежених нами переселенських болгарських говірок в Україні. Сьогодні найповніший список балканізмів подала В.Будзішевська у книзі “Słownik bałkanizmów w dialektach Macedonii Egejskiej” (Warszawa, 1983), синтезувавши інформацію доступних фольклорних та діалектологічних джерел. Майже половину з балканізмів словника В.Будзішевської зафіксовано і в болгарських переселенських говірках України (вміщено у Додатку 2 дисертації).

До балканізмів, що функціонують у досліджуваних говірках,  належать: бъклица ‘прикрашена різьбою дерев’яна фляга, з якої пригощають вином, запрошуючи на весілля, або під час свят’, бенка ‘родимка, родима пляма’, джибри ‘залишки від вичавленого винограду’, джоб ‘кишеня’, дувар ‘мур’, дюлгер ‘тесляр’, зюмбюл ‘гіацинт’, ерген ‘неодружений чоловік; парубок’, калугер ‘чернець’, камила ‘верблюд’, керемида ‘черепиця’, кокал ‘кістка’,, комшия ‘сусід’, крин ‘лілея’, кромид ‘цибуля’, ламя ‘чудовисько, змія’, магаре ‘віслюк’, магданоз ‘петрушка’, магьосник ‘чарівник’, маймуна ‘мавпа’, манджа ‘їжа, страва’, махала ‘квартал; куток села’, мустаци ‘вуса’, нишан ‘мітка, знак; слід’, пирон ‘цвях’, ракия ‘горілка’, синджир ‘ланцюг’, стафиди ‘родзинки’, стомна ‘глечик для води’, стомах ‘шлунок’, сурвакам ‘поздоровляти з Новим роком, злегка б’ючи гілкою по спині’, топ ‘гармата; м’яч’, трандафил ‘троянда’, харесвам ‘подобатися’, хора ‘люди’, хоро ‘народний танець’, чадър ‘парасолька’, чеиз ‘посаг’, шамар ‘ляпас’, юмрук ‘кулак’ та ін.

Значення цих лексем знають, як правило, усі діалектоносії досліджуваних говірок, але більшість з них належить до рідковживаних, застарілих. Частина балканізмів зафіксована тільки у складі усталених словосполучень, деякі з них можна реконструювати внаслідок аналізу онімів (напр., лексема балан фінкціонує як загальна назва тільки в говірці с.Криничне, а в інших говірках тільки як кличка собак (Кр, НІ, НТ, С) або як прізвище – Балан (Куб); у структурі прізвищ та прізвиськ збереглися лексеми абаджия (Абажи), арабаджия (Арабаджи, Арабажиев), киосе, куруч, пехливан (Пеливан) та ін.).

Лексичні балканізми звужують валентність, втрачають словотвірний потенціал і, як правило, мають субститути – відповідні російські (рідше українські) лексеми. Так, замість лексеми кавардисам все частіше вживається російське жаря, замість вапцвам, боядисам – крася, замість хагъл, агъл, дам, сая – сарай , замість копеле – байструк та ін. У досліджуваних говірках зафіксовано низку балканізмів, відсутніх у словнику В.Будзішевської. Це, як правило, запозичення з турецької, або за посередництва турецької – лингерка ‘лист для випічки хліба’, кауш ‘назва дерев’яного черпака для курбана’; назви їжі – плакета, писмедя, джандра, назви одягу – гутъ, кават та ін.

До загальнобалканської лексики субстратного походження, на думку П.Асенової, належать лексеми: балан ‘тварина з білою плямою на чолі’, ватра ‘вогонь, пламінь, очаг, дошка над вогнем’, грив ‘сірий, сивий, попелястий, плямами – про тварину’,  скрум ‘щось горіле, горіла вовна’,  струнга ‘місце доїння овець’.

Не важко помітити, що усі ці лексеми входять до семантичного поля вівчарської термінології – назви тварин за їх зовнішніми ознаками, будівлі, для їх утримання, продукти переробки молока, предмети побуту пастухів та ін. Етимологія загальнобалканських лексем залишається неясною, оскільки вони можуть не мати відповідників у споріднених мовах, за наявності паралелей у сусідніх мовах. До таких лексем належать: бач ‘вівчар, сировар’, урда ‘різновид овечого сиру’,  шут ‘безрогий’ та ін.

Складність вирішення питань генези цієї лексики спонукає до її докладнішого розгляду, хоча їй присвячено чимало спеціальних праць Б.В.Кобилян-ського, Й.О.Дзендзелівського, П.Ю.Гриценка, Й.Ю.Пуйя, В.М.Куриленка, Т.О.Ястремської,  Г.П.Клепікової, Ж. Бошняковича, А.Габовштяка, Я.Подоляка, Г.Городиської, З.Голомба, І.Кнєжи, Б.Шкліфова та ін.;  зауважимо,  що ця лексика дає цінну інформацію для вивчення колонізаційних рухів, зокрема “валаської” колонізації в Карпатах.

Традицію займатися вівчарством болгари зберегли і в умовах проживання в Україні, використовуючи для випасу цілинні степи і луки. Вівчарство завжди важило більше, ніж різновид господарської діяльності: це був елемент культури, певною мірою – і світогляду. Ймовірно, це зумовило збереження цих давніх традицій. Серед вівчарської лексики досліджуваних говірок чимало балканізмів: коч, хазман, дзвиска, шили, струнга, сая, турма, сурия, фандачка, хагъл, сайвант, курбан, кулестра, кърлига, колиба, каварма та ін.

Значення багатьох з цих лексем молодь вже не знає, причиною чого є редукція складних форм традиційної культури: згортання і трансформація відгонного вівчарства, деактуалізація розрізнення багатьох денотатів та ін. Тобто, у сферах номінації, пов’язаної з традиційною культурою, зміни зумовлені насамперед позамовними чинниками, лежать у площині реалій. Це не зміни власне внутрішньомовні, як спостерігаємо на граматичному рівні, а зміни, в основі яких лежить динаміка позначуваної позамовної дійсності.